Воскресіння: Перемога над Тлінням Resurrection: Victory over Corruption

 

Браття й сестри у Христі—

     Слово «воскресі́ння» пови́нне бу́ти су́мом на́шої наді́ї і наді́ї ціло́го людсько́го ро́ду, бо у цьо́му сло́ві, ми ма́ємо обіця́нку ві́чного життя́. Але, наш Святі́ший Оте́ць Венеди́кт Шістна́дцятий на́писав у його́ посла́нні «Спе Салві», що бі́льше і бі́льше христия́нська наді́я ві́чного життя́ не до́вго ма́є прихи́льність для багатьо́х люде́й, бо вони́ ма́ють не правди́вий конце́пт про життя́, яке́ Христо́с подає́ нам у Його́ воскресі́нні.  Тим сами́м спо́собом, вони́ ма́ють та́кож не правди́вий конце́пт про смерть, вселе́ньську хворо́бу, яка́ засму́чує ціли́й людськи́й рід. 

     Ми пови́нні бу́ти пе́вними, що розумі́ємо ці те́ми, щоб пода́ти наді́ю і́ншим лю́дям, які́ живу́ть у те́мності й ві́дчаї цього́ сві́ту.  Щоб розумі́ти воскресі́ння, пе́рше ми му́симо розумі́ти смерть тому́, що це сло́во означа́є бі́льше від зна́чення, яке́ світ ча́сто йому́ дає́.  Коли́ ми христия́ни кажемо́ про смерть, це означа́є ціли́й стан, яки́й та́кож назива́ється «тлі́нням». Для нас люде́й, сло́во «тлі́ння» означа́є повноту́ всіх злих, які́ ми тут зазнає́мо.  Тлі́ння є ро́зумом, яки́й не до́вго контролю́є його́ ті́ло, і ті́ло, яке́ припиня́є ді́ючи як норма́льно.  Тлі́ння –не́нависть, яка́ відрізня́є грома́ди і роди́ни, бо тлі́ння є дезинтегра́цією на́ших істо́т.  Тлі́ння пока́зує я́сно у чолові́кові, яки́й –раб руйнівни́х зви́чок.

     Стара́ тибе́тська бай́ка ка́же про пасажи́рський ваго́н, яки́й був тя́гненим п’ятьма́ коня́ми, і по́вний пасажи́рами.  Ку́чер спав ме́ртвим сном, і о́тже пасажи́ри почина́ли свари́тися, і ко́жен ви́пробував, щоб пра́вити ваго́н і коне́й до мі́сця, яке́ він бажа́в, але́ як би́лися між свої́ми, так ко́ні мандру́ють безці́льно.  Накіне́ць, ку́чер проки́нувся.  Він докоря́в гонори́стих пасажи́рів і брав по́води.  Тоді́, він пра́вив ваго́н до місця призна́чення жо́дного пасажи́ра згі́дно організо́ваного і спокій́ного спо́собу.

     Ця ка́зка ілюстру́є людську́ ду́шу, яка́ за́для гріха́ є у ста́ні безла́ддя.  Ко́ні репрезенту́ють п’ять чутті́в, але пасажи́ри репрезенту́ють рі́зні при́страсти (безла́дні бажа́ння), які́ ви́пробують пово́дити ду́шу до ї́хніх змагли́вих доль, в той час як ку́чер спить.  Ку́чер репрезенту́є раціона́льний ро́зум, яки́й пови́нен пра́вити душе́ю завжди́.  За́для грі́шної приро́ди, на́ші ду́ші –безла́дні, і ті́льки наш ро́зум—ді́йсний ку́чер—з’є́днаний з Христо́м мо́же да́ти зно́ву оригіна́льний чин, щоб ма́ти спо́кій. 

     Приро́дно, ми пізнає́мо, що де́які тіле́сні хворо́би спричиня́ють частко́ву смерть людсько́го ті́ла пе́ред повното́ю приро́дної сме́рти.  У п’ятна́дцятому столі́тті, мона́хи чи́ну Свято́го Анто́нія у Альза́ції найма́ли худо́жника Маті́ї Ґрунева́льда, щоб малюва́ти престі́л у капли́ці їх шпиталю́, яки́й спеціалізува́в у терапі́ї прока́зи і хворо́би, яка́ назива́лася «Вогне́м Свято́го Анто́нія,» яку́ моде́рне лі́карство назива́є «ерготи́змом». Коли́ Ґрунева́льд малюва́в сце́ну Голго́ти, він зобража́в плоть Христа́ зі симпто́мами цих страшни́х хворо́б.  Ті́ло Христо́ве є спотво́реним черво́ними ви́разками, від яки́х рясні́ ріди́ни течу́ть, і части́ни Його́ шкі́ри злу́щуються, щоб відкрива́ти ви́димість сиро́го м’я́са.  Ця ілюстра́ція Христа́ спотво́реного хворо́бою є страшно́ю в найви́щій мі́рі, і ця сце́на була́ б несте́рпною без жи́вопису Воскресі́ння, яка́ пока́зує Христа́, Яки́й перемага́є над Його ворога́ми, до́ки вели́ке сві́тло світи́ться від Його́ чи́стої пло́ті.  О́тже, лю́ди, які́ моли́лися пе́ред цим о́бразом, стурбо́вані страшни́ми шкірни́ми хворо́бами, прийма́ли наді́ю від Христа́, Яки́й перені́с все стражда́ння на Се́бе, і особли́во найбі́льшу прока́зу і хворо́бу—гріх.  Це зна́чення то́го, яке́ ми співа́ємо в У́трені: «Пло́ттю засну́вши, як ме́ртвий, Ца́рю і Го́споди, на тре́тій день воскре́с ти, Ада́ма підня́в із тлі́ння і подола́в смерть.» У цій самі́й пое́мі, Христо́с назива́ється «Па́схою нетлі́ння,» і́ншими слова́ми. «же́ртвою, яка́ перено́сить все тлі́ння на ній.»

