Преподобний Симеон Столпник: Відокремлення від світу заради любові до світу St. Symeon the Stylite: Withdrawing from the world for love of the world

 

Сьогодні Церква відзначає початок нового року за календарем міста Константинополя. Першого вересня 315 року імператор Костянтин Великий освятив нове місто, назвавши його «Новим Римом». Відт́оді церкви́, які використовують візантійський обряд, вважають вересень першим місяцем року. У цей же день Церква вшановує пам'ять преподобного отця нашого Симеона Столпника, ченця IV століття, який тридцять шість р́оків прожив на вершині стародавнього стовпа в північно-західній Сирії. Цей святий був настільки неординарною особою, що його шанували як святого ще під час його життя. Навіть коли він жив, на місці його стовпа були побудовані спору́ди, щоб дати притулок тисячам пал́омників, які йшли туди, щоб просити його молитов і шукати його духовної поради. Три імператори, Феодосій Великий, Лев I і Феодосій III, усі здійснили паломництво, щоб порадитися зі святим.

Today the Church celebrates the beginning of a new year according to the calendar of the city of Constantinople. It was on the first of September in 315 that the Emperor Constantine the Great dedicated the new city, naming it “New Rome.” Ever since that time, the churches that use the Byzantine Rite reckon September as the first month of the year. On this same day, the Church commemorates our venerable father Symeon the Stylite, a monk of the fourth century, who lived for thirty-six years on top of an ancient pillar in northwest Syria. This saint was such an extraordinary character that he was revered as a saint even during his own lifetime. Even while he lived, structures were built at the site of his pillar to shelter the thousands of pilgrims who went there to ask for his prayers and to seek his spiritual counsel. Three emperors, Theodosius the Great, Leo I and Theodosius III all made pilgrimage to consult the saint.

Сьогодні в Євангельському читанні ми чули, як Господь Ісус розповідає дві великі заповіді: любити Бога всім, що є в нас, і любити ближнього, як самого себе. Давайте поміркуємо над тим, як життя святого Симеона відображає ці великі заповіді. Щоб завершити це роздумування, ми повинні роз’яснити загальне непорозуміння. Іноді ми можемо спокуситися, щоб подумати, що великі святі чернечого життя покинули світ, тому що вони ненавиділи світ і суспільство інших людей. Насправді ці великі святі мали прямо протилежну мотивацію. Так само, як Господь Ісус, їхній взірець, вони так полюбили світ, що віддали за нього своє життя. Все своє життя святий Симеон присвятив молитві, виявляючи свою любов до Бога, а його посв́ята була саме заступництву, виявляючи любов до ближніх. Для того, щоб бути ефективним заступником, він мав бути піднятим над своїми товаришами, створюючи простір для зосередження в молитві. Ми бачимо, як ця сама картина повторюється знову і знову в життях святих. Вони відходять від світу з любові до Бога і з любові до світу в Бозі. Зосереджуючись на молитві, вони вдосконалюються в спілкуванні з Богом.

Today in the Gospel reading, we heard the Lord Jesus recount the two great commandments: to love God with everything in us and to love our neighbor as ourselves. Let’s reflect on how the life of Saint Symeon reflects these great commandments. In order to accomplish this reflection, we must clear up a common misunderstanding. Sometimes we may be tempted to think that the great saints of the monastic life left the world, because they hated the world and the society of other human beings. In reality, these great saints had exactly the opposite motivation. Just like the Lord Jesus, their model, they loved the world so much that they laid down their lives for it. Saint Symeon dedicated his whole life to prayer, showing his love for God, and his dedication was specifically to intercession, showing his love for his neighbors. In order to be an effective intercessor, he had to be raised up above his fellows, creating space for concentration in prayer. We see this same pattern play out over and over again in the lives of the saints. They withdraw from the world for love of God and for love of the world in God. With concentration in prayer, they become perfected in communion with God. 

Кожен із нас має однакову потребу в тиші заради зосередження в молитві. Св. Симеон та інші чернечі святі є дуже яскравими, драматичними прикладами, але вони ілюструють те, що всім нам потрібно в належній мірі. Кожному з нас щодня потрібен період тиші та спокою, щоб побути наодинці з Богом. Без цього ми не зможемо стати досконалими в любові. Без цієї дисципліни навіть сама молитва заражається суєто́ю, яку ми бачимо навколо нас у світі; молитва стає завданням, яке ми повинні виконати, а не нашим підживленням і підтримкою. Зрештою ми приносимо всі наші тривоги та занепокоєння в молитву, а потім знову забираємо їх геть, тому що ми не доклали зусиль, щоб заспокоїти наші серця заздалегідь. У Божественній Літургії Херувикон нагадує нам «всяку нині житейську відкласти печаль», коли ми готуємося до відправи Тайни Євхаристії, коли ми готуємося побачити, як Господь містичним чином сходить у страждання і смерть і знову воскресає у Своєму славному воскресінні. Кожен з нас потребує цього самого заклику « всяку нині житейську відкладіть печаль», коли ми починаємо свій власний час молитви. Іншими словами, ми повинні не лише фізично відійти від шуму світу; ми також повинні заглушити шум всередині нас.

