БОГ ЧАСТО ПОВТОРЮЄ ЙОГО СЛОВА GOD OFTEN REPEATS HIMSELF

Коли ми продовжуємо роздумувати над Одкровенням Святого Апостола Йоана Богослова, ми бачимо більше і більше те, що ця книга є літургійною. Фактично, через це роздумування ми стали свідками небесної Літургії, якої наша Служба Божа є образом, неначе у дзеркалі.  У описі відкривання шостої і сьомої печатки, виявлення Євангелії Святого Агнця несло справедливість до всесвіту, бо злочинці побігли від обличчя Агнця, але справедливі, які увірували у Христа, були опечатаними печаткою Бога Живого.  Святий Апостол Йоан тоді побачив тих разом нагромаджених, які були вибраними від всіх племен ізраїльських і тих, які вийшли з язических народів, радіючи перед престолом Бога і перед Агнцем.  Це є кінцем людської історії й наповненням всіх Божих обіцянок.

As we continue to reflect on the Apocalypse of the Holy Apostle John the Theologian, we see, again and again, that this book is liturgical. In fact, through this contemplation, we have become witnesses of the Heavenly Liturgy, of which our Divine Liturgy is an image, as if in a mirror.  In the description of the opening of the sixth and seventh seal, the revelation of the Gospel of the Holy Lamb brought justice to the universe, since the evildoers fled from the face of the Lamb, but the just, who believed in Christ, were sealed with the seal of the Living God.  The Holy Apostle John then saw gathered together those, who were chosen from all the tribes of Israel and those, who came out of the Gentile nations, rejoicing before the throne of God and before the Lamb. This is the end of human history and the fulfillment of all God’s promises.

Ми повинні нотувати шлях, яким цей світ є описаним у цій частині Одкровення. Святий Апостол Йоан бачить натовп численний, перелічити який ніхто не міг «від усякого народу і племен.» Старший каже йому, «це ті, що прийшли від горя великого, і обмили одежі свої, і ви́білили їх у крові Агнця.» Цей світ є описаним, як «велике горе,» тобто «велике страждання,» в якому справедливі мали можливість обмити їх душі у Житті Христа Ісуса, тобто стати конформованими до Христа через Його таїнства, самозречення і страждання у єднанні з Ним.  Заради цієї причини, церковні пісні часами описують цей світ, як «долину ридання.»

We should note the way in which this world is described in this part of the Apocalypse. The Holy Apostle John sees a crowd so numerous that no one can count them “from every people and tribe.” An elder says to him, “These are they, who have come out of the great tribulation, and they have washed their robes, making them white in the blood of the Lamb.” This world is described as “the great tribulation,” in which the just have had the opportunity to wash their souls in the life of Christ Jesus, namely, to become conformed to Christ through His Mysteries, self-denial and suffering in union with Him. For this reason, Church hymns sometimes describe this world as “a valley of tears.”

Протестанське тлумачення, яке вірує в те, що «велике горе» є специфічним періодом майбутнього часу є неправильним у двох шляхах. Перше, воно ігнору́є літургійний контекст книги, і, друге, це зменшує страждання християн для імені Христа через всю історію, неначе страждання певних християн у певному періоду історії є ціннішим від страждання апостолів, мучеників, ісповідників у всій історії світу. Ні, Одкровення Апостола Йоана є літургійною книгою, і ми не можемо розуміти її лінійним способом, неначе одна річ необхідно слідує за іншою. Замість того, ті ж самі ідеї часто є повтореними. Ми розуміємо це, тому що ми маємо досвід святої літургії. Протестанти не мають літургії, і отже вони не розуміють.

The Protestant interpretation, which believes that “the Great Tribulation” is a specific period in future time is incorrect in two ways.  First, it ignores the liturgical context of the book, and, second, it diminishes the suffering of Christians for the name of Christ through all of history, as if the suffering of certain Christians in a certain period of history is more valuable than the sufferings of the Apostles, the martyrs and the confessors in the whole history of the world.  No, the Apocalypse of the Apostle John is a liturgical book, and we cannot understand it in a linear way, as if one thing necessarily follows after another. Instead, the very same ideas are often repeated. We understand this, because we have experience of holy liturgy. Protestants do not have liturgy, and, therefore, they do not understand.

Ми вже бачили те, що святі мученики взивають до Бога з-під вівтаря, і Бог утішав їх і подав їм білі одежі, і тоді, тут, ми бачили тих самих людей, стоячи перед престолом. Це дуже важливе, ми потребуємо розуміти дуже добре повторенну природу цього розказу, щоб відміняти помилки всіх сортів.  Ми вже бачили цілу історію людського роду у розказі про запечатану книгу і розла́мування її печаток, але ми бачитимемо цю історію повторену знову у розказі про сім сурм, і далі інше повторення у розказі про сім кар. Ці різні розкази кажуть ту саму історію, але з іншими на́голосами, додаючи інформацію кожним повторенням.  Цей концепт повинен бути дуже фаміліарним для нас, тому що у Божественній Літургії, ми чуємо Добрі Новини у читанні євангельському, і тоді ми чуємо ті самі Добрі Новини у проповіді, і тоді ми маємо досвід тих самих Добрих Новин таїнством Святої Євхаристії. Цікаво, ми кажемо, «Сповнім молитву нашу Господеві,» але Літургія продовжується через додатковий період сорок п’ять хвилин.

We have already seen the holy martyrs call out to God from under the altar, and God consoled them and gave to them white robes, and then, here, we have seen the very same people, standing before the throne. This is very important. We need to understand very well the repeating nature of this narrative, to avoid errors of all sorts. We have already seen the entire history of the human race in the narrative concerning the sealed book and the breaking open of its seals, but we will see this history repeated again in the narrative about the seven trumpets, and then yet another repetition in the narrative concerning the seven plagues.  These different narratives tell the same story, but with different emphases, adding information with each repetition. This concept should be very familiar to us, because, in the Divine Liturgy, we hear the Good News in the reading of the Gospel, and then we hear the very same Good News in the homily, and then we experience the very same Good News in the Mystery of the Eucharist. Curiously, we say, “Let us complete our prayer to the Lord,” but the Liturgy continues for another forty-five minutes.

Повторення є шляхом Господнім, бо Його виявлення включає серію завітів, і кожен завіт є повні́шим від попереднього. Щоб цілко́м приймати шлях Господній, ми мусимо стати, як маленькі діти, бо діти люблять повторення.  Діти часто люблять вислу́хувати ту саму казку знову і знову.  Тим самим способом, наше бажання і наша радість повинні бути у таїнствах Христових, бо Христове життя є безконечним джерелом допомоги для нас у всіх випадках, і його уроки мають вічну придатність і доречність.  Бог часто повторює Його слова, і ці повторення є Його найважливішими уроками.

Repetition is the way of the Lord, since His Revelation comprises a series of covenants, and each covenant is more complete than the previous one. In order to embrace the way of the Lord, we must become like little children, since children love repetition.  Children often love to listen to the same story again and again. In the same way, our desire and our joy ought to be in the Mysteries of Christ, since Christ’s life is an endless source of help for us in all circumstances, and its lessons have eternal validity and relevance. God often repeats Himself, and these repetitions are His most important lessons.

РОЗЛАМУВАННЯ ПЕЧАТОК—НАШЕ ЖИТТЯ ЗАВЖДИ ВКЛЮЧАТИМЕ СТРАЖДАННЯ І ТУРБОТУ THE BREAKING OPEN OF THE SEALS—OUR LIFE WILL ALWAYS INCLUDE SUFFERING AND TROUBLE

У Одкровенні Святого Апостола Йоана Богослова, час євангельського читання приходить зі з’явою Божого престолу, запечатаної книги й Агнця, Який є гідним, щоб відкрити і прочитати книгу.  Агнець бере книгу з руки Бога Отця, сидячи на престолі, і всі небесні мешканці співають похвальні пісні до Агнця, бо Він є дійсним виявленням Божим, і Його достойність приходить від безгрішного життя, яке Він проживав у людській природі.  Тепер, Він починає розкривати книгу і розрівати її печаті.

In the Apocalypse of the Holy Apostle John the Theologian, the time of the Gospel reading comes with the vision of God’s throne, the sealed book and the Lamb, Who is worthy to open and to read the book.  The Lamb takes the book from the hand of God the Father, sitting on the throne, and all the inhabitants of Heaven sing hymns of praise to the Lamb, since He is the true Revelation of God, and His worthiness comes from the sinless life, which He lived in His human nature.  Now, He begins to open the book and to break open its seals.

Раптом, коли Агнець розкриває першу печать, ми мабуть сумніваємося в тому, що це є Добрими Новинами.  Чому? Тому що, розламуванням кожної печаті, кольорований кінь і його вершник являють, провіщаючи нову катастрофу. Перше, білий кінь приходить з вершником, беручи лук, і йому дано вінець. Його мета є такою, щоб нести завоюва́ння над цілою землею.  Тоді, Агнець відкриє другу печать, і з’являється огнистий кінь, і його вершник має силу, щоб взяти мир від землі. Відповідно, дано йому великий меч. Розламування третьої печаті несе вороно́го коня́, і його вершник має вагівницю в руці своїй. Його мета є, щоб нести голод над землею.  Тоді, Агнець відкриє четверту печать, з’являється жовтоблідний кінь, і «хто сидів на ньому, ім’я того—смерть, і ад ішов слідом за ним; дано їм владу над четвертою частиною землі—убивати мече́м, голодом, мором, і звірами земними.»

Suddenly, when the Lamb breaks open the first seal, we perhaps doubt that this is Good News after all. Why? Because, with the breaking open of each seal, a colored horse and its rider appear, portending a new disaster. First, a white horse comes with a rider, bearing a bow, and a crown is given to him. His purpose is to bring conquest over the whole earth.  Then, the Lamb opens the second seal, and a fiery horse appears, and its rider has the power to take peace from the earth. Appropriately, a huge sword is given to him. The breaking open of the third seal brings a black horse, and its rider has a scale in its hand. His purpose is to bring famine over the earth.  Then, the Lamb opens the fourth seal, and a pale-yellow horse appears, “its rider’s name was “death,” and hell followed him; power was given to him over a quarter of the earth, to kill with the sword and with famine and with pestilence and by wild beasts of the earth.”

