St. Athanasius: He Came to Take What Was Ours and Give Us What Was His Own

One of the central questions which every Christian has to come to terms with in a very personal and convictional way is "why did Christ come?", "what did Christ come to accomplish," or, in other words, "what is the Gospel?" Individual Christians are apt to put forward different formulations, and those formulations can differ markedly depending on what tradition they represent. For example, the Lutheran New Testament scholar and theologian Matthew Bates suddenly awoke to the realization of the madness of the doctrine of justification by faith alone, and recast the doctrine as "justification by allegiance alone." One of his first tasks is to state what the Gospel is, so that he can then spell out what "allegiance" looks like. He goes on to distill the Gospel into eight essential points. Nevertheless, probably the easiest answer to these questions, the most terse formulation comes from St. Athanasius of Alexandria in the fourth century. This formula that appears so frequently in many Eastern liturgies is simply, "He came to take what was ours and give us what was His own."

It is a single statement in two parts, envisaging the Incarnation as two movements: one of taking and one of giving. Both of these movements are extremely important to us and each of them open vistas to us, which are literally infinite. "He came to take what was ours" is Athanasius' terse way of describing Christ becoming man for our sake. He took upon Himself integral human nature, integral meaning whole. In other words, there was no aspect of it, which He did not take. Christ accepting integral human nature doesn't mean that He assumed a human nature like that of Adam before the fall of mankind into sin. No, He took on the human nature that all of us have, the human nature damaged by sin. He did not know sin either original or actual, but He willingly assumed the consequences of sin. The reason we know this is the case is simply because He died. Yet, before He died He took Adam's fallen human nature and submerged it in the water of the Jordan, making the water effectual in the cleansing of sin. In this sense, and only in this sense, do the words of the Savior have meaning when He tells the Baptist that His baptism "fulfills all justice." Yes, it fulfills all justice because all the consequences of sin are born by One Who is completely innocent into the Jordan where they are drowned like Pharaoh and his armies in the days of the Exodus. This is part of the reason, but only part of the reason, why St. Paul says of Christ: "He Who knew no sin became sin for us, so that we might inherit the righteousness of God."(2Cor 5:21)

At the same time, however, Athanasius' formula tells us that He came to give us what was His own. This means Divine Life and everything that is associated with it (immortality, beatitude, dominion and glory). God loves human beings so profoundly that He wants them to share Life with Him forever. So, in Christ, the Incarnation brings to us everything necessary to attain to that eternal destiny.

And that fact brings us to what Athanasius' response to the foundational question means to us in our day-to-day life and struggles. It means that life in Christ is transformational. It must be transformational. Any time that it is not transformational, it is not genuine. A false gospel means no transformation. There are modern versions of Christianity, for example, that tell us that we can persist in our sins. No transformation necessary. The real Gospel is quite different. The testimony of the Early Church suffices. In the First Epistle of St. John, we read: "This is the way we came to understand love: that He laid down His life for us. Thus, we also should lay down our lives for our brethren."(1Jn 3:16) The path of transformation is sacrificially laying down life in exchange for greater life. It's not quid pro quo. It's love. Love is always transformational.

ВІРНИЙ ХРИСТИЯНИН: ЛАГІДНИЙ І СЛУХНЯНИЙ У ПРИСУТНОСТІ БОЖОГО НАДХНЕННЯ THE FAITHFUL CHRISTIAN: DOCILE AND OBEDIENT IN THE PRESENCE OF DIVINE INSPIRATION

 

Одна річ, яку варто робити всім нам у християнському житті, це роздуми над  Одкровенням святого апостола і євангелиста Івана Богослова, бо ця книга відкриває Божественне поклоніння на небесах, і таким чином пояснює наше Божественне поклоніння тут, на землі, показуючи зв'язок між цими речами та даючи нам всебічне розуміння всієї людської історії згідно з волею Божою. Ці роздуми, на жаль, є тим, що ми повинні робити самостійно або за допомогою коментарів, бо ця книга Святого Письма ніколи не читається в лекціонарії нашої Церкви. Роздуми над цією пророчою книгою, єдиною пророчою книгою в Новому Завіті, показують нам мету Божого плану в нашому житті — причастя Тіла і Крові Агнця, спілкування з Богом через участь у Божественній Особі Слова, але не індивідуально, а як нового Божого Народу. Мета Божого плану, історії спасіння, полягає в тому, щоб зробити нас учасниками Божественної природи Отця, Сина і Святого Духа, зробивши нас благодаттю тим, ким є Бог за природою. Іншими словами, через Втілення нашого Господа ми стаємо членами Божої родини. 

One thing that is worthwhile for all of us to do in the Christian life is to meditate on the Apocalypse of the Holy Apostle and Evangelist John the Theologian, because this book reveals the Divine Worship in Heaven, and thus explains our Divine Worship here on earth, showing the relationship between these things, and giving us a comprehensive understanding of the entirety of human history according to the will of God.  This meditation, unfortunately, is something that we must accomplish on our own or aided by commentaries, because this book of Holy Scripture is never read in the lectionary of our Church. Meditation on this prophetic book, the only prophetic book in the New Testament shows us the purpose of the plan of God in our lives—communion of the Body and Blood of the Lamb, fellowship with God through participation in the Divine Person of the Word, but not individually, but as a new People of God.  The purpose of the plan of God, the history of salvation, is to make us partakers in the Divine Nature of the Father, the Son and the Holy Spirit, making us by grace that, which God is by nature. In other words, by the Incarnation of our Lord, we become members of God’s family.

