СВЯТИЙ ЙОСИФ І ЦАР ІРОД АНТІПА: ВИСЛУХАЮЧИ БОЖОГО ГОЛОСУ, АБО ДОДАЮЧИ ЗЛО ДО ЗЛА SAINT JOSEPH AND KING HEROD ANTIPAS: LISTENING TO THE VOICE OF GOD, OR ADDING EVIL TO EVIL

Христос Раждається!

Читання Євангелія від Святого Матея про слухняність до Божої волі. У християнському житті, слухняність є між найбільшими чеснотами, тому що вона є первісним знаком Господа нашого Ісуса Христа, бо Апостол Павло нам каже- «Він став слухняним навіть аж до смерти, смерти на Хресті. Отже, Бог високо підніс Його, і подав Йому ймення над всіма йм́еннями.» Тож, ми бачимо у Христі не тільки досконалу слухняність, а також майбутню нагороду слухняности.

The reading from the Gospel According to St. Маtthew is about obedience to the Will of God. In the Christian life, obedience is among the very greatest virtues, because it is the premier sign of our Lord Jesus Christ, as the Apostle Paul tells us: “He became obedient even unto death, death on the Cross. Therefore, God highly exalted Him, and gave to Him the name above all names.” So, we see in Christ not only perfect obedience, but also the future reward of obedience.

Модель святої слухняности у цьому читанні є Йосифом, названим батьком Господа нашого. Постійно, він був уважним до всього, яке Бог виявляв. Знову і знову, Бог службою ангелів проводив Йосифа через різні перешкоди його життя і спеціального покликання. Тим самим способом, Бог керує нами між перешкодами нашого життя і фізичного і духовного, бо ми є вибраними Богом у нашому хрещенні й миропомазанні. Ми є вибраними, і отже береженими, але ми маємо приймати керування, яке Бог свобідно принесе нам.

The model of holy obedience in this reading is Joseph, the foster father of our Lord. Constantly, he is attentive to everything that God revealed. Again and again, God, through the ministry of angels, guides Joseph through the different obstacles of his life and special vocation.  In the same way, God guides us in the midst of the obstacles of our life, both physical and spiritual, since we are chosen by God in our baptism and chrismation. We are chosen, and therefore we are protected, but we have to accept the guidance, which God freely offers us.

Часто це допоміжне́, щоб мати протилежний приклад. Минулого понеділка, євангельське читання було про Царя Ірода Антіпа. Святий Лука його описує так- «Тим часом четверовласник Ірод, якому Йоан докоряв за Іродіяду, жінку його брата, і за все, що Ірод нако́їв, додав ще й це до того всього, що замкнув Йоана до в’язниці.» Це дуже добрий протилежний приклад до слухняности Святого Йосифа, бо Ірод, коли Святий Йоан Хреститель докоряв йому за його чужоложу, він додав зло до зла, замість того, щоб сповідати його злочин.

Often it is helpful to have a contrary example. Last Monday, the Gospel reading was about King Herod Antipas. St. Luke describes him thus: “Now Herod the tetrarch, who had been censured by John because of Herodias, his brother’s wife, and because of all the evil deeds Herod had committed, added still another to these by also putting John in prison.” This is an excellent counter example to the obedience of St. Joseph, since Herod, when St. John the Baptist reproached him concerning his adultery, added evil to evil, rather than admitting his crime.

Тим самим способом, ми часто вибираємо додавати зло до зла, раціоналізуючи наші гріхи, замість того, щоб наслідувати приклад Святого Йосифа, будучи уважним до Божої волі, бо Святий Йосиф вислухав голос Господнього ангела і був слухняним до надхнення від Бога, але Цар Ірод був засліпленим задоволенням, і його гріхи були прецінними до нього. Отже, він вибрав чинити більші гріхи, щоб заспокоювати його сумління. Але, накінець, сумління не може бути заспокоюваним, аж допоки вага́ зло́чину стає дуже великою. Коли дія сумління є зупи́неною, це дуже тяжко, щоб знову починати. Тож, ми бачимо ріст атеїзму і психопатії у нашому світі, заради насильства, яке наша культура чи́нить проти сумління.

In the same way, we often choose to add evil to evil, rationalizing our sins, instead of following the example of St. Joseph, being attentive to the will of God, since St. Joseph listened to the voice of the angel of the Lord, and was obedient to inspiration from God, but King Herod was blinded by pleasure, and he cherished his sins. Therefore, he chose to commit greater sins, in order to silence his conscience. But, in the end, the conscience cannot be silenced, until the weight of crimes becomes very great. When the action of the conscience is halted, it is very difficult to start it again.  So, we see the growth of atheism and psychopathy in our world, on account of the violence that this culture does against the conscience.

Але, де ми чуємо Божий голос, і як ми знаємо Його волю? Певно, ми пізнаємо Божу волю через Святе Письмо так, як інші християни навколо нас тут в Штаті Північної Кароліни сказали б. Але, ми відмовляємо те, що ми є компетентними тлумача́ми Святого Письма, тому що це означає те, що ми піднесемо наші уми над Святим Письмом. Замість цього, ми пізнаємо Святу Церкву, як єдиного компетентного тлумача́ Святого Письма. Тим самим способом, ми пізнаємо Божий голос у словах Святої Церкви, бо Церква є Тілом Христовим. Христос дійсно промовляє через Його Церкву. Тож, ми маємо есенціальний вибір- щоб вислухати вчення Святої Церкви, або відректи́ся його. Однак, здається, щоб відректися вчення Святої Церкви означає те, щоб додати зло до зла.

But, where do we hear the voice of God, and how do we know His will? Certainly, we recognize God’s will through the Holy Scripture, just as other Christians around us here in North Carolina would say. But, we deny that we are the competent interpreters of the Holy Scriptures, because this would mean that we exalt our own minds over the Scriptures. Instead of this, we recognize the Holy Church as the one, competent interpreter of Holy Scripture. In the same way, we recognize God’s voice in the words of the Church, since the Church is the Body of Christ. Christ truly speaks through His Church. So, we have essentially a choice: to listen to the teaching of the Church, or reject it. However, it seems, to reject the teaching of the Church means to add evil to evil.

Наша культура хоче того, щоб ми вірили в те, що Церква помиляється у її навчанні, і також те, що речі й поведінки, які Церква традиційно навчала вважати як зло, є добрими і навіть корисними для нас. Щоб бути, як Святий Йосиф, ми мусимо ви́конати це свідчення і вірити в те, що голос Господній навчає нас. Ми мусимо бути наполегливими у нашому вирішенні, щоб вислухати голос Благого і Чоловіколюбного, незважаючи на особистий кішт.

Our culture wants us to believe that the Church is mistaken in its teachings, and that certain things and behaviors, which the Church has traditionally taught us to consider evil, are actually good and even beneficial to us. To be like St. Joseph, we must reject this testimony and believe in what the voice of the Lord teaches us. We must be persevering in our decision to listen to the voice of the Good and Loving One, despite personal cost.

