НАШЕ ЖИТТЯ—ПАЛОМНИЦТВО ДО НЕБЕСНОГО ЦАРСТВА OUR LIFE IN THIS WORLD IS A PILGRIMAGE TO THE HEAVENLY KINGDOM

Браття і сестри у Христі—

Псалми прочан (від сто дев’ятнадцятого псалма до сто тридцять третього псалма) нам показують тематичне злучення з Літургією.  Всепалення Літургії не ціле без самопожертви.  Ми мусимо злучити нашу жертву з жертвою Христа.

 The Psalms of Ascent (those that number from 119^th Psalm to the 133^rd Psalm) display for us a thematic connection with the Liturgy. The sacrifice of the Liturgy is not complete without self-sacrifice. We must join our sacrifice with the sacrifice of Christ.

 Жертвувати нашу волю, щоб наслідувати Ісуса Христа на подорожі нашого життя—це є метою християнського життя.

 Sacrificing our will in order to follow Jesus Christ on the journey of our life is the goal of the Christian life.

 Псалми прочан є піснями паломництва, бо люди Ізраїля співали їх, коли подорожували до Єрусалиму, заради великих празників Старої Заповіді.  Мета подорожи до Єрусалиму—це жертвувати святі дари, які Закон Мойсея наказав.  Подібним способом, мета нашої подорожи—нашого життя у цьому світі—жертвувати нашу істоту Божим поклонінням у Небесному Єрусалимі.  Наше життя у цьому світі є подорожжю, під час якої ми страждаємо через всі турботи й бі́ди подорожи.

 The Psalms of Ascent are songs of pilgrimage, since the people of Israel sang them when they journeyed to Jerusalem for the sake of the great feasts of the Old Covenant. The goal of the journey to Jerusalem was to sacrifice the holy gifts, which the Law of Moses prescribed. In a similar way, the goal of our pilgrimage—our life in this world—is to sacrifice our being in the worship of God in the Heavenly Jerusalem. Our life in this world is a journey, during which we suffer through all the troubles and dangers of a journey.

 Так як мандрівники у цьому світі мандрують вдень і шукають притулку вночі́, ми маємо Світло Правди, яке нами керує, і Господь нам дає мир, спокій й притулок у Його Волі, бо джерело упевнености для нас—роздумувати, що наш прогрес залежить від Бога, і не від нас.  Ми потребуємо пам’ятати, що ми не тільки мандрівники, але паломники.  Задля цього, Свята й Божественна Літургія є центром нашого життя, бо вона є паломництвом і передчуттям паломничого свята.  У Святій й Божественній Літургії, беремо участь у Христовому житті, і наслідуємо Його до Єрусалиму для Свята Пасхи, так як Святий Апостол Павло нам каже у посла́нні до Євреїв, в якому він описує наш прихід в Сіонській Горі, місті Бога Живого:

 Just as wanderers in this world wander by day and seek shelter at night, we have the Light of Truth, which guides us. The Lord gives us peace, rest and refuge in His will, since our source of confidence and certainty is in knowing that our progress depends on God and not on us. We need to remember that we are not only wanderers, but also pilgrims. For this reason, the Holy and Divine Liturgy is the center of our lives, because it is a pilgrimage and a foretaste of the pilgrim feast. In the Holy and Divine Liturgy, we take part in the life of Christ, and we follow Him to Jerusalem for Holy Pascha, just as the Holy Apostle Paul tells us in his letter to the Hebrews, in which he describes our arrival on Mount Zion, the city of the Living God:

Але ви приступили до гори Сіонської, і до міста Бога Живого, до Єрусалиму небесного, і до десятків тисяч анголів, і до Церкви первороджених, і на небі написаних, і до Судді всіх до Бога, і до духів удосконалених праведників, і до Посередника Нового Заповіту до Ісуса, і до покроплення крови, що краще промовляє, як Авелева.

 

But you have come to Mount Zion, to the city of the Living God, to the Heavenly Jerusalem, and to tens of thousands of angels, to the Church of firstborn, enrolled in Heaven, to God the Judge of all, and to the spirits of the righteous ones made perfect, to the Mediator of the New Covenant, to Jesus, and to the sprinkled Blood that speaks more eloquently than that of Abel.

 Так як всі мандрівники, ми мусимо відмовлятися всім духам прихильности до світових речей, до місць або людей, бо успішні мандрівники не можуть баритися або мандрувати без мети, але вони мають успіх тяжкою роботою, бо пробують подолати найбільшу можливу відстань перед їхнім наступним відпочинком.

 Because we are all wanderers, we must avoid all spirits of attachment to worldly things, places and people, since successful travelers cannot wander about aimlessly, but they become successful in their goals through hard work, being that they try to cover the greatest possible distance before their next rest.

Щоб мандрувати найбільшу можливу відстань, ми потребуємо мати ясну ідею нашої мети.  Тільки через Святу й Божественну Літургію ми маємо досвід нашої мети. Коли ми маємо цей досвід, треба вибирати цю мету, і тотально присвятитися, щоб наслідувати Христа нашим паломництвом.  У Божественній Літургії, ми вчимося відчужености від світових речей й любови до вічних речей. Часто, під час нашого життя у цьому світі, стаємося дезорієнтованими заради спокус цього життя, але Божественною Літургією можемо статися знову орієнтованими до майбутніх благ.

To travel the greatest possible distance, we need to have a clear idea of where we are going. Only through the Holy and Divine Liturgy can we have experience of our goal. Once we have had this experience, we need to choose this goal, and totally dedicate ourselves to following Christ through our pilgrimage.  In the Divine Liturgy, we learn detachment from worldly things and love for eternal things. Often, during our life in this world, we become disoriented on account of the temptations of this life, but through the Divine Liturgy we can become reoriented towards our future good things.

Перший прочанський псалом, псалом сто дев’ятнадцятий, нам каже, що наше паломництво не легке, але ми будемо мати страждання й турботу, які ісходять від дочасних і світових речей, і також мир, який ісходить від Бога, бо ми оцінюємо вічні чесноти над всіма.  Між всіма речами цього світу, тільки чеснота—вічна; тільки ця після смерти переживе.  Псалом каже: «Від моєї турботи, я взивав до Господа, і Він мені відповідав.»

The first Psalm of Ascent, Psalm 119, tells us that our pilgrimage is not easy, but we will have suffering and trouble that comes from temporary and worldly things, but also peace, which comes from God, since we value eternal virtues above all else.  Among all the things of this world, only virtue is eternal; only this survives death. The Psalm tells us: “From my trouble I called to the Lord, and He answered me.”

Певно, ми будемо страждати через великі турботи й біди, але  Господь буде чути наші молитви і рятувати нас, якщо наша надія є у Ньому, так як у Літургії Він завжди чує наші щирі просьби, і прийде, щоб нам дати Своє Життя—Тілом і Кров’ю.