Each of us has the same need for silence for the sake of concentration in prayer. St. Symeon and the other monastic saints are very stark, dramatic examples, but they are illustrating something that all of us needs in due proportion. Each of us needs a period of silence and stillness every day to be alone with God. Without this, there is no way that we can become perfected in love. Without this discipline, even prayer itself becomes infected with the busyness that we see all around us in the world; prayer becomes a task we must fulfill, rather than our sustenance and support. We end up bringing all our anxieties and disquietude into prayer and carrying all of them away afterwards, because we have not made the effort to quiet our hearts beforehand. In the Divine Liturgy, the Cherubicon reminds us to “lay aside all the cares of life,” as we prepare to celebrate the Mystery of the Eucharist, as we prepare to see the Lord mystically go down into suffering and death and rises again in His glorious resurrection. Each of us needs this same exhortation “lay aside all cares of life” when we enter upon our own time of prayer. In other words, we must not only withdraw physically from the noise of the world; we must also silence the noise within us.

“Search thou out the sea, but search not out the Lord of the sea!”

Pearl I

S

t. Ephrem wrote a series of very beautiful hymns about the faith, which he entitled The Pearl, which was the proximate reason why, for a number of years, I entitled my notes “Pearl” as well. When, as the pastor of our parish in Miami a decade and a half ago, I first started studying St. Ephrem on Sunday afternoons, I found I always had some valuable insight to take away from my weekly visits to this Father.  I always had some “pearl” of wisdom (as we sometimes say). At the beginning of the series of hymns that Ephrem titles The Pearl, Ephrem himself is depicted admiring a pearl in the palm of his hand.  The pearl is identified in this first hymn as the Son. The overall meaning of the hymn is expounded in the following verses.  The essential meaning of the hymn was, I must admit, at first a bit disappointing to me, because it seemed to be the same prosaic (dare I say) lesson that appears in so many other places in the saint’s corpus.  Basically, the point of the hymn is to extend the solemn warning to all not to pry into the mysteries of God, but to retain a reverent, worshipful and contemplative distance.  At one point, the Pearl speaks to Ephrem. It says:

The daughter of the sea am I, the illimitable sea! And from that sea whence I came up it is that there is a mighty treasury of mysteries in my bosom! Search thou out the sea, but search not out the Lord of the sea! 

Ephrem goes on to use the image of the sea as a means to convey the meaning of reverence itself.  He describes the divers going down into the waves, but they quickly return to the surface, when they become terrified and astonished by the depths. In a similar way, Ephrem shows by means of examples how the same sea can be death to one (the irreverent) and salvation to another (the God-fearing).  After all, in the time of the Exodus the sea became a source of salvation for the people of Israel, because they passed through it as if on dry land, but it became death to the Egyptians when it returned to its normal state, its waves crashing in on the chariots pursuing the People of God.

     Having thoughtfully re-read the hymn again, I quickly recovered from my initial disappointment, because I began to appreciate the author’s warning in a way that I never did before.  What Ephrem is saying can be easily misunderstood.  Ephrem is not discouraging us from meditating on the Mysteries of our salvation.  He is not launching a tirade against the Rosary and the other forms of meditative prayer, which we use in our spiritual lives. He is warning against trespassing on territory that belongs to God alone.  He warns us against acting as if we know God as well as God knows God.  He admonishes us to remain steadfastly within the bounds of what God has revealed.  God has revealed a great many things. But there are many things that He has not revealed as well.  Ephrem’s point is that it is wrong for us to speculate about things that He has not revealed.  Ephrem’s admonition is strictly confined to truths impinging upon the spiritual world.  He is famous for his frequent references to the two Scriptures, which our loving God has given us.  God has revealed Himself to us by means of two written texts; no, not the Old and New Testaments. Ephrem is actually considering them to be one.  The other Scripture is the natural world.  Just as the Bible teaches about God, if we know how to read it, so too does the natural world tell us about the Creator if we have the special ability to read it. Thus, Ephrem would consider the world of nature to be fully revealed. We are free to plumb the depths of the cosmos, and unlock its various “mysteries.” God wants us to ask questions, like: “How does a tree get water from its roots all the way up to its uppermost limbs and leaves?”

     But the spiritual world, including the inner life of God Himself, is not fully revealed to us.  We have no command from God to “fill and subdue” that world, as we do the natural world.  We are, therefore, to maintain a reverent silence concerning those things that God has kept for Himself.

     In every civilized society it is considered offensive and ill-mannered to enter your neighbor’s house without their knowledge and rifle through their private papers, perhaps making a detour to look in the medicine cabinet on the way out.  All the more so is it wrong, offensive and ill-mannered to trespass on the freedom of God, Who has revealed what He wished to reveal, but has remained silent about what He desires (for His own reasons) to keep for Himself.

     The primary reason why this warning, written by a saint from the fourth century, is so apropos for us is that we have become a civilization of priers. We pry into every aspect of the spiritual world, whether God has revealed it or not.  The examples are too many to be enumerated.  It has now become vogue to voice theological opinions, particularly about ethical issues, without even making reference to the biblical Scriptures.  I think, for example, of the cardinal at the Vatican (the head of the Pontifical Council on the Sciences) who declared that 1) it is very likely that extraterrestrial intelligent life does in fact exist, and 2) if it does exist, then those beings do not need the salvation that is wrought in Christ.  One has to ask “How would he know?” and “What is the basis of his “theological” opinion?” In the same way, we daily hear theological opinions of the most daring kinds voiced by people from all walks of life.  One very well-intentioned lady I once knew pronounced (in a rather ex cathedra way) that all infants go to Heaven.  The only problem with that is that God has not revealed it to be true. What He has revealed is that Baptism is necessary for salvation.  Maybe there are all kinds of other ways to be saved, but God has not revealed them.  We do not know. He has only revealed one. That one “way of salvation” is the only one that we can actually talk about, think about, and meditate upon.

