ДОБРОТА НАШОГО БОГА ОТЦЯ: ВІН ПРИЙМАЄ ДОСКОНАЛЕ І НЕДОСКОНАЛЕ СОКРУШЕННЯ THE GOODNESS OF OUR FATHER GOD: HE ACCEPTS PERFECT AND IMPERFECT CONTRITION

 

Євангельське оповідання про блудного сина є дуже багатим значенням, бо оповідання символічним шляхом описує цілу історію Божої праці між нами.  Проте, воно також описує нашу особисту та індивідуальну спорідненість з Богом нашим Отцем.  Нехай роздумаємо про кілька віршів, які особливо нам несуть значення цієї історії про покаяння, тому що, сьогодні, ми починаємо М’ясопусний Тиждень, останній нормальний тиждень перед Святою Пасхою.

Нехай починаємо роздумуванням над словами молодшого сина. Цей молодший син приходить до його Отця і каже йому- «Тату, дай мені ту частину маєтку, що мені належить.» Іншими словами, цей син каже його батькові- «Тату, я хочу жити, неначе Ви є померлим.» Ми всі знаємо те, що наслідники тільки приймають спадкоємство після смерти попереднього господаря. Цей син каже батькові—«Мені Ви померлий.» Ми можемо бачити дуже ясно жахливість цього сина, особливо заради того, що він тільки хоче його частину маєтку, щоб купити задоволення. 

The gospel story regarding the Prodigal Son is very rich in meaning, since the story, in a symbolic way, describes the whole history of God’s work among us. Nevertheless, it also describes our personal and individual relationship with God our Father. Let us consider a few verses, which especially bring to us the meaning of this story concerning repentance, since, today, we begin Meatfare Week, the last normal week before Holy Pascha. 

Let us begin by considering the words of the younger son. This younger son comes to his father and says to him: “Father, give to me the portion of inheritance that falls to me.” In other words, this son says to his father: “Father, I want to live as if you are dead.” We all know that heirs only receive the inheritance after the death of the previous owner. This son says to his father: “To me, you are dead.” We can see very clearly the cruelty of this son, especially because he only wants his part of the property, in order to purchase pleasure.

Дійсно, коли блудний син залишає і йде до далекого краю, заради задоволення, яке він шукає, там він живе без мисленного відношення до його батька. Для нього, його батько не існує.  Тоді, накінець, страждання па́дає на нього, і він пам’ятає його батька, не як батька, але як чоловіка, який є шедрим і добросердечним, навіть до його наймитів.  Планування сина має базу у особистій вигоді, і не у правдивій любові до батька.  Проте, це навернення є достатнім для батька, який вітає свого сина у його попередньому місці щедрими дарами і великим бенкетом. 

Indeed, when the prodigal son leaves and goes to a far country, in order to purchase the pleasure that he has been seeking, there, he lives without mental reference to his father. To him, his father does not exist. Then, finally, suffering falls upon him, and he remembers his father, not as a father, but as a man, who is generous and kind even to his hired laborers.  The son’s calculation has its basis in personal comfort, and not in true love for the father. Nevertheless, this conversion is enough for the father, who welcomes his son into his former place with generous gifts and a great banquet.

Тут, у словах цього уривку, ми знайдемо дуже важливі навчання Святої Церкви про те, що є найважливішою річчю у людському житті—відпущення гріхів.  Свята Церква навчає нас того, що Христос бажає прощати наші гріхи. В додатку, він хоче те, щоб ми мали досконале сокрушення. Досконале сокрушення є щирим каяттям заради наших гріхів, тому що ми образили Бога. Іншими словами, ми жаліємо за нашими гріхами, тому що ми любимо Бога.  Незважаючи на те, що Христос бажає цього досконалого сокрушення, Він є готовим приймати навіть наше недосконале сокрушення. Недосконале сокрушення є каяттям заради наших гріхів, тому що ми боїмо́ся покарання. Іншими словами, недосконале сокрушення є каяттям, яке має особисту вигоду, як мотив.

Here, in the words of this passage, we find very important teachings of the Church concerning what is most important in human life—the forgiveness of sins.  The Holy Church teaches us that Christ wants to forgive our sins. Furthermore, he wants us to have perfect contrition. Perfect contrition is the sincere sorrow for our sins, because we have offended God. In other words, we sorrow for our sins, because we love God. Despite the fact that Christ wants perfect contrition, He is ready to accept even our imperfect contrition. Imperfect contrition is sorrow for our sins, because we fear punishment. In other words, imperfect contrition is sorrow, which has self-interest as a motive.

Христос бажає нашого досконалого сокрушення, але він є готовим приймати наше недосконале сокрушення, якщо ми просимо за прощення наших гріхів у таїнстві сповіді.  Тим самим способом, батько приймає блудного сина, хоча він повернеться додому батька задля особистої вигоди.  Ми мусимо повернутися додому нашого Отця найкоротшою дорогою—досконалим сокрушенням або недосконалим і таїнством покаяння. Навіть якщо ми не маємо любови до Бога спочатку, поверну́вшись додому Отця задля корисливости, Христос дасть нам благодать, щоб рости у любові так, як, коли блудний син повернеться додому батька, батько йому дає дуже великі мотиви, щоб любити його і бути слухняним Йому.  Тим самим способом, Бог продовжує працю нашого навернення після того, коли ми повернемося до Нього таїнством покаянням.