     Наш ви́клик—жи́ти як ті, які́ є ви́купленими від тлі́ння, щоб не до́вго бу́ти раба́ми при́страстей, але́ Бо́жими слу́гами, бо Він ніс на́ші бо́лі й при́страсті до хреста́.

 

 

 

 

 

 

Brothers and sisters in Christ—

     The word “Resurrection” should be the summation of our hope and the hope of the entire human race, since in this word, we have the promise of everlasting life.  But, Our Holy Father Benedict XVI has written in his encyclical “Spe Salvi” that, more and more, the Christian hope for life everlasting no longer has any attraction for many people, because they have a false concept of the life, which Christ grants to us in His Resurrection.  In the same way, they also have a faulty concept of death, the universal disease, which afflicts the whole human race.

     We should make sure that we understand these themes, if we hope to give encouragement to others, who live in the darkness and despair of this world.  In order to understand the Resurrection, first we must understand death, because this word means more than the definition, which the world often gives to it.  When we Christians speak of death, we mean the entire state, which is otherwise called “corruption.” For us human beings, the word “corruption” is the fullness of all the evils, which we here experience.  Corruption is the mind, which no longer controls its body, and the body, which ceases to function in a normal way.  Corruption is the hatred, which divides communities and families.  In short, corruption is the disintegration of our very beings.  Corruption shows clearly in the man, who is the slave of destructive addictions.

     There is an old Tibetan fable, which speaks about a passenger coach, which was pulled by five horses and full of passengers.  The coachman fell fast asleep, and the passengers began to quarrel among themselves.  Each tried to direct the coach and its horses to the place to which he or she wanted to go, but, as they quarreled, the horses ended up wandering aimlessly.  In the end, the coachman awoke.  He rebuked the haughty passengers and seized the reins.  Then, he directed the coach to the destination of each individual passenger in an organized and peaceful manner.

     This story illustrates the human soul, which, on account of sin, is in a state of disorder.  The horses represent the five senses, but the passengers represent the different passions (disordered desires), which try to lead the soul to their own competing destinations, while the coachman sleeps.  The coachman represents the rational mind, which should always direct the soul.  On account of our sinful nature, our souls are disordered, and only our mind—the true coachman—united with Christ, is able to restore the original order and engender peace.

     Naturally, we recognize that certain bodily diseases involve the partial death of the human body before the onset of the fullness of physical death.  In the fifteenth century, the monks of the Order of St. Anthony in Alsace hired the artist Matthias Grunewald to paint the altar in the chapel of their hospital, which specialized in the treatment of leprosy and the disease, which was then called “St. Anthony’s Fire,” but which now modern medicine refers to as “ergotism.” When Grunewald painted the scene of Calvary, he depicted the flesh of Christ with the symptoms of these terrible diseases.  The Body of Christ is shown disfigured by red sores, from which copious fluids flow, even as parts of the skin peel back, to uncover the appearance of raw meat.  This depiction of Christ, afflicted by disease, is terrible in the extreme, and this presentation would be entirely intolerable without the image of the Resurrection, which shows Christ, having triumphed over His enemies, while a great light shines from His pure flesh.  Thus, the people, who prayed before this image, troubled as they were by terrible skin illnesses, acquired hope from Christ, Who took all suffering on Himself, and especially the greatest leprosy and illness—sin.  This is the meaning of that, which we sing in Matins: “You, O King and Lord, have fallen asleep in the flesh as a mortal man, but on the third day, You arose again.  You have raised Adam from his corruption and made Death powerless.” In this same poem, Christ is called “the Pascha of Incorruption,” in other words, “the sacrifice, which takes all corruption on Himself.”

     Our challenge is to live as people, who have been redeemed from corruption, so that we are no longer slaves in the passions, but servants of God, since He bore our pains and sufferings to the Cross.

 

Ми повинні вітати вхід Господа в наше внутрішнє життя We need to welcome the entrance of the Lord in our interior life

Вхід Господній у святе місто Єрусалим перед Пасхою є для нас парадигмальним і архетиповим святом. Це так, тому що поняття «вхід» є дуже важливим для візантійського обряду нашої Церкви. Найважливіші для нас служби включають урочисті входи і, часто, не один. Наприклад, Божественні літургії св. Йоана Златоустого і св. Василія Великого, а також Літургія Преосвячених Дарів містять два урочисті входи: Малий і Великий. З іншого боку, найважливіші служби, окрім Божественних Літургій, Вечірні та Утрені, містять один вхід. На Великій Вечірні священик звершує вхід з кадилом, а на Утрені вхід з Євангелієм здійснюється під час Великого Славословія.

The entrance of the Lord into the Holy City of Jerusalem at the time of the Passover is a paradigmatic and archetypal feast for us. This is the case, because the concept of "entrance" is so important for our Church's Byzantine Rite. The most important services for us contain ceremonial entrances and, often, more than one. For example, the Divine Liturgies of Saint John Chrysostom and Saint Basil the Great, as well as the Liturgy of the Presanctified Gifts all contain two ceremonial entrances: the Small Entrance and the Great Entrance. On the other hand, the most important services aside from the Divine Liturgies, Vespers and Matins both contain one entrance. In Great Vespers, the priest performs the entrance with a censer, and in Matins an entrance with the Gospel Book is done at the time of the Great Doxology.