Ця чудова мета плану Божого, тобто Католицька Церква є Святою Родиною Божою, і ми через присвоєння Таїнств Христових стаємо членами цієї родини. Сьогодні, у євангельському читанні, ми бачили Святу Родину (Пресвяту Богородицю, Святого Йосифа, і Господа нашого Ісуса Христа) як зернятко цілої Католицької Церкви, яку Христос засновить у Його воскресінні з мертвих. Але, це зернятко вже показує нам велику інтимність, яку ми маємо з Богом через членство у Його родині. Нехай бачимо те, що ми приймаємо через це членство, екзаменуючи це зернятко.

This is the wonderful plan of God, namely, that the Catholic Church is the Holy Family of God, and we, through participation in the Mysteries of Christ, become members of this family. Today, in the Gospel reading, we saw the Holy Family (the Most Holy Mother of God, Saint Joseph and our Lord Jesus Christ) like a seed of the entire Catholic Church, which Christ will found in His Resurrection from the dead. But, this seed already shows us the great intimacy, which we have with God through membership in His family.  Let us see what we gain through this membership by examining this seed.

Перше, ми бачимо те, що наше зернятко, Свята Родина, є дотриманою провидінням Божим.  Ми бачимо те, що ця маленька родина терпить дуже велике страждання. Кожен з нас може сказати те, що ми терпіли у нашому житті страждання того самого числа і тієї самої якості. Ми бачимо тут велику бідність, бо наша Свята Родина не має навіть хати, щоб в якій мешкати, а найбільша зі всіх матерів має народити її дитятко у мешканні твари́н. І тоді, дуже скоро, вони мають втікати в чужу країну, тому що сильні люди пробують вбити їх.  Але, незважаючи на страшне страждання, наше маленьке зернятко є дотриманим через Боже провидіння.

First, we see that our little seed, the Holy Family, is sustained by the Providence of God. We see that this little family endures very great suffering. Which of us can say that we have endured sufferings in such numbers and of such kinds. We see here great poverty, since our Holy Family does not even have a house to live in, but the greatest of all mothers must bear her child in the dwelling of animals.  And then, very quickly, they must flee into a foreign land, because powerful people are trying to murder them. But, despite this great suffering, our little seed is sustained through the Providence of God.

Наприкллад, ми повинні роздумувати над тим, що дари мудреців були дуже чужими і прецінними речами, і розповідь не була потім про тих. Ні, у провидінні Божому, дари мудреців були дані Святій Родині, щоб виживати їй під час мандрівки в Єгипті. Золото було би достатнім для цієї мети, але Бог дав їм інші прецінні матеріали, щоб не тільки наситити потреби, а дати вигоду також. Звичайно, Святе Письмо мовчить про випадки подорожі у Єгипті, але багато інших літературних джерел нам кажуть про епізоди, які ілюструють спеціальне провидіння, яким Бог захистив Святу Родину. 

For example, we should reflect on the fact that the gifts of the Magi were very odd but very precious things, and there is no account concerning them afterwards. No, in the Providence of God, the gifts of the Magi were given to the Holy Family to sustain them during their wandering in Egypt. The gold alone would have been sufficient for this purpose, but God gave them other precious materials as well, so as to not only satisfy their needs, but also to provide a measure of comfort. Naturally, the Holy Scriptures are silent about the circumstances of the journey into Egypt, but a lot of other literary sources tell us about episodes, which illustrate the special providence with which God protected the Holy Family.

Друге, ми повинні нотувати у нашому роздумуванні цей факт : Бог спеціально керував ним, якого Бог вибрав, щоб бути головою Святої Родини. Святий Йосиф був завжди під рукою Господньою, завжди лагідний і слухняний до керування Святого Духа. Найчастіше, Святий Дух чинить це керування через мрії, які змістили специфічні накази. Слухняність є результатом цього спеціального керування у житті Святого Йосифа, але слухняність є його причиною також, бо Святий Йосиф був лагідним і слухняним чоловіком, отже Бог вибрав його, щоб бути головою Святої Родини, але Святий Йосиф був слухняним до кожного індивідуального надхнення Святого Духа, і тож, тим Бог керував Святою Родиною через турботу мандрівки.

Second, we should note in our meditation this fact: God specially guided the one that He had chosen to be the head of the Holy Family. Saint Joseph was always under the hand of the Lord, always docile and obedient to the guidance of the Holy Spirit. More often than not, the Holy Spirit exercised this guidance through dreams, which contained explicit commands. Obedience is the result of this special guidance in the life of St. Joseph, but obedience is also its cause, since Saint Joseph was a docile and obedient man, God chose him to be the head of the Holy Family, but Saint Joseph was obedient to each individual inspiration of the Holy Spirit, and thus, by means of him, God guided the Holy Family through the hardship of homelessness.

