Consecration for Catechesis: A Simple Hymn for the Evening

As the night comes on, O offer You my prayer, O Lord.
Behold, I will not allow my house to be broken into.
No, rather, I will rise and open to You,
So that You may enter and sup with me in peace.

Refrain: Blessed is He, Who has commanded us to be watchful!

II.
We know not the day nor the hour when You will come, O Lord.
And so, You command us to imitate the holy Watchers,
To be intent on Your Presence at all times,
To offer up prayer in every place and action.

III.
Therefore, I resolve to not be drunk nor sated,
For a heart overcharged with surfeiting will fail to receive You.
Only the heart prepared in self-denial
Can apprehend the glory of Your coming among us.

IV.
What is glory to those who are prepared for Your advent,
Will be terror for those who in prayer are found negligent.
For only prayer can prepare for the feast of prayer
In the Kingdom, wherein You sate every desire.

V.
Therefore, behold, my resolution: I will be ready.
If You come in the third watch, or in the fourth watch of the night.
By Your grace, I will stand at your bidding, like a good servant.
Then, will I gird myself as Your slave and wait upon You.

VI.
I confess I am unprofitable in all my observance,
But relying on my faith that has kept me attentive and active
In the hours of Your long delay when the temptation to laxity reigned,
Behold, I have striven against it, and I hold up my head.

Studying for the Midterm in Apologetics (Part 1)

In the first part of this semester, we have been dealing with what St. Francis has to say regarding the concepts of “mission” and the “rule of faith.” Both concepts are rooted in the Christianity’s understanding of authority, because the question of mission is concerned with the source of authority, whereas the rule of faith is concerned with the exercise of authority.

I.                     Mission (By what authority?)

In the section devoted to mission, St. Francis poses the question: From where/whom do the so-called “reformers” derive their authority to change the substance of the faith. As a lead up to this section we looked briefly at the two central doctrines of the Reformation and determined that, as St. Francis contends, they constitute a definite departure from the organic Christian Faith as it had been known up to that time. These central doctrines are two: the doctrine that the Bible is the only authority (sola scriptura), and the doctrine that our justification in Christ is by faith alone (sola fides). Both of these doctrines are unbiblical and easily refuted on a scriptural basis. For example, the doctrine of sola fides runs directly contrary the reasoning in James 2:24 (“you see then that we are justified by works, and not by faith alone.”) and Matthew 25, where the division of mankind into the damned and the saved (“as a shepherd separates sheep from goats”) is made on the basis of what individuals have done (specifically towards their neighbors).

When it comes to mission, we should remember that the same issue was important in the ministry of the Lord Jesus Himself. One of the critical questions posed to Him was, “By what authority are you doing these things?” St. John the Baptist was also similarly questioned (the Pharisees came to him early in his ministry to ask, “who are you?” and “if you are not the Messiah, nor Elijah, nor the Prophet, by what authority do you baptize?”). Then too, St. John the Baptist, prompted by the doubts and concerns of some of his disciples, sent messengers to Jesus to pose practically the same question (“Are you the One Who Is to Come, or should we wait for another?”) In other words, to the Jews as well as to Christians, the issue of mission (who sent you?) was crucial.

St. Francis addresses various arguments that, if sound, would constitute legitimate mission. He entertains the possibilities that the reformers were sent a) by the Church, b) by the people, and c) by God Himself.

In accord with the thinking of the ancient Church, St. Francis understand the concept of mission “from the Church” to mean “from the bishops.” This is so, because throughout the history of the Church, she has considered the bishop as the only person who has the authority to speak in the name of the Church. According to the maxim of St. Irenaeus of Lyons, “where the bishop is, there is the Church.” Thus, a Church without a bishop is regarded as a headless and formless body, without voice and expression. This is the central premise of the first and second Epistles of Clement, Pope of Rome to the Corinthians (both of which are regarded as Scriptural books by some Christian Churches). We can also see this way of thinking behind the oldest expressions of the concept of Petrine primacy in the Church. Again, St. Irenaeus of Lyons, in the third book of his treatise against heresies (A Refutation of Gnosis, Falsely So Called), he witnesses to the super-ecclesial authority of the Church of Rome. Modern-day Catholics would likely express themselves instead in a way that emphasized the authority of the person of the Pope, the Church of Rome’s bishop. Irenaeus would not have recognized a distinction. The Church of Rome without a bishop has no voice, and, thus, no authority. 

Nevertheless, the authority of the Pope of Rome is derived from the Church over which he presides. He is the successor of the Holy Apostle Peter, because he presides over the Church of Rome. This is the reason that, in the most solemn exercise of the Church of Rome’s universal authority, the celebration of the Liturgy at the Altar of the Confessio (directly over the grave of the Apostle St. Peter) plays such a central role.

St Francis rather easily deals with this argument that the reformers’ mission came from the bishops. If it were true, the bishops would not have condemned the reformers at the Council of Trent with unanimous acclamation (Anathema omnibus hereticis! Anathema! Anathema!)

St. Francis then deals with the second argument that the reformers’ authority is derived from the people. St. Francis does not deal with this directly, but the fact is that the people is not a legitimate source of mission in any case. As we said above, if the people was a legitimate source of mission in the Christian Church’s traditional view and mentality, then the argument advanced by St. Clement in his first and second epistles to the Church of Corinth would be totally erroneous. Nevertheless, St. Francis shows that the argument is ludicrous in any case, because there were none but Catholics among the people before the reformers convinced them to be otherwise. No, the reformers mission clearly did not come from the people.

The third argument is that the reformers are sent by God Himself to change the substance of the Catholic Faith. St. Francis points out that if this is the case, it is incumbent on the reformers to demonstrate their divine vocation by means of such as miracles. The Catholic people cannot be expected to accept their claim that they act in the name of God without clear and evident signs to the veracity of their claims. In other words, the Pharisees’ demand that the Lord Jesus show them a sign from Heaven was not perverse in itself. It was perverse in that it came posterior to innumerable signs that had already testified that “on Him God the Father has set His seal.” As the Lord Jesus says, “Many signs I have shown you from the Father. For which of them do you stone Me?”

As we mentioned in class, none of the above explanations for the mission of the early reformers would be current among contemporary Protestants. Rather, all of them have been replaced by a new contention, namely that the reformers received their message from “the Word of God.” It was the Bible, in other words, that impelled the leaders of the Early Protestant movement. Due to the Protestant view of the subjective nature of the Scriptural exegesis, this position would not have been easy for St. Francis to refute. It does, however, present legions of difficulties when we proceed to consider the rule of faith.

II.                   The Rule of Faith

What St. Francis calls “the rule of faith” is a comprehensive list of all of the various things that Christians have traditionally viewed as sources of authority. At this point, we have dealt with the first five: 1) the Holy Scripture, 2) the Apostolic Tradition, 3) the teaching authority of the Church, 4) the Ecumenical Councils, and 5) the consensus of the ancient Fathers of the Church. Naturally, St. Francis recognizes that the first of these plays a pivotal role, since it is the only one that his adversaries regard as authoritative.

St. Francis’ arguments against the reformers in regard to the first rule of faith, the Holy Scripture, begins with the contention that the reformers have dismembered the Scriptures by rejecting Scriptural books that the Church has received as having been inspired by God. Central to this argument are the books of the Deuterocanon: Tobit, Judith, the Wisdom of Solomon, the Wisdom of Jesus, the Son of Sirach, Baruch, I Maccabees and II Maccabees. There are also portions of other books that are included in the Deuterocanon, which render the Book of Esther substantially different, along with the Book of the Prophet Daniel. St. Francis points out that while it is clear that the Deuterocanon was long disputed in the Church, nevertheless, there is no precedent whatsoever for the acceptance of the canon that Protestants today hold to. Thus, the sixty-six book canon of contemporary Protestantism has no authority whatsoever. It is true that various Churches accepted canons that were shorter than the current Catholic canon of seventy-two books (Lamentations was considered a part of the Book of the Prophet Jeremiah), but none of them (no council, no Church Father, no one) accept THAT canon. Furthermore, there were plenty of canons that were longer than seventy-two. To this day, the Orthodox Eastern Church accepts a canon consisting of 74 books (including the books of III and IV Maccabees), while the Ethiopian and Eritrean Orthodox Church (Tewahedo) accept much longer canons, including such books as Jubilees, Enoch, III and IV Esdras, Laodiceans, 1 and 2 Clement, the Shepherd of Hermas, etc.

Unlike the 66 book canon, which rests on no authority, St. Francis is very careful to give the lineage of the current Catholic canon in the course of Tradition. In St. Francis’ time, the Catholic canon rested most recently on the authority of the Council of Trent, but Francis points out that the same, identical canon was received as authentic at the Council of Florence (1441), and that that canon was confirmed by the Third Council of Carthage (at which St. Augustine of Hippo was in attendance). Now, the Third Council of Carthage was a local council, it is true, but, nevertheless, the canon that it accepted as authentic was also accepted and confirmed by the Third Council of Constantinople (the Sixth Ecumenical Council). This is an impressive lineage of acceptance and confirmation, especially when compared to the sixty-six book canon, which is not attested anywhere.

So the substance of Francis’ first argument is that the reformers have lopped off parts of the Scripture that did not suit them. He then proceeds to enumerate their various arguments against the canonicity of the Deuterocanon, demolishing all of their contentions as he goes. The arguments he points out are as follows:

1)      The manuscripts that survive are not in Hebrew or Chaldaean. (They argue that we can now only work from translations and that those translations are corrupt.)

2)      They are not accepted as Scripture by the Jews.

