Щоб мати справжнє співчуття, ми повинні знати власну гріховність To Have True Compassion, We Must Know Our Own Sinfulness

Сьогодні, читання Євангелія - це притча та застережлива казка, яка дає нам негативний приклад. Це показує нам, як ми НЕ повинні поводитися по відношенню до своїх ближніх. Ми не повинні бути байдужими до їхніх страждань, відволікаючись і захоплені власними задоволеннями. Ми повинні мати справжнє співчуття до інших людей, і це співчуття починається з реального пізнання власної гріховності. Це знання можливе лише в Церкві та з нею.

The Gospel reading today is a parable and cautionary tale, which gives us a negative example. It shows us how we must NOT behave towards our fellow human beings. We must not be indifferent to their sufferings, distracted and self-absorbed in our own pleasures. We must have real compassion for other people, and that compassion begins with a real knowledge of our own sinfulness. This knowledge is only possible in and with the Church.

Я не можу сам вирішити, що таке гріх, а що ні. Я повинен покладатися на Святе Письмо і тлумачення Святого Письма святими Отцями Церкви, що передаються безперервно. В основному, на це є дві причини. По-перше, для мене завжди буде спокуса вибачити власні гріхи або, принаймні, пом'якшити їх тяжкість. Таким чином, серйозний гріх стає тим, що роблять інші люди. Це перетворює мене на самоправедного фарисея, який молився СОБІ: "Боже, я дякую тобі, що ти не зробив мене подібним до інших людей". Це змушує мене поглянути на педофілів, вбивць, ґвалтівників тощо і сказати собі: "Я на це не здатний". Таким чином, я руйную Божі наміри щодо мене, бо приходжу до прямо протилежного висновку, до якого мені слід було б прийти. Сказати: "Я на це не здатний" суперечить факту, оскільки всі ті люди, яких я можу вважати дуже серйозними грішниками, педофілами, вбивцями, ґвалтівника́ми тощо, не є космічними інопланетя́нами. Вони люди, одна зі мною природа.

I cannot decide for myself what sin is and what it is not. I must rely on the Scriptures and the interpretation of the Scriptures by the holy Fathers of the Church, handed down in a continuous succession. Basically, there are two reasons for this. First, the temptation will always be for me to excuse my own sins, or at least to mitigate their seriousness. Thus, serious sin becomes something other people do. This turns me into the self-righteous Pharisee, who prayed TO HIMSELF: "O God, I give you thanks that you have not made me like other men." It causes me to look at the pedophiles, the murderers, the rapists, etc. and say to myself, "I am not capable of that." In this way, I defeat God's intentions for me, because I come to precisely the opposite conclusion that I should come to. To say, "I am not capable of that" is contrary to fact, because all those people I may regard as very serious sinners, pedophiles, murderers, rapists, etc. are not space aliens. They are human beings, one in nature with me.

Очевидно, що людська природа здатна на все це. Справа не в тому, що я не здатний на ці речі, а лише в тому, що я не спокуси́вся на них. Як би я відповів, якби спокусився на них? Я не можу сказати з упевненістю. Навіть якби мене спокушали на такі речі, і я протистояв спокусі, я все одно на цьому ґрунті не міг би вважати цих людей більшими грішниками, ніж я сам. Вирок Господа Ісуса говорить: "Кому більше дано, того більше очікуватимуть". Отже, через величезну кількість благодаті, яку Бог мені дав, мої гріхи з цього приводу серйозніші, ніж ті, хто не отримав стільки. Насправді, якби мене не підтримала благодать, що б я зробив ще більш мерзе́нних речей.

Obviously, human nature is capable of all these things. It is not the case that I am not capable of these things, but only that I have not been tempted to them. How would I respond if I were tempted to them? I cannot say with any certainty. Even if I had been tempted to some such things and I had resisted the temptation, I still, on that ground, would not be able to regard these people as greater sinners than myself. The Lord Jesus' dictum is, "to whom more has been given, more will be expected." Thus, because of the enormous amount of grace I have been given by God, my sins are on that account more serious than those who have not received as much. In fact, if I had not been supported by grace, what even more abominable things would I have done.

Отже, ми підійшли до другої причини, чому я повинен залишити визначення гріха Писанням і Отцями. З моїм обмеженим розумінням взаємозв’язку́ всього буття, я ніяк не можу пізнати всю ступінь своєї провини в гріхах інших. Господь Ісус говорить нам, що нас будуть судити відповідно до "кожного бездіяльного слова". Можливо, я сказав щось необережне, що змусило іншого відвернути їхнє серце так мало від Бога, ніби я відчинив двері, які повільно відкривалися все ширше і ширше завдяки моїм початковим діям. На цій підставі виправдано стверджувати, що всі ми беремо участь у гріхах один одного. Я не можу уникнути цього, і я не повинен намагатися, тому що це змушує мене протистояти темряві та хворобі, які є у моєму власному серці, і шукати зцілення у єдиного лікаря, який може мені допомогти, так, як святий Василій говорить нам у Літургії, «Отче ... Твій Син засудив гріх у Його плоті, щоб ті, хто помирає в Адамі, могли знайти життя у Твоїм Христі».

Thus, we come to the second reason why I must leave the definition of sin up to the Scriptures and the Fathers. With my limited understanding of the interconnectedness of all being, there is no way that I can know the full extent of my guilt in the sins of others. The Lord Jesus tells us that we will be judged according "to every idle word." Perhaps, I have said something careless that has caused another to turn their heart ever so slightly away from God, as if I cracked a door open that slowly was opened wider and wider due to my initial action. On this basis, it is justifiable to say that we all have a share in one another's sins. I cannot escape this, and I should not try, because it forces me to confront the darkness and disease that is in my own heart and to seek healing from the only Physician Who can help me, just as Saint Basil tells us in the Liturgy, "Father...Your Son condemned sin in His flesh, so that those who die in Adam may find life in Your Christ."

Отже, ми всі мусимо сумувати за гріх, і в чому саме ми каємось? Злі вчинки, які ми зробили? Так, звичайно, але більше того́. Ми суму́ємо і каємося про ту темряву і хворобу, яка лежить у нас, що змушує нас відвернутися від Бога. Бог хоче нас врятувати, але ця темрява, ця хвороба - це та частина нас, яка не хоче бути врятованою. Можливо, хтось може заперечити, "це не реально. Це не існує". Я можу точно сказати, що це існує в мені. Якщо я спостерігаю за своїми думками, то виявляю, що дев'яносто відсотків мого думаючого життя - це одна з двох речей: прагнення до самозростання і, з іншого боку, судження та засудження інших, так само, як святий Єфрем також зазначає: "Господи і Царю, дай мені бачити гріхи мої, а не осуджувати брата чи сестру мою, бо Ти благословенний на віки віків ".