З’ява цих ко́ней є нагадуванням того, що ці злі (завоювання, вбивство, голод і смерть) є частиною нашого життя у цьому гріхопаденному світі.  Господь наш Ісус Христос нам дає те ж саме нагадування у багатьох місцях у Євангелії, бо нам каже про те, що ми мусимо терпіти переслідування задля імені Христа.  Добрі Новини є тими, що Бог, Господь наш Ісус Христос подолав світ. Тож, ми терпимо страждання задля злих цього світу, але терпимо добровільно, навіть радісно, тому що, вірою ми знаємо те, що наш Бог цей світ подолав.

The vision of these horses is a reminder that these evils (war, slaughter, famine and death) are part of our life in this fallen world. Our Lord Jesus Christ gives us the very same reminder in many places in the Gospel, since He tells us that we must endure persecution for the sake of the name of Christ. The Good News is that God, our Lord Jesus Christ has overcome the world. So, we endure suffering, because of the evils of this world, but we endure them willingly, even joyfully, because by faith we know that our God has overcome this world.

Неприємні речі завжди будуть частиною нашого досвіду у цьому світі. Бог не має наміру, щоб відкидати їх, тому що вони навчають нас, щоб поглядати за межами цього світу на Нього. Цей світ постійної змі́ни повинен керувати нами, щоб шукати те, що є незмінним. Для цієї причини, Бог ніколи не хотів би відміняти всі неприємні речі у цьому світі, тому що ми, люди, сталися б дуже скоро загубленими у лабірінті задоволень, забуваючи нашу долю –вічне життя з Богом.

Unpleasant things will always be a part of our experience in this world, and God has no intention of eliminating them, because they teach us to look beyond this world to Him.  This world of constant change should lead us to seek that which is changeless. For this reason, God would never want to abolish all unpleasant things in this world, because we human beings would very quickly become lost in the labyrinth of pleasure, forgetting our destiny—eternal life with God.

Це єдине значення цих чотирьох печаток: страждання, голод, завоювання завжди будуть присутніми у наших життях. Ми мусимо приймати їх, і пам’ятати те, що ці речі мають мету у Божому плані.  Тож, це є значення п’ятої печатки, бо, коли Агнець відкриє п’яту печатку, голос святих мучеників, які страждали задля імені Христа, ісходить з-під вівтаря.  Голос каже, «Доки, Владико святий і правдивий, не судиш і не мстиш за кров нашу—тим, що живуть на землі?» І Бог утішає їх, і «дано їм кожну одежу білу і приречено їм, нехай спочиють іще на час малий, поки не доповнять числа співслужники їхні і брати їхні, що мають бути убиті, як і вони.» Іншими словами, незважаючи на те, що страждання буде завжди присутнім, Божа утіха і Боже заохочення будуть присутніми також, і Бог даватиме передчуття Його обіця́нок вже у цьому світі.

This is the only meaning of the first four seals: suffering, famine, war will always be present in our lives. We must accept them, and remember that these things have a purpose in the plan of God.  Thus, this is meaning of the fifth seal, since, when the Lamb opens the fifth seal, the voice of the holy martyrs, who suffered for the sake of the name of Christ, comes forth from under the altar.  The voice says, “O Sovereign Lord, holy and true, how long before you will judge and avenge our blood on those who dwell upon the earth? Then they were each given a white robe and told to rest a little longer, until the number of their fellow servants and their brethren should be complete, who were to be killed as they themselves had been.” In other words, even though suffering will always be present, God’s consolation and encouragement will always be present as well, and God will give us a foretaste of His promises already in this world.

 Розла́мування шостої печатки показує нам різницю між тими, які жили у грісі, і тими, які з’єднуються з Христом у вірі, бо ті, які жили у грісі, біжать від Бога і Агнця, кажучи до гір і до скель, «Упадіть на нас і закрийте нас від обличчя того, хто сидить на престолі, і від гніву Агнця, бо прийшов день великий гніву їхнього; і хто може устояти?» Але, як ми побачимо, блаженні, які з’єднуються з Христом у вірі, є врятованими від шкоди, аж допоки, коли ангел опеча́тає їх печаткою Бога Живого. Тим самим способом, наше членство́ у Святій Цекрві вчи́нить нас несприйнятливими до шкоди, бо через хрещення і миропомазання злі речі цього світу не можуть доторкнутися нас.

The breaking open of the sixth seal shows us the difference between those, who lived in sin, and those, who united themselves with Christ in faith, since those, who lived in sin, flee from God and the Lamb, saying to the mountains and to the rocks, “Fall on us and cover us from the face of the One, Who sits on the throne, and from the wrath of the Lamb, since the day of their great wrath has come, and who will be able to stand?” But, as we will see, the blessed, who united themselves with Christ in faith, are saved from harm, until an angel seals them with the seal of the Living God.  In the same way, our membership in the Church makes us impervious to harm, since through baptism and chrismation, the evil things of this world cannot touch us.

ЗАПЕЧАТАНА КНИГА БОЖОГО ПЛАНУ—ТІЛЬКИ АГНЕЦЬ МОЖЕ ВИЯВИТИ ЇЇ THE SEALED SCROLL OF GOD’S PLAN—ONLY THE LAMB CAN REVEAL IT

Так, як у нашій Божественній Літургії тут на землі, після читання Апостола, приходить час євангельського читання, у небесній Літургії, яку Святий Апостол Йоан Богослов свідчить, кінець диктації листів до сімох Церков Асії сигналізує прихід Добрих Новин.  Ми, мабуть, забуваємо те, що це друге читання Божественної Літургії є Добрими Новинами, тому що ми звичайно використовуємо грецьке слово «євангеліє», щоб описувати його.  Але, у небесній Літургії, ідентичність цього читання, щодо Добрих Новин є досконало ясне, бо, перше, цей момент включає цілу змі́ну сцени так, як у драматичній виставі. З’ява сімох світилькиків і Ісуса Христа, Архиєрея, щезає, і нова з’ява починається. Центральна річ цієї нової з’яви є небесним престолом, згідно опису фаміліарного з пророцтва Пророка Єзекиїла, показуючи Бога у людській формі, але, неначе зробленого з прецінних камінів. Основа престолу є чотирьма живими істотами, маючи вигляд чоловіка, лева, вола́ і орла́. Престіл є захопленим двадцять чотирьма престолами, і сидячи на цих престолах є старшини, репрезентуючи дванадцять патріархів Старого Завіту і дванадцять апостолів Нового Завіту.

Just as, in our Divine Liturgy here on earth, after the reading of the Epistle, the time of the Gospel reading arrives, in the heavenly Liturgy, which the Holy Apostle John the Theologian witnesses, the end of the dictation of the letters to the seven Churches of Asia signals the arrival of Good News. We, perhaps, forget that this second reading of the Divine Liturgy is “Good News,” because we usually use the Old English word “Gospel” to describe it. But, in the heavenly Liturgy, the identity of this reading, in relation to the Good News is perfectly clear, since, first, this moment entails a complete change of scenery, just like in a dramatic performance.  The vision of the seven lampstands and of Jesus Christ the High Priest vanishes, and a new vision begins. The central object of this new vision is the heavenly throne, according to the description familiar from the prophecy of Ezekiel, showing God in human form, but, as if made of precious stones. The foundation of the throne is four living creatures, having the appearance of a man, a lion, an ox and an eagle. The throne is surrounded by twenty-four thrones, and sitting on these thrones are elders, representing the twelve patriarchs of the Old Testament and the twelve apostles of the New Testament.

Бог, сидячи на престолі небесному, тримає книгу запечатану сімома печатями. Дальше, книга є написаною всередині і назовні. Ця книга репрезентує всеосяжний Божий план спасіння, і вона є написаною всередині і назовні, тому що не має місця для чого-небудь іншого, але план є досконалим, перфектним і цілим. Але, книга є також запечатаною, тому що тільки Бог знає план спасіння, який Він зволив від заснування всесвіту. Книга є Добрими Новинами, а тільки коли ми люди можемо слухати її зміст, бо, коли вона залишається запечатаною, була би каталогом чисел телефону або підручником холодильнику. Слухаючи її зміст, ми навчаємося її есенціального характеру. Навчаємося того, хто є Бог, і дальше навчаємося що Бог зробив для нас, і чого Бог хоче для нас у майбутньому.

God, sitting on the throne of Heaven, holds a scroll, sealed with seven seals. Further, the scroll is written on the inside and the outside. This scroll represents the comprehensive plan of God for salvation, and it is written on both sides, because there is no space for anything else, but the plan is perfect and complete. However, the scroll is sealed, because only God knows the plan of salvation, which He willed from the foundation of the universe. The scroll is “Good News,” but only if we human beings can hear its contents, since, if it remains sealed, it might be the telephone directory or the manual of the refrigerator. Listening to its contents, we learn its essential character. We learn Who God is, and, further, we learn what God has done for us, and what God wants for us in the future.

Тільки правдиве виявлення може відкрити печатану книгу Божого плану, і єдине правдиве виявлення є воплоченням Господа нашого Ісуса Христа. Кожна інша річ, яка називається виявленням є тільки фактично обіцянкою виявлення, бо тільки у Христі, Бог приходить між нами і говорить просто нам, навіть доторкає нас, але пророки тільки передбачили це, і засвідчили правду Його обіця́нок.

Only true revelation can open the sealed scroll of God’s plan, and the only true revelation is the Incarnation of our Lord Jesus Christ. Every other thing that we call “revelation” is only the promise of revelation, since only in Christ does God come among us and speak directly to us, and even touch us, but the prophets only foresaw this, and witnessed to the truth of His promises.