     Nowadays, a lot of theological speculation is based on theodicy. You will frequently hear things, like “I just feel that a loving God would not condemn anyone to Hell.” Of course, the problem with that is that the statement is not really about God. It’s about me and human beings in general.  Here is the same statement put another way: “God owes me.” A dangerous line of reasoning on any account.

     In Ephrem’s time there were lots of people eager to pry into what God (for His own reasons) had not revealed.  The short list would certainly have to contain Origen, who lived a little earlier than St. Ephrem, who believed in all kinds of strange, exotic things: the preexistence of souls, and the universal salvation of everything that exists.  He hypothesized that the original shape of the human body before the Fall was spherical. Others, who fall into the same category, would be Valentinus and Basilides, founders of two burgeoning Gnostic sects, that taught various different brands of pseudo-Christian secret “knowledge,” that supposedly guaranteed salvation to those who learned them.

     In our own time, there are just as many people who are eager to pry, invade the privacy of God (as if they were able), and make startling theological pronouncements about every possible subject.  Several examples come immediately to mind.  First, there is the “personhood” debate.  It is strange and macabre that natural science feels competent to enter the arena where the definition of the human person is being decided. The problem is that natural science has no access to the true answer.  It has no ability to tell us why the severely retarded are just as much human persons as you and I. God has revealed that the human being is the image of God. He has not revealed how that is so.

     Second, there is the question of sexual orientation and “transgenderism.” At various different times in the past few years, we have heard theological arguments advanced concerning these peoples’ afflictions.  The most prominent of these opinions is that homosexual and transgender persons are created as such by God.  Again, the only problem with this argument is that it has not been revealed by God.  Those who advance this theory are denying to God the basic right that they themselves rely upon.  They give God no opportunity to confront His accusers (barring a bolt of lightning or some other explicit theophany).  The impulse is understandable. If we define our afflictions as, in some sense, “normal,” then we don’t have to deal with them.  There is a growing unwillingness in society to even consider homosexuality an affliction. But Ephrem has something very helpful to contribute to this debate. He and the other holy Fathers of the Church, particularly those of the Syrian Church, remind us that human life in this fallen world is an affliction.  There are a lot of manifestations of heterosexuality that are afflictions as well. Every aspect of human life that we can think of is damaged and broken.  This realization keeps us longing for Paradise, our true home.

     Everywhere in the world there is an increasingly strange neo-Gnosticism which is infecting all the facets of our lives.  Former U.S. president Barack Obama, for example, is reportedly obsessed with Gioacchino da Fiore, a twelfth century Christian heretic, who taught that the Church and world of the future would be one without dogmas or laws. Again, there is that basic problem.  That is not the Church or the world that God has revealed.  Quite the contrary, that revelation has its origin in the Father of Lies.

     In matters that impinge upon the truths of the spiritual world we have to stand pat with what has been revealed by God.  Ephrem is right; to do otherwise is to put ourselves in extreme peril, because what our minds invent cannot do justice to the Creator’s plan, and we end up contaminating our life of prayer and worship with these false ideas, false images and idolatrous delusions.  Ephrem describes our current state:

Searching is mingled with thanksgiving, and whether of the two will prevail? The incense of praise riseth along with the fume of disputation from the tongue, and unto which shall we hearken? Prayer and prying come from one mouth, and which shall we listen to?

СОТВОРЕННЯ ЯК ВЕСІЛЛЯ CREATION AS WEDDING

 

Брати й сестри у Христі—

Сьогодні, ми чули Господнє оповідання про царя, який влаштував дуже велике весілля для його сина. І хто є цар? Цар є Богом Отцем. І хто є син? Син є Його єдинородним Сином, Словом Божим, нашим Господом Ісусом Христом. Але, що є весілля? Весілля є сотворенням, яке Бог Отець сотворив через Його Сина і для Його Сина. Сотворення було виразом любови отцевої до Сина. Але тільки свобода виражає любов, і отже Бог сотворив свобідні створіння, щоб любити Бога і бути улюбленими Богом.

Today, we heard the Lord’s story concerning the king, who gave a very great wedding for his son. Who is the king? The king is God the Father. Who is the son? The son is His only-begotten Son, the Word of God, our Lord Jesus Christ. But, what is the wedding? The wedding is creation, which God the Father made through His Son and for His Son. Creation was an expression of the Father’s love for the Son. But only freedom truly expresses love, and therefore God made free creatures to love God and to be loved by Him.