Ми всі члени Божої родини маємо користь від тих самих речей, бо ми повинні мати непереможну упевненість у провидінні Божому і сильну віру в те, що Бог керує Святою Католицькою Церквою через єпископів, особливо Єпископа Риму, але Святий Дух також керує головами християнських родин, найменших але найважливіших частин Церкви.  Так, як ми бачимо у житті Святого Йосифа, ми мусимо мати правдиву свідомість, щоб мати користь від поради Святого Духа. Природно, ми можемо ігнорува́ти цю пораду, вибираючи продовжувати життя у грісі. Ні, ми мусимо вирішити, щоб бути лагідними і слухняними у присутності божественного надхнення. 

All of us, members of God’s family, benefit from these same things, since we should have an undefeatable confidence in the Providence of God and a strong faith that God guides the Holy Catholic Church through the bishops, especially the Bishop of Rome, but the Holy Spirit also guides the heads of Christian families, the smallest but most important parts of the Church. Just as we see in the life of Saint Joseph, we must have a correct disposition to benefit from the advice of the Holy Spirit.  Naturally, we can ignore this advice, choosing to continue a life in sin. No, we must decide to be docile and obedient in the presence of divine inspiration.

Родовід Господа нашого згідно з моральним сенсом The genealogy of our Lord according to the moral sense

Сьогодні, коли ми чуємо родовід Господа нашого Ісуса Христа згідно з Євангелієм від Святого Матея, ми повинні бути свідомими важливости цього читання буквально і морально. Згідно з буквальним сенсом, родовід показує нам те, що Бог став чоловіком, як член певної родини та у певному періоді. Родовід нам показує те, що родина Месії була недосконалою родиною, повною скандалу, трагедії й людського жалю, бо він нотує оповідання про Тамару і шлях, яким вона породила Фареса від Юди, її свекора, і також оповідання про Салмона, який одружив Рахаву, повію, і тоді оповідання про царя Давида, який породив його сина Соломона від Версавії, жінки Урії, якого Давид вбив.

Today, when we hear the genealogy of our Lord Jesus Christ according to the Gospel of Saint Matthew, we should be aware of the importance of this reading according to the literal and moral sense. According to the literal sense, the genealogy tells us that God became man, as a member of a certain family and in a certain period. The genealogy tells us that the family of the Messiah was an imperfect family, full of scandal, tragedy, and human sorrow, since it notes the story about Tamar and the way she bore Perez by Judah, her father-in-law, and also the story about Salmon, who married Rahab, the prostitute, and then the story about King David, who begot his son Solomon with Bathsheba, the wife of Uriah, whom David murdered.

Від коріння буквального сенсу, ми можемо бачити багатство значення згідно з моральним сенсом. Найперше, ми навчаємося чого-небудь, яке є фундаментальним для нашого розуміння Правдивого Бога. У Бозі, немає квапливости. Він завершив Його план через п’ять тисячів років. Ми потребуємо пізнати те, що Його робота у нас є рівно неквапли́вою і навмисною. Це дуже гарне правило, щоб пізнати діяння Правдивого Бога. Надхнення, яке потребує скорої дії або вирішення у нас, не приходить від Бога. Ні, радше, робота диявола у нас часто потребує квапливости, і ство́рює  заміша́ння і занепокоєння. Ми завжди повинні випробувати спокуси до квапливости, коли ми чуємося замі́шаними і занепокоєними, затримуючи дію до того часу, коли ці чуття залишать нас.

From the root of the literal sense, we can see a wealth of meaning according to the moral sense. First of all, we learn something that is fundamental to our understanding of the True God. In God there is no haste. He accomplished His plan over the course of five thousand years. We need to recognize that His work in us is equally meticulous and deliberate. This is a very good rule to recognize the action of the True God. Inspiration, which demands quick action or decision in us, does not come from God. No, rather, the work of the devil in us often requires haste, and creates confusion and uneasiness. We should always test temptations to haste, when we feel confused and uneasy, delaying action until these feelings abate.

Родовід Господа нашого є також дуже важливим для нас, тому що Христос є народженим у кожному з нас згідно з родоводом, бо чесноти мають власний родовід. Тут, у Євангелії від Святого Матея, народження Христа є кінцем і метою родоводу. Тим самим способом, у кожному з нас мета всіх чеснот є любов’ю, бо Бог—Любов. Наш ріст у чесноті приведе нас ближче і ближче до тієї самої досконалости у чесноті так, як кожне покоління привело Божий народ ближче і ближче до народження Месії. Між чеснотами споріднености, які є ясними шляхами ро́сту. Ми можемо пізнати ці шляхи через наші спокуси, бо, наприклад, якщо ми страждаємо через спокуси до хтивости, а також обжерливости й лінивости, наша центральна проблема не є дефицітом чеснот, які є протилежними до цих пороків, тобто чистоти, тверезости і ретельности, але дефицітом матері всіх цих чеснот, тобто поміркованости.

