SAINT ATHENOGENES TEACHES US “BLESS GOD IN ALL THINGS”

The Holy Hieromartyr Athenogenes is famous for two things. First, he wrote the hymn that the Byzantine Church still uses as the centerpiece of the Evening Service “Phos Hilaron” (Tranquil Light):

Tranquil Light, Light and Holy Glory,

Of the Father Immortal, the Heavenly, Holy,

The Blessed One, O Jesus Christ,

As we come upon the sunset,

As we see the evening light,

We sing to God, the Father, the Son and the Holy Spirit.

At all times, You are worthy,

Of being hymned by joyful voices,

O Son of God and Giver of Light,

For this the whole world glorifies You.

The hymn is particularly significant because it came from this author, because of the second reason why Athenogenes is so famous: as bishop of Sebaste in Armenia, he witnessed his entire Church butchered before his eyes. The Roman authorities under the Emperor Diocletian ordered them all killed starting with the priests, then the deacons, then the lower orders of ministry, then finally all the laity. Lastly, the governor Philomarchus came to Bishop Athenogenes and said to him, “Now, offer sacrifice to the gods, so that the same thing does not befall you.” Athenogenes replied, “So that the same thing does not befall me? Thus you show the depths of your ignorance. All of those people are now in Paradise with Christ, where they will reign with him forever.” The holy bishop was then killed with the sword. Indeed, he saw “the evening,” “the sunset” of his high priestly ministry and his Church, and he blessed God for it.

Still, he must have been tempted to think that all his efforts had been for naught. He must have been tempted to think that his labors had been a failure. After all, every Christian in the city of Sebaste had been killed. It is true that the city would be re-evangelized in the coming generation. In fact, the brother of St. Basil the Great, St. Peter of Sebaste did much of that work. Still, the original Church of the city, presided over by Bishop Athenogenes would, from that day, continue only in Heaven.

Athenogenes must have reflected, and probably reflected deeply upon the fact that times of such apparent failure are apt opportunities for blessing the Lord, Whose judgments are not always to be understood. It is true, for example, that the Scriptures are full of soaring praise for God’s deliverance from calamity, but at the same time there are also examples of simple resignation (and praise nonetheless) in the face of calamity that God has decided not to avert. The insight of the Book of Ecclesiastes is that in the judgment of God “there is time to be born, and a time to die.” Well, Athenogenes’ Church had come to its “time to die.” The Scriptures are full of great laments by which the judgments of God are received, accepted, embraced and, finally, praised.

Look and see, all you who pass by the way. Look and see whether there is any suffering like my suffering—a suffering with which the Lord has afflicted me on the day of His blazing wrath. My eyes run with tears. I looked around for consolers; not one could I find.

Athenogenes must have thought, “Thank you, O Lord, for the time You have given us. Thank you for the work You have allowed us to accomplish. Thank You for all who have come to salvation through our hands, and for all who have heard Your Gospel through us. Forgive us everything that we should have done, but did not do. After all, we did not convert the entire city to Your Name. Forgive us the many ways we have been neglectful in the work you have entrusted to us. You have willed that we should wither on the vine. Blessed are You, O Lord! May you be glorified in our withering on the vine. You have willed that we cease to be on this earth. Blessed are You, O Lord! May You be glorified in our ceasing to be. We have come upon the sunset. May You be glorified in the sunset just as much as You are in the dawn and the noonday. As we see the evening light, we bless You and commend ourselves into Your hands. May there be some who remember that we were. May they remember what we did in Your Name, so that You may be glorified unto the ages of ages.”

AN INTRODUCTORY BIBLE STUDY: ORIENTATION TO SALVATION HISTORY

Introduction

The purpose of this Bible study is to twofold. On the one hand, it is to teach the basic story of salvation in such a way that it can be followed as a continuous narrative. Second, it is to teach students, especially our young people, to navigate the volume of the Scriptures itself. This twofold purpose was born of the fact that I found many of young people so unfamiliar with the use of the Bible that they could not find passages nor even books without reference to page numbers. The problem is obvious, since there has never been a standard edition of the Scriptures keyed to page numbers. No, rather, the Christian people have always known the basic order of the books, and have then located passages based on their standard chapters and verses. While chapters and verses do tend to differ slightly from one version to another, the differences are seldom significant enough to prevent readers from finding the referenced passages. The difference in numbering in the Psalter between those versions used by the historical Churches (based on the Septuagint) and those versions employed by Protestants (and, today, sadly, most English Bibles) is well known, and yet, even there, once the difference is understood and averted to, it rarely prevents the informed reader from finding the referenced passage.

Thus, what is needed is a Bible study that will simply provide an orientation to the basic events of salvation history, since, understanding the basic timeline is the beginning to understanding the order of the books. This Bible study, therefore, seeks to teach the following simple timeline of biblical history, accompanied with appropriate readings. It would be good for the reader to begin by memorizing the timeline.

• Prehistory: The Creation, the Fall of Man
•  Ca. 3000 B.C The Universal Flood
• Ca. 2000 B.C. The Life of the Patriarch Abraham and his descendants the Patriarchs Isaac and Jacob
•  Ca. 1800- 1400 B.C. The captivity of the people of Israel in Egypt and their Exodus from Egypt to the Land of Promise
• 1400-1000 B.C.  The time of the Judges
• 1000 B.C. The beginning of the united Kingdom of Israel, ruled by its three kings: Saul, David and Solomon
• 729 B.C. The destruction of the Northern Kingdom of Israel by the Assyrians
• 587 B.C.—536 B.C. The deportation of the people of Israel to Babylon
• 200 B.C.  The time of the Maccabees
• AD 1—The birth of Christ
• AD 33—The death and Resurrection of Christ
• AD 100—The death of the last Apostle (St. John the Theologian)

The above timeline is color coded to divide it into sections. The first section (light green) is made up of material that is entirely found in the Book of Genesis. The second section (light blue) contains material found in the Books of Exodus, Leviticus, Numbers and Deuteronomy. The third section (purple) reflects material that is found in the Book of Judges. The fourth section (red) is representative of material found in the Books of Samuel, Kings, Chronicles, the Wisdom Literature and the Prophetic Books. The fifth section (dark green) is composed of material found in the Books of Maccabees. The sixth section reflects materials found in the Gospels, and the seventh section is representative of the materials found in the Acts of the Holy Apostles and the Epistles.

