ЄДНІСТЬ ВІРИ: ОСНОВА ЄДНАННЯ У ХРИСТОВОМУ ТІЛІ UNITY OF FAITH: THE FOUNDATION OF THE ONENESS OF THE BODY OF CHRIST

Євангельське читання сьогодні нам каже те, що Святий Апостол Тома не був з іншими апостолами, коли Господь Ісус являвся їм після Його воскресіння з мертвих.  Природно, наші розуми, коли роздумуючи над цим уривком, запитують, «Чому Тома не був?» Дійсно, ми не знаємо, але ми знаємо те, що навіть після того, коли інші апостоли розказали Святому Томі про заяву Господа Ісуса, Тома відмовлявся вірити. Він ще не був з ними, тому що не було єдности віри між дванадцятьма апостолами. Він був фізично з ними, але фізнична присутність не означає нічого у єднанні Церкви. 

The Gospel reading today tells us that the Holy Apostle Thomas was not with the other Apostles, when the Lord Jesus revealed Himself to them after His Resurrection from the dead. Naturally, our minds, when meditating on this passage, ask, “Why was Thomas not there?” Truly, we do not know, but we do know that even after the other Apostles told Saint Thomas about the appearance of the Lord Jesus, Thomas refused to believe. He still was not with them, because there was no unity of faith among the twelve Apostles.  He was physically with them, but physical presence means nothing in the unity of the Church.

Ми повинні роздумувати над природою духовного світу. Духовний світ не має віддалености у самому сенсі як матеріальний світ, бо, у духовному світі, те, яке є ближним до певної речі, є подібним до тієї речі. Неподібність завжди встановлює аналогічну віддаленість, а подібність є аналогічною близькістю.  Тож, коли ми хочемо стати ближніми до Бога, ми чинимо діла чесноти, які роблять нас подібнішими до Бога.

We should reflect on the nature of the spiritual world. The spiritual world does not have distance in the same sense as the material world, since, in the spiritual world, that, which is near to a certain thing, is similar to that thing.  Dissimilarity always constitutes an analogical distance, but similarity is analogical proximity.  So, when we want to become closer to God, we do acts of virtue, which make us more similar to God.

Тут, ми бачимо важливість матеріального світу у плані Господньому, тому що, у духовному світі, протилежні речі ніколи не можуть зустрітися, і неподібні речі є постійно віддаленими.  У духовному світі, навіть природні й добрі, але протилежні, сили не можуть бути примиреними, тому що їхня близькість є неможливою. Тільки у матеріальному світі, речі, які є протилежними, є приведеними у близькість і є примиреними.

Here, we see the importance of the material world in the Lord’s plan, because, in the spiritual world, opposite things can never meet, and dissimilar things are permanently distant from one another. In the spiritual world, even natural and good, but opposite, forces cannot be reconciled, because their proximity is impossible. Only in the material world are things, which are opposite, led into proximity and are reconciled.

Найліпший приклад цього примирення протилежних є Пресвятою Богородицею так, як ми співаємо у Акафісті, «Радуйся, бо ти супротивності погодила,» і тоді той самий гімн дає приклад, «Радуйся, бо ти дівство і материнство поєднала.» Дійсно, єдність віри є про погодження супротивності згідно прикладу Святої Богородиці.  Хоча Церква є дуже великою, заради єдности віри, вона є також інтимною родиною, тому що через чесноту, ми стаємо ближчими до Бога, ми також стаємо ближчими один до одного.  Святий Апостол Павло описує це таїнство у його посланні до ефесян, коли він каже:

The best example of this reconciliation of opposites is the Most Holy Mother of God, just as we sing in the Akafist, “Hail, for you have reconciled opposites,” and then the same hymn goes on to give an example, “Hail, since you have united virginity and motherhood.” Truly, unity of faith is about the reconciliation of opposites according to the example of the Holy Mother of God. Although the Church is very large, on account of unity of faith, she is also a close family, because through virtue we become closer to God, and we also become closer to one another. The Holy Apostle Paul describes this mystery in his letter to the Ephesians, when he says:

«Отож благаю вас я, Господній в’язень, поводитися достойно покликання, яким вас візвано, в повноті покори й лагідности, з довготерпеливістю, терплячи один одного в любові, стараючися зберігати єдність духа зв’язком миру. Одне бо тіло, один дух, а й в одній надії вашого покликання, яким ви були візвані. Один Господь, одна віра, одне хрещення. Один Бог і Отець усіх, що над усіма й через усіх і в усіх.