So, we all must have sorrow for sin, and what precisely are we repenting of? Evil deeds that we have done? Yes, surely, but more than that. We are mourning and repenting of that darkness and disease that lies within us that makes us turn away from God. God wants to save us, but this darkness, this disease is the part of us that does not want to be saved. Perhaps someone might object, "that's not real. It does not exist." I can say for certain that it exists in me. If I observe my thoughts, I find that ninety percent of my thought-life is one of two things: seeking to aggrandize myself, and, on the other hand, judging and condemning others, just as Saint Ephrem also notes, "O Lord and King, grant to me the grace to be aware of my sins, and not to judge my brothers and sisters, for You are holy, now and ever and unto ages of ages."

Можливо, є ті, хто заперечує: "Добре, так що піди і протистої тій хворобі, яка, на вашу думку, є у вас, і залиште інших людей, які не погоджуються". Ніхто, хто вірить у Бога, не міг цього зробити, бо це не любов. Гріх шкідливий для людини. Я не вирі́шую, що таке гріх. Бог це відкрив. "Це Він створив нас, а не ми самі".

Perhaps there are those who would object, "OK, so go off and confront that disease that you say you have, and leave other people alone, who disagree." No one who believes in God could do that, because it's not loving. Sin is harmful to human beings. I don't decide what sin is. God has revealed it. "It is He Who made us, and not we ourselves."

У нашому суспільстві є люди, які хочуть «захистити меншини», примушуючи християн йти проти нашої совісті та брати участь у гріху, що руйнує душу. Їхні наміри можуть бути добрими, але результати будуть шкідливими для людей загалом. Той факт, що ті, хто вірить у Христа, не погоджуватимуться брати участь у діях, що порушують їх совість (бо це не любов), витіснить Церкву та християн загалом із служби усиновлення, охорони здоров'я та врешті-решт освіти. Дійсно, якщо ліві отримають те, чого насправді хочуть, а саме такий закон про мову ненависті, як це має Канада, Церкві буде незаконно викладати істини сексуальної етики, наприклад, поряд з іншими істинами, які Бог відкрив і святі Отці Церкви передали нам у постійній Традиції. Само собою зрозуміло, що це автоматично призведе до переслідування Церкви, оскільки Церква не може мовчати щодо гріха. Просто дозволяти людям шкодити собі та оточуючим, не попереджаючи їх, це не любов.

There are those in our society who want to “protect minorities” by forcing Christians to go against our consciences and participate in soul-destroying sin. Their intentions may be good, but the results will be harmful to human beings generally. The fact that those who believe in Christ won't consent to participate in actions that violate their consciences (because it's not loving) will drive the Church and Christians generally out of adoption services, healthcare, and, eventually, education. In fact, if the left gets what it really wants, which is a hate speech statute like Canada has, it will be illegal for the Church to teach the truths of sexual ethics, for example, along with other truths, which God has revealed and the holy Fathers of the Church have handed down to us in constant Tradition. Needless to say, this automatically will lead to a persecution of the Church, because the Church can't be silent regarding sin. Just letting people harm themselves and those around them, without warning them, isn't loving.

Бути по-справжньому співчутливим до наших ближніх - це набагато більше, ніж просто бути «приємним». Це вимагає від нас багато саморозуміння. Це вимагає від нас протистояти злу, яке є в наших серцях і в нашому житті. Нашим входом у справжнє співчуття є розуміння власної гріховності та негідності в очах Бога. Якщо ми наполягатимемо на власних визначеннях щодо того, що є гріх, а що - ні, ми станемо лише нещадними людьми, судячи та засуджуючи своїх ближніх.

Being truly compassionate towards our neighbors is much more than just being “nice.” It requires us to have a lot of self-understanding. It requires us to confront the evil that is in our hearts and in our lives. Our entrance into true compassion is our understanding of our own sinfulness and unworthiness in the sight of God. If we insist on making our own definitions concerning what sin is and what it is not, we will only become merciless people, judging and condemning our neighbors.  

What is our special orientation to almsgiving in the Christian life?

 This gospel passage from Saint Luke reminds us about the importance of almsgiving in our everyday Christian life. Actually, a very important facet of our inheritance from Judaism is the special orientation to works of almsgiving, which does not exist in other traditions and religions. In the Christian life, the donor receives profit from giving alms to the poor, and the poor show kindness to the donors by allowing them to expiate their sins. According to this interpretation, the poor person is a benefactor of the rich man, because, according to the teaching of the Lord Jesus, “It is more blessed to give than to receive.” We see examples throughout Sacred Scripture of the very great rewards, which come from the practice of almsgiving, and we should study a few of the passages to better understand the biblical teaching regarding this very important virtue.

Where do we find examples of this attitude in Holy Scripture? What do the Scriptures teach us about almsgiving?

First, in agriculture, the Lord God commanded a double protection for the poor persons in the community. God commanded that, in each seventh year, the Israelites ought to give the fields a rest, neither sowing, nor reaping, but allowing to the poor that, which grew without cultivation. Further, each year, God also commanded the people not to gather the harvest all the way to the limits of their fields, but to leave the edges for the poor. These commandments of God form the context of the dramatic story of the Book of Ruth, because Ruth, the great-grandmother of King David, was a poor woman, who gathered a small harvest from the edges of Boaz’s field.

According to the moral sense of Holy Scripture, a field is the symbol of all livelihoods.  So, the meaning of these passages of Scripture is that God challenges each of us to distribute something from our livelihood for the support of the poor. But, further He says to us that our almsgiving becomes a blessing for us, just as Boaz was blessed because his kindness to poor Ruth. The blessing is proportionate to the gift. If the gift to the poor is great, the blessing is also great. In a similar way, the Lord Jesus tells us about love. Forgiveness of sins is abundant to those, who love greatly. Remembering this, we put almsgiving in the right perspective: almsgiving is an expression of love for Christ.

How great should my almsgiving be?