Бог повертає навіть наші гріхи та недоліки на наше благо God turns even our sins and failings to our good

 

Брати і сестри у Христі –

Читаючи сьогодні родовід Господа Ісуса згідно зі Святим Євангелієм від Матея, ми повинні звернути увагу на присутність жінок у списку святого Матея. Нам слід задуматися над цими іменами і усвідомити, що всі ці жінки, крім однієї, увійшли в генеалогію Господа через скандальні повороти подій. Тамар завагітніла двома своїми синами-близнюками після того, як видавала себе за повію та мала стосунки зі своїм свекром, патріархом Юдою, сином Якова. Подібним чином Рахав була повією в Єрихоні, яка захищала ізраїльських шпигунів, коли вони таємно приходили розвідувати землю. Крім того, найкричущішим з усіх є те, що Вірсавія була дружиною хеттеянина Урії, якого цар Давид убив, щоб одружитися з нею. З групи жінок, згаданих у генеалогії, лише Рут була бездоганною у своїй поведінці, але вона була язичницею, іноземкою, яку прийняли до ізраїльської громади лише через її шлюб з Воозом.

Brothers and sisters in Christ—

As we read today the genealogy of the Lord Jesus according to the Holy Gospel According to Saint Matthew, we should notice the presence of the women in St. Matthew’s list. We should reflect on these names and realize that all of these women, except one, entered into the Lord’s genealogy because of scandalous turns of events. Tamar became pregnant with her two twin sons after posing as a prostitute and having relations with her father-in-law, the Patriarch Judah, son of Jacob. In a similar way, Rahab was a prostitute in Jericho, who protected the Israelite spies when they came secretly to reconnoiter the land. Then, most egregious of all, Bathsheba was the wife of Uriah the Hittite, whom King David murdered, so that he could marry her. Of the group of women mention in the genealogy, only Ruth was blameless in her conduct, but she was a Gentile, a foreigner, who was only accepted into the community of Israel because of her marriage to Boaz.

Приклади цих чотирьох жінок є гарним нагадуванням нам про те, що навіть темні, грішні, навіть скандальні аспекти нашого минулого використовуються Богом як засіб нашого спасіння. Насправді все, що з нами відбувається або сталося, є або проявом позитивної волі Бога, або Його дозволеної волі. Хоча ця відмінність є корисною щодо Бога, оскільки Він ніколи не бажає зла, нам не потрібно думати про цю відмінність стосовно нас, оскільки Бог не такий, як ми. Ми дозволяємо те, чого не можемо запобігти. Для Бога немає такого обмеження. Бог міг запобігти будь-чому. Ні, те, що Він дозволяє, має намір співчуття та любові. Він робить їх частиною Свого плану. Він перетворює навіть зло з нашого минулого на плідні джер́ела чесноти через дію Своєї благодаті. Ці самі зла стають корисними частинами нашої особистої історії спасіння, коли ми звертаємося до Бога в наверненні, дозволяючи виливу Його благодаті змінити нас всередині. З цього моменту Він направляє нас на шлях, який веде до Нього, а не на окружний шлях, який нікуди не веде, але губиться у світі. З цього моменту також пам’ять про наші гріхи та помилки може стати корисною для інших, тому що, ґрунтуючись на досвіді, ми можемо бути в змозі провести їх через подібні небезпеки, які присутні на їхньому шляху.

The examples of these four women are a good reminder to us that even the dark, sinful, even scandalous aspects of our pasts are used by God as a means to our salvation. In fact, everything that happens or has happened to us is either a manifestation of God’s positive will or His permissive will. Although the distinction is useful in relation to God, because He never positively wills evil, we do not need to think about that distinction in relation to us, because God is not like us. We permit things that we cannot prevent. There is no such limitation on God. God could prevent anything. No, the things that He permits are intended by Him for compassionate and loving reasons. He makes them part of His plan. He turns even the evils from our past into fruitful sources of virtue through the action of His grace. Those very evils become useful parts of our personal history of salvation when we turn to God in conversion, allowing the outpouring of His grace to change us within. From that point, He sets us on the path that leads to Him, rather than the circuitous path that leads nowhere, but gets lost in the world. From that point too, the memory of our sins and failings may become useful to others, because, based on experience, we may be able to guide them through similar perils that are present along their paths.

З іншого боку, пам’ять про наші гріхи та помилки є важливою частиною нашої особистої історії. Кожного дня і навіть кожної миті вони дають нам щось, за що ми повинні покаятися. Ми завжди можемо побачити, ким ми були колись і ким ми є зараз. Ми можемо побачити, ким ми були, крім Божої благодаті, і порівняти це з тим, що Бог зробив з нами. Усе це дає нам дорогоцінну нагоду повністю відчути й усвідомити нашу повну залежність від Бога та Його благодаті. Саме це роздумування породжує в нас ту саму надію, ту саму довіру до Бога, про яку ми маємо стільки доказів у Святій Біблії. Якщо Бог може виправдати Патріархів і врятувати дітей Ізраїлю, незважаючи на всі їхні численні злочини, то Він може врятувати і нас. Насправді, Він хоче. У нього є гаряче бажання.

In another deeper way, the memory of our sins and failings is an important part of our personal history. Every day, and even at every moment, they give us something for which to repent. We can always see what we once were and what we are now. We can see what we were apart from God’s grace and contrast that with what God has done with us. All of this gives us a precious opportunity to feel fully and acknowledge certainly our total dependence on God and His grace. This very reflection produces in us the same hope, the same trust in God that we have so much evidence for in the Holy Bible. If God can justify the Patriarchs and save the children of Israel despite all their many transgressions, then He can save us too. In fact, He wants to. He has a burning desire to.

Добрий спосіб для нас краще усвідомлювати Божу роботу в нашому житті, у нашій особистій історії – це виробити звичку приділяти трохи часу наприкінці кожного дня, щоб обміркувати все, що сталося цього дня. Таким чином, ми починаємо дивитися на все, що з нами відбувається, як на роботу Бога, Який любить нас. Початком такої практики є акт віри в те, що все, що з нами сталося, є проявом Божого плану любові щодо нас. Так треба розуміти навіть те, що здається невигідним і нещасним. Чому Бог хотів би ці речі, які є невигідними та нещасливими? Можливо, Він знає, що ми повинні зростати в якійсь чесноті, якої навчить саме ця подія. Ніщо не буде втрачено даремно, якщо ми приймаємо наші обставини з лагідністю та покірністю. Далі ми визнаємо свої гріхи перед Ним і висловлюємо свій сум за ними. Потім ми повинні усамітнитися на ніч зі знанням і впевненістю, що так само, як Бог скерував і захистив цього дня, Він також зробить це наступного дня, доки ми не будемо в безпеці в Його Небесному Царстві.

A good way for us to begin to become more aware of God’s working in our lives, in our personal histories, is to get into the habit of taking a small amount of time at the end of each day to reflect on everything that happened that day. Thus, we begin to look upon all that happens to us as the work of a God Who loves us. The beginning of such a practice is an act of faith that everything that has happened to us is a manifestation of God’s loving plan for us. Even things that seem disadvantageous and unfortunate must be understood in this way. Why would God will these things that are disadvantageous and unfortunate? Perhaps He knows that we must grow in some virtue, which precisely that event will teach. Nothing is wasted as long as we accept our circumstances with meekness and docility. Next, we acknowledge our sins before Him and express our sorrow for them. Then, we should retire for the night with the knowledge and confidence that, just as God has guided and protected this day, He will also do so in the next day, until we are safe in His Heavenly Kingdom.