«Кожному з нас дана благодать за мірою Христових дарів. Тому й сказано: ‘Вийшов на висоту, забрав у полон бранців, дав дари людям.’ А те ‘вийшов’ що означає, як не те, що він був зійшов і в найнижчі частини землі? Той же, хто був зійшов на низ, це той самий, що вийшов найвище всіх небес, щоб усе наповнити. І він сам настановив одних апостолами, інших—пророками, ще інших –євангелистами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла, аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа. Тоді ми не будемо більше малолітками, яких кидають хви́лі і яких обносить усякий вітер науки, зводячи на манівці людською хитрістю й обманом. Але будемо жити по правді та в любові, в усьому зростаючи в того, хто є головою—у Христа. Кожне тіло, складене та споєне всякою в’яззю допомоги, згідно з відповідним діянням кожного члена, від нього бере зріст на будування самого себе в любові.»

“I therefore, a prisoner for the Lord, beg you to walk in a manner worthy of the calling to which you have been called, with all lowliness and meekness, with patience, forbearing one another in love, eager to maintain the unity of the Spirit in the bond of peace. There is one body and one Spirit, just as you were called to the one hope that belongs to your call, one Lord, one faith, one baptism, one God and Father of us all, who is above all and through all and in all.

“But grace was given to each of us according to Christ’s gift. Therefore, it is said, ‘When he ascended on high he led a host of captives, and he gave gifts to men.’ In saying, ‘He ascended,” what does it mean but that he had also descended into the lower parts of the earth? He who descended is he who also ascended far above all the heavens, that he might fill all things. And his gifts were that some should be apostles, some prophets, some evangelists, some pastors and teachers, to equip the saints for the work of ministry, for building up the body of Christ, until we all attain to the unity of the faith and of the knowledge of the Son of God, to mature manhood, to the measure of the stature of the fullness of Christ; so that we may no longer be children, tossed back and forth and carried about with every wind of doctrine, by the cunning of men, by their craftiness in deceitful wiles. Rather, speaking the truth in love, we are to grow up in every way into him who is the head, into Christ, from whom the whole body, joined together and knit together by every joint with which it is supplied, when each part is working properly, makes bodily growth and upbuilds itself in love.”

Церква наказує нашу присутність у храмі в неділю через цілий рік, але наша фізична присутність служить більшому намірові, тому що вона продукує єдність віри, основу єднання у Христовому тілі. Апостол Тома був фізично з іншими апостолами перед другим явленням Господа Ісуса, але він не був з ними, з’єднаний у вірі. Отже, він не був з ними. Ми мусимо бути дбайливими, щоб не бути тільки фізично присутніми. Ми мусимо бути з’єднаними у вірі також, отримуючи і одержуючи те, що католицька віра отри́має і одержує, і не залишаючи від неї найменшою мірою.

The Church commands our presence in the church on Sunday throughout the year, but our physical presence serves a greater purpose, because it produces unity of faith, the foundation of unity in the Body of Christ. The Apostle Thomas was physically with the other Apostles before the second appearance of the Lord Jesus, but he was not with them, united in faith. Therefore, he was not with them. We must be careful to not merely be physically present. We must be united in faith as well, holding and observing that, which the Catholic Faith holds and observes, and not departing from it in the slightest degree.

НОВА ЛЮДИНА, ЯКА МОЖЕ УСПАДКУВАТИ ЦАРСТВО THE NEW MAN, WHO IS ABLE TO INHERIT THE KINGDOM

 

Брати й сестри у Христі—

Христос Воскрес!

Тепер, ми стоїмо у повному світлі воскресіння Христового, бо ми приходимо до цього місця у нашій роковій згадці великої роботи нашого спасіння. Сьогодні, ми наближаємося до животворного гробу Господнього. Коли ми дивимося на цей гріб, ми знайдемо його порожнім, але життя ісходить від нього, як вода тече із джерела́. Коли ми дивимося на цей гріб, ми повинні пізнати те, що дивимося у своє серце, і там свідчимо про велике чудо, яке Бог зробив, бо наше серце було гробом повним гріха і смерти, і там Бог був помер, але Його силою, Він воскрес, і Він робить наше серця джерелом життя.  Він створив це дуже велике реверсування не нашим постом, не нашими ділами, а Його простим вибором так, як напочатку Він промовляв «нехай буде світло» і світло було. Святий Апостол Павло нам каже: «Бог, який сказав: ‘Нехай із темряви світло засяє’, --він освітлив серця наші, щоб у них засяяло знання Божої слави, що на обличчі Ісуса Христа.» Нехай роздумаємо над цією промовою, бо вона навчає нас про значення таїнства воскресіння. 