3)      They are not received as Scripture by the whole Church.

4)      St. Jerome held that they could not be used as the foundation for ecclesiastical doctrine.

5)      Canon Law condemns them.

6)      They are condemned also by the Gloss, which says that they are read (but not perhaps generally).

7)      Eusebius says that they have been corrupted and falsified.

8)      The Maccabees are particularly corrupted.

9)      The Second Book of Maccabees could not be found in Hebrew in Jerome’s time.

10)   They contain many false and erroneous things.

The answer to 1 was obvious in St. Francis’ time, just as it is now. The Holy Spirit has no difficulty expressing Himself in Greek, as the whole of the New Testament shows.

The answer to 2 is equally obvious. The Church has the authority to recognize the Scriptures, not the Jews, who reject Christ. As St. Augustine points out, it is the Catholic Church that accepts the books of Maccabees as Scripture, not the Jews.

Number 3 is puzzling to St. Francis, just as it is to us. Who in the Church does not receive them? Every historical Church now receives them. There was some doubt about them in the Early Church, but that doubt has been resolved. To again reject them after they have been received would be irrational.

As to 4, Jerome lived in a time when doubt still persisted about canonicity. The Catholic Church holds that the Fathers of the Church speak with authority when they speak with consensus. The consensus of the Fathers is against Jerome on this point, not with him. Jerome’s opinion is, just that, his opinion, and we now know that it is heretical.

As to 5, St. Francis has to conclude that Olivetanus really can’t read, because the canon law of Gelasius proscribes the reading of “apocryphal books” and then names them. Not one of the books of the Deuterocanon are there named. They would not be, for by that time, those books were accepted and revered by the Church.

Number 6, referring to the Gloss, is also misread, because that work refers to “apocryphal books,” but what it means is books that have uncertain authorship. It names the Book of Judges as an apocryphal book. The books of the Deuterocanon, on the other hand, it clearly states are read in Church. Period.

The situation that Eusebius is describing to which number 7 refers does not destroy the authority of the books in question. On the contrary, the enemies of the Church have tried to corrupt ALL the Scriptures. They have not succeeded.

Number 8 asserts that the Books of Maccabees have been corrupted. St. Francis denies it. We deny it. The reformers had no evidence to support the assertion then; their followers do not now.

Number 9 hold that Jerome could not find Second Maccabees in Hebrew. So? According to literary genre, it is a letter in Greek to the Jewish community in Alexandria. The Holy Spirit is perfectly competent to express Himself in Greek. If that were not the case, we would be questioning the authenticity and canonicity of all 27 books of the New Testament.

Number 10 says that the books of the Deuterocanon are full of false and erroneous things. Did the Council of Carthage (including St. Augustine), which accepted them, fail to notice that? Did the other authorities and holy synods in the history of the Church from the very earliest times fail to notice all the false and erroneous things in the books of the Deuterocanon? It is not that the books of the Deuterocanon are full of false and erroneous things, but rather that the reformers are interested in rejecting doctrine that has been known to be a part of the Christian Faith since the days of the Early Church.

With Olivetanus’ (many of which are still used today) arguments lying in ruins, St. Francis turns to the Huguenot profession of faith given before the King of France, in which they speak of receiving the interior persuasion of the Holy Spirit to discern what is Scripture and what isn’t. They flee, in other words, to the purely interior and subjective. Francis then proceeds by a series of argument to show that the “interior persuasion of the Holy Spirit” is not reliable. If it were, Luther would not reject the Epistle of James, while Calvin receives it. Interior persuasion is slippery slope. The author of this study guide once had a Scripture professor (an Anglican priest) who refused to accept that the longer ending of St. Mark’s Gospel was Scripture. He also rejected the story in John 8 regarding the woman taken in adultery. Are his “interior persuasions” wrong? Who says?

What follows are several chapters that go into inaccuracies, which St. Francis found in translations prepared by the reformers in vulgar tongues. Many of the inaccuracies, St. Francis points out, actually serve the reformers’ theological positions. The Catholic Church does not reject the idea of translations being made into vernacular languages, but those translations have to be approved by the bishops. Quoting St. Paul, St, Francis argues that Scripture is “as sharp as any two edged sword.” It would irresponsible to give such a sword to people without first teaching them how to use it properly. Otherwise, they might well harm themselves or others.

St. Francis moves on to a contention that is still very, very common today; namely, that the Scripture is easy to understand. This idea is really the only way that sola scriptura survives. Scripture has to be easy to understand if it is the only authority. If Scripture is difficult to understand, then it becomes clear that the interpreting mind is, in fact, superior to the Scripture, since it (and it alone) is determining God’s meaning in His revelation. No Protestant is going to agree that they exalt their own minds over the Scriptures, determining their meaning. For this reason, to this day, most Protestants are incapable of distinguishing between the Scripture and their interpretation of the Scripture. 

ХРИСТОС: ДЗЕРКАЛО ВСІХ ЧЕСНОТ CHRIST: THE MIRROR OF ALL THE VIRTUES

Святе Письмо нам каже те, що початок мудрости є страхом Божим, і наша Божественна Літургія подібно нам каже те, що наш шлях до Бога є тим самим страхом, бо священик запрошує нас до святого Причастя словами «зі страхом Божим і вірою приступіть.» В усіх речах, Христос є нашою моделлю і нашим зразком, і особливо у чеснотах, навіть у страсі Божому, але чесноти мають іншу мету у нашому житті. Святе Письмо, специфічно послання Святого Апостола Павла до Євреїв нам каже, «Він за днів тілесного життя приніс був молитви й благання з великим голосінням та слізьми до того, який міг його спасти від смерти, і він був вислуханий за богобоязність.» І Апостол продовжує, «хоч був Сином, навчився з того, що витерпів, значення послуху, і, ставши досконалим, спричинився до вічного спасіння всім, які йому слухняні.»

Holy Scripture tells us that the beginning of wisdom is the fear of the Lord, and our Divine Liturgy says similarly that our way to God is that very same fear, since the priest invites us to Holy Communion with the words, “approach with the fear of God and with faith.” In all things, Christ is our model and pattern, and especially in the virtues, even in the fear of God, but the virtues have a different purpose in our life. Holy Scripture, specifically the Letter of the Holy Apostle Paul to the Hebrews tells us, “Who in the days of His flesh, when He had offered up prayers and supplications with strong crying and tears unto Him that was able to save Him from death, and was heard in that He feared.” The Apostle continues, “though He were a Son, yet learned He obedience by the things which He suffered; and being made perfect, He became the author of eternal salvation unto all them that obey Him.”

Тож, це ясно, чесноти Господа нашого є прикладами для нас, бо Христос є нашою моделлю, і ми маємо присвоєння у Його вічному спасінні, коли Його чесноти стають присутніми у нас.  Христос є Вічною Мудрістю, повнотою чесноти, і показування всіх чеснот у Його житті є прикладом для нас, але показування чеснот у наших життях є початком покаяння—повернення до життя у Бозі.  Природно, Христос не потребує покаяння, тому що Він є досконалим Сином, але Він показує чесноти, щоб ми показали б ті самі чесноти, стаючи з’єднаними з Ним покаянням. Аналогічним чином, сонце освітлює, щоб просвічувати місяць, землю і все. Ці речі не мають власного світла, а вони тільки віддають світло сонця. Тож, Господь Ісус Христос, Логос, Друга Особа Пресвятої Тройці є як дзеркало для нас, в якому ми можемо бачити нашу дійсну досконалу природу. Це дзеркало не тільки показує, якими ми повинні бути природно, але навіть те, якими ми можемо стати надприродно через участь Божественної Природи. Ми бачимо досконалість нашої людської природи і неосяжність Божественної Природи тим самим дзеркалом, і чудово обидві є нашою долею.

Thus, it is clear, the virtues of our Lord are examples for us, since Christ is our model, and we have participation in His everlasting salvation when His virtues become present in us. Christ is Eternal Wisdom, the fullness of virtue, and the manifestation of all the virtues in His life is an example for us, but the manifestation of the virtues in our lives is the beginning of repentance—the return to life in God. Naturally, Christ has no need of repentance, because He is the perfect Son, but He shows forth virtues, so we might show forth the same virtues, becoming united to Him through repentance. By analogy, the sun shines to enlighten the moon, the earth and everything. Those things do not have their own light, but they only reflect the light of the sun. So, the Lord Jesus Christ, the Logos, the Second Person of the Most Holy Trinity is like a mirror for us, in which we can see our true, perfect nature. This mirror not only shows what we should be by nature, but it even shows what we can become supernaturally through sharing in the Divine Nature. We see the perfection of our own human nature and the incomprehensibility of the Divine Nature in the same mirror, and, wondrously, they are both our destiny.

Щоб сказати те, що Христос є дзеркалом всіх чеснот для нас, є тим також, щоб сказати, що Христос є досконалою людиною. Дійсно, доктрина вселенського собору Халхедона є тією, що Христос є однією, єдиною Божественною Особою, Який діє двома природами: Божественною і людською. Він є досконалою людиною, тому що є Богом. Іншими словами, досконалість людської природи є тільки у Бозі, бо, генерально, досконалість сотвореної природи є тільки доступною у Нествореній Природі. Сотворені речі не себе зробили. Тим способом, ми можемо бачити ясно богохульство тих, які говорять те, що псевдо-пророк Магомет є досконалою людиною, коли його життя є тільки прикладом жахливости, деградації й перекручення. 