Вхід для нас надзвичайно важливий, бо це образ Боговтілення. Ставши людиною, прийнявши людську природу заради нас, Бог увійшов у Своє Сотворення і став частиною Свого Сотворення. Крім того, у Божественній Євхаристії Він особисто входить у нас, освячуючи і обожнюючи нас. Таким чином, Його входи в наш світ і наш досвід стають для нас викликом, запрошенням увійти в Нього, стати Його невід’ємними членами, учасниками Його Тіла, розділяючи Його Життя. Вхід нашого Бога в нас має на меті закликати нас до входу до Нього, до Його благословенного відпочинку, Його Царства, яке буде нашим вічним домом. Ми ніколи не повинні забувати, що цілі нашої віри є особистими, тому що наш дивовижний триособистий Бог прагне, насправді прагне мати особисті стосунки з кожним із нас. Як гарно це виражено в останній книзі Біблії, в Одкровенні Йоана Богослова. Там ми знаходимо Господа, Творця неба і землі та всього, що в них, як гостя на обіді. Чиїм гостем він хоче бути? Наші. Він каже: «Ось стою перед дверима й стукаю. Коли хто почує мій голос і відчинить двері, увійде до їхнього дому й їстиме з ними, а вони їстимуть зі мною». Відчуття інтимності цієї священної трапези підсилюється, здавалося б, зайвим повторенням у кінці вірша. Тим не менш, уважніше вивчення слів відкриває їх справжнє значення. Христос Бог наш шанує нашу свободу. Він не увійде в нашу спільноту без нашого дозволу, але як тільки ми впустимо Його в дім нашої душі, хоча є сенс, що ми є господарями, насправді Він стає господарем, тому що це Він, Хто може дати від нескінченний достаток.

Entrance is immensely important for us, because it is an image of the Incarnation. By becoming man, taking on human nature for our sake, God entered His own Creation and became a part of His own Creation. Further, in the Divine Eucharist, He enters into us individually, sanctifying and deifying us. Thus, it is that His entrances into our world and our experience become a challenge to us, an invitation, to enter into Him, to become integral members of Him, participants in His Body, sharing His Life. The entry of our God into us is meant to call forth our entry into Him, into His blessed rest, His Kingdom, which will be our eternal home. We must never forget that the aims of our faith are personal, because our astounding Tri-Personal God seeks, in fact yearns, to have a personal relationship with each one of us. How beautifully this is expressed in the last book of the Bible, the Apocalypse of St. John the Theologian. There, we find the Lord, the Creator of heaven and earth and everything in them presenting Himself as a dinner guest. Whose guest does he desire to be? Ours. He says, "Behold, I stand at the door and knock. If any hear my voice and open the door, O will come into their house and eat with them, and they will eat with me." The sense of the intimacy of this sacred meal is heightened by the seemingly superfluous reduplication at the end of the verse. Nevertheless, a closer examination of the words reveals their true meaning. Christ our God respects our freedom. He will not enter into our company without our permission, but once we admit Him to the house of our soul, although there is a sense that we are the hosts, in fact, He becomes the host, because it is He Who can give from an infinite abundance.

Отже, яким основним способом ми запрошуємо нашого Творця пообідати з нами в домі нашої душі? Культивуючи наше внутрішнє життя. Віддаючи пріоритет молитві, ми робимо себе гостинними для цього Божественного Гостя вечері. Ми всі знаємо, які найдрібніші приготування ми виконуємо в очікуванні особливих гостей. У такий час велика увага приділяється деталям, не лише щодо чистоти, але й щодо краси, гармонії та спокою. Приклади цього бачимо в сьогоднішньому Євангельському читанні. Ви бачите, як люди зрізають гарні квітучі гілки з дерев і приносять їх на честь Особливого Гостя, Який щойно прибув до їхнього міста. Є турбота про те, щоб забезпечити Йому відповідну верхову тварину, і вони навіть встеляють його шлях своїм верхнім одягом. Нам потрібно робити подібні речі для Нього у нашому внутрішньому житті. Адже ми дійсно віримо, що Він є нашим Творцем, Який приходить до нас і бажає увійти в нас, насолоджуючись нашим товариством і розмовою. Часто, розвиваючи своє внутрішнє життя, ми зупиняємось на чистоті. Це добре саме по собі, що ми прагнемо очиститися від тяжких гріхів, перш ніж увійти в присутність Бога і, наприклад, причаститися, але цей Гість заслуговує більшого. Цей Гість заслуговує від нас на прекрасну, гармонійну та спокійну душу. Наші квітучі гілки складаються з почуттів, виявів любові, які ми пропонуємо нашому Богові під час нашої молитви. З іншого боку, відповідна верхова тварина, яку ми пропонуємо Йому, є приготуванням, яке ми зробили заздалегідь для молитви. Ми добре прочитали від Святого Письма і вибрали дві-три речі, про які варто поговорити. На додаток до цього, культивуючи наше внутрішнє життя в Його присутності, ми знімаємо свій верхній одяг і розстеляємо його, щоб він міг бути під Його ногами. Іншими словами, ми беремо свої турботи, і повністю довіряємо їх Йому, щоб вони не обтяжували нас і не відволікали під час молитви.

So, what is the primary way that we invite our Creator to dine with us in the house of our soul? By cultivating our interior life. By prioritizing prayer, we make ourselves hospitable to this Divine Dinner Guest. We all know the minute preparations that we accomplish in anticipation of special guests. At such a time, there is great attention to detail, not just in regard to cleanliness, but also in regard to beauty, harmony and peace. We can see examples of this in today's Gospel reading. You see the way the people cut beautiful flowering branches from the trees and bring them in tribute to the Special Guest, Who has just then arrived at their city. There is concern to provide Him with the most fitting steed, and they even carpet his path with their outer garments. We need to do similar things for Him in our interior life. After all, we really believe that He is our Creator, Who is coming to us and desiring to enter us, enjoying our company and conversation. Often, in the cultivation of our interior life, we stop short at the consideration of cleanliness. It is good in itself that we seek to purify ourselves of grave sins, before we enter into the presence of God, and, for example, receive communion, but this Guest deserves more. This Guest deserves from us a soul that is beautified, harmonious and set at peace. Our flowering branches are made of the affections, the expressions of love, which we offer to our God during our time of prayer. On the other hand, the steed, which we offer Him is the preparation, which we have done beforehand for prayer. We have done suitable reading and we have picked out two or three things about which to converse. In addition to this, in cultivating our interior life in His presence, we take off our outer garments and spread them, so that they can be under His feet. In other words, we take our cares and concerns and fully entrust them to Him, so that they do not encumber us and distract us at the time of prayer.