Now we stand in the full light of the resurrection of Christ, since we come to this place in our yearly commemoration of the great work of our salvation.  Today, we approach the life-giving tomb of the Lord. When we look upon this tomb, we find it empty, but life proceeds from it like water flowing from a spring. When we look into this tomb, we should recognize that we are looking into our heart, and there we witness the great miracle, which God has accomplished, for our heart was a tomb full of sin and death, and there God was dead, but by His own power, He arose, and He makes our heart a spring of life. He worked this very great reversal not by our fasting, not by our deeds, but by His simple determination, just as, in the beginning, He proclaimed, “Let there be light” and there was light. The Holy Apostle Paul tells us: “God, Who said: “Let light shine out of darkness,” has shone in our hearts to bring to light the knowledge of the glory of God on the face of Jesus Christ.” Let us meditate on this pronouncement, since it teaches us concerning the meaning of the mystery of the resurrection.

У цьому уривку, є два дивні вирази, перше «знання Божої слави,» і друге «обличчя Ісуса Христа.» Перш за все, у воскресінні Христовому, Бог освітлив серця наші, тобто Він відкривав наш розум до знання нової людини, яка може успадковувати царство Боже.  Згідно навчання Апостола Павла, це знання сяяло на обличчі Ісуса Христа, яке означає те, що знання сяяло через Особу Господа Ісуса, бо по-грецьки слово «просопон» означає обличчя та особу водночас. Це тлумачення цього уривку від творів Святого Преподобного нашого отця Ісаака Сирійського є корисним:

In this passage, there are two strange expressions, first “the knowledge of God’s glory,” and second “the face of Jesus Christ.” First of all, in the resurrection of Christ, God shined in our hearts, that is, he opened our mind to the knowledge of the new man, who is able to inherit the Kingdom of God. According to the teaching of the Apostle Paul, this knowledge shined on the face of Jesus Christ, which means that the knowledge shined through the Person of the Lord Jesus, since in Greek the word “prosopon” means both face and person.  The following interpretation of this passage from the works of our venerable father Isaac of Nineveh is helpful:

Коли Апостол сказав, «Бог, який сказав: ‘Нехай із темряви світло засяє’, --він освітлив серця наші світлом воскресіння, показав це воскресіння, щоб бути виходом зі старого стану, який у подобі Шеолу ув’язнює людину, щоб євангельське світло не могло тайно просвітити її. Це дихання життя через надію воскресіння. Тим диханням, новий ранок Божественної Мудрости освітлює у її серці, щоб вповні відновити людину, не маючи нічого від старої людини.  Це пророк також каже: Їм дасть нове серце і новий дух. Тоді, образ Христа є формованим у нас через Духа Мудрости і виявлення Його знання.

When the Apostle said, “God, who said: “Let light shine out of darkness,” has shone in our hearts the light of the resurrection, he showed this resurrection to be the exodus from the old state, which, in the likeness of Sheol, incarcerated the human being, so that the light of the Gospel could not mystically enlighten him.  This is the breath of life through hope in the resurrection. By this breath, a new dawn of the Divine Wisdom shines in his heart, to renew the human being completely, preserving nothing of the old man. The Prophet also says: “I will give them a new heart and a new spirit.” Then, the image of Christ is formed in us through the Spirit of Wisdom and revelation of His knowledge.

Іншими словами, Христос дає нам участь у Його воскресінні вже у цьому житті. Ця участь є нашим трансформуванням до людини, яка може успадкувати небесне царство. Це трансформування конформує нас до Христа, роблячи нас вповні новими людьми так, як Святий Ісаак сказав: не маючи нічого від старої людини, тобто нова людина не має участі у грісі й смерті, тому що нова людина існує у спілкуванні Особи Господа Ісуса, Слова Божого.  Христос є Бог-людиною, і отже у Ньому є примиренням протилежних. У Ньому, наша природа є постійно сполучена з Божественною Природою, у Христі благодаттю єднання та у нас благодаттю, яка освячує.

