НАША ДУХОВНА ПОДОРОЖ: З РІЗДВА ХРИСТОВОГО ДО СТРІТЕННЯ

Браття і сестри у Христі—

Минулого четверга, ми закінчили посвяття Богоявлення, але Свята Церква продовжує розважати над таїнством Божого воплочення, народження Христа у Вифлеємі Юдейському та Його виявлення через хрещення у Йордані й весілля у Кані Галилейській, до свята Стрітення (другого лютого).  Сьогодні, треба переглядати всі речі, які ми відчували від п’ятнадцятого листопада, коли починався піст—Пилипівка.  Сьогодні, ми пізнаємо, що ми є дуже подібними до Закхея, бо ми починали цю духовну подорож з хотінням, щоб бачити нашого Бога Ісуса Христа. Отже, ми постили й молилися через сорок днів з серця́ми повними любові, і щиро просили, щоб бути достойними поклоніння воплоченного Бога у «хаті хліба», бо це «Вифлеєм» означає. Наше щире хотіння—шукати «Хліб Життя» у «хаті хліба», і під час наших днів посту, наш голод для цього духовного хліба стався більшим і більшим. Накінець, ми входили у Вифлеємську печеру, празником Різдва Христового, і ми поклонилися Божому Дитятку з радістю.  Цей дійсний Хліб Життя поклався в ясла, в якому тварини живляться, бо у наших гріхах ми сталися як тварини, і Божий образ—людська природа сталася темною так, як Пророк Давид нам каже: «Таж людина в честі не розуміє, подібна до скотини, яка гине. Ведуть їх, як отару, до Шеолу; смерть пасе їх.» Коли ми поклонилися цьому таїнству, ми відкрили наші серця перед Ним і же́ртвували подарунки так, як східні мудреці, бо нашим поклонінням сповідували Його –нашого Царя, нашого Священика, і нашого Брата, Який бере участь у нашій людській природі. Ми пізнаємо золото, щоб бути символом царської сили і ладан, щоб бути символом священи́чого посередництва, і миро, щоб бути символом смертної людської природи, бо це є спецією для бальзамування.  У наших серцях, ці три символічні подарунки сталися ембле́мами нашої побожности, бо ми жертвували до Дитятка Ісуса золото нашого любимого богослужіння, ладан наших молитв і миро нашого шоде́нного страждання.  Серце повне любові до Бога, молитвою й подякою заради Хреста Ісусового –це завжди найприйня́тніша пожертва. Але наша добросердечність ніколи не може бути більшою від доброти Божого Дитятка, бо подарунок Самого Себе є предметом безконечної дорогоцінности, і тим самим подарунком, Він нам подав збільшення Віри, Надії й Любови.

 

     Під час посвяття Різдва Христового, привабливість цього добросердечного Бога нас чарувала, щоб наслідували Його, разом з Його поче́том мучеників, до Його обрізання, в якому Він приймав ім’я «Ісус», яке означає Спаситель.  Тоді, знову ми послідували до Йордану. Там, Він мив нашу людську природу з животворящою водою й подав нам помазання Духа Святого.  У всіх цих речах, ми навчилися, що наші розуми втішаються парадоксом, хоча вони ненавидять суперечність. Цією любовю парадоксу, ми поклоняємося перед воплоченним Богом, і молимося слова́ми Царя й Пророка Давида:

Щасливий той, кому Бог Якова подає допомогу, в кого надія на Господа, Бога свого, що створив небо й землю, море – й усе, що є в них; що вірність береже повіки, що пригнобленому чинить правосуддя, що дає хліб голодним. Господь визволяє в’я́знів, Господь відкриває сліпим очі, Господь випростовує похилих, Господь праведників любить. Господь захожих захищає, підтримує сироту й удову́,-- дорогу ж нечестивих відвертає. Господь буде царем повіки, твій Бог, Сіоне, по всі роди.

 

Сповита дитина визволяла в’язнів. Він випростовував похилих, хоча не міг піднімати ніщо, і Він захищав захожих, хоча не міг захищатися проти Царя Ірода, але Святий Йосиф мав носити Його і тікати до Єгипту.  Він буде царем повіки, хоча смиренно схилив Його голову перед Іваном Хрестителем.  Він, Якого ми називаємо «Кріпким», був дуже слабким згідно Його людської природи, так як ми.  Отже, ми тепер обіцяємо ніколи не тремтіти перед силою цього світу. Замість цього, ми тремтимо перед смиренністю нашого Ісуса, Який поборов Ри́мських Імператорів, царів і держави у цьому світі.