Реальність воплочення Бога є ключем, який дає значення всьому сотворенню, бо у Його Особі, Він виявляє цілий план Божий, щоб вдосконалити Його образ у людині, стаючи з’єднаним з цим образом у найвищому виразі Своєї любови. Христос Агнець має право тлума́чити людську історію, тому що Він є «Божою силою і мудрістю.» Документ Другого Ватиканського Собору про Боже Виявлення нам каже про унікальну роль Христа Господа у історії й плані Божому:  «У Святому Письмі, правда й святість Бога завжди залишаючись ненарушеними, чудове приниження предвічної мудрости ясно показується, щоб ми могли навчатися лагідної Божої добросердечности, яку слова не можуть виражати, і навчатися також великих Божих зусиль, щоб перемінити Його мову розумною дбайливістю для нашої, слабкої людської природи. Бо, Божі слова, виражені людською мовою, стають як людська розмова так, як Слово Предвічного Отця, беручи на Собі плоть людської слабкости, усіма способами стався чоловіком.»

The reality of the incarnation of God is the key, which gives meaning to the whole creation, since, in His Person, He reveals the whole plan of God to perfect His image in the human being, becoming united with that image in the highest expression of His love. Christ the Lamb has the right to interpret human history, because He is “the power of God and the Wisdom of God.” The Constitution on Divine Revelation of the Second Vatican Council tells us about the unique role of Christ the Lord in the history and plan of God: “In Sacred Scripture, therefore, while the truth and holiness of God always remains intact, the marvelous “condescension” of eternal wisdom is clearly shown, “that we may learn the gentle kindness of God, which words cannot express, and how far He has gone in adapting His language with thoughtful concern for our weak human nature.” For the words of God, expressed in human language, have been made like human discourse, just as the Word of the eternal Father, when He took to Himself the flesh of human weakness, was in every way made like men.”

Тож, після великої невпевнености і ридання у небі заради того, що ніхто не може відкрити або читати книгу, агнець приходить, щоб брати книгу від руки Отця, сидячи на престолі.  Агнець тепер виявлятиме Добрі Новини, план Божий. Це спеціальний агнець, бо Він був жертвою, Він помер, але знову живе. Іншими словами, Він взяв цілий людський досвід на Себе, і отже, Він викупив той досвід. Він стоїть перед престолом як Господь історії, рівний до Бога Отця.
Thus, after great uncertainty and mourning in Heaven, because no one can open or read the scroll, a lamb arrives to take the scroll from the hand of the Father, sitting on the throne. The lamb will now reveal the Good News, the plan of God. This is a special lamb, because He was a sacrifice, He died, but He lives anew. In other words, He took the entire human condition on Himself, and thus, He redeemed that condition. He stands before the throne as the Lord of history, equal to God the Father.

БОГ МАЄ ЧУДОВІ ОБІЦЯНКИ ДЛЯ НАС, КОЛИ МИ ВИКОНУЄМО ЗАВІТ GOD HAS MARVELOUS PROMISES FOR US, IF WE FULFILL THE COVENANT

У Одкровенні Святого Апостола Йоана Богослова, сім уривків починаються словами «Переможному дам...».  Ці уривки є обіцянками Божими для тих, хто показує наполегливість у турботах і стражданнях життя заради правди, тобто Христа і Євангелія.  Така обіцянка є частиною кожного з листів до сімох Церков Асії, які Христос наказує Апостолові, щоб написати. Знову, ми бачимо це число́, «сім», як символ цілісности і досконалости.  Разом, ці викази є описом спасіння, досконалої перемоги над супротивниками людського роду: світом, плоттю і дияволом. Всі ці уривки включають образи ра́ю, як ідеальний і блаженний стан, існуючи як нагорода для тих, хто жили згідно Божого завіту.

In the Apocalypse of the Holy Apostle John the Theologian, there are seven passages that begin with the words: “To the one who conquers, I will give….” These passages are promises of God to those, who show perseverance in the troubles and sufferings of life, on account of the truth, namely Christ and the Gospel.  Such a promise is a part of each letter to the seven Churches of Asia, which Christ commands the Apostle to write.  Again, we see this number “seven” as the symbol of integrity and perfection. Together, these sayings are a description of salvation, the perfect victory over the enemies of mankind: the world, the flesh and the devil.  All these passages include images of paradise as an ideal and blessed state, existing as a reward for those, who lived according to the covenant of God.

«Переможному дам споживати від дерева життя, що в Божому раю.» Перший уривок обіцяє причастя дерева життя. Цей вірш використовує образ, який знаходиться у книзі Буття—опис Едемського саду, дому наших предків перед гріхопадінням. Причастя дерева життя дає безсмертя причасникам. Це дуже важливо, щоб нотувати те, що Святий Йоан тут описує хрест Господній. У Євангелії, написаній тим же самим Апостолом, Господь Ісус Себе називає «життям», «Я – дорога, правда і життя». Тож, дерево, яке несе життя тільки може бути таїнством хреста, тобто вічне життя через спілкування зі стражданням Спасителя. Іншими словами, ця обіцянка говорить про Святе Причастя, яке нам дає участь у воскреслому тілі Господа нашого, конформуючи нас до пасхального таїнства—Господнього страждання, смерті, і воскресіння до вічного життя.

“To the one who conquers, I will grant to eat from the Tree of Life, which is in the paradise of God.” This first passage promises communion of the tree of life. This verse uses an image, which is found in the Book of Genesis—a description of the Garden of Eden, the home of our first parents, before their fall into sin.  The communion of the Tree of Life gives immortality to the communicants.  It is very important that we note that Saint John describes here the Cross of the Lord. In the Gospel written by the same Apostle, the Lord Jesus calls Himself “the Life,” “I am the Way, the Truth and the Life.” So, the tree, which bears the Life can only be the mystery of the Cross, namely eternal life though communion with the suffering of the Savior.  In the same way, this promise speaks about Holy Communion, which gives us participation in the risen Body of our Lord, conforming us to the Paschal Mystery—the Lord’s suffering, death, and resurrection to eternal life.

«Будь вірний до смерти, і дам тобі вінець життя... Переможний не ушкодиться від смерти другої.» Ця обіцянка, яку ми знаходимо в кінці послання до Церкви Смірни, описує спілкування у самому вічному житті через весільний образ. Читачі, оригінально, раптом пам’ятали б подібний уривок у пророцтві Ісаї: «Я веселюся в Господі, душа моя радіє в моїм Бозі, бо він зодягнув мене в шати спасіння, окри́в мене плащем справедливости, немов той молодий, що себе вінцем прикрашає, неначе молода, що дорогоцінностями себе оздоблює.» Той же самий образ є більше ясним у наступному розділі: «Блискучою короною в руці́ Господній будеш, царським вінце́м у руці́ Бога твого. Не зватимуть більше тебе покинутою, не зватимуть твою землю полишеною, а зватимуть тебе: «Моя у ній утіха», а твою землю: «Заміжня́», бо Господь тебе уподо́бав, і земля твоя матиме мужа. І як одружується хлопець з дівчиною, так твій будівничий одружиться з тобою. Як молодий радіє молодою, так Бог твій радітиме тобою.» Іншими словами, наше вічне спілкування з Богом є описаним так, як спорідненість молодого і молодої. Це наше спадкоємство, якщо ми є вірними. Наше життя є боротьбою, і ми мусимо бути переможними, або наше спадкоємство буде другою смертю, яку Святий Йоан описує пізніше, як вогне́нне озеро.

“Be faithful unto death, and I will give to you the crown of life… The one who conquers will not be harmed by the second death.”  This promise, which we find at the end of the letter to the Church of Smyrna, describes communion in the same everlasting life by means of a wedding image.  Readers, originally, would have immediately remembered the similar passage in the prophecy of Isaiah: “I will greatly rejoice in the Lord, my soul shall exult in my God; for he has clothed me with the garments of salvation, he has covered me with the robe of righteousness, as a bridegroom decks himself with a garland, and a bride adorns herself with her jewels.” This very same image is more explicit in the following chapter: “You shall be a crown of beauty in the hand of the Lord, and a royal diadem in the hand of your God. You shall no more be termed Forsaken, and your land will no more be termed Desolate; but you shall be called My delight is in her, and your land Married; for the Lord delights in you, and your land shall be married. For as a young man marries a virgin, so shall your children dwell in you, and as the bridegroom rejoices over the bride, so shall your God rejoice over you.” In other words, our eternal communion with God is described as the relationship of a bridegroom and a bride. This is our inheritance if we are faithful. Our life is a battle, and we must be victorious, or our inheritance will be the second death, which Saint John describes later as a lake of fire.

«Переможному дам манни сокровенної, і дам йому камі́нчик білий і на камінчику—ім’я нове написане, незнане нікому, крім того, хто приймає.» Ця обіцянка знову включає відношення до Євхаристії, яка є дійсним хлібом небесним, але уривок описує цілий процес християнського втаємничення, бо через таїнство хрещення і причастя тіла і крови Господа, ми маємо відпущення наших гріхів. У Христі, ми приймаємо нову тотожність—тотожність Христа Самого. У цьому контексті, відношення до білого камінчика має сенс, тому що, у древньому Близько́му Сході, білий камінчик був знаком виправдання. Христос, живучи у нас, творить нас новою людиною, невинною минулих гріхів. Проте, нова наша тотожність є тільки знаною нам, бо наш зовнішній вигляд не змінюється. Християнське втаємничення стається у певному моменті нашого життя, але плоди цього втаємничення є тільки видимими потім, якщо ми були вірними до Христа через наші випадки.

“To the one who conquers, I will give some of the hidden manna, and I will give to him a white stone and on the stone a new name, known only to him, who receives it.” This promise again contains a reference to the Eucharist, which is the true heavenly bread, but the passage describes the entire process of Christian initiation, since through the mystery of baptism and communion in the body and blood of the Lord, we have the remission of our sins. In Christ, we receive a new identity—the identity of Christ Himself.  In this context, the reference to a white stone makes sense, because, in the ancient Near East, a white stone was a sign of acquittal. Christ, living in us, makes us a new person, innocent of our past sins. Nevertheless, our new identity is only known to us, since our exterior appearance is not changed.  Christian initiation happens at a certain moment of our life, but the fruits of that initiation are only apparent later, if we are faithful to Christ through our circumstances.  