In other words, Christ gives us a share in His resurrection already in this life. This share is our transformation into a new person, who is able to inherit the heavenly Kingdom. This transformation conforms us to Christ, making us completely new persons, just as Saint Isaac said: “preserving nothing of the old man,” that is, the new man does not have a share in sin and death, because the new man exists in communion with the Person of the Lord Jesus, the Word of God. Christ is the God-Man, and therefore in Him there is the reconciliation of opposites. In Him, our nature is permanently joined with the Divine Nature, in Christ by the grace of union, and in us by the grace, which sanctifies us.

Отже, ми повинні бути упевненими, особливо коли люди переслідують нас, засмучують нас фальшивими до́казами і  зловживають нас несправедливо, бо тоді ми беремо участь у тотожності Господа нашого заради нашого хрещення, і беручи участь у стражданні Христа, ми також беремо участь у Його воскресінні. Ми живемо у Ньому, тому що ми вмираємо у Ньому, і ця смерть є смертю для самого себе. 

Therefore, we ought to be confident, especially when people persecute us, oppress us with false accusations and abuse us unjustly, since then we partake in the identity of our Lord on account of our Baptism, and taking part in the suffering of Christ, we also partake in His resurrection. We live in Him, because we die in Him, and this death is a death to ourselves.  

ВХІД ГОСПОДА В НАШУ ДУШУ: ЯК МАТИ БЕЗПЕЧНІСТЬ У ВМИРАЮЧОМУ СВІТІ THE ENTRANCE OF THE LORD INTO OUR SOULS: HOW TO HAVE SAFETY IN A DYING WORLD

 

Брати й сестри у Христі—

Входи і виходи є дуже важливими у християнській вірі, тому що вони є символами того, що Бог зробив для нас у воплоченні Господа нашого. Воплочення Сина Божого є дійсним входом, тому що Бог входить у нашу природу, Він приймає цю природу і з’єднує її постійно з Собою, щоб ми брали участь у Його Божественній Природі через спілкування у Його Особі.  Тож, воплочення Сина Божого є дійсним входом для нас також, бо ми входимо в це спілкування і стаємо єдиними з Ним.  Практично, шо це означає? Це означає те, що ми, які є у Христі, маємо дійсну участь у пасхальному таїнстві, тобто, ми страждаємо у Ньому, ми вмираємо у Ньому, щоб воскрести у Ньому і, накінець, царювати у Ньому. Тому що Він приймав нашу природу і з’єднав нас зі Собою через Його таїнства, наше страждання є дійсною участю у Його стражданні й наша смерть є дійсною участю у Його смерті. Ця правда дуже добре описана у творах Святого Кирила Олександрійского. Есенція доктрини цього великого святого є: Що-небудь, що Він не прийняв, не було спасеним.

Entrances and exits are very important in the Christian faith, because they are symbols of what God has done for us in the Incarnation of our Lord. The Incarnation of the Son of God is a true entrance, because God enters into our nature, He accepts this nature and joins it permanently to Himself, so that we take part in His Divine Nature through communion in His Person.  So, the Incarnation of the Son of God is a true entrance for us also, since we enter into this communion and we become one with Him.  Practically, what does this mean? This means that we, who are in Christ, have a real participation in the Paschal Mystery, that is, we suffer in Him, we die in Him, so that we also rise from the dead in Him and, finally, we reign with Him. Because He accepted our nature and joined us to Himself through His Mysteries, our suffering is a true participation in His suffering, and our death is a true participation in His death. This truth is very well described in the works of St. Cyril of Alexandria. The essence of the doctrine of this great saint is: Whatever was not accepted was not saved.

