Господь більший від наших бід The Lord is greater than our troubles

Сьогодні, ми повинні уяви́ти те, що ми є у цьому оповіданні євангельського читання, бо Господь Ісус нам дає це оповідання, щоб бути алегорією, в якій повітря і хви́лi репрезентують біди й скорботи нашого особистого життя.  Часто, ми всі маємо бурю у собі, створену журбою і тиском. Мета алегорії є тим, щоб показати нам те, що ми можемо перемогти журбу і тиск тільки через віру в Господа Ісуса. Завжди, нагоди у житті Господа Ісуса мають значення цього сорту, тому що, хоча вони є історичними нагодами, мають вічну цінність і доречність. Це природно, тому що ці нагоди є випадками у житті безмежної Особи, Створителя всесвіту, присутнього між нами у людській природі. Нагоди у житті великої та важливої особи є відповідно дуже важливими. Коли, випадково, французький король впав з коня́ і помер, цивільна війна почалась, щоб вибрати його наслідником.  Але, коли простий господар помер в подібних випадках, його родина горювала, але життя села продовжувалось без па́узи. Аналогічним чином, всі нагоди в житті безмежної Особи мають безмежну важливість.

Today, we should imagine that we are in this story of the gospel reading, since the Lord Jesus gives us this story to be an allegory, in which the wind and the waves represent the troubles and sorrows of our individual life. Often, all of us have a storm within us, created by worry and stress. The purpose of the allegory is to show us that we can triumph over our worry and stress only through faith in the Lord Jesus. Always, the events in the life of the Lord Jesus have meaning of this sort, because, although they are historical events, they have eternal value and relevance. This is only natural, because these events are the circumstances of the life of an infinite Person, the Creator of the universe, present among us in human nature.  The events in the life of a great and important person are correspondingly very important. When, by chance, the king of France fell from his horse and died, a civil war began to determine his successor. On the other hand, when the simple farmer died in similar circumstances, his family mourned, but the life of the village continued without interruption. In just the same way, all the events in the life of an infinite Person possess infinite importance.

Тим способом, ми завжди можемо знайти значення для нашого життя у житті Господньому, і навіть більше, містично, це життя безмежної Особи є нашим життям також, тому що ми беремо участь у тотожності Господа нашого через хрещення. Життя Господнє є життям всього Його Тіла, Католицької Церкви. Отже, коли ми бачимо сьогодні вітер і хви́лі на галилейському морі, містично, але правдиво, ми бачимо біди і скорботи нашого життя, бо ми віруємо у воплочення Господа у нас.

In this way, we can always find meaning for our life in the life of the Lord, and even more, mystically, this life of an infinite Person is our life as well, because we take part in the identity of our Lord through baptism.  The Lord’s life is the life of His whole Body, the Catholic Church. Therefore, when we see today the wind and the waves on the sea of Galilee, mystically, but truly, we see the troubles and trials of our life, since we believe in the incarnation of the Lord in us.

Тож, нехай дивимося глибоко на це оповідання. Це оповідання морсько́ї бурі починається з відсутности Господа нашого, бо Він вислав Його учнів на кораблі, але Сам залишився, щоб відпустити натовп. Після того, Він піднявся на гору, щоб молитися під час ночі.  Морська буря сталася під час періоду, коли Христос моли́вся на горі. Потім, трохи перед світанком, Він пішов на морe, і знайшов корабель всередині бурі. Отож, ми бачимо те, що під час найбільших бід і скорбот учнів, Господь наш Ісус Христос здається відсутнім, але Він виявляє Його присутність під час їхнього найбільшого страждання, і дає спокій їхнім випадкам.

Therefore, let us look deeply into this story.  This story of the storm at sea begins with the absence of our Lord, since He sent His disciples away in the boat, but He remained to dismiss the crowd.  After that, He went up on the mountain to pray through the night.  The storm at sea happened during the period when Christ was praying on the mountain. Later, a little before dawn, He was walking on the sea, when He found the boat in the midst of the storm. Thus, we see that during the greatest troubles and trials of the disciples, our Lord Jesus Christ seems absent, but He reveals His presence during their greatest suffering, and gives peace to their circumstances.

Ми мусимо розуміти діло Святого Апостола Петра правдиво, бо це легке для нас, щоб розуміти цю дію помилково, задля нашого прагнення і нашої пристрасті. Мабуть, моти́в Святого Апостола Петра є таїнством для нас, тому що ми віруємо в те, що Апостол бажає досвіду, щоб пройти водою. Але, це є помилковим розумінням. Святий Апостол не бажає досвіду. Він бажає того, чого учні та апостоли Господа Ісуса завжди бажали: близькости до Нього. Святий Апостол Петро не є шукачем гострих відчуттів. Ні, щоб пройти водою—це тільки необхідна невигідність, яку він мав перестраждати, щоб бути близьким до Ісуса. Знову і знову у євангеліях, ми бачимо між людьми це саме бажання того, щоб бути близькими до Господа. На початку Його галилейського пропові́дування, наприклад, Він йде на корабель, щоб сісти на морі, коли проповідує до натовпу, який стоїть на березі, тому що натовп хоче бути близьким до Нього заради Його чудової зціленої сили. Подібним способом, потім, інший натовп юрмлиться і тиснеться коло Ісуса, коли жінка з кровотечею доторкнеться Його одежі і стає здоровою. Навіть простіше, ми бачимо цю привабливість Господа Ісуса у покликанні святих апостолів, бо Він покликав їх, і раптом вони залишили все, навіть родичів, щоб слідувати за Ним.

We must correctly understand what the Holy Apostle Peter does, since it is easy for us to be mistaken about it, on account of our own aspirations and passions. It is very possible that the motive of the Holy Apostle Peter is a mystery to us, because we believe that the Apostle desires the experience of walking on the water. This is, however, an incorrect understanding. The Holy Apostle does not desire the experience. He desires what the disciples and apostles of the Lord Jesus always desired: nearness to Him.  Saint Peter is not a thrill-seeker. No, walking on the water was only a necessary discomfort, which he had to suffer to be near Jesus. Again and again, in the Gospels, we see among the people this same desire to be near the Lord. In the beginning of the Galilean ministry, for example, He gets into a boat, so as to sit on the sea, when preaching to the crowd, which is standing on the shore, because the crowd wants to be near Him, because of His miraculous healing power.  In the same way, later, a different crowd pushes and presses around Jesus, when the woman with the flow of blood touches His garments and becomes well. Even more simply, we see this attraction of the Lord Jesus in the calling of the Holy Apostles, since He called them, and immediately they left everything, even family members, to follow Him.