The study itself will consist of three parts: the readings themselves, enrichment materials and questions for personal meditation. The emphasis throughout will be upon the literal and spiritual meanings of the Scriptures. The readings will be sufficient to orient the reader to the literal meaning of the text, and the enrichment materials (drawn from the Fathers of the Church) will help to orient the reader to the wealth of spiritual interpretation of the text in the Christian Tradition, especially typology. The questions (designed to be used in the context of meditation) can serve to move the Word of God from the mind into the heart, where it is meant to speak to each one of us individually and change us according to God’s Will. By means of the questions, it is hoped that the reader will learn to formulate his own thoughts for meditation, learning as well to apply the text to his own life and context.

The whole of the study is designed for a total of twenty-eight weeks, with four weeks being spent on each of the abovementioned sections. In this way, each of the sections can be said to stand alone in the sense that each will teach, after a fashion, the message of the entire study by means of the typological examples that are supplied by the enrichment materials. Thus, readers learn to read each section of the Bible in a truly Catholic way, being enlightened by the Tradition to hear in the words of the Scriptures not just words, by the Word, the Living Christ. 

Візьміть, ваші ноші: Ми мусимо носити наш тягар і тягар один одного Take up your bed: We must bear our burden and one another’s

Брати й сестри у Христі—

Коли ми чуємо Господні слова у сьогоднішньому Євангелії, ми мусимо нотувати те, що Він не тільки наказав паралітику, «Встань й іди до свого дому,» але Він також наказав, «візьми твої ноші.» Природно, цей уривок має глибше значення тільки від того, що Господь є стурбованим про якість середовища, і хоче перешкодити засміченню. Ні, Господь Ісус, коли Він наказує, «візьми твої ноші,» виражає дуже глибоку правду.  У цьому світі, ми будемо завжди мати тягар страждання і болі, але наш тягар наповнює мету у плані Господньому.  Через ношення нашого тягару, ми стаємо конформованими до Христа практикою чесноти.  У кількох місцях, Господь Ісус нам каже те, що ми мусимо носити хрест, і Святий Апостол Павло нам каже у посланні до Галатів те, що ми мусимо носити тягарі один за одного, щоб виконати закон Христа.

When we hear the Lord’s words in today’s Gospel, we should notice that He not only commands the paralytic, “Get up and go home,” but He also commanded, “take up your pallet.” Naturally, this passage has deeper meaning than merely the Lord’s concern about the quality of the environment  and His desire to discourage littering. No, the Lord Jesus, when He commands, “take up your bed,” expresses a very profound truth. In this world, we will always have a burden of suffering and pain, but our burden fulfills a purpose in the plan of the Lord.  By bearing our burden, we become conformed to Christ through the practice of virtue.  In several places, the Lord Jesus tells us that we must bear the cross, and the Holy Apostle Paul tells us in his Letter to the Galatians that we must bear one another’s burdens, in order to fulfill the law of Christ. 

Тепер, у Році Милосердя, ми зосереджуємось на шляхах, на яких ми можемо нести тягарі один одного.  Ці шляхи ми називаємо «милосердними ділами,» і ми пізнаємо сім тілесних діл і сім духовних діл.  Сім тілесних діл є: Голодного нагодувати, Спрагненого напоїти, нагого зодягнути, Подорожнього в дім прийняти, недужому послужити, в’язня відвідати, померлого похоронити. І сім духовних діл є: грішника навернути, неві́гласа навчити, у сумніві порадити, сумного потішити, кривду терпеливо зносити, образу з серця прощати, за живих і померлих молитися. Коли ми робимо ці речі, ми несемо тягарі один одного.

Now, in the Year of Mercy, we focus on the ways, in which we can bear one another’s burdens. These ways are what we call “the works of mercy,” and we recognize seven corporal and seven spiritual works of mercy. The seven corporal works are: to feed the hungry, to give drink to the thirsty, to clothe the naked, to shelter the traveler, to care for the sick, to visit the imprisoned, and to bury the dead. And the seven spiritual works are: to convert the sinner, to instruct the ignorant, to encourage the doubtful, to console the sorrowful, to bear injury patiently, to forgive offense from the heart, and to pray for the living and the dead. 

Моральне життя є перфектно розробленим, бо ми наповнюємо тілесні діла милосердя, коли можливість існує, але коли ні, ми практикуємо духовні діла, і, коли не можна практикувати навіть ці, ми спираємося на останнє з цих духовних діл, тому що молитва є завжди доступною.  Не треба бути сумни́ми, тому що ми не маємо можливости робити діла милосердні, бо Господь знає наші серця, і Він буде нагороджувати нас, заради нашого бажання, бо це бажання виражає любов до Бога і до ближніх.

The moral life is perfectly designed, since we fulfill the corporal works of mercy, when the opportunity exists, but when it does not, we practice the spiritual works, and, when it is not possible to practice even these, we rely on the last of these spiritual works, because prayer is always available. We should not be sad, because we do not have the opportunity to do works of mercy, since the Lord knows our hearts, and He will reward us according to our desire, since this desire expresses love for God and neighbor.