ПОВТОРНЕ ЧИТАННЯ МАЄ БАГАТО УРОКІВ ДЛЯ НАС A REPEATED READING HAS MANY LESSONS FOR US

Брати й сестри у Христі—

Два тижні тому, коли ми чули це читання Євангелія від Святого Луки, ми роздумували над прикладом вірного слуги, і навчалися різних шляхів, щоб змінити наше життя, щоб слідувати за цим прикладом, який є прикладом Господа Ісуса. Але, сьогодні, знову вислухаючи цього читання, нехай зосереджуємось на гостя‘х, бо вони мають важливі уроки для нас також.

Two weeks ago, when we heard this reading of the Gospel According to St. Luke, we meditated on the example of the faithful servant, and learned various ways to change our life, in order to follow that example, which is the example of the Lord Jesus. But, today, again listening to this reading, let us focus on the guests, since they have important lessons for us as well.

Це повторне читання є як дзвін, який відбивається у наших вухах, кличучи нас до глибшого розуміння нашої споріднености з Господом, бо, так як вірний слуга навчав нас служити Богові без вагання результатів, гості будуть навчати нас більших перепон у нашому християнському житті. Це читання повторюється для специфічної причини, бо, так як дзвін дзвонить, коли він коливається, і клакер б’є в один бік дзвону, і тоді дзвонить знову, коли клакер б’є інший бік, це євангельське читання навчає нас двох уроків- перше, миру у служінні Богові, з’єднуючи нашу волю з Його волею, як слуга зробив, і, друге, протилежний приклад, показуючи нам шляхи, якими ми можемо служити створеним речам (замість того, щоб служити Господеві) і так загубити наше спадкоємство у Царстві Божому. 

This repeated reading is like a bell reverberating in our ears, calling us to a deeper understanding of our relationship with the Lord, since, just like the servant taught us to serve God without consideration of the results, the guests will teach us the major pitfalls in our Christian life. This reading repeats for a specific purpose, since, just like a bell rings, when it swings, and the clapper strikes one side of the bell, and then rings again, when the clapper strikes the other side, this Gospel reading teaches us two lessons: first, peace in the service of God, uniting our will with His will as the servant did, and, second, the opposite example, showing us the ways, in which we can serve created things (instead of serving the Lord) and so lose our inheritance in the Kingdom of God.

Перший гість сказав слузі те, що він не міг прийти на бенкет, тому що купив поле.  Тут, Господь Ісус нам дає дуже ясний образ прихильности до землі. Земля була сотвореною для нас; ми не були сотвореними для землі, а для Бога. Земля є тільки допомогою нам, щоб служити Богові. Фактично, цілий всесвіт є машиною, яка може робити святими, якщо ми уживаємо її згідно Божого наміру. Бог кличе нас, щоб практикувати мудре уживання цієї землі, як шлях до спілкування з Ним.  Але, небезпека завжди є тим, що у нашому уживанні цієї землі ми стаємо прихильними до неї, люблячи землю заради землі. Тож, наше прагнення стає цілком земним, хоча ми є найвищою частиною видимого сотворення—образ Божий, ми прагнемо до речей, які є нижчими від нас. Це важливе—нам треба розуміти різницю між цим гостем і другим гостем, який тільки дбає про його майно. Цей перший гість любить силу. Він шукає володіти над землею як цар, і, тим способом, його поведінка є дуже великою образою до дійсного царя, який запрошує його на весілля.

The first guest told the servant that he could not come to the banquet, because he had bought a field. Here, the Lord Jesus gives us a clear image of attachment to the earth. The earth was created for us; we were not created for the earth, but for God. The earth is only an aid to us in serving God. Actually, the entire universe is a machine, which can make us holy, if we use it according to God’s intention.  God calls us to practice a prudent use of this earth as a way to communion with Him. But, there is always the danger that in our use of this world we become attached to it, loving the world for its own sake.  So, our aspiration becomes wholly earthly, although we are the highest part of the visible creation—the image of God, we aspire to things that are lower than ourselves. It is important that we understand the difference between this guest and the second guest, who only cares about his property. This first guest loves power. He seeks to own the earth, to rule over it like a king, and, for this reason, his behavior is a very grave insult to the true king, who is inviting him to the wedding feast.

Другий гість слузі каже, що він не може прийти на бенкет, тому що купив п’ять пар волів. Тут, ми бачимо подібну проблему, бо попередній гість був зайнятим дбайливістю про землю задля хтивости для сили, але цей гість зайнятий дбайливістю його майна,не тому що він бажає сили, а він бажає задоволення і вигідности. Часто, цей гість носить зліпок мудрости, бо персонаж цього сорту працює дуже тяжко, і він є недбайливим у молитві та інших аспектах духовного життя, тому що він дає зусилля для того, щоб творити добре, вигідне життя для його родини. Але, його родина потребує його керування у духовному житті, щоб рости у любові до Бога. Як голова господарства, він є ієреєм домової церкви, але не наповнює цей обов’язок, тому що він дбайливий фрівольних речей. 

The second guest tells the servant that he is unable to come, because he has bought five yoke of oxen. Here, we see a similar problem, since the previous guest was occupied with concern about the earth, on account of a lust for power, but this guest is occupied with concern about his own property, not because he desires power, but because he desires pleasure and comfort. Often, this guest wears the mask of prudence, since a person of this sort may work very hard, and he is neglectful of prayer and the other aspects of the spiritual life, because he expends his efforts on making a good and comfortable life for his family.  But, his family needs his leadership in the spiritual life, in order to grow in the love of God. As the head of his household, he is the priest of his domestic church, but he does not fulfill this obligation, because he is concerned with frivolous things.

Третій гість відмовляє запрошення Господа, тому що він недавно одружений. Для цього гостя, особисті споріднености є найважливішими речами у житті. Природно, він був би правдивим, якщо би він вважав особисту спорідненість, яка є вищою від всіх інших, а включає всі інші. Нарешті, наша спорідненість з Богом не потребує те, що ми робимо різні діла від тих, що ми нормально робимо, а тільки ми потребуємо робити ті ж самі речі, але для іншого мотиву. Ми потребуємо робити ці речі задля любови до Бога. Якщо ми робимо те, тоді всі наші діла є дуже прецінними у очах Бога.

The third guest refuses the invitation of the Lord, because he recently married. For this sort of guest, personal relationships are the most important things in life. Naturally, he would be correct, if he considered the personal relationship that is higher than all others, and that includes all others.  After all, our relationship with God does not require that we do different things than those that we ordinarily do, but we only need to do them for a different motive. We need to do these things for the sake of our love for God. If we do that, then all our deeds are very precious in the eyes of God.

Нехай будемо уважними до цього повторного читання, як до дзвону, бо воно нам каже те, як бути вірними у служінні Божому, але також, як пережити перепони нашого духовного життя. Маючи правдиві пріоритети, наше служіння може бути приємним до Господа, і ми можемо Його благодаттю успадковувати Царство Боже.

Let us be attentive to this repeated reading as to a bell, since it tells us how to be faithful in the service of God, but it also teaches us how to avoid the pitfalls our spiritual life. Having the right priorities, our service can be acceptable to the Lord, and we can, by His grace, inherit the Kingdom of God. 

Церква є єдність віри: Чи маємо ми віру Церкви? The Church is a unity of faith: Do we have the faith of the Church?

 

Сьогоднішнє читання Євангелія розповідає про зцілення десяти прокажених, чудо, яке Господь Ісус учинив наприкінці Свого публічного служіння в прикордонних регіонах між Самарією та Галілеєю. Цей уривок з Євангелія від святого Луки нагадує нам, що історія Христа — це щось більше, ніж проста, буквальна історія. Воно сповнене містичного значення, добре зрозумілого ранній Церкві, а через Отців, добре зрозумілого й нам.