Christ desires our perfect contrition, but he is ready to accept our imperfect contrition, if we ask for the forgiveness of our sins in the mystery of confession. In the same way, the father receives the prodigal son, although he returns to the house of the father for the sake of personal comfort. We must return to the house of our Father by the very shortest route—perfect contrition or imperfect contrition and the mystery of repentance. Even if we do not have love for God at first, returning to the house of the Father on account of self-interest, Christ will give us the grace to grow in love, just as, when the prodigal son returns to the house of the father, the father gives him very great motives to love him and to be obedient to him. In the same way, God continues the work of our conversion after our return to Him in the mystery of repentance.

Ми повинні пам’ятати те, що ми маємо обов’язок, щоб стати, як Отець, якщо ми очікуємо приймати прощення наших гріхів. Коли ми молимося Господньою Молитвою «Отче наш», ми робимо урочисте узгодження з Богом- «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винувацям нашим.» Ми не повинні промовляти ці слова недбайливо, будучи дуже уважними до значення їх, бо Господь Бог вимагає те, що ми прощаємо образи, які ми приймаємо від інших людей, якщо ми хочемо приймати прощення від Нього. Бог Отець, через Його Сина Господа нашого Ісуса Христа, приймає нас, навіть коли наші мотиви є менш чистими від того, що Він заслуговує. Коли ми повернемося до Нього задля страху покарання, особливо покарання у пеклі, Він ще приймає нас. Ми мусимо діяти один до одного тим самим шляхом. Ми мусимо прощати образи інших людей відразу, а не чекаючи на чисте розкая́ння і щирий жаль. 

We should remember that we have an obligation to become like the Father, if we expect to receive the forgiveness of our sins. When we pray the Lord’s Prayer, the Our Father, we make a solemn agreement with God: “Forgive us our trespasses, as we forgive those who trespass against us.” We should not pronounce these words carelessly, being very attentive to the their meaning, since the Lord God demands that we forgive the insults, which we receive from other people, if we want to receive forgiveness from Him. God the Father, through His Son, Our Lord Jesus Christ, receives us even when our motives are less than the pure ones that He deserves. When we return to Him on account of fear of punishment, especially punishment in Hell, He still receives us. We must act towards one another in the same way. We must forgive the insults of other people immediately, and not wait for pure repentance or sincere apology.

The Secretary and Treasurer: Prudence, Obedience and Honesty in Emulation of Christ

 

Resume for minutes:

The secretary and the treasurer must emulate Christ through the virtues of prudence, obedience and honesty. As their duties conform them to Christ, they should not be surprised if this brings them fruitful work but suffering.

A ridiculous story: what a secretary ought not to be

The story is related in the most reliable collections of hadith (that is, sayings) of Mohammed, the Prophet of Islam, that he had a secretary, a man by the name of Zaid ibn Thabit. Despite the fact that there is this consensus among all these sources, it is one of the great enigmas of what Western scholars refer to as the SIN (the standard Islamic narrative) that this man seems to be a secretary that never recorded anything. In fact, it is said that after the death of Mohammed in 632, there was nothing written except certain aids to memory, which had been recorded on palm leaves, scraps of skin and the shoulder bones of various animals. No, the insistence is that the Quran was passed down in those generations orally, memorized by a great number of the original companions of the Prophet. When a multitude of these companions were killed in the Battle of Yamama, and, according to the standard story, a great amount of the Quran was lost, then the Caliph Abu Bakr called on Zaid ibn Thabit to collect all the palm leaves, shoulder blades and pieces of skin and transcribe them into a book. This he did. Afterwards, the completed book, the only copy of the Quran, was given into the care of Hafsa, the late Prophet's wife, who took it and put it under her bed, where part of it, subsequently, was eaten by a sheep.

The whole ridiculous, ludicrous story shows us a secretary that was available to take dictation of the literal speech of Allah, but who never recorded anything, apparently, or, if he did record anything, he recorded only the most minimal aids to memory on pieces of completely unworthy materials. Then, only after many years, did he transcribe what was written on those unworthy materials into a book, the literal speech of Allah, and then that book was placed under a bed, where part of it was eaten by an animal.

The handbook today is at pains to tell us that it is the secretary's duty to accurately record the business of the praesidium on and with worthy materials, and then to read the record out clearly and distinctly. The handbook's description shows us several great virtues of the Christian life that each of us has to emulate.

Prudence: The foundation of the sacred duty of accuracy

First, we see the virtue of prudence being exercised by the secretary. The secretary, according to the handbook, has to prudently choose the best available materials to make the record of the praesidium's business. We can see that preservation is always, first and foremost, a matter of prudence. If we need to preserve food on our shelves or in our refrigerators, we need to take certain prudential steps; certain materials must be acquired and utilized. When we are dealing with a written record, that preservation has a special name and takes on a special importance. It is called accuracy, and accuracy becomes the sacred duty of the one who records.

Obedience: To reality, that is, truth

First of all, accuracy is a sacred duty, because, added to the virtue of prudence, which is present in all preservation, it is a matter of obedience. There is an obedience to reality that requires the record to contain what actually happened, nothing more and nothing less. If I am the secretary, if something is said, then I must record it in the best and most complete way possible. There can be no question of me making judgments as to what is important and what is not, or of choosing to omit things on my own discretion, or to add things that surely should have been said but were not.