  

Джерело справжнього авторитету: готовність віддати своє життя The source of true authority: Willingness to lay down one's life

 

Слово Господа, яке ми почули в сьогоднішньому Євангелії, створює новий стандарт керівництва та влади для християн, а відтак і для всього людського роду. Творець всесвіту і, особливо, людського роду, бере на себе зобов’язання виправити всю структуру керівництва серед людей і націй. Творець постановив, що новим стандартом лідерства та влади є служіння. Хто є найбільшим у людській організації та культурі? Це той, хто є слугою всіх інших. Отже, Господь Ісус підсумовує цей стандарт у короткій, але потужній заяві: «Хто більший, той, хто сидить за столом, чи той, хто прислуговує? Хіба не той, хто сидить за столом? Але я серед вас як Той, Хто служить».

The saying of the Lord, which we heard in today's Gospel creates a new standard of leadership and authority for Christians and, thus, for the whole human race. The Creator of the universe and, most particularly, the human race, takes it in hand to correct the whole leadership structure among human peoples and nations. What the Creator has decreed is that the new standard for leadership and authority is service. Who is the greatest in human organization and culture? It is the one who is the servant of all others. Thus, the Lord Jesus sums up this standard in a short but powerful statement: "Who is greater, the one who sits at table or the one who serves? Is it not the one who sits at table? Yet, I am among you as the One Who serves."

Основною людською структурою (створеною Богом, а не людьми) є сім’я. У сім’ї, як Бог Отець є Головою всього Сотворення, видимого і невидимого, батько є Головою сім’ї. Ніхто не обирав його на цю роль; він лідер за своєю природою. Водночас для вас, батьки, голови домів, не є великим відкриттям те, що ви теж слуги. Насправді ви, насамперед, слуги, оскільки ви служите, забезпечуючи свою сім’ю та захищаючи її.

The most basic human structure (that created by God and not by men) is the family. In the family, just as God the Father is the Head of the entire Creation, visible and invisible, the father is the head of the family. No one elected him to this role; he is the leader by nature. At the same time, it is no great revelation to you, fathers, heads of households, that you are also servants. In fact, you are servants primarily, since you serve by providing for your family and protecting them.

У минулі часи більші людські структури та інституції частково базувалися на сім’ї. Таким чином, подібно до того, як батько є головою своєї сім'ї, сформувалося суспільство, в якому чоловік керував більш ніж однією сім'єю, спочатку через кровну спорідненість, а потім через союзи. Іншими словами, імовірно, Адам користувався владою над своїми синами та їхніми родинами, поки він був ще живий, і після його смерті старший, ймовірно, успадкував його владу. Таким чином виникли серед нас вожді та царі. Проте чим далі верховна влада віддалялася від глави окремої родини, тим легше ставало лідерам зловживати своєю владою.

In times past, larger human structures and institutions were based loosely on the family. Thus, just as the father is the head of his family, a society was formed in which a man presided over more than one family, at first on account of blood relations and then, because of alliances. In other words, presumably, Adam exercised authority over his sons and their families while he still lived, and, after his death, the eldest probably inherited his authority. In this way, chieftains and kings arose among us. Yet, the further the supreme authority moved away from the head of the individual family, the easier it became for leaders to abuse their power.

Така система, як демократія, покликана стати коригувальною мірою для вищезгаданої тенденції шляхом повернення влади та повноважень главам сімей. Представницька демократія є обмеженою формою цього, за якої люди обирають своїх представників, які здійснюють владу від їх імені. В ідеалі, однак, виборцями цих представників були б лише глави сімей, оскільки природа і Сам Бог дали їм законну владу приймати рішення на благо своїх сімей.

A system like democracy is meant to be a corrective measure to the abovementioned tendency by returning power and authority to the heads of families. Representative democracy is a limited form of this, in which the people choose their representatives to exercise authority in their name. Ideally, however, the electors of these representatives would only be the heads of families, since nature and God Himself have given to them the legitimate authority to make decisions for the good of their families.

Окрім авторитету, який належить головам сімей, є також авторитет Церкви. Церква – це Христос, а тому її авторитет – це служіння. Христос має владу над усім людським родом, тому що Він є Новим Адамом, а глави родин є його синами, так само як і всі члени людського роду є потенційно Його дітьми. Як ми знаємо, Його любляче служіння людському роду спрямоване на спасіння. Таким чином, ми можемо говорити про дві законні влади у світі: Христа, Який промовляє до нас через Свою Церкву, і глав сімей, які повинні мати владу в справедливому суспільстві приймати рішення на благо своїх сімей. Христос через Церкву тримає президентство над усіма, і Він заслужив це право, оскільки показав Свою готовність померти заради людського роду. Таким же чином ми не можемо законно користуватися владою в цьому світі, принаймні в очах Бога, якщо не продемонструємо готовність віддати своє життя. Саме так Господь Ісус сказав Якову та Івану в сьогоднішньому Євангелії: щоб мати особливе місце в Царстві Небесному, ви повинні бути готові прийняти хрещення стражданнями і смертю. Як каже нам святий Августин, «лише той, хто упокорюється, може прийти до слави Божої». У цьому святі мученики є нашими зразками і попередниками. Усі вони були досконало уподібнені до Христа через страждання та смерть, і ми покликані до такої ж люблячої трансформації через нашу готовність страждати аж до смерті. Чому такий наголос на стражданнях? Тому що це свідчення любові. Коли «любов» нам подобається, це цілком може бути кілька інших речей замість любови. Лише тоді, коли це страждання, це безперечно любов. Як каже нам св. Іван Богослов: «Ось так ми прийшли до розуміння любові: коли ми ще були ворогами Бога, Христос помер за нас».