The genealogy of our Lord is also very important for us, because Christ is born in each one of us according to a genealogy, since the virtues have their own genealogy. Here, in the Gospel According to St. Matthew, the birth of Christ is the end and purpose of the genealogy. In the same way, in each one of us, the purpose of all the virtues is love, since God is Love. Our growth in virtue brings us closer and closer to that same perfection in virtue, just as each generation brought God’s people closer and closer to the birth of the Messiah. Among the virtues there are relationships, which are clear paths of growth. We can recognize these paths through our temptations, since, for example, if we suffer temptations to lust, but also to gluttony and sloth, our main problem is not a lack of the virtues, which are contrary to these vices, namely purity, abstinence, and diligence, but a deficit of the mother of all those virtues, namely temperance.

У родоводі, всі ймення не є рівно важливими, і, тим самим способом, певні чесноти –важливіші від інших, тому що вони є місцями, в яких нам треба робити більшим і серйознішим зусиллям. Наприклад, багато людей страждають через спокуси до гніву, і часто лік цієї проблеми є збільшенням чесноти терпеливости, але терпеливість є донею чесноти мужности, і часами збільшення матеро-чесноти також-- необхідне. Що є різницю між роля́ми терпеливости і мужности? Просто це: Спокуса проти терпеливости є гнівом, який булькотіє щодалі, але мужність нам допомагає, щоб анулюва́ти вибухи гніву від впливів, які приходять від моменту до моменту.

In the genealogy, all the names are not equally important, and, in the same way, certain virtues are more important than others, because they are places, in which we need to work with greater and more serious effort. For example, a lot of people suffer from temptations to anger, and often the remedy of this problem is an increase in the virtue to patience, but patience is a daughter of the virtue of fortitude, and sometimes an increase in the mother-virtue is also needed. What is the difference between the roles of patience and fortitude? Simply this: A temptation against patience is an anger that simmers over time, but fortitude helps us to avoid outbursts of anger from stimuli, which come from moment to moment.

Кожному з нас треба екзаменувати сумління щоденно, щоб узнати наші гріхи, і отже наші спокуси, бо це нам показує шлях, яким рости у подобі Господа нашого. До цих гріхів і спокус—протилежні чесноти, злучені спорідненостями, які є як родовід, приходячи до народження Христа. Нам треба узнати ті чесноти, які ми потребуємо, і робити резолюції, щоб практикувати їх з Божою допомогою.

Each of us needs to examine his conscience everyday to discover our sins, and therefore our temptations, since this shows us the way to grow in the likeness of our Lord. To these sins and temptations there are contrary virtues, joined by relationships, which are like a genealogy, leading to the birth of Christ. We need to discover those virtues that we need, and make resolutions to practice them with God’s help.  

Two modes of being: reactive and contemplative

One of the little-known works of early Christianity is the enigmatic biography known as The Testament of Theophilus. The Theophilus that is referred to in the title, the purported author of the work, is the predecessor, uncle and mentor of St. Cyril as the Archbishop of Alexandria in Egypt. The Testament begins with an account of the way that the Christians of Alexandria, unable to endure the terrible blasphemies all around them for even a moment longer, rose up in great numbers, killed the pagans and their priests and burned to the ground the last and greatest of the city's pagan temples, the Serapeum, along with its very extensive library. In the opening paragraphs of the book, the Christian community then braces for what they believe to be inevitable, the vengeance of the Emperor, who, they feared, would come and impose terrible punishments on them for their vandalism and disorderliness. Yet, in the end, the Emperor Maurice does come to the city, but he rewards the Christian community with enormous imperial largesse. Afterwards, the Archbishop Theophilus takes him on a marvelous tour of the extensive treasuries of the Church of Alexandria, showing to him all of the precious things offered to the Church since its legitimization under the Emperor Constantine the Great.

After the Emperor departs to make his return journey to Constantinople, a trance falls upon Theophilus, and he sees a detailed vision of all the characters and events of the life of Jesus and His Holy Mother (as well as of St Joseph the Betrothed) during their stay in Egypt, fleeing from the murderous intentions of the King of Judea, Herod I. In the sections that follow, the entire journey of the Holy Family through all the parts of Egypt that they visited is told in great detail, and most of the places that are referred to in the text are still known and recognizable. Many of these places are still marked by churches and shrines, for example the great church erected at the river crossing, Ma'adi, where the Holy Family is said to have spent the night in a pagan temple before crossing the river at dawn the next day. From the account in the Testament, the entire sojourn can be reconstructed with all its various different movements, many of which were motivated by the Holy Family's need to evade spies from Herod, who were seeking them for years after their entry into Egypt. Because of their need to avoid these spies and to also avoid the many occasions of sin that filled pagan Egypt at the time, the Holy Family never entered the cultivated areas. All of the sites associated with them are in the desert one both sides of the Nile.

The only problem with this otherwise interesting work of early Christian literature is that the Most Holy Mother of God is completely insufferable. She is presented from beginning to end as the consummate whiner, whose bitterness and complaining does not cease for any appreciable period of time during the entire journey. Most of the sayings that Theophilus attributes to her begin something like, "O that I had died in the land of Israel, surrounded by kinsmen, before this particular suffering could come upon me...." Yes, indeed, the entire depiction of the Most Holy Mother of God is "off." It's just not consistent with what we believe regarding the one, who "kept all these things, pondering them in her heart."

