ХРИСТОС ПРИХОДИТЬ У НАШ ДАЛЕКИЙ КРАЙ CHRIST COMES TO OUR FAR COUNTRY

Коли ми роздумуємо над притчею про Блудного Сина, Господь нею запрошує нас, щоб пам’ятали про марнотратність, яку Бог нам показує Його любов’ю. Очевидно, ми сприймаємо Блудного Сина як типо́вого грішника, але звичайно ми можемо бачити фігуру Христа, який «не знав гріха, він за нас зробив гріхом.»(2 Кор. 5:21) Так як ми бачимо, що блудний син їде «у далекий край,» також єдинородний Божий Син зійде у далекий край нашої грішної природи. Він безмежною побла́жливістю стався чоловіком задля нас, і ходить між нами.  Він живе земним життям між нами, і перед і після Його воскресіння з мертвих, в якому Він подорожує тут і там, і вчить нас спасенним заповідям. Він, який умирати в Його Божественній Природі не може, охоче приймає страждання і смерть у Його людській природі, для того, щоб знищити смерть і виявляти воскресіння.

     Минулої неділі, з притчею Митаря і Фарисея, ми роздумували над символізмом іконостасу, основною границею сотворення між матеріальним і духовним світом. Ми нотували постійний зв’язок між цими двома світами, які, хоча різні, але разом одне складають сотворення. Іконостас має двері, і через двері є частий рух від одного боку границі до іншого.

     Сьогодні, в притчі про Блудного Сина, ми бачимо найбільший приклад того зв’язку і єднання між матеріальним і духовним світом, бо Син Божий зійде до нашого «далекого краю», нашого грішного світу, для того, щоб марнотратно витрачати Його благодать на нас грішників. Цей божественний візит патріархи і пророки довго чекали, які молилися безконечно, що час стався коротшим. Пророк Ісая, наприклад, промовляв: «Розлийте, небеса, згори росою правди, і нехай хмари дощем її ви́ллють! Нехай відчиниться земля і дасть спасіння, і нехай виростить разом справедливість!» Проте, через тисячоліття, небеса були закритими, животворящий дощ не па́дав, бо Бог чекав належного часу, щоб поповнювати Його обіцянки.

     Тим самим способом, згідно уставу, коли ми починаємо Божественну Літургію, двері іконостасу є закритими, і наші відповіді до Єктенії Миру (Господи, помилуй) репрезентують молитви та благання, які патріархи і пророки Богові піднесли тому, що чекали їх спасіння з великим бажанням і сподіванням. Ми можемо з’єдна́ти наші молитви з їхніми, бо, тим самим способом, ми бажаємо, що Бог тепер би рятував індивідуально.  

     Ми промовляємо Його народження і Його прихід між нами з пі́снею «Єдинородний Сину...», але Його присутність залишить прихованою, так як Христос залишив прихованим від Його людей, Ізраїля, під час трьох десятиріч. Вкінці, коли ми починаємо третій антифон Божественної Літургії, двері іконостасу є відкритими для малого входу. Тоді, ми бачимо, мистічним засобом, Сина Божого, який приходить до «нашого далекого краю», для того, щоб вчив нас щляху спасіння згідно Святого Євангелія. Євангеліє нам каже, що Він проходив навколо Галилею проповідуючи й навчаючи в синагогах, і він оздоровляв хвороби й виганяв злих духів.  Перед початком малого входу, священик тричі поклоняється перед Святим Євангелієм. Це нагадування про велику потроєну деградацію, в якій люди падали: смерть, біль і хвороба (физічна і духовна), і рабство демонам. Малий вхід Божественної Літургії --знак великого таїнства, в якому Христос зійшов між нами для того, щоб витрачати Його благодать на нас заради нашої свободи й екзальтації.

     В процесі малого входу, свічка веде Святе Євангеліє тому, що свічка репрезентує службу Святого Йоана Хрестителя. Господь Ісус Христос каже про Святого Йоана Хрестителя в Євангелії від Йоана: «Той був світоч, який палає і світить, тож ви й побажали на часинку з світла повтішатись.» Саме Євангеліє також каже про Йоана: «Не був світло—був лише, щоб свідчити світло.»

     Малий Вхід Божественної Літургії-- знак подорожи, коли Син Божий, в Його милості, подорожував, щоб відвідувати нас у нашому далекому краю, є викликом для нас. Ми живемо у віці, в якому більшість людей залишилася, щоб запитати важливі питання людського життя: «Що значення цього життя і цього сотворення?» Наш світ залишив любов мудрости, і тепер ми тільки маємо уважність для надбання матеріальних речей, які, ми віримо, поліпшують наше життя. Ми стаємося як пташками, які хочуть вкривати найкращими перами їх гні́зда.  Як далеко ми подорожували у наш «далекий край» від Бога, який приходить до нашого грішного світу, щоб «шукати і спасти те, що загинуло.» Цими словами, Господь Ісус Христос описує його мету: «Син Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло.» Якщо ми серйозно й глибоко бажаємо наслідувати Христа, тоді ми повинні брати цю мету також. Ми потребуємо шукати і діставати назад любов мудрости, яку ми втратили, коли ми «подались у далекий край». Христос, Божа Мудрість, не живе для Себе. Його дійсні учні живуть для Нього.