Чому Господь Бог вибрав весілля, щоб символізувати сотворення? Тому що, весілля є святкуванням єднання і радости, яка ісходить від єднання, бо весілля злучає дві людини і також дві родини, і після того, з Божим благословенням, продукує нову людину, яка злучає цих людей і ці родини у собі. Дійсно, у сім’ї дві безсмертні душі співпрацюють, щоб народити іншу безсмертну душу так, як у Святій Тройці дві безсмертні Особи співпрацюють, щоб вдихну́ти іншу Особу—Святого Духа.

Why did the Lord God choose a wedding to symbolize creation? Because, a wedding is a celebration of unity and the joy that comes from unity, since a wedding connects two people and also two families, and, afterwards, with the blessing of God, it produces a new person, who joins those people and those families in himself. Truly, in the family, two immortal souls cooperate to bring forth another immortal soul, just as, in the Trinity, two immortal Persons cooperate to breathe forth another Person—the Holy Spirit.

Ми свобідні створіння Доброго Бога є всі запрошені на велике весілля Сина Божого, але ми вирішили так, що не бажаємо, аби бути присутніми. Напевно, це правда, бо ми стаємо прихильними до світових речей, і ці речі розділяють нас від нашої вічної мети, нашого життя з Богом. Ці речі, які Бог сотворив, щоб з’єднатися нам з Ним, ми використовуємо погано, щоб розділятися від Бога нашого Отця. Але, у Христі, ми навчаємося того, щоб стати з’є́днаними з Богом через уживання матеріальних речей, і сотворення знову стає шляхом до спілкування з Божеством.

We free creatures of the Good God are all invited to the great wedding of the Son of God, but we have decided that we do not want to be present. Certainly, this is true, since we become attached to worldly things, and these things separate us from our eternal goal, our life with God. These things, which God created to unite us with Him, we use badly to divide ourselves from God our Father. But, in Christ, we learn to become united with God through the use of material things, and the creation again becomes a means to communion with the Godhead.

Ми потребуємо дивитися на сотворення як на весілля. Якщо ми є уважними до того, яке Бог виявляв, ми пізнаємо те, що сотворення є прикрашене так, як кімната підготовлена до весілля. Перший розділ книги Буття нам каже про дбайливість Господа Бога про це прикрашання, і коли Він скінчив Його роботу, промовляв те, що всі сотворені речі були добрими. Таким був великий дарунок для Його Сина. Накінець, Він сотворив нас згідно з образом і подобою Його, і Він дав нам здатність, щоб розуміти природи речей і тілесних і духовних. Ось це велике чудо—цей всесвіт—яке було підготовленим для нас у Христі.

We need to look upon creation as a wedding. If we are attentive to that, which God has revealed, we recognize that creation is decorated as a room prepared for a wedding. The first chapter of the Book of Genesis tells us about the care of the Lord God concerning this embellishment, and when He finished His work, He proclaimed that all things were good. Thus was the great gift for His Son. In the end, He created us according to his image and likeness, and He gave us the ability to understand the natures of things both corporeal and spiritual. Behold this great wonder—this universe—which was prepared for us in Christ.

Бог нам дав також спеціальну роль у цьому сотворенні. Ми є шановними весільними гостя́ми, бо природно ми є Його «близьки́ми родичами,» тому що ми беремо участь у Його образі й подобі, а навіть більше тому що Він вдоскона́лював нас у цьому образі і подобі через тотожність Сина. Ми люди, і особливо ми, які є у Христі, є Його представниками у матеріальному сотворенні. Подібні до всіх добрих весільних гостей, ми потребуємо пам’ятати те, що це є весіллям Сина, радісним днем Отця, а не наше весілля так, як Він попереджає нас у іншому місці: «Щасливий той слуга, пан якого, прийшовши, знайде, що він так робить [вірно і кмітливо]. Істинно кажу вам, що він його поставить над своїм маєтком. Коли ж слуга той скаже в своїм серці: Бариться мій пан, не приходить,-- і почне бити слуг та служниць, їсти і пити та й упиватись, то пан того слуги прийде дня, якого він не сподівається, й години, якої він не знає, і відлучить його та й між невірними призначить йому долю.» Весільні го́сті, навіть найбільш шановні, мають бути вигнаними, коли вони вчинять скандал. Добрий представник є завжди свідомим того, що він представляє його владику, а не себе. Він свідомий того, що своя поведінка сприяє на добре ім’я владики.

God gave to us also a special role in this creation. We are honoured wedding guests, since we are by nature His “near relatives,” because we share in his image and likeness, but even more because He perfected us in this image and likeness through the identity of the Son. We human beings, and especially we, who are in Christ, are His representatives in the material creation. Just as with all good wedding guests, we need to remember that this is the wedding of the Son, the joyful day of the Father, and not our wedding, just as He warns us in another place: “Blessed is that servant, whose master, when he comes will find him working faithfully and intelligently. Truly I say to you that he will place him over all his property. But if that servant should say in his heart: My master is delaying his coming, and he begins to beat the servants and the maidservants, and to eat and drink and be drunk, then the master of that servant will come on a day that he does not expect, and at an hour that he does not know, and will punish him severely and assign him a place among unfaithful people.” Wedding guests, even the most honoured, have to be thrown out, when they cause a scene. A good representative is always conscious that he represents his master, and not himself. He is conscious that his behaviour redounds on the master’s good name.