Today’s gospel reading narrates the cure of the ten lepers, a miracle worked by the Lord Jesus late in His public ministry in the border regions between Samaria and Galilee. This passage from the Gospel According to Saint Luke reminds us that the story of Christ is more than a bland, literal history. It is full of mystical meaning well understood by the early Church, and through the Fathers, well understood by us as well.

Христу протистоять десять прокажених, десять чоловіків із шкірн́ою хворобою, якої найбільше боялися в культурах стародавнього світу. Усі цивілізовані суспільства постанов́или, що такі люди повинні бути виключені з повсякденного життя громади. Вони змушені були жити на околицях населених пунктів і не мати нічого спільного зі здоровими людьми. Ці правила ретельно оберігали від зарази, добре відомої з досвіду. Ці чоловіки, які протистоять Господу Ісусу на околиці села, всі прокажені, але цікаво те, що вони десять прокажених. Їх стан - страшна хвороба, але їх кількість - символ повноти здоров'я. Отці кажуть нам, що це символічне зображення тих, хто має хибні переконання щодо Бога, Церкви та морального життя. Люди з хибними переконаннями шкодять єдності віри і відокремлюються від Церкви. Вони змушені жити окремо, на перифер́ії християнського життя, відокремлені від Тіла Христового через свій хворобл́ивий стан. Вони відділені від Тіла з особливою метою: щоб вони кликали Христа про зцілення. У сьогоднішньому читанні Євангелія Христос чує їхні благання і відповідає, не зціляючи їх, а кажучи їм «показатися священикам». Послухавшись наказу, вони йдуть, і в дорозі зц́ілюються. Це, у свою чергу, є символічним відображенням того, як люди з різними хибними переконаннями примирюються з Христом через Церкву, відновлену до єдності Тіла завдяки служінню священиків. Проте саме самарянин розуміє, що сталося. Це він і тільки він усвідомлює реальність Царства Небесного. Саме він повертається, дякуючи Істинному Священику. Таким чином, самарянин, згідно з тлумаченням Отців, представляє єдність віри Церкви. Дев'ять вимагає додавання одиниці, щоб отримати певну єдність. Один, з іншого боку, не має потреби в дев'ятьох, щоб зберегти свою єдність у собі. Отже, Христос доречно запитує: «Де інші дев’ять?» Як зазначає св. Беда Преподобний: «Для Бога знати означає вибирати. Не знати – значить в́ідкинути». Коли в іншому місці Христос каже нерозумним дівам, які запізнилися на весілля: «Я вас не знаю», це означає, що Він відќинув їх від єдності Свого Тіла.

Christ is confronted by ten lepers, ten men who have the skin disease that was feared the most across cultures in the ancient world. All civilized societies decreed that such persons had to be excluded from the everyday life of the community. They had to live on the outskirts of settlements and have nothing in common with healthy people. These rules carefully guarded against a contagion that was well known from experience. These men who confront the Lord Jesus on the outskirts of the village are all lepers, but the interesting thing is that they are ten lepers. Their condition is frightful disease, but their number is a symbol of the fullness of health. The Fathers tell us that this is a symbolic representation of those who hold false beliefs about God, the Church and the moral life. People with false beliefs harm the unity of faith and separate themselves from the Church. They have to live apart, on the periphery of the Christian life, separated from the Body of Christ on account of their diseased state. They are set apart from the Body for a very particular purpose: so that they will call out to Christ for healing. In the gospel reading today, Christ hears their pleas and responds, not by healing them, but by telling them to “show themselves to the priests.” Obedient to the command, they go, and they are healed on the way. This in turn is the symbolic representation of the way that those with disparate false beliefs are reconciled to Christ through the Church, restored to the unity of the Body by the ministry of the priests. Yet, it is the Samaritan who realizes what has happened. It is he and he alone, who becomes aware of the reality of the Kingdom of Heaven. He it is that returns giving thanks to the True Priest. Thus, the Samaritan according to the Fathers’ interpretation represents the Church’s unity of faith. Nine requires the addition of one, in order to arrive at a certain unity. One, on the other hand, has no need of nine to maintain its unity in itself. Thus, Christ fittingly asks, “where are the other nine?” As St. Bede the Venerable points out: “For God, to know is to choose. Not to know is to reject.” When, in another place, Christ says to the unwise virgins, who have arrived late for the wedding feast, “I do not know you,” it means that He has rejected them from the unity of His Body.

Всі ми повинні звернути пильну увагу на урок, який Отці Церкви бачать у цьому євангельському читанні. Церква є єдність віри. Вона Єдина і цілком достатня сама по собі. Церква прагне, щоб усі були залучені до сопричастя Тіла Христового, щоб стали спадкоємцями Царства Небесного, але Церква не потребує зцілення різних розколів і навернення різних дисидентів, щоб зберегти чи відновити свою єдність. Ні, навпаки, ми всі потребуємо сопричастя Церкви. Кожному з нас необхідно перевірити себе, щоб визначити, чи володіємо ми вірою Церкви. Адже віра Церкви єдина і неподільна. Це не кафетерій, де ми можемо вибрати те чи інше, що нам подобається. Ми повинні прийняти всю віру Церкви, визнаючи її стандартом, за яким нас судять у вірі та на практиці.

All of us should pay close attention to the lesson that the Fathers of the Church see in this gospel reading. The Church is a unity of faith. She is One and completely sufficient in herself. The Church desires that everyone be drawn into the communion of the Body of Christ, to become inheritors in the Heavenly Kingdom, but the Church doesn’t need the healing of various schisms and the conversion of various dissidents, in order to maintain or restore its unity. No, on the contrary, we, all of us, need the communion of the Church. Each of us needs to examine him or herself to determine whether we possess the Church’s faith. The Church’s faith, after all, is one and indivisible. It’s not a cafeteria where we can choose this or that that pleases us. We must take the whole of the Church’s faith, recognizing it as the standard against which we are judged in belief and in practice.

Що нам робити, якщо ми виявляємо в собі проказу хибної віри? Ми повинні молитися про віру і підкорятися Церкві. Бог завжди добрий і співчутливий до тих, хто визнає свої сумніви і вчинить акт віри, як батько одержимого демоном хлопчика: «Господи, я вірю. Допоможи моєму невірству».

What should we do if we uncover the leprosy of false belief within ourselves? We should pray for faith, and submit ourselves to the Church. God is always kind and compassionate towards those who confess their doubts and make an act of faith like the father of the demon-possessed boy: “Lord, I do believe. Help my unbelief.”

СЛІДУЮЧИ ЗА ПРИКЛАДОМ ДОБРОГО СЛУГИ FOLLOWING THE EXAMPLE OF A GOOD SERVANT

 

Брати й сестри у Христі—

Коли ми читаємо цю євангельську притчу, ми найчастіше зосереджуємось на відповідi гостей. Ми ставимо запитання, «Як я подібний до тих персонажів, які відмовили запрошення божественного господаря?» Це дуже корисне запитання і корисний метод, щоб роздумувати над уривком, але сьогодні, замість цього, ми повинні зосереджуватися на персонажі слуги, бо ми можемо навчатися багато речей через цю модель. Слуга у цьому євангельському оповіданні є цілком вірним господарю, бо він звершує всі накази господаря без питань, без скарг і без вагань. Це його звичка, тому що він любить господаря, і він хоче подобатися йому, наповнюючи його обов’язки уважно і дбайливо.