Обіцянки Бога є дійсно чудовими, і через чесноту надії, ми очікуємо приймати їх, коли ми виконуємо завіт. Ми стаємо спадкоємцями цього завіту християнським втаємниченням, але ці таїнства, які несуть нас в Божий завіт, є початком наших обов’язків, щоб бути наполегливими у любові до Бога і ближніх. Ця наполегливість є боротьбою смерти і життя, і Бог дасть його обіцяні добра тільки переможним.

The promises of God are truly marvelous, and, through the virtue of hope, we expect to receive them, if we fulfill the covenant. We become inheritors of this covenant through Christian initiation, but these mysteries, which bring us into God’s covenant, are the beginning of our obligations to persevere in the love of God and neighbor. This perseverance is a battle of death and life, and God will give His promised goods only to those who have conquered.

CONSECRATION FOR CATECHESIS: St. Chariton the Confessor

St. Chariton the Confessor is a good reminder to us that we are not wanderers, but pilgrims, that is, we are travelling to a specific destination for a religious purpose. As St. Paul reminds us, "here we have no lasting city, but we are seeking one that is to come, whose founder and sustainer is God." Chariton was afraid of becoming too settled anywhere in this world, thus, whenever he would become settled in a monastery of his founding, he would get up and flee to a desert place where a new monastery would spring up.

(CCC 2691) Pilgrimages evoke our earthly journey toward heaven and are traditionally very special occasions for renewal in prayer. For pilgrims seeking living water, shrines are special places for living the forms of Christian prayer "in Church."

Pilgrims, like all travelers are intent on the destination and try to cover as much ground as possible while the daylight lasts. This needs to be our attitude as well.

CONSECRATION FOR CATECHESIS: God has a tender care for us, especially in death

The Holy Martyrs Probus, Tarachus and Andronicus

When, after the suffering of the martyrs in the arena, three Christians arrived to take their bodies away for honorable burial, the night was very dark. The three Christians, Felix, Macarius and Berius could not discern the bodies of the saints from the others in the great tangle of dead bodies. Therefore, they prayed to God to help them identify the bodies of the saints. At once, three candles appeared that hovered over the bodies, so that they could be taken away.

The Lord tells us, "Precious in the sight of the Lord is the death of His holy ones." He has a tender care for us, especially in death. The frailty of human death is changed by the power of God into something mighty, as He makes the remains of the saints into мощі (the Old Slavonic word moshchi comes from the word могутній (mohutniy), which means "mighty, powerful"), wonder-working relics that pour forth healing for us who still sojourn on earth. (Christ our Pascha 617,8)

Reading the Spiritual Meadow: The Two Meanings of Hospitality-- Being Kind to Stranger, While Being a Stranger to the World

When we last reflected on the reading of the Spiritual Meadow by our father among the saints John Moschos, he was leading us through the Jordan valley, and teaching us all the stories and recollections that he heard and experienced in those holy places hallowed by the presence of St. John the Baptist and the Lord Jesus Christ Himself.

In the Lavra of Abba Peter, near the Jordan River, just a little distance north of the Dead Sea, John met an elderly man name Nicolas, who had come to live there from his previous monastery of Raithou in Sinai, after it was devastated by the Arabs. He told John that, once, when he was still dwelling at Raithou, he and two other monks were sent on a journey to Upper Egypt. During the journey, they lost their way in the desert and wandered for three days without water, before collapsing in the sand from weariness and thirst. Nicolas, as he and his companions baked under the desert sun, had a vision. There was a beautiful pool of clear water and two people were there, drawing the water with a wooden vessel. Nicolas begged them to give him some of the water. One of the people in the vision wanted to give him a drink, but the other said, “no, let us not give him anything to drink, for he is too easy-going. He does not look after his soul.” The other said, “yes, it is true that he is too pleasure-loving, but he has always been hospitable to strangers.” Then, they gave Nicolas a drink and they also gave water to his companions. Refreshed, they were able to finish their journey and arrive in safety in Upper Egypt.

The virtue that saved Nicolas from death of thirst was the virtue of hospitality. Hospitality is a child of the virtue of charity, a concrete expression of the Lord’s commandment, “You shall love your neighbor as yourself.”

In the Gospel today, the Lord Jesus commands us to love our enemies and to pray for those who persecute us. This may seem like an impossible command, but it is reasoning is unassailable. In hospitality we are kind to strangers, because we recognize that we have been strangers. In the same way, in charity towards our enemies, we recognize that we have one and the same human nature—the image of God. The Lord Jesus tells us, “[God] sends His rain on the just and the unjust.” It is undeniable. Both we and our enemies are both the beneficiaries of the kindness of God. If God is kind to the unjust, to sinners, to His enemies, Who are we to act differently?

Love of strangers and enemies, hospitality and charity, both demand that we be strangers to the world and its ways. The Lord Jesus was profoundly a stranger to the world, and the world was at enmity with Him. On the night that He was betrayed, He prayed, “I pray for them [that is, the Apostles]. I do not pray for the world, but for those whom You have given Me out of the world, for they are Yours.” Unless we are strangers to the world, we will not be able to fulfill His commands. We will not be able to show the kind of love towards strangers and enemies that He has modeled for us. The world teaches us the way of the passions. It teaches us anger, lust, gluttony, pride. Only if we are strangers to these through self-denial, can we be hospitable to Christ our God, Who desires to dwell among us, in us, as He says in the Apocalypse: “Behold, I stand at the door and knock. If anyone hears my voice and opens to Me, I will enter and have supper with him, and he with Me.”

ЛИСТИ БОГА : ВАЖЛИВА ЧАСТИНА СВЯТОЇ ЛІТУРГІЇ, НЕБЕСНОЇ Й НАШОЇ LETTERS FROM GOD : AN IMPORTANT PART OF THE HOLY LITURGY, BOTH IN HEAVEN AND ON EARTH

З я’вленням нашого Архиєрея, Господа Ісуса Христа, ми починали розуміти те, що Одкровення Святого Йоана Апостола є літургійною книгою, описуючи Божественну Літургію на небі. Раптом, ми також розуміємо те, що наша Божественна Літургія тут на землі є образом небесного богослужіння, як у дзеркалі. Ми пізнаємо те, навіть більше, коли ми думаємо про правдивий початок нашого богослужіння, бо дійсно теперішній початок нашої Літургії, який називається словом «енарксіс», є розділеною службою. Правдивий початок історичної Божественної Літургії є запрошенням і благословенням, «Будьмо уважні! Мир всім! Премудрість! Будьмо уважні!» Ми бачимо це дуже ясно у класичному коментарі на Божественну Літургію, який Святий Максим Ісповідник написав. Тим самим способом, у описі небесної Літургії, Святий Апостол Йоан нам каже про початок богослужіння, який складає привітання і благословення Архиєрея Господа Ісуса, стоячи між світильниками, які репрезентують святі Церкви́, що разом є частинами Вселенської Церкви, тобто Католицької Церкви.

With the appearance of our High Priest, the Lord Jesus Christ, we began to understand that the Apocalypse of St. John the Apostle is a liturgical book, describing the Divine Liturgy in Heaven. Immediately, we also understand that our Divine Liturgy here on earth is the image of the heavenly divine service, as in a mirror. We realize this even more, when we think about the true beginning of our divine service, since truly the current beginning of our Liturgy, which is called by the name “enarxis,” is a separate service. The true beginning of the historical Divine Liturgy is the invitation and blessing, “Let us be attentive! Peace be to all! Wisdom! Let us be attentive!” We can see this very clearly in the classic commentary on the Divine Liturgy, which Saint Maximus the Confessor wrote. In just the same way, in the description of the Heavenly Liturgy, the Holy Apostle John tells us about the beginning of the divine service, which consists of the greeting and blessing of the High Priest, the Lord Jesus, standing amidst the lampstands, which represent the holy Churches that together are parts of the Universal, that is, the Catholic Church.

Після цього привітання і благословення, які починали Божественну Небесну Літургію, Архиєрей раптом наказує Святому Апостолові, щоб написати листи до святих Церков так, як у нашій Божественній Літургії, ми читаємо листи Апостолів у цьому часі. Тут, ми бачимо ясно дзеркальний образ. У цьому описі небесної Літургії, сім листів, до сімох Церков Асії, і центральні навчання цих листів захоплюють теми єресі та етики. Особливо важливі є повторення вірша, «Хто має вухо, нехай слухає, що Дух говорить Церквам,» і уривками, які починаються «Переможному дам....»

After this greeting and blessing, which begin the Heavenly Divine Liturgy, the High Priest immediately commands the Holy Apostle to write letters to the holy Churches, just as, in our Divine Liturgy, we read the letters of the Apostles in this time. Here, we see clearly the mirror image. In this description of the Heavenly Liturgy, there are seven letters, to the seven Churches of Asia, and the central teachings of these letters embrace the themes of heresy and ethics. Especially important is the repeated verse, “He who has an ear, let him hear what the Spirit says to the Churches,” and the passages, which begin “To the one who conquers, I will give….”

Вірш «хто має вухо, нехай слухає, що Дух говорить Церквам» є есенціальним виказом Католицької віри. Тут, ми бачимо те, що Святий Дух говорить Церквам, а не нам індивідуально. Святий Дух безпомилково керує Католицькою Церквою, спілкуванням святих Церков, про яке Одкровення постійно каже. Святий Дух говорив би індивідуальній особі, але нема способу, щоб бути певним про правду такого промовлення, окрім того, коли Свята Церква судить його. Навіть коли Церква судить промовлення Святого Духа до індивідуальної особи добрим і побожним, це тільки означає те, що це промовлення є корисним для християнського життя. Але, воно не є потрібним і есенціальним до спасіння, бо тільки навчання Святої Церкви є потрібним до спасіння, і пізніше виявлення ніколи не буде змінювати його. Тож, надхнення Святого Духа є завжди залежним від авторитету Католицької Церкви, яка є єдиною безпомилково скерованою Святим Духом. Ми не можемо бути обманеними, коли ми слухаємо, що Дух говорить Церквам.