In a certain sense, to ask how great our almsgiving should be is a nonsensical question, since we do not ask how much we should love. Nevertheless, our almsgiving has to be governed by the virtue of prudence. Through the practice of this virtue, each of us determines the measure of his almsgiving. That measure should be such that it does not harm our obligations according to our state of life. Nevertheless, it should be sacrificial. Almsgiving should be a gift, but not a thoughtless gift, since an act of love can never be thoughtless.

Хто має вуха, щоб слухав, нехай слухає He Who Has Ears to Hear, Let Him Hear

Господь Ісус в Євангелії сьогодні закінчує притчу про сіяча закликом "Хто має вуха, щоб слухав, нехай слухає". Ми повинні негайно зрозуміти семітську ідіому першого століття, що "мати вуха" для чогось - це вираз, що означає погоджуватися та приймати. «Мати вуха» для вчення Ісуса означає погоджуватися з вченням, приймаючи його не лише інтелектуально, а й практично. Коли ми маємо вуха для вчення Господа Ісуса, ми застосовуємо ці вчення на практиці у своєму житті.

The Lord Jesus in the Gospel today ends the parable of the sower with the exhortation "He who has ears to hear, let him hear." We should immediately understand the first century Semitic idiom that "having ears" for something is an expression that means agreeing and accepting. "Having ears" for the teaching of Jesus means to assent to the teaching, accepting it not only intellectually but practically. When we have ears for the teaching of the Lord Jesus, we put those teachings into practice in our lives.

Насамперед тим, хто "має вуха" для вчення свого господаря, є учень, той, хто, згідно з Господнім наказом, стає подібним до свого вчи́теля завдяки своєму навчанню.

Preeminently, the one who "has ears" for his master's teaching is the disciple, the one, who, according to the Lord's dictum, is becoming like his teacher through his training.

Отже, яке саме вчення Господь закликає нас прийняти через учнівство? У притчі про сіяча Господь виклав усі можливі пастки та підводні камені, якими це життя може поставити нас. Нарешті, він описує, що ми повинні робити, щоб уникнути цих підводних каменів. Він каже: "Що стосується того, що є на доброму ґрунті, це ті, хто, почувши слово, міцно тримає його в чесному і доброму серці і терпляче приносить плоди".

So, what teaching in particular is the Lord calling us to accept through discipleship? In the parable of the sower, the Lord has laid out all of the possible snares and pitfalls with which this life can present us. Finally, in the end, he describes what we must do, in order to avoid those pitfalls. He says, "As for that in the good soil, they are those who, hearing the word, hold it fast in an honest and good heart, and bring forth fruit with patience."

Це порі́вняно просто. Нам потрібно почути це слово. Нам потрібно тримати це з чесністю та щедрістю. Нам слід набратися терпіння, оскільки воно проростає і приносить свої плоди в нашому житті. Проте яким практичним способом це можна зробити? По-перше, ми чуємо це слово, читаючи або слухаючи прочи́тане Святе Письмо в церкві. У будь-якому випадку, після того, як ми це почули, нам потрібно це міцно тримати. Це означає, що нам потрібно про це роздумувати. Початкове значення сло́ва «медитувати» - «жувати». Ми переглядаємо уривок Писання знову і знову, поки не засвоюємо його у своєму житті, подібно до того, як засвоюємо їжу в своєму тілі, жуючи. Рідко нам трапляється день, щоб не їсти. Так само, ми не повинні проходити день, не пережовуючи Боже слово, так само, як говорить Господь Ісус, "людина живе не хлібом єдиним, а кожним словом, що виходить із вуст Божих".

This is relatively simple. We need to hear the word. We need to hold it fast with honesty and generosity. We need to be patient as it germinates and brings forth its fruit in our lives. Yet, in what sort of a practical way do with accomplish this? First, we hear the word either by reading or hearing the Scriptures read in church. Either way, after we have heard it, we need to hold it fast. This means we need to meditate on it. The original meaning of the word "to meditate" is "to chew." We go over the passage of Scripture again and again until we assimilate it into our lives, just as we assimilate food into our bodies by chewing. It is rare for us to go a day without eating. In the same way, we should not go a day without chewing on the word of God, just as the Lord Jesus says, "man does not live by bread alone, but by every word that comes forth from the mouth of God."

Отже, як роздумувати над Писанням так само, як "міцно його тримати"? Ну, за допомогою роздумування вона стає частиною нас, і ми стаємо конформованими до нього. Це особливо актуально, коли процес роздумування підводить нас до наступного кроку. На наступному та останньому кроці, ми приносимо плоди в терпінні. Що це означає стосовно читання та роздумування? Наше читання та роздуми спонукають нас до дії, коли ми пристосовуємось до Божого слова, що діє в нас. Таким чином, на основі нашого роздумування, ми формуємо рішення робити певні речі, змінювати певні речі у своєму житті. Проте в той же час ми не уявляємо, що ми будемо змінені словом Божим відразу на те, чим нас створив Бог. Ні, ми повинні «приносити плоди в терпінні». Потроху, як ка́пає вода, яка повільно стирає найтверді́шу скелю, слово Боже приносить плоди в нашому житті.

So, how is meditating on the Scriptures the same as "holding it fast." Well, through the meditation, it is becoming part of us, and we are being conformed to it. This is especially true when the process of meditation brings us to the next step. In the next and final step, we bring forth fruit in patience. What does this mean in reference to reading and meditation? Our reading and meditation lead us to take action as we are becoming conformed to the word of God operating within us. Thus, based on our meditation we form resolutions to do certain things, to change certain things about our life. Yet, at the same time, we do not imagine that we will be changed by the word of God all at once into what God created us to be. No, we must "bring forth fruit in patience." Little by little, like the dripping water that slowly wears away the hardest rock, the word of God bears fruit in our lives.

Ми повинні уважно прислухатися до того, що означає текст Євангелія під поняттям "терпіння". Це терпіння в найдавнішому первісному розумінні. Терпіння означає «готовність страждати». Ми називаємо когось, хто перебуває в лікарні, "пацієнтом", бо така людина страждає. Важка, кам’яниста і вузька дорога, яка веде до вічного життя в Царстві Божому, безсумнівно, заподіє нам великі страждання. Це не тому, що Бог хоче бачити, як ми страждаємо. Ні, навпаки, Він хоче, щоб ми були щасливими, але наше справжнє нещастя спричинене нашими нерозумними прихильностями до створених речей. Зрештою, якщо нічого не робити, ці самі прихильності приведуть нас до вічного нещастя, без Бога. Ми повинні розірвати ці прихильності, відвернутися від створених речей і звернутися до Бога. Процес сам по собі болючий. Навернення до Бога - це сукупний ефект багатьох маленьких, бо́лісних рішень відрікати собі, бо ми любимо Бога більше, ніж речі і більше, ніж себе.