Значення цього оповідання є дуже ясним. Поміж бідами і скорботами нашого життя, єдиний правдивий мир є у близькості до Господа нашого Ісуса Христа, і ми не мусимо мати навіть найменшого сумніву про те, що Господь є більшим і сильнішим від наших страждань і спокус. Фактично, Він нам принесе що-небудь більше ніж близькість : інтимність. Проте, нам треба зосереджуватись на цих речах, які нам дають цю інтимність. Наша інтимність з Господом приходить від спілкування Святої Католицької Церкви, її таїнств, разом з пра́ктикою особистої молитви, бо Господь, інтимний приятель нашої душі, говорить нам у Святому Письмі.

The meaning of this story is very clear. In the midst of the troubles and sorrows of our life, the only true peace is in nearness to our Lord Jesus Christ, and we must not have even the least doubt that the Lord is greater and more powerful than our sufferings and temptations. In fact, He offers to us something even greater than nearness: intimacy. Nevertheless, we need to focus on those things that give us this intimacy. Our intimacy with the Lord comes from the communion of the Catholic Church, her sacraments, together with the practice of personal prayer, since the Lord, the intimate friend of our soul, speaks to us in the Scriptures.

The Union of Our Will with Mary (An Allocution to the Legion of Mary)

Today is a wonderful day to be talking about True Devotion to the Most Holy Mother of God, since today in the calendar of the Byzantine Church is the feast of the Dormition of Saint Anna, her mother. In the discussion in the handbook regarding True Devotion to Mary, we find that we have a wonderful opportunity to note the development of doctrine. Naturally, the handbook speaks on the authority of St. Louis-Marie Grignion de Montfort, the great teacher and proponent of the devotion. Nevertheless, the doctrine of True Devotion to Mary has been further expounded and deepened since the late 20th century, because of the Church's reception of the teachings of St. Maximilian Kolbe. In St. Maximilian's thought, slavery to Mary has become living in Mary.

The world's living expert on the spirituality of St. Maximilian, Father Emile Neubert writes that the devotion consists in loving Jesus with the Heart of Mary and loving Mary with the Heart of Jesus. In other words, what is important is for Mary's devotee to have a union of will with her. Neubert very carefully lays out the way in which we can reasonably ascertain the will of the Mother of God, so that we can join ourselves to it– so that we can live in it.

The first element in the union of our will with the Mother of God is a very strong preference and love for the duties of state. In our lives, we all have things that we must do because they are incumbent on us due to our state. These things should be preferred above everything else. They are not to be accepted grudgingly, but preferred and loved.

Second, there is the consideration of what the devotee of the Mother of God would do with his or her free time. Neubert reminds us that we must be equally united to Mary's will in our leisure time as we are when we are attending to our duties. Each moment has to be assessed with the question, "how can I love Jesus through Mary in this time and place?"

This second consideration, in fact, has two parts or aspects: one active and one passive. The active element of it is assaying one's actions, asking oneself how to love Jesus in the present moment. The passive element lies in lovingly accepting everything that God permits, since for those who love God, He makes everything work together unto good. In other words, His Will is not like ours, which has to permit things that we cannot prevent. God can prevent anything, but He chooses to permit certain things for our good, working for our salvation in an often ineffable way. Knowing that his Providence is active for us, we have to lovingly accept everything that comes to us from the hand of God, according to the example given to us by the Mother of God. Neubert gives a long list of all the seemingly disastrous circumstances that occurred in the life of the Mother of God and then highlights the way that she accepted them with meekness and trust.

In other words, to be truly devoted to the Mother of God certainly means everything that St. Louis-Marie de Monfort told us in the 17th century, but it also includes the great riches that developed from his teaching in the 20th century through the spirituality of St. Maximilian Kolbe. We do not content ourselves with being the slaves of Mary, but we strive to be "in Mary," united completely to her will, lovingly fulfilling the duties of our state and accepting everything that comes to us from the hand of God.

Бог дбає про нас, якщо ми віддані Йому God Provides For Us If We Are Dedicated to Him

Сьогодні читання Євангелія про нагодування 5,000 чоловіків є для нас гарною нагодою поміркува́ти над тим, як Бог годує нас у нашому повсякденному житті, на нашому шляху цим життям до вічного життя в Царстві Небесному. Перш за все, ми повинні чітко сказати, що Господь подбає про нас лише тоді, коли ми йдемо цим шляхом, якщо ми виконуємо Його заповідь: «Шукайте найперше Царства Божого та правди Його». Він обіцяє нам, що якщо це наша турбота, Він забезпечить нас усім необхідним. Таким чином, коли ми турбуємося про нашу подорож до Небесного Царства, ми запрошені Господом ні про що не журитися. Він говорить нам у Нагірній проповіді: «Не турбуйтеся про їжу та пиття, які вам потрібні, щоб залишитися живим, або про одяг для вашого тіла. Зрештою, хіба життя не варте більше, ніж їжа? І хіба тіло не варте більше, ніж одяг? Подивіться на птахів: вони не сіють насіння, не збирають урожай і не кладуть його в комори; але ваш Отець на небесах піклується про них! Хіба ви не вартіші за птахів? ти живеш трохи довше, турбуючись про це? А навіщо хвилюватися про одяг? Подивись, як ростуть польові квіти: вони не працюють і не виготовляють одягу для себе. Але я кажу тобі, що навіть цар Соломон з усім його багатством не мав такого гарного одягу, як одна з цих квітів. Це Бог, Хто одягає ди́ку траву – траву, яка сьогодні тут, а завтра зникла, спалена в печі́. Хіба Він не буде тим впевненішим, що одя́гне вас? Яка мала́ ваша віра!»

Today, the gospel reading concerning the feeding of the 5000 men is a good opportunity for us to meditate on the manner in which God feeds us in our daily lives, in our walk through this life to eternal life in the Heavenly Kingdom. First of all, we should be explicit, the Lord will only provide for us if we are on that path, if we are following His commandment, "seek first the Kingdom of God and its righteousness." He promises us that if this is our concern, He will provide us with everything else that is necessary. Thus, when our concern is our journey to the Heavenly Kingdom, we are invited by the Lord to have no anxiety about anything. He tells us in the Sermon on the Mount: "Do not be worried about the food and drink you need in order to stay alive, or about clothes for your body. After all, isn't life worth more than food? And isn't the body worth more than clothes? Look at the birds: they do not plant seeds, gather a harvest and put it in barns; yet your father in Heaven takes care of them! Aren't you worth more than birds? Can any of you live a bit longer by worrying about it? And why worry about clothes? Look how the wild flowers grow: they do not work or make clothes for themselves. But I tell you that not even King Solomon with all his wealth had clothes as beautiful as one of these flowers. It is God Who clothes the wild grass– grass that is here today and gone tomorrow, burned up in the oven. Won't He be all the more sure to clothe you? What little faith you have!"