Honesty: Everything must be recorded

Thus, secondly, we can see that accuracy is a matter of the virtue of honesty. Everything must be recorded, even those things that are unflattering to persons or the group. Many secretaries there are in history, who have behaved unethically in regard to these virtues of obedience and honesty. There are entire cultures in which the custom of damnatio memoriae was allowed to become an institution, in which the unflattering was omitted and certain persons, who had fallen from favor were eliminated completely from the record.

We should remember that the Apostolic College apparently had its own secretary, the Holy Apostle St. Matthew. While it is true that the Holy Apostle John the Theologian was also an eyewitness to the Lord's life and work, it is clear that his account was written only many years later and is the fruit of long reflection on the significance of what he witnessed. As he wrote his own account, we can well imagine that he had a copy of St. Matthew's work under his hand. We can see in St Matthew the same virtues at play: prudence, obedience, honesty.

Special considerations of the treasurer

It is good that the handbook reading also contained the section describing the duties of the treasurer, since the virtues that are necessary for his office are the same. He must exercise prudence, obedience and honesty. He must constantly emulate the Lord by consistently giving to Caesar what is Caesar's, while giving to God what is God's, and further, he must constantly advert to the fact that that, which is God's, is greater. The image on the coin is Caesar's, but the image in us is the One, True God. Many are the treasurers throughout history, who have failed with this.

In fact, we should remember that the Apostolic College also had a treasurer, the Apostle Judas Iscariot, who failed in precisely this manner. He valued the image on the coins, while neglecting the image that was in his heart, and his idolatry cost him his life.

Prudence, obedience and honesty come at a price: Fruitful work but suffering

Having a good secretary/treasurer, one that models the virtues of prudence, obedience and honesty, can make all the difference to fruitful work in docility to the Holy Spirit. After the first trial of St. Maximus the Confessor before the Imperial court in Constantinople, he was sentenced to be exiled to the Roman prison within the fortress at the mouth of the Danube. To this exile, the saint was permitted to take his secretary St. Victor. From his place of exile, he and Victor continued to work, writing treatise after treatise against the Emperor's heretical religious policy. As a result, three years later, Maximus was summoned again to Constantinople, he was tried again. This time, his sentence was more severe. His right hand was cut off and his tongue cut out, and he was exiled to Lazica in what is now Georgia. There, parted from his devoted Victor, tortured by black flies and forced to drink putrid water, the old man was left with nothing but prayer and suffering. As a result of this treatment, he died very shortly, in August of 662.

Prudence, obedience and honesty are all virtues that we have to emulate in our own lives in Christ. We should remember that to practice a virtue is to participate in Christ in a very particular way, to live His life in the concrete, for the names of these virtues are only other names for Him.

ГОСПОДНІЙ ХРАМ—МІСЦЕ ПОДЯКИ І ПОКАЯННЯ THE LORD’S TEMPLE—A PLACE OF THANKSGIVING AND REPENTANCE

Сьогодні, в неділю Ми́таря і Фарисея, коли ми роздумаємо над написаним у Святому Євангелії, зрозуміло ми думаємо про смиренність митаря або гордість Фарисея, і ми уживаємо митаря, як приклад доброї поведінки, але життя Фарисея ми уживаємо, як приклад такої поведінки, яку ми мусимо відкидати. Таке роздумування є дуже прецінним, але сьогодні, мабуть, ми повинні роздумувати над іншим пунктом.  Сьогодні, нехай роздумаємо про місце, в якому це євангельське оповідання стається—Святим Храмом Господнім. 

Today, on the Sunday of the Publican and the Pharisee, when we meditate on the message of the Holy Gospel, we normally think about the humility of the publican or the pride of the Pharisee, and we use the publican as a model of good behavior, but the life of the Pharisee we use as an example of the sort of behavior, which we must reject.  Such a meditation is extremely valuable, but today, perhaps we should meditate on a different point. Today, let us consider the place, in which this gospel story takes place—the Lord’s Holy Temple.

Найбільший богослов нашої Церкви, Святий Максим Ісповідник нам каже, що храм є моделлю цілого сотворення, тому що храм є розділеним на дві частини: неф і святилище. Неф репрезентує матеріальний світ, але святилище репрезентує духовний світ.  Людські істоти належать обидвам світа́м, бо ми маємо матеріальні тіла, і ми також маємо безсмертні душі.  В додатку, людська істота є храмом, тому що вона є маленьким всесвітом, маючи у собі духовний і матеріальний світ.

The greatest theologian of our Church, St. Maximus the Confessor tells us that the temple is a model of the entire universe, because it is divided in two parts: the nave and the sanctuary. The nave represents the material world, while the sanctuary represents the spiritual world. The human being belongs to both worlds, since we have material bodies, but also immortal souls.  Further, the human being is a temple, because he is a little universe, having in himself the spiritual and the material world.

Наша істота є храмом, святим місцем, в якому Бог мешкає, і отже ми повинні мати дуже велику дбайливість про чистоту нашого розуму, нашої душі і нашого тіла. Бог буде мешкати у хаті спустошеній, але тільки якщо це є згідно Його плану так, як Він зволив мешкати у вертепі між тваринами. Проте, ми не повинні бажати те, щоб Бог осоромлювався через бідність Його храму. Замість того, ми повинні бажати почитання Богові, заради всіх речей, які Він зробив для нас.  Це бажання для честі Бога приведе нас, щоб шукати вдосконалення нашої душі через ріст у чесноті так, як, коли ми маємо гостей, ми пробуємо робити все вигідним і досконалим для того, щоб їх час з нами буде приємним.