To say that Christ is the mirror of all the virtues for us is the same as to say that Christ is the perfect man.  Truly, the doctrine of the Ecumenical Council of Chalcedon is that Christ is one, single Divine Person, Who subsists in two natures: Divine and human.  He is the perfect man, because He is God. In other words, the perfection of human nature is only in God, since, in general, the perfection of created nature is only available in Uncreated Nature.  Created things did not make themselves.  In this way, we can see clearly the blasphemy of those, who say that the false-prophet Mohammed is the perfect man, when his life is only an example of cruelty, degradation and perversion.

Наша віра нам дає дзеркало, яке істинно виявляє нашу правдиву природу, разом з Божим планом про піднесення тієї природи, щоб мати присвоєння у Божественному Житті. Але, щоб виправляти себе згідно прикладу, який ми бачимо там, ми мусимо заглядати у дзеркало часто, слухаючи попередження Святого Апостола Якова, коли він каже: «Будьте виконавцями слова, а не лише слухача́ми, самі себе обманюючи. Бо хто, лише слухає слово, але його не чинить, той подібний до чоловіка, що розглядає у дзеркалі обличчя, яке має від природи: ледве поглянув на самого себе, відійшов і зараз же забув, який він. Хто ж пильно заглядає в досконалий закон свободи й у ньому перебуває,-- не як слухач-забудько, а як виконавець діла,-- той щасливий у ділі своїм.»

Our faith gives to us a mirror, which truly reveals our true nature, together with God’s plan for the exaltation of that nature, to have a share in the Divine Life.  But, in order to correct ourselves according to the example, which we see there, we must look often into that mirror, heeding the warning of Holy Apostle James, when he says: “Do not deceive yourselves by just listening to his word; instead, put it into practice. If you listen to the word, but do not put it into practice you are like people who look in a mirror and see themselves as they are. They take a good look at themselves and then go away and at once forget what they look like. But if you look closely into the perfect law that sets people free, and keep on paying attention to it and do not simply listen and then forget it, but put it into practice—you will be blessed by God in what you do.”

Як ми дивимося у дзеркало? Слухаючи Його слово у Святому Письмі й Церкві. І ми пам’ятаємо те, що ми бачимо там через роздумування. Тож, ми бачимо чесноти Христа у Його житті, і ми імітуємо ці самі чесноти у нашому житті через покаяння.

How do we look into this mirror? Heeding His word in the Holy Scriptures and in the Church.  And we remember that, which we see there through meditation.  So, we see the virtues of Christ in His life, and we imitate those same virtues in our life through repentance. 

СВОБІДНІ ВІД СТРАХУ, ЖИВУЧИ ЗГІДНО ЗРАЗКУ БОЖЕСТВЕННОЇ ЛІТУРГІЇ FREE FROM FEAR, LIVING ACCORDING TO THE PATTERN OF THE DIVINE LITURGY

Згідно церковного уставу, в богослужінні ми читаємо всі чотири Євангелії під час одно́го року. Після Пасхи, ми починаємо читати Євангеліє від Святого Йоана, згодом після Неділі Святих ми читаємо Євангеліє Святого Матея до його кінця.  Після, ми читаємо Євангеліє від Святого Луки через решту неділь.  Ми присту́пимо і повторимо частини цього Євангелія для того, щоб завжди починати Євангеліє Святого Марка першої неділі Великого Посту. Минулої неділі Церква скінчила читати Євангеліє від Святого Луки. Сьогодні, вона має спеціяльне читання для нас, яке наші Отці, які чинили наш обряд і його звички, приписували для цієї окремої неділі. Сьогодні, ми маємо роздумувати над дуже великим таїнством, Страшним Судо́м.  Ця неділя називається Неділею Страшного Суду і також М’ясопусною Неділею.

     Коли ми роздумуємо над історією, згідно Євангелія, ми можемо ділити велике земне життя Господа нашого Ісуса Христа на дві частини: Його галилейська служба і Його єрусалимська служба.  Минулої неділі, ми показували засіб, яким малий вхід Божественної Літургії, що репрезентує Господню галилейську службу. Ця галилейська служба скінчилася преображе́нням Господа Ісуса на Таворській Горі́. Господь Ісус скеро́вував Його вибраних апостолів --Петра, Якова і Йоана до верши́ни високої гори, і тоді Він преображався перед ними. Він це зробив, щоб підси́лити їх віру, бо вони б свідчили страшні дії в Єрусалимі. Преображення було другим виявленням Святої Тройці.  Хрещення було першим.  У Преображенні, Син преображався, щоб Його Божественна природа показалася, і Отець сказав учням від хмари: «Цей—улюблений Син...», і затемнена хмара репрезентує присутність Пресвятого Духа. Між нами, ми пам’ятаємо це велике таїнство співанням Трисвятого: «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас.»

     Коли Ісус зійшов з гори, після Преображення, Він учням сказав: «Ось, тепер ми їдемо до Єрусалиму. Там, Син Чоловічий буде даватися в ру́ки людські.»  Отже, ми поповнюємо співа́ння трисвятого з процесією до Вишнього Місця, площі поза́ду святого престолу.  Там священик і його співслужителі залишаються під час читань Божественної Літургії.  Коли священик починає процесію до Вишнього Місця, він каже: «Благословен хто йде в ім’я Господнє.» Процесія до Вишнього Місця нагадує нам про Ісусову по́дорож до Єрусалиму і його тріумфальний вхід у це місто, отже священик каже це благословення, яке єрусалимські люди промовляли, коли Господь Ісус входив в їх місто.

     Коли Ісус приїхав в Єрусалим для Пасхи, Він не скінчи́в Його навчання і проповідування.  Але, Він починає розмовляти з учнями таємно для того, щоб виявляти їм спеціяльне знання таїнств, які Він коротко буде виконувати. В одному епізоді цієї єрусалимської служби, Господь Ісус скеровував Його учнів до схилу Оливетської Гори. Там Він сиді́в і диви́вся на місто, і сказав учням про кінець світу і його страшні́ випа́дки.  У контексті цієї бе́сіди, Господь розказав притчу, яку ми чули в сьогоднішньому Євангелії.  У нашій Божественній Літургії, читання Апостола і Євангелія репрезентують це інтимне і таємне навчання.  Коли ми чуємо ці читання, ми приймаємо ясне́ і просте́ навчання Господа, яке Він бажає надавати нам Його учням, перед часом, коли Він буде входи́ти містично у його страждання і смерть.

     Опис етичного християнського життя, який ми знаходимо в сьогоднішньому Євангелії, ширший від світового концепту добросердечности та справедливости.  Євангеліє наказує духа самопожертви. Ми потребуємо жити для інших, не для себе, якщо ми дійсно бажаємо наслідувати Євангелія. Тут, в Літургії, ми маємо сам досвід Христового життя, який Святі Апостоли мали, і ми, так як Апостоли, вчимося жити як Христос і статися з’є́днаними з Ним через благодать.

     Коли ми ди́вимося на життя Христове в Божественній Літургії, ми повинні нотувати завжди дуже велику різницю між цим святим життям і сортом життя, яке світ називає «нормальним» і «здоровим.» Недавно, ми нотували потребу «відкладати всяку житейську печаль,» щоб вхо́дити в це життя. Фактично, наша християнська інтуїція—ми люди вирі́шуємо забагато серйозних рі́шень заради фальшивих причи́н. Часто вирі́шуємо на́слідок тривоги і страху́, замість чесно́ти і дбайли́вости за інших. Ісус Христос каже про нашу схи́льність до журби́ у Євангелії від Святого Мате́я: «Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягне́мося? Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладе́ться.» Іншими словами, для учня Христового немає страху́ тому, що Христос його зни́щив, коли Він смерть подола́в.  Свобідні від страху, ми свобідні, щоб жити наше життя, згідно зразку́ Божественної Літургії—добросердечне життя, яке є джерело́м благословення для всіх навколо нас.

Up until last Sunday, the Church was completing her yearly reading of the Gospel According to St. Luke. This Sunday, however, we jump back to St. Matthew’s Gospel, because our Holy Fathers, who framed our rite and its customs over the course of the centuries, have given to us a very special mystery to contemplate on this day.  This Sunday is called the Sunday of the Last Judgment, or Meatfare Sunday. 

     The Lord’s great earthly life can be divided into these two distinct parts: the Galilean Ministry and the Jerusalem Ministry.  Last Sunday we saw the way that the Little Entrance of the Divine Liturgy commemorates and represents the Lord’s ministry in Galilee, recalling the way that He went round to all the various towns and villages preaching and teaching concerning the Kingdom of God, and curing and healing every kind of malady, both corporal and spiritual. 

     The Galilean ministry comes to an end with the Transfiguration.  Jesus takes His specially chosen disciples, Peter, James and John, up the high mountain of Tabor, and is transfigured in front of them.  He does this for the express purpose of strengthening the faith of the disciples in order to prepare them for what is going to happen in Jerusalem.  The transfiguration is the second revelation of the Mystery of the Holy Trinity (the Baptism being the first), for the Son shows forth as much of His Divine Glory as the Apostles are able to behold, while the voice from Heaven reveals the Father, and the overshadowing cloud brings to light the presence of the Divine Spirit. Among us, this great mystery is commemorated in the singing of the Trisagion Hymn: “Holy God, Holy Mighty, Holy Immortal, have mercy on us.”

     As Jesus is coming down the mountain after the Transfiguration, He says to His disciples: “See, we are now going up to Jerusalem. There, the Son of Man will be given into the hands of men.” Thus, we complete the singing of the Trisagion with the procession to the High Place, the place behind the Holy Table, which the clergy will occupy during the readings.  During the procession to the High Place, the priest says: “Blessed is He Who comes in the Name of the Lord,” recalling the fact that the people of Jerusalem shouted the very same thing when He entered into that city in triumph. 