Besides the authority that resides in the heads of families, there is also the authority of the Church. The Church is Christ and, therefore, its authority is service. Christ exercises authority over the whole human race, because He is the New Adam and the heads of families are his sons, just as all members of the human race are potentially His children. As we know, His loving service to the human race is aimed at salvation. Thus, we can speak concerning the two legitimate authorities in the world: Christ, Who speaks to us through His Church, and the heads of families, who must have the power in a just society to make decisions for the good of their families. Christ, through the Church, holds the presidency over all, and He has earned that right, because He has shown His willingness to die for the sake of the human race. In the same way, we cannot legitimately exercise authority in this world, at least in God's eyes, unless we demonstrate willingness to lay down our lives. Just so did the Lord Jesus tell James and John in the Gospel today: to have a special place in the Kingdom of Heaven, you have to be willing to receive the baptism of suffering and death. As St. Augustine tells us, "Only one who humbles himself can come into the glory of God." In this, the holy martyrs are our models and precursors. They were all perfectly conformed to Christ through suffering and death, and we are called to the same loving transformation through our willingness to suffer unto death. Why so much emphasis on suffering? Because it is the evidence of love. When "love" is pleasant to us, it could well be several other things instead of love. Only when it is suffering, is it certainly love. As St. John the Theologian tells us, "This is the way that we came to understand love: when we were still God's enemies, Christ died for us."

 

We are specialists in service to one another (An Allocution to the Legion of Mary)

 

Part of the reading from the handbook today dealt with the purpose and necessity of the auxiliary members of the Legion of Mary. It is abundantly clear from the text that the inspiration for the auxiliaries comes again from the Roman army, although, in the army context, the distinction between regulars and auxiliaries is far from that simple. In point of fact, there are two different kinds of auxiliaries in the Roman army. One kind are armed soldiers that can be called up in case of emergency. This is the primary meaning of auxiliaries. The other kind of auxiliaries, on the other hand, is the variety of persons (mostly specialists), who have a permanent place in the marching army's baggage train. As the handbook points out, these were the blacksmiths, arrow makers, surgeons, herbalists, and engineers (needed to construct fortifications, siege engines, bridges and, in some notable cases even roads) and sappers (engineers specialized in digging tunnels that either undermine enemy fortifications or that provide a means for surprise attack by introducing a small force behind enemy lines). It was with the help of these auxiliaries, the engineers (fabri, in Latin) that Julius Caesar built two bridges across the Rhine in 55 and 53 BC and also built roads in southern Britain in 55, because there were no usable roads there when his armies arrived.

It is a commonplace in the Christian worldview that, for as many human beings who, throughout history, play active roles, there are other people who provide the necessary support. We see this at the very beginning of Creation, when the first human being is intentionally halved by God, so that he will have a helpmate.

In some cases, there is deliberate ambiguity that obscures and blurs the roles. Who is active? Who is auxiliary? In the Early Church, the nascent monastic movement was looked upon as the frontline soldiers, who actually took the fight to the enemy by going out into the desert to do single combat with the demons. Rufinus, the early historian of monasticism, refers to the monks as "those who keep the world in being," because they are the ones who go to fight on the walls against the demonic forces that would overwhelm the world. (Picture those scenes in the Two Towers, in which the massive Uruk-hai army besieges the small force of human beings in Helm's Deep.) Later tradition, however, would see those in the contemplative life as fulfilling a supportive/auxiliary role to those doing active work in the furtherance of the Gospel of Christ. On this point, who is active and who is supportive, I think the jury is still out.

The truth seems to be that we are all active and all supportive in some proportion. This would be the case in any army. Very often in Caesar's armies, for example, the regulars were called upon to repulse an enemy attack against the baggage train. In the same way, auxiliaries in the Legion of Mary do indeed pray for the active members, but one can't help but notice that the active members, judging by the names on the list for the Frank Duff prayer, spend a lot of time praying for the auxiliaries as well. It is also important for us to remember that, because of our unique histories and backgrounds, we are all potentially specialists for one another too. We are, in unique ways, fabri (engineers), who can perhaps build spiritual bridges and roads that others cannot. Need a siege engine? Need a tunnel to undermine the Enemy's power? We should look upon our fellow Christians as specialists, who can help us with those things in inimitable ways.

There is one last observation. We are in the habit, due to an enormous amount of spiritual literature that recommends it, of looking upon ourselves and others in the Christian life as warriors. I think we should also look upon ourselves as fabri. Every faber was also a warrior. If the baggage train was attacked, every person had to be able to effectively pick up arms. But being a specialist isn't for us, it's for others. In many ways, we are already specialists without even knowing it. No one can say every prayer or practice every devotion in the Church. Because of our unique backgrounds and life experiences, we are drawn to certain things in our interior life and not to others. This specialization is truly willed by God and is for the benefit of others. We should throw ourselves wholeheartedly into our specializations. Marvelous conquests await us.

Don't build your cell near the marsh: preserving the saltiness of Christian life (An Allocution to the Legion of Mary)

 

Today's reading from the handbook was really about the unfortunate consequences of fallen human nature. As the reading points out, we tend to start things with new enthusiasm, but our fervor tapers off over time and, eventually, an unfortunate "business as usual" routine creeps into all our endeavors, even those that we do for God. The examples of this kind of devolution in the life and history of the Church are too numerous to enumerate, but we can give just a few examples and see what we can learn from these examples.

First of all, we see that at the very beginning of the monastic movement, in late 3rd and early 4th century Egypt, there was great fervor that animated first St. Antony and then those who decided to follow him into the far desert. In those early years, the great monastic foundations of Nitria, Kellia and Scetis (modern-day Wadi al-Natrun) came suddenly into being, and before long had hundreds of inhabitants. Those first generations of monks lived a very strict life with great self-imposed restrictions on shelter, diet and clothing. By the end of the century and the beginning of the 5th century, the "old-timers" can be heard complaining that the original fervor had disappeared. Monks, who in old times had been famous for eating only once a week, now took meals every day and some more than once a day. Cells that were originally one simple room had been elaborated into complexes numbering as many as four or five rooms, not counting outbuildings. Early monks walked for great distances to fill containers with water from the river or, in the case of Scetis, at the marsh. Later monks became accustomed to building their cells closer and closer to the water (and thus closer and closer to the inhabited world that the original monks had set out to flee). The "old-timers" became pessimistic about the future of monasticism, even at the most fervent location at Scetis. A prophetic proverb came to be commonly said: "When you see cells at the edge of the marsh, know that the destruction of Scetis is at hand." The prophecy did in fact come true in 454. Bedouin raiders came out of the desert and massacred the monks in Scetis.