Our very being is a temple, a holy place, in which God dwells, and therefore, we ought to have a very great concern about the purity of our mind, of our soul and of our body. God will live in a desolate house, but only if such is according to His plan, just as He willed to dwell in a stable among animals. Nevertheless, we should not desire that God be dishonored through the poverty of His house. Instead, we should desire the honor of God, because of all the things that He has done for us. This desire for the honor of God leads us to seek the perfection of our soul through growth in virtue, just as, when we have guests, we try to make everything comfortable and perfect, so that their time with us will be pleasant.

Прибирання і прикрашання цього храму нашої істоти залежать від наших внутрішніх діл, бо добрі внутрішні діла роблять душу кра́сною, але злі діла мають протилежний ефект.  З цієї причини, кожна думка є важливою, щоб будувати цілу простоту розуму до Бога, або до інших змінених речей. У нашому цілому житті, ми потребуємо положити наголос на внутрішніх ділах, тому що ці діла є вже добрими або злими перед тим, коли ми дійсно чинимо діла фізично. 

The ordering and decoration of this temple of our very being depends on our interior acts, since good interior acts make the soul beautiful, while evil acts have the opposite effect.  For this reason, each thought is important in determining the whole direction of the mind, either towards God, or towards other, contingent things.  In our entire life, we need to place emphasis on interior acts, because these acts are already good or evil, before we actually, physically commit the deeds.

Євангеліє, сьогодні, навчає нас того, що два внутрішні діла є особливо важливими у моральному житті.  Перше, подяка є есенціальною частиною життя у молитві. Ми часто забудемо це, тому що ми є самолюбивими людьми, які роблять дуже велике зусилля у прощенні, коли ми молимося, і тоді Бог Господь відповідає на наше прощення, і ми забудемо дякувати Йому.  Ні, замість того, ми знову повернемося до Нього  з більшими прощеннями. У сьогоднішньому євангелії, Фарисей дякує Богові фальшиво і помилково, але його нахил до подяки є правдивим і корисним.  Перший рух нашої молитви повинен бути до подяки і прославлення так, як ми бачимо у нашій модельній молитві «Отче наш,» в якій ми хвалимо Бога перед тим, коли ми положимо наші прощення перед Ним. 

The Gospel today teaches us that two works are especially important in the moral life. First, thanksgiving is an essential part of life in prayer.  We often forget this, because we are selfish people, who make great efforts in petitions, when we pray, and then God answers our petition, and we forget to thank Him.  No, instead of this, we return to Him again with more petitions.  In today’s gospel, the Pharisee thanks God falsely and wrongly, but his inclination towards thanksgiving is correct and profitable.  The first movement of our prayer should be towards thanksgiving and glorification, just as we see in our model prayer, “the Our Father,” in which we praise God before we place our petitions before Him.

Друге есенціальне діло нашого морального життя є покаянням.  Сьогодні, митар нам дає дуже великий приклад цієї чесноти, і його молитва стала базою популярної Ісусової Молитви у практиці Східної Церкви. Через покаяння, ми пізнаємо наше приниження перед Богом, і нашою покірністю, ми приймаємо Божу благодать, щоб змінити наше життя від шляхів гріха до дороги спасіння.  Тим способом, покаяння є чудовим і чудотворним, тому що воно несе нас від смерти до життя у єдиному моменті. 

The second essential work of our moral life is repentance. Today, the tax collector gives us a very good example of this virtue, and his prayer has become the basis for the popular Prayer of Jesus in the practice of the Eastern Church.  Through repentance, we recognize our lowliness before God, and, by our humility, we receive God’s grace to change our lives from the ways of sin to the road of salvation.  In this way, repentance is marvelous and wonderworking, because it brings us from death to life in a single moment.

Наша істота, яка є храмом Бога Живого, має бути повною подяки і покаяння, бо це є нашою головною службою Бога.  Ти́жнями наперед, ми повинні планувати специфічні і конкретні шляхи, у яких ми будемо в змозі, щоб включати подяку і покаяння у оновленому житті молитви, щоб освячувати Господній Храм, нашу істоту.

Our being, which is the temple of the Living God, has to be filled with thanksgiving and repentance, since this is our primary service to God.  In the weeks ahead, we should plan specific and concrete ways, in which we can include thanksgiving and repentance in a renewed life of prayer, in order to sanctify the Lord’s Temple, our very selves. 

Добровільне прийняття страждань: перевернута логіка Царства Willingly Embracing Suffering: The Upside-Down Logic of the Kingdom

Сьогодні у євангельському читанні ми бачимо, як Закхей, низького зросту, виліз на дерево, щоб побачити Господа Ісуса. Вилізання на дерево – це біблійний образ, який нагадує нам про Самого Господа, Який заради нас піднімається на хрест. Тут Закхей є провіщенням жертви Хреста. Більше того, він є провіщенням того, що кожен з нас повинен робити, щоб слідувати за Ісусом.

Today in the Gospel reading we see Zacchaeus, who is short of stature, climb a tree, in order to see the Lord Jesus. Going up on a tree is a biblical image that reminds us of the Lord Himself, Who goes up on the cross for our sake. Here, Zacchaeus is a foreshadowing of the sacrifice of the Cross. Even more, he is a foreshadowing of what each of us must do, in order to follow Jesus.