Дійсно, у християнському житті, ми мусимо завжди взяти наші ноші (хрест, який Бог нам дає), і частина цього хреста буде завжди піклуванням за інших. Наші ноші мають дві мети: очищення від наших гріхів і ріст у подобі Бога. Коли наші розуми є просвіченими через віру, ми можемо пізнати роль всіх наших випадків у очищенні гріхів.  Ми не загубимо нічого, коли ми приймаємо випадки спокійно, заради слухняности Богові.  Замість цього, навіть чисто у природному сенсі, ми приймаємо багато користей, бо наш кровотиск зменшує, і наше тіло не продукує його стресові гормони. Духовно, ми маємо користь від цієї пратики навіть більш глибоко, бо, коли ми приймаємо всі наші випадки спокійно і слухняно, ці випадки не мають сили, щоб розділити нас від Бога. Замість того, ми наближаємося ближче до Бога, Який нагороджує наше зусилля, щоб вирости у Його подобі.

 

Truly, in the Christian life, we must always “take up our bed” (the cross, which God gives us), and a part of that cross is always concern for others.  Our bed has two purposes: expiation of our sins and growth in the likeness of God.  When our minds are enlightened through faith, we can recognize the role of all of our circumstances in the expiation of our sins. We do not lose anything, when we accept circumstances peacefully, on account obedience to God.  Instead, even in a purely natural sense, we receive a lot of benefits, since our blood pressure declines, and our body does not produce its stress hormones. Spiritually, we benefit spiritually from this practice even more profoundly, since, when we accept all our circumstances peacefully and obediently, these circumstances do not have the power to separate us from God. Instead, we approach nearer to God, Who rewards our effort to grow in His likeness.

Практично кажучи, ми повинні добровільно приймати деяке маленьке страждання на себе, як символ всіх наших випадків, які ми мусимо приймати недобровільно, але скокійно і слухняно.  Я пропоную, наприклад, те, щоб молитися один «Отче наш,» і один «Богородице Діво,» кожного дня, за молодших членів нашої громади, які страждають через спокуси від світу, плоті і диявола, і залишають нашу Церкву у великій кількості. Тоді, ми мусимо просвітити наше серце через віру, навчаючись про навчання Церкви. Ми повинні навчатися чому-небудь з нашої віри кожного тижня, і мабуть написати те, щоб пам’ятати і навчити цього кого-небудь. І останнє, ми можемо діяти згідно цього, як ми навчалися, чинячи деяке милосердне діло.

Practically speaking, we should voluntarily accept some small suffering on ourselves, as a symbol of all our circumstances, which we must accept involuntarily, but peacefully and obediently.  I suggest, for example, we pray one “Our Father,” and one “Hail, Mary,” each day, for the young members of our community, who suffer such temptation from the world, the flesh and the Devil, and who abandon our Church in great numbers.  Then, we must enlighten our hearts through faith, learning about the teachings of the Church. We should learn something new about our faith each week, and perhaps write it down, so that we can remember it and teach it to someone else. Lastly, we can act on what we have learned, performing some work of mercy.

МИ МАЄМО ВОРОГА; МИ МУСИМО ЦЕ ПАМ’ЯТАТИ WE HAVE AN ENEMY; WE MUST BE MINDFUL OF THAT

Брати й сестри у Христі—

Сьогоднішнє євангельське читання нам нагадує тe, що вплив бісів є частиною нашого життя у цьому світі. Фактично, багатьма різними способами, ми навіть пізнаємо те, що цей вплив стає більшим і більшим у наших сучасних випадках. 

Свята Традиція нам каже, що Бог сотворив два сорти раціональних створінь. Один сорт Він створив, щоб бути чисто духовним, а інший сорт Він створив, щоб бути композитивним, тобто, маючи духовну і тілесну природу. Чисті духовні раціональні створіння, після їх проби, стали ангелами або бісами в залежності від їхнього вибору. Цей вибір є безвідкличним, тому що ангели і демони не живуть у часі. Існування часу дозволяє можливість серії виборів, навіть протилежних виборів. Але, вибір ангелів і демонів для добра чи зла був на порозі вічности, і отже був постійним так, як останній вибір нашого життя є також постійним, бо книга Проповідка нам каже: «Чи дерево впаде на південь, чи на північ, воно лежатиме на місці, де впало.»

Today’s Gospel reading reminds us that the influence of demons is part of our life in this world. Actually, in many different ways, we even feel that this influence is becoming greater and greater in our contemporary circumstances.

The Holy Tradition tells us that God created two kinds of rational creatures. One sort He created to be purely spiritual, but the other kind He created to be composite, that is, having a spiritual and a corporal nature.  The pure rational spirits, after their testing, became angels or demons, depending on their choice. This choice is irrevocable, because angels and demons do not live in time. The existence of time allows for the possibility of a series of choices, even opposite choices. But, the choice of the angels and demons for good or evil was on the threshold of eternity, and therefore it was permanent, just as the last choice of our life is also permanent, since the book of Ecclesiastes tells us: “a tree falls to the south or to the north, and in whatever place it falls, there will it lie.”

З часу їхнього осудження, демони є зайнятими поширенням зла у часі, бо, вічно вигнані від присутности Бога, вони пробують боротися проти Бога, турбуючи Його інші створіння, пробуючи розділити їх від Бога також. Їх намір є протилежним до наміру Святої Церкви: Вони шукають знищити Божі твори.  Вони особливо бажають знищити Церкву у цьому світі, щоб зруйнувати душі.

From the time of their damnation, the demons have been occupied with spreading evil in time, since, eternally exiled from the presence of God, they try to fight against God, troubling His other creatures, trying to separate them from God as well.  Their mission is opposite to that of the Holy Church: they seek to destroy the works of God.  They especially desire to destroy the Church in this world, so as to ruin souls.