Отже, як ми поводимося, щоб бути добрими представника́ми Бога у цьому світі? Ми мусимо змінити наше думання, щоб жити у відношенні до Бога. Наша віра не може бути частиною нашого життя. Вона має бути нашим життям. Ми в змозі робити все християнським способом, якщо ми інтегруємо молитву з рештою нашого життя. Нехай буде все зробленим з молитвою, і згідно Божих заповідей.

Therefore, how do we behave as good representatives of God in this world? We must change our thinking to live in reference to God. Our faith cannot be part of our life. It has to be our life. We can do everything in a Christian manner, if we integrate prayer with the rest of our life. Let everything be done with prayer, and according to God’s commandments.

Людина: живе втілення милосердя The Human Being: The Living Incarnation of Charity

 

Сьогоднішнє читання стосується прав Бога, які Він має над людьми, тому що Він є Творцем. Він посилав Своїх посланців, пророків, щоб нагадати нам про Його права́, але ми не прислу́халися до них. Насправді ми ними зловживали. Таким же чином людський рід також знущався над Єдинородним Сином Божим, але це виявилося частиною Божого плану спасіння для всіх, хто повірить у Сина.

The reading today is all about the rights of God, which He has over human beings, because He is the Creator. He has sent His messengers, the prophets, to remind us of His rights, but we have not heeded them. In fact, we have abused them. In the same way, the human race also abused God’s only-begotten Son, but that turned out to be part of God’s plan of salvation for all who would put their faith in the Son.

Проста істина полягає в тому, що Бог полюбив нас, і Він закликає нас любити Його взаємністю, не тому, що Йому в будь-якому випадку потрібна наша любов, а тому, що життя в спілкуванні любові з Ним є виконанням Його наміру щодо нас. Це спілкування любові є «середовищем проживання», для якого Він створив людей. Він хоче, щоб ми жили в цьому середовищі, тому що це єдиний спосіб стати щасливими та повноцінними, починаючи з цього життя, але продовжуючи у майбутньому вічному житті. Іншими словами, бути улюбленими Богом і любити Його є метою нашого життя. У кожному з наших життів прояв цієї головної мети буде різним, але в його основі воно те саме. З іншого боку, якщо ми ігноруємо нашу справжню мету (яку визначає наш Творець, а не ми), якщо ми вибираємо жити для себе, а не для Нього, ми вільно розриваємо Його задум щодо нас і пожинаємо наслідки в житті, яке зрештою увінчане скорботою, а не радістю для якої Він створив нас.

The simple truth is that God has loved us, and He is calling us to love Him reciprocally, not because He needs our love in any way, but because living in a communion of love with Him is the fulfillment of His purpose for us. That communion of love is the “environment,” the “habitat” that He created human beings to live in. He wants us to live in that habitat, because it is the only way that we will be happy and complete, beginning in this life, but continuing in the eternal life to come. In other words, being loved by God and loving Him is our purpose in life. In each of our lives, the manifestation of that master-purpose is going to be different, but, at its heart, it’s the same. On the other hand, if we ignore our true purpose (which is determined by our Creator, not us), if we choose to live for ourselves rather than for Him, we freely frustrate His design for us and reap the consequences in a life that is ultimately crowned with sorrow rather than the joy, which He created us to know.

У читанні послання святий апостол Павло допомагає нам зрозуміти, як ми можемо виконувати своє головне призначення в житті. Він каже нам: «Кожний ваш вчинок слід робити з любов’ю». Отже, Павло, будучи великим святим і апостолом, вважає, що йому не потрібно бути більш відвертим, ніж це. Тим не менш, у наших обставинах, у культурі, в якій сама природа любові, чеснота любові, часто зловживається та неправильно характеризується, нам потрібно додати більше пояснень. Зрештою, всюди у цій культурі є гасла, які проголошують: «Любов є любов» і «Не має значення, кого ти вирішиш любити». Ці гасла свідчать про те, що культура не має уявлення про те, що насправді полягає в любові. Ці гасла називають любов'ю наймерзеннішу нечисть. Оскільки Бог є любов, це, безумовно, богохульство, святотатство і гидота перед Богом. Справжнє визначення любові полягає в тому, щоб любити Бога понад усе заради Нього і любити своїх ближніх, як самих себе, заради Бога. Справжня чеснота любові проявляється як необмежена любляча доброта до всіх інших.

In the epistle reading, the Holy Apostle Paul helps us to understand how we can begin to fulfill our master-purpose in life. He tells us, “Your every act should be done with love.” Now, Paul, being the great saint and apostle that he is, figures he doesn’t have to be any more explicit than that. Nevertheless, in our circumstances, in a culture in which the very nature of love, the virtue of charity, is often abused and mischaracterized, we do need to add more explanation. After all, there are slogans abroad in this culture, which proclaim, “Love is Love,” and “It shouldn’t matter, whom you choose to love.” These slogans show that the culture has no idea what the virtue of charity actually is. These slogans are calling the vilest impurities by the name of love. Since God is love, that is surely blasphemy, sacrilege and an abomination to God. The true definition of charity is loving God above all things for His own sake and loving our neighbors as ourselves for God’s sake. The true virtue of charity manifests as unlimited loving-kindness to all others.