Господь Ісус каже нам в іншому місці, що якщо ми хочемо бути Його учнями, ми повинні взяти свій хрест і йти за Ним. Якщо ми хочемо шукати Бога, ми повинні прийняти хрест. Немає шляху до Отця, окрім Сина, Господа Ісуса, і немає шляху до Нього, окрім участі в хресті. Ми всі знаємо, що життя в цьому світі включає страждання. Немає такого поняття, як людське життя без страждань, але не всі страждання – це хрест. Ні, хрест – це страждання, вільно прийняті заради любові до Бога. Хто добровільно прийме страждання? Це не має сенсу. Це не має мирського сенсу. Проте Сам Господь знову і знову нагадує нам, що логіка Небесного Царства дуже відрізняється від логіки цього світу. Нам знову і знову нагадують, що Небесне Царство вимірно відрізняється від того, що є тут і зараз. У багатьох відношеннях Небесне Царство – це перевернутий світ порівняно з тим, у якому ми живемо. Господь Ісус, наприклад, каже нам: «Перші будуть останніми, а останні — першими. Він також каже нам: «Хто підноситься, той буде принижений, а хто принижує себе, той буде піднесений». Він каже нам, що блаженні ті, хто сумує, і що той, хто є найважливішим, повинен бути слугою всім. Нарешті, найстисліше, Він каже нам, що те, що цінується в очах людей, є гидотою в очах Бога. Хто хоче спасти своє життя, той погубить його, а хто погубить своє життя заради Христа та Євангелія, той спасе його. Таким чином, з точки зору Небесного Царства, успіх дуже часто виглядає як невдача, а невдача — як успіх.

The Lord Jesus tells us in another place that if we want to be His disciples, we have to take up our cross and follow Him. If we want to seek God, we must embrace the cross. There is no way to Father except the Son, the Lord Jesus, and there is no way to Him except by participating in the cross. We all know that life in this world involves suffering. There is no such thing as human life without suffering, but all suffering is not the cross. No, the cross is suffering freely embraced for the love of God. Who would willingly embrace suffering? It makes no sense. It makes no worldly sense, that is. Yet we are reminded by the Lord Himself again and again that the logic of the Heavenly Kingdom is very different from the logic of this world. We have reminders again and again that the Heavenly Kingdom is dimensionally different from the here and now. In many ways, the Heavenly Kingdom is an upside-down world to the one in which we live. The Lord Jesus, for example, tells us, “the first will be last and the last first. He also tells us, “He who exalts himself will be humbled, but whoever humbles himself will be exalted.” He tells us that it is those who mourn who are blessed, and that whoever is the most important must be the servant of all. Lastly, most succinctly, He tells us that what is esteemed in the sight of men is an abomination in the eyes of God. Whoever would save his life will lose it, while whoever lose his life for Christ’s sake and the sake of the Gospel will save it. Thus, from the vantage point of the Heavenly Kingdom, success very often looks like failure and failure looks like success.

Усе це може бути дивовижно правдивим, бо наш Бог Всемогутній і Вселюблячий. Єдине, що є великим з точки зору Небесного Царства, – це любов, бо Бог є любов.

All of this can be wonderously true, because our God is All-Powerful and All-Loving. The only thing that is great from the standpoint of the Heavenly Kingdom is love, because God is love.

Минулого тижня, після тижнів святкування свят Різдва Христового та Богоявлення і їхніх передсвят, ми повернулися до співу гімнів Октоїху, восьмигласної книги, написаної переважно нашим святим отцем Йоаном Дамаскином. Відразу ж у середу ввечері ми отримали це цінне розуміння у формі гімну мученикам:

In the previous week, after weeks of celebrating the feasts of Christmas and Theophany and their prefeasts, we went back to singing the hymns of the Octoechos, the Book of the Eight Tones, composed principally by our holy father John of Damascus. Immediately, on Wednesday night, we received this valuable insight in the form of a hymn to the martyrs:

Хрест Твій, Христе, був непереможною зброєю для мучеників, бо, споглядаючи наближення смерті та передбачаючи майбутнє життя, вони зміцнювалися надією, що на Тебе лежить. Їхнім заступництвом помилуй нас!

Your cross, O Christ, has been an invincible weapon for the martyrs, for beholding the approach of death and foreseeing the future life, they were made strong by the hope that lies in You. By their intercession, have mercy on us!

З цієї строфи ми дізнаємося найнадзвичайніші речі щодо Небесного Царства. Перш за все, ми дізнаємося, що зброя в Царстві не є знаряддям заподіяння шкоди іншим. Ні, радше, зброя в Небесному Царстві — це те, що робить її носія сильнішим. Це, звичайно, є частиною нашого розуміння зброї і в цьому світі. Зрештою, меч подовжує руку свого носія більш ніж удвічі, роблячи його набагато сильнішим у бою, набагато ефективнішим. Але в цьому світі сила зброї невіддільна від здатності зброї завдавати шкоди іншим. У Небесному Царстві це не так. Немає великої різниці між зброєю та обладунками стосовно Царства. Зброя робить носія сильнішим у дії, тоді як обладунки роблять носія сильнішим у прийнятті дій. Іншими словами, вся справжня зброя з точки зору Божого Царства є чеснотою, і всі чесноти походять від головної чесноти, любові, і пов'язані з нею. Бог є любов.