Certainly, we will suffer great troubles and dangers, but the Lord will hear our prayers and save us, if our hope is in Him, just as in the Liturgy he always hears our sincere petitions, and comes to give us His Life through His Body and Blood.

Псалом дальше описує цей світ: «Довгий час я мешкаю між цими, які ненавидять мир.» У біблійській мові «мир»-- «Шалом» по-єврейськи—описування Божого Життя одним словом.  Коли ми відкладемо житейську печаль, ми приймаємо Боже Життя, Мир, «Шалом» так як ми співаємо у Божественній Літургії словами Пісні Херувимської.

Further, the Psalm describes this world: “For a long time, I have lived among those who hate peace.” In the biblical language, “peace,” that is, the Hebrew word “shalom,” is a description of the Life of God in one word. When we lay aside all worldly care, we receive God’s Life, Peace, “Shalom” just as we sing in the Divine Liturgy through the words of the Cherubic Hymn.

Сьогодні, Божественною Літургією йдемо до Єрусалиму, щоб їсти нашу пасхальну жертву, бо ми є паломниками до цього свята.  Прикладом цього паломництва, вирішимо, щоб робити наше ціле життя як паломництво до Небесного Царства.

Today, in the Divine Liturgy, let us go in spirit to the heavenly Jerusalem to eat our Paschal Sacrifice, since we are pilgrims to this feast. Through this example of pilgrimage, let us decide to make our whole life a pilgrimage to the Heavenly Kingdom.

Царська молитва Господа нашого: три елементи дійсної молитви Our Lord’s Royal Prayer: Three elements of true prayer

Брати і сестри у Христі—

Сьогодні, у Євангелії Неділі Святих Отців Першого Вселенського Собору, молитва Господа нашого Ісуса Христа є моделлю всіх наших молитов.  Ця молитва має моделі у Старому Завіті: урочисті молитви помазаних царів Юдеї, предків Господа нашого—синів Давида.  Ці гарні молитви також показують нам аспекти нашого життя у молитві. 

Перше ми повинні роздумувати про молитву Святого Царя Давида, коли Господь Бог обіцяв йому вічне царство через слова пророка Святого Натана. Ці молитви мають подібний зразок. Спочатку, вони починаються від похвали того, що його Бог зробив в минулому. Цар Давид каже (2 Самуїл 7:23): «Чи ж є якийсь другий народ на світі, як твій народ Ізраїля, народ, єдиний на землі, до якого Бог приходив, щоб його визволити і ви́кинути його для себе як народ, щоб дати йому ім’я, вчинити задля твоєї землі великі та страшні речі, прогнавши народи і богів з-перед твого народу, що його ти визволив з Єгипту?» І тоді, син Давида, Цар Соломон схвалює Бога подібним шляхом (1 Царі 8:23-4): «Господи, Боже Ізраїля! Нема Бога, що був ви тобі рівня, ні на небі вгорі, ні на землі внизу́. Ти бережеш завіт і милість слугам твоїм, що ходять перед тобою усім серцем. Ти додержав слузі́ твоєму Давидові, моєму батькові, те, що обіцяв йому і що устами твоїми промовив, --ти сьогодні справдив рукою твоєю.» І накінець, Цар Єзекія молиться з подібною похвало́ю, коли асирійський цар Санхерив атакував Юдею. Молитва Святого Царя Єзекії з книги Пророка Ісаї (Ісая 37:16) показує нам найпростішу похвалу Господніх минулих діл: «Господи сил, Боже Ізраїля, що возсідаєш на херувимах! Ти єси Бог, ти один над усіма царствами земними. Ти сотворив  небо й землю.»

Today, in the Gospel reading of the Sunday of the Holy Fathers of the First Ecumenical Council, the prayer of our Lord Jesus Christ is a model of all of our prayers.  This prayer itself has models in the Old Testament: the solemn prayers of the anointed kings of Judah, the ancestors of our Lord—the sons of David. These beautiful prayers also show to us certain aspects of our life in prayer.

First, we should consider the prayer of King David, when the Lord God promised him an everlasting kingdom through the words of the Prophet Nathan.  These prayers have a similar pattern. First, they begin with praise for what God has done in times past.  King David says (2 Samuel 7:23) : “What other nation on earth is there like your people Israel? What god has ever led a nation, redeeming it as his people and making a name by great and awesome deeds, as you drove out the nations and their gods before your people, whom you redeemed for yourself from Egypt.” And then, the son of David, King Solomon praises God in a similar fashion (1Kings 8:23-4): “Lord, God of Israel, there is no God like you in heaven above or on earth below; you keep covenant and love toward your servants who walk before you with their whole heart, the covenant that you kept toward your servant, David my father, what you promised him; your mouth has spoken and your hand has fulfilled this very day.” And finally, King Hezekiah prays with a similar praise, when the Assyrian king Sennacherib attacked Judah.  The prayer of the holy King Hezekiah from the Book of the Prophet Isaiah (Isaiah 37:16) shows us simplest praise of the Lord’s former deeds: “Lord of hosts, God of Israel, enthroned on the cherubim! You alone are God over all the kingdoms of the earth. It is you who made the heavens and the earth.”

Подібним способом, як Цар Давид моли́вся про Стару Пасху Юдейську від рабства у Єгипті до свободи у Обіцяній Землі, так Господь Ісус молиться про Нову Пасху від смерти до вічного життя у царстві Божому. Господь молиться (Йоан 17:1-4): «Отче, прийшла година! Прослав свого Сина, щоб Син твій тебе прославив, згідно з владою, що її ти дав йому над усяким тілом: дарувати життя вічне тим, яких ти передав йому. А вічне життя у тому, щоб вони спізнали тебе, єдиного, істинного Бога, і тобою посланого—Ісуса Христа.  А тебе на землі прославив, виконавши те діло, яке ти дав мені до виконання.» Він схвалює Його Отця, коли Він згадує Свої Діла, бо Він також Бог, єдиносущний з Отцем.  

In a similar way, as King David prayed concerning the Old Passover of the Jews from slavery in Egypt to freedom in the Promised Land, so the Lord Jesus prays concerning the New Passover from death to eternal life in the Kingdom of God.  The Lord prays (John 17:1-4): “Father, the hour has come. Give glory to your Son, so that your Son may glorify you, just as you gave him authority over all people, so that he may give eternal life to all you gave him. Now this is eternal life, that they should know you, the only true God, and the one whom you sent, Jesus Christ. I glorified you on earth by accomplishing the work that you gave me to do.” He praises His Father as He commemorates His own deeds, since He too is God, consubstantial with the Father.