The verse “He, who has an ear, let him hear what the Spirit says to the Churches” is an essential expression of Catholic belief. Here, we see that the Holy Spirit speaks to the Churches, and not to us individually. The Holy Spirit infallibly guides the Catholic Church, the communion of the Holy Churches, about which the Apocalypse ceaselessly speaks. The Holy Spirit might speak to an individual person, but there is no way to be certain concerning the truth of such a pronouncement, except when the Holy Church judges it.  Even if the Church judges a pronouncement of the Holy Spirit to an individual person to be good and pious, this only means that the pronouncement is useful for the Christian life. But, it is not necessary or essential to salvation, since only the teaching of the Church is necessary for salvation, and a later revelation will never alter it. So, the inspiration of the Holy Spirit is always dependent on the authority of the Catholic Church, which alone is infallibly guided by the Holy Spirit. We cannot be deceived when we heed what the Spirit says to the Churches.

Уривки, які починалися «Переможному дам...» показують нам всеосяжний опис того, що Бог обіцяє у цьому житті і майбутньому. Ці викази заслуговують нашу дуже велику увагу, і ми детально оглянимо їх пізніше. Тепер, ми повинні тільки нотувати те, що всі викази мають образи раю, які ми знайдемо у інших місцях Святого Письма.  Ці важливі уривки мають бути чи́таними з тими іншими уривками твердо в розумінні.

The passages, which begin, “To the one who conquers I will give…” show us a comprehensive description of that, which God promises in this life and in the next.  These utterances deserve our very great attention, and we will examine them later in detail. Now, we should only note that all the utterances contain images of paradise, which we find in other places of Holy Scripture. These important passages have to be read with those other passages firmly in understanding.

Частина Одкровення, яка включає сім листів до святих Церков Асії, запрошує нас, щоб роздумувати над важливістю читання Апостола у нашій Божественній Літургії, дзеркальному образі небесної Літургії, яку Святий Йоан описує. Мабуть, ми маємо звичку, щоб оглядатися під час читання Апостола, але те, що ми читаємо у Одкровенні нагадує нам—ми потребуємо дати нашу увагу на цей аспект нашої Літургії, і приймати його особисто неначе слова Апостола є адресованими до кожного з нас, бо навчання, яке ми знаходимо у цьому читанні, є первісним церковним джерелом морального керування. Отже, нам треба формувати нову звичку щодо Апостола, тобто, ми потребуємо запитати про терміни Апостола. Чи ми живемо згідно його навчання, або ні?

The part of the Apocalypse, which includes the seven letters to the holy Churches of Asia, invites us to meditate on the importance of the reading of the Apostle in our own Divine Liturgy, the mirror image of the Heavenly Liturgy, which Saint John describes. Perhaps, we have the habit of becoming distracted during the reading of the Apostle, but that, which we read in the Apocalypse reminds us—we need to give our entire attention to this aspect of our Liturgy, and it accept it personally, as if the words of the Apostle are addressed to each one of us, since the teaching, which we find in this reading is the Church’s primary source of moral guidance.  Thus, we need to form a new habit regarding the Apostle, namely, we need to ask ourselves questions in terms of the Apostle. Do we live according to its teaching or not?

Some notes on our national election

Early voting started here in North Carolina last Thursday, so, unfortunately, that means that it is necessary for us to talk a little bit about the national election.

The Son of God, in His Incarnation among us, and especially in His glorious third day resurrection, revealed the Kingdom of God as our inheritance, if we believe in Him and keep His commandments. It is responsibility of individual Christians, as those who are in Christ, to make that Kingdom present in this world to the extent that we are able, working within the limitations and adversities of our particular life circumstances. This responsibility that springs from our identity as persons who share in the identity of Christ, who are, to one extent or another, deified by grace, requires that we observe and preserve intact the heart of the Law of Christ: perfect love of God and perfect love of neighbor, and that we persevere in this love until He returns. This is the foundation of our entire ethical system, placing equal value on all human persons, regardless of their thoughts, beliefs or behaviors, because they are the image of God, which can, potentially, grow in the likeness of God and share the same life with God forever.

What all of this means in practical terms as we approach this national election is that we, as Catholic Christians, have a positive moral obligation to cast our votes in such a way that the common good is best protected. Thus, when one candidate presents an overwhelming danger to the common good, it is necessary for us to cast our votes for the candidate WHO WILL DO LESS HARM. There can be little doubt what this means for us in our contemporary circumstances, since the abortion issue itself is absolutely dispositive. We should reflect that we know for certain that policies like the Hyde Amendment and the Mexico City Policy have saved millions of lives, and if those policies were to be discontinued it would free the substantial resources of the United States Government to assist in the murder of millions of innocent people in the years ahead. Of course, the abortion issue is only the beginning of very serious ethical problems that play a part in this election cycle. Joining that list would be the continued advance of what is now euphemistically termed “homosexual marriage rights” at the expense of traditional and natural marriage, restrictions on the natural right of self-defense, support for socialism (an ideology condemned by the Church, because of its degrading effects on the dignity of the human person), and ties and connections to the Muslim Brotherhood, the extent of which have not been fully disclosed.

It should go without saying that those who are qualified to vote in the United States are ethically obligated to vote in the interests of the United States. That is not to say that we do not care about the rest of the world, only that the virtue of justice requires that we care for those who are physically nearer to us in priority over those who are more distant.

Today in the Gospel, the Lord Jesus chose His first disciples, calling them away from their occupations, declaring that He would make them fishers of men. The Lord Jesus has called us as well, and for the same purpose: to make the Kingdom of God present in our lives, our homes, our circumstances. Our vote is no different than anything else in our lives. He told us, “If you love Me, you will keep my commandments.” Our actions, all our actions, make His Kingdom present in our world.

READING THE SPIRITUAL MEADOW: Our temptations have a purpose in the plan of God

There are few books in the spiritual library of our Church that are more edifying and spiritually instructive than The Spiritual Meadow, written by the sixth century monk St. John Moschos, who was a member of the community, at various different times, at the Great Lavra of St. Sabbas the Sanctified and the monastery of St. Catherine at Mt. Sinai. The book takes its title from the introductory dedication, which the author wrote to his beloved student, Sophronius the Philosopher, who was later to become the Patriarch of Jerusalem, a principle witness to the brutality and degradation that engulfed the Near East, when that territory was wrested from the Roman Empire by the Muhammadans. In this introduction, John Moschos tells Sophronius that the Christian life has been for him a fragrant meadow in springtime, filled with all manner of beautiful flowers. He goes on to explain that he has plucked a bouquet from that meadow for Sophronius’ edification and instruction.

The book may appear to be a collection of random stories about John’s experience of monastic life in the Holy Land before the Muslim cataclysm that destroyed that culture irreparably, but a closer examination shows that the work is bound together by commonalities both geographical and thematic. The first part of the book is made up of stories concerning the elders of the monasteries of Sinai and the Jordan Valley that are bound together by the theme of obedience and resignation to the will of God. It is in this context that the author, John Moschos, gives to us the story of the priest-monk Conon who was entrusted with the ministry of baptizing converts to the Christian faith in the monastery at Aenon near Salim, where St. John the Baptist had baptized the Lord Jesus Christ. The priest Conon always found his ministry to be a terrible trial, because it required him to anoint the female converts with oil before their baptism (in those days, this anointing was done when the convert was completely naked, just before she would enter the fount to be baptized). This was the occasion of violent temptations for the priest, and he often resolved to flee from the monastery in order to escape this ministry. But, every time, St. John the Baptist would console him in prayer and promise to make his temptations easier to endure. Finally, one day, faced with the prospect of having to anoint a particularly attractive convert, Conon fled. He was not far from the monastery, when St. John the Baptist met him, consoled him as before, and assured him that, if he returned to his monastery, St. John would make his temptations easier to endure. But Conon would not hear of it, but said to the saint, “many times you have promised to do so, and you have done nothing.” Therefore, St. John the Baptist said to the priest, “I wanted you to receive some reward from God for these sufferings, but since you will not hear of it, I will take them away.” From that time onward, Conon anointed and baptized numerous converts and had no recognition whatsoever whether they were male or female.

The message of this story for us is clear. Our temptations in the Christian life have a purpose in the sight of God. As the Scriptures tell us, “the Lord tests every son He receives.” In just the same way, the Lord Jesus tests the faith of the Canaanite woman in the Gospel reading today. The purpose of our testing is so that we can become better as human beings and Christians, so that the image of God can grow in the likeness of God. We must not follow the example of our culture and surrender to our temptations with self-justification and rationalization, but we must not be like the priest Conon either. We must not want and pray that our temptations go away. Anyone who has done any weight training knows that you cannot build muscle mass on the moon. You need resistance to make progress in that endeavor. So too in the spiritual life. We need the spiritual resistance that temptation provides. God knows this and He wills it. Thus, we pray for the resources that are needed to meet those temptations, the specific virtues that are necessary to root out the bad habits that have taken root in our life. All of these resources are available to us for the asking. They are available in Christ Jesus, Who is Himself the fullness of them, an endless supply.

БОГ ПОСАДОВИВ НАС НА НЕБІ У ХРИСТІ ІСУСІ GOD SEATED US IN HEAVEN IN CHRIST JESUS

Після привітання і благословення, Святий Йоан Богослов починає розповідати про свій досвід і свою чудову з’яву, якою Христос подав йому знання майбутніх речей.  З’ява починається, коли Йоан чує гучни́й голос, як від сурми, за собою. Голос наказує йому, щоб написати зміст з’яви у книзі і посилати його сімом церквам у районі Асії. Святий Йоан обернувся, щоб побачити, що то за голос, який говорив з ним, і він побачив «сім золотих світильників—подібного до сина чоловічого, вдягненого в шати і підперезаного попід груди по́ясом золотим.» Найперше, голос, коли з’ява починається, Йоан чує за ним. Це дуже важлива деталь, тому що відома з’ява у пророцтві Святого Пророка Єзекиїла починається тим самим способом. Ця деталь нагадує нам про те, що віра приходить до нас від слуху, а не від зору. Фактично, тим самим способом, під час співу віровчення у Службі Божій, священик сколи́кує повітря перед його обличчям, символізу́ючи те, що таїнства нашої релігії є знаними через віру, ані через зір. Голос приходив до Апостола Йоана за ним, і тоді, обернувшись, Христос Бог виявлявся до чуття зору Апостола також. Тим самим способом, ми вперше віруємо в Христа через слух (навчання Святої Церкви), і потім ми побачимо Святу Тройцю лицем в лице так, як Святий Апостол Павло нам каже—«Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; і тоді ж—обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний.»