When we read this gospel parable, we most often focus on the response of the guests. We ask ourselves the question, “How am I similar to these people, who refused the invitation of the divine householder?” This is a very useful and profitable question and a very useful method to meditate on this passage, but today, instead of this, we should focus on the person of the servant, since we can learn a lot of things through this model. The servant in this gospel story is completely faithful to the householder, since he accomplishes all the commands of the householder with question, without complaint and without hesitation. This is his custom, because he loves the householder, and he wants to please the householder, fulfilling his duties attentively and carefully.

Цей слуга не є подібним до най́мита у Євангелії від Святого Йоана, який залишає вівці і біжить геть, коли він бачить вовка, що надходить. Ні, цей слуга є важливим членом родини господаря, і він має мотив любови до всіх його дій. Наймит боїться вовка, але слуга тільки боїться, щоб бути неприємним до господаря.  Отже, добровільно, слуга робить те, що господар хоче, замість того, що він хоче. Тож, він знаходить радість, приємність і задоволення у вірності, тому що він виганяє все хотіння від його серця крім того, щоб наповнити волю господаря до добра господарства. Це дуже досконала служба,бо Господь наш Ісус Христос нам дає цей приклад, коли він приймає Його страшне страждання, хоча це проти прихильности його людської природи.

This servant is not like the hired hand in the Gospel According to St. John, who abandons the sheep and runs away when he sees the wolf coming. No, this servant is an important member of the family of the householder, and he is motivated by love in all his works.  The hired hand fears the wolf, but the servant only fears displeasing his master. Therefore, willingly, the servant does what the master wishes, instead of what he wants. Thus, he finds joy, pleasure and enjoyment in faithfulness, because he casts out every desire from his heart, except fulfilling the will of the master for the good of the household.  This is exceedingly worthy service, since our Lord Jesus Christ Himself gives to us this example, when He accepts His terrible suffering, although it is against the inclination of His human nature.

Хоча цей слуга Господній є вірним, він не показує ніякої ненависти до тих, які є невірними. Тим самим способом, ми повинні молитися за тих, хто є невірними до Божих заповідей. Ми можемо наганьбити їх без пристрасті для того, щоб поправити їх, але ми не стаємо сердитими або сповненими ненависті, бо ми пізнаємо те, що заповіді належать Господеві Богові; вони-- не наші, і ми, які мабуть були б вірними тепер, всі були беззаконниками у минулому, і без Божої благодаті будемо знову у майбутньому.  Навіть якщо поведінка інших здається бути невірними і тотально злими, ми мусимо сповідати ймовірність того, що ця поведінка є частиною Божого плану, щоб покарати і поправити наше зло і зло нашої громади і нашого світу, бо Бог завжди працює, щоб перетворити зло у добро, незважаючи на намірення людей, які чинять злі діла.  Отже, у Христі, ми вважаємо навіть тих, що чинять ці діла, доброчинцями, тому що вони нам допомають, щоб стати досконалими через турботу, яку вони творять.

Although this servant of the Lord is faithful, he does not show any hatred towards those who are unfaithful. In the same way, we should pray for those, who are unfaithful to the Lord’s commands. We can scold them without passion, in order to correct them, but we do not become angry or full of hatred, since we recognize that the commandments are God’s; they are not ours, and we, who perhaps are now faithful, have all been transgressors in the past, and, without the grace of God, we will be again in the future.  Even if the behavior of others seems to be unfaithful and totally evil, we must admit the possibility that this behavior is part of God’s plan to punish and correct our evil, the evil of our community and of our world, since God always works to make evil into good, despite the intentions of the people, who commit the evil deeds.  Therefore, in Christ, we consider even those, who commit these deeds, to be benefactors, because they help us to become perfect through the adversity that they cause.  

У періоді Старого Завіту, вавилонський цар Навуходоносор став інструментом Божого покарання для народу Ізраїля. Бог ще покарав Навуходоносора задля його гріхів, але Бог замінив його злі наміри на Його співчуттєві наміри для того, щоб знищення і спустошення, які Навуходоносор створив, стали засобом реставрації Божого народу. Подібним способом, мабуть Бог нам несе бич мусульманів, щоб покарати і поправити злі аспекти нашої західної цивілізації.

In the period of the Old Testament, the Babylonian king Nebuchadnezzar became the instrument of God’s punishment for the people of Israel.  God still punished Nebuchadnezzar for his sins, but God exchanged his evil intentions for His own good intentions, so that the destruction and desolation that Nebuchadnezzar created became the means of restoration for God’s people.  In a similar way, perhaps God is bringing us the scourge of the Muslims, in order to punish and correct evil aspects of our Western Civilization.

Ще один аспект поведінки цього доброго слуги, який заслуговує на наслідування, полягає в тому, що він не має на меті успіху. Фактично, якщо ми уважно вивчимо цей уривок, ми виявимо, що слуга ні в чому не досягає успіху. Але він не дозволяє цьому факту турбувати його, тому що він зосереджується на своїй вірності наказам господаря. Він знає, що не несе відповідальності за наслідки будь-яких обставин після того, як сумлінно виконав накази господаря. Просто і без пристрасті він виконує накази господаря, передаючи повідомлення гостям, а потім повертається, щоб переказати їхні відповіді. Так само ми повинні зосередитися на вірності Божим заповідям, на нашому бажанні виконувати Його волю в нашому житті. Ми повинні думати не про успіх нашої дії, а про нашу вірність. Ми повинні дуже наполегливо намагатися здійснити наші наміри згідно з Волею Бога, але ми не повинні засмучуватися чи розчаровуватися, коли помічаємо відсутність прогресу, якщо ми щиро працювали з усіх наших сил. Результати нашої праці в руках Бога. Справа нашого спасіння і все, що з нею пов'язане, дуже важка, тому що їй так сильно протистоять сили пекла. Але для Бога немає нічого складного. Ми повинні мати впевненість. Це буде виконано, коли Він того забажає, відповідно до Його милосердного плану. 

Another aspect of the behavior of this good servant that is worthy of our emulation is the fact that he does not have success as his goal.  In fact, if we carefully study this passage, we find that the servant is not successful in anything. But, he does not allow this fact to trouble him, because he focusses on his faithfulness to his master’s commands. He knows that he has no responsibility for the results of any circumstance, after he has faithfully executed the commands of the householder. Simply and without passion, he accomplishes the master’s commands, delivering the messages to the guests, and then he returns to relate their answers. In the same way, we should focus on faithfulness to God’s commands, on our desire to fulfill His will in our life. We should not think about the success of our action, but about our faithfulness. We must try very strenuously to accomplish our intentions according to the Will of God, but we should not become troubled or frustrated when we perceive a lack of progress, if we sincerely labored with all our might. The results of our labor are in the hands of God. The work of our salvation and everything associated with it is very difficult, because the forces of Hell so much oppose it. Nevertheless, nothing is difficult to God. We should have confidence. It will be accomplished when He wills, according to His compassionate plan.