When we consider the parable of the Prodigal Son, we are invited to remember the prodigality, which the Lord shows in His love for us.  We are used to considering the example of the Prodigal Son as a paradigm of human sinfulness, but naturally we can see in this figure as well a shadow of the One “Who became sin for our sake.” Just as we see the Prodigal Son go into the sinful land of the “far country,” so too does the Only-Begotten Son of God descend to us in the “far country” of our sinful nature. He, by means of an infinite condescension becomes man for us, and walks among us as one of us. He lives an earthly life among us, both before and after His resurrection from the dead, in which He travels from place to place and teaches us precepts of salvation. He Who cannot experience death in His Divine Nature willingly enters into suffering and death in His human nature, so that He can destroy Death from within and reveal the resurrection.

     Last Sunday, in connection with the parable of the Pharisee and the Publican, we considered the symbolism of the iconostas, the fundamental division of Creation itself into the material and spiritual worlds.  We noted at the time the constant communication between these two worlds, which, though different, nevertheless constitute one single Creation. The iconostas has doors through which there is frequent movement from one side of the barrier to the other.

     Today, in the parable of the Prodigal Son, we see the greatest example of that communication and union between the material and spiritual worlds, for the Son of God descends into our far country, our fallen world, in order to prodigally spend all of His grace (that is His Life) on us sinners.  This Divine Visitation, which is our salvation, was long expected by the Patriarchs and the Prophets, who prayed ceaselessly that the time of that Visitation be hastened.  The Prophet Isaiah, for example, cries out: “Let the heavens open, and let the clouds rain down the Just One, may the earth be engendered, and may she bud forth a Saviour (45:8).” Nevertheless, for millennia, the heavens remained closed, the life-giving rain was not sent forth, as God awaited the proper time to fulfill His promises. 

     In just the same way, according to the ustav, when we begin the Divine Liturgy, the doors of the iconostas remain closed, and our responses to the litany (Lord, have mercy) represent the prayers and supplications offered by the Patriarchs and Prophets who awaited their salvation with great longing and expectation. We are able to join our prayers to theirs, because, in the same way, we long for our individual experience of salvation to be manifest to us.

     We proclaim His birth and His coming among us in the hymn “Only-Begotten Son,” but His presence remains hidden from our eyes, just as the Christ remained hidden even to His own people Israel for the space of three decades. Finally, at the beginning of the Third Antiphon of the Divine Liturgy, the doors of the iconostas are opened for the Little Entrance.  It is then that we behold in a mystical fashion the Son of God coming to our “far country” to teach us the way of salvation contained in the Divine Gospel.  The Gospel tells us that He went all around Galilee preaching and teaching in the synagogues, curing diseases and casting out demons. At the beginning of the Little Entrance, after opening the Royal Doors, the priest makes three bows before the Gospel Book, as a reminder of the threefold great degradation into which human beings had fallen: death, pain and disease (both spiritual and physical), and slavery to the demons. The Little Entrance of the Divine Liturgy is the sign of that great mystery that Christ came among us in order to spend His grace upon us, to free us and to lift us up. 

     In the procession of the Little Entrance, the Gospel Book is led by the light of a candle or oil lamp, recalling the prophetic ministry of St. John the Forerunner and Baptist.  The Lord Jesus Himself says of St. John the Baptist in the Gospel According to St. John: “He was a bright and shining lamp, and you rejoiced for a while to live in his light.” The same Gospel, however, also says of John: “He himself was not the Light, but he was sent to bear witness to the Light.”

     The Little Entrance of the Divine Liturgy, the sign of that journey of mercy, which the Son of God took in order to visit us in our “far country” is a challenge for us.  We live in an age in which the great majority of people have ceased to ask or be interested in the great questions of human life: “What is the meaning of this life and of this Creation?” Our world has abandoned the love of Wisdom, and has left us only with a concern for feathering our own nests in a quest for “quality of life.” How far we have traveled in our “far country” from the God Who comes to us in our sinful world to “seek and to save what was lost.” That is, after all, the way that He Himself defines His mission: “The Son of Man has come to seek and to save what was lost.” If we are seriously and deeply committed to following Christ, then that ought to be our mission too. We need to seek and recover the love of Wisdom, which we lost when we decided to go into our “far country.” “Feathering our nests” is an impossibility for us, because Christ did not live for Himself. Neither, then, can we.