Другий елемент цих урочистих, царських молитов є благанням. Ми найчастіше об’єднуємо цей елемент з молитвою. Благання Святого Царя Давида –за поповнювання обіцянки Бога до Давидової династії. Цар Соломон молиться за великий храм, що його він збудував, щоб Бог вислухав молитви народу, і Цар Єзекія молиться за визволення Ізраїля від рук ворогів.  Благання має центральне положення у молитві так, як Господь Ісус каже у Євангелії від Святого Луки. Він каже (Лука 11:9-10): «Отож кажу вам: Просіть, і вам дасться; шукайте, і знайдете; сту́кайте, і вам відчинять. Кожний бо, хто просить, одержує; той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють.» У сьогоднішньому читанні, Господнє благання –за єднання Святої Церкви.

The second element of these solemn, royal prayers is petition. We most often associate this element with prayer. The petition of King David is for the fulfillment of God’s promise to the Davidic dynasty. King Solomon prays for the great temple that he has built, so that God will hear the prayers of the people, and King Hezekiah prays for the deliverance of Israel from hands of enemies. Petition has a central place in prayer, just as the Lord Jesus says in the Gospel of St. Luke. He says (Luke 11:9-10): “And I tell you, ask and you will receive; seek and you will find; knock and the door will be opened to you. For everyone who asks, receives; and the one who seeks, finds; and to the one who knocks, the door will be opened.” In today’s reading, the Lord’s petition is for the unity of the Holy Church.

Третій елемент цих гарних молитов є подякою.  Подяка є скінченням молитви, бо похвала про чудові діла, які Бог зробив у минулому, але подяка про дуже великі користі нині і в майбутньому.  Коли ми бажаємо рости у спорідненості з Богом через молитву, ми повинні включати всі ці три елементи у нашій молитві. Ми повинні дисциплінуватися, щоб починати наші молитви з похвали за Божі чудові діла, і тоді смиренно прощати Його за всі речі, що їх ми потребуємо, і накінець подякувати Йому за всі користі, що їх ми прийняли і будемо приймати. Наші молитви повинні наслідувати цей царський зразок, бо ми царський народ у Христі.  Всі ми беремо участь у помазаному королівстві Ісуса Христа, бо ми помазані Духом Святим, коли Церква помазала нас святим миром у таїнстві миропомазання. 

The third element of these beautiful prayers is thanksgiving. Thanksgiving is the completion and end of prayer, since praise is concerning the wonderful deeds, which God did in the past, but thanksgiving is concerning His enormous benefits both now and in the future.  If we desire to grow in our relationship with God in prayer, we should incorporate all three of these elements into our prayer. We should discipline ourselves to begin our prayer with praise for God’s wonderful works, and then, humbly to ask Him for all those things that we need, and finally to thank Him for all the benefits, which we have received and will receive.  Our prayers should follow this royal pattern, since we are a royal people in Christ. We all take part in the anointed kingship of Jesus Christ, because we were anointed by the Holy Spirit, when the Church anointed us with Holy Myro in the Mystery of Chrismation.

Нотатки для додаткового читання: Естер 14:1-19, Юдита 9:1-14, Псалми 9-10

Як молитви цих святих жінок різняться від молитов царів і молитви Господа нашого?

Чи всі елементи присутні у цих псалмах, чи ні?

 

Suggestions for further reading: Esther 14:1-19, Judith 9:1-14, Psalms 9-10

How are the prayers of these holy women different from the prayers of the kings and the prayer of our Lord?

Are all the elements present in these psalms, or not?

 

Бачення Бога: входження в Присутність Бога через молитву The Vision of God: Entering Into the Presence of God through Prayer

Великий контраст у сьогоднішньому читанні євангелії полягає між темами сліпоти та зору. У символічному значенні цих тем сліпота прирівнюється до гріха і смерті через гріх, тоді як зір прирівнюється до присутності Бога і завершується фактичним досвідом бачення Бога обличчям до обличчя. Обидві теми повністю біблійні. На сторінках Старого Завіту ми бачимо тему сліпоти як наслідок гріха, зціленого Богом через Його милосердя. З іншого боку, тема бачення ще більш повсюдна і завжди асоціюється зі світлом, миром і надією. Зокрема, у псалмах різні автори гімнів Ізраїлю постійно прагнуть подивитися на обличчя Бога і щоб сяюче обличчя Бога сяяло на них благословенням і благодаттю.

The great contrast in today's gospel reading is between the themes of blindness and vision. In the symbolic meaning of these themes, blindness equates to sin and the death that is due to sin, while vision equates to the presence of God and culminates in the actual experience of seeing God face to face. Both themes are thoroughly biblical. Throughout the pages of the Old Testament, we see theme of blindness as a consequence of sin that is healed by God on account of His mercy. On the other hand, the theme of vision is even more ubiquitous and is everywhere associated with light, peace and hope. Particularly, in the Psalms, the various authors of the hymns of Israel continuously long to look upon the face of God and to have the radiant face of God shine on them in blessing and grace.

Для бачення в біблійному контексті необхідні дві речі: по-перше, Бог повинен пролити світло Свого обличчя на людину з благословенням і благодаттю; по-друге, людина повинна бути звернена до Бога, відвернена від випадкових благ, які відволікають її і служать спокусою. Таким чином, у Старому Завіті існує абсолютна тотожність між баченням Бога, з одного боку, і Храмом, з іншого, як умовою та реалізацією цього бачення. Так, псалмоспівець співає в Псалмі 41: «Коли я зможу увійти й побачити обличчя Боже?». Саме Храм робить можливим бачення Бога, а Храм є унікальним місцем, де це бачення досягається.

Two things are necessary for vision in the biblical context: first, God must shed the light of His countenance upon a human being with blessing and grace; second, the human being must be turned towards God, turned away from the contingent goods that distract him and serve as his temptations. Thus, in the Old Testament, there is absolute identity between vision of God, on the one hand, and the Temple, on the other, as the condition and realization of that vision. Thus, the psalmist sings in Psalm 41, "When can I enter and see the face of God." It is the Temple, which makes vision of God possible, and the Temple is the unique place where that vision is attained.

Все це не означає, що лише священики були в змозі досягти бачення Бога за біблійною схемою речей. Навпаки, у всій Біблії ми маємо приклади «храмових видінь», які трапляються звичайним людям за межами Храму. Такі люди містично входять до Храму через молитву та роздум. Хоча це правда, що згідно з Законом Мойсея тільки священики могли входити до Святилища, і лише Первосвященик міг увійти до Святая Святих раз на рік, устаткування цих місць було добре відоме, і є багато доказів, що вони були предметом щоденних роздумів для всіх ізраїльтян. Саме в цьому контексті ми розуміємо богоявління, описане в Псалмі 17, як бачення Святая Святих, унікального місця Божої присутності і, таким чином, визволення, безпеки та захисту Ізраїлю.