Згідно навчання Святого Апостола Павла, ми носимо у тіла́х смерть Господа Ісуса, щоб у тілах життя Ісуса явитися. Щоб цьому статися, Господь Ісус має входити в нашу душу, і це Він робить через таїнства, вперше- хрещення, і вдруге- євхаристію. Сьогодні, ми святкуємо пам’ять входу Господа нашого в Єрусалим, Святе Місто, завжди улюблене Господом. І це є образом Його входу в нашу душу, яким Він вносить до нас спілкування з Ним і спасіння через участь у Його житті.  Багато уривків Святого Письма, які описують це дуже велике таїнство. Наприклад, сорок п’ятий псалом нам каже: «Річка, --притоки якої веселя́ть місто Боже, найсвятіше із місць перебування Всевишнього. Бог серед нього,-- нехай не хитається, Бог помо́же йому, коли ранок настане.» Наш Бог хоче мешкати у нас, і Він хоче те, щоб ми мешкали у Ньому так, як Він каже святим апостолам у контексті Тайної Вечери: «Перебувайте в Мені, а Я в вас! Як та вітка не може вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться на виноградині, так і ви, як в Мені перебувати не будете. Я—Виноградина, ви –галуззя!»

According to the teaching of the Holy Apostle Paul, we bear about in our bodies the dying of the Lord Jesus, so that the life of Jesus might appear in our bodies. In order for this to happen, the Lord Jesus has to enter our souls, and this He does through His Mysteries, first Baptism, then the Eucharist. Today, we celebrate the memory of the entrance of the Lord into Jerusalem, the Holy City, always the beloved of the Lord. This is an image of His entrance into our soul, by which He brings to us communion in Him and salvation through participation in His life. A lot of Scripture passages describe this very great mystery. For example, the forty-fifth psalm tells us: “A river gladdens the city of God, the most holy place wherein the Most High dwells. God is within. She shall not be shaken. God will help her at the dawning of the day.” Our God wants to dwell in us, and He wants us to dwell in Him, just as He says to the Holy Apostles in the context of the Mystical Supper: “Abide in Me, as I abide in you. Just as a branch cannot bear fruit on its own unless it remains on the vine, so neither can you unless you remain in me. I am the vine, you are the branches.”

Ми хочемо входу Господа Бога в нашу душу, але ми мусимо бути дбайливими про наш стан, бо навіть Святий Йоан Златоустий у його молитві перед причастям жаліється про те, що його душа є як хата зруйнована. Ми живемо у світі і культурі, які недооцінюють серйозність гріха. Кожного дня, ми свідчимо багатьма способами наш світ посміхається про гріх. Природно, ми маємо нагоду, щоб конформувати себе до прикладу світу, якщо ми хочемо, але він носить тільки смерть. Замість того, ми повинні конформувати себе до прикладу Святого Андрія Критського, якого Великий Покаянний Канон ми співаємо кожного року під час п’ятого тижня Великого Посту. Там, знову і знову, Святий Андрій називає себе «душителем,» не тому що він вбив іншу людину, але, своїми гріхами, він вбив свою душу. Це він вважає рівно серйозне. Ми мусимо бути дбайливими про наш стан. Коли Господь бажає входити в нашу душу так, як в Святе Місто, ми мусимо зустріти Його з квітучими галузками, тобто з чеснотами і, особливо з жалем про гріх.

We want the Lord to enter into our souls, but we must be careful regarding our disposition, since even Saint John Chrysostom in his prayer before communion complains that his soul is like a ruined house. We live in a world and culture, which underestimate the seriousness of sin. Each day, we witness many ways in which our world makes light of sin. Naturally, we have the opportunity to conform to the example of the world, if we so desire, but it only brings death. Instead, we should conform ourselves to the example of Saint Andrew of Crete, whose Great Penitential Canon we sing each year during the fifth week of Great Lent. There, again and again, Saint Andrew calls himself a “murderer,” not because he has killed another person, but, by his sins, he has killed his own soul. This he considers to be equally serious. We have to be careful regarding our disposition. When the Lord wants to enter our soul, just like the Holy City, we must meet Him with flowering branches, that is, with virtues, and, especially, with sorrow for sin.

Жаль про гріх є дуже чужим нашому світові, який оцінює самолюбство, марність і жадібність. Кожного дня, ми бачимо зростаючу одержимість про самототожність. Я чоловік, або я жінка, якщо я називаю себе чоловіком або жінкою, залежачи від моєї особистої вигоди. Жаль про гріх є дуже чужим цьому шляхові ду́мки, тому що, у християнському житті, ми не очікуємо бути вигідними. Фактично, ми очікуємо бути глибоко невигідними, бо вигідність не допоможе нам, щоб рости у святості, і ми сповідуємо те, що це не є нашим дійсним домом. Так, як Митрополит Андрей Шептицький сказав про всіх нас: «Ми на цій землі лише позичені.»