Ми знову і знову бачимо в історії спасіння, що Бог поводився саме так до тих, хто присвятив себе Йому особливим чином і бажав служити Йому всім своїм серцем. Наприклад, святому пророку Іллі, свято якого ми святкували минулого четверга, Бог спочатку наказав жити на березі якогось струмка́ під час жахливої, нищівно́ї посу́хи. Там Бог дав Своєму пророку не тільки воду з потоку, але Він також наказав воро́нам приносити пророкові хліба щодня. Коли з часом потік висох, Бог наказав пророку піти в Сарепту, де про нього піклуватиметься вдова. Коли пророк прибув до Сарепти, у вдови було не більше чашки бо́рошна та півлітри оли́вкової олії. Тим не менш, Бог чудесним чином розширив ту чашку борошна і ту півлітру олії, щоб вони годували пророка, вдову та її сина протягом усього трирічного періоду посу́хи.

We see again and again in salvation history that God behaved in just this same way towards those who dedicated themselves to Him in a special way and desired to serve Him with their whole hearts. For example, the holy Prophet Elias, whose feast we celebrated last Thursday was first instructed by God to go live by the banks of a certain brook during a horrible, devastating drought. There God provided for His prophet not only the water of the brook, but He also commanded ravens to bring the prophet loaves of bread every day. When, in the course of time, the brook dried up, God then commanded the prophet to go to Zarephath, where a widow would take care of him. When the prophet arrived in Zarephath, the widow had no more than a cup of flour and a pint of olive oil. Nevertheless, God miraculously extended that cup of flour and that pint of oil, so that it fed the prophet, the widow and her son for the entire three-year period of the drought.

Бог так само піклується про нас, якщо ми маємо довіру до Нього і присвячуємо себе Йому всім нашим серцем. Ми можемо це зробити в будь-якій почесній сфері життя, у будь-якій професії та за будь-яких життєвих обставин. Якщо ми живемо для Божої слави, Бог подбає про те, щоб у нас було достатньо, щоб дістатися до нашої безпечної гавані в Небесному Царстві.

God has the same care for us if we have confidence in Him and dedicate ourselves to Him with our whole hearts. We can do this in any honorable walk of life, in any occupation and in any life circumstances. If we are living for God's glory, God will see to it that we have sufficiency to arrive at our safe haven in the Heavenly Kingdom.

Наша надія на Господа завжди наголошує на достатності. Це так, тому що Бог дасть нам тільки те, що буде добре для нас на шляху спасіння в цьому житті. Зайве нам не піде́. Навпаки, це відволікало б нас від просування до місця призначення. Отже, наша довіра до Бога завжди чітко полягає в тому, що Він забезпечить нас достатністю. Таким чином, день у день у цьому житті ми звикаємо відчувати любов Бога до нас.

The emphasis of our hope in the Lord is always on sufficiency. This is so, because God will give us only what is good for us along the path of salvation in this life. Superfluity would not be good for us. On the contrary, it would serve as a distraction from our progress towards our destination. Therefore, our trust in God is always, explicitly, that He will provide us sufficiency. In this way, from day to day in this life, we become accustomed to experiencing the love of God for us.

Ми знаємо, що Господь часто довіряє одній людині більше, ніж іншій. Серед усіх людей на світі є бідні і багаті. Фактично, якщо ми живемо в цій країні, ми вже серед багатії́в землі. Принаймні на даний момент ми благословенні Богом відносним достатком. Проте ми знаємо, що такі благословення призначені заради чесноти. Може здатися, що ці речі понад достатність, але насправді вони є частиною достатності, яку дав нам Бог, тому що ми повинні виявляти милосердя до тих, кому пощастило менше. Бог дав нам те, що виглядає як надлишок, щоб ми могли бути щедрими з іншими, бо щедрість до інших необхідна для нашого спасіння. У зв’язку з цим великим таїнством є дві істини, на які ми повинні звернути увагу. Одна з цих і́стин викликає задоволення, інша викликає глибоке занепокоєння. По-перше, ми, жи́телі Сполучених Штатів, є одними з найбільш щедрих у світі до тих, хто цього потребує. Однак, по-друге, та сама щедрість зменшується з кожним новим поколінням. Нам обом потрібно практикувати щедрість і вчити цьому наших дітей.

We know that the Lord often entrusts more to one person than He entrusts to another. Among all the people in the world, there are those who are poor and those who are rich. In fact, if we live in this country, we are already among the rich of the earth. At least for the time being, we are blessed by God with relative abundance. Yet, we know that such blessings are for the sake of virtue. It may appear that these things are over and above sufficiency, but, in reality, they are part of the sufficiency that God has given us, because we need to show mercy to those who are less fortunate. God has given us what looks like superfluity, so that we can be generous with others, because generosity towards others is necessary for our salvation. In connection with this great mystery, there are two truths that should be in our attention. One of these truths is gratifying, the other deeply concerning. First, we, the inhabitants of the United States, are among the most generous in the world towards those who are in need. Nevertheless, second, that same generosity is diminishing with each new generation. We both need to practice generosity and teach it to our children.

Отже, водночас, коли Господь Ісус заохочує нас не турбуватися про потреби нашого життя в цьому світі, Він також говорить нам, що ми повинні бути друзями бідних. Це один із основних способів, якими ми слідуємо за Ним і стаємо подібними до Нього. У наших церковних службах ми часто називаємо Господа Ісуса «Чоловіколюбцем». Ми наслідуємо Його велику любов до людей, стаючи друзями бідних.

So, at the same time that the Lord Jesus encourages us to have no anxiety about the needs of our lives in this world, He also tells us that we must be friends of the poor. This is one of the primary ways in which we follow Him and become like Him. In our church services we often use call the Lord Jesus "the Lover of Mankind." We imitate His great love for human beings by becoming friends of the poor.

 

Love Never Dies (An Allocution to the Legion of Mary)

As I read the lesson from the handbook today about legionaries working for the Mother of God and putting their whole hearts into it, I kept thinking that that description was somehow familiar, that I had read about it somewhere before in a different context and culture. Finally, it occurred to me what I was remembering. My recollections were of the life of Marcel Van, the Vietnamese Redemptorist, who, because of his great devotion to St. Therese of Lisieux, has been called the "Apostle of Love." Van endured terrible abuse from many quarters throughout his life, finally dying in a concentration camp in North Vietnam in the summer of 1959 at the age of 31.