None of this is to suggest that only the priests were in a position to attain to the vision of God in the biblical scheme of things. On the contrary, we have examples throughout the Bible of "temple visions" occurring to ordinary people outside the Temple. Such people noetically enter the Temple through prayer and meditation. While it is true that, according to the Law of Moses, only the priests could enter the Holy Place, and only the High Priest could enter the Holy of Holies once per year, the furnishings of these places were well known and there is much evidence that they were the subject of daily meditation for all Israelites. It is in this context that we understand the theophany described in Psalm 17 as a vision of the Holy of Holies, the unique place of God's presence and, thus, the deliverance, safety and protection of Israel.

Крім того, є багато доказів того, що біблійна мова сяйва щодо обличчя Бога («Нехай твоє обличчя сяє над нами, і ми будемо врятовані!») спочатку була дуже практичним і відчутним досвідом. Стародавні ізраїльтяни, які пішли до Єрусалиму на свята, які вважалися Первосвящеником живим представником Ягве. У різних часах під час богослужінь великих свят, світло сонця відбивалося від полірованої поверхні митри заради години дня, в яку проводилися церемонії, і орієнтацію Храму на схід.Таким чином, обличчя Первосвященика сяяло б як практичний символ Божої прихильності, коли він звертався до людей, щоб дати благословення.

Further, there is much evidence that the Bible's language of radiance in reference to the face of God ("Let your face shine upon us and we shall be saved!) was at first a very practical and tangible experience. The ancient Israelites who went up to Jerusalem for the feasts thought of the High Priest as the living representative of Yahweh. At various different times during the services of the great feasts, the light of the sun would reflect off the polished surface of the miter, on account of the hour of the day at which the ceremonies were set and the Temple's eastward orientation. Thus, the face of the High Priest would shine as a practical symbol of God's favor whenever the he would turn to the people to give the blessings. 

Для нас Господь Ісус є Первосвящеником, але Його людська природа також є Храмом, тим унікальним «місцем», де ми можемо побачити Бога у виконанні прагнення Старого Завіту (коли я зможу увійти і побачити обличчя Бога?). Коли ми молимося, ми входимо в присутність Бога і насолоджуємось таким баченням у духовному сенсі. Ми повинні прагнути, щоб наша молитва була від серця, не відволікалася й була особистою, так само, як ми читаємо про Мойсея, що він говорив би з Богом віч-на́-віч, як один друг говорить з іншим. У контексті цієї особистої молитви ми повинні просити, щоб Бог наблизив нас до Нього, дарував нам бачення і дозволив, щоб Його обличчя сяяло на нас у благодаті та благословенні. Ми віримо, що все, що на нас сяє, відображатиметься від нас як безліч чеснот, яких ми шукаємо для власного освячення та освячення тих, хто нас оточує.

For us, the Lord Jesus is the High Priest, but His human nature is also the Temple, that unique "place" where we are able to see God in fulfillment of the Old Testament's longings (when can I enter and see the face of God?). When we pray, we enter the presence of God and enjoy this kind of vision in a spiritual sense. We must strive for our prayer to be from the heart, undistracted and personal, just as we read of Moses that he would speak to God face to face like one friend speaks to another. In the context of this personal prayer, we should ask that God draw us closer to Him, grant us vision and permit that His face shine on us in grace and blessing. We trust that whatever is shined upon us will reflect from us as the multitude of virtues that we seek for our own sanctification and the sanctification of those around us.

 

Consecration for Catechesis: John 9:39-10:9 Christ the True Gate of the Sheep

Christ is the true gate of the sheep. The sheep must come in and go out by Him and find pasture. It is important for us to notice that Christ here calls attention to the many teachers of false religion, who try to climb into the sheepfold by other ways than the gate. Such teachers are thieves and robbers. But what does this mean in the daily reality of the Christian life? What we have here is substantially a prophecy that there will be in the Church various false teachers, who will teach things other than the gospel of Christ. By not making reference to Christ in their teaching or by using only superficial reference, they bypass the gate of the sheep and climb into the fold of the Church by other means. Sadly, even I personally have known cases of such counterfeit "gospels" being preached in the Church. At one point in my priesthood, there was a pastor of a church not too far away from me, who professed to be a Buddhist and used his position to teach Buddhism.

Nevertheless, usually the tactics of the "thieves and robbers" are more subtle than that. Usually they can be found "spinning" the gospel in order to promote their own ideas, using this or that text to support their views, while ignoring volumes of other texts that contradict them. Rather than their message being firmly rooted in the Word of God, God's Word is merely used to offer support to deviant notions.

Real preaching and real catechesis have to be rooted in the Word of God according to the Tradition of the Church. In this context, the Tradition of the Church means the way that the Church has consistently understood the sacred text. Any development of that understanding is consistent with what came before. There are never any contradictions in Tradition.

God, grant the grace to preachers and teachers to put aside their own ideas and cling firmly to the Tradition of the Church, founded as it is in the Word of God. May they have an ever-deepening insight in the True Faith as they reflect upon Your Word in silent conversation with You. Give them the grace to desire to be drawn ever closer to You through prayer and their apostolate; choosing to abide in You, the Vine, may they become fruitful branches in Your vineyard. To You be glory in the Church through all the ages of ages. Amen.

ЧЕСНОТА ЧИСТОТИ: ВІРНІСТЬ ГОСПОДЕВІ THE VIRTUE OF CHASTITY: FAITHFULNESS TO THE LORD

Сьогодні, ми читаємо у євангельському читанні про те, що жінка-самарянка мала п’ятьох чоловіків і той, якого вона на той час мала  –не був її чоловіком.  Це самарянка, яка стала великою святою заради зустрічі з Господом Ісусом, є прикладом для нас, щоб навчати нас про специфічну чесноту. Господь Ісус у цьому уривку, закликає нас, щоб роздумувати над чеснотою чистоти. Чеснота чистоти є сюжетом розмови дуже рі́дкісною. Це дуже небезпечно, тому що багато людських душ загине заради дуже небезпечних пороків, які є протилежними до цієї чесноти.  Більше того, наша культура постійно пробує запалити хтивість у нас, щоб бути засобом реклами, творячи небезпеку особливо для наших молодих людей. 

Today, we read in the Gospel reading that the Samaritan Woman had five husbands and that that one, whom she then had, was not her husband.  This Samaritan Woman, who became a great saint on account of her meeting with the Lord Jesus, is an example for us, in order to learn about a specific virtue.  The Lord Jesus in this passage challenges us to meditate on the virtue of chastity. The virtue of chastity is the subject of conversation very rarely.  This is very unfortunate, because a lot of people are losing their souls on account of the dangerous vices, which are contrary to this virtue.  Further, our culture constantly tries to enflame lust in us, in order to use it as a vehicle of advertising, creating a danger especially for our young people. 