I always strongly recommend to everyone that they develop for themselves a Rule of Prayer, a short description of everything that they commit to do during the course of the day as regards prayer. One of the features of my own Rule is a short reading each evening before I retire from Father Alexandre de Rouville's work The Imitation of Mary. Now listen to what de Rouville relates concerning the Mother of God. These are words that he puts in her mouth: "When some affliction is close to you or already upon you, when it stays with you and even intensifies, or when it is followed by others, repeat frequently to God: Yet not my will but Yours be done....Banish from your soul in time of adversity every thought that cannot be expressed in these few words: It is God's will."

When we hear words such as these, especially after laboring and suffering through the pages of Theophilus, we recognize the Mother of God that we know. The one who is not a complainer, not a whiner, but a person deeply conformed to the Will of God. In de Rouville, as well as in the Scriptures, she is a person who understands that the Almighty, All-Knowing and All-Compassionate God is directing her life, through the instrumentality of other human beings to be sure, but that instrumentality never disrupts God's gracious plan; it only brings it to completion.

So, why are these two depictions of the Mother of God important for us? Because they represent two distinct modes of being. The first of these modes is reactive. Such a human being is in constant need of responding to external events, and a life lived in constant reaction to what happens around us leads, inevitably, to resentment. On the other hand, the second mode is contemplative. Completely convinced of God's unique agency, such a person seeks communion with God in every action and event. In the same way that one can and should ponder the words of the Scriptures, so too can such a person ponder his or her circumstances, learning of God, because He is the unique Actor. Such "keeping and pondering," as the Gospel puts it, is only possible for one who recognizes God's gracious action. By all means, "Banish from your soul in time of adversity every thought that cannot be expressed in these few words: It is God's will."

«Господь — чоловік війни»: Ми повинні боротися, показуючи свою вірність нашому новому Цареві “The Lord is a man of war”: We have to struggle, showing our allegiance to our new King

Ця неділя визначена як Неділя Святих Праотців. Це одна з двох неділь, які спеціально та цілеспрямовано готують нас до свята Різдва Господа нашого Ісуса Христа 25 грудня. Мета цих двох недільних святкувань — дати нам можливість поміркувати над історією світу до пришестя Христа, поміркувати над століттями очікування обіцяного викуплення. Тому цієї неділі Церква закликає нас поміркувати над життям усіх праведників, які жили до того, як Бог дав Закон пророку Мойсею на горі Синай. Тож сьогодні ми головним чином згадуємо патріархів Авраама, Ісаака та Якова. Наступної неділі, Неділі Отців, ми згадаємо всіх праведників, які жили після дарування Закону, і серед цієї групи пророк Даниїл займатиме дуже чільне місце, тому що саме йому були дані дуже чіткі́ одкровення щодо пришестя Месії.

This Sunday is designated as the Sunday of the Holy Forefathers. This is one of two Sundays that specifically and intentionally prepare us for the feast of the Nativity of our Lord Jesus Christ on the 25^th day of December. The intent of these two Sunday commemorations is to give us an opportunity to meditate on the history of the world before the coming of Christ, to reflect on the centuries of waiting in expectation for the promised redemption. Therefore, on this Sunday, the Church calls us to reflect upon the lives of all the righteous people, who lived before God gave the Law to the Prophet Moses on Mount Sinai. So, today, we principally commemorate the Patriarchs, Abraham, Isaac and Jacob. Next Sunday, the Sunday of the Fathers, we will commemorate all the righteous people, who lived after the giving of the Law, and, among this group, the Prophet Daniel will have a very prominent place, because it was to him that very clear revelations were made regarding the coming of the Messiah.

Сьогоднішнє читання послання взято з Послання святого апостола Павла до Колосян. У цьому уривку, який ми чули сьогодні, святий Павло починає з обнадійливої ​​новини: «Коли ж з’явиться Христос, ваше життя, тоді й ви з’явитеся з Ним у славі». Це стислий виклад надії Євангелія Христового. Кожен з нас може сподіватися на участь у славному Небесному Царстві, коли з’явиться Христос, наше життя. Однак, само собою зрозуміло, що ми можемо мати цю надію лише тоді, коли Христос справді є нашим життям. Павло далі пояснює, що ми повинні робити, щоб Христос справді був нашим життям. Він каже: «Умертвіть же земні ваші члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, злу пожадливість та зажерливість, яка є ідолослужінням». Іншими словами, Павло каже, що для того, щоб Христос справді був нашим життям, ми повинні виключити з нашого життя ці інші речі, які панують над нами. Ми повинні знищити їхні претензії на нас, щоб ми могли справді нале́жати Христу. Цей список, який святий Павло наводить нам у цьому уривку (розпуста, нечистота, пристрасть, зла пожадливість та жадібність, яка є ідолопоклонством), є переліком імен демонів, фальшивих богів, коли́шніх правителів цього світу, яких Христос переміг Своїми життєдайними стражданнями, смертю та воскресінням. З цієї причини Павло продовжує: «Через них гнів Божий гряде на непокірних». Хто такі непокірні? Ті, хто не віддає своєї вірності Господу Ісусу, новому правителю, який скинув тиранів, що спокушають нас грішити, і віддав нас у рабство гріха. Усі ми починали своє життя як раби цих тиранів. Ось чому святий Павло каже: «Так само й ви колись поводилися, живучи так». Проте наше хрещення у Христа спасло нас. У цьому хрещенні ми остаточно змінили свою вірність з наших старих рабовласників на нашого нового Царя, єдиного законного Царя, Самого Бога, Ісуса Христа.