We must carefully heed what the text of the Gospel means by "patience." This is patience in the oldest original sense. Patience means "willingness to suffer." We call someone who is in the hospital a "patient," because such a person is suffering. The hard, rocky and narrow road that leads to life everlasting in the Kingdom of God is sure to cause us great suffering. This is not because God wants to see us suffer. No, on the contrary, He wants us to be happy, but our true unhappiness is being caused by our unreasonable attachments to created things. Eventually, if nothing is done, those very attachments will bring us to everlasting unhappiness apart from God. We have to break those attachments, turn away from created things and turn to God. The process is per se painful. Our conversion to God is the cumulative effect of many, many little painful decisions to deny ourselves, because we love God more than things and more than ourselves.

Кроки на цій скелястій, бо́лісній дорозі - це рішення, які ми приймаємо, спираючись на розуміння, яке ми отримуємо, розмірковуючи про слово Боже.

The steps on this rocky, painful road are the resolutions we make based on the insights we gain through meditation on the word of God.

The Purpose of the Law: Trust in Christ

 The Law of Moses, according to the reasoning of Saint Paul in this passage of the Letter to the Galatians, as well as in many other places in his letters, is provisional by nature, because it had only one purpose: to reveal the righteousness of God. The Law of Moses with its 613 commandments was intended from its revelation to the people of Israel to convince God's people that they could not establish their own righteousness, they could not achieve salvation, an inheritance in the Kingdom of Heaven by their own efforts. No, in terms of the Law itself, the text tells us that those who observe its commands will have life in them. In other words, those who observe the commandments of the Law will be fulfilling the righteousness of God. They will attain to God's standard by which inheritance in the Kingdom is judged. But, God's people were never able to perfectly fulfill the commandments, even as the Lord's own ancestor, King David said under the inspiration of the Holy Spirit, "There is no human being that does good, no, not one."

God's purpose in revealing the Law to Moses was to show His people (and thus, all of humanity) that they could not trust in themselves. They would not and could not lift themselves up to God. Only through trust in God could human beings come to fulfill God's perfect justice.

This is the powerful message of the Law and, indeed, of the entire Old Testament. The message is particularly powerful in the Psalms. Nearly every one of these songs, composed mainly by Our Lord's ancestor according to the flesh, King David, expresses trust in God as the only means to attaining perfection as a human being.

Although this is the certain and unwavering message of all of Divine Revelation, nevertheless, due to human sin, we can only come to the conclusion that the message has not been received. If we look around us in the world, we see human beings at large and in many ways trying to establish their own justice apart from God. On the one hand, we clearly observe this in dangerous false religions that teach that the justice of God is fulfilled by believers in God destroying other human beings, who do not believe. This is not the teaching of God, but the teaching of the devil. We need have no doubt concerning this. It is the Lord Jesus Himself Who tells us on His Divine authority. When His disciples, the sons of Zebedee, James and John asked Him if they should ask God to send down fire from Heaven upon the Samaritan village that had shown disrespect for the Lord Jesus, Jesus rebuked them and said, "You do not know of what manner of spirit you are, for the Son of Man came not to destroy men's lives but to save them." On the other hand, we observe this in ideology not overtly religious, like socialism, where the State becomes God. If you worship God, disregarding the contradictory demands of the State, the State will close your places of worship and weld the gates of your cemeteries shut on the pretense of preserving public safety and order.

We should be certain that we reject these false beliefs. It is curious to observe that, even though they contradict one another in substance, they are, nevertheless, allied to one another in contemporary Western politics. They are allied to one another because of their common opposition to the Truth, Who is Jesus Christ and His Church. They are willing to endure nearly every disadvantage to the spread of their own ideology, in order to assist their allies in the destruction of Truth. The Armenian proverb is again shown to be true: "when the wolves are about, even the dogs are friends."

Our rejection of these false beliefs and ideologies is, in essence, a positive turn towards the Living God through a commitment to spiritual disciplines: reading, meditation and prayer. All of these are expressions of trust in God, which grows through practicing them. It is true that we must pray as we can, not as we would like to, but we must stretch ourselves, especially in uncertain and dangerous times, to prioritize our relationship with God through these practices.

Воскресіння Сина Вдови Наїна The Resurrection of the Son of the Widow of Nain

 Сьогодні ми бачимо в Євангелії, що Христос, наш Бог, співчуває вдові Наїна і воскрешає її єдинородного сина з мертвих, навіть коли вони несуть його тіло до могили. Отці Церкви дають нам захоплюючу містичну інтерпретацію цього уривку, в якій ми бачимо, як Христос воскрешає кожного з нас від смерти у своїх гріхах, а потім довіряє душі нашій матері, Церкві. Так само, Господь Ісус віддає нас на піклування іншої матері, яку називають Матір’ю Церкви і яка є емблемою всього народу Божого, Його власна мати, Свята Богородиця та Приснодіва Марія.

Today we see in the Gospel that Christ our God has compassion on the widow of Nain and resurrects her only son from the dead even as they are carrying his body to its grave. The Fathers of the Church give us a fascinating mystical interpretation of this passage in which we see Christ resurrecting each of us from death in our sins and then entrusting our souls to our mother, the Church. In the same way, the Lord Jesus also gives us into the care of another mother, she who is called Mother of the Church and who stands as an emblem of the entire people of God, His own mother, the Holy Theotokos and Ever-Virgin Mary.

Зупинімось, щоб трохи замислитися над ситуацією молодої людини, котра, згідно з Отцями, представляє нашу власну душу. Дещо раніше, не надто раніше, він помер. Його душа була відокремлена від тіла, і він вийшов на суд перед Суддею, який невблаганний у своїй справедливості. Той Суддя, який сидів над його душею, був тією самою Особою, яка незабаром воскресить його з мертвих. Щоб допомогти нам зрозуміти, ми ще згадуємо тропар Проскомедії Божественної Літургії: "В гробі плоттю, а в аді з душею як Бог, у раю ж розбійником, і на престолі був єси, Христе, з Отцем і Духом, все наповняючи, неописанний".