Despite the enormity of the abuse that he endured, he never allowed himself the luxury of slipping into the laziness of resentment and bitterness. On the contrary, his sufferings led him to grow more and more in the virtue of charity. Although regularly beaten by the agents of the North Vietnamese regime, he is remembered by fellow prisoners in the camps as being "radiant with joy." Even though he was exhausted by his treatment and ridden with disease. Outside of the times assigned to forced manual labor, his fellow prisoners came to him in great numbers to be consoled by his words and his presence. Over the course of his years of imprisonment, the witnesses tell us that he worked very hard to build up the faith of those around him. Once, even though he was in a very seriously weakened condition, he escaped, not so that he could run away, but only so that he could obtain the Blessed Sacrament for two priests who were dying in the camp.

In the midst of his sufferings in the camp, the Most Holy Mother of God told Van that she has a special mission for him. She said, "My little Van, I am not asking you for anything extraordinary, but only to offer up your works for the intention of my little apostles– those who later must establish my reign on earth– so that, full of fervor and courage, they may stand up to the world and hell. Van, hear me, As Jesus said to you earlier, at the start of your struggles, my apostles will seem weak, so weak that people will think they are incapable of standing up to hell... Thus my apostles will learn to be more humble... Nevertheless, the more hell shall have been victorious before, the more confounded shall it be later, for it will not be myself in person, who will crush the head of Satan, but my children... Seeing that I use my weak children as feet to crush his head, Satan shall be confounded."

In this last known letter, Van wrote: "To be stabbed by an atheist, to have my body pierced by a bullet, to breathe my last in isolation: that is a last word, a last kiss... Love's gaze of farewell, which leaves the body behind to fly up with the soul and unite itself to the Infinite love of Jesus. Therefore, Love never dies! And I reckon that my body will remain a perfect holocaust until the end of my life. Because Love cannot die, it goes on loving without any limitations in time."

Sparing no effort in working wholeheartedly in the service of the Most Holy Mother of God makes us partakers and conduits of that same love. It is our share in everlasting life. It never dies, because it is God Himself.

Уподібнення до Христа на Малому вході Божественної Літургії Being Conformed to Christ in the Little Entrance of the Divine Liturgy

Останній вірш сьогоднішнього євангельського читання є коротким підсумком усього галилейського служіння Господа Ісуса. Ми знаємо, що цей період життя Господнього особливо пов’язаний з Малим входом Божественної Літургії, тому що диякон, взявши Євангеліє, обходить Святу Престолу і виходить північними дверима. Перед ним стоять служителі зі свічками, що символізують служіння святого Йоана Предтечі. Крім проповіді та навчання Господа в цей період «обходу всіх міст і сіл», проповідь і навчання також підтверджуються приголомшливо великою кількістю чудес. Нехай розглянемо, що саме сказано у вірші: «І ходив Ісус по всіх містах і селах, навчаючи в їхніх синагогах, і проповідуючи Євангелію Царства, і зціляючи всяку недугу та всякий неміч в людях». З цього ми можемо побачити, що є три окремі частини Господнього служіння: по-перше, саме переміщення, подорож з місця на місце, яке Євангеліє називає «обходженням»; по-друге, навчання і проповідь; і по-третє, зцілення. Кожною з цих трьох речей Господь Ісус дає нам різні уроки. Будьмо уважні до того, чого Він намагається нас навчити.

The last verse of today's gospel reading is a concise summation of the entire Galilean ministry of the Lord Jesus. We know that this period of the Lord's life is particularly connected to the Little Entrance of the Divine Liturgy, because the deacon, taking the gospel book, goes around the Holy Table and out through the north door. He is preceded by ministers holding candles, representing the ministry of Saint John the Forerunner. In addition to the Lord's preaching and teaching in this period of "going around to all the towns and villages," the preaching and teaching are also confirmed by a staggeringly large number of miracles. Let us review exactly what the verse says: "And Jesus went about all the cities and villages, teaching in their synagogues, and preaching the gospel of the Kingdom, and healing every sickness and every disease among the people." From this, we can see that there are three distinct parts to the Lord's ministry: first, the moving itself, the travelling from place to place, which the gospel calls "going around;" second, the teaching and preaching; and third, the healing. The Lord Jesus teaches us different lessons by each one of these three things. Let us be attentive to what He is trying to teach us.

По-перше, у цей період Він безперервно переміщується з місця на місце. Він ніколи ні в якому місці не буває дуже довго. Хоча місто під назвою Капернаум на березі Галилейського моря було Його «базою», з тексту Євангелія ясно, що для Нього було новинкою бути «вдома». Він практично завжди був у дорозі. Цим фактом Свого життя Господь навчає нас, що ми ні до чого в цьому житті не можемо бути прив’язані. Ми повинні вважати себе кочівниками, які кочують з місця на місце, навіть якщо ми живемо на одному місці багато років. Це протиріччя? Аж ніяк. Ми здатні жити в тому самому місці багато років, весь час віддаляючись від того, що це місце містить. На жаль, ми не схильні до цього. Наше життя всюди повне доказів прихильності, оскільки ми накопичуємо речі, які повільно заповнюють наші гаражі та горища. Ми також схильні накопичувати стосунки, без яких, на нашу думку, не обійтися. У результаті, коли ми позбавляємося наших близьких через неминучість смерті, нас пригнічує скорбота, більш властива язичникам, (які, як говорить нам св. Павло, не мають надії), ніж властива нам, які повинні бути сподіваючись на життя майбутнього віку у Христі.

First of all, He is continuously moving from place to place during this period. He is never in any place for very long. Although the town called Capernaum on the shore of the Sea of Galilee was His "home base," it is clear from the text of the Gospels that it was a novelty for Him to be "at home." He was virtually always on the road. The Lord teaches us by this fact of His life that we cannot be attached to anything in this life. We must consider ourselves like nomads, who wander from place to place, even if we have lived in the same place for many years. Is this a contradiction? Not in the least. We are capable of living in the same place for many years, all the while being detached from the things that that place holds. Sadly, we do not tend to do this. Our lives are everywhere full of evidence of attachment as we accumulate things that slowly fill our garages and attics. We tend too to accumulate relationships that we think we could not do without. As a result, when we are deprived of our loved ones by the inevitability of death, we are crushed with a grief that is more appropriate to pagans, who, as St. Paul tells us, have no hope than to us, who should be hoping in the life of the age to come in Christ.