Християнин — це справді реалізована людина (особливо святий), той, хто справді живе з метою, для якої Бог її створив. Якщо сказати те саме в дещо іншому, християнин є живим проявом любові. Людина має бути втіленою любов’ю. Це надзвичайно високий стандарт для нас, але його правда змушує нас зва́жувати всі наші слова та дії проти нього. Нам потрібно виробити звичку перевіряти свої слова та вчинки з огляду на головну мету. Нам було б легко почати робити те, що ми зазвичай робимо як вчинки любові, пропонуючи Йому все як багато маленьких дарунків. Таким же чином ми можемо запитати себе перед тим, як виконати якусь дію або сказати якісь слова, чи це любовні дії та слова. По-третє, ми можемо почати шукати можливості виявляти любов до інших заради Бога.

The Christian is the truly fulfilled human being (most especially the saint), the one who truly lives out the purpose for which God created him. To say the same thing in a slightly different we, the Christian is a living manifestation of charity. The human being is meant to be charity incarnate. That is an extremely high standard for us, but its truth compels us to weigh all our words and actions against it. We need to form the habit of examining our words and actions with our master-purpose in mind. It would be easy for us to begin to do the things we usually do as acts of love, offering everything to Him as so many little gifts. In the same way, we can ask ourselves before performing some action or saying some words whether these are loving actions and words. Thirdly, we can begin to look for opportunities to do loving things to others for God’s sake.

Слухняність починається з пам’яті про Бога Obedience begins with remembrance of God

Євангельське читання про багатого юнака дає нам цінну звістку про чесноту послуху. Молодий чоловік у цьому читанні виглядає на поверхневому рівні слухняним Богові. Зрештою, він свідчить, що з юності дотримувався всіх заповідей Закону Мойсея. Проте Господь Ісус ставить перед ним вищий виклик. Господь Ісус говорить йому, як отримати скарб на небі, розірвавши прихильність до своїх скарбів на землі. Це вищий виклик, який молодий чоловік зрештою зазнає невдачі, оскільки його прив’язаність до мирського багатства заважає йому повністю віддатися Христу, своєму Творцю. Він не визнає, що Творець має на нього більше прав, ніж його прихильності та бажання.

The gospel reading concerning the rich young man gives us a precious message about the virtue of obedience. The young man in this reading seems, on the surface level, to be obedient to God. After all, he testifies that he has observed all the commandments in the Law of Moses since his youth. Yet, the Lord Jesus gives him a higher challenge. The Lord Jesus tells him how to have treasure in Heaven by breaking his attachments to his treasures on earth. It is this higher challenge that the young man ultimately fails, because his attachment to worldly wealth prevents him from giving himself entirely to Christ, his Creator. He fails to recognize that the Creator has a greater claim on him than his attachments and desires.

Коли ми задумливо читаємо Біблію, ми розуміємо, що той самий виклик, який був поставлений багатому молодому чоловікові, ставився знову і знову, багато разів, багатьом різним персонажам Божого Об’явлення. Тест завжди один і той же: чи людина віддасть перевагу любові до Бога чи своїм власним пристрастям і бажанням. Коли цар Давид побачив оголену Вірсавію з даху свого палацу, перед ним одразу постало завдання вибрати між любовним послухом Богові, Який його створив, або прагненням до сексуального бажання. Той факт, що він зробив поганий вибір, призвів до подальших поганих виборів, тому що, зрештою, він мав вчинити вбивство, щоб приховати свій початковий гріх. Подібним чином, за часів пророка Єлисея, Гехазі був слугою пророка, але він також був Божою людиною і особою, яка сама по собі мала владу. Коли пророк відмовився прийняти плату від Наамана Сирійця за лікування його прокази, Ґехазі зловживав своєю владою, щоб виманити у Наамана непомірну суму грошей. Пророк Єлисей, отримавши божественне попередження про зловживання Ґехазі, прокляв Ґехазі та всіх його нащадків проказою, якою раніше був сирієць Нааман. Подібно до царя Давида, Ґехазі мав фундаментальний вибір: бути слухняним Богові, погодившись на щедрість і відсутність скупості свого пана, або збрехати Нааману, виманивши у нього гроші, яких Божий посланець уже відмовив.

When we meditatively read the Bible, we realize that the same challenge that was given to the rich young man has been given over and over again, many times, to many different characters in God’s Revelation. The test is always the same: will this or that human being prefer the love of God to his own passions and desires. When King David saw the naked Bathsheba from the roof of his palace, he was immediately challenged to choose between loving obedience to the God, Who made him, or the pursuit of sexual desire. The fact that he chose badly led to further bad choices, because, ultimately, he has to commit murder in order to cover up his initial sin. Similarly, in the time of the Prophet Elisha, Gehazi was the prophet’s servant, but he was also a man of God and a person of authority in his own right. When the prophet refused to accept payment from Naaman the Syrian for the cure of his leprosy, Gehazi abused his authority to cheat Naaman out of an exorbitant amount of money. The Prophet Elisha, being divinely warned of Gehazi’s malfeasance, cursed Gehazi and all his descendants with the leprosy that formerly afflicted Naaman the Syrian. Just like King David, Gehazi had a fundamental choice: to be obedient to God by accepting his master’s generosity and non-acquisitiveness, or to lie to Naaman, cheating him out of money that God’s messenger has already foregone.