Let us pause to reflect for a moment upon the situation of the young man, who according to the Fathers represents our own soul. Some time earlier, not too much earlier, he had died. His soul had been separated from his body, and he had gone to judgment before the Judge, Who is inexorable in His justice. That Judge, Who sat in judgment over his soul was the very same Person, Who would shortly raise him from the dead. To help us understand, we can remember once again the tropar of the Proskomedia of the Divine Liturgy: "Though your body was in the tomb and your soul in Hades, even then were You in Paradise with the thief and enthroned with the Father and the Holy Spirit. You cannot be contained and yet you contain all things, O Christ."

По-справжньому вражаюча Особа Слова Божого, втілившись серед нас як людина, могла бачити сукупність минулого і майбутнього, а також усі простори Всесвіту. Він міг керувати усім космосом і судити тих людей, які покидали це життя, навіть коли він навчав у синагозі у віддаленому куточку римської провінції Юдея. Сидячи на царському престолі на найвищому небі, Він засудив сина вдови, якого привели перед Ним, закінчивши природне життя. Однак водночас, втілившись у Його людській природі, Він воскресив сина вдови з мертвих, повернувши його до матері.

The truly awe-inspiring Person of the Word of God, while incarnate among us as a man, could see the totality of the past and the future and all the vastness of the universe. He could rule the entire cosmos and sit in judgment on those human beings, who were departing this life, even while he was teaching in a synagogue in a remote corner of the Roman province of Judea. Sitting on His kingly throne in the highest of Heaven, He judged the widow's son, who was brought before Him, having finished the course of natural life. At the same time, however, incarnate in His human nature, He raised the widow's son from the dead, restoring him to his mother. 

Враховуючи, що все це правда, чи було воскресіння сина вдови Наїна милістю до матері, як ми найчастіше думаємо, чи милістю до сина? Це, можливо, було милістю для обох? Ми не можемо бути впевненими.

Being that all of this is true, was the resurrection of the son of the widow of Nain a mercy to the mother, as we most often think, or was it a mercy to the son? Was it perhaps a mercy for both? We cannot be certain.

Тим не менше, я думаю, ми можемо бути впевнені, що молодий чоловік змінився завдяки цьому досвіду. Ймовірно, він був більш серйозним і більш обдуманим щодо того, як прожив своє життя. Ймовірно, він часто міркував про неминучість своєї смерті, про впевненість у тому, що він знову піде на суд, і цього разу рішення буде остаточним. Ймовірно, він часто дякував Богові за особливу благодать другого шансу. Нарешті, він, мабуть, часто розмірковував про те, що одного разу Він проведе вічність з Богом або буде засланий на вічність далеко від Бога.

Nevertheless, I think we can be certain that the young man was changed by the experience. Probably, he was more serious and more deliberate about the way that he lived his life. Probably, he often reflected on the inevitability of his death, on the certainty that he would go, once again, to judgment, and this time the judgment would be final. He probably often gave thanks to God for the special grace of a second chance. Finally, he probably often meditated on the fact that He would one day spend eternity with God, or be exiled for eternity away from God. 

Пам'ять про смерть - це обов'язок усіх християн. Щодня нам потрібно пам’ятати, що ми помремо. Потрібно пам’ятати, що коли ми помремо, нас буде судити Господь наш Ісус Христос, Слово Боже, і що Його суд буде цілком неупередженим та справедливим. У цьому рішенні не буде сумнівів та двозначностей, оскільки всі докази будуть відкритими та доступними Всезнаючому та Всевидячому Богу. Питання буде не в тому, чи ми кращі за середню людину. Питання буде в тому, чи відповідаємо ми Його Образу через віру та діла, що випливають із віри.

Remembrance of death is a duty for all Christians. Every day, we need to remember that we will die. We need to remember that, when we die, we will be judged by Our Lord Jesus Christ, the Word of God, and that His judgment will be entirely impartial and just. There will be no doubts and ambiguities in that judgment, because all the evidence we be open and available to the All-Knowing and All-Seeing God. The question will not be whether we are better than the average human person. The question will be whether we are conformed to His Image through faith and the works that flow from faith.

Якщо наше життя не таке, яким повинно бути. Якщо ми перебуваємо в будь-якій сфері нашого життя, не з любов’ю дотримуючись заповідей Христа, тоді ми не повинні зволікати, щоб змінити своє серце і своє життя. Любов до Бога повинна виявитися нашим пріоритетом. Якщо ми якось недбало жили, ми повинні негайно змінити своє життя і покласти всю свою довіру на Христа. Христос неодмінно воскресить нас із смерті нашої необережності і віддасть у руки нашої Матері, Пресвятої Богородиці, яка може навчити нас, як пристосовуватися до образу свого Сина.

If our life is not what it should be. If we are in any area not lovingly keeping the commandments of Christ, then we must not delay to change our hearts and our lives. The love of God must prove to be our priority. If we have lived carelessly in any way, we must immediately resolve to amend our lives and put all our trust in Christ. Christ will surely raise us from the death of our carelessness and give us into the hands of our Mother, the Most Holy Mother of God, Who can teach us how to become conformed to the image of her Son.

 

The Holy Apostle and Evangelist Luke

Today we commemorate the Holy Apostle and Evangelist Luke, who is the author of the Gospel, which bears his name, as well as the Book of the Acts of the Holy Apostles, which records the early history of the Church from the Ascension of the Lord into Heaven until the imprisonment of Saint Paul in Rome.

This Holy Apostle was originally from Antioch and was, according to some account of Jewish parentage. In his youth, he studied philosophy and medicine and became a physician. According to some accounts, he studied in the greatest medical school of the time, at Tarsus in Cilicia. Thus, it is said that he knew the Saul, the future Apostle Paul, from his medical school days, since Saul was also from Tarsus and was very active in the Jewish community of his hometown. During the earthly ministry of the Lord Jesus, Luke came to Jerusalem and there became a follower of Jesus. He was numbered among the Seventy Apostles. In the company of the Holy Apostle Cleopas (also one of the Seventy) he was traveling to the town of Emmaus in the countryside, when the Lord Jesus appeared to them and was revealed to them fully in the Breaking of the Bread.

Later, Luke returned to Antioch, where he became a fellow worker with the Holy Apostle Paul. During his years of traveling and working with Paul, Luke was asked by various communities in Asia to write a history of the life of the Lord Jesus. Thus, he wrote his Gospel around the year 60. He undertook the task in a scientific way, using as many credible sources as possible. Chief among his sources was the Most Holy Mother of God, who was still alive and living in Ephesus at the time. 