Їх вплив над речами у цьому світі є часто легким, щоб виявляти, тому що їхні мети є завжди проти традиційного церковного навчання, яке має базу у гідності людської істоти. Той самий вплив часто створить чужі альянси між розрізненими громадами, з’єднаними тільки через ненависть Христової Церкви.  З цієї причини, ми бачимо, наприклад, співпрацю між мусульманами і лівизною, і навіть гомосексуалістами. Джерело ідеологій всіх цих громад є обманом бі́сів, бо Євангеліє Господа нашого Ісуса Христа є правдою, і Свята Католицька Церква є єдиним автентичним вчителем Євангелія.

Ми повинні злучи́ти урок цього євангельського уривку з життям святих наших покровителів, святого Володимира та його бабусі Святої Ольги.  Ми потребуємо пізнати те, що наші обидва покровителі звершували серйозні боротьби з бісами і з їхніми пристрастями, і у цих боротьбах обидва ці великі герої майже загубили свої душі. Свої пристрасті були іншими, але боротьби були дуже подібними.  Для Святої Ольги, домінуюча пристрасть була гнівом. Фактично, ранне життя Святої Ольги нам дає багато прикладів того, наскільки пристрасть гніву може бути деструктивною. Подібним способом, домінуюча пристрасть Святого Володимир була хтивістю, бо він був відомим заради величезного числа́ його жінок, але вкінці він, спираючись на божественній благодаті, вигнав всіх цих жінок, крім одної.

We should connect the lesson of this gospel passage with the life of our patrons, Saints Volodymyr and his grandmother Saint Olha. We need to recognize that both of our patrons waged serious battles with demons and with their passions, and, in these battles, these great heroes nearly lost their souls.  Their passions were different, but their battles were similar. For Saint Olha, the predominant passion was anger.  Actually, the early life of St. Olha gives us a lot of examples of just how destructive the passion of anger can be.  Similarly, the predominant passion of Saint Volodymyr was lust, since he was well-known for the enormous number of his wives, yet, in the end, aided by divine grace, he dismissed all those wives, except one.

Це подібне між нами також. Наші домінуючі пристрасті є іншими, але наші боротьби є подібними. Проте, ми маємо спеціальні небезпеки, які ранніші покоління не вважали. Це есенціальна частина християнського духовного життя, щоб пізнати те, що ми маємо ворога, і наш ворог є активним, постійно плануючи і звершуючи наше знищення. Але, у цій культурі, більші і більші людей, навіть християни, вибирають повірити в те, що цей ворог не існує.  Коли ми відкидаємо існування нашого ворога, ми стаємо навіть більше уразливими до атаки і шкоди.

This is similar with us as well. Our predominant passions are different, but our battles are similar. Nevertheless, we have special hazards, which earlier generations did not consider. It is an essential part of the Christian spiritual life to recognize that we have an enemy, and our enemy is active, constantly planning and working our destruction.  But, in this culture, more and more people, even Christians, choose to believe that this enemy does not exist. When we deny the existence of our enemy, we become even more vulnerable to attack and harm.

Отже, ми, як наші предки у вірі, Святий Володимир і Свята Ольга, потребуємо спиратися на силі молитви. Багато молитов були потрібними, щоб подолати пристрасті наших святих покровителів. Тим самим способом, ми потребуємо нотувати цей факт, тобто, Господь наш Ісус Христос наказав Його учням, молитися постійно, навіть безперервно. Фактично, Господь не наказав дати милостиню постійно, або постити постійно, але Він наказав постійну молитву. Він вважає присутність цієї постійної молитви як знак віри, бо після притчі про вдову і несправедливого су́́ддю, у якій Він наказав Його учням молитися назавжди і не па́дати духом, Він спитав: «Тільки ж Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?»

Therefore, we, just like our ancestors in faith, Ss. Volodymyr and Olha, need to rely on the power of prayer. A great deal of prayer was needed to overcome the passions of our holy patrons.  In just the same way, we need to make note of this fact, namely, that Our Lord Jesus Christ commanded His disciples to pray incessantly, even unceasingly. Actually, the Lord does not command us to give alms incessantly, or to fast incessantly, but He commanded incessant prayer.  He considers the presence of this incessant prayer to be the sign of faith, since, after the parable concerning the widow and the unjust judge, in which He commanded His disciples to pray always and not to lose heart, He asked: “Nevertheless, when the Son of Man comes, will He find faith on earth.”

Щоб бути «підвладною людиною», це означає бути пацієнтом Мудрого Лікаря Being a “man under authority” means being a patient of the wise Physician

Брати й сестри у Христі—

Під час останніх тижнів, Свята Церква, через літургійні кола Великопосної Тріоди, а тоді Квітної Тріоди, навчала нас про Божий план спасіння, в який ми є запрошеними у Христі, але тепер, у звичайних тижнях року, вона навчає про шляхи, якими ми можемо брати участь у цьому плані. Ці звичайні тижні включають два роз’єднані кола, які зв’язуються іншим способом, кожного року, тому що Октоїх, коло восьми гла́сів, наслідує місячний зразок від тижня до тижня, але Мінея, коло згадок святих, свят і празників, наслідує древній юліянський календар. Тож, кожного року, ці два літургійні кола нам дають інші уроки, показуючи нам дуже велике багатство нашого християнського духовного життя.  Іншими словами, кола Великопосної й Квітної Тріоди навчали нас того, що ми мусимо повірити, але Октоїх і Мінея тепер навчають нас того, як, практично кажучи, ми можемо відповідати на покликання Господа ділами у нашому сучасному житті. 

During recent weeks, the Holy Church, through the liturgical cycles of the Lenten Triodion and then the Floral Triodion, taught us concerning the plan of God for salvation, to which we are invited in Christ, but now, in the normal weeks of the year, she teaches us the ways, in which we can take part in this plan.  These normal weeks include two separate cycles, which combine themselves in a different way every year, because the Octoechos, the cycle of the eight tones, follows the lunar pattern from week to week, but the Menaion, the cycle of the commemorations of the saints and the feasts, follows the ancient Julian calendar. So, each year, these two liturgical cycles give us different lessons, showing us the very great richness of our Christian spiritual life.  In other words, the cycles of the Lenten and Floral Triodia taught us what we must believe, but the Octoechos and the Menaion now teach us how, practically speaking, we can respond to the call of the Lord by deeds in our contemporary life.