Since we are talking about Egypt, we can also point to an example of the same phenomenon that comes from the Nile valley itself. At the very beginning of Coptic Christianity, it was the custom that the Holy Liturgy was not offered unless all of the Hours had been completed before it. In those days of great fervor, this meant reciting the entire Psalter (all 150 Psalms of David) every day. Contemporarily, the principle still exists in the Coptic Liturgy that it is necessary to complete the Psalter before the start of the Mass. So, a deacon will come out of the sanctuary hold a card with the numbers of the psalms appointed for each Hour printed on it. He will go to each person and assign to him and or her a psalm. Then, each person, individually, takes his or her book and reads the psalm in a low voice, at the same time that all the others are reading their psalms. Thus, the psalms are completed and the service can continue.

Nevertheless, we need not go as far as Egypt for examples of this same phenomenon. When we go to confession, and the priest assigns to us a penance of perhaps a few Our Fathers and Hail Mary's, it would be well for us to remember the heroic penances that people did in the past for the same things or similar things to those that we just confessed. The lightest penance that we know of from those days was what is commonly referred to as a quarantine, because it lasted forty days.

So, the question naturally follows: how do we keep our fervor alive? How do we resist the temptation to build our cell near the marsh, figuratively speaking? The handbook is telling us that we can avoid the slide into lukewarm complacency by changing officers regularly. But what about individually? How do we maintain the saltiness of our Christian life? For this, there is no substitute to deliberately making ourselves uncomfortable, even if quite gratuitously. Is there something we enjoy that is perfectly legitimate? Give it up for the sake of the Kingdom. Then, when you're used to being without it, bring it back. Our assignment is to lovingly imitate a crucified God. We have to realize that we can't do that when we're comfortable. I think of the saying of Saint Thomas More: "You would be surprised how many people think it possible to ascend to Heaven on featherbeds."

Молитва про чесноту з належним наміром Praying for virtue with proper intention

Сьогоднішнє Євангеліє нагадує нам, що все добре від Бога. Тим більше це стосується тих речей, які є найбільшими благами, чеснотами. Усі чесноти насправді належать Богові. Усі чесноти існують як кольори спектру в чистому, білому світлі любові, а чеснота любові має глибокий та таємничий зв’язок із Сутністю Самого Бога. Ми можемо чудово бачити всі чесноти в житті Втіленого Бога, власне, було б навіть правдою сказати, що імена чеснот є, в певному сенсі, іменами Христа, що показує святий апостол Павло, коли посилається Христу як нашій Мудрості та Справедливості. Отже, ми бачимо, що чеснота ніколи не є нашою в прямому сенсі. Її завжди позичають у Бога, використовують і повертають із подякою. Саме в цьому сенсі ми бачимо чесноти, перераховані в Правилі св. Венедикта як «інструменти добрих справ». На образі зображено громадський сарай для інструментів. Будь-хто може піти та виписати потрібні інструменти, але інструменти мають бути повернуті в належному стані. Такий образ дуже корисний для нас, тому що не дає нам думати, що ми є джерелом чогось доброго. Ні, добро тільки від Бога. Якщо в нас є добро, воно прийшло від Нього.

We are reminded in the Gospel reading today that everything good comes from God. This is all the more true for those things that are the greatest of goods, the virtues. All the virtues actually belong to God. All of the virtues exist as the colors of the spectrum within the pure, white light of charity, and the virtue of charity has a deep and mysterious relationship with the Being of God Himself. We can see all the virtues perfectly in the life of the Incarnate God, in fact, it would even be true to say that the names of the virtues are, in a sense, names of Christ, which the Holy Apostle Paul shows when he refers to Christ as our Wisdom and Justice. Thus, we see that virtue is never ours in the strict sense. It is always borrowed from God, used and returned with thanksgiving. This is the sense in which we see the virtues being enumerated in the Rule of St. Benedict as "the instruments of good works." The image is that of a common tool shed. Anyone can go and sign out the tools he or she needs, but the tools must be returned in good condition. This kind of image is very useful to us, because it prevents us from thinking that we are the source of anything good. No, good only comes from God. If there is good in us, in came from Him.

У сьогоднішньому читанні Євангелія ми чули, як батько хлопчика молився за чесноту віри дуже подібно до молитви учнів в іншому місці. Вони сказали до Господа: «Примножи нашу віру!» На це Господь відповів умовлянням: «Якби ти мав віру з гірчичне зерно, ти міг би сказати цій шовковиці: Вирвися з корінням і кинься в море!» і воно підкорилося б тобі». Цей урок від Господа є нагадуванням нам про дві пастки, з якими ми повинні стикатися щоразу, коли молимося про чесноти. Перш за все, ми часто не аналізуємо своє життя та обставини, щоб визначити, які чесноти нам потрібні. Таким чином, ми спотикаємося з дня на день, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, без помітного зростання нашої подібності до Господа Ісуса. Повертаючись до образу сараю для інструментів, ми повинні запитати себе, які інструменти нам потрібні. Відповідь на це запитання залежатиме від проблем, з якими ми стикаємося, і недоліків, які ми допускаємо. Ми повинні перевірити себе на ці речі з певністю, що наш люблячий Бог допоможе нам у цьому самоперевірці.