After the martyrdom of Saint Paul in Rome, Luke preached in Italy, Dalmatia, and Macedonia. During this period, he is said to have originated the tradition of Christian iconography, because he painted three portraits of the Most Holy Mother of God and one of the Holy Apostles Peter and Paul.

After traveling widely and preaching in places as distant as Libya and Upper Egypt, he finally returned to Greece, where, in his old age, he wrote the Book of the Acts of the Holy Apostles. He dedicated both of his books to the governor of Achaea, Theophilus, who was a new convert to Christianity at the time of the writing of the Gospel.

At last, at the age of eighty-four, the pagan people of Thebes in Greece, angered at the success of the Apostle's preaching and the abandonment of the old gods, tortured the old man and ultimately hung him from an olive tree.

From the life of Saint Luke we learn an important lesson to always consider ourselves learners and beginners. We should always strive to learn more and more about our faith. We should never rest with the knowledge that we know enough of God and the things of God.

Just as Luke assembled all the credible sources he could find to document the life of Jesus and the preaching of the early Apostles, in the same way, we should read widely in the spiritual literature esteemed and approved by our Catholic Church. We should teach what we know to others, remembering that instructing the ignorant is a work of mercy. In order to do so, we need not think of ourselves as more knowledgeable than others. We need only consider that we know ONE thing that we can impart, even as we learn so many other things from the very people whom we also teach.

Lastly, we should learn from the Holy Apostle Luke to have a living, close relationship with the Mother of God. May she be our primary teacher. May she teach us the contemplation of things stored up in our hearts, the proofs of God's love for us, which He shows to us from day to day.

Промовлення Слова Божого приносить радість Speaking the Word of God Brings Joy

У сьогоднішньому читанні Євангелія, призначеному для вшанування Отців Сьомого Вселенського Собору, ми знаходимо такий загадковий вірш: «Зараз я приходжу до Тебе, і це я говорю у світі, щоб вони мали свою радість здійснено в собі ". Дійсно цікавим у цьому вірші є те, що, здається, є дещо формульним з точки зору того, що ми знаходимо подібну формулу в інших місцях, яка надає додаткове значення. Перший - у 15-му розділі, одинадцятий вірш, де Господь Ісус каже учням: «Це Я вам говорив, щоб у вас була моя радість і щоб ваша радість була повною». Потім, знову в розділі 16, вірш 24, він говорить: "Досі ви нічого не просили на моє ім'я; попросіть, і ви отри́маєте, щоб ваша радість була сповнена.” Інші відношення містяться в Першому та Другому соборних посланнях святого Івана. Там один і той же автор пише: "ми пишемо це, щоб наша радість була повною". Потім у своєму другому посланні він пише: "Хоча я маю багато до вас написати, я волі́в би не використовувати папір і чорнило , але я сподіваюся прийти до вас і поговорити з вами віч-на-віч, щоб наша радість була повною ".

In today's Gospel reading, which is appointed for the commemoration of the Fathers of the Seventh Ecumenical Council, we find the following enigmatic verse: "Now I am coming to You, and these things I speak in the world, that they may have their joy fulfilled in themselves." The really interesting thing about this verse is that it seems to be somewhat formulaic from the standpoint that we find a similar formula elsewhere, which gives a complementary meaning. The first is at chapter 15, verse eleven, where the Lord Jesus tells the disciples: "These things I have spoken to you, that my joy may be in you, and that your joy may be full." Then, again at chapter 16, verse 24, he says: "Hitherto you have asked nothing in my name; ask, and you will receive, that your joy may be full. The other references are in the First and Second Catholic Epistles of Saint John. There, the same author writes: "we are writing this that our joy may be complete." Then, in his second epistle, he writes: "Though I have much to write to you, I would rather not use paper and ink, but I hope to come to see you and talk with you face to face, so that our joy may be complete."

Церковні Отці, зокрема святий Августин, святий Кирило Олександрійський та святий Василій Великий, говорять нам, що радість, яка тут неодноразово згадується, - це поселення Святої Тройці в душі тих, хто вірить. Поселення Святої Тройці всередині нас завжди сприйнятливе до збільшення, і збільшення присутності Тройці залежить від проголошення Слова Божого. Слухання Слова Божого змушує Особи Пресвятої Тройці жити все глибше в нас. Іншими словами, Слово Боже приносить справжню радість.

The Fathers of the Church, notably Saint Augustine, Saint Cyril of Alexandria and Saint Basil the Great, tell us that the joy that is being repeatedly referenced here is the indwelling of the Holy Trinity in the souls of those who believe. The indwelling of the Holy Trinity within us is always susceptible of increase, and the increase of the Trinity's presence is affected by the proclamation of the Word of God. Hearing the Word of God brings the Persons of the Holy Trinity to dwell ever more richly within us. In other words, the Word of God brings true joy.

У думках святого Івана, радість завжди пов’язана з мовленням та слухом. У дискусії Господа Ісуса під час Тайної вечері ясно, що Він хоче, щоб ми мали радість, справжню радість. Він хоче жити в нас разом з Отцем і Святим Духом. Кажучи так, як Він це робить у цій промові, Він змушує радість учнів зростати до її повноти. Свою радість (яку в іншому місці Він називає «миром») Він дарує їм. Іншими словами, Він запрошує їх взяти участь у спілкуванні, яке поділяють Божественні Особи Тройці.

In Saint John's thought, joy is always connected with speaking and hearing. It is clear in the Lord Jesus' Last Supper Discourse that He wants us to have joy, true joy. He wants to dwell within us with the Father and the Holy Spirit. Speaking as He does in that discourse, He causes the joy of the disciples to grow towards its fullness. His own joy (which in another place He calls "peace") He gives to them. In other words, He invites them to share in the fellowship, which the Divine Persons of the Trinity share.

У прикладах з послань, з іншого боку, Іван говорить про те, що зростає до повноти радості завдяки письму та особливо розмові. Діли́тися Словом Божим між собою призводить до збільшення радості; благодать поселення Святої Тройці зростає в наших ду́шах.

In the examples from the epistles on the other hand, John speaks of growing to the fullness of joy through writing and especially conversation. Sharing the Word of God with one another leads to an increase in joy; the indwelling grace of the Holy Trinity grows in our souls.