     Jesus, having arrived in Jerusalem for the celebration of the Passover, does not abandon His public teaching, but He begins to speak privately to His Holy Apostles, conveying to them a special knowledge of the mysteries that are about to be revealed.  In one particular episode, Jesus takes His Apostles and ascends the Mount of Olives and sits down on it, looking out over the expanse of the city of Jerusalem. He gathers His disciples around Him and delivers a discourse to them concerning the terrifying circumstances that will accompany the end of the world. It is in the context of this discourse that the lesson of today’s Gospel reading is revealed.  For us, these private and intimate teachings and lessons are represented by the readings of our Divine Liturgy.  As we hear the readings, we receive the special, unmediated teaching of the Lord, which He desires to impart to us His disciples, before mystically entering into His life-giving suffering and death.

     The description of the ethical life of the Christian, which is contained in today’s Gospel, goes well beyond the world’s notion of “being a good person.” What is required according to the Gospel is to be a self-sacrificing person—to live for others, rather than for ourselves. Here, in the Liturgy, we have the same experience of Christ’s life as the Holy Apostles, and we, like the Apostles, learn how to live like the Christ, and to become one with Him through grace. 

      As we behold the life of Christ in the Divine Liturgy, we should always be aware and note how different this life is compared to that which this fallen world calls “normal” or “healthy.” We recently noted the need to “lay aside all earthly cares” in order to enter into this life. In fact, our Christian insight concerning this world is that too many grave decisions are made for the wrong reasons. Too many serious determinations are made on the basis of anxiety and fear, rather than on the basis of virtue and concern for others.  Jesus Christ Himself, in the Sermon on the Mount refers to our propensity to worry. “What shall we eat?” “What shall we drink?” The Lord tells us: “Seek first the Kingdom of God and His justice, and all these things will be given to you besides.”  In other words, for the disciple of Christ there is no fear, because Christ, in conquering Death, has done away with it.  Free from fear, we are free to live a life patterned on the Divine Liturgy—a generous life of sacrifice that is a source of blessing for those around us. 

ХРИСТОС ПРИХОДИТЬ У НАШ ДАЛЕКИЙ КРАЙ CHRIST COMES TO OUR FAR COUNTRY

Коли ми роздумуємо над притчею про Блудного Сина, Господь нею запрошує нас, щоб пам’ятали про марнотратність, яку Бог нам показує Його любов’ю. Очевидно, ми сприймаємо Блудного Сина як типо́вого грішника, але звичайно ми можемо бачити фігуру Христа, який «не знав гріха, він за нас зробив гріхом.»(2 Кор. 5:21) Так як ми бачимо, що блудний син їде «у далекий край,» також єдинородний Божий Син зійде у далекий край нашої грішної природи. Він безмежною побла́жливістю стався чоловіком задля нас, і ходить між нами.  Він живе земним життям між нами, і перед і після Його воскресіння з мертвих, в якому Він подорожує тут і там, і вчить нас спасенним заповідям. Він, який умирати в Його Божественній Природі не може, охоче приймає страждання і смерть у Його людській природі, для того, щоб знищити смерть і виявляти воскресіння.

     Минулої неділі, з притчею Митаря і Фарисея, ми роздумували над символізмом іконостасу, основною границею сотворення між матеріальним і духовним світом. Ми нотували постійний зв’язок між цими двома світами, які, хоча різні, але разом одне складають сотворення. Іконостас має двері, і через двері є частий рух від одного боку границі до іншого.

     Сьогодні, в притчі про Блудного Сина, ми бачимо найбільший приклад того зв’язку і єднання між матеріальним і духовним світом, бо Син Божий зійде до нашого «далекого краю», нашого грішного світу, для того, щоб марнотратно витрачати Його благодать на нас грішників. Цей божественний візит патріархи і пророки довго чекали, які молилися безконечно, що час стався коротшим. Пророк Ісая, наприклад, промовляв: «Розлийте, небеса, згори росою правди, і нехай хмари дощем її ви́ллють! Нехай відчиниться земля і дасть спасіння, і нехай виростить разом справедливість!» Проте, через тисячоліття, небеса були закритими, животворящий дощ не па́дав, бо Бог чекав належного часу, щоб поповнювати Його обіцянки.

     Тим самим способом, згідно уставу, коли ми починаємо Божественну Літургію, двері іконостасу є закритими, і наші відповіді до Єктенії Миру (Господи, помилуй) репрезентують молитви та благання, які патріархи і пророки Богові піднесли тому, що чекали їх спасіння з великим бажанням і сподіванням. Ми можемо з’єдна́ти наші молитви з їхніми, бо, тим самим способом, ми бажаємо, що Бог тепер би рятував індивідуально.  

     Ми промовляємо Його народження і Його прихід між нами з пі́снею «Єдинородний Сину...», але Його присутність залишить прихованою, так як Христос залишив прихованим від Його людей, Ізраїля, під час трьох десятиріч. Вкінці, коли ми починаємо третій антифон Божественної Літургії, двері іконостасу є відкритими для малого входу. Тоді, ми бачимо, мистічним засобом, Сина Божого, який приходить до «нашого далекого краю», для того, щоб вчив нас щляху спасіння згідно Святого Євангелія. Євангеліє нам каже, що Він проходив навколо Галилею проповідуючи й навчаючи в синагогах, і він оздоровляв хвороби й виганяв злих духів.  Перед початком малого входу, священик тричі поклоняється перед Святим Євангелієм. Це нагадування про велику потроєну деградацію, в якій люди падали: смерть, біль і хвороба (физічна і духовна), і рабство демонам. Малий вхід Божественної Літургії --знак великого таїнства, в якому Христос зійшов між нами для того, щоб витрачати Його благодать на нас заради нашої свободи й екзальтації.

     В процесі малого входу, свічка веде Святе Євангеліє тому, що свічка репрезентує службу Святого Йоана Хрестителя. Господь Ісус Христос каже про Святого Йоана Хрестителя в Євангелії від Йоана: «Той був світоч, який палає і світить, тож ви й побажали на часинку з світла повтішатись.» Саме Євангеліє також каже про Йоана: «Не був світло—був лише, щоб свідчити світло.»

     Малий Вхід Божественної Літургії-- знак подорожи, коли Син Божий, в Його милості, подорожував, щоб відвідувати нас у нашому далекому краю, є викликом для нас. Ми живемо у віці, в якому більшість людей залишилася, щоб запитати важливі питання людського життя: «Що значення цього життя і цього сотворення?» Наш світ залишив любов мудрости, і тепер ми тільки маємо уважність для надбання матеріальних речей, які, ми віримо, поліпшують наше життя. Ми стаємося як пташками, які хочуть вкривати найкращими перами їх гні́зда.  Як далеко ми подорожували у наш «далекий край» від Бога, який приходить до нашого грішного світу, щоб «шукати і спасти те, що загинуло.» Цими словами, Господь Ісус Христос описує його мету: «Син Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло.» Якщо ми серйозно й глибоко бажаємо наслідувати Христа, тоді ми повинні брати цю мету також. Ми потребуємо шукати і діставати назад любов мудрости, яку ми втратили, коли ми «подались у далекий край». Христос, Божа Мудрість, не живе для Себе. Його дійсні учні живуть для Нього.

When we consider the parable of the Prodigal Son, we are invited to remember the prodigality, which the Lord shows in His love for us.  We are used to considering the example of the Prodigal Son as a paradigm of human sinfulness, but naturally we can see in this figure as well a shadow of the One “Who became sin for our sake.” Just as we see the Prodigal Son go into the sinful land of the “far country,” so too does the Only-Begotten Son of God descend to us in the “far country” of our sinful nature. He, by means of an infinite condescension becomes man for us, and walks among us as one of us. He lives an earthly life among us, both before and after His resurrection from the dead, in which He travels from place to place and teaches us precepts of salvation. He Who cannot experience death in His Divine Nature willingly enters into suffering and death in His human nature, so that He can destroy Death from within and reveal the resurrection.

     Last Sunday, in connection with the parable of the Pharisee and the Publican, we considered the symbolism of the iconostas, the fundamental division of Creation itself into the material and spiritual worlds.  We noted at the time the constant communication between these two worlds, which, though different, nevertheless constitute one single Creation. The iconostas has doors through which there is frequent movement from one side of the barrier to the other.

     Today, in the parable of the Prodigal Son, we see the greatest example of that communication and union between the material and spiritual worlds, for the Son of God descends into our far country, our fallen world, in order to prodigally spend all of His grace (that is His Life) on us sinners.  This Divine Visitation, which is our salvation, was long expected by the Patriarchs and the Prophets, who prayed ceaselessly that the time of that Visitation be hastened.  The Prophet Isaiah, for example, cries out: “Let the heavens open, and let the clouds rain down the Just One, may the earth be engendered, and may she bud forth a Saviour (45:8).” Nevertheless, for millennia, the heavens remained closed, the life-giving rain was not sent forth, as God awaited the proper time to fulfill His promises. 

     In just the same way, according to the ustav, when we begin the Divine Liturgy, the doors of the iconostas remain closed, and our responses to the litany (Lord, have mercy) represent the prayers and supplications offered by the Patriarchs and Prophets who awaited their salvation with great longing and expectation. We are able to join our prayers to theirs, because, in the same way, we long for our individual experience of salvation to be manifest to us.