У наступній частині вірша Господь Ісус робить дві речі: Він навчає в їхніх синагогах і Він проповідує Царство Небесне. У нас немає підстав підозрювати, що ці дві речі абсолютно однакові. Навпаки, мені здається, що вони відрізняються за аудиторією, на яку вони спрямовані. У першу чергу Господь Ісус націлює тих у містах і селах Галілеї, які вже сильні у вірі та пізнанні Святого Письма. Його мета полягає в тому, щоб утвердити їх у цій вірі та відкрити їм Святе Письмо більш повно. Навпаки, по-друге, Господь звертається до тих, хто слабкий у вірі. Він прагне привернути їх до Себе і також зробити їх учнями. З цією метою ми бачимо, як Він проголошує дуже багато проповідей поза дверима, сидячи на Горі Блаженств або в самотніх місцях, що належать до села під назвою Вефсаїда, де Він мав чудесним чином нагодувати людей, тому що Він говорив до них у такої довжини, що вони не мали більше їжі.

In the next part of the verse, the Lord Jesus does two things: He teaches in their synagogues, and He preaches the Kingdom of Heaven. There is no reason for us to suspect that these two things are exactly the same. On the contrary, it seems to me that they differ in regard to the audience to which they are directed. In the first place, the Lord Jesus is targeting those in the towns and villages of Galilee, who are already strong in faith and knowledge of Scripture. His aim is to confirm them in that faith and open the Scriptures to them in a fuller way. By contrast, in the second place, the Lord is reaching out to those who are weak in faith. He is seeking to draw them to Him and make them disciples as well. For this purpose, we see Him preaching very many sermons out of doors, sitting on the Mount of the Beatitudes or in the lonely places belonging to the village called Bethsaida, where He had to miraculously feed the people, because He had spoken to them at such length that they had no more food.

У цих двох великих речах Христос також є нашим зразком і прикладом. Це правда, що наша місія в першу чергу стосується тих, хто є членами нашої спільноти. Ми, члени Церкви і часто присутні тут, щоб поклонятися Господу, маємо особливі зобов’язання один перед одним. Ми маємо обов’язок утверджувати одне одного у вірі. Таким чином ми допомагаємо один одному матеріально і духовно і розраджуємо один одного в скорботі. Ми прагнемо навчати один одного і направляти один одного відповідно до правди віри. Це неоціненне значення, і воно повинно зростати серед нас. З іншого боку, ми також маємо зобов’язання перед тими, хто перебуває поза межами нашої громади. Щоб бути уподібненими до Христа, ми маємо потребу вийти за межі нашої громади до людей доброї волі. У цій сфері ми можемо розрізнити два різних «досяжності». Один ми повинні зробити корпоративно. Уся наша спільнота повинна разом працювати, щоб нести світло Христа тим, хто живе у всепроникній темряві цієї сучасної культури. Інший вид досяжності, який ми всі повинні здійснювати індивідуально на своїх робочих місцях і в районі. У цьому контексті ми прагнемо бути добрим прикладом християнської віри для оточуючих. Християнин, який не дотримується заповідей Христа, сильно страждає від свого свідчення про Христа. Самим своїм життям він постійно говорить оточуючим, що любить інші речі більше, ніж Христа. Таким чином, він підпадає під осуд Христа, Який Сам сказав нам: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, той Мене недостойний». Як таке свідчення може бути переконливим, щоб привести інших до спасіння? Існує не міріади «спасінь». Є тільки одне правдиве і об’єктивне Спасіння, і це Христос, Який також сказав нам: «Якщо любите Мене, зберігайте Мої заповіді».

In these two great things Christ is our model and example as well. It is true that our mission is first and foremost to those who are members of our community. We have special obligations to one another, we, who are members of the Church and are frequently present here to worship the Lord. We have the obligation to confirm one another in faith. Thus, we help each other materially and spiritually and console one another in sorrow. We seek to teach one another and guide one another according to the truth of faith. This is invaluable, and it must increase among us. On the other hand, however, we also have obligations towards those who are outside the boundaries of our community. In order to be conformed to Christ, we have a need to reach out beyond the boundaries of our community to people of good will. In this area, we can distinguish two different "outreaches." One we should do corporately. Our whole community together should be working to bring the light of Christ to those, who live in the pervasive darkness of this contemporary culture. The other kind of outreach we should all exercise individually in our own workplaces and neighborhoods. In this context, we strive to be good examples of Christian faith to those around us. The Christian, who is not obeying the commandments of Christ is severely impaired in his witness to the Christ. By his very life, he is constantly telling those around him that he loves other things more than Christ. Thus, he falls under the condemnation of Christ, Who Himself told us, "He who loves father or mother more than Me is not worthy of Me." How can such a witness be persuasive to bring others to salvation? There are not myriads of "salvations" out there. There is only one true and objective Salvation, and that is Christ, Who also told us, "If you love Me, keep my commandments."

Тоді, нарешті, ми бачимо, що Христос зцілює. Нехай спочатку усвідомимо, що зцілення хвороб і недуг не є самоціллю. Христос зцілює хвороби та недуги серед людей, щоб довірити Його вченню та проповіді. Христос є нашим зразком і в цьому, але як? Як ми маємо здійснювати Христове служіння зцілення світу навколо нас, у нашій громаді та за її межами? Через молитву. З Євангелія видно, що молитва змінює все. Ми повинні бути вірними в молитві. Ми не повинні намагатися зцілити. Ми повинні намагатися молитися і дозволяти нашій молитві приносити зцілення іншим навколо нас. Тільки так зберігається наша орієнтація на Бога. Тільки так ми зможемо покласти всю свою довіру на Бога, а не покладатися на себе.

Тhen, finally, we observe that Christ heals. Let us first realize that the healing of disease and illness is not an end in itself. Christ is curing the illnesses and diseases among the people to give credence to His teaching and preaching. Christ is our model in this as well, but how? How are we to exercise Christ's ministry of healing to the world around us, within our community and outside? Through prayer. It is clear from the gospel that prayer changes everything. We must be faithful in prayer. We must not try to heal. We must try to pray and let our prayer bring healing to others around us. This is the only way that our orientation towards God is preserved. Only in this way can we put all our trust in God and not come to rely on ourselves instead.