У нас є Храм: наш обов’язок плекати наше внутрішнє життя We have a Temple within us: Our obligation to nurture our interior life

Сьогодні ми спостерігаємо дії у Святому Євангелії, які мають глибокий містичний зміст. Слід зауважити, наприклад, що спочатку Господа Ісуса оточує великий натовп. Саме серед цього натовпу Господь виліковує жінку з кровотечею. Згідно з традицією Церкви, цією жінкою була Вереніка, або Вероніка, та сама жінка, яка витерла обличчя Господа Ісуса, коли Він наближався до Його страждань і смерті на Голготі. Потім, пройшовши трохи далі, він заходить до дому Яіра лише з учнями. Вигнавши з дому флейт́истів та інших професійних плакальників, він увійшов у найглибшу частину дому в с́упроводі лише ближнього оточення Його учнів, Петра, Якова та Івана, того самого ближнього оточення, яке було з Ним на Горі Преображення і згодом під час Його агонії в Гетсиманському саду. Ми бачимо прогрес: Господь з великою кількістю людей, Господь з меншою кількістю людей і, нарешті, Господь з дуже малою кількістю людей. Найглибше таїнство, воскресіння доньки Яіра з мертвих, відбувається в оточенні найменшої кількості людей, поза полем зору натовпу.

Today, we observe actions in the Holy Gospel, which have deep mystical meaning. We should notice, for example, that initially the Lord Jesus is surrounded by a great throng. It is in the midst of this crowd that the Lord heals the woman with the issue of blood. According to the tradition of the Church, this woman was Berenice, or Veronica, the same woman who wiped the face of the Lord Jesus on His approach to His suffering and death upon Golgotha. Then, passing on a bit further, he enters the house of Jairus with only His disciples. After expelling the fluteplayers and other professional mourners from the interior of the house, he enters into the deepest part of the house, accompanied only by His inner circle of disciples, Peter, James and John, the same inner circle that was with Him on the Mount of Transfiguration and again during His agony in the Garden of Gethsemane. We see a progression: the Lord with a lot of people, the Lord with fewer people, and, finally, the Lord with very few people. The deepest mystery, the resurrection of the daughter of Jairus from the dead, occurs in the company of the fewest people, out of the sight of the multitudes.

Ми не можемо дивитися на цей прогрес і не бачити в ньому образ Святого Храму, а перед ним Скинію, яку Бог наказав Мойсею збудувати в пустелі. Ізраїльський народ, мабуть, засвоїв свою «храмову теологію» під час свого перебування в Єгипті, оскільки в Єгипті ідолопоклонницькі храми єгипетських богів мали численні двори, які ставали все меншими й меншими, доки, нарешті, не залишився лише головний жрець бога храму  прибув до найменшого, найглибшого серця храму, де покоївся ідол бога. У Єгипті підлога кожного наступного двору ставала все нижче й нижче, відображаючи правду про богів цієї землі. Їхніми богами були демони, засуджені Богом на вигнання у фізичних стихіях і силах цього світу, «на череві своєму будеш п́овзати, і бруд будеш їсти по всі дні свого життя». Храм істинного Бога в Єрусалимі, з іншого боку, мав усе менші й менші двори, але поверх кожного двору ставав все вищим і вищим, доки Первосвященик не дійшов до Святого Святих, де Божа присутність відчувалася найбільше. Донині наші християнські храми будуються так само. Підлога Святая Святих традиційно вище, ніж у решті храму.

It is impossible for us to look upon this progression and not see in it the figure of the Holy Temple, and before it, the Tabernacle, which God had commanded Moses to build in the desert. The Israelite people had, perhaps, learned their “temple theology” during their time in Egypt, for, in Egypt, the idolatrous temples of the Egyptian gods had numerous courts, becoming every smaller and smaller, until finally only the chief priest of the temple’s god arrived at the smallest, deepest heart of the temple, where the idol of the god rested. In Egypt, the floor of each successive court got lower and lower, reflecting the truth concerning the gods of that land. Their gods were demons, condemned by God to an exile in the physical elements and forces of this world, “on your belly shall you crawl and dirt shall you eat all the days of your life.” The Temple of the true God in Jerusalem, on the other hand, had the successively smaller and smaller courts, but the floor of each court was higher and higher until the High Priest reached the Holy of Holies, where God’s Presence was most truly felt. To this day, our Christian temples are built in just the same way. The floor of the Holy of Holies is traditionally higher than that of the rest of the temple.

Той самий прогрес, який ми спостерігаємо в читанні Євангелія, є наѓадуванням нам, що ми повинні мати внутрішнє життя. Незалежно від того, які наші обов’язки та зобов’язання, незалежно від того, чи ми багатодітна мати, чи власник бізнесу з багатьма працівниками, чи посвячений служитель Бога з багатьма обов’язками для Божого народу, ми завжди повинні йти окремо. Щодня ми повинні залишати свої обов’язки позаду і підніматися від двору до двору, поки не станемо самі перед Богом, Який створив і відкуп́ив нас, Тим, Хто любить нас і знає нас глибше, ніж будь-хто інший. Кожен з нас є Первосвящеником свого життя. Наше життя є унікальною жертвою Богу, яку тільки ми можемо принести Йому в єдності з Христом. Кожному з нас потрібен час тиші та молитви в Присутності Бога.

This same progression that we observe in the Gospel reading is a reminder to us that we must have an interior life. No matter what our duties and obligations are, no matter if we are a mother with many children, or a business owner with many employees or a consecrated minister of God with many responsibilities for God’s people, we must always go apart. On a daily basis, we must leave our duties behind and ascend from court to court, until we stand alone before the God, Who made and redeemed us, the One Who loves us and knows us in a deeper way than any other. Each of us is the High Priest of our life. Our life is a unique sacrifice to God, which only we are able to offer to Him, in union with Christ. Each of us needs a time of quiet, silence and prayer in the Presence of God.

Кожен із нас має в собі святиню, Святая Святих. Це місце, яке Отці Церкви називали «серцем». Щодня нам потрібно спочатку заспокоїти наші серця, а потім увійти в це мовчазне святилище, щоб таємно поклонятися Богові.

Each of us has a sanctuary, a Holy of Holies, within us. This is the place that the Fathers of the Church referred to as “the heart.” Daily, we need to first quiet our hearts and then enter this silent sanctuary to worship God in secret.

Ми створюємо собі незліченні проблеми, якщо нехтуємо Божою святинею в собі. Якщо ми довго не спілкуємося з Богом у молитві, ми стаємо чужими для Бога через просто незнайомість. Демони спостерігають цю незнайомість здалеку, і їх це приваблює. Вони намагатимуться підкреслити цю незнайомість, щоб вона перетворилася на антипатію і, нарешті, ворожнечу. Оскільки вони назавжди відокремлені від Бога, вони прагнуть назавжди відокремити нас від Бога. Єдиний спосіб ефективно протистояти їм – це наближатися до Бога і щоденно входити в спілкування молитви з Ним. Саме там, у тихій, найглибшій частині нашої душі, нам відкриються найбільші таїнства. Там Бог благословить нас знанням про Себе та розумінням того, що нам потрібно наближатися до Нього все ближче й ближче. У найглибшій частині нашої душі Він відкриває нам Своє Воскресіння, і воно стає нашим воскресінням і нашим обоженням, тому що ми приходимо, щоб розділити Його Життя.