Перше, що ми можемо зробити, щоб жити в цій радості, - це визнати, що ми її маємо. Бог, Свята Тройця, живе в нас в результаті нашого Хрещення у Христа та нашого Миропомазання. Це основна радість, яка завжди присутня в нас, так само, як Господь Ісус говорить: «Небесне Царство всередині вас».

The first thing we can do to live in this joy is to recognize that we have it. God the Holy Trinity dwells in us as a result of our Baptism into Christ and our Chrismation with Holy Myro. This is the basic, foundational joy that is always present within us, just as the Lord Jesus says, "The Kingdom of Heaven is within you."

Основна радість, яку ми маємо в собі від Хрещення, збільшується завдяки нашій присутності у Божественній та Святій Літургії. Тут ми чуємо Слово Боже і розмірковуємо над ним. Більше того, ми їмо Слово Боже у Святій Євхаристії, і духовно засвоюємо Його, стаючи обожнені через Святі Тайни.

The foundational joy we have within us from our Baptism is increased by our attendance at the Divine and Holy Liturgy. Here, we hear the Word of God and ponder it. Even more, we eat the Word of God in the Holy Eucharist, and we spiritually assimilate it, becoming deified through the Holy Mysteries.

Проте, ми не можемо вижити від неділі до неділі, не слухаючи Слово Боже у своєму повсякде́нному житті. Так, основа нашого Хрещення завжди залишається в нас, але вона стає схожою на слабкий жар, який повинен бути підкріплений втіхою від читання, слуху і навіть розмови. Нам потрібно приділити час, щоб щодня слухати Слово Боже, як Господь Ісус каже нам: "Людина живе не хлібом єдиним, а кожним словом, що виходить із вуст Божих".

Yet, we cannot survive from Sunday to Sunday without listening to the Word of God in our daily lives. Yes, the foundation of our Baptism always remains in us, but it becomes like a faint ember, which must be stoked with the consolation of reading, hearing and even speaking. We need to take the time to hear the Word of God everyday, as the Lord Jesus tells us: "Man does not live by bread alone, but by every word that comes forth from the mouth of God."

Уважне читання Слова Божого повинно мати місце у нашому повсякденному житті, не надмірно, а в міру. Є три прості, але ефективні способи зробити це. По-перше, ми можемо прочитати розділ Євангелія на початку дня разом із нашими ранковими молитвами. По-друге, ми можемо молитися деякими псалмами під час наших нічних молитов. По-третє, ми маємо, мабуть, найкращий варіант. Ми можемо записати короткий уривок на пам’ять, повтори́ти його і розмірковувати над ним протягом дня. Вночі, засинаючи, ми можемо ще раз повторити цей уривок разом із тими, які пам’ятаємо з попередніх днів.

The attentive reading of the Word of God must have a place in our daily life, not in excess but in moderation. There are three simple yet effective ways of doing this. First, we can read a chapter of the Gospel at the beginning of the day in conjunction with our morning prayers. Second, we can pray some psalms in the course of our night prayers. Third, we have perhaps the best option. We can commit a short passage to memory and repeat it and ponder it throughout the day. At night, as we fall asleep, we can repeat this passage again, together with those that we remember from previous days.

 

The Ethic of Love for Enemies

The Gospel reading gives us today a complete description of the entire Christian ethic of love for enemies, an ethic, which is expressed more succinctly in several other places: "Love your enemies, pray for those who persecute you, do good to those who injure you." This ethic is particularly Christian. There is no other religion or philosophy that espouses it in the same stark terms. The closest parallel in history is the pagan philosophy of Stoicism, which advocates patience towards the ungrateful.

Many religions and ideologies espouse an opposite ethic, one that is based on hatred of ones personal, cultural and political opponents. In Islam, for example, we find the following reference at Surah 48:29: "Muhammad is the messenger of Allah, and those who are with him are ruthless towards unbelievers, but are compassionate among one another."

Similarly, the ideology of atheistic communism rejoices in the misfortune of its opponents as a matter of course in its propaganda. Recently, we witnessed the ecstatic celebrations of leftists across our country, when they heard that the President had contracted the coronavirus. The whole incident set up a stark contrast with similar situations a generation ago, when society was still more greatly influenced by Christianity, and rejoicing at the misfortune of one's enemies would have been perceived as being, at best, in poor taste. 

The adherents of different religions and ideologies would surely object that love of one's enemies is against human nature. To this, we would surely reply that it is contrary to fallen human nature to be sure, but it is entirely consistent with the perfection of human nature.

Let us examine carefully what we mean by love of enemies. We need to be absolutely clear when it comes to this issue, because what the Lord is commanding us is not an emotional love. Emotions cannot be commanded. What the Lord Jesus is commanding us to do is to make a decision. He is commanding us to make the decision to will the good of our enemies. When we will the good of our enemies, it stands to reason that we will will the ultimate good for them, even at the cost of them being deprived certain contingent goods. In other words, we want salvation for our enemies. It might be necessary for them to endure some sort of contingent misfortune in order for them to attain salvation.

Love of enemies is expressed first and foremost in prayer. Prayer for our enemies is not only beneficial for our enemies, but also for us, because by means of prayer, God begins to heal us of the enmities that divide us from others. Here again, we see an enormous contrast between Christianity and other ideologies. Again, the teaching of Islam, for example, is at variance. The Quran teaches that the hearts of believers are assuaged and consoled by the outward expression of anger, especially through acts of violence committed against unbelievers. In the Quranic worldview, in other words, vengeance gives consolation and peace. The fact that this runs counter human experience cannot be said forcefully enough. Vengeance does not objectively assuage anger and hatred but deepens and intensifies it. Feeding a snake will only make the snake bigger.

Prayer, on the other hand, puts us before God our Creator, the Creator of our enemies. Prayer forces us to come to terms with our own desire for God or the lack of desire we may have for Him. By the simple fact that we stand in the same relationship before God, in which our enemies stand, the differences between us begin to dissolve. The same atoning death on the cross was for me and my enemies.

Prayer for enemies is fittingly built into the prayers that the Church prescribes for daily use. During the night prayers, for example, after the dismissal, the Church prescribes the prayer of forgiveness to be offered. It begins, "O Lord, Who loves mankind, forgive those who hate and offend us." This should be our constant sentiment, as we push forward in Christ towards eternal life.