A Spiritual Tightrope: Reliance on God and His Holy Mother, Exerting Our Own Constant Effort

The reading from the handbook today is heavily reminiscent of the wondrous tales in the lives of the Desert Fathers, the earliest monks of the Church, particularly in Egypt, as they strove to become perfect in the virtue of obedience. In these tales, we can see very clearly the example of people, who recognized that virtue was God's work in them, but, at the same time, spared no effort in carrying out their tasks. With pride of place among these tales is the story of St. John the Dwarf, whose spiritual father took his own walking staff and planted it firmly into the earth. Then, he commanded John to water it liberally every day. This may sound at first so minor, such a nothing, but John's teacher lived very far from the edge of the cultivation, and the Nile, the only source of water was even further than that. John had to walk many miles every day to draw water from the river, return to water the staff, return to the river again, water the staff, and then finally be finished from his task. After two years, the zealous disciple's efforts were rewarded. The formerly dry (and old) walking stick budded, put forth leaves, branched and finally produced almonds. John's teacher gathered the almonds from the branches of the new tree and went around to all the hermits in that entire desert region, sharing with them and saying, "taste the fruit of obedience."

Closer to our own time, we also recall the example of that great light of evangelization from the 18th century, St. Alphonsus Liguori. Alphonsus was constantly concerned that any time be wasted. In the early years of founding the Redemptorists, after praying Matins with the small community in the evenings, the saint would retire to his cell, not to sleep, but to work long into the night on the various written works for which he is known. We all know that Alphonsus was prolific. The moral theology alone was encyclopedic. All of that production was due to Alphonsus' commitment to never waste any time, to keep moving, to keep pressing himself, to be at the Lord's service both night and day. 

Similarly too, a century later, St. Joseph Cafasso was renowned for enduring great pain and fatigue as a result of constant physical and intellectual work. One afternoon, in the course of carrying food like a pack animal up and down the long staircases of Turin's poorest high rise dwellings, feeding the elderly poor of the city, someone asked the priest, "don't you ever tire from so much work?" His response has come to be considered his motto, "Our rest will be in Heaven."

Knowing that salvation is a work of God through the intercession of His Holy Mother and still sparing no effort in cooperation with that work is a tightrope every Christian must walk. Above all, we manage to stay on that tightrope because of a fundamental, basic desire to be with God in prayer. As St. Sharbel Maklouf famously said, "the human being that does not pray scarcely exists." In a similar way, St. John Chrysostom says, "Whoever does not pray or has no desire to enjoy communion with God, is already lifeless and dead. For what the soul is to the body, this is what prayer is to the soul, and just as the body without a soul is dead, corrupt, and foul-smelling, so too a soul without prayer is dead, wretched and foul." We walk the tightrope through prayer. Founded in prayer, we will never lose our balance.

Все зло світу через те, що я не святий All the Evil of World Is Due to the Fact that I am not a Saint

Святий апостол Павло говорить нам, що наша любов повинна бути без удавання і ми повинні випереджати один одного у виявленні честі. Зі щирою любов’ю ми повинні завжди вважати інших кращими за себе. Нашого преподобного отця Сiсоя Великого, учня і наступника святого Антонія Великого, студент запитав: «Як я можу навчитися чесноти смирення?» Сісой відповів: «Практикуйся вважати кожного більшим і кращим за себе». Подібним чином у минулому столітті православному ченцю і духовному письменнику Софронію Афонському один із його учнів поставив подібне запитання. Учень чув, як Софроній заявив, що він найгірший з грішників. Учень запитав Софронія: «Як ти можеш вважати себе найгіршим із грішників? Чи вчинив ти перелюб? Убивство?» Софроній відповів: «Ні, я не вчинив жодного з цих гріхів, але відповідаю за всі». Студент був розгублений і запитав: «Як ви відповідаєте за всі ці речі?» Софроній відповів: «Якби я був святим, як святі отці за життя їхнього на землі, то багато перелюбників і вбивць навіть не мали б бажання робити те».

The Holy Apostle Paul tells us that our love must be without pretense and we must anticipate one another in showing honor. It is with sincere love that we must always consider others as better than ourselves. Our venerable father Sisoes the Great, the disciple and successor of Saint Antony the Great, was asked by a student, "how can I learn the virtue of humility?" Sisoes replied, "Practice thinking of everyone as greater and better than yourself." In a similar vein, in the last century, the Orthodox monk and spiritual writer, Sophrony of Mount Athos, was asked a similar question by one of his students. The student had heard Sophrony declare that he was the worst of sinners. The disciple asked Sophrony, "how can you consider yourself the worst of sinners? Have you committed adultery? Murder?" Sophrony replied, "No. I have not committed any of these sins, but I am responsible for all of them." The student was confused and asked, "How are you responsible for all these things?" Sophrony replied, "If I were a saint like the Holy Fathers during their lives on earth, many adulterers and murderers would not even have the desire to do those things."

Сісой і Софроній показують нам приклади того, що є великим «мистецтвом» у житті святих і всіх щирих, серйозних християн: звичка виправдовуватися перед іншими, водночас бути невпинно суворим до себе. Ми повинні навчитися, як каже нам Господь Ісус, дивитися на колоду у власному оці і перестати турбуватися про засмічку в оці іншого.

Sisoes and Sophrony are showing to us examples of what is a great "art" in the lives of the saints and all sincere, serious Christians: the habit of making excuses for others, while being unremittingly hard on oneself. We must learn, as the Lord Jesus tells us, to regard the beam in our own eye and cease being concerned about the speck in an other's eye.

Якщо у нас є очі, ми можемо бачити поведінку інших. Ми можемо і повинні розрізняти добру та злу поведінку. Ми повинні засуджувати злу поведінку і хвалити добру поведінку. У той же час, однак, ми повинні визнати, що ми не маємо доступу до думок чужого розуму. Ми не знаємо, чому вони роблять те, що вони роблять. Ми взагалі не можемо мати впевненості щодо цього. Насправді, навіть якщо вони скажуть нам, чому вони роблять те чи те, ми все одно не можемо бути впевненими, тому що ми не знаємо, якою мірою вони самі знають про свої справжні мотиви. Зрештою, у нашому житті є дуже багато випадків, коли ми щось робили, але все ж не можемо дати звіт, чому ми це зробили. Те ж саме і з іншими. Сам Господь Ісус звертає увагу на це незнання справжньої мотивації наших вчинків, коли сказав: «Отче, прости їм, вони не знають, що чинять».