     We proclaim His birth and His coming among us in the hymn “Only-Begotten Son,” but His presence remains hidden from our eyes, just as the Christ remained hidden even to His own people Israel for the space of three decades. Finally, at the beginning of the Third Antiphon of the Divine Liturgy, the doors of the iconostas are opened for the Little Entrance.  It is then that we behold in a mystical fashion the Son of God coming to our “far country” to teach us the way of salvation contained in the Divine Gospel.  The Gospel tells us that He went all around Galilee preaching and teaching in the synagogues, curing diseases and casting out demons. At the beginning of the Little Entrance, after opening the Royal Doors, the priest makes three bows before the Gospel Book, as a reminder of the threefold great degradation into which human beings had fallen: death, pain and disease (both spiritual and physical), and slavery to the demons. The Little Entrance of the Divine Liturgy is the sign of that great mystery that Christ came among us in order to spend His grace upon us, to free us and to lift us up. 

     In the procession of the Little Entrance, the Gospel Book is led by the light of a candle or oil lamp, recalling the prophetic ministry of St. John the Forerunner and Baptist.  The Lord Jesus Himself says of St. John the Baptist in the Gospel According to St. John: “He was a bright and shining lamp, and you rejoiced for a while to live in his light.” The same Gospel, however, also says of John: “He himself was not the Light, but he was sent to bear witness to the Light.”

     The Little Entrance of the Divine Liturgy, the sign of that journey of mercy, which the Son of God took in order to visit us in our “far country” is a challenge for us.  We live in an age in which the great majority of people have ceased to ask or be interested in the great questions of human life: “What is the meaning of this life and of this Creation?” Our world has abandoned the love of Wisdom, and has left us only with a concern for feathering our own nests in a quest for “quality of life.” How far we have traveled in our “far country” from the God Who comes to us in our sinful world to “seek and to save what was lost.” That is, after all, the way that He Himself defines His mission: “The Son of Man has come to seek and to save what was lost.” If we are seriously and deeply committed to following Christ, then that ought to be our mission too. We need to seek and recover the love of Wisdom, which we lost when we decided to go into our “far country.” “Feathering our nests” is an impossibility for us, because Christ did not live for Himself. Neither, then, can we. 

МИ НЕ МОЖЕМО ПОРІВНЮВАТИСЯ З ІНШИМИ ЛЮДЬМИ WE CANNOT COMPARE OURSELVES WITH OTHER PEOPLE

Часто, ми говоримо про те, що помилка фарисея у сьогоднішньому Євангелії була такою, щоб думати про себе, як джерело справедливости, щоб думати про те, що його добрі діла приходили від нього. Ми говоримо, есенціально, що Фарисей стався спасителем для себе через силу його волі. Але, чи це правда? Абсолютно ні! Фарисей виносить все на рахунок Бога. Треба пізнати це, тому що, якщо ні, його слова не мають сенсу, «О Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди....»

Often, we say that the mistake of the Pharisee in today’s Gospel was to think of himself as the source of righteousness, to think that his good works came from himself. We say, essentially, that the Pharisee became his own savior through the power of his will.  But, is this true? Absolutely not! The Pharisee ascribes everything to God.  We need to recognize this, because, if we do not, his words don’t make any sense, “O God, I thank You that I am not like other men.”

Тож, якщо помилка фарисея не є само-справедливість, то що це? Має бути порівнянням. Господь Ісус каже те, що ніколи не є дозволеним, аби порівнюватися з іншими людьми.  Святий Йоан Златоустий є навіть яснішим: ми мусимо вважати себе, щоб бути найгіршими грішниками. «Вірую, Господи, і ісповідую, що Ти воістину Христос Син Бога Живого, щоб прийшов у світ грішників, з яких перший я.»  

So, if the error of the Pharisee is not self-righteousness, what is it? It has to be the comparison itself. The Lord Jesus is saying that it is never permissible for us to compare ourselves with other human beings.  St. John Chrysostom is even more explicit: we must consider ourselves the worst of sinners.  “I believe, O Lord, and confess that you are truly Christ, the Son of the Living God, Who came into the world to save sinners, of whom I am the first.”

Яке це може мати сенс? Гріхи є об’єктивно більш або менш серйозні, але наша відповідальність може варіюва́ти між ними.  Мабуть, мій ближній є винним серйозного гріха, а я є винним менш серйозного гріха. Проте, моя відповідальність для мого гріха може бути занадтою, задля мого стану життя і природної і надприродної благодаті, яку я прийняв.

How can this make sense? Sins are objectively more or less serious, but our culpability can vary among them. Perhaps, my neighbor is guilty of a serious sin, and I am guilty of a less serious one. Nevertheless, my culpability for my sin can be far greater, on account of my station in life and the natural and supernatural grace that I have received.

Текст Євангелія нам каже те, що митар «став здалека.» Це означає те, що митар чувся дуже далеким від Бога, хоча ми знаємо те, що він був дійсно дуже близьким. Бог, Який виправдав його, був близьким до нього.  Це дає нам практичні шляхи, в яких ми можемо діяти згідно значення притчі.

The text of the Gospel tells us that the tax collector “stood afar off.” This means that the tax collector felt very far from God, although we know that he was actually very near. God, Who justified him, was near to him.  This gives us practical ways, in which we can act according to the message of the parable.

Перше, ми можемо формувати звичай, щоб вважати інших за кращого від себе. Як Святий Апостол Павло нам каже, «Не робіть нічого під впливом суперечки, чи з марної слави, але вважаючи в покорі один одного за більшого від себе.»

First, we can form the habit of considering others as better than ourselves. As the Holy Apostle Paul tells us, “Do nothing for selfish purposes, but with humility think of others as better than yourselves.”

Друге, ми можемо дозволити іншим, щоб бути лідерами, жертвуючи наше бажання, щоб звершувати лідерство, заради любови до Христа. Якщо громада, або праця дійсно потребує нас, щоб керувати ними, ми тільки тяжко будемо відходити, але ці, хто потребують нас, будуть мобілізувати нас. Тимчасом, ми будемо жити у мирі, шукаючи найнижче місце, як Господь наказав.

Second, we can allow other to lead, sacrificing our desire to exercise leadership, because of our love for Christ. If our community or our work needs us to exercise leadership, we will only escape with difficulty, but those who need us will draft us.  In the meantime, we will live in peace, seeking the lowest place, as the commanded.

Третє, ми можемо подати найкращі речі іншим, а напоглягаючи на найгірших речах для нас (звичайно за́тишним і не показним способом).

Third, we can give the best of things to others, while we insist on the worst for ourselves (of course, in a quiet and unostentatious way). 

НАША ДУХОВНА ПОДОРОЖ: З РІЗДВА ХРИСТОВОГО ДО СТРІТЕННЯ

Браття і сестри у Христі—

Минулого четверга, ми закінчили посвяття Богоявлення, але Свята Церква продовжує розважати над таїнством Божого воплочення, народження Христа у Вифлеємі Юдейському та Його виявлення через хрещення у Йордані й весілля у Кані Галилейській, до свята Стрітення (другого лютого).  Сьогодні, треба переглядати всі речі, які ми відчували від п’ятнадцятого листопада, коли починався піст—Пилипівка.  Сьогодні, ми пізнаємо, що ми є дуже подібними до Закхея, бо ми починали цю духовну подорож з хотінням, щоб бачити нашого Бога Ісуса Христа. Отже, ми постили й молилися через сорок днів з серця́ми повними любові, і щиро просили, щоб бути достойними поклоніння воплоченного Бога у «хаті хліба», бо це «Вифлеєм» означає. Наше щире хотіння—шукати «Хліб Життя» у «хаті хліба», і під час наших днів посту, наш голод для цього духовного хліба стався більшим і більшим. Накінець, ми входили у Вифлеємську печеру, празником Різдва Христового, і ми поклонилися Божому Дитятку з радістю.  Цей дійсний Хліб Життя поклався в ясла, в якому тварини живляться, бо у наших гріхах ми сталися як тварини, і Божий образ—людська природа сталася темною так, як Пророк Давид нам каже: «Таж людина в честі не розуміє, подібна до скотини, яка гине. Ведуть їх, як отару, до Шеолу; смерть пасе їх.» Коли ми поклонилися цьому таїнству, ми відкрили наші серця перед Ним і же́ртвували подарунки так, як східні мудреці, бо нашим поклонінням сповідували Його –нашого Царя, нашого Священика, і нашого Брата, Який бере участь у нашій людській природі. Ми пізнаємо золото, щоб бути символом царської сили і ладан, щоб бути символом священи́чого посередництва, і миро, щоб бути символом смертної людської природи, бо це є спецією для бальзамування.  У наших серцях, ці три символічні подарунки сталися ембле́мами нашої побожности, бо ми жертвували до Дитятка Ісуса золото нашого любимого богослужіння, ладан наших молитв і миро нашого шоде́нного страждання.  Серце повне любові до Бога, молитвою й подякою заради Хреста Ісусового –це завжди найприйня́тніша пожертва. Але наша добросердечність ніколи не може бути більшою від доброти Божого Дитятка, бо подарунок Самого Себе є предметом безконечної дорогоцінности, і тим самим подарунком, Він нам подав збільшення Віри, Надії й Любови.