We learn the most extraordinary things from this stanza in regard to the Heavenly Kingdom. First of all, we learn that weapons in the Kingdom are not instruments of harm to others. No, rather, a weapon in the Heavenly Kingdom is something that makes its bearer stronger. This, of course, is part of our understanding of weapons in this world too. After all, a sword lengthens its bearer’s arm by more than double, making the bearer far stronger in battle, far more effective. But, in this world, the strength of the weapon is inseparable from the weapon’s ability to do harm to others. In the Heavenly Kingdom, this is not so. There is not much difference between a weapon and an armor in regard to the Kingdom. The weapon makes the bearer stronger in action, while armor makes the bearer stronger in reception. In other words, all true weapons from the standpoint of God’s Kingdom are virtues, and all virtues are derived from and related to the master virtue, love. God is love.

Взяття хреста, тобто добровільне прийняття страждань з любові до Бога, не має жодного сенсу з точки зору цього світу, але так само не має сенсу й уся логіка Небесного Царства. Доказ — у діях. Підтвердження того, що слідування за Христом — це правильний шлях, приходить через щире благоговіння. Це проявляється у відповідях на молитви та чудесах, які неможливо пояснити людиною. Якщо ми справді шукаємо Христа та піднімаємося на дерево, як Закхей, ми побачимо Христа спочатку в наших братах і сестрах, а потім у славі Його Царства.

Taking up the cross, that is, willingly embracing suffering for love of God doesn’t make any sense from the standpoint of this world, but neither does the whole logic of the Heavenly Kingdom. The proof is in the doing. Confirmation that following Christ is the right way comes in the course of sincere commitment. It is evidenced in answers to prayers and miracles beyond human explanation. If we truly seek Christ and go up on the tree, like Zacchaeus, we will see Christ, first in our brothers and sisters, and then in the glory of His Kingdom.

ЯК ЗНИЩИТИ ТЕМНІ Й НЕПЛІДНІ МІСЦЯ У НАШИХ СЕРЦЯХ, ПЕРЕШКОДИ ДО БОЖОГО СВІТЛА HOW TO DESTROY THE DARK AND BARREN PLACES IN OUR HEARTS, THE OBSTACLES TO THE LIGHT OF GOD

 

У Византійському обряді, ми маємо сорт святих, який називається "Юродивими." Юродивий означає святу людину, яка вдає божевілля, щоб знищити гордість у собі через висмі́ювання інших.  Святий Теофіл був відомим юродивим Києво-Печерського Монастиря, хто не часто тікав від посміховища інших монахів в темні лісові місця. Одного разу, ходячи по лісі, зустрів юнака з недалекого села, котрий був постійно стурбованим хтивими думками.  Коли юнак бачив Святого Теофіла, він вертався назад, тікаючи. Але, Святий Теофіл кликав його: "Зачекайте! Зупиніться! Нехай разом радіємо у хтивих думках."  Юнак відчувся засудженим, і він зупинився, плачучи.  Але, Святий утішав його, говорячи: "Не журіться! Це нічого! Господь милостивий. Нехай молимося Йому." Він клякав і починав молитися, а юнак клякав поруч з ним. Після півгодини, святий стояв і говорив юнако́ві: Тепер йде додому. Хтиві думки уже не будуть турбувати тебе.» Юнак вже більше ніколи не відчувався гнобленим від цих думок.

 

In the Byzantine Rite, we have a type of saint, which is called "a Fool for the sake of Christ." "A Fool for the sake of Christ" means a holy person, who simulates insanity, in order to destroy pride in himself through the ridicule of others.  Saint Theophilus was a very famous fool for the sake of Christ from the Kievo-Pecherska Lavra, who infrequently fled from the ridicule of his fellow monks into dark forest places. Once, walking in the forest, he met a young man from a nearby village, who was continuously troubled by lustful thoughts. When the young man saw St. Theophilus, he turned around immediately, and fled. But Saint Theophilus called after him: "Wait! Stop! Let us together delight in lustful thoughts." The young man felt convicted, and he stopped, weeping. Nevertheless, the saint consoled him, saying, "Don't worry! This is nothing! The Lord is merciful. Let us pray to Him." He knelt down and began to pray, and the young man knelt beside him. After a half hour, the saint stood and said to the young man, "Now go home. Lustful thoughts will not anymore trouble you.» The young man never again felt the oppression of those thoughts.

 

Ми знаємо, якщо Святе Письмо не має значення у даний момент, тоді воно не має значення взагалі. Сьогодні, Євангеліє нам каже, що: "Народ, що в темноті сидів, світло велике побачив, а тим, хто сидів у країні смертельної тіні, засяяло світло." Це дуже важлива і натхненна думка, тому що кожен з нас має ці темні місця у собі, в яких світло Господнє не засяяло; місця, де наші грішні звички володіють як тирани.  Але, Бог нам каже у цьому Євангелії те, що Він може змінити наші серця. Він може принести Його світло у найтемніші кутки́ нашої істоти. Це промовлення Божої сили є есенцією цілого Євангелія. Дійсно, нам треба знищити ці темні місця у нас, щоб стати людьми, яких Бог побажав, коли Він сотворив нас.