After the greeting and blessing, Saint John the Theologian begins to narrate his experience and his miraculous vision, in which Christ gave to him knowledge of future things. The vision begins when John hears a loud voice, like a trumpet, behind him. The voice commands him to write down the contents of the vision in a book, and to send it to the seven Churches in the province of Asia. Saint John turned to see who was speaking to him, and he saw “seven golden lampstands, and one like a son of man, clothed with a priestly garment and with a golden sash tied around his chest.” First of all, the voice, when the vision begins, John hears from behind him.  This is a very important detail, because the well-known vision in the prophecy of Ezekiel begins in the same way. This detail reminds us that faith comes to us from hearing, not from sight. Actually, in the same way, during the singing of the creed in the Divine Liturgy, the priest waves the aer (the large veil) in front of his face, symbolizing that the mysteries of our religion are known through faith, not through sight. The voice came to the Apostle John from behind him, and then, having turned, Christ our God revealed Himself to the Apostle’s sense of sight as well. In the same way, we first believe in Christ through hearing (through the teaching of the Church), and later, we will see the Holy Trinity face to face, just as the Holy Apostle Paul tells us: “Now we see as in a mirror, darkly; but then, we will see face to face. Now my knowledge is imperfect, but then I will know even as I am known.”

Святий Апостол Йоан описує цю першу з’яву. Він бачить сім золотих світильників і, між ними, подібного сина чоловічого. «Син Чоловічий» є улюбленим титулом Месії у пророцтвах святих пророків Даниїла та Єзекиїла, і ця назва показує певно те, що ця людська фігура, являючи між світильниками, є Ісусом Христом. Цей титул є улюбленою назвою Другої Особи Пресвятої Тройці, тому що Його приниження, приймаючи нашу природу на собі, є найдосконалішим знаком Його любови. Генерально, Святе Письмо виявляє Господа нашого Ісуса Христа у трьох способах, як пророка, ієрея і царя. HПід час його земного життя, Святе Письмо описувало Його як пророка, але ця з’ява показує Його як ієрея у небесному святилищі; потім, у цій книзі, ми побачимо Господа Ісуса як царя у Його зновупришесті. Ці три месіянські ролі були передбаченими у книгах Мойсея, в ури́вках, в яких свя́та Ізраїля є описаними. Свята Пасхи і П’ятдесятниці репрезентують Господню жертву, страждання, смерть і воскресіння Господа Ісуса і тоді зіслання Святого Духа на Його апостолів. Довгі літні місяці репрезентують Його священство у небі перед тим, коли Він повертає до о́сіні, щоб судити живих і мертвих. Це таїнство є репрезентованим осінніми святами, Юдейським Новим Роком (Рош Гашана) і Днем Спокути (Йом Кіпур) також названим Судним Днем.

The Holy Apostle John describes this first vision. He sees seven golden lampstands and, among them, one like a son of man. “The Son of Man” is the favorite title of the Messiah in the prophecies of the holy prophets Daniel and Ezekiel, and this name shows certainly that this human figure, appearing among the lampstands, is Jesus Christ. This title is the favorite name of the Second Person of the All-Holy Trinity, because His condescension, taking our nature on Himself, is the most perfect sign of His love.  Generally, the Holy Scriptures reveal Our Lord Jesus Christ in three ways, as prophet, priest and king. During His earthly life, the Holy Scriptures described Him as prophet, but this vision shows Him as priest in the heavenly sanctuary; later, in this book, we will see the Lord Jesus as king in His Second Coming. These three messianic roles were foretold in the books of Moses, in the passages, in which the feasts of Israel are described. The feasts of Pascha and Pentecost represent the Lord’s suffering, death and resurrection, followed by the descent of the Holy Spirit on His Apostles. The long summer months represent His priesthood in heaven, before He returns in the autumn to judge the living and the dead. This mystery is represented by the autumn feasts, the Jewish New Year (Rosh Hashanah) and the Day of Atonement (Yom Kippur), also called the Day of Judgment.

Одкровення ясно каже те, що світильники репрезентують сім церков, і, хоча специфічні церкви́ є названими, проте перфектне число́ «сім» показує те, що повнота Вселенської Церкви є пристуньою. Сім церков у районі Асії є тільки представниками цілої Церкви. Тут ми зустрічаємо правдиве значення цієї книги. Одкровення є літургійною книгою, описуючи спорідненість нашої Божественної Літургії з Літургією Небесною, в якій Господь Ісус, наш Архиєрей, є настоятелем. Хоча ці церкви́ були на землі, вони вже існували на небі, так як Святий Апостол Павло нам каже, «Бог, багатий милосердям, з-за великої своєї любови, якою полюбив нас, мертвих нашими гріхами, оживив нас разом із Христом. І разом з ним воскресив нас, і разом посадовив на небі у Христі Ісусі.» Отже, у Літургії, коли ми кажемо «Христос посеред нас!» це не тільки означає те, що Христос є ще присутнім з нами на землі, але також те, що ми є вже присутніми у Христі на небі. Наше Богові поклоніння не тільки несе Христа Бога униз до нас, але воно також несе нас вгору до Христа на небі.

The Apocalypse clearly states that the lampstands represent the seven Churches, and, although specific Churches are named, nevertheless the perfect number “seven” shows that the fullness of the Universal Church is present.  The seven Churches in the province of Asia are only representatives of the whole Church. Here, we encounter the true meaning of this book. The Apocalypse is a liturgical book, describing the relationship of our Divine Liturgy with the Liturgy of Heaven, in which the Lord Jesus, our High Priest, is the presider. Although these Churches were on earth, they already existed in Heaven, just as the Holy Apostle Paul tells us, “God, Who is rich in mercy, according to His great love, with which He loved us, raised us to life together with Christ, although we were dead in our sins. Together with Christ, He resurrected us, and, in Christ Jesus, He seated us in the heavenly places.” Thus, in the Liturgy, when we say, “Christ is among us!” this not only signifies that Christ is still present with us on earth, but also that we are already present in Christ in Heaven. Our worship of God not only brings Christ down to us, but it also brings us up to Christ in Heaven.

Сенс присутности Бога, який богослужіння творить у нас, повинен залишитися з нами під час решти дня або тижня, бо, як церковний отець Оріген нам каже, «Кожен християнин, навіть селянин, знає те, що кожне місце є частиною всесвіту, і всесвіт є храмом Божим. Отже, він молиться у кожному місці з очи́ма чуттів закритими, а з очима душі́ пильними.» Тим самим способом, нам треба поводитися постійно як ці, що їх Бог посадовив на небі у Христі Ісусі. Ми знаємо дуже добре те, що це означає: життя без самолюбства, без прихильности до світових речей, а життя з піклуванням про інших людей і бажанням присутности Бога і вічного життя.

The sense of the presence of God, which divine service creates in us, should remain with us during the rest of our day or week, since, as the Church father Origen tells us, “Every Christian, even if he is a rustic, knows that every place is a part of the universe, and the universe is the temple of God.  Thus, he prays in every place with the eyes of his senses closed, but the eyes of his soul awake.” In the same way, we need to behave constantly as those, whom God has seated in Heaven in Christ Jesus. We know very well what this means: a life without selfishness, without attachment to worldly things, but a life of concern for other people and desire for the presence of God and eternal life.

CONSECRATION FOR CATECHESIS: The Kaluga Icon of the Mother of God

When Evdokia profaned the holy icon, she fell down blind and mute. This happened, because she was not reflective, prayerful, but vain and talkative. She was self-absorbed-- in other words, she was blind and mute, of little use for her own salvation or for others. Selfishness not only is an obstacle to our own sanctification. It is also an obstacle to the salvation of others. The virtue of charity is the true nature of the universe, the way it was created to be. Charity is superior to all the virtues (CCC 1826) and animates the practice of all the virtues (1827).

What happened to Evdokia served to make plain and visible the disposition that was interior, so that she could be healed.

CONSECRATION FOR CATECHESIS: St. Euplus the Deacon of Catania in Sicily

When he was being tortured by order of the Emperor Diocletian, St. Euplus told his torturer that he had better find other torments more severe, because, strengthened by grace, the tortures were "like a cobweb" to Euplus. This is a reminder to us that we are not to fear those who can kill the body. We are to fear the One Who can condemn the soul to Hell in His justice. Thus, our fear should be of sin, not of death.

St. Euplus also reminds us that God, in His compassion, wants to strengthen us by His grace. We have every reason to trust that whatever trial we suffer, God will give us the grace that is sufficient to endure that trial for our salvation. Thus, we see that being submissive to God, blessing Him in all things, makes suffering and temptation into useful things that bring us closer to Him.

CONSECRATION FOR CATECHESIS: Holy Hieromartyr Alexander, Bishop of Comana

St, Alexander is a good reminder to us that we are never to judge by externals. Alexander looked like a poor man, a coal-burner, but he was a highly educated man, learned in the Scriptures, and very advanced in personal holiness.

It is an important principle that we treat all the same, showing the same love for the sake of Christ, treating all others as Christ. It is according to this principle that St. James strongly condemns distinction of persons in his epistle. Christians are called to love all people unconditionally and equally. This is the charity Christ commanded in the Sermon on the Mount. (CCC 1934-5)

CONSECRATION FOR CATECHESIS: St. Nicetas the Goth

It is written of St. Nicetas the Goth, "his soul was unceasingly lifted up to God." The presence of God is the source of all the virtues. If we can remember this presence, it will drive sin out of our lives. Fortitude was the special virtue engendered in Nicetas as a result of his awareness of God's presence, the work of the Holy Spirit in his life. It put the things of this world in perspective, giving him the courage to stand up to the king and denounce his cruelties. "The virtue of fortitude enables one to conquer fear, even the fear of death, and to face trials and persecutions. It disposes one even to renounce and sacrifice his life in defense of a just cause." (CCC 1808)(cf. Jer. 16:33)

CONSECRATION FOR CATECHESIS: St. Eumenius of Gortyna

St. Eumenius of Gortyna shows us that salvation is conformity to Christ. Christ is the fulfillment of the Law, and thus, conformity to Christ perfectly fulfills the Will of God.