Сьогодні, Євангеліє нам дає оповідання сотника. У цій історії, ми навчаємося двох інших чеснот: віри й покори. Ці обидві чесноти є важливими для нашого духовного життя. Якщо ми шукаємо коротку думку, якою ми будемо пам’ятати євангельські уроки, ми можемо запам’ятати цю фразу сотника: «Я—підвладний чоловік.» Дійсно, ми є підвладними людьми, бо ми вірні люди, тому що ми віримо в ці речі, які Свята Церква навчає нас. Ми пізнаємо дуже добре владу під якою ми служимо, і ми відповідаємо до цієї влади слухняністю і покорою. 

Today, the Gospel gives to us the story of the centurion. In this story, we learn two different virtues: faith and humility. Both of these virtues are important to our spiritual life. If we seek a short thought, by which we can remember the Gospel’s lessons, we can memorize this phrase of the centurion: “I am a man under authority.” Indeed, we are people under authority, since we are people of faith, because we believe in those things, which the Holy Church teaches us. We understand very well the authority under which we serve, and we respond to this authority with obedience and humility. 

Наша слухняність і покора мають сенс, тому що ми пам’ятаємо те, що Бог не може брехати, але згідно Його есенціальної доброти, Він вселюбивий і всемудрий, творячи всі речі, щоб співпрацювали у нашому спасінні.  Спасіння, згідно нашого концепту (концепту, який має коріння у Святому Письмі) є мов ліки. Христос наш Бог стає нашим лікарем, Який пропонує всеосяжну терапію для нашого вічного здоров’я і життя.  Наш перший обов’язок як пацієнта є цілою упевненістю на здатність лікаря. Але, друге, ми мусимо приймати наш цілий досвід як частину спасенної терапії.

Our obedience and humility make sense, because we remember that God is not able to deceive, but, according to His essential goodness, He is all-loving and all-wise, making all things work together for our salvation. Salvation, according to our concept (a concept, which has roots in the Holy Scripture) is like medicine.  Christ our God becomes our physician, Who prescribes a comprehensive therapy for our eternal health and life. Our first duty as a patient is complete confidence in the ability of the physician. But, second, we must accept our entire experience as a part of the saving therapy. 

Нехай вживаємо кожну річ у свою чергу. Спочатку, ми мусимо мати цілу упевненість на здатність лікаря. Між світовими лікарями, пропорційно ми маємо більше довір’я до тих, хто має довший досвід, але наш духовний Лікар, Ісус Христос, не тільки має вічний досвід, піклуючись для людських істот, але Він є також нашим Створителем, і отже Його розуміння нашого існування і наших проблем є несказаним і неосяжним. В додатку, Він приймав на Себе цілу паденну людську природу у Його воплоченні, не чинячи гріх, а приймаючи на Себе всі результати гріха, навіть смерть.  Так, як Святий Василій Великий нам каже у його анафорі: «Бо, тому що через чоловіка гріх увійшов у світ, а через гріх—смерть, благозволив єдинородний твій Син, сущий у лоні в тебе, Бога й Отця, що народився від жени, святої Богородиці і приснодіви Марії, і, бувши під законом, осудив ти гріх плоттю своєю, щоб, в Адамі вмираючи, оживотворилися в самім Христі твоїм.»

Let us consider each thing in turn.  First, we must have a complete confidence in the ability of the physician. Among worldly physicians, proportionately we have more trust in those, who have longer experience, but our spiritual physician, Jesus Christ, not only has eternal experience , caring for human beings, but He is also our Creator, and, therefore, His understanding of our existence and our problems is unspeakable and incomprehensible.  Further, He took on Himself the entire fallen, human nature in His Incarnation, not committing sin, but taking on Himself all the consequences of sin, even death. Just as Saint Basil the Great tells us in his Anaphora: “For, since through a man sin entered into the world, and through sin, death, it pleased your Only-Begotten Son, being in the bosom of You, God and Father, to be born of a woman, the holy Theotokos and ever-virgin Mary. Being born under the Law, He condemned sin in His flesh, so that those who die in Adam may find life in Your Christ.”

Тоді, друге, ми мусимо приймати всі аспекти нашого досвіду як частину нашої терапії. Наша терапія є всеосяжною, тому що вона включає позитивні й негативні ліки.  Природно, позитивні ліки є різними елементи у житті Святої Церкви, наприклад сім святих таїнств, богослужіння, і так далі, але наша терапія також включає негативні ліки, наприклад піст, милостиня і, найперше, страждання. У прийнятті негативних лік, наша упевненість на здатність нашого лікаря часто закінчується, бо треба мати дуже велику любов і глибоку слухняність, щоб стати піддатливим діям Святого Духа. 

Then, second, we must accept all the aspects of our experience as part of our therapy. Our therapy is comprehensive, because it includes positive and negative medicines. Naturally, the positive remedies are the various elements in the life of the Holy Church, for example, the seven Holy Mysteries, the Church’s services, etc., but our therapy also includes negative remedies, for example, fasting, almsgiving and, above all, suffering. In the acceptance of negative remedies, our confidence in the ability of our physician often ends, since it necessary to have great love and profound obedience, in order to become malleable under the actions of the Holy Spirit.