Розмірковуючи, ми швидко розуміємо, що це історії про грішну людську природу. Кожен з нас часто стикається з одним і тим же вибором. Щодня у нас бувають моменти, коли ми можемо бути з любов’ю слухняними Богові, роблячи правильні речі — вчинки, які демонструють визнання абсолютних прав Бога на нас, або ми можемо замість цього вибрати, щоб слідувати власним бажанням. Дуже часто причиною, через яку ми не витримуємо таких іспитів, є забуття Бога. Бог присутній у кожну мить, постійно, у кожному місці, але ми не завжди заявляємо про цю присутність. Зміна наших сердець і життя в люблячому послуху Богові починається з пам’яті про Його постійну присутність у наших обставинах. Багатий юнак не впорався з «вищим викликом» Христа, тому що він звик думати про Бога як про Єдиного, Який знаходиться далеко, ведучи рахунок, як законно дотримуються Мойсеєві заповіді. Багатий молодий чоловік не міг помилятися більше. Бог був прямо перед ним. Бог був «вчителем», Який казав йому піти і продати все, що мав. Багатий юнак не впізнав Бога, який промовляв до нього, але й ми часто не впізнаємо Бога в наших обставинах, хоча Він завжди присутній.

With meditation and reflection, we quickly come to realize that these are stories about fallen human nature. Each of us frequently faces the same kinds of choices. Every day, we have moments in which we can be lovingly obedient to God, doing the right thing—the action that shows recognition of God’s absolute claim on us, or we can choose instead to follow our own desires. Very often, the reason we fail at these kinds of tests is forgetfulness of God. God is present at every moment, constantly, in every place, but we do not always advert to this presence. Changing our hearts and living in loving obedience to God begins with remembrance of His constant presence in our circumstances. The rich young man failed Christ’s “higher challenge”, because he was accustomed to thinking of God as One, Who is far away, keeping score as the Mosaic commandments are legalistically observed. The rich young man could not have been more wrong. God was right in front of him. God was the “teacher” telling him to go and sell everything he had. The rich young man didn’t recognize God speaking to him, but we often don’t recognize God in our circumstances either, even though He is always present.

Пам’ять про Бога починається з рішучості пам’ятати Бога і часто розмовляти з Ним у нашому щоденному житті. Якщо в якийсь момент ми виявляємо, що забули Його, ми просто просимо Його вибачення і починаємо знову. Пам’ять про Бога призведе до послуху, а послух Богу приверне Духа миру, щоб він жив у нас.

Remembrance of God begins with a resolution to remember God and to converse with Him often in our daily lives. If we find that we have forgotten Him, at some point, we simply ask His forgiveness and begin again. Remembrance of God will lead to obedience, and obedience to God will attract the Spirit of Peace to live within us.

Перешкоди для Євангелії Христа: Ми повинні навчитися пильнувати себе Obstacles to the Gospel of Christ: We must learn to watch over ourselves

Сьогодні, у читанні з Першого послання святого апостола Павла до коринтян, святий апостол описує спосіб, яким він добровільно відмовився від багатьох своїх прав, щоб уникнути встановлення перешкоди між коринтською громадою та їх прийняттям Євангелія Христового. Це читання дає нам добру нагоду роздумувати над реальністю Євангелія. Що це за Євангеліє, яким Павло журиться, чим воно перешкоджає? Крім того, як так вийшло, що ми також ставимо перешкоди для поширення Євангелії Христа в нашому повсякденному житті?

Today, in the epistle reading from the First Letter of the Holy Apostle Paul to the Corinthians, the Holy Apostle describes the way that he has voluntarily given up many of his rights, in order to avoid placing an obstacle between the Corinthian community and their acceptance of the Gospel of Christ. This reading gives to us a good opportunity to meditate on the reality of the Gospel. What is this Gospel, which Paul is so concerned about obstructing? Further, how is it that we too place obstacles to the furtherance of the Gospel of Christ in our daily lives?

Перш за все, ми повинні усвідомити, що всі автори Нового Завіту (особливо святий апостол Павло, оскільки він написав левову частку Нового Завіту) проповідують єдине Євангеліє. Те, що вони мають на увазі, коли кажуть «Євангеліє», — це Добра Новина про спасіння в Ісусі, і вона всюди зводиться до набору з восьми тверджень: 1) Ісус, Цар, існував раніше з Отцем, 2) Він прийняв людське життя, виконуючи обітниці Господні Давиду, 3) Він помер за гріхи згідно з Писанням, 4) Він був похований, 5) Він воскрес на третій день згідно з Писанням, 6) Він з’явився багатьом, 7 ) Він сидить праворуч від Бога як Господь, і 8) Він знову прийде судити живих і мертвих. Ці вісім положень складають основне Євангеліє, яке Церква виклала для нас у Символі Віри, Соборах, писаннях Отців Церкви та повчальному авторитеті Церкви, що зберігається аж до сьогодні. Євангеліє Христа просте і водночас глибоке. У ньому йдеться про повалення старого правителя світу, стародавнього змія, диявола і сатани, і про прихід нового царя, істинного царя, Який є Син Божий, Господь і Христос. Для нас, людей, вірність новому правителю, тріумфальному Царю, приносить нам вічне життя в Його Царстві, тому що ми особисто беремо участь у Його тріумфі. Тільки один воскрес із мертвих на третій день. У нас немає надії, крім того, щоб бути включеними в Його Містичне Тіло, Церкву, в якій ми розділяємо Його ідентичність. У цьому житті ми розділяємо Його страждання, борючись в Його Ім’я, і в майбутньому віці ми розділяємо Його славу.