St. Eumenius shows us a temperance that triumphs over wealth and over the flesh through almsgiving and fasting. Almsgiving becomes spiritually fruitful only when we are convinced that we are giving to Christ, present in the poor. In this same way, almsgiving continues and extends the Mystery of the Eucharist in the world. Similarly, fasting only becomes fruitful when it is done in communion with Christ, with sincere faith and repentance, using His fasting as the model for our fasting.

St. Eumenius became "the city set on a hill" without intending to do so. We should place our eyes on Christ, turning them away from ourselves, and seek conformity to Him. If it is His will, He will make our light shine. But, if He does not, that is good too.

CONSECRATION FOR CATECHESIS: (Bible) Mark 6:30-45 The Feeding of the Thousands

16 September-- the Martyrdom of the Great-Martyr Euphemia

The feeding of the thousands reminds us of the superabundance available to us through faith, especially as faith is expressed in prayer. The culture puts great emphasis on action, but this is because it has little trust in God.

The history of the Church proves that impossible things are wrought by God in answer to prayer. Yet, despite examples like St. John Paul II, who esteemed the supernatural fecundity of prayer, the Church continues to neglect prayer in preference to often misguided social programs. (CCC 2726-7)

St. Euphemia was one of the "beautiful people," from a chic family, intelligent and beautiful, full of natural gifts. Priscus, the proconsul, understood that winning her over was critical to convincing the whole population of the city to abandon Christianity and return to the worship of the Emperor. But Euphemia understood her great insignificance in the vast scheme of things. She knew that, naturally speaking, no one would remember her for long after her death. But through prayer and faith, this young woman became the most famous martyr of the age, and a miracle worked by her relics put the seal on the decisions of the Council of Chalcedon, centuries later.

CONSECRATION FOR CATECHESIS: (Bible) 1 Kings 14

God chastises nations that disobey His commandments (established as they are for their good) with foreign invasion, loss of national treasures and wealth. According to the wisdom of God, sometimes the condition is permanent, even if the people repent.

The sins of the people are recorded here as being a transfer of allegiance from the True God to the idols of the nations that preside over the high places and groves. Nevertheless, at least in the Hebrew, this rejection of God leads to sexual depravity. This same progression is observable in St. Paul's Epistle to the Romans. The appearance and acceptance of sodomy and other sexual deviations is a sign and symptom the devolution of a society into idolatry (CCC 2114), because idolatry begins this disintegration.

ОДКРОВЕННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ЙОАНА: НАША ВІРА ЗАВЖДИ СУМІСНА З АПОСТОЛЬСЬКОЮ ТРАДИЦІЄЮ THE APOCALYPSE OF THE HOLY APOSTLE JOHN: OUR FAITH IS ALWAYS CONSISTENT WITH THE APOSTOLIC TRADITION

Я думаю це є відповідним, щоб роздумувати над Одкровенням Святого Апостола та Євангелиста Йоана Богослова під час тижнів між цією неділею і кінцем року, бо ця остання книга Святого Письма не є дуже добре знаною або домовленою, але вона є дуже важливою для життя Церкви, особливо коли Церква страждає через тяжкі́ часи і переслідування.  Іншими словами, Одкровення Святого Апостола та Євангелиста Йоана Богослова має дуже важливе значення для нашої Католицької Церкви під час теперішнього періоду. 

I think it appropriate to meditate on the Apocalypse of the Holy Apostle and Evangelist John the Theologian during the weeks between this Sunday and the end of the year, since this last book of the Holy Scriptures is not very well known or understood, but it is very important for the life of the Church, especially when the Church is suffering difficult times and persecution. In other words, the Apocalypse of the Holy Apostle and Evangelist John the Theologian has a very important message for our Catholic Church during our contemporary period.

Це довге роздумування над цією книгою, яке я пропоную, є також дуже відповідним способом, щоб закінчити Рік Божественного Милосердя, який має кінець в неділю, двадця́того листопада, коли ми будемо служити молебень до Милосердного Христа тут, у церкві, після Божественної Літургії. Перемога Божого Милосердя над гріхом, смертю і дияволом є дуже великим сюжетом Одкровення. Після кінця Року Милосердя, роздумування над Одкровенням буде допомагати нам, щоб думати про Божу справедливість, бо справедливість завжди наслідує милосердя.

This lengthy meditation on this book, which I propose, is also a very appropriate way to end the Year of Divine Mercy, which comes to an end on Sunday, the twentieth of November, when we will serve the Moleben to the Merciful Christ here, in church, after the Divine Liturgy. The victory of the Divine Mercy over sin, death and the devil is the very great subject of the Apocalypse. After the end of the Year of Mercy, the meditation on the Apocalypse will help us to think about the justice of God, since justice always follows mercy.

Нехай починаємо наше роздумування від першого вірша святого Одкровення, вірша, який дає назву до цілої книги—«Одкровення Ісуса Христа, що дав йому Бог—показати слугам своїм: чому належить статися незабаром; і він показав, пославши через свого ангела, слузі своєму Йоанові...» Тут, ми бачимо те, що це одкровення є виявленням Ісуса Христа. Це є однією та єдиною печаткою, яка засвідчує до правди всього істинного виявлення, бо Ісус Христос є єдиним дійсним Виявленням, Який говорив у Старому Завіті, і був повно явленим у Новому Завіті, продовжуючи жити у Святій Церкві до кінця віку, коли Царство Боже починатимиться у повноті . Втілення Господа нашого є повнотою виявлення, і, отже, воно є єдиною надією людства. Проте, це дійсне Одкровення Ісуса Христа, «Бог дав Йому,» показуючи те, що дійсне виявлення є завжди працею всієї Тройці: Отця, Сина і Святого Духа. Це дуже важливе, тому що ми потребуємо оберігатися проти чого-небудь, яке претендує, щоб бути Божим виявленням, а відрікатися втіленням Господа нашого, Сина і Слова Божого. Так, як Святий Йоан нам каже у іншому місці, дух Антихриста є тим, що відрікається Отця і Сина. Тож, ми знаємо те, що Коран, наприклад, не може ісходити від Бога, але має його джерело у роботі диявола.

Let us begin our meditation on the first verse of the holy Apocalypse, the verse, which gives a name to the entire book: “The Revelation of Jesus the Christ, which God gave to him to show to his servants what must soon take place; and he made it known by sending his angel to his servant John…” Here, we see that this Apocalypse is a revelation of Jesus the Christ. This is the one and only seal, which testifies to the truth of all true revelation, since Jesus Christ is the only, true Revelation, Who spoke in the Old Testament, and was fully revealed in the New Testament, continuing to live in the Holy Church until the end of the age, when the Kingdom of God will begin in its fullness.  The Incarnation of our Lord is the fullness of revelation, and, therefore, it is the only hope of mankind. Nevertheless, this true Apocalypse of Jesus Christ, “God gave to Him,” showing that true revelation is always the work of the entire Trinity: the Father, the Son and the Holy Spirit. This is very important, because we need to be on guard against anything, which claims to be a revelation from God, but which denies the Incarnation of our Lord, the Son and Word of God. Just as St. John tells us in another place, the spirit of Antichrist is that, which denies the Father and the Son. So, we know that the Quran, for example, cannot come from God, but has its origin in the work of the devil.

Одкровення продовжується, «(Йоанові) який засвідчив слово Боже і свідчення Ісуса Христа, і все, що він бачив.» Це відношення до ра́нішних творів Святого Йоана Богослова, сина Заведея, який був близьким товаришем Господа Ісуса, під час земного життя Спасителя, бо Христос Бог наш вибрав його, щоб бути одним між дванадцятьма апостолами. Потім Святий Йоан написав Святе Євангеліє і три соборні листи, в яких він засвідчив його досвід. Це твердий крите́рій всього виявлення, який претендує, щоб ісходити від Господа Ісуса Христа. Якщо виявлення істинно ісходить від Господа, воно буде сумісним з традицією, яку Церква прийняла від святих апостолів. Тож, Апостол Йоан показує нам, його читачам, що це одкровення є абсолютно вірним, тому що воно приходить від одного з джерел апостольської традиції.

The Apocalypse continues, “John, who bore witness to the word of God and to the testimony of Jesus Christ, even to all that he saw.” This is a reference to the earlier works of St. John the Theologian, the son of Zebedee, who was a close companion of the Lord Jesus, during the earthly life of the Savior, since Christ our God chose him to be one of the twelve Apostles. Later, St. John wrote the Holy Gospel and three catholic epistles, in which he bore witness to his experience. This is the firm criterion of all revelation, which claims to come from the Lord Jesus Christ. If the revelation truly comes from the Lord, it will be consistent with the Tradition, which the Church received from the Holy Apostles. So, the Apostle John shows us, his readers, that this Apocalypse is entirely trustworthy, because it comes from one of the sources of the Apostolic Tradition.

Тим способом, Апостол Йоан пробує те, що джерело того, яке він буде описувати на сторінках слідуючих, є Бог, Отець, Син і Святий Дух, являючись, як завжди, через людство Господа Ісуса. Мету Господа Ісуса у цьому виявленні, автор вже сказав: «показати слугам своїм: чому належить статися незабаром.» Іншими словами, це одкровення має намір, щоб бути заохоченням всім вірним ученикам Господа Ісуса, які страждають через переслідування. Отже, ми не повинні думати про цю книгу як страшну і загрозливу, але, замість того, ми повинні бути заохоченими через знаки і таїнства, про що ми будемо читати. Щоб робити цей пункт сильнішим, Святий Йоан додає: «Блажен, хто читає, і ті, котрі слухають слів цього пророцтва й додержують написаного в ньому, бо час – близько.»