Ми мусимо відкидати спокусу, щоб загубити упевненість на Христа, нашого Лікаря.  Щоб підсилювати нашу любов і слухняність перед стражданням і турботою, ми можемо використовувати цю дуже гарну молитву, яка є часом включеною між традиційними ранішніми молитвами:

Господи, подай мені, щоб привітати цей новий день у мирі. Допоможи мені у всіх речах, щоб спира́тися на твою святу волю. У кожній годині цього дня, яви мені твою волю. Благослови мої справи з усіма, які є навколо мене. Навчи мене, щоб приймати все, яке стається мені через день, з миром душі і твердою вірою в те, що твоя воля володіє всім. У всіх ділах і словах, керуй моїми думками і чуттями. У непередбачених випадках, нехай не забуду те, що все є посланим Тобою. Навчи мене діяти твердо і мудро, не озлобляючи і бентежучи інших. Подай мені силу, щоб нести втому прийдешнього дня з усім, яке він буде нести. Скеровуй мою волю, навчи мене молитися; молися, Ти Сам, у мені. Амінь.

We must reject the temptation to lose confidence in Christ, our Physician. To strengthen our love and obedience in the face of suffering and trouble, we can use this very beautiful prayer, which is sometimes included among the traditional morning prayers:

O Lord, grant me to greet the coming day in peace. Help me in all things to rely upon Your holy will. In every hour of the day, reveal Your will to me. Bless my dealings with all who surround me. Teach me to treat all that comes to me throughout the day with peace of soul and with the firm conviction that Your will governs all. In all my deed and words, guide my thoughts and feelings. In unforeseen events, let me not forget that all are sent by You. Teach me to act firmly and wisely, without embittering and embarrassing others. Give me strength to bear the fatigue of the coming day with all that it shall bring. Direct my will; teach me to pray; pray Yourself in me. Amen.

Верховні Святі Апостоли-- З'єднані у дусі покаяння The Holy Prime Apostles-- United in the spirit of repentance

Брати й сестри у Христі—

Церковні гімни свята Верховних Святих Апостолів Петра і Павла нам кажуть те, що святі апостоли були з’єднані духом:

The hymns of the Church for the feast of the Prime Apostles Peter and Paul tell us that the holy Apostles were united in spirit:

Якими похвальними вінками завінчаємо Петра й Павла,* роз’єднаних тілом і з’єднаних духом, найперших між богопроповідниками? Той—перший між апостолами, а цей – більше від інших потрудився. Їх бо, справді, достойно вінчає безсмертною славою Христос Бог наш, що має велику милість.

With what praises shall we crown Peter and Paul, separated in body, yet united in spirit, the first among the preachers of God? One, the first of the Apostles, and the other who labored more than the rest. Christ our God crowns them with eternal glory, since He has great mercy.

Чим вони були з’єднані?—духом покаяння, тому що ці два великі апостоли мали подібний досвід, і цей досвід їм дав чесноту смиренности.  Бо, Святий Апостол Петро, застрашений і пригноблений, у Страсний четвер, тричі заявив, що не знає Ісуса Христа. Коли ж дещо пізніше півень запіяв і Ісус Христос, переходячи ув’язнений подвір’ям, споглянув на Петра, він вибіг з подвір’я, пішов на самому і гірно плакав. Пам’ять про цей упадок завжди тримала Петра в покорі, каятті і в жалю до самої смерти. Святий Климентій свідчить, що святий Петро гірко плакав кожний раз, коли чув голос півня. Подібним способом, Святий Павло до смерти покутував.  Він вважав себе негідним зватися апостолом Христовим, кажучи—«Я гонив Церкву Божу.» В дусі тієї покути оба верховні святі апостоли працювали, трудилися, терпіли, жертвували все на вівтарі посвяти для Христа і спасіння безсмертних душ.

And by what spirit were they united? – the spirit of repentance, because these two great Apostles had a similar experience, and this experience gave them the virtue of humility. Saint Peter, on the one hand, afraid and demoralized, on Holy and Great Thursday, three times denied that he even knew Jesus Christ. And when, sometime later, the cock crowed and Jesus Christ, being held prisoner in the courtyard, looked at Peter, he ran away from the courtyard, fled into solitude and wept bitterly.  The memory of this event always moved Peter to humility, repentance and sorrow to the point of death. Saint Clement witnesses that Saint Peter wept bitterly every time he heard a cock crow.  In the same way, Saint Paul did penance for the rest of his life. He considered himself unworthy to be called an apostle, saying: “I persecuted the Church of God.” Both of the prime Apostles work in this spirit of repentance, they labored, they endured, they sacrificed everything on the altar dedicated to Christ and the salvation of immortal souls.

Ми повинні імітувати цього духа покаяння. Ми також повинні покутувати до смерти, пам’ятаючи наші гріхи, бо це є фундаментом християнського життя. Особливо, коли інші люди ображають нас, ми повинні пам’ятати те, що ми також є негідними. 

We should imitate this spirit of repentance. We too should do penance for the rest of our lives, remembering our sins, since this is the foundation of the Christ life.  Especially, when other people insult us, we should remember that we too are unworthy. 

Quenching the Desire for Earthly Things Гасіння Прагнення до земних речей

Brothers and sisters in Christ—

The reading today gives us part of the section of the Gospel According to St. Matthew, which is called “the Sermon on the Mount.”  This Sermon is the first recorded speech in the ministry of Jesus, and serves as the inauguration of the work that will culminate in His entry into Jerusalem, His Suffering and Death, and His Resurrection.  The Sermon touches upon the main points of His teaching, especially as regards the rejection of anxiety, the virtue of humility and the way to quench the desire for earthly things.

     The Lord promises that those who quench the desire for earthly things for love and desire for God and the Kingdom of God will be rewarded with sufficiency.  Rejecting anxiety, they will experience the Providence of God in a personal and immediate way.  Stories from the lives of the saints, which illustrate this type of simple faith in the Providence of God, abound.  For example, St. Paul of Thebes, one of the very early Egyptian hermits was fed in his remote location by ravens, which appeared at the same time everyday carrying bread in their beaks.  The message is simple.  The man who rejects the desire for earthly things and the anxiety that that desire produces will be cared for by God. God will look after his needs.  The Lord not only promised this to those who would follow Him, but He also lived this way Himself, as He told one of His followers: “The foxes have holes, and the birds of the air have nests. But the Son of Man has nowhere to lay His head.”  In other words, He was homeless. Most often, He was penniless.  By living this kind of life, He gave us an example.  We are to have the things of this world, as if we did not have them. 