We create innumerable problems for ourselves if we neglect God’s sanctuary within us. If we long absent ourselves from communion with God in prayer, we become strangers to God from mere unfamiliarity. The demons observe this unfamiliarity from a distance, and they are drawn to it. They will seek to accentuate this unfamiliarity, so that it becomes antipathy and, finally, enmity. Because they are permanently separated from God, they seek to permanently separate us from God. The only way to effectively resist them is to draw close to God and, on a daily basis, enter into the communion of prayer with Him. It is there, in the quiet, deepest part of our souls, that the greatest mysteries will be revealed to us. There, God will bless us with knowledge of Himself and with insights that we need to come yet closer and closer to Him. In the deepest part of our souls, He reveals His Resurrection to us, and it becomes our resurrection and our deification, because we come to share His Life.

Як ми дізнаємося про добрі справи, які Бог підготував для нас? How will we know the good works that God has prepared for us to do?

 

Для нас цікаво звернути увагу на деталі саме цієї євангельської історії. По-перше, ми знаходимо, що Господь Ісус свідомо пливе на інший берег Галілейського моря до берега навпроти Генісарета, до Десятимістя, де переважають язичники. Перебуваючи там, він виліковує чоловіка, біснуватого Легіоном, групою особливо лютих демонів. Потім він знову сідає в човен і повертається на єврейську сто́рону озера. Усі ці деталі підтверджують точку зору, що Господь навмисно переходить на інший берег, щоб здійснити це конкретне лікування. У цілому ця коротка віньєтка є маленьким зображенням усього служіння Господа Ісуса. Це мікрокосм всієї мети Втілення, в якому Господь приходить, щоб врятувати Свої створіння, як євреїв, так і язичників, від влади диявола. Таким чином, кожен із нас може побачити себе в образі біснуватого Легіоном. Христос прийшов спеціально для кожного з нас, ніби ми єдина людина. Своїм Втіленням Він визволив нас від влади Лукавого.

It is interesting for us to note the details of this particular gospel story. We find, first of all, that the Lord Jesus deliberately sails to the other side of the Sea of Galilee to the shore opposite Gennesaret, to the Gentile-dominated area of the Decapolis. While there, he cures the man possessed by the Legion, a group of particularly fierce demons. Then, he gets back into the boat and returns to the Jewish side of the lake. All these details support the view that the Lord purposely goes over to the other shore, in order to perform this specific cure. Taken as a whole, this short vignette is a small image of the entire ministry of the Lord Jesus. It is a microcosm of the whole purpose of the Incarnation, in which the Lord comes to rescue His creatures, both Jews and Gentiles, from the power of the devil. Thus, each of us is able to see his or herself in the figure of the man possessed by the Legion. Christ has come specifically for each one of us, as if we were the only human being. By His Incarnation, He has liberated us from the power of the Evil One.

Далі євангельська історія описує наќаз Господа Ісуса чоловікові, який вилікувався від володіння Легіоном. Господь Ісус сказав йому: «Повертайся додому і проголошуй усім, що Бог зробив для тебе». Євангеліє говорить нам, що чоловік був слухняний цьому наказу. Він прогол́ошував у «всьому Десятимісті» те, що Ісус зробив для нього. Іншими словами, ця проста людина була просвітлена щодо божественності Господа Ісуса. У цих деталях ми бачимо чудовий збіг з тим, що святий Павло говорив нам у читанні послання. Там Павло розповідає нам дуже величні та позачасові речі. Він говорить нам, що у Христі ми вже піднесені й перебуваємо в Небесному Царстві з Богом, нашим Отцем. Він зробив це для нас як дар. Ми не зробили нічого, щоб заслужити це. Бог, тільки Своєю волею, примирив нас із Собою. Крім того, на славу Свого Імені Він приготував для нас певні добрі справи. У випадку з людиною Герасена, одержимою Легіоном, ми побачили ту саму реальність. Бог заздалегідь підготував, щоб цей чоловік був апостолом для своїх сусідів у Десятимісті. Бог підготував його проповідувати божественність Ісуса, Сина Божого, язичницьким народам того регіону. Сповнений вдячності за своє звільнення від влади диявола, цей чоловік виконав свою мету Божого плану. Він виконав добрі справи, які Бог приготував для нього.

The gospel story goes on to describe the Lord Jesus’ command to the man cured from the possession of the Legion. The Lord Jesus told him: “Return home and proclaim to all what God has done for you.” The gospel tells us the man was obedient to that command. He proclaimed in “all the Decapolis” what Jesus has done for him. In other words, this simple man was enlightened concerning the divinity of the Lord Jesus. In these details, we see a beautiful overlap with what St. Paul was saying to us in the epistle reading. There, Paul tells us very magnificent and timeless things. He tells us that, in Christ, we are already exalted and seated in the Heavenly Kingdom with God our Father. He has done this for us as a free gift. We have not done anything to deserve it. God, by His will alone, has reconciled us to Himself. In addition, for the glory of His Name, He has prepared certain good works for us to do. In the case of the Gerasene man, possessed by the Legion, we saw this same reality. God had prepared beforehand for this man to be an apostle to his neighbors in the Decapolis. God had prepared him to preach the divinity of Jesus, the Son of God, to the pagan peoples of that region. Full of gratitude for his liberation from the power of the devil, this man fulfilled his purpose in the plan of God. He performed the good works that God had prepared for him to do.

Що з нами? Чи можна побачити таку саму вірність і в нашому житті? Бог визволив кожного з нас від влади диявола через Святі Тайни Хрещення і Миропомазання. Крім того, Він знову і знову відновлював наше визволення в Тайні Покаяння, тому що ми продовжуємо впадати в гріх, хоча поступово просуваємося до нашої мети: досконалої відповідності Христу, Який є нашим Уч́ителем і Головою. Безперечно, що Він, у Своїй великій мудрості, підготував для нас певні добрі справи. Чи ми робимо те добро, яке Він запланував для нас? Як ми дізнаємося, що нам робити і чи ми це робимо?

What about us? Can this same faithfulness be seen in our lives too? God has rescued each and every one of us from the power of the devil through the Holy Mysteries of Baptism and Chrismation. Furthermore, He has renewed our liberation time and time again in the Mystery of Repentance, because we continue to fall into sin, even though we make gradual progress toward our goal: perfect conformity to Christ, Who is our Master and Head. It is a certainty that He, in His great wisdom, has prepared certain good works for us to walk in. Are we doing the good that He has intended for us to do? How will we know what we are to do and if we are doing it?

Це життєво важливі питання для кожного нашого особистого життя у Христі, і єдиний спосіб знайти на них відповідь – це розмовляти з нашим Богом у молитві. У молитві ми повинні робити три речі: ми повинні ПРОСИТИ, щоб Бог прол́ив світло на обставини нашого життя; ми повинні СЛУХАТИ Бога, коли Він відкриває Себе, особливо в Святому Письмі, розмірковуючи над Його словами, оскільки вони стосуються нас; і ми повинні ДІЯТИ відповідно до Його натхнення, приймаючи конкретні та спеціфичні рішення. Таким чином, брати і сестри, молитва стає для нас джерелом життя. Якщо ми вірні молитві, Бог відкриває нам, що ми повинні робити і якими ми повинні бути, щоб успадкувати Царство Небесне в його повноті.

These are vital questions for all our individual lives in Christ, and the only way to find answers to them is to correspond with our God in prayer. In prayer we must do three things: we must ASK for God to shed His light on the circumstances of our lives; we must LISTEN to God as He reveals Himself, particularly in the Scriptures, pondering His words as they pertain to us; and we must ACT on His inspirations by making concrete and specific resolutions. In this way, brothers and sisters, prayer becomes a fountain of life for us. If we are faithful to prayer, God reveals to us what we must do and what we must be to inherit the Kingdom of Heaven in its fullness.