In this way, the Apostle St. John establishes that the source of that, which he will describe in the following pages, is God, the Father, the Son and the Holy Spirit, revealing Himself, as always, through the humanity of the Lord Jesus. The purpose of the Lord Jesus in this revelation, the author has already stated: “to show to his servants what must soon take place.” In other words, this Apocalypse is intended to be an encouragement to all the faithful disciples of the Lord Jesus, who are suffering persecution. Therefore, we should not regard this book as frightening and menacing, but, instead, we should be encouraged through the signs and mysteries about which we will read. To make this point stronger, St. John adds: “Blessed is he who reads the words of the prophecy, and blessed are those who hear, and who keep what is written therein; for the time is near.”

THE PASSING OF ST. JOHN THE THEOLOGIAN

Today is the feast of the Passing of the St. John the Theologian.  According to the tradition of the Church, St. John died an old man in Ephesus, where he had been asked to serve as the third bishop of that city, after the martyrdom of St. Timothy, who had been chosen by St. Paul the Apostle and St. Prosdocimus.  The elderly St. John, the last of the Lord’s twelve Apostles, had founded a school of Christian theology in the hills above Ephesus, and there he taught the next two generations of leaders in the Christian Church.  St. Polycarp of Smyrna and St. Ignatius of Antioch were among his pupils there. Finally, when he was very old, he handed over the task of teaching to younger men, but he still insisted on being present at every function and every lecture, although he slept through much of the proceedings.  Often his students would come to him and gently shake him, and ask him to speak to them about the Lord Jesus.  Towards the end of his life, more and more on these occasions he would look up at the faces standing above him and say simply: “Little children, love one another.” Then, on one occasion, a student named Asyncreticus saw some other students waking the aged master, and he said: “Why are you doing that leave him alone. He’s lost his mind. He always says the same thing.” But to Asyncreticus’ surprise, St. John responded: “I always say the same thing because it is the essence of the whole teaching of the Lord Jesus. If you have truly mastered perfect love of God and perfect love of one another, then you have mastered all.”

     According to this last of Christ’s twelve Apostles, the essence of Christ’s whole teaching was perfect love of God and perfect love of neighbour. It is the Spirit of Charity that is the Spirit of Christ, and everything in the Church is ordered to the fulfillment and propagation of that Spirit.  The Christian Liturgy, for example, whether the Divine Liturgy itself or the daily offices, has only one purpose in respect to us: to make the life of Christ present in us, to make His teachings live and breathe in us, and to join us to His Resurrected Body. But receiving that Spirit of Christ, and being conformed to His commandments seems well nigh impossible without a very special effort on our part that is aimed at a very important, but intermediate goal.  That goal, the Fathers of the Church tell us is purity of heart.  It is impossible, or, as we have said, well nigh impossible for us to be conformed to the Spirit of Christ if we are filled with out own thoughts and desires.  Purity of heart aims at the purification of the heart, the destruction of our passions, our thoughts, our desires apart from Christ.  The image is often presented to us in the writings of the Fathers of a full cup.  In order for the cup to receive another liquid—in order for a cup of water, for example, to be filled with wine, the cup must be drained, poured out.  In the same way, each of us has to become empty—empty of our thoughts and desires apart from Christ, so that we can be filled with the Spirit of Christ that engenders perfect love. The most important thing for us to remember in the effort to purify our hearts is that there is only now.  The past does not exist any longer (whether it be ten minutes ago or twenty years ago), and the future does not yet exist. There is only now, and our challenge now is to be faithful now, in this moment. We spend a great deal of time grieving over the past, rehearsing old injuries. Or we spend an equal amount of time planning the future, rehearsing future conversations. Purity of heart demands that we do what we are doing now, without reference to a bitter past or an uncertain future, but only to Christ. Every action that is done in the simplicity of “now” is prayer, for the Fathers tell us that purity of heart is already prayer.  

     Purity of heart does not come easily.  It is accessible to us only through prayer, assisted by fasting and almsgiving.  Since it is already prayer, it is also strengthened through prayer. Traditionally, we use meditation on Holy Scripture in order to purify our hearts, and replace our own thoughts and desires with those that are according to Christ.  Our Church also has the tradition of the Prayer of Jesus, “O Lord Jesus Christ, Son of God, have mercy on me, a sinner.” This prayer was designed by the Fathers to be said over and over again in meditative stillness, in order to replace the thoughts of the heart with the words of the prayer itself. Focusing on the words of the prayer alone, and rejecting every distraction from them, we empty our minds so that God can fill them. In the same way that we use the Prayer of Jesus, we can and should also use the words of the Scriptures, whatever words have the most meaning and consolation to us. It is wise for us to pray in this way for at least twenty minutes a day, while striving in the rest of the day to be faithful to Christ by living and working now, offering to Christ our God each moment and each action. With our hearts purified in this way, our God can have free entrance in His life of love.  We will then be able to fulfill what was before an impossible command to love God and our neighbour perfectly. 

ПЕРЕСТАВЛЕННЯ СВ. ЙОАНА БОГОСЛОВА

Сьогодні свято Переставлення Святого Йоана Богослова. За традицією Церкви, Святий Йоан помер дуже старим в Ефесі.  Ефесіяни запропонували йому, щоб служити в якості третього єпископа їхнього міста, після мученицької смерті святого Тимофія, який був обраний Апостолом Павлом, і після смерті Святого Просдокима. Літній Святий Апостол і Євангелист Йоан, останній з дванадцяти апостолів Господа, заснував школу християнського богослов'я в горах над Ефесом, і там він навчав ще два покоління лідерів в християнській Церкві. Святий Полікарп і святитель Ігнатій Антіохійський були в числі його учнів. Нарешті, коли він був дуже старий, то передав навчання молодим чоловікам, але він як і раніше наполягав на своїй присутності під час кожної функції і кожної лекції, хоча він спав протягом більшої частини вчинків. Часто його студенти приходили до нього і обережно трясли його, і запитували його, щоб розмовляти з ними про Господа Ісуса. До кінця свого життя, більше і більше в таких випадках він дивився на обличчя, що являлось над ним і говорив просто: "Діти, любіть один одного" Тоді, в одному випадку, студент на ім'я Асинкретик бачив, що інші студенти будили старого вчителя, і він сказав: "Навіщо ви це робите, --залишіть його в спокої. Він зійшов з розуму. Він завжди говорить одне і те ж "Але на подив Асинкретика, Йоан відповів: "Я завжди говорю те ж саме, тому що це суть всього вчення Господа Ісуса. Якщо ви дійсно опанували досконалу любов до Бога і досконалу любов один до одного, тоді ви опанували все."
     Згідно цього останнього з дванадцяти апостолів Христа, сутність всього вчення Христа була досконалою любов’ю до Бога і досконалою любов’ю до ближнього. Це дух милосердя, як і Дух Христа, і все в Церкві вчинене для виконання і розповсюдження цього Духа. Християнська Літургія, наприклад, або Божественна Літургія або щоденні Часи, мають тільки одну мету щодо нас: зробити Христове життя в нас, щоб Його вчення жити й дихати у нас, і приєднати нас до Його воскреслого тіла. Щоб отримувати Духа Христа, і погоджуватися з Його заповідями –це здається майже неможливе без особливого зусилля з нашого боку, яке спрямоване на дуже важливу, але проміжну мету. Ця мета, церковні отці нам кажуть є чистотою серця. Це неможливе, або, як ми вже говорили, майже неможливе, щоб бути подібними до Христового Духа, якщо ми сповнені з власних думок і бажань. Чистота серця спрямована на очищення серця, знищення наших пристрастей, наших думок, наших бажань, крім цих, які погодженні з Христом. Зображення повної чаші часто представляється нам у творах отців. Для того щоб отримати іншу рідину—Чашка з водою, наприклад, щоб бути заповненою вином, повинна бути осушена, наливана. Таким же чином, кожен з нас повинен стати порожнім від наших думок і бажань, крім цих, які погодженні з Христом, для того, щоб бути заповненими з Духом Христа, Який породжує досконалу любов. Найперше, ми мусимо пам’ятати, що у зусиллі, щоб очистити наші серця, тільки тепер—цей час-- існує. Минуле не існує більше (чи десять хвилин тому чи двадцять років тому), і майбутнє ще не існує. Існує тільки тепер—цей момент, і наше завдання тепер, щоб бути вірним зараз, в даний момент. Ми витрачаємо багато часу засмучені минулим, репетируючи старі пошкодження і образи. Або ми витрачаємо стільки ж часу, плануючи майбутнє, репетируючи майбутні розмови. Чистота серця вимагає від нас, щоб зробити те, що ми робимо зараз, цілою увагою, і без посилання на гірке минуле або невизначене майбутнє, але тільки Христа. Кожна дія, яка робиться в просторі теперішнього часу є молитвою, бо святі церковні отці нам кажуть, що чистота серця --вже молитва.
     Чистота серця не легка. Вона є доступною нам тільки через молитву, з допомогою посту і милостині. Так як чистота серця—вже молитва, а й зміцнюється через молитву. Традиційно, ми використовуємо міркування на Святе Письмо, щоб очистити наші серця, і замінити наші власні думки і бажання з тими, які—згідно Христа. Наша Церква має традицію Ісусової молитви: "Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного." Церковні отці розробили цю молитву, щоб повторювати знову і знову в міркуваному мовчанні для того, щоб замінити думки серця словами молитви. Зосередження уваги на слова молитви, і відкидаючи кожне відвертання від них, ми спорожняємо наші розуми для того, щоб Бог заповнив їх. Таким чином, ми використовуємо Ісусову молитву, і також повинні уживати слова із Святого Письма, які мають найбільше значення і утішання для нас. Ми повинні молитися цим способом, принаймні, двадцять хвилин на день, прагнучи врешті день, щоб бути вірними Христові, живуючи і працюючи у теперішньому часі, приносячи до Христа Бога нашого кожний момент і кожну дію. З допомогою нашого серця очищеного цим способом, наш Бог може мати свобідний вхід в Його Житті любови. Ми будемо по змозі виконувати те, що було раніше неможливою заповіддю досконалої любови до Бога і ближнього.