Sorrow for sin is very foreign to our world, which values selfishness, vanity and greed. Each day, we see a growing obsession with self-identity. I am a man, or I am a woman, if I identify myself as a man or a woman based on my personal comfort. Sorrow for sin is very foreign to this way of thinking, because, in the Christian life, we do not expect to be comfortable. In fact, we expect to be profoundly uncomfortable, since comfort will not help us to grow in holiness, and we confess that this is not our true home. It is just as Metropolitan Andrey Sheptytsky said about all of us: “We are only on loan to this world.”

Отже, ми бажаємо входу Господа нашого в наші душі, бо коли ми є вдома у Христі, тоді Христос є вдома у нас. Ми тоді маємо повне спілкування з Ним. Але, як ми звершуємо це спілкування? Через молитву і роздумування над життям Господнім, бо коли світ росте чужіший і чужіший, ми потребуємо твердого фундаменту для наших етикетів. Життя Господнє є цим твердим фундаментом. Нам треба роздумування над Його життям і резолюції, щоб імітувати Його нашими ділами. Тільки це буде охороняти нас від ефектів цього вмираючого світу.

Therefore, we desire the entrance of the Lord into our souls, since, when we are at home in Christ, Christ is at home in us.  We then have a complete communion with Him. But, how do we accomplish this communion? Through prayer and meditation on the life of the Lord, for, as the world grows stranger and stranger, we need a strong foundation for our ethics. The life of the Lord is this strong foundation. We need meditation on His life and a resolution to imitate Him by our deeds. Only this will keep us safe from the effects of this dying world.

 

ЛЮБОВ ДО ХРЕСТА: ЕСЕНЦІАЛЬНА ДЛЯ НАШОГО СПАСІННЯ

 

Господній Вирок

Браття й сестри у Христі—

     Сього́дні, ми чу́ли оповіда́ння про го́рде ви́пробування сині́в Зеведе́я, святи́х Апо́столів Я́кова та Іва́на, щоб діста́ти поче́сні місця́ у Ца́рстві Бо́жому.  Коли́ ми розду́маємо про це оповіда́ння, ми ма́ємо тенде́нцію, щоб ду́мати ті́льки про го́рдість цих апо́столів, але́ ми та́кож пови́нні нотува́ти Госпо́днє протиле́жне навча́ння, бо Госпо́дь наш вчить нас не ті́льки про те, що ми пови́нні не бажа́ти, але́ Він бі́льше вчить про те, що нам слід бажа́ти ціли́м се́рцем. Ді́йсно, Його́ ви́рок так ла́гідний, що ми ле́две ноту́ємо його́, але́ ла́гідність Го́спода Ісу́са пока́же нам бажа́ння, яке́ дороге́ для Бо́га.  Ла́гідно, Він ка́же святи́м апо́столам, що вони́ пови́нні бажа́ти, щоб бра́ти у́часть у Його́ хресті́ й стражда́нні.

 

Любов до хреста

     Бага́то поколі́нь святи́х пі́сля то́го узна́ли необхі́дність, щоб моли́тися за любо́в до хреста́. Щоб пи́ти Госпо́дню ча́шу і бу́ти хре́щеними хре́щенням Госпо́днього стражда́ння, це пови́нне бу́ти на́шим бажа́нням, -- імітува́ння Христа́ зара́ди любо́ви.  Напри́клад, Святи́й Харито́н Вели́кий, коли́ був молоди́м чолові́ком, подорожува́в до Свято́ї Землі́, як пало́мник.  У Си́рії, розбі́йники атакува́ли його́.  Він ста́вся їх в’я́знем. Вони́ зв’яза́ли і замкну́ли його́ у глибо́кій ї́хній пече́рі.  У цьо́му мі́сці, він ба́чив змію́, яка́ вхо́дила в а́мфору вина́.  Змія́ випуска́ла її́ злість у вино́.  Святи́й ба́чив всі ре́чі, і спробував поспостерігати за ти́ми, які́ захопи́ли його́ у поло́н, але́ було́ не можли́вим сказа́ти або́ ру́хатися.  Вони́ пи́ли отру́єне вино́ і поме́рли.  Пі́сля багатьо́х днів, Харито́н міг звільни́тися.  Тоді, він був свобі́дним. Він міг продо́вжувати його́ пало́мничество, або́ роби́ти що-не́будь, що він бажа́в. Але він залиши́вся, щоб похова́ти поме́рлих. Пі́сля їх погребе́ння, він ви́рішив, щоб залиши́тися назавжди́, щоб моли́тися за поме́рлих.  Його́ поло́нство було́ його́ хресто́м.  Він навча́в люби́ти його́ хрест, і носячи́ його́, він наслі́дував Го́спода до сла́ви. 