The epistle reading today is taken from the Letter of the Holy Apostle Paul to the Colossians. In this passage that we heard today, St. Paul begins with hopeful news: “When Christ your life appears, then you too will appear with him in glory.” This is a succinct statement of the hope of the Gospel of Christ. Each of us can hope for a share in the glorious Heavenly Kingdom when Christ our life appears. Yet, it goes without saying that we can only have this hope if Christ is indeed our life. Paul goes on to explain what we must do for Christ to really, truly be our life. He says, “Put to death then the parts of you that are earthly: immorality, impurity, passion, evil desire, and the greed that is idolatry.” In other words, what Paul is saying is that, in order for Christ to really be our life, we must eliminate from our life these other things that have a lordship over us. We must destroy their claims on us, so that we can truly belong to Christ. This list that St. Paul gives us in this passage (immorality, impurity, passion, evil desire, and the greed that is idolatry) is a list of the names of demons, false gods, the former rulers of this world that Christ has defeated through His life-giving suffering, death and resurrection. For this reason, Paul goes on to say, “Because of these the wrath of God is coming upon the disobedient.” Who are the disobedient? Those who do not give their allegiance to the Lord Jesus, the new ruler, who has deposed the tyrants who tempt us to sin and put us in slavery to sin. All of us started out in life as slaves of these tyrants. This is the reason why St. Paul says, “By these you too once conducted yourselves, when you lived in that way.” Nevertheless, our baptism into Christ has saved us. In that baptism we have definitively switched our allegiance from our old slave masters to our new King, the only legitimate King, God Himself, Jesus Christ.

Брати і сестри, хрещення, ця зміна вірності, було початком, але тепер ми повинні боротися. Ми повинні довести, що ми справжні вороги правителів старого світу, бо́рючись з ними силою та мужністю Христа. Саме тому святий Павло дає нам другий, більш чіткий список їхніх імен, тобто їхніх справ. Він каже нам: «Але тепер відкиньте все це: гнів, лють, злобу, наклеп, непристойну мову з ваших уст. Не говоріть неправди один одному, бо ви скинули з себе старого чоловіка з його вчинками та одягли́ся в нового, що відновлюється для пізнання за образом свого Творця». Іншими словами, кожен з нас повинен боротися з силою, яка дана нам у нашому хрещенні та оновлена ​​в нас через Святу Сповідь та Божественну Євхаристію, щоб залишатися близькими до Христа в молитві, боротися зі спокусами та знищувати пристрасті в нас через самозречення. Нам слід завжди пам’ятати слова пророка Мойсея в Книзі Вихід, а саме, що «Господь — чоловік війни», і не менш відрезвляюче твердження в Книзі Йова, що «життя людини в цьому світі — це війна».

Brothers and sisters, baptism, that switching of allegiance, was the beginning, but now we must struggle. We must prove ourselves to be true enemies to the old world-rulers by fighting them with the power and courage of Christ. This is the reason why St. Paul gives us a second, more explicit list of their names, that is, their works. He tells us, “But now you must put them all away: anger, fury, malice, slander, and obscene language out of your mouths. Stop lying to one another, since you have taken off the old self with its practices and have put on the new self, which is being renewed, for knowledge, in the image of its Creator.” In other words, each of us must struggle with the strength that is given to us in our baptism and renewed in us through Holy Confession and the Divine Eucharist, to remain close to Christ in prayer, fight temptation, and destroy the passions within us through self-denial. We should always remember what is said by the Prophet Moses in the Book of Exodus, namely, that “the Lord is a man of war,” and the equally sobering pronouncement in the Book of Job that “a man’s life in this world is a warfare.”

Брати і сестри, Той, Хто народився у Вифлеємі Юдейському, Хто лежить у яслах, є Господом Саваотом (Воло́дарем армій). Тільки ті, хто бореться та воює в Його війська́х, дійсно належать Його Царству.

Brothers and sisters, the One born in Bethlehem of Judea, Who lies in the manger is the Lord of Armies. Only those who struggle and fight in His armies are welcome to His Kingdom.

Nativity III: The Incarnation is the Key to Peace

The season of Advent, the traditional period of preparation before the feasts of Christmas and Epiphany (the Christmas Holy Days) is the perfect opportunity to revisit some of the hymns authored by our father among the saints Ephrem the Syrian. First, let's remember the context in which these extraordinary works were formed. Ephrem's voluminous output is due to the fact that he was leading a choir formed by members of his own ascetical community (the B'nai Qyama-- the Sons of the Covenant). Often, he would write the hymns that were then chanted under his direction.