OUR SPIRITUAL JOURNEY: THE NATIVITY OF CHRIST TO THE PRESENTATION

Brothers and sisters in Christ—

Last Thursday, we completed the postfeast of the Theophany, but the Church continues to meditate on the mystery of the Lord’s Incarnation, His birth in Bethlehem of Judea, and His manifestation through His baptism in the Jordan and the miracle wrought at the wedding feast in Cana of Galilee, all the way up to the feast of the Presentation of the Lord in the Temple on the fortieth day after Christmas, 2 February.  Today, it is necessary for us to recall all that we have experienced since 15 November, when we began the Nativity Fast, otherwise known as St. Philip’s Fast.  Today, we recognize that we are very similar to Zacchaeus, whom we heard about in the Gospel today, for we began this spiritual journey with a desire to see our Lord Jesus Christ.  Therefore, we fasted and prayed for forty days with hearts full of love, and we ardently asked that we be worthy to worship our Incarnate God in the “house of bread.” This is what the word “Bethlehem” means. Our ardent desire was to seek the Bread of Life in that “house of bread,” and during the days of our fast, our hunger for that spiritual bread became greater and greater. Finally, we did indeed enter the cave of Bethlehem, with the coming of the feast of Christmas, and we worshipped the Divine Child with joy.  This true “Bread of Life” we saw wrapped in swaddling clothes and laid in a manger from which animals eat, for in our sins we had become like animals, and the image of God had become darkened, just as the Prophet David tells us: “But man, being in honour, did not understand. He became like the cattle, and is become like unto them. Like sheep they are laid in Hades; death shall be their shepherd.” When we worshipped this mystery, we uncovered the treasuries of our hearts before Christ, and offered to Him gifts, just as the Wise Men from the East offered gifts to the newborn King, for truly we professed by our worship that He is our King, our Priest and our Brother, who shares our human nature.  We recognize gold, as the symbol of kingly power, and frankincense as the symbol of priestly intercession, and myrrh as the symbol of mortal human nature, since it is an embalming agent.  In our hearts, these three symbolic gifts became the emblems of our devotion, for we offered to the Infant Christ the gold of our loving Divine Service, the incense of our prayers and the myrrh of our daily sufferings.  A heart that is full with love for God, prayer and thanksgiving for the Cross of Christ is always the most acceptable sacrifice.  But, our generosity can never outdo the goodness of the Divine Child, for the gift of Himself is a prize of infinite preciousness and worth.  He gave us, as a return for our love, devotion and faith in Him, an increase in the virtues of Faith, Hope and Charity.

     During the postfeast of Christmas, the sheer beauty of our generous God enchanted us to follow Him together with a retinue of martyrs, who shed their blood for His sake, to His circumcision, at which he received the name Jesus, which means “Saviour.” Then, again, we followed after Him to the banks of the Jordan.  There, He washed our human nature with Life-Giving Water and gave us the anointing of the Holy Spirit.  In all these things, we learned that our minds are delighted with paradox, although they hate contradiction.  With this love for paradox, we worship before the Incarnate God, and we pray with the words of the Prophet King David:

Blessed is he that hath the God of Jacob for his helper, whose hope is in the Lord his God; Who made heaven, and earth, the sea, and all that therein is; Who keepeth truth forever, Who executeth judgment for the wronged, Who giveth food to the hungry. The Lord looseth the fettered; the Lord giveth wisdom to the blind; the Lord raiseth up the fallen; the Lord loveth the righteous; the Lord defends the strangers. He shall take for His Own the fatherless and widow, but the way of sinners shall He destroy.  The Lord shall reign forever; even thy God, O Sion, from generation to generation.

An infant child, wrapped in swaddling clothes, loosed those in fetters.  He raised up the fallen, although He could not lift anything (not even His head).  He defended the strangers, although He was not able to defend Himself against the designs of King Herod, but rather St. Joseph had to carry Him away, and flee to Egypt.  He will reign as King forever, although humbly He bowed His head to St. John the Baptist.  He, Whom we refer to as “The Mighty One,” was exceedingly weak in His human nature, just as we are.  Therefore, we promise never to be impressed by the powers of this world. Instead, we will stand in awe before the humility of our Jesus, Who overpowered the Roman Emperors, and kings, and governments in the whole world.