Буквальним сенсом, чистота означає те, щоб мати чистий розум, і чисте серце і тіло від думок і діл, які шоста і дев’ята заповіді забороняють. Ці заповіді забороняють всю сексуальну поведінку, крім того, що між чоловіком і жінкою, які є вінчаними. Сексуальні дії мають бути «відкритими до життя.» Тож, ми є нечистими у наших діях, коли ми чинимо ці заборонені поведінки, гріхи чужоложу, розпусти, мастурбату, і так далі.  Тоді, ми є нечистими у наших думках, коли ми або дозволимо вхід цих думок в наш розум, і більш серйозно, коли ми розважаємо над ними. 

In the literal sense, chastity means having a pure mind, heart and body from thoughts and deeds, which the sixth and ninth commandments forbid.  These commandments forbid all sexual behavior, except that between a man and a woman, who are married to one another.  Further, sexual acts have to be “open to life.” So, we are unchaste in our deeds when we commit these forbidden behaviors, the sins of adultery, fornication, masturbation and so forth.  Then, we are impure in our thoughts when we either admit these thoughts into our minds, or, more seriously, when we entertain them. 

Тож, ми бачимо те, що навчання Церкви про уживання сексуальної здатности є дуже суворим і обмеженим. Проте, Церква також дуже реалістична. Вона знає те, що ці гріхи є найменшими серйозними між категоріями серйозних гріхів, заради сильних пристрастей, які супроводять спокуси і тоді діла. Також, вона пізнає те, що сила звичаю є часто аспектом у історії боротьби індивідуального християнина з цими гріхами. Отже, Церква робить примирення з Богом і з нею, щоб бути легким. Ми тільки потребуємо ненавидіти наші гріхи і сповідати їх, щоб прийняти стан, який є навіть кращим від того, який ми мали перед тим, коли ми грішили.

Therefore, we see that the teaching of the Church concerning the use of the sexual faculty is very severe and restrictive.  Nevertheless, the Church is also very realistic.  She knows that these sins are the least serious among the categories of serious sins, on account of the strong passion, which accompany the temptations and then the acts.  Also, she is aware that the strength of habit is often a factor in the history of the struggle of an individual Christian with these sins. Therefore, the Church makes reconciliation with God and with her easy.  We only need to hate our sins and confess them, in order to receive a condition that is even better than before we sinned.

Глибшим способом, чеснота чистоти є про нашу спорідненість з Господом Богом. Так як ми читаємо у Святому Письмі, Божий народ часто описаний як нечиста жінка, навіть блудниця, і щоб ілюструвати цю спорідненість Пророк Осій був наказаний одружитися з блудницею. Тож, глибше значення чистоти є вірністю до Господа Бога. Уживаючи інший опис нашої споріднености з Богом від Святих Писань, ми можемо подумати про нашу душу як сад, в який Господь тільки має дозвіл, щоб входити. Там, ми маємо обов’язок виростити прекрасні речі, думки наповнені чеснот, і не пороків, тому що наш сад є підготовленим до нашого Господа, нашого Улюбленого. Дальше, ми також маємо обов’язок ви́корінити всі речі, неподобні й неналежні, які образили б нашого Пана.

In a deeper way, the virtue of chastity is about our relationship with the Lord God. Just as we read in the Holy Scriptures, God’s people often are described as an unchaste woman, even a whore, and, in order to illustrate this relationship, the Prophet Hosea is commanded to marry a whore. So, the deeper meaning of chastity is faithfulness to the Lord God. Using another description of our relationship with God from the Holy Scriptures, we can think about our soul as a garden, into which the Lord alone has permission to enter.  There, we have an obligation to grow beautiful things, thoughts filled with virtue, and not vice, because our garden is prepared for our Lord, our Beloved. Further, we also have an obligation to uproot all things, ugly and unseemly, which might offend our Master.

Це дуже корисний опис, тому що сади́ (добрі наповені водою місця на землі) були дуже важливими від початку нашого роду. Якщо ми роздумаємо над цим прецінним описуванням, ми пізнаємо те, що у центрі са́ду нашої душі є джерелом води живої, про яке Господь наш Ісус Христос розказав нам у сьогоднішньому євангелії. Таїнство нашого хрещення залишиться у нас після обряду нашого хрещення. Воно стало цим джерелом води живої. Вода є благодаттю Божою, як цілющий дощ—джерело всього життя.  Це є водою, яку ми уживаємо у саді нашої душі, щоб виростити прекрасні речі для Господа, так як ми читаємо у Святому Письмі: «З Едему ж виходила ріка, щоб зро́шувати сад.» Нашою співпрацею, джерелом нашого хрещення стало рікою, «розділялась вона на чотири течії,» чотири течії репрезентуючи ціле життя чесноти, особливо чистоти.

This is a very useful image, because gardens (well-watered places on the earth) have been very important since the beginning of our race. If we reflect on this precious image, we realize that, in the center of the garden of our soul, is the spring of living water, about which our Lord Jesus Christ told us in today’s Gospel.  The mystery of our Baptism remains in us after the rite of our Baptism. It becomes this source of living water. The water is the grace of God, as a life-giving rain—the source of all life.  This is the water, which we use in the garden of our soul to grow beautiful things for the Lord, just as we read in Holy Scripture: “From Eden a river arose to water the garden.” With our cooperation, the spring of our Baptism becomes a river, “that divided into four streams,” the four streams representing the whole life of virtue, especially chastity.

Весільний образ криниці: ми належимо Богу в інтимній та виключній спорідненості The Nuptial Image of the Well: We Belong to God in Intimate and Exclusive Relationship

Коли ми чуємо історію, пов’язану зі сьогоднішнім євангельським читанням, ми не повинні упускати той факт, що ця історія – весільний мотив. У Біблії криниця є символом, який завжди асоцію́ється зі шлюбом. Історії шлюбу Ісаака та Ревекки, Якова та Рахілі, Мойсея та Ціппори зосереджені на криниці. Насправді, у стародавній ізраїльській культурі, криниця разом із міськими воротами часто була місцем укладання шлю́бних контрактів. У новозавітній традиції не випадково з’явлення Архангела Гавриїла Марії, яка має стати Божою Матір’ю, починається біля криниці в Назареті і продовжується там, де знаходиться дім Марії. Донині на місці колодязя знаходиться грецька православна церква Благовіщення, а на місці дому Богоматері – римо-католицький храм. Кожна з цих історій є символічною картиною стосунків Бога з Його народом. Бог викупляє Свій народ і одружує їх із Собою.

When we hear the story that is related in today's Gospel reading, we should not miss the fact that this story is a nuptial motif. In the Bible, the well is a symbol that is always associated with marriage. The marriage stories of concerning Isaac and Rebecca, Jacob and Rachel, and Moses and Zipporah are centered on a well. In fact, in ancient Israelite culture the well, along with city gate, was frequently the place where marriage contracts were negotiated. In New Testament tradition, it is no accident that the apparition of the Archangel Gabriel to Mary, who is to become the Mother of God, begins at the well in Nazareth and continues at the location of the house of Mary. To this day, the Greek Orthodox church of the Annunciation is located at the site of the well, while the Roman Catholic church is built on the site of Our Lady's house.  Each of these stories is a symbolic picture of God's relationship with His people. God redeems His people and weds them to Himself.