In Hymn III on the Nativity, Ephrem celebrates the way that the Christmas feast is the key to understanding the rest of the year. He argues that all the other feasts attain light from this feast, that is, they take their meaning from the Christmas feast. He writes, "All the days from the Treasure of Thy bright day gain blessings. All the feasts from the stores of this feast have their fairness and their ornaments... A store of medicines is this Thy great day, because on it shone forth the Medicine of Life to the wounded!" He then goes on to explain how the feasts of Epiphany and Pascha (Easter) depend on the Christmas feast. Once he has established these three feasts, he goes back and fills in all the gaps, showing how Lent and all the Gospel readings on the Sundays before Lent and during Lent attain their brightness and clarity from the light of Christmas. This unity of the whole Church's liturgy leads to St. Ephrem giving voice to a very fervent prayer to Christ: "Heal us, O my Master, every time that we see Thy feast. May it cause rumors that we have heard to pass away. Our mind wanders amid these voices. O Voice of the Father, still [other] voices; the world is noisy, in Thee let it gain itself quiet; for by Thee the sea was stilled of its storms."

For St. Ephrem, the Mystery of the Incarnation (showing forth in its feast, the feast of Christmas) is what gives meaning and sense to everything else. Christmas is then hermeneutical key by which the rest of Creation is rendered intelligible. Because of the unifying action of the Incarnation in us, the world with all its noise and tumult is rendered quiet. This is the action of the Medicine of Life. It heals the noise, busyness and disquiet within us.

Nevertheless, what the Mystery of the Incarnation does objectively is not what it does automatically. No, on the contrary, we have to willingly descend into the mystery of this feast, put it on like a coat, and sit in it like a room. Our Father Among the Saints Moses the Ethiopian is famous for saying to his disciples, "Sit in your room, and it will teach you everything." In this period of serious prayer, fasting and almsgiving, the cave of Bethlehem has to become our home, as we ponder as ceaselessly as possible the truth of God becoming man for our salvation. With the eyes of God, look deeply into the manger by means of your own creativity. No two persons' reflection will ever be the same. Think how the Church is enriched if all her children fervently pray in this way. In the midst of all the turmoil of the 19th century, Dom Prosper Gueranger is famous for his peaceful reflection on the birth of the Lord Jesus. He thought of the feasts of the saints surrounding the feast of the Nativity as a royal and holy entourage gathered to welcome the King of the Universe. He thought of these great saints as being personally present in the cave-stable of Bethlehem. Their very variety was a great source of deep insight into the Incarnation itself: St. Stephen the Protomartyr, St. John the Evangelist, St. Thomas a Becket, the Holy Innocents of Jerusalem and its environs. Gueranger pondered, "what does it mean that so many of these gave their lives?" His conclusion-- the Lord Jesus is a Master all-loving and all-lovable, but He is not easy. He puts great demands on us for such is the internal, intrinsic logic of love. As all the members of the entourage of the Great, Loving King had to give their lives, so I too must give my life, gladly, joyfully, completely.

ЯК БАГАТІТИ В БОЗІ HOW TO BE RICH IN GOD

 

Ми людські істоти маємо тенденцію, щоб залежити від наших власних ресурсах, замість того, щоб залежити від Бога. Чоловік, у сьогоднішньому євангелії був упевненим про свою здатність у фінансовому керуванні, і він зробив стратегу, щоб випробувати свою проблему. Природно, ідея, яку Господь наш Ісус Христос тут промовляє є тою, що наше багатство над потребою не є для нас, але для інших, і навіть як це правдиво в рамках пшениці та комор, так, навіть більше, це доречне для наших внутрішніх ресурсів. Ми мусимо пізнати те, що наші мисленні і фізичні ресурси є даними Богом для нашого спасіння, бо у всесвіті нашого розуму, у комплексі наших здібностей, ми знайдемо багатство радости, а також страждання, яке є нашим особистим  шляхом до єднання з Богом.

We human beings have the tendency to rely on our own resources, rather than relying on God.  The man in the today’s gospel was confident in his ability in financial management, and he made a strategy to solve his problem. Naturally, the idea that our Lord Jesus Christ here proclaims is that our wealth over and above necessity is not for us, but for others, and even as this is true in the areas of wheat and barns, so this applies even more to our interior resources. We must recognize that our mental and physical resources are given to us by God for our salvation, since, in the universe of our mind, in the complex of our abilities, we find a wealth of joy, but also suffering, which is our personal path to union with God.

Тож, у нашому житті, пшениця і комори чоловіка у сьогоднішній притчі є метафорами тих самих здібностей, які Бог нам дав, щоб завершити наше освячення через любов. У цьому сенсі, врожай є завжди багатим, тому що, незважаючи на меншість або більшість наших здібностей, любов є завжди потенційно рівною. Наприклад, мабуть я маю дуже великі здібности, але я вживаю їх малою любов’ю; проте, мій ближній є більшим від мене, тому що, хоча Бог йому дав дуже маленьку здібність, він використовує її  з великою любов’ю. Це більше Богові подобається.