 

Страждання згідно Бога—страждання згідно світу

     В оча́х цього́ сві́ту, щоб люби́ти хреста́—це дурне́. Цей світ ка́же: «Чому́ стражда́ти? Чому́ люби́ти хреста́?» Але́ му́дрість Бо́га не є му́дрістю цього́ сві́ту. Цей світ хо́че, щоб ми ві́рили, що стражда́ння нікуди́шнє і ейтана́зія є позити́вним добро́м.  Як чі́тко Сатана́ про́бує вирізня́ти нас від при́кладу Го́спода Ісу́са. Він про́бує використо́вувати наш сенс співчуття́ про́ти нас. Нія́ке вели́ке ді́ло не є заве́ршеним, окрі́м то́го, яке́ заве́ршене стражда́нням.

 

Як бути подібним Христові

     У п’ятдеся́т тре́тьому ро́зділі Свято́го Проро́ка Іса́ї, ми чита́ємо о́пис Го́спода на́шого, «Він мов той па́гін, ви́ріс пе́ред на́ми, мов ко́рінь із землі́ сухо́ї. Не було́ в ньо́му ні ви́ду, ні краси́,-- ми ба́чили його́,-- ні ви́гляду прина́дного не було́ в ньо́му. Знева́жений, оста́нній між людьми́, чолові́к болі́в, що зазна́в неду́ги; немо́в люди́на, що пе́ред не́ю обли́ччя закрива́ють, знева́жений, і ми його́ за ніза́що ма́ли.» Це ви́клик для нас. Ми най́більш поді́бні Йому́, коли́ світ зневажа́є нас—коли́ ми перено́симо прини́ження хреста́.

 

Дійсна радість

     Бага́то святи́х сві́дчать, що вони́ не ма́ли ми́ру, ані́ ра́дости, до то́го ча́су, коли́ моли́лися за любо́в до хреста́. Пі́сля то́го, Бог пода́в їм цю любо́в, і вони́ пізна́ли правди́ву ра́дість так, як Госпо́дь обіця́в у́чням, «І́стинно, і́стинно, кажу́ вам: Голоси́тимете, рида́тимете, світ же раді́тиме.  Жури́тиметесь, але́ журба́ ва́ша у ра́дощі оберне́ться. Журба́ жі́нки, коли́ вона́ наро́джує, бо годи́на її́ проби́ла.  А наро́дить дитя́тко—з ра́дощів, що люди́на на світ народи́лася, вже й па́м’яті про бо́лі нема́. Оце́ й ви ни́ні в журбі́.  Але я вас зно́ву поба́чу, і зраді́є ва́ше се́рце, і ніхто́ ва́ших ра́дощів від вас не відбере́.»

 

Приклад преподoбних Христові

     Ми святку́ємо у Це́ркві празники́ спеція́льної катего́рії святи́х—ми назива́ємо їх «юроди́вими» тому́, що вони́ показа́ли висо́ку чесно́ту непомі́рно, зобра́жуючи ду́рість пе́ред людьми́, щоб наверта́ти їх до Христа́.  Зара́ди Христа́, вони́ ста́лися знева́женими навми́сно. Напри́клад, Святі́ Юроди́ві Симео́н і Йоа́н сиді́ли зо́вні вели́ких церко́в Констянтиногра́да під час Вели́кого По́сту, і наже́ршись ковбасо́ю, і ще кида́ли її́ на люде́й, коли́ вони́ вихо́дили з це́ркви. Цим спо́собом, Святі́ Симео́н і Йоа́н висмі́ювали піст люде́й тому́, що хоча́ вони́ по́стили, ще ма́ли доста́тньо ї́жі, але́ не дава́ли бі́дним. 

     Бог не кли́че всіх нас, щоб ста́тися знева́женими навми́сно, але́ Він кли́че нас, щоб люби́ти наш хрест, яки́й Він дав нам за́для на́шого спасі́ння.  Він кли́че нас, щоб пи́ти Його́ ча́шу і бу́ти хре́щеними хре́щенням Його́ стражда́нь. 