Боже відкуплення індивідуальної, грішної людської душі також містично зосереджено на певному колодязі. Він зосереджений на криниці хрещення. У хрещенні кожен з нас був викуплений від влади гріха і смерті і був одружений з Христом, Богом нашим. Тому ікона Христа в Його стражданнях, що носить терновий вінець і тримає в руці тростину, як скіпетр, називається «Нареченим». Далі святий Павло прямо говорить: «Хто приєднаний до Господа, є з Ним один Дух».

God's redemption of the individual, sinful, human soul is also mystically centered on a well, of sorts. It is centered on the baptismal fount. In baptism, each of us was redeemed from the power of sin and death and was wedded to Christ our God. This is the reason the icon of Christ in His suffering, wearing the crown of thorns and bearing the reed in His hand as a scepter is called "the Bridegroom." Further, Saint Paul says explicitly, "He that is joined to the Lord is one Spirit with Him."

Через таїнства Церкви ми об’єднані в інтимність містичного шлюбу з нашим Богом. На практиці це означає, що ми укладаємо угоду вірності. Оскільки ми були викуплені Господом і з’єднані з Ним, ми належимо Господу у виключних і близьких стосунках. Зрадити ці стосунки через серйозний гріх — це як невірність у шлюбі. Це, звичайно, духовний шлюб, і тому більшість невірності, яку ми робимо, є духовною. Більшість нашої невірності Богу проявляється в наших думках, незалежно від того, проявляється вона в якийсь момент у нашому тілі чи ні.

Through the sacraments of the Church we are joined in the intimacy of a mystical marriage with our God. This means in practical terms that we enter into a covenant of fidelity. Since we have been redeemed by the Lord and joined to Himself, we belong to the Lord in an exclusive and intimate relationship. To betray that relationship through serious sin is like infidelity in marriage. This is, of course, a spiritual marriage, and so, most of the infidelity that we commit is spiritual. Most of our unfaithfulness to God is manifest in our thoughts, whether or not it is, at some point, manifested in our body.

У шлюбі з Богом ми можемо бути невірними через різні способи. Всі ці способи можна символізувати як духовні форми ідолопоклонства, в яких ми поклоняємося чомусь іншому, а не нашому Богові. Наприклад, ми можемо легко бути обдуреними цією культурою, щоб поклонятися насолоді, виключаючи з нашого життя самозречення, якого вимагає від нас Бог. Ми можемо бути обдуреними дияволом, щоб поклонятися гніву, нести ненависть і обра́зу на інших, хоча наш Бог наказує нам відмовитися від цього і пробачити тих, хто нас образив. Ми можемо поклонятися собі, а не Богові, чинячи всіляку несправедливість щодо наших ближніх.

There are various ways that we can be unfaithful in our marriage to God. All of these ways can be symbolized as spiritual forms of idolatry, in which we worship something else, rather than our God. For example, we can easily be deceived by this culture to worship pleasure, eliminating from our life the self-denial that God requires of us. We can be deceived by the devil to worship anger, bearing hatred and resentment towards others, even though our God commands us to give those things up and forgive those who have hurt and offended us. We can choose to worship ourselves rather than God, by committing all kinds of injustice against our neighbors.

Замість того, щоб жити в невірності такого ідолопоклонства, Бог закликає нас залишатися вірними Йому. Святий Максим Ісповідник йде далі. Він говорить нам: «Слово Боже, Яке раз назавжди народилося тілом, завжди у Своєму співчутті бажає народитися в дусі в тих, хто бажає Його. Він стає младенцем і формує Себе в них через чесноти». Святий Симеон Новий Богослов використовує той самий образ: «Блажен, хто побачив, що світло світу формується в собі, бо має Христа в собі, як немовля в утробі, і вважається матір’ю Христовою». Подібно до того, як вагітні жінки повинні бути обережними, що вони їдять, що вони п’ють, яким сортом діяльності вони займаються, ми повинні найбільше піклуватися про те, щоб плекати нашого Бога всередині нас і вино́сити Його для спасіння тих, хто нас оточує. Будь-яка сварка, будь-яка несправедливість і нечистота можуть стати причиною нещасного викидня того, що ми носимо.

Rather than living in the infidelity of such idolatry, God calls us to remain faithful to Him. Saint Maximus the Confessor goes further. He tells us, "The Word of God, Who once for all was born in the flesh, always in His compassion desires to be born in spirit in those who desire Him. He becomes an infant and moulds Himself in them through the virtues." Saint Simeon the New Theologian uses the same image, "Blessed is he who has seen the light of the world take form within himself; for he has Christ within him like a babe in the womb, and is reckoned as a mother of Christ." Just as pregnant women must be careful what they eat, what they drink, what kind of activity they indulge in, we must take the greatest care to nurture our God within us and bring Him forth for the salvation of those around us. Any quarreling, any injustice, and impurity may cause the unfortunate miscarriage of that which we carry. 

ЄДИНИЙ ДІЙСНИЙ СКАРБ: ПАМ’ЯТЬ ПРО БОГА ПРОТИ ЖИТЕЙСЬКОЇ ПЕЧАЛІ THE ONLY REAL TREASURE: REMEMBRANCE OF GOD VS. THE CARES OF LIFE

Брати й сестри у Христі—

Розслаблений у сьогоднішньому Євангелії є символом кожного з нас, бо кожен з нас є паралізованим у нашій природі гріхом і смертю. Проте, навертаючись до Христа, ми приймаємо свободу і дійсне життя.  Кожного дня, від ранку до вечора, ми маємо контакт зі злом, бо зло є випадками нашого індивідуального життя, речами, які ізолю́ють нас, роблячи нас, щоб бути індивідами, замість цього, щоб бути особами. Що є різницею? Так, як назва визначає, індивід є розділеним від інших гордістю та ілюзією незалежности, але особа живе у спорідненості з іншими. У Святій Тройці, наприклад, три Особи мають одну, єдину природу, але вони є різними між Собою заради їх спорідненостей. Їхнє життя є моделлю для нас, бо ми також всі маємо одну, єдину природу, але Бог привів нас в буття, щоб бути особами, тобто, жити у спорідненості. 

The invalid in today’s Gospel is a symbol of each one of us, since each of us is paralyzed in our nature by sin and death. Nevertheless, turning to Christ, we receive freedom and true life. Each day, from morning until night, we come into contact with evil, because evil is the circumstances of our individual life, the things, which isolate us, making us individuals instead of persons. What is the difference? Just as the word suggests, the individual is divided off from others by pride and the illusion of self-sufficiency, but the person lives in relationship with others. In the Holy Trinity, for example, the three Persons have one and the same nature, but they are different from one another on account of their relationships. Their life is a model for us, since we also have one and the same nature, but God brought us into being to be persons, that is, to live in relationship.