In the Gospel reading today, we heard the father of the boy pray for the virtue of faith in a very similar way to the prayer of the disciples in another place. They said to the Lord, "Increase our faith!" To this, the Lord replied with the exhortation: "If you had faith the size of a mustard seed, you would be able to say to this mulberry tree 'Be uprooted and throw yourself into the sea!' and it would obey you." This lesson from the Lord is a reminder to us of two pitfalls that we must face whenever we pray for virtue. First of all, we often don't examine our lives and circumstances to determine what virtues we need. Thus, we stumble from day to day, week to week, month to month, with no sensible growth in our likeness to the Lord Jesus. Going back to the image of the tool shed, we have to ask ourselves what tools we need. The answer to this question will depend on the problems we face and the faults we commit. We must examine ourselves on these things with the certainty that our loving God will help us in this self-examination.

Але є ще одна пастка. Перевірити себе щодо наших потреб, що стосується чесноти, це лише початок. Таким чином ми визначаємо конкретні інструменти, які нам потрібні, щоб протистояти нашим проблемам і недолікам. Але тоді нам потрібен конкретний план щодо того, як ми будемо використовувати ці інструменти. Уявімо приклад саду. У нас проблема з дренажем. Вода в нашому саду йде кудись, куди ми не хочемо, щоб вона йшла. Під час сильного дощу вона вимиває одну з наших грядок. Загалом ми знаємо, що нам знадобляться сапи та лопати, але нам потрібен конкретний план, як ці інструменти використовувати. Лише за наявності конкретного плану вирити траншею чи підняти берму, проблема фактично вирішується. Точно так само і з чеснотами. Нам добре молитися про збільшення тієї чи іншої чесноти, якої нам бракує, але ми повинні мати конкретний план щодо того, як ми будемо його застосовувати. Можливо, я розумію, що я часто нетерплячий, тому мені доречно молитися про збільшення чесноти терпіння, але я також знаю конкретні обставини, які в минулому змусили мене втратити терпіння. Таким чином, маючи це знання, я можу скласти конкретний план і довірити цей план Божій допомозі. Тоді я можу перевірити себе щодо виконання плану. Наскільки добре я вправлявся в терпінні в тих обставинах, у яких я планував його практикувати? Нарешті, я можу дякувати Богові за ступінь мого успіху, чи то великий, чи малий.

But there is a further pitfall. Examining ourselves concerning our needs as far as virtue is concerned is only the beginning. In this way, we determine the specific tools that we need in order to confront our problems and faults. But then, we need a specific plan concerning how we will use those tools. Let us imagine a garden example. We have a drainage problem. The water in our garden is going somewhere that we do not want it to go. In heavy rain, it is washing out one of our garden beds. Generally, we know that we will need hoes and shovels, but we need a specific plan how these tools are to be used. Only with the specific plan to dig a trench or raise a berm is the problem actually solved. It is exactly the same with the virtues. It is good for us to pray for an increase in this or that virtue that we lack, but we must have a specific plan concerning how we will apply it. I may have the insight that I am frequently impatient, so it is appropriate for me to pray for an increase in the virtue of patience, but I also know the specific circumstances that, in the past, have caused me to lose my patience. Thus, with this knowledge, I am able to make a specific plan and entrust that plan to God's help. Then, I am able to examine myself concerning the implementation of the plan. How well did I practice patience in the circumstances in which I had planned to practice it? Lastly, I can thank God for the degree of my success whether great or small.

Кожен з нас повинен проходити через цей процес регулярно, навіть щодня. Таким чином, у нас завжди повинні бути проекти, які ми працюємо разом з Господом, спрямовані на те, щоб ми зростали на Його подобу.

All of us should go through this kind of process on a regular, even daily, basis. In this way, we should always have projects, which we are working together with the Lord, aimed at making us grow into His likeness.

 

Обмін речами цього світу на Царство Небесне Trading the things of this world for the Heavenly Kingdom

 

Сьогодні в Євангельському читанні ми почули потужний заклик Господа Ісуса взяти свій хрест і йти за Ним. Він обіцяє нам, що якщо ми збережемо своє життя, ми втратимо своє життя, але якщо ми віддамо своє життя заради Нього, то отримаємо вічне життя в Царстві Небесному.

Today in the Gospel reading we heard the powerful exhortation of the Lord Jesus to take up our crosses and follow Him. He promises us that if we save our lives, we will lose our lives, but if we give up our lives for His sake, we will gain an everlasting life in the Kingdom of Heaven.

Коли ми дивимося на природу навколо себе, ми можемо побачити там великий достаток, призначений для нашої підтримки та служіння. Подивіться на надлишкову кількість насіння в кожному природному фрукті. Нам достатньо лише поглянути на гранат, щоб усвідомити величезне, невичерпне благословення, яке Бог дав людському роду. Це, безперечно, причина, чому той самий плід також є символом Божих духовних благодатей. Ми бачимо, що в старозавітні часи орнаменти гранатом прикрашали одяг Первосвященика.

When we look around us at nature, we can see there a great abundance that is intended for our support and service. Look at the superabundant number of seeds that every natural fruit has. We need only look at the pomegranate to realize the tremendous, inexhaustible blessing that God has given to the human race. This is surely the reason why the same fruit is also a symbol of God's spiritual graces. We see that in Old Testament times pomegranate designs adorned the vestments of the High Priest.

Проте, якою б великою не здавалася надлишок цього мінливого, тимчасового світу, схильного до розпаду, ми повинні розуміти, що він незначний у порівнянні з надлишком Божого Царства. Про це говорить нам Христос Господь. Немає нікого, хто відмовиться від батька, матері, родини, друзів, майна, землі тощо заради Христа, хто не пожне стократно більше в Царстві Небесному. Багатство природи може здаватися великим, але багатство Царства у стократ більше.

Yet, as great as the abundance of this changing, temporary world, subject to decay, appears, we must understand that it is negligible compared to the abundance of God's Kingdom. Christ the Lord tells us this. There is no one who gives up father, mother, family, friends, possessions, lands, etc. for Christ's sake, who will not reap a hundredfold the amount in the Heavenly Kingdom. The abundance of nature may seem great, but the abundance of the Kingdom is a hundredfold more.