 

We know that if the Holy Scripture does not have meaning in the present moment, it has no meaning at all.  Today, the Gospel tells us: "A people, who sat in darkness, has seen a great light, and upon those who dwelt in the land of the shadow of death, a light has shone." This is a very important and inspiring thought, because each of us has these dark places in ourselves, where the Lord's light does not shine; places where our sinful habits reign as tyrants.  But God is telling us in this Gospel that He is able to change our hearts. He is able to bring His light into the darkest corners of our being. This proclamation of God's power is the essence of the whole Gospel. Indeed, we need to destroy these dark places in ourselves, in order to become the people God desired, when He created us.  

 

Так, як поле, на яке сія́ч вийшов, щоб сіяти його зерна, деякі місця поля були готовими, щоб приймати зерна, але інші були повні перешкодами до Слова Божого. Тим самим способом, є місця у нас--світлі зі світлом Бога, але, є також місця --темні і неплідні, в яких Слово Боже не входить.  Наш виклик є тим, щоб ви́далити ці неплідні місця, роблячи їх гостинними до Слова Божого. Видаляючи перешкоди, наше серце стає одним постійним полем, в якому Слово Боже може рости всюди. Воно стає цілком повним світла. Коли ці перешкоди є видаленними, ми зупи́нимо бути індивідумами. Ми стаємо особами. Значення слова "індивід" є тим, щоб бути розділеним від інших людей і речей. Але, особа живе у відносинах з іншими людьми та істотами.  Для осіб, є сенсом спів-невід'ємности, тому що людська природа є однією та з'єднаною, щоб любити ближнього і дійсно є тим, щоб любити себе. 

 

Just like the field, when the sower went out to sow his seed, some places in the field were ready to receive the seed, but other places were full of obstacles to the word of God.  In the same way, there are places in us that are bright with the light of God, but there are also places in us that are dark and unfruitful, in which the Word of God does not enter.  Our challenge is to remove these barren places, rendering them hospitable to the Word of God.  Removing obstacles, our heart becomes one continuous field, in which the Word of God is able to grow everywhere. It becomes completely filled with light. When these obstacles are removed, we stop being "individuals." We become "persons." The meaning of the word "individual" is to be divided off from other people and things. A person, however, lives in relationship with other people and beings.  For persons, there is a sense of co-inherence, because human nature is one and united, so that to love ones neighbour really is to love oneself.

 

Ми мусимо дати Господеві доступ до цих неплідних і темних місць у наших серцях, бо Він тільки входить там, де Він має дозвіл. Треба дати Йому дозвіл у молитві, щоб оздоровити наші душі й знищити ці перешкодами у нас. У псалмах, наприклад, є дуже багато молитов за оздоровлення і реставрацію, і ми повинні використовувати ці слова як наші слова. Щоденне уживання Псалтиря́ є дуже похвальною практикою, яку ми можемо починати у цьому новому році.

 

We must give the Lord access to these barren and dark places in our hearts, since He only enters where He has permission. We need to give Him permission in prayer to heal our souls and destroy these obstacles in us. In the Psalms, for example, there are many prayers for healing and restoration, and we should use these words as our own. Daily use of the Psalter is a very praiseworthy practice, which we can begin in this new year.

  

ФУНДАМЕНТАЛЬНИЙ ШЛЯХ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ—ПРОНИКЛИВІСТЬ МІЖ СПОСОБАМИ Й МЕТАМИ THE FUNDAMENTAL WAY OF THE SPIRITUAL LIFE—DISCERNMENT BETWEEN MEANS AND ENDS

 

Брати й сестри у Христі—

Сьогодні, Євангеліє від Святого Марка нам каже про два різні хрещення- Йоанове хрещення у воді, і Христове хрещення у Святому Дусі. Ясно, хрещення Святого Йоана є абсолютно негативне, тобто воно є у воді, і вода очищує, видаляє зотління і всяку скверну, але вода не додає нічого. Хрещення Святого Йоана було для прощення гріхів. Воно було знаком перед Богом жалю заради гріха, і, з цієї причини, джерело його було божественним так, як Господь Ісус сказав, але його мета була тільки як приготовлення до майбутньої благодаті. Коротко, Бог зволив Йоанове хрещення, щоб приготовляти народ  до приходу повноти благодаті, створюючи щирий жаль для гріха і глибоке бажання наверну́тися від шляху гріха. Тоді, Бог послав Його Сина на світ, щоб хрестити у Святому Дусі—хрещенні, яке не тільки видаляє скверну гріха, а дає повноту Божественного Життя.

Today, the Gospel According to St. Mark tells us about two baptisms: the baptism of John in water, and the Baptism of Christ in the Holy Spirit. Clearly, the baptism of St. John is purely negative, namely, it is in water, and water purifies, it takes away corruption and every stain, but water adds nothing. The baptism of St. John was for the forgiveness of sins. It was a sign before of God of sorrow for sin, and, for this reason, its source was divine, just as the Lord Jesus said, but its purpose was merely as a preparation for the grace that was to come. Briefly, God willed the baptism of John to prepare the people for the coming of the fullness of grace, creating a sincere sorrow for sin and a deep desire to turn from the way of sin. Then, God sent His Son into the world to baptize in the Holy Spirit—a Baptism, which not only takes away sin, but gives the fullness of Divine Life.