Покликання Господа є двосічним, тому що Він кличе нас, щоб бути у спорідненості з іншими людьми, а також з Ним.  Отже, мета християнського життя є досконалою любов’ю до Бога й до інших, бо запрошення Господа до нас, сотворених, безсмертних осіб є тим, щоб брати участь у Його житті через спілкування у Особі Господа нашого Ісуса. Природно, запрошення жити у спорідненості з Богом є найпершим, тому що наша спорідненість з іншими людьми приймає значення зі споріднености з Ним, точно з пізнання присутности Бога. Наша воля є здатністю, яка шукає добро. Проблема паде́нної людської волі є тим, що вона має тяжкість у рішучості між різними добрими, між зміненими, непостійними добрими і незмінним, вічним Добром. Для нашої волі, кожне добро є скарбом, але присутність Бога є останнім скарбом і єдиним дійсним скарбом. Цей факт стає дуже ясним у часі нашої смерти, бо тоді всі інші добрі речі, наші скарби, зникають, тільки один, єдиний скарб залишиться—присутність Бога. Це дуже важливий уро́к і важливе розважання для нашої сучасної культури—присутність Бога, що є єдиним скарбом.

The call of God is twofold, because He calls us to be in relationship with others, but also with Him. Therefore, the goal of the Christian life is perfect love of God and others, since the invitation of the Lord to us, created, immortal persons is to share in His life through communion in the Person of our Lord Jesus. Naturally, the invitation to live in relationship with God is primary, because our relationship with other people acquires its meaning from relationship with Him, specifically from realization of the presence of God. Our will is a faculty that seeks good. The problem with the fallen human will is that it has difficulty discerning between mutable, impermanent goods and the unchanging, eternal Good. For our will, each good is a treasure, but the presence of God is the ultimate treasure and the only true treasure. This fact becomes very clear in the time of our death, since then all other good things, our treasures, vanish, and only the one, unique treasure remains—the presence of God. This is a very important lesson and meditation for our contemporary culture—the presence of God is the only treasure.

Відчувати присутність Бога є дуже легко і дуже тяжко одночасно, бо Бог є завжди ближній до нас, але ми є здатними, щоб бути дуже далеко від Бога через забуття, і тоді те, що наслідує забуття, гріх. Щоб відчувати присутність Бога, ми мусимо відкладати зло з нашого життя, всі ці випадки, які ізолюють нас. Ці речі Божественна Літургія називає «житейською печаллю.» Коли ми відкладаємо житейську печаль, тоді присутність Бога стає явною. Концепт подібний до ідеї про відлиття лузги. Житейська печаль формує лузгу навколо нас, але ми покидаємо цю лузгу через пам’ять Бога.  Отже, єдиний шлях кожної людини, щоб скінчити ізоляцію у забутті й грісі—свідомість присутности нашого Бога. Нічого не може бути легшим, а також тяжчим одночасно, тому що ми тільки потребуємо пам’ятати Бога, щоб бути у Його присутності, але ми мусимо пам’ятати, щоб пам’ятати про присутність Бога під час періодів, коли житейська печаль пробує знищити цю пам’ять.

Perceiving the presence of God is, at the same time, very easy and very difficult, since God is always near to us, but we are capable of being very far from God through forgetfulness, and then, that which follows forgetfulness, sin. To perceive the presence of God, we must lay aside evil from our lives, all those circumstances, which isolate us. These things the Divine Liturgy calls “the cares of life.” When we lay aside the “cares of life,” then the presence of God becomes clear. The concept is similar to the idea of shedding a husk. The cares of life forms a husk around us, but we cast off this husk through the remembrance of God. Therefore, the only way for each human being to end his isolation in forgetfulness and sin is consciousness of the presence of our God. Nothing could be easier, but also harder at the same time, because we only need to remember God, in order to be in His presence, but we must remember to remember this presence during periods when the cares of life try to destroy this remembrance.

Наші предки уживали Ісусову Молитву, щоб завжди пам’ятати про Бога, і ми можемо використовувати цю древну молитву для тієї самої причини. Ми будемо бачити те, що всі наші діла, і ніби наші страждання і спокуси стають спокійні́шими, коли ми є свідомими присутности Бога.  Ми повинні починати, щоб розуміти те, що час, який проходить без свідомости присутности Бога є даремним часом, бо як може, річ мати цінність, коли бракує найбільшого скарбу? Вкінці, звичай свідомости Бога є єдиним ефективним приготуванням до жахливих страждань, які є майбутніми. Господь наш Ісус Христос нам каже, що страждання того періоду буде настільки велике, що «любов багатьох людей стане холодною.» Тільки ті, які є приготованими, будуть продовжувати до кінця. Ми мусимо бути приготованими, щоб залишитися у присутності Бога, незважаючи на жахливе страждання.

Our fathers used the Jesus Prayer to remember God constantly, and we are able to use this ancient prayer for just the same purpose. We will see that all our deeds, and even our sufferings and temptations become more peaceful, when we are conscious of the presence of God. We should begin to understand that time, which passes without awareness of the presence of God is wasted time, for how is it possible for a thing to have value when it lacks the greatest treasure?  Finally, the habit of the awareness of God is the only effective preparation for the horrible sufferings, which are to come. Our Lord Jesus Christ tells us that the suffering of that time will be so great that “the love of many will grow cold.” Only those, who are prepared will persevere to the end. We must be prepared in order to remain in the presence of God despite horrible suffering.

Христос, хліб життя: ми повинні бажати бути з Богом Christ, the Bread of Life: We Should Desire To Be With God

Протягом усього останнього тижня Церква читала уривки з Євангелія від Йоана, які разом відомі як Проповідь про Хліб життя. Цю розширену проповідь Господь Ісус виголошував у синагозі в Капернаумі великому натовпу Його учнів та інших зацікавлених сторін. Нагода цієї проповіді стала поворотним моментом у Його служінні. До цієї проповіді популярність Господа Ісуса неухильно зростала, оскільки все більше і більше людей вирішували присвятити себе Йому, як Його учні. Проповідь про Хліб життя змінила усе це. Проповідь внесла в тіло учнів розчарування, через яке переважна більшість учнів покинула Його.

During all the last week, the Church has been reading the passages from the Gospel According to Saint John, which are collectively known as the Bread of Life Discourse. This extended sermon was preached by the Lord Jesus in the synagogue in Capernaum to a large of crowd of His disciples and other interested parties. The preaching of this sermon was a turning point in His ministry. Prior to this sermon, the Lord Jesus had been steadily growing in popularity, as more and more people decided to dedicate themselves to Him as His disciples. The Bread of Life Discourse changed all of that. The sermon introduced into the body of the disciples a disillusionment, which caused the great majority of the disciples to leave Him.