Зверніть увагу на зображення, яке нам пропонують. Достаток світу дається нам для торгівлі. В інших місцях Євангелія нас закликають бути подібними до мудрих торговців. Господь зображує Себе як людину, Яка дарує Своїм слугам певне майно, наказуючи їм: «Торгуйте ними, доки Я не прийду». Подібним чином і нас закликають вважати себе подібними до торговців прекрасними перлами. Знайшовши найбільший екземпляр, який ми коли-небудь бачили, ми йдемо, продаємо все, що маємо, щоб купити цю перлину. Обмін менших і тимчасових цінностей на більш цінні, постійні речі в інших місцях описується як спроба протиснутися крізь вузькі двері - звичайно, неприємно, але врешті-решт варто зусиль.

Notice the image that is being offered to us. The abundance of the world is being given to us to trade. In other places in the Gospels we are exhorted to be like wise merchants. The Lord depicts Himself as a man, Who grants His servants certain assets, commanding them, "Trade with these until I come." In a similar way, we are exhorted to consider ourselves to be like merchants in fine pearls. Finding the greatest specimen we have ever seen, we go, sell everything that we have, in order to purchase that pearl. Trading lesser and transitory valuables for more valuable, permanent things is, in other places, described with the image of trying to squeeze through a narrow door-- certainly not pleasant, but ultimately worth the effort.

По-справжньому мудрі торговці завжди повинні бути обережними, щоб їх не обдурили і не схилили на свій бік обіцянки, які їм пропонують щодо нижчих, світських товарів. Світ, у якому ми живемо, дуже вміє давати всілякі незвичайні обіцянки, це не природа і творіння, створені Богом, а суспільство людей, яким керують пристрасті та підкоряються своїм господарям, демонам. По суті, все в цьому світі вкрите тонким шаром, який виглядає як постійність, намагаючись змусити нас думати, що те, що нам продають, справді дорогоцінне, хоча насправді це не дорожче гною у порівнянні з Царством Божим. Однак Бог у величі Своєї щедрості дозволяє нам обмінювати низинні й недорогоцінні речі цього світу на те, що є надзвичайно цінним. Таким чином, речі цього світу по відношенню до цього світу видаються цінними, хоча насправді ними не є. Цінність не в речах; це в Божій щедрості. Речі цього світу — це визначена валюта, яку Бог інвестує з ціною для придбання вічних благ, тому що Він добрий і хоче, щоб ми любили Його.

The truly wise merchants always have to be careful that they are not fooled and won over by the promises offered to them concerning inferior, worldly products. The world in which we live is very good at making all kinds of outlandish promises, not indeed the nature and creation that God has made, but the society of human beings, ruled by the passions and subjected to their masters, the demons. Basically, everything in this world is coated with a thin layer that looks like permanence, in an attempt to trick us into thinking that what is being sold to us is truly precious, when, in reality, it is no more precious than dung in comparison with the Kingdom of God. God, however, in the greatness of His generosity allows us to trade the base and non-precious things of this world for what is superlatively valuable. Thus, the things of this world, in relation to this world, appear to be valuable, when, in reality, they are not. The value is not in the things; it is in God's generosity. The things of this world are a fiat currency that God invests with value to purchase everlasting good things, because He is good, and He wants us to love Him.

Для торгівлі необхідна відстороненість від речей. Людина, яка занадто прив'язана до своїх грошей, ніколи не зробить інвестиції. Так само ми повинні бути відсторонені від світових речей, щоб відмовитися від них в обмін на речі Царства Божого. Ми завжди маємо фундаментальний вибір: ми можемо мати речі цього світу і те, що обіцяє світ, або ми можемо мати Божі обітниці та Його Царство. Ми не можемо мати обидва. Жертва одного необхідна для користі іншого. Жертва — ще один термін для торгівлі.

Detachment from things is necessary for trading. The man who is too attached to his money will never make an investment. In just the same way, we have to be detached from worldly things, in order to give them up in exchange for the things of the Kingdom of God. We always have a fundamental choice, we can have the things of this world and what the world promises, or we can have God's promises and His Kingdom. We cannot have both. The sacrifice of one is necessary for the gain of the other. Sacrifice is another term for trading.

Страждання необхідні, тому що відсторонення - це боляче. Позбавлення себе речей цього світу, щоб придбати речі світу майбутнього, може бути дуже незручним. Ми завжди повинні підходити до страждань у нашому житті з очима віри, а не відповідно до видимості світу. Бог дав нам нашу віру, а разом з нею Він дав нам достатньо доказів, щоб обґрунтувати нашу віру. Очима віри ми можемо сприймати обидві сторони угоди, яка прирівнюється до нашого спадку в Царстві Небесному. Так, ми бачимо болісну виплату, першу плату за земні речі, як матеріальні, так і абстрактні, але ми також бачимо власність, яку купують у майбутньому віці. Вірою ми можемо стверджувати, що останнє краще. Як сказав Господь Ісус, «ніхто, хто пив старе вино, не бажає нового, але якщо йому пропонують нове вино, він каже: «Ні, дякую, старе краще». Наша спадщина в Небесному Царстві – це старе вино, бо це присутність Бога, Який від вічності.

Suffering is necessary, because detachment is painful. Divesting ourselves of the things of this world, in order to purchase the things of the world to come can be deeply uncomfortable. We always have to approach suffering in our lives with the eyes of faith, not according to the appearances of the world. God has given to us our faith and, along with it, He has given to us sufficient proofs to ground our faith. With the eyes of faith, we are able to perceive both sides of the transaction, which equates to our inheritance in the Heavenly Kingdom. Yes, we see a painful payout, a down payment of earthly things both material and abstract, but we also see the property that is being purchased in the age to come. By faith we are able to assay that the latter is better. As the Lord Jesus puts it, "no one who has drunk old wine desires new, but if he is offered new wine, he says, 'No, thank you; the old is better." Our inheritance in the Heavenly Kingdom is the old wine, because it is the presence of God, Who is from all eternity.