If we have eyes, we can see the behavior of others. We can and should distinguish between good and evil behavior. We should denounce evil behavior and praise good behavior. At the same time, however, we must admit that we have no access to the thoughts of anyone else's mind. We do not know why they do the things that they do. We can have no certainty about it at all. In fact, even if they tell us why they are doing such and such a thing, we still can have no certainty, because we do not know the extent to which they themselves have knowledge of their true motivations. After all, there are many, many times in our lives, in which we have done things, and yet we cannot give an account of why we did them. It is the same with others as well. The Lord Jesus Himself calls attention to this ignorance of the true motivation of our actions when He said, "Father, forgive them. They do not know what they are doing."

Ми не можемо знати думки інших або їхню мотивацію. Таким чином, хоча дія може бути об’єктивно злом, ми не можемо з упевненістю сказати, чи винні наші сусіди у своїх діях. Крім того, і навіть важливіше, як зазначає Софроній, ми не можемо знати ступінь нашої власної відповідальності за гріхи інших, тому що ми не маємо уявлення, яким був би світ іншим, якби ми були святими істотами, якими нас створив Бог. Ми знаємо лише одне: певною мірою зло світу пов’язане з тим, що ми не такі, якими нас створив Бог. І заради нас самих, і заради інших найбезпечнішим здається «розрахунок» Софронія: Все зло світу від того, що я не святий.

We cannot know the thoughts of others or their motivation. Thus, although an action may be objectively evil, we cannot say with any certainty whether our neighbors are to blame for their actions. Further, and even more importantly, as Sophrony points out, we cannot know the extent of our own responsibility for the sins of others, because we have no idea how the world would be different if we were the holy beings that God created us to be. We know only this: to some extent, the evil of the world is due to the fact that we are not what God created us to be. For our own sake, and for the sake of others, Sophrony's "calculation" seems to be the safest: All the evil of the world is due to the fact that I am not a saint.

Розуміння того, що все зло світу пов’язане з тим, що я не святий, не має на меті бути розчаруванням, але ми повинні змиритися з тим фактом, що воно могло б бути таким, якби його не було правильно зрозуміло. Це розуміння є значущим і облагороджує нас, тому що освячення доступне нам у Христі. У Христі ми здатні стати такими, якими Він нас створив. Потрібна радикальна зміна серця, нова відданість покаянню. Незалежно від того, скільки часу ми чинили опір Божій благодаті, ми можемо відразу навернутися до покаяння й отримати благодать просуватися до нашої досконалості.

The insight that all the evil of the world is due to the fact that I am not a saint is not meant to be a discouragement, but we must come to terms with the fact that it might be one, if it were not properly understood. This insight is meaningful and ennobling, because sanctification is available to us in Christ. In Christ, we are capable of becoming what He created us to be. What is required is a radical change of heart, a new commitment to repentance. No matter how long we have spent resisting God's grace, we can turn at once in repentance and receive the grace to advance towards our perfection.

За своєю природою покаяння дає нам нову прихильність до внутрішнього життя, тому що ми вчимося бачити весь світ у своєму серці та через нього. Ми вчимося припиняти критичні судження про стан світу, тому що причину недоліків світу можна знайти всередині нас. У цьому стані ми готові довіритися Богові, уникаючи будь-якої впевненості в собі та власних силах. Хоча ми не в змозі змінити світ, ми виявляємо, що змінюючи наші серця, ми змінюємо світ, тому що Бог змінює нас, коли ми йдемо шляхом покаяння.

By nature, repentance gives us a new commitment to the interior life, because we learn to see the whole world in and through our heart. We learn to stop making critical judgments about the state of the world, because the reason for the world's deficiencies can be found within us. In this state, we are then ready to trust in God, eschewing any confidence in ourselves and our own abilities. Although we are incapable of changing the world, we discover that, changing our hearts, we change the world, because God changes us as we follow the path of repentance.

 

МИ НЕ ХОЧЕМО ЖИТИ МІЖ ГРОБАМИ WE DO NOT WANT TO LIVE AMONG THE TOMBS

Святий Апостол Павло нагадує нам, що ми не потребуємо встановлювати свою праведність, бо праведність, яка показується у наших ділах є Христовою праведністю. Це дуже нелегка ідея для нас, щоб стати звичайними, тому що ми часто зосереджуємося на тому, як ми маємо робити, чесноти, в яких ми мусимо рости, грішні зви́чки, які ми мусимо знищити, і так далі. Але, поправді, ми повинні зосереджуватися на роботі Христа Ісуса у нас, щоб керувати нами до досконалости. Ми пізнаємо чесноти, яких не маємо, і ми молимося за них зі смиренністю, щоб приймати їх. Тож, практика чеснот в руках Божих. Треба співпрацювати з роботою Божою у нас. Тим способом, ми можемо пізнати ці наші добрі діла у житті, як дійсно Божі діла, але ми знаємо те, що істинно злі діла є нашими і приходять від нас. Ми не повинні пробувати, щоб встановлювати свою праведність, але, замість цього, ми приймаємо Його праведність на відповідь наших молитв так, як у Службі Божій Бог си́тить нас. Наше єдине діло є тим, щоб наближатися і причащатися.

 

The holy Apostle Paul reminds us that we do not need to establish our own righteousness, since the righteousness, which show itself in our deeds is Christ's righteousness. This is a very difficult idea for us to get used to, because we often focus on what we have to do, the virtues that we must grow in, the sinful habits, which we must destroy, etc. But, in truth, we ought to focus on the work of Christ Jesus in us, to guide us to perfection. We recognize the virtues, which we do not have, and we pray for them in humility, in order to receive them. So, the practice of the virtues is in the hands of God. We need to cooperate with the work of God in us. In this way, we can recognize our good works in life, as truly God's works, but we know that in truth the evil deeds are ours and they come from us. We ought not to try to establish our own righteousness, but, instead of this, we accept His righteousness in answer to our prayers, just as, in the Divine Liturgy, God feeds us. Our only work is to approach and receive communion.