 

     Під час посвяття Різдва Христового, привабливість цього добросердечного Бога нас чарувала, щоб наслідували Його, разом з Його поче́том мучеників, до Його обрізання, в якому Він приймав ім’я «Ісус», яке означає Спаситель.  Тоді, знову ми послідували до Йордану. Там, Він мив нашу людську природу з животворящою водою й подав нам помазання Духа Святого.  У всіх цих речах, ми навчилися, що наші розуми втішаються парадоксом, хоча вони ненавидять суперечність. Цією любовю парадоксу, ми поклоняємося перед воплоченним Богом, і молимося слова́ми Царя й Пророка Давида:

Щасливий той, кому Бог Якова подає допомогу, в кого надія на Господа, Бога свого, що створив небо й землю, море – й усе, що є в них; що вірність береже повіки, що пригнобленому чинить правосуддя, що дає хліб голодним. Господь визволяє в’я́знів, Господь відкриває сліпим очі, Господь випростовує похилих, Господь праведників любить. Господь захожих захищає, підтримує сироту й удову́,-- дорогу ж нечестивих відвертає. Господь буде царем повіки, твій Бог, Сіоне, по всі роди.

 

Сповита дитина визволяла в’язнів. Він випростовував похилих, хоча не міг піднімати ніщо, і Він захищав захожих, хоча не міг захищатися проти Царя Ірода, але Святий Йосиф мав носити Його і тікати до Єгипту.  Він буде царем повіки, хоча смиренно схилив Його голову перед Іваном Хрестителем.  Він, Якого ми називаємо «Кріпким», був дуже слабким згідно Його людської природи, так як ми.  Отже, ми тепер обіцяємо ніколи не тремтіти перед силою цього світу. Замість цього, ми тремтимо перед смиренністю нашого Ісуса, Який поборов Ри́мських Імператорів, царів і держави у цьому світі.

OUR SPIRITUAL JOURNEY: THE NATIVITY OF CHRIST TO THE PRESENTATION

Brothers and sisters in Christ—

Last Thursday, we completed the postfeast of the Theophany, but the Church continues to meditate on the mystery of the Lord’s Incarnation, His birth in Bethlehem of Judea, and His manifestation through His baptism in the Jordan and the miracle wrought at the wedding feast in Cana of Galilee, all the way up to the feast of the Presentation of the Lord in the Temple on the fortieth day after Christmas, 2 February.  Today, it is necessary for us to recall all that we have experienced since 15 November, when we began the Nativity Fast, otherwise known as St. Philip’s Fast.  Today, we recognize that we are very similar to Zacchaeus, whom we heard about in the Gospel today, for we began this spiritual journey with a desire to see our Lord Jesus Christ.  Therefore, we fasted and prayed for forty days with hearts full of love, and we ardently asked that we be worthy to worship our Incarnate God in the “house of bread.” This is what the word “Bethlehem” means. Our ardent desire was to seek the Bread of Life in that “house of bread,” and during the days of our fast, our hunger for that spiritual bread became greater and greater. Finally, we did indeed enter the cave of Bethlehem, with the coming of the feast of Christmas, and we worshipped the Divine Child with joy.  This true “Bread of Life” we saw wrapped in swaddling clothes and laid in a manger from which animals eat, for in our sins we had become like animals, and the image of God had become darkened, just as the Prophet David tells us: “But man, being in honour, did not understand. He became like the cattle, and is become like unto them. Like sheep they are laid in Hades; death shall be their shepherd.” When we worshipped this mystery, we uncovered the treasuries of our hearts before Christ, and offered to Him gifts, just as the Wise Men from the East offered gifts to the newborn King, for truly we professed by our worship that He is our King, our Priest and our Brother, who shares our human nature.  We recognize gold, as the symbol of kingly power, and frankincense as the symbol of priestly intercession, and myrrh as the symbol of mortal human nature, since it is an embalming agent.  In our hearts, these three symbolic gifts became the emblems of our devotion, for we offered to the Infant Christ the gold of our loving Divine Service, the incense of our prayers and the myrrh of our daily sufferings.  A heart that is full with love for God, prayer and thanksgiving for the Cross of Christ is always the most acceptable sacrifice.  But, our generosity can never outdo the goodness of the Divine Child, for the gift of Himself is a prize of infinite preciousness and worth.  He gave us, as a return for our love, devotion and faith in Him, an increase in the virtues of Faith, Hope and Charity.

     During the postfeast of Christmas, the sheer beauty of our generous God enchanted us to follow Him together with a retinue of martyrs, who shed their blood for His sake, to His circumcision, at which he received the name Jesus, which means “Saviour.” Then, again, we followed after Him to the banks of the Jordan.  There, He washed our human nature with Life-Giving Water and gave us the anointing of the Holy Spirit.  In all these things, we learned that our minds are delighted with paradox, although they hate contradiction.  With this love for paradox, we worship before the Incarnate God, and we pray with the words of the Prophet King David:

Blessed is he that hath the God of Jacob for his helper, whose hope is in the Lord his God; Who made heaven, and earth, the sea, and all that therein is; Who keepeth truth forever, Who executeth judgment for the wronged, Who giveth food to the hungry. The Lord looseth the fettered; the Lord giveth wisdom to the blind; the Lord raiseth up the fallen; the Lord loveth the righteous; the Lord defends the strangers. He shall take for His Own the fatherless and widow, but the way of sinners shall He destroy.  The Lord shall reign forever; even thy God, O Sion, from generation to generation.

An infant child, wrapped in swaddling clothes, loosed those in fetters.  He raised up the fallen, although He could not lift anything (not even His head).  He defended the strangers, although He was not able to defend Himself against the designs of King Herod, but rather St. Joseph had to carry Him away, and flee to Egypt.  He will reign as King forever, although humbly He bowed His head to St. John the Baptist.  He, Whom we refer to as “The Mighty One,” was exceedingly weak in His human nature, just as we are.  Therefore, we promise never to be impressed by the powers of this world. Instead, we will stand in awe before the humility of our Jesus, Who overpowered the Roman Emperors, and kings, and governments in the whole world. 

Голос Отця адресований до всіх нас у Христі The Voice of the Father is addressed to all of us in Christ

Сьогодні, ми повинні роздумувати над голосом, який Господь Ісус чув, коли Він піднімався з води, після Його хрещення від Івана.  Тропар цього свята нам каже те, що у таїнстві Богоявлення, поклоніння Святій Тройці виявлялося. Це правдиво, тому що це голос Отця, Син є присутнім, Бог-Чоловік Господь наш Ісус Христос, і Святий Дух зійшов на Нього у формі голуба. Природно, сенс голосу є особливо важливим у цьому епізоді—«Ти –мій Син, улюблений.» Мабуть, вперше, сенс цього голосу не є здивованим, бо Отець полюбив Його Сина від вічних віків, але глибоке значення цього голосу ісходить від того, що тепер ця промова є сказаною людині, бо відколи Адам па́дав у грісі, Бог не виражав подобання такого сорту для члена людського роду.

 

Today, we should meditate on the voice, which the Lord Jesus heard, when He came up from the water, after His baptism by John.  The tropar of this feast tells us that in the mystery of Theophany, the worship of the Trinity is revealed.  This is true, because this is the voice of the Father, the Son is present, the God-Man, our Lord Jesus Christ, and the Holy Spirit came down on Him in the form of a dove.  Naturally, the meaning of the voice is especially important in this episode—“You are my beloved Son.” Perhaps, at first, the sense of the voice is not surprising, since the Father has loved His Son from eternal ages, but the deep meaning of this voice comes from the fact that now this proclamation is made to a human, for, since Adam fell into sin, God had not expressed approval of this sort for a member of the human race.

Ми християни знаємо те, що ми беремо участь у цьому хрещенні Сина Божого. Наше хрещення приймає силу від цього хрещення і його злучення з пасхальним таїнством—стражданням, смертю і воскресінням Господа нашого.  У цій комбінації таїнств, ми є включеними, тому що Син Божий брав участь у нашій людській природі, і через Його Божественну Особу, ми беремо участь у Його Божественній Природі.  В деякому смислі, ми всі стали однією і тією ж самою особою; проте, наша індивідуальність є врятованою, тому що безмежна Особа не може бути виписаною. Подібним способом, ми говоримо у Божественній Літургії, «роздроблюється і розділюється Агнець Божий. Роздроблюваний і нероздільний, що Його завжди їдять, і ніколи не з’їдають, але причасників Він освячує.»

We Christians know that we take part in this baptism of the Son of God. Our Baptism takes its power from this baptism and its connection with the Paschal Mystery—the suffering, death and resurrection of our Lord. In this combination of mysteries, we are inserted, because the Son of God took part in our human nature, and through His Divine Person, we take part in His Divine Nature. In a sense, we all have become one and the same person; nevertheless, our individuality is preserved, because an immortal Person cannot be exhausted.  In a similar way, we say in the Divine Liturgy, “broken and distributed is the Lamb of God, broken and not divided, always eaten, yet never used up, but sanctifying those who partake.”

Ми є християнами, і, отже, маємо присвоєння у Христі, тому що наше хрещення нам дало спілкування у Його Особі.  Тож, це певне, що ми маємо участь у спадкоємстві небесного царства, над яким Христос вічно володіє.  Але, наш шлях до цього спадкоємства є тим самим як Христос. Він був роздроблюваним і роздільним, ми також мусимо бути роздроблюваними і роздільними, щоб стати джерелом освячення для всіх навколо нас. Християнин є одним, хто є подібним до Христа.

We are Christians, and, therefore, we participate in Christ, because our baptism has given us communion in His Person.  Thus, it is certain that we have a share in the inheritance of the Kingdom of Heaven, over which Christ eternally reigns.  But, our path to this inheritance is the same as Christ’s. He was broken and distributed; we also must be broken and distributed to become a source of sanctification for all around us.  The Christian is one, who is like Christ.