Так як хрещення Йоанове було тільки приготовленням до майбутньої благодаті, служба і пророцтво Святого Йоана Хрестителя були також тільки тимчасовими, приготовляючи до праці Господа Ісуса. Цей дуже важливий факт, тому що багато учнів Святого Йоана відмовляли пізнавати тимчасову природу його ролі як Предтечі, хоча навіть Святий Йоан сповідав багато разів, «Я не Христос.» До кінця його життя, Святий Йоан пробував показати цю правду до всіх його учнів. Він посилав емісарів до Ісуса, щоб запитати, «Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?» Йоан не запитав це, тому що він не знав, що Ісус був Христом. Він запитав це, тому що він хотів запевняти його учнів, які ще сумнівалися. Ми знаємо з історії те, що Святий Йоан не міг запевняти всіх, бо навіть сьогодні, учні Святого Йоана Хрестителя, які називаються мандеями, ще вірують в те, що Йоан був Христом.

Just as the baptism of John was only a preparation for the grace that was to come, the service and prophethood of St. John was also only temporary, preparing for the work of the Lord Jesus. This is a very important fact, because a lot of the disciples of St. John refused to recognize the temporary nature of his role as Forerunner, although even St. John confessed many times, “I am not the Christ.” Until the end of his life, St. John tried to show this truth to all his disciples. He sent emissaries to Jesus to ask, “Are you the One, Who is to come, or should we look for another?” John did not ask this question, because he did not know that Jesus was the Christ. He asked this, because he wanted to convince his disciples, who still doubted. We know from history that St. John could not convince everyone, since even today there are disciples of St. John the Baptist, called Mandaeans, who still believe that John was the Christ.

У нашому житті й фізичному і духовному, існують тимчасові речі, які допомають нам, щоб рости ближче до Бога. Ці речі тільки приготовляють нас до більших речей. Дуже серйозна проблема—стати прихильними до цих тимчасових, і отже ілюзорних речей, тому що, коли ми стаємо прихильними до них, наш ріст є зупиненим. Звичайно, це дійсно, коли ми вважаємо матеріальні речі, але це також дійсно у духовних речах. Прихильність до певних речей може стати перешкодою для нашого росту.

In our life, both physical and spiritual, there are temporary things, which help us to grow closer to God. These things only prepare us for greater things. It is a very serious problem to become attached to these temporary, and therefore, illusory things, because, when we become attached to them, our growth is halted. Naturally, this is true, when we consider material things, but it is also true in spiritual things. Attachment to certain things can become an obstacle to our growth.

Ми знаємо, тому що ми чуємо часто у Євангелії й церковній літературі, те, що багатство матеріальних речей може стати перешкодою до нашої споріднености з Богом. Але, ця ідея, тобто, духовні речі також можуть стати проблематичними, є менш фаміліарною. Проте, це дійсно—ми мусимо бути мудрими про довір’я, яке ми даємо створеним речам, навіть у духовному житті. Ми мусимо пізнати дуже ясно те, що певні речі є способами а не метами.  Наприклад, піст у духовному житті є способом, який нам допомагає, щоб приходити до певної мети, але не є метою. Подібним способом, прихильність до певних молитв може бути знищеною нашим зусиллям, замість того, щоб бути допоміжною. Наприклад, я пізнав чоловіка, котрий молився самі й ті ж молитви, кожного ранку, сорок років. Це не необхідно погане, але у його стані, ці молитви стали рабством, бо він молився тотально за звичаєм, без думки про слова, які він казав. Проте, він відчував примус, щоб продовжувати його практику, неначе його життя залежить від цих речей, як мусульманські молитви, які вони моляться п’ять разів, кожного дня, без розуміння слів.

We know, because we hear often in the Gospel and in Church literature that a wealth of material things can become an obstacle to our relationship with God. But, this idea that spiritual things also can become problematic is less familiar.  Nevertheless, it is true that we must be prudent about the confidence, which we place in created things, even in the spiritual life. We must recognize very clearly that certain things are means and not ends. For example, fasting in the spiritual life is a means, which helps us to arrive at a certain end, but it is not an end. In a similar way, attachment to certain prayers can be destructive of our efforts, instead of being helpful. For example, I knew a man, who prayed the same prayers every morning for forty years. This is not necessarily bad, but in his case, these prayers became a slavery, since he prayed totally according to habit, without thought concerning the words, which he was saying. Nevertheless, he felt a compulsion to continue his practice as if his life depended on these things, like Muslim prayer, which they recite five times daily, without understanding the words.

Успіх у духовному житті залежить від дбайливої проникливости між способами і метами. Мета християнського життя є єднанням з Богом, спадкоємством небесного царства, і ми ніколи не мусимо вважати спо́соби як мету. Все має служити меті, і якщо певні речі не служать меті, ми мусимо відкидати їх, навіть якщо вони є дуже дорогоцінними для нас. Ми мусимо визнавати нашу мету за кращу від нашої вигідности, наших звичок. Генерально, молитва є єднанням з Богом. Вона є нашою метою. Але, певні молитви є тільки способами. Подібним способом, досконала любов до Бога і до ближніх є нашою метою. Але специфічні милосердні діла є способами і деякі є відповідними до нас а інші не відповідні.

Success in the spiritual life depends on our careful discernment between means and ends. The end of the Christian life is union with God, inheritance of the heavenly Kingdom, and we must never regard means as ends. Everything has to serve the end, and if certain things do not serve the end, we must discard them, even if they are very dear to us. We must prefer our end to our comfort, our habits. Generally, prayer is union with God. It is our end. But specific prayers are only means. In a similar way, perfect love of God and neighbor is our end. But, specific works of mercy are means, and some are appropriate for us, and others not.