    Many centuries later, and thousands of miles away from the desert where St. Paul of Thebes was fed by ravens, we find a similar message in the teachings of the Polish nun Faustina Kowalska.  The emphases of this teaching are as follows: 1) Ask God for mercy 2) Be merciful 3) Completely trust in the Providence of God.  There is certainly nothing revolutionary or innovative about this teaching.  In fact, there is little in it that warrants being called a new teaching.  Everything in it is taken from the Sermon on the Mount.

Detachment from self

The Sermon does not end with the subject of the rejection of desire for earthly things.  It goes on to describe the kind of detachment from self-love that followers of Christ must have.  Followers of Christ must not only accept the lowest place, they must desire the lowest place.   Followers of Christ must cease to consider their own deserts and prerogatives.  This point is most apparent in what is called “the doctrine of non-resistance,” which means that we do not contend with those who are trying to take away our status, our prerogatives and those things that we rightfully deserve.  In this way, again, we imitate Christ, who is our model in this kind of abnegation.  He always spoke the truth in His earthly life, but He never contended with anyone through violence and a desire for self-promotion.  Yet, because He did not contend with anyone, He could not be overcome, and, in the end, the truth was victorious.  One of the very ancient sages gives us the image of water to describe this kind of life, since water always seeks the lowest place.  Nevertheless, this humble element eventually, through perseverance, triumphs even over the hardest rock, cutting even wide channels through it, in order to reach its goal. 

     The life and ministry of St. John the Baptist is a good example of this kind of rejection of selfishness.  Each of us can profit from making his sentiments our own.  Rather than considering our own rights and prerogatives, we should think of Christ, and especially, Christ in others.  St. John the Baptist thought of himself as the best man at a wedding.  This was a good image, because it reminded him that he ought to be joyful in self-abnegation.  A wedding is a joyful time.  The best man is joyful.  At the same time, however, the best man recognizes that the event is not about him; it is about the bridegroom and the bride. St. John makes a brief summation of this image and this attitude.  He says, “He must increase, while I must decrease.” It is no accident that the Church has placed the feast of the Nativity of St. John the Baptist on 24 June, where it coincides with the summer solstice.  It is at the opposite pole of the year from the Nativity of Christ, 25 December, which coincides with the winter solstice.  The winter solstice, naturally speaking, is the triumph of the light, since the day begins to grow longer.  The summer solstice, on the other hand, signals the impending spread of darkness, since, at that date, the night begins to grow longer.  Historically, St. John is six months older than the Saviour, so the selection of the date of 25 December as the Nativity of the Lord naturally meant the selection of the corresponding date of 24 June as the Nativity of St. John the Baptist.  Thus, in the natural world, the bright light of day represents the Lord, while St. John the Baptist is merely a lamp shining in a dark place, as the Lord says: “He was a bright and shining lamp.” Each of us should take St. John’s attitude in respect to Christ as our model.  It would be good for all of us to tape the words of St. John to the bathroom mirror, so that we can see them and reflect on them every morning, “He must increase, while I must decrease.” In this way, we would be able to remember more easily that our goal is to grow more perfect in Christ, to become less attached to our selfish desires, and freer from anxiety about earthly things.