Щоб бути роздроблюваними і роздільними, це не може бути приємно згідно світової думки. Тим самим способом, ми не можемо думати про успіх, згідно засобу цього світу. Успіх для християн є конформуванням до Христа, а Христос був дуже неуспішним в очах світу. Ми успішні, коли ми є слу́гами всім так, як Христос став слугою нам, спасаючи нас від смерти і гріха.

Being broken and distributed cannot be pleasant according to the world’s way of thinking.  In the same way, we cannot think about success in the same way as the world. Success for Christians is conformity to Christ, but Christ was very unsuccessful in the eyes of the world.  We are successful, if we are servants of all, just as Christ became our servant, saving us from death and sin.

Христос використовує дуже прості речі, щоб звершувати наше спасіння. У Ньому, дуже прості речі є піднесеними, щоб стати таїнственними інструментами нашого духовного здоров’я. Тим способом, вода, хліб і вино, і олія стають благоговійними, коли Христос уживає їх, щоб звершити духовні ефекти.  Коли ми є конформованими до Христа, ми також використовуємо прості речі у цьому світі, щоб звершити чудове освячення, яке доторкає всього нашого існування. Генерально, ми оцінюємо прості речі, прості слова, і діла від складних речей, тому що ці прості речі є нагодами, щоб виражати нашу любов до Христа Бога.

Christ uses very simple things to accomplish our salvation. In Him, very simple things are exalted to become mystical instruments of our spiritual health.  In this way, water, bread and wine, and oil become awe-inspiring, when Christ uses them to accomplish spiritual effects. When we are conformed to Christ, we too use the simple things in this world to accomplish a wondrous sanctification that touches our whole existence. Generally, we value simple things, simple words, and deeds more than complicated things, because these simple things are opportunities to express our love for Christ our God.

Іншими словами, голос Отця у хрещенні Господа нашого Ісуса Христа є адресованим до нас також, тому що ми стали у Христі улюбленими дітьми Божими. Ми є конформованими до Христа Ісуса, люблячи те, що Він любить, і навіть діючи так, як Він діє, бо наші розуми є трансформованими, щоб думати, як Христос. Це є тим, за що ми молимося перед Євангелієм у Божественній Літургії: «Засвіти в серцях наших, Чоловіколюбче Владико, нетлінне світло Твого богопізнання і відкрий духовні очі наші, щоб ми зрозуміли Твої євангельські проповідування. Вклади в нас і страх блаженних Твоїх заповідей, щоб ми, перемігши всі тілесні похоті, провадили духовне життя, думаючи і діючи все, що угодне Тобі. Бо Ти є просвічення душ і тіл наших, Христе Боже наш...»

In other words, the voice of the Father in the baptism of our Lord Jesus Christ is addressed to us too, because we have become in Christ beloved children of God.  We are conformed to Christ Jesus, loving that, which He loves, and even doing that, which He does, since our minds are transformed to think like Christ.  This is what we pray for before the Gospel in the Divine Liturgy: “Make the pure light our Your Divine knowledge shine in our hearts, O loving Master. Open the eyes of our minds that we may understand the message of Your Gospel. Instill in us as well the fear of Your blessed commandments that we may subdue all carnal desires and follow a spiritual way of life, thinking and doing all that pleases You. For You, O Christ our God, are the enlightenment of our souls and bodies…”

Правдиве значення пророцтва: Пророк є моральним керівником The true meaning of prophecy: A prophet is a moral guide

Центральна тема Неділі перед Богоявленням є проповідуванням Святого Йоана Хрестителя.  Церква нам дає цю неділю, щоб приготовлятись до свята Богоявлення, яке згадує таїнство хрещення Господа нашого Ісуса Христа у Йордані від Святого Йоана. Отже, щоб розуміти це таїнство дуже добре, ми мусимо розуміти роль предтечі Господнього. Роль Святого Йоана включає багато елементів, які з’єднують Старий Завіт з Новим, тому що, хоча ми називаємо Святого Йоана пророком, його мета була дуже іншою від других пророків у дуже важливих шляхах.  Нехай починаємо зі спільних літургійних текстів, що ми уживаємо для богослужіння пророків. Кондак, який є ви́користаним у богослужінні пророків нам каже:

The central theme of the Sunday before Theophany is the ministry of St. John the Baptist. The Church gives us this Sunday to prepare for the feast of the Theophany, which commemorates the mystery of the Lord’s baptism in the Jordan by St. John. Therefore, to understand this mystery very well, we must understand the role of the Lord’s forerunner. The role of St. John includes a lot of element that join the Old Testament with the New, because, although we call St. John a prophet, his mission was very different from the other prophets in some very important ways.  Let us begin from the common liturgical texts that we use for the office of the prophets. The kondak that is used in the service of the prophets tells us:

Просвічене Духом чисте серце твоє, бачивши далеке, як теперішнє, стало посудом пресвітлого пророцтва; тому почитаємо тебе, блаженний і славний Пророче.

Enlightened by the Spirit your pure heart, having seen the distant in the present, became a vessel of brilliant prophecy; and so we honor you, O blessed and glorious prophet.

Тут, ми вже бачимо велику різницю між метою Святого Йоана Хрестителя і метою інших пророків від початку світу. Ми не можемо сказати те, що Святий Йоан «бачив далеке, як теперішнє.» Ні, замість того, він, як тропар свята народження Святого Йоана нам каже, «сподобився у водах христити Проповідуваного.»

Here, we already see an enormous difference between the mission of the St. John the Baptist and the mission of the other prophets from the beginning of the world.  We cannot say that St. John “saw the distant in the present.” No, instead, he, as the tropar of the feast of the birth of St. John tells us, “was deemed worthy to baptize the One foretold.”

Іншими словами, часто ми думаємо про пророка, як людину, хто передбачає майбутнє, як людину, хто бачить далеке, як теперішнє, але Святий Йоан не передбачав майбутнє, і Господь наш Ісус Христос нам каже те, що той був більшим від всіх пророків. Приклад Святого Івана запрошує нас до глибшого розуміння про значення пророцтва.  Мабуть це здається не важливим для нас, але ми повинні пізнати те, що ми беремо участь у тотожності Христа за характерами єрея, пророка і царя.

In other words, often we think about the prophet as a person, who foresees the future, as a person, who “sees the distant in the present,” but St. John did not foretell the future, yet our Lord Jesus Christ tells us that he was greater than all the prophets.  The example of St. John invites us to a deeper understanding of the meaning of prophecy. Perhaps this seems unimportant for us, but we should realize that we take part in the identity of Christ according to the characters of priest, prophet and king.

Отже, що є глибшим значенням пророцтва, яке приклад Святого Йоана Хрестителя показує нам? Згідно цього прикладу, пророк не є людиною, хто передбачає майбутнє. Пророк є моральним керівником.  Правдиве пророцтво є моральним керівництвом. Світ навколо нас є голодним морального навчання, тільки доступне у Христі Ісусі, тому що дійсне моральне навчання виявляє повноту правди. Воно має фундамент у Божественному Виявленні, але є також надзвичайно раціональним, бо у всіх воно згоджується з природою. Природа і Божественне Виявлення мають того самого Автора. 

So, what is the deeper meaning of prophecy, which the example of St. John the Baptist shows us? According to his example, the prophet is not a man, who foresees the future. The prophet is a moral guide.  True prophecy is moral guidance. The world around us is hungry for the moral teaching that is only available in Christ Jesus, because real moral teaching reveals the fullness of truth.  It is based in Divine Revelation, but it is also eminently reasonable, since in all things it agrees with nature. Nature and Divine Revelation have one and the same Author.

Ми всі християни маємо характер Христа-Пророка заради нашого хрещення, і ми всі маємо обов’язок, щоб діяти згідно цього характера, даючи іншим керівництво відповідне до нашого стану і у границях мудрости. Але, голови родин мають спеціальну відповідальність, щоб керувати членами їхньої родини, згідно тверди́х моральних принципів християнської релігії.

All of us Christians have the character of Christ the Prophet, on account of our Baptism, and we all have the obligation to act according to this character, giving guidance to others that is appropriate to our position and within the boundaries of prudence. But, the heads of families have a special responsibility to guide the members of their family, according to the sound moral principles of the Christian religion.

Голова родини, якщо він не є добрим моральним прикладом іншим членам родини, йому треба стати прикладом того сорту, бо у Божих очах, він є відповідальним для спасіння своєї цілої родини. На жаль, дійсний батько є дуже особливим, бо той батько є моделлю молитви, хто, через молитву, має глибоке розуміння Божої волі. Він не чинить помилку архиєрея Ілії, хто здався приймати Божу волю, бо він сказав, «Він—Господь, нехай зробить те, що добре в очах Його!», але він не направив його синів, які зловживали і осквернували Господнє ім’я.

The head of a family, if he is not a good moral example to the other members of the family, needs to become an example of that sort, since, in the eyes of God, he is responsible for the salvation of his entire family. Unfortunately, a real father is a very rare thing, since that father is a model of prayer, who, through prayer, has a deep understanding of the will of God.  He does not make the mistake of the High Priest Eli, who seemed to be accepting of the will of God, for he said, “He is the Lord; let Him do what seems best to Him,” but he did not correct his sons, who abused and defiled the Lord’s name.

Християнин (особливо голова родини), який бере участь у тотожності Христа-Пророка, ніколи не повинен дозволяти богохульство і нечистоту у його домі.  Одного разу, я найняв жінку, в якої рідна мова була російською. Вона часто казала, «Джизуз Крайст,» як лайку. Я сказав їй, «Це богохульство. Ніколи не говоріть це у моїй присутності.» А вона відповіла, «моєю мовою, Його ім’я є ‘Иисус’. Отже, я можу промовляти цю лайку.» Ми не мусимо приймати софистику такого сорту. Господнє ім’я є святим усіма мовами. Ми повинні поклонятися, коли ми чуємо його, і не дозволити його зловживання.