 

 

LOVE FOR THE CROSS: ESSENTIAL FOR OUR SALVATION

 

The Lord’s rebuke

Brothers and sisters in Christ—

     Today we heard the account of the proud attempt of the son of Zebedee, the Holy Apostles James and John, to acquire the privileged places in the Kingdom of God.  When we reflect on this story, we have a tendency to think only about the pride of the Apostles without thinking about the contrary teaching, which the Lord gives in reply to their request.  The Lord is here teaching us concerning not only what we ought not to desire, but also what we should desire with all our hearts.  In fact, the Lord’s rebuke is so gentle that we scarcely notice it, but the Lord’s gentleness shows us the desire, which is dear to the heart of God.  Gently, He tells His holy Apostles that they ought to desire to share in His Cross and His suffering.

 

Love for the Cross

     Many generations of saints since then have discovered the necessity of praying for love of the Cross.  It should be our foremost desire to drink the Lord’s cup and to be baptized in the baptism of the Lord’s suffering, -- to imitate Christ for the sake of love.  For example, St. Chariton the Great, when he was a young man, journeyed to the Holy Land as a pilgrim.  In Syria, robbers attacked him.  He was taken prisoner, and they kept him bound and gagged in the depths of their cave.  In this place, he saw a serpent, which entered an amphora of wine. The serpent released its venom into the wine.  The saint saw all these things, and he tried to warn those, who had taken him captive, but it was impossible for him to speak or even to move.  They drank the poisoned wine and died.  After many days, Chariton was able to free himself.  Then he was free.  He could continue his pilgrimage, or he could do whatever he liked.  But he remained where he was in order to bury the dead.  After their burial, he decided to remain permanently in order to pray for the dead.  His captivity was his cross. He learned to love his cross, and bearing it, he followed the Lord to glory.

 

Suffering according to the world, and suffering according to God

     In the eyes of this world, to love the Cross is foolishness.  The world says, “Why suffer? Why love the Cross?” But the wisdom of God is not the wisdom of this world.  This world wants us to believe that suffering is worthless, and that euthanasia is a positive good.  How cleverly Satan tries to separate us from the example of the Lord Jesus.  He tries to use our sense of compassion against us.  No great work is every accomplished, except through suffering.

 

How to be similar to Christ

     In the 53^rd chapter of the Book of the Prophet Isaiah, we read a description of our Lord: “Who has believed our message? And to whom has the arm of the Lord been revealed? For He grew up before Him like a tender shoot, and like a root out of parched ground; He has no stately form or majesty that we should look ypon Him, nor appearance that we should be attracted to Him.  He was despised and forsaken of men, a man of sorrows and acquainted with grief; and like one from whom men hide their face he was despised, and we did not esteem Him.” This passage is a challenge to us.  We are most like Him when the world hates us, when we bear the humiliation of the Cross.

 

True joy

     Many of the saints testify that they did not know peace or joy until they prayed for love of the Cross.  Afterwards, God gave them this love, and they received true joy, just as Lord promised His disciples, “Truly, truly, I say to you, that you will weep and lament, but the world will rejoice; you will grieve, but your grief will be turned into joy.  Whenever a woman is in labour, she has pain, because her hour has come; but when she gives birth to the child, she no longer remembers the anguish because of the joy that a child has been born into the world.  Therefore, you too have grief now; but I will see you again, and your heart will rejoice, and no one will take your joy away from you.”

 

An example of those who are most similar to Christ

     We celebrate in the Church the feasts of a special category of saints, whom we call “fools for Christ’s sake,” because they attained a high degree of virtue simulating madness before the sight of the people, in order to convert them to Christ.  On account of Christ, they intentionally became despised.  For example, the Holy Fools for Christ’s Sake Symeon and John sat outside the great churches of Constantinople during the Great Fast and gorged themselves with sausage.  They even pelted the people with it as they left the church.  In this way, Ss. Symeon and John ridiculed the people’s fast, because, although they fasted, they still had enough to eat, but they neglected the poor.

     God does not call all of us to become intentionally hated by those around us, but he does call us to love our cross, which he has given us for our salvation.  He calls us to drink His cup and to be baptized with the baptism of His sufferings.