Браття і сестри у Христі-
Чита́ння сього́дні дає́ нам части́ну Єва́нгелія від Мате́я, яка́ назива́ється "Нагі́рною про́повіддю". Ця про́повідь є пе́ршою запи́саною промо́вою в служі́нні Ісу́са. Ця промо́ва є відкриття́м робо́ти , яка́ заве́ршиться че́рез Його́ вхід в Єрусали́м, Його́ стражда́ння і смерть, і Його́ Воскресі́ння. Про́повідь зачіпа́є основні́ те́ми Його́ вчення́, особли́во в части́ні відмо́ви від неспо́кою, чесно́ти смире́ння і спо́собу вгамува́ти бажа́ння земни́х рече́й.
     Госпо́дь обіця́є, що ті, які́ вгаму́ють бажа́ння земни́х рече́й зара́ди любо́ви до Бо́га і Його́ Ца́рства, бу́дуть нагоро́дженими доста́тком. Відкида́ючи занепоко́єння, вони́ бу́дуть відчува́ти Бо́же Провиді́ння особи́стим і безпосере́днім чи́ном. Бага́то істо́рій з життя́ святи́х ілюстру́ють цю просту́ ві́ру в Провиді́ння Бо́же. Напри́клад, воро́ни підтри́мували Свято́го Павла́ з Фів у його́ відда́леному мі́сці. Він був ра́ннім єги́петським пусте́льником. Пташки́ з'явля́лися в той же час, ко́жного дня з хлі́бом у дзьо́бі. Ви́сновок прости́й. Бог бу́де підтри́мувати люди́ну, яка́ відкида́є пра́гнення до земни́х рече́й і триво́гу, яку́ це бажа́ння виробля́є. Бог бу́де піклува́тися про його́ потре́бу. Госпо́дь не ті́льки це обіця́в тим, які́ бу́дуть наслі́дувати Його́, але́ Він та́кож жив таки́м же чи́ном, як Він сказа́в одно́му зі свої́х послідо́вників: "Лиси́ці ма́ють но́ри, і птахи́ небе́сні ма́ють гні́зда. А Син Людськи́й не ма́є мі́сця, в яко́му прихили́ти го́лову ". І́ншими слова́ми, він був бездо́мним. Часті́ше за все, він був без гроша́. Живучи́ таки́м життя́м, Він дав нам при́клад. Ми пови́нні ма́ти ре́чі цього́ сві́ту, нена́че б ми їх не ма́ли.
    Бага́то столі́ть опі́сля, і тисячі́ кіломе́трів від пусте́лі, в які́й воро́ни годува́ли Свято́го Павла́ з Фів, ми знахо́димо аналогі́чне повідо́млення в навча́ннях по́льської монахи́ні Фаусти́ни Кова́льської. Акце́нти цього́ вчення́ є насту́пні: 1) Попросі́ть Бо́га про ми́лість 2) Бу́дьте милости́ві 3) По́вністю дові́ртесь в Провиді́нню Бо́жому. Безумо́вно, ніщо́ не є революці́йного або́ інноваці́йного в цьо́му вченні́. Наспра́вді, ма́ло в ньо́му, що вимага́є того́, аби́ назива́тися нови́м вчення́м. Все в ньо́му взя́те з Нагі́рної Про́повіді.
Байдужість до себе
Про́повідь не закі́нчується на предме́т відмо́ви від бажа́ння до земни́х рече́й. Вона́ продо́вжує опи́сувати вид відчу́жености від самолю́бства, яку́ послідо́вники Христа́ пови́нні ма́ти. Христо́ві послідо́вники  пови́нні не ті́льки прийня́ти найни́жче мі́сце, вони́ пови́нні бажа́ти низько́го мі́сця. Послідо́вники Христа́ не пови́нні рахува́ти свої́ заслу́ги і прерогати́ви. Це най́більш нао́чно проявля́ється в так зва́ній "доктри́ні про непроти́влення", яка́ означа́є, що ми не бо́ремося з ти́ми, хто намага́ється відібра́ти в нас ста́тус, на́ші прерогати́ви і ті ре́чі, які́ ми по пра́ву заслуго́вуємо. Таки́м чи́ном, зно́ву ж таки́, ми іміту́ємо Христа́, Яки́й є на́шою моде́ллю в самозре́ченні. Він завжди́ говори́в пра́вду в Його́ земно́му житті́, але́ Він ніко́ли не стве́рджував, з будь-ким шля́хом наси́льства і пра́гненням до самопідви́щення. Тим не ме́нше, тому́ що Він не стве́рджував, ні з ким, він не міг бу́ти подо́ланий, і, врешті-решт, пра́вда перемогла́. Оди́н з най́більш дре́вніх мудреці́в дає́ нам о́браз води́ для о́пису тако́го життя́, бо вода́ завжди́ шука́є найни́жче мі́сце. Тим не менш, цей скро́мний елеме́нт зре́штою, завдяки́ наполе́гливости, перемага́є на́віть найтя́жчі ка́мені, ріжучи́ на́віть широ́кі кана́ли через них, щоб досягти́ своє́ї мети́.
     Життя́ і служі́ння Іва́на Хрести́теля є до́брим при́кладом тако́ї відмо́ви від егої́зму. Ко́жен з нас мо́же отри́мати прибу́ток від прове́дення свої́х почутті́в. За́мість то́го, врахо́вуючи на́ші вла́сні права́ і прерогати́ви, ми пови́нні ду́мати про Христа́, і, особли́во, Христа́ в і́нших. Св. Іван Хрести́тель вважа́в себе́ боя́рином на весі́ллі. Це було́ до́брим о́бразом тому́, що це нага́дувало йому́, що він пови́нен бу́ти ра́дісним в самозре́ченні. Весі́лля це ра́дісний час. Боя́рин ра́дісний. У той же час, одна́к, боя́рин визнає́, що поді́я не для се́бе. Весі́лля за́для нарече́ного і нарече́ної. Св. Іва́н дає́ коро́тке підсумо́вування цього́ о́бразу, і це ста́влення. Він гово́рить: "Він ма́є рости́, я ж --малі́ти." Не випадко́во, що Це́рква приділя́є свя́ту Різдва́ Іва́на Хрести́теля 24 че́рвня, де воно́ збіга́ється з лі́тнім сонцестоя́нням. Це свя́то знахо́диться на протиле́жному по́люсі ро́ку від Різдва́ Христо́вого, 25 гру́дня, яке́ збіга́ється із зимо́вим сонцестоя́нням. Зимо́ве сонцестоя́ння, приро́дно кажучи́, торжество́ сві́тла, так як день почина́є бу́ти до́вшим. Лі́тнє сонцестоя́ння, з і́ншого бо́ку, сигналізу́є майбу́тнє розповсю́дження те́мряви, так як на цю да́ту, ніч почина́є бу́ти до́вшою. Істори́чно, Св. Іва́н на шість мі́сяців ста́рший від Спаси́теля, о́тже, ви́бір 25 гру́дня, як Різдво́ Го́спода, приро́дно, вимага́є ви́бору відпові́дної да́ти 24 че́рвня, як Різдво́ Іва́на Хрести́теля. Таки́м чи́ном, в приро́дному сві́ті, яскра́ве де́нне сві́тло представля́є Го́спода, а Іва́н Хрести́тель є лише́ світи́льником, що сві́тить у те́мному мі́сці, так як Госпо́дь гово́рить: "Він був яскра́вою і блиску́чою ла́мпою." Ко́жен з нас пови́нен прийня́ти ста́влення Свято́го Іва́на, що́до Христа́, як на́шої моде́лі. Було́ б до́бре для всіх нас, щоб зв’я́зувати стрі́чкою слова́ Іва́на Хрести́теля на дзе́ркалі у ва́нній, щоб ми могли́ їх ба́чити і розмірко́вувати над ни́ми щора́нку, "Він ма́є рости́, я ж --малі́ти." Таки́м чи́ном, ми мо́жемо згада́ти ле́гше, що на́ша мета́-- рости́ бі́льш доскона́лим у Христі́, щоб подола́ти на́ші егоїсти́чні бажа́ння, і та́кож рости́ вільні́шими від занепоко́єння про земні́ ре́чі.