A Christian (especially the head of a family), who participates in the identity of Christ the Prophet, should never allow blasphemy and impurity in his home. Once, I employed a woman, whose native language was Russian. She often said, “Jesus Christ!”, as a swearword. I said to her, “that is blasphemy. Never say that in my presence again.” She replied, “in my language, his name is ‘Iisus.’ So, I can use this swearword.” We must not accept this kind of sophistry. The Lord’s name is holy in all languages. We ought to bow when we hear it, and not allow it to be abused.

Подібним способом, дійсний дух пророцтва, який приходить від Христа Ісуса, погрожує нечистоту всюди, де це знаходиться, так як Святий Йоан Хреститель зробив. Ми не повинні дозволити нечистоти у наших домах, ані музикою, ані розвагою, ані книжка́ми.  Нечистота є дуже небезпечною, особливо для молодих. Ми абсолютно маємо обов’язок, щоб захистити їх проти впливу культури, яка пробує творити з них рабів для пристрастей. 

In a similar way, the true spirit of prophecy that comes from Christ Jesus rebukes impurity everywhere it is found, just as St. John the Baptist did.  We should not allow impurity in our homes, neither in music, nor in entertainment, nor in books. Impurity is very dangerous, especially for the young. We have an absolute obligation to defend them against the influence of the culture, which is trying to create in them slavery to the passions.

ВІРНИЙ ХРИСТИЯНИН: ЛАГІДНИЙ І СЛУХНЯНИЙ У ПРИСУТНОСТІ БОЖОГО НАДХНЕННЯ THE FAITHFUL CHRISTIAN: DOCILE AND OBEDIENT IN THE PRESENCE OF DIVINE INSPIRATION

Під час тижнів перед нашим великим святом Різдва Христового, ми роздумали над Одкровенням Святого Апостола та Євангелиста Йоана Богослова, тому що ця книга виявляє богослужіння на небі, і тож пояснює наше богослужіння тут на землі, показуючи спорідненість між цими речами, і даючи нам всеосяжне розуміння цілої людської історії згідно Божої волі. Це є щастям, що ми роздумували над цією важливою пророчою книгою, бо вона показує нам мету плану Божого у наших життях—причастя тіла й крови Агнця, спілкування з Богом через присвоєння у Божественній Особі Слова, але не індивідуально, та як новий Божий народ. Мета плану Божого, історії спасіння, є тим, щоб вчинити нас співучасниками у Божественній Природі Отця і Сина і Святого Духа, творячи нас по благодаті те, що Бог є по природі. Іншими словами, воплоченням Господа нашого ми стаємо членами Божої родини. 

During the weeks before our great feast of the Nativity of Christ, we were meditating on the Apocalypse of the Holy Apostle and Evangelist John the Theologian, because this book reveals the Divine Worship in Heaven, and thus explains our Divine Worship here on earth, showing the relationship between these things, and giving us a comprehensive understanding of the entirety of human history according to the will of God.  It is fortunate that we have meditated on this important prophetic book, since it shows us the purpose of the plan of God in our lives—communion of the Body and Blood of the Lamb, fellowship with God through participation in the Divine Person of the Word, but not individually, but as a new People of God.  The purpose of the plan of God, the history of salvation, is to make us partakers in the Divine Nature of the Father, the Son and the Holy Spirit, making us by grace that, which God is by nature. In other words, by the Incarnation of our Lord, we become members of God’s family.

Ця чудова мета плану Божого, тобто Католицька Церква є Святою Родиною Божою, і ми через присвоєння Таїнств Христових стаємо членами цієї родини. Сьогодні, у євангельському читанні, ми бачили Святу Родину (Пресвяту Богородицю, Святого Йосифа, і Господа нашого Ісуса Христа) як зернятко цілої Католицької Церкви, яку Христос засновить у Його воскресінні з мертвих. Але, це зернятко вже показує нам велику інтимність, яку ми маємо з Богом через членство у Його родині. Нехай бачимо те, що ми приймаємо через це членство, екзаменуючи це зернятко.

This is the wonderful plan of God, namely, that the Catholic Church is the Holy Family of God, and we, through participation in the Mysteries of Christ, become members of this family. Today, in the Gospel reading, we saw the Holy Family (the Most Holy Mother of God, Saint Joseph and our Lord Jesus Christ) like a seed of the entire Catholic Church, which Christ will found in His Resurrection from the dead. But, this seed already shows us the great intimacy, which we have with God through membership in His family.  Let us see what we gain through this membership by examining this seed.

Перше, ми бачимо те, що наше зернятко, Свята Родина, є дотриманою провидінням Божим.  Ми бачимо те, що ця маленька родина терпить дуже велике страждання. Кожен з нас може сказати те, що ми терпіли у нашому житті страждання того самого числа і тієї самої якості. Ми бачимо тут велику бідність, бо наша Свята Родина не має навіть хати, щоб в якій мешкати, а найбільша зі всіх матерів має народити її дитятко у мешканні твари́н. І тоді, дуже скоро, вони мають втікати в чужу країну, тому що сильні люди пробують вбити їх.  Але, незважаючи на страшне страждання, наше маленьке зернятко є дотриманим через Боже провидіння.

First, we see that our little seed, the Holy Family, is sustained by the Providence of God. We see that this little family endures very great suffering. Which of us can say that we have endured sufferings in such numbers and of such kinds. We see here great poverty, since our Holy Family does not even have a house to live in, but the greatest of all mothers must bear her child in the dwelling of animals.  And then, very quickly, they must flee into a foreign land, because powerful people are trying to murder them. But, despite this great suffering, our little seed is sustained through the Providence of God.

Наприкллад, ми повинні роздумувати над тим, що дари мудреців були дуже чужими і прецінними речами, і розповідь не була потім про тих. Ні, у провидінні Божому, дари мудреців були дані Святій Родині, щоб виживати їй під час мандрівки в Єгипті. Золото було би достатнім для цієї мети, але Бог дав їм інші прецінні матеріали, щоб не тільки наситити потреби, а дати вигоду також. Звичайно, Святе Письмо мовчить про випадки подорожі у Єгипті, але багато інших літературних джерел нам кажуть про епізоди, які ілюструють спеціальне провидіння, яким Бог захистив Святу Родину. 

For example, we should reflect on the fact that the gifts of the Magi were very odd but very precious things, and there is no account concerning them afterwards. No, in the Providence of God, the gifts of the Magi were given to the Holy Family to sustain them during their wandering in Egypt. The gold alone would have been sufficient for this purpose, but God gave them other precious materials as well, so as to not only satisfy their needs, but also to provide a measure of comfort. Naturally, the Holy Scriptures are silent about the circumstances of the journey into Egypt, but a lot of other literary sources tell us about episodes, which illustrate the special providence with which God protected the Holy Family.

Друге, ми повинні нотувати у нашому роздумуванні цей факт : Бог спеціально керував ним, якого Бог вибрав, щоб бути головою Святої Родини. Святий Йосиф був завжди під рукою Господньою, завжди лагідний і слухняний до керування Святого Духа. Найчастіше, Святий Дух чинить це керування через мрії, які змістили специфічні накази. Слухняність є результатом цього спеціального керування у житті Святого Йосифа, але слухняність є його причиною також, бо Святий Йосиф був лагідним і слухняним чоловіком, отже Бог вибрав його, щоб бути головою Святої Родини, але Святий Йосиф був слухняним до кожного індивідуального надхнення Святого Духа, і тож, тим Бог керував Святою Родиною через турботу мандрівки.

Second, we should note in our meditation this fact: God specially guided the one that He had chosen to be the head of the Holy Family. Saint Joseph was always under the hand of the Lord, always docile and obedient to the guidance of the Holy Spirit. More often than not, the Holy Spirit exercised this guidance through dreams, which contained explicit commands. Obedience is the result of this special guidance in the life of St. Joseph, but obedience is also its cause, since Saint Joseph was a docile and obedient man, God chose him to be the head of the Holy Family, but Saint Joseph was obedient to each individual inspiration of the Holy Spirit, and thus, by means of him, God guided the Holy Family through the hardship of homelessness.

Ми всі члени Божої родини маємо користь від тих самих речей, бо ми повинні мати непереможну упевненість у провидінні Божому і сильну віру в те, що Бог керує Святою Католицькою Церквою через єпископів, особливо Єпископа Риму, але Святий Дух також керує головами християнських родин, найменших але найважливіших частин Церкви.  Так, як ми бачимо у житті Святого Йосифа, ми мусимо мати правдиву свідомість, щоб мати користь від поради Святого Духа. Природно, ми можемо ігнорува́ти цю пораду, вибираючи продовжувати життя у грісі. Ні, ми мусимо вирішити, щоб бути лагідними і слухняними у присутності божественного надхнення. 

All of us, members of God’s family, benefit from these same things, since we should have an undefeatable confidence in the Providence of God and a strong faith that God guides the Holy Catholic Church through the bishops, especially the Bishop of Rome, but the Holy Spirit also guides the heads of Christian families, the smallest but most important parts of the Church. Just as we see in the life of Saint Joseph, we must have a correct disposition to benefit from the advice of the Holy Spirit.  Naturally, we can ignore this advice, choosing to continue a life in sin. No, we must decide to be docile and obedient in the presence of divine inspiration.