Отже, що було такого в доктрині цієї проповіді, що слухачі ́визнали таким скандальним і неприйнятним? Багато хто переконався, що Ісус був Месією, обіцяним Ізраїлю, поки не почули цю проповідь. Потім вони залишили Його з огидою. Спочатку Він сказав їм, що Він є Хлібом Життя. Потім Він сказав їм, що цей Хліб насправді є Його тілом і кров’ю. Якби хтось хотів жити вічно, він мав би їсти Його плоть і пити Його кров. Пропозицією їсти плоть та пити кров Сина Людського, авдієнцію відштовхнув Господь Ісус.

So, what was it about the doctrine of this sermon that the hearers found to be so scandalous and unacceptable? Many had become convinced that Jesus was the Messiah promised to Israel, until they heard that sermon. Then, they left Him in disgust. First, He told them that He was the Bread of Life. Then, He told them that that Bread was actually His flesh and blood. If anyone wanted to live forever, he would have to eat His flesh and drink His blood. The suggestion of eating the flesh and drinking the blood of the Son of Man sent the Lord Jesus' audience away, recoiling in horror. 

Двадцять одне століття по тому Таїнство Євхаристії все ще є суперечливим, і більшість єретичних і розко́льницьких ру́хів, які відірвалися від єдиної, святої, соборної та апостольської Церкви, зробили це, принаймні частково, тому що вони не могли прийняти те, що вимога їсти тіло Сина Людського і пити Його кров є буквально істинною. Багато хто сказав: «Є багато випадків, коли Господь Ісус використовує о́бразні слова́, щоб донести Свою думку. Це просто один із таких випадків». Справді, в Євангелії є багато випадків, коли Господь використовує образну та параболічну мову. Насправді, майстерність Господа Ісуса як оповідача значною мірою залежить від використання саме такої мови. Але різниця між цими випадками та цією промовою про Хліб життя не може бути більшою саме з цієї причини: натовп у тій синагозі в Капернаумі сприймає те, що говорить Господь, буквально. Ми знаємо це, тому що святий Йоан говорить нам, що вони були відшто́вхнуті посланням Ісуса. Господь Ісус не докладає жодних зусиль, щоб виправити їх буквальність. Коли вони починають залишати Його товариство, Він не кличе їх: «Зачекайте! Ви щойно мене неправильно зрозуміли». Навпаки, Він відпускає їх. Він відпускає їх, бо вони відкинули Його вчення в істині. Слідувати за Ісусом необхідно для спасіння. Сам Господь Ісус каже нам: «Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене». Якби не треба було сприймати Його слова буквально, Він, як всеблагий Бог, мав би виправити їхні помилкові уявлення, а не дозволити їм покинути Його і втратити своє спасіння. Однак, Він дозволяє їм приймати рішення і відвертатися від Нього, тому що їсти Його плоть і пити Його кров чи ні, не можна домовитися.

Twenty-one centuries later, the Mystery of the Eucharist is still controversial, and most heretical and schismatic movements that have broken away from the one, holy, catholic and apostolic Church have done so, at least in part, because they could not accept that the requirement to eat the flesh of the Son of Man and drink His blood is literally true. Many have said, "there are plenty of cases in which the Lord Jesus uses figurative language in order to get His point across. This is simply one of those cases." Indeed, there are many cases in the Gospels where the Lord uses figurative and parabolic language. In fact, the Lord Jesus' skill as a storyteller is largely dependent on using just such language. But the difference could not be greater between those cases and this Bread of Life Discourse for precisely this reason: the crowds in that synagogue in Capernaum take what the Lord is saying literally. We know this, because Saint John tells us that they were repulsed by Jesus' message. The Lord Jesus makes no effort to correct their literalism. When they begin to leave His company, He does not call out to them, "Wait! You have just misunderstood me." On the contrary, He lets them go. He lets them go, because they have rejected His teaching in truth. Following Jesus is necessary for salvation. The Lord Jesus Himself tells us, "No one comes to the Father except through Me." If His words were not to be taken literally, He, as the all-good God, would have to correct their mistaken notions, rather than let them leave Him and lose their salvation. Nevertheless, He allows them to make their decision and depart from Him, because eating His flesh and drinking His blood are non-negotiable.

Таїнство Євхаристії є єдиним джерелом вічного життя для тих, хто прийняв хрещення. Коли ми споживаємо тіло і кров Христа, у нас росте нетлінне життя Бога. З нами відбувається найпрекрасніше, адже ми стаємо Богом по благодаті. Подібно до того, як колода у вогні стає повністю просякнута вогнем до такої міри, що неможливо сказати, де закінчується колода і починається вогонь, або де закінчується вогонь і починається колода, так само ми стаємо єдиним з Богом через Таїнство, яке, як говорить нам святий Кирило Єрусалимський, робить нас «сотілесними і сокровеними з Христом».

The Mystery of the Eucharist is the sole source of eternal life for those, who have been baptized. When we eat the flesh and blood of Christ, the imperishable life of God grows within us. The most wonderful thing happens to us, since we become God by grace. Just as a log in the fire becomes complete imbued with fire to the extent that it is not possible to say where the log ends and the fire begins, or where the fire ends and the log begins, so too do we become one with God through the Mystery that, as Saint Cyril of Jerusalem tells us, makes us "co-bodied and co-blooded with Christ."

Інакше Святе Причастя стає основою всякої духовності, бо в основі кожного справжнього духовного прагнення лежить любов до Бога і бажання бути з Богом, бажання, власне, бути єдиним з Богом. Це прагнення задовольняється Святим Причастям, але воно поширюється на все життя. Кожної години і за будь-яких обставин ми повинні прагнути бути з Богом. Хіба ми не бажаємо бути з тими, кого любимо, з друзями, подружжям, членами сім’ї? Точно так само ми повинні бажати бути з Богом, Який любить нас достатньо, щоб покликати нас особисто з небуття до буття і пожертвувати Собою за нас, щоб дати нам дар вічного благополуччя в Його Царстві. Бути з Богом – це те, що ми називаємо «молитвою», а кульмінацією молитви є наше прийняття Самого Господа у Святому Причасті.

In yet another way, Holy Communion becomes the basis of all spirituality, because at the basis of every true spiritual aspiration is love of God and desire to be with God, desire, in fact, to be one with God. That aspiration is satisfied in Holy Communion, but it extends to all of life. At every hour and in every circumstance, we should long to be with God. Do we not desire to be with those we love, with friends, spouses, family members? In just the same way, we should desire to be with God, Who loves us enough to call us personally from nothingness into being and to sacrifice Himself for us to give us the gift of everlasting wellbeing in His Kingdom. Being with God is what we call "prayer" and the culmination of prayer is our reception of the Lord Himself in Holy Communion.