 

Просто, ми пізнаємо те, що добро у нас є від Бога, а зло є від нас. Це дуже відмінне від філософії цього світу, яке вірить у самозбільшування і самодосконалення. Ми відкидаємо обидва, тому що ми знаємо єдине джерело досконалости є Богом, і ця досконалість є доступною до нас у Христі. У Ньому є тільки дійсне життя так, як Святий Апостол Йоан Богослов каже- "У Ньому було життя, і життя було світлом людей." Світ тільки володіє гріхом і смертю. Якщо ми хочемо спасіння, ми мусимо довіряти у Бозі.  Святий Єфрем Сирійський уживає образ наготи́, щоб пояснити цю ідею. Він порівнює Господа з перлиною, і порівнює нас з водолазами, які вибирають перлину від у́стричної черепашки. У період Святого Єфрема, водолази мали бути нагими, і він використовує цей факт, щоб показати те, що ми не повинні бути злученими до світових і матеріальних речей прихильністю. Замість цього, ми мусимо бути нагими таких злучень, щоб скоро зануритися у таїнство Боже. Навіть більше, ми мусимо бути нагими самолюбства-- прихильністю до нашої волі. Цей гімн святого є таким гарним, що ми повинні тут цитувати його--

 

Голі люди занурилися, щоб брати Тебе, О Перлино! Не були царями, які положили Тебе перед людьми, а були цими нагими, які були образом бідних, риба́лок і галилейців; бо зодягнені тіла́ не могли приближатися до Тебе; вони приблизилися, які були голими, як діти; вони погребли́ їхні тіла і зійшли до Тебе, і Ти побажав їх дуже щиро, і Ти їм допоміг тим, які полюбили Тебе.

 

Simply, we recognize that the good in us comes from God, but the evil comes from us. This is very different from the philosophy of the world, which believes in self-improvement and self-perfection. We reject both, because we know the one, only source of perfection-- God, and this perfection is accessible to us in Christ. In Him is the only true life, just as the Holy Apostle John the Theologian says, "In Him was life, and the life was the light of men." The world only possesses sin and death. If we want salvation, we must trust in God. Saint Ephraim the Syrian uses the image of nakedness to explain this idea. He compares the Lord to a pearl, and he compares us to divers, trying to take the pearl from its oyster shell. In the period of Saint Ephraim, divers had to be naked, and he uses this fact to show that we should not be attached to worldly and material things by affection. Instead of this, we must be naked of such attachments, in order to dive quickly into the mystery of God. Even more, we must be naked of self-love-- attachment to our own will. This hymn of the saint is so beautiful, we ought here to quote it:

 

Naked men dove to take You, O Pearl! It was not kings, who placed You before men, but it was those naked ones, who were an image of the poor, the fishermen and the Galileans; for clothed bodies were not able to approach You; they approached You, who were naked like children; they buried their bodies and descended to You, and You desired them greatly, and You aided them, who loved You.

 

Сьогодні, Євангеліє нам каже, що біснуваті жили між гробами. Що означає "жити між гробами?" Символічно, щоб жити між гробами, це означає те, щоб бути прихильними до гріхів і померлих речей цього світу. Часто, матеріальні речі здаються реальними для нас, але ми мусимо пам'ятати, що навіть у думці сучасної науки, всі ці речі є здебільшого порожнім про́стором, і їхньою причиною вони є непостійними. Ми не хочемо положити наше довір'я у цьому, яке є порожнім простором і постійною зміною. Правдиво, речі цього світу є порівнюваними з гробами, тому що вони є есенціально мертвими. Ми не повинні дозволити те, в чому Сатана запевняє нас, щоб жити між гробами. Замість цього, ми повинні змінити наше життя, щоб довіряти Богу Живому, приймаючи Його праведність як шлях до спасіння.

 

Today, the Gospel tells us that the demon-possessed men lived among the tombs. What does it mean "to live among the tombs?" Symbolically, to live among the tombs means to be attached to the sins and dead things of this world. Often, material things seem real to us, but we must remember that even in the thinking of modern science, all these things are mostly empty space, and they are by nature impermanent. We do not want to place our confidence and trust in that which is empty space and constant flux. Truly, the things of this world are comparable to tombs, because they are essentially dead. We should not allow Satan to convince us to live among the tombs. Instead of this, we should change our lives to trust in the Living God, accepting His righteousness as the way to salvation.

 

У цій культурі, є дуже багато шляхів, щоб жити між гробами. Ми живемо між гробами, коли ми присвячуємо наше життя на нагромадженню грошей і майна, але ми також живемо між гробами, коли ми приймаємо ідеологію, яка є протилежною до правди. Для нас у цьому періоді, це є більшою небезпекою. Свята Церква навчає нас правди, і ми маємо обов'язок у вірі, щоб приймати це, що Вона навчає. Конформування нашої думки до думки Святої Церкви є конформуванням наших думок до розуму Христа Ісуса. Це дуже есенціальний щит проти брехні́́ цієї культури, бо вона хоче запевняти нас про те, що всі шляхи наших предків були неправдивими і непросвіченими, і ми повинні захоплювати нові шляхи, які є чужими до нашої традиції й протилежними до Святого Письма. Тож, вона творить чужі гидо́ти, з якими минулі покоління б не згоджувалися. Ми повинні зупинити нездорову прихильність до інформації й новин. Ми не потребуємо постійно наслідувати передачу новин, щоб знати те, що світ росте більше і більше злий. Замість цього, ми можемо уживати цей час, щоб навчатися нашої віри-- щоб читати духовну літературу, ітд.

 

In this culture, there are many ways to live among the tombs. We live among the tombs, when we dedicate our life to the acquisition of money and property, but we also live among the tombs, when we accept an ideology, which is contrary to the truth. For us in this time, this the more serious danger. The Church teaches us the truth, and we have the obligation in faith to accept that, which she teaches. The conformity of our thought to the thought of the Church is conformity of our thoughts to the mind of Christ Jesus. This is an essential shield against the lies of this culture, since it always wants to convince us that all the ways of our ancestors were wrong and unenlightened, and that we should embrace new ways, which are foreign to our tradition and contrary to the Holy Scriptures. So, the culture creates strange abominations, which previous generations would not have countenanced. We should stop our unhealthy attachment to information and news. We do not need to constantly follow news' broadcasts to know that the world is waxing evil. Instead of this, we can use this time to learn about our faith, to read spiritual books, etc.

 

Ми хочемо відмінити те, щоб жити між гробами, і отже, ми маємо дуже просту спробу для наших діл і думок. З кожним ділом і кожною думкою, ми повинні запитати-- "Це облагороджує наш розум і наше серце, або ні?" Те, що не облагороджує наш розум, ми повинні відкидати. Цією простою спробою, ми співпрацюємо з Господом у роботі нашого спасіння, приймаючи Його праведність, замість того, щоб встановлювати свою праведність, і ми відмовляємося, щоб жити між гробами --між мертвими речами цієї культури.

 

We want to avoid living among the tombs, and therefore, we have a very simple test for our deeds and thoughts. With each deed and thought, we should ask ourselves: "Does this ennoble my mind and my heart, or not?" That, which does not ennoble our mind, we should reject. By this simple test, we cooperate with the Lord in the work of our salvation, accepting His righteousness, instead of establishing our own, and we refuse to live among the tombs-- the dead things of this culture.