So, in our life, the wheat and barns of the man in today’s parable are metaphors of those same abilities that God gave us to accomplish our sanctification through love. In this sense, the harvest is always rich, because, despite the meanness or greatness of our abilities, love is always potentially equal. For example, perhaps I have very great abilities, but I use them with little love; nevertheless, my neighbor is greater than I am, because God gave him a very little ability, but he uses it with great love. This pleases God more.

Якщо ми маємо сумніви про важливість того, щоб вживати здібности у служінні іншим, ми можемо думати про інші притчі, які мають той самий пункт. Наприклад, у притчі талантів ми знаходимо трьох чоловіків, які всі різняться у своїх здібностях, бо один має десять талантів, другий—п’ять, і третій—один. Ніхто не є засудженим, крім того, хто ніщо не зробив з талантом, а заховав його у землі. Подібним способом, ми маємо приклад притчі десятьох дів. П’ять дів, які були мудрими мали посуди олії разом зі своїми лямпами, але немудрі діви не купили олію, і тож свої лямпи були погашеними перед приходом жениха. Така страшна доля! Господь їм каже, «Я ніколи не пізнав вас! Геть! Ви—лицеміри.» Отже, ми можемо бачити те, що всі ці нагоди у цих притчах є о́писами любови, бо вони всі включать ідею соціальної розмови: комерція з великими сумами грошей і куплення олії.  Вони є описами любови, яку людські істоти практикують один до одного.

If we have doubts about the importance of using our abilities in the service of others, we can consider the other parables, which have the same point. For example, in the Parable of the Talents we find three men, who all differ from one another in their abilities, since one has ten talents, a second, five and a third, one. No one is condemned except the one, who did nothing with his talent, but buried it in the ground. In the same way, we have the example of the Parable of the Ten Virgins. Five virgins, who were wise, had vessels of oil together with their lamps, but the unwise virgins did not buy oil, and so their lamps went out before the arrival of the bridegroom. What an awful fate! The Lord says to them, “I never knew you! Depart from me, you evildoers.” Thus, we can see that all these events in these parables are descriptions of love, since they all include the idea of social interaction: commerce with great sums of money and the purchase of oil. They are descriptions of the love, which human beings practice towards one another.

Отож, кожен з нас має різні здібности; деякі мають дуже великі здібности, та інші мають менші, але любов є в змозі створити нас рівними. Любов є багатством, яке ми маємо обов’язок, щоб розділити один для одного. Вона є безмежним багатством, ніколи не зменшуючи. Коли ми доглядаємо внутрішньо на всіх наших здібностях і звершеннях, довіряючи їм, ми повинні пам’ятати те, що ми маємо безмежне джерело всіх речей, які є необхідними до нашого спасіння, не у нас, але у воплоченні Господа нашого. Воплочення є досконалістю людської природи, тому що це є перфектним єднанням нашої людської природи з безмежним Богом. Навіть якщо ми маємо найбільші звершення і здібности у людській історії, а ще це ніщо у порівнянні з безмежним Добром. Тож, щоб бути у Христі є дуже великим і страшним, чудовим таїнством. Воплочення Господа Ісуса нам дає все, що потрібне так, як Святий Апостол Петро каже, «Його божественна влада нам дає всі речі, які є необхідними до життя і святости.» Що є «великим врожаєм» наших власних здібностей і завершень у порівнянні з Божим Добром, яке є доступним для нас у воплоченні? Від цієї скарбниці ми можемо приймати що-небудь, що ми потребуємо.

Thus, each of us has different abilities; some have very great abilities, and others have lesser ones, but love is able to make us equal. Love is the wealth that we have an obligation to share with one another. It is an infinite wealth, never decreasing. When we look interiorly upon our abilities and accomplishments, trusting in them, we should remember that we have an infinite source of everything that is necessary for our salvation, not in us, but in the Incarnation of our Lord. The Incarnation is the perfection of human nature, because this is the perfect union of our nature with the infinite God. Even if we have the greatest abilities and accomplishments in human history, still this is nothing in comparison with infinite Good. So, being in Christ is a very great and awesome, wonderful mystery. The Incarnation of the Lord Jesus gives us everything necessary, just as the Holy Apostle Peter says, “His divine power gives us all things necessary to life and holiness.” What is the “great harvest” of our own abilities and accomplishments in comparison with the Good, which is God, available to us in the Incarnation? From this treasury we can receive whatever we need.

Тож, що ми потребуємо робити, щоб «багатіти в Бозі» як євангеліє каже? Ми мусимо довіряти Богові а не в собі. Ми мусимо зупинятися, щоб думати про наші здібности і завершення у порівнянні з іншими, і зосереджуватися на любові, що з нею ми мусимо вживати всі Божі дари, особливо наші здібности. Так як Святий Апостол Павла нам каже, «що-небудь не є з любови, це гріх.»

So, what must we do to be “rich towards God” as the gospel says? We must trust in God and not in ourselves. We must cease thinking about our abilities and accomplishments in comparison with others, and focus on the love with which we must use all of God’s gifts, especially our abilities. Just as the Holy Apostle Paul tells us, “whatever is not from love, is sin.”