First of all, we must realize that all the New Testament writers (especially the Holy Apostle Paul, since he wrote the lion’s share of the New Testament) preach a unified Gospel. What they mean when they say “the Gospel” is Good News of salvation in Jesus, and it is, in every place, reducible to a set of eight propositions: 1) Jesus the king preexisted with the Father, 2) He took on human flesh, fulfilling the Lord’s promises to David, 3) He died for sins in accordance with the Scriptures, 4) He was buried, 5) He was raised on the third day in accordance with the Scriptures, 6) He appeared to many, 7) He is seated at the right hand of God as Lord, and 8) He will come again to judge the living and the dead. These eight propositions make up the basic Gospel, which the Church has further fleshed out for us in the Symbol of Faith, the Councils, the writings of the Fathers of the Church and the teaching authority of the Church, continuing even unto today. The Gospel of Christ is simple and yet profound. It speaks concerning the overthrow of the world’s old ruler, the ancient serpent, the Devil and Satan, and the accession of the new king, the true king, Who is Son of God, Lord and Christ. For us human beings, allegiance to the new ruler, the triumphant King, brings us everlasting life in His Kingdom, because we share personally in His triumph. Only One has risen from the dead on the third day. We have no hope except to be incorporated into His Mystical Body, the Church, in which we share His identity. In this life, we share His sufferings as we do battle in His Name, and in the age to come, we share His glory.

В інших місцях Павло докладає зусиль, щоб переконати своїх читачів у тому факті, що ні в кому немає спасіння, крім Єдиного Сина Божого, Господа і Месії. Ексклюзивність спасіння, здійсненого в Христі, є необхідним наслідком того факту, що тільки Він повернувся з мертвих як Переможець смерті. Це правда, що інші чудесним чином воскресали з мертвих до Воскресіння Христа, але вони воскресали до цього життя. Вони воскресли з мертвих, щоб знову померти. Воскресіння Христове було раз і назавжди воскресінням до нетлінного життя.

In other places, Paul is at pains to impress his readers with the fact that there is no salvation in anyone else, except the One Son of God, Lord and Messiah. The exclusivity of the salvation wrought in Christ is a necessary consequence of the fact that only He has returned from the dead as the Conqueror of Death. It is true that others were miraculously raised from the dead before the Resurrection of Christ, but they were raised again to this life. They were raised from the dead, in order to die again. The Resurrection of Christ was, once and for all, a resurrection to imperishable life.

Надзвичайно важливо, щоб ми, подібно до святого апостола Павла, турбувалися про те, щоб не створювати перешкоди Христовому Євангелію. Ми всі повинні мати здоровий страх, що інші можуть відвернутися від Христа через нас. Нам потрібно вести інших до Христа, а не відганяти їх від Його обличчя скандалом. Список способів, якими ми потенційно можемо стати каменем спотикання для Христа та Євангелія, справді дуже довгий. Загалом, у позитивному сенсі, люди навколо нас повинні бачити, що ми люди молитви, що Христос змінив наше життя і що ми живемо згідно з Його заповідями та Його чеснотами. Слід пам’ятати, що своєю поведінкою ми щохвилини проповідуємо Євангеліє Христове. Якщо ми нетерплячі, злі та одержимі власною важливістю та власними прерогативами, це погано позначається на Христі та Церкві. Подібним чином, якщо ми нескромні в своєму одязі, нечисті у своїх словах і діях і загалом залежні від насолод, це також є дуже поганим свідченням страждань, смерті, воскресіння та правління Христа, нашого Бога. Усім цим ми можемо стати перешкодою для Євангелії Христа. Чи припускаємо ми, що не будемо відповідати, якщо через нас загинуть люди?

It is of the greatest importance that, like the Holy Apostle Paul, we be concerned about creating obstacles to the Gospel of Christ. We should all have a healthy fear that others may turn away from the Christ because of us. We need to be leading others to Christ, not driving them away from His face with scandal. The list of ways that we could potentially be stumbling blocks to Christ and the Gospel is a very long one indeed. Generally, in a positive sense, people around us must see that we are people of prayer, that Christ has changed our lives and that we live according to His commandments and His virtues. We should remember that we are preaching the Gospel of Christ at every moment through our behavior. If we are impatient, angry, spiteful and obsessed with our own importance and our own prerogatives, this reflects badly on Christ and the Church. Similarly, if we are immodest in our clothing, impure in our speech and actions and generally addicted to pleasure, this too is a very poor testimony to the suffering, death, resurrection and reign of Christ our God. In all of these ways, we can be obstacles to the Gospel of Christ. Do we suppose that we will not be held accountable if people are lost because of us?

Нам потрібно краще перевіряти себе, стежити за своєю промовою та діями і навіть охороняти свої думки. Благодать Христа завжди допоможе нам, якщо ми постановимо робити все з любові до Нього.

We need to become better at examining ourselves, watching our speech and actions, and even guarding our thoughts. The grace of Christ will always help us if we resolve to do everything for love of Him.