Чудодійний улов риби: Божий звичайний спосіб відповісти на молитву The Miraculous Catch of Fish: God's Usual Way of Answering Prayer

 Сьогодні, в Євангелії ми побачили розповідь святого Луки про чудодійний улов риби, яку святі апостоли Петро та Андрій, разом зі своїми ділови́ми партне́рами, Яковом та Йоаном, досягли завдяки про́яву божественної сили Господа Ісуса. Ми бачимо, що апостоли раніше працювали цілу ніч і нічого не зловили. Однак, як тільки вони приєднались до волі Господа Ісуса щодо них, Господь дарував велике багатство того, що їм було потрібно.

Today in the Gospel, we saw Saint Luke's narration of the miraculous catch of fish, which the Holy Apostles Peter and Andrew, along with their business partners, James and John, attained through the manifestation of the divine power of the Lord Jesus. We see that the apostles had previously labored all night and had caught nothing. Yet, as soon as they aligned themselves with the will of the Lord Jesus for them, the Lord granted a great wealth of what they needed.

Той самий зразок спостерігається протягом усієї історії, яка дана нам у Святому Письмі, а також в історії Церкви, починаючи з часу зіслання Святого Духа на нас у П'ятидесятницю. Час дефіциту та нестачі, здається, завжди збігається із бажанням людей слідувати за власним рішенням, а не Господнім. Тільки звернення до Господа, довіра до Нього та узгодження їхніх бажань з Його бажаннями приносить величезне благословення.

The same pattern is seen throughout all of the history that is given to us in the Scriptures, as well as in the history of the Church, since the time of the descent of the Holy Spirit upon us at Pentecost. A time of scarcity and want seems to always coincide with the people's desire to follow their own decisions and determinations rather than the Lord's. Only turning to the Lord, putting trust in Him and aligning their desires with His desires brings a vast profusion of blessing.

Наприклад, ця історія чітко спостерігається в Книзі пророка Аггея. Народ Ізраїля, який повернувся із Вавилону із заслання, страждав від різного роду дефіциту, посухи та голоду. Аггей виявляє, що причиною стали їх власні рішення. Люди в цілому вирішили, що не час відновлювати храм в Єрусалимі. Вони спочатку будували б власні будинки і повністю закріплювались на землі, перш ніж перейти до цього дуже складно́го проекту. Їхні волі не відповідали святій волі Господа. Отже, природа, Боже сотворення, реагувало на них дефіцитом і посухою. Подальше рішення про їхнє узгодження з бажаннями свого Бога призвело до розмноження всього необхідного.

This story is clearly observed in the Book of the Prophet Haggai, for example. The people of Israel, who had returned from exile in Babylon were suffering from all kinds of scarcity, drought and famine. Haggai reveals that the reason was their own decisions. The people as a whole had decided that it was not time to rebuild the Temple in Jerusalem. They would build their own houses first and get fully established in the land before turning to that very complicated project. Their wills were out of alignment with the Lord's holy will. Thus, nature, God's creation, responded to them with scarcity and drought. Their subsequent decision to realign themselves with the desires of their God led to the profusion of everything that was needed.

Отже, чому все це має бути так? Чому Сотворення має реагувати таким чином на відсутність у людини довіри до Творця? Це тому, що Бог є люблячим Богом. Він уклав завіт, вічний завіт з тим, що створив. Це завіт, який тримає все разом. Коли люди живуть у необережності завіту та незнання Бога, саме́ Сотворення руйнується, бо немає нічого, що могло б утримувати його разом. Для того, щоб Сотворення працювало так, як воно повинно діяти знову, завіт потрібно оновити.

So, why should all this be the case? Why should Creation respond in such a way to man's lack of reliance on the Creator? It is because God is a loving God. He has made a covenant, an eternal covenant, with that, which He has created. It is the covenant that holds everything together. When human beings live in heedlessness of the covenant and ignorance of God, Creation itself breaks down, because there is nothing to hold it together. In order for Creation to work the way that it is supposed to work again, the covenant has to be renewed.

Ми знаємо, що Божественна Літургія відновлює завіт між Богом та Його Сотворенням, але ми також знаємо, що це відновлення стосується лише нас, якщо наше серце зміниться через прийняття Христа в Його Таїнах. Якщо ми будемо впи́сані в Христа через покаяння та Причастя, тоді ми будемо стояти в оновленому завіті.

We know that the Divine Liturgy restores the covenant between God and His creation, but we also know that that restoration is only in relation to us if our hearts are changed through receiving Christ in His Mysteries. If we are incorporated into Christ through repentance and Communion, then we will stand in the renewed covenant.

Саме оновлення завітних стосунків у Христі між Богом та Його Сотворенням відкриває шлях до належного функціонування Сотворення, щоб принести достаток благословень, як матеріальних, так і духовних.

It is the renewal of the covenant relationship in Christ between God and His Creation that opens the way to the Creation's proper functioning to bring forth abundance of blessing, both material and spiritual.

Урок, який ми повинні взяти з сьогоднішнього читання Євангелія, полягає в тому, що Бог незмінно відповідає на молитви покаяння та бажання Його. Ми повинні помі́тити, наскільки прагнуть люди в Євангелії сьогодні бути поруч з Ісусом. Вони натискали на Нього з усіх боків. Йому довелося сісти в човен, щоб пройти якусь відстань між Ним і натовпом. Те са́ме бажання бути поруч із Христом повинно бути і в нас, і це бажання слід оживити покаянням. Завдяки цьому, Сотворення приведено в порядок щодо нас, і достаток Божих благословень і благодаті вивільняється на нас.

The lesson that we should take away from today's Gospel reading is that God invariably answers prayers offered in repentance and desire for Him. We should notice how desirous the people in the Gospel today were to be near Jesus. They pressed on Him from every side. He had to get into a boat, in order to put some distance between Him and the crowd. That same desire to be near Christ should be in us as well, and that desire should be animated by repentance. It is by means of this that Creation is put back into order in respect to us and the abundance of God's blessings and grace are released upon us.

Закінчимо кожен день молитвою покаяння, а кожен новий день почнемо молитвою, що виражає нашу любов до Бога і наше бажання до Нього. Таким чином, ми підтверджуємо свій намір працювати на Царство Небесне.

Let us end each day with a prayer of repentance and begin each new day with a prayer expressing our love for God and our desire for Him. In this way, we solidify our intention to work for the Kingdom of Heaven.