Смерть світу: життя восьми блаженств Death to the World: The Life of the Eight Beatitudes

У сьогоднішньому читанні послання святий апостол Павло найрішучішим чином заявляє, що його єдина хвала – це хрест Ісуса Христа. Далі він каже, чому він хвалиться хрестом. Хрест, каже він, є знаряддям, яким він розіп’ятий для світу і світ розіп’ятий для нього. Ми повинні запитати себе, що, на думку св. Павла, означає «бути розп’ятим для світу». Вираз еквівалентний тому, що апостол каже, що він мертвий для світу, а світ мертвий для нього.

In the epistle reading today, the Holy Apostle Paul states in the strongest way possible that his only boast is in the cross of Jesus Christ. He goes on to say why he boasts of the cross. The cross, he says, is the instrument by which he is crucified to the world and the world is crucified to him. We should ask ourselves what, in the mind of St. Paul, “being crucified to the world” means. The expression is equivalent to the apostle saying that he is dead to the world and the world is dead to him.

Тим не менш, починати потрібно спочатку. Що таке світ? Чи означає цей термін фізичне творіння, створене Богом? Ні, фізичний світ походить від Бога і є добрим. Незважаючи на те, що це занепалий світ, глибоко вражений гріхом, він залишається вираженням Божої доброти, книгою про Божу любов, яку, якщо ми терплячі та уважні, ми можемо прочитати і таким чином дізнатися про Бога. Фізичний світ непостійний і, отже, ілюзорний. Ми ніколи не повинні покладати на нього свою повну довіру й надію, але ми повинні розсудливо використовувати це, щоб зростати в нашому пізнанні та любові до Бога. Ні, під «світом» Павло має на увазі сферу пристрастей, справи людей, які перебувають у полоні демонів. У цьому сенсі ми, як послідовники Христа, ніколи не повинні вступати в союз зі «світом», тому що він повністю зіпсований. Як описує святий Павло, ми повинні бути мертві для цього, і воно повинно бути мертвим для нас.

Nevertheless, we need to start at the beginning. What is the world? Does this term mean the physical creation brought into existence by God? No, the physical world has its origin in God and is good. Even though it is a fallen world, deeply affected by sin, it remains and expression of the goodness of God, a book about God’s love that, if we are patient and attentive, we can read and thus learn about God. The physical world isn’t permanent and, therefore, it is illusory. We should never put our ultimate trust and hope in it, but we should prudently use it to grow in our knowledge and love of God. No, what Paul means by “the world” is the sphere of the passions, the affairs of men that are in thrall to the demons. In this sense, we, as followers of Christ, must never have any alliance with “the world,” because it is wholly corrupt. As St. Paul describes, we must be dead to it, and it must be dead to us.

Але як ми створюємо в собі цей стан смерті для світу, який ставить за приклад святий апостол? По-перше, ми більше не живемо за цінностями світу. Євангеліє від Йоана є досить чітким щодо цього питання. Там сказано: «те, що гідне похвали для людей, є гидотою в очах Бога». Щоб бути мертвими для світу, ми відкидаємо те, що цінує світ. Світ цінує золото, наприклад. Чи золото цінне для мертвих? Світ цінує силу. Влада – це спокуса для мертвих? Світ пропонує насолоду та похіть. Чи подобаються такі речі мертвим?

But how do we create in ourselves this state of death to world, which the Holy Apostle holds up as an example? First, we no longer live according to the values of the world. The Gospel According to Saint John is fairly explicit on this point. It says, “what is praiseworthy to men is an abomination in the sight of God.” To be dead to the world, we reject what the world values. The world values gold, for example. Is gold valuable to the dead? The world values power. Is power a temptation to the dead? The world offers pleasure and lust. Are such things enjoyed by the dead?

Однак у цій смерті є друга частина, яка є не менш важливою, оскільки вона є початком нетлінного життя: життя Христа, життя згідно з Вісьмома Блаженствами. Вісім блаженств є ідеальним описом людини (як святий апостол Павло), яка померла для світу. Коли ми відкриваємо свої серця Богові в дусі покаяння, життя восьми́ блаженств вселяється в нас завдяки дії та силі Святого Духа. Це справжня смерть для світу, тому що немає сенсу, що, наприклад, убогість духу і лагідність є життям в оцінці світу. Царство Небесне багато в чому є «протилежним світом». Св. Павло в іншому місці каже: «Я сильний, коли я слабкий». Тут він каже: «Я живу, коли я мертвий».

However, there is a second part to this death, which is equally important, because it is the beginning of imperishable life: the life of Christ, living according to the Eight Beatitudes. The Eight Beatitudes are a perfect description of a person (like the Holy Apostle Paul) who is dead to the world. When we open our hearts to God in a spirit of repentance, the life of the Eight Beatitudes takes up residence in us by the action and power of the Holy Spirit. This is the true death to the world, for there is no sense that poverty of spirit and meekness, for example, are life in the estimation of the world. The Kingdom of Heaven is in many ways an “opposite world.” St. Paul says in another place, “it is when I am weak that I am strong.” Here, he is saying, “it is when I am dead that I am alive.”

Якщо ми не живемо життям восьми блаженств, ми живі для світу, але мертві для Бога. Це не реальне життя. Це вибір потопати в бруді пристрастей, контрольованих демонами. Це повні обійми смерті. Тоді нам потрібно змінити наші серця. Нам треба померти для світу. Ми повинні вбити стару людину в собі, яка живе згідно зі світовими цінностями, щоб нова людина, Людина Блаженств, могла жити в нас. Людиною Блаженств є Сам Господь Ісус. Брати і сестри, як просто було б для нас вивчити Вісім блаженств напам’ять, а потім перевіряти себе на них щодня. Христові слава на віки віків!

If we are not living the life of the Eight Beatitudes, we are alive to the world, but dead to God. This isn’t real life. It is choosing to wallow in the filth of the demon-controlled passions. It is the full embrace of death. We then need to change our hearts. We need to die to the world. We need to kill the old man within us, who lives according to the world’s values, so that the new man, the Man of the Beatitudes, can live within us. The Man of the Beatitudes is the Lord Jesus Himself. Brothers and sisters, how simple it would be for us to learn the Eight Beatitudes by heart and then examine ourselves on them every day. To Christ be the glory forever and ever!

Хто краще навчить дітей любити Бога, як не їхні батьки? Who is better suited to teach children to love God than their parents?

Сьогодні ми слухали євангельське читання притчі про сіяча. Сьогодні ми можемо легко розмірковувати про Божу щедрість до нас. Бог завжди намагається нас годувати, піклуватися про нас. Дійсно, один із основних способів, якими Він робить це, — через Його обо́жнювальну Літургію. Літургія – це життя Христа. У ній Він бачить наш біль, смуток і страждання під тягарем гріха і смерті, і Він приходить, щоб спасти нас. Він приходить особисто, Істинний Бог від Істинного Бога, щоб врятувати нас. Коли ми приходимо до місць Божественної Літургії, де згадуються певні події та аспекти Христового спасаючого життя серед нас, ми повинні піднести наші серця і розум до цього таїнства і з’єднатися з ним, взяти на себе зобов’язання, вираж́аючи любов нашого серця до Спасителя, Який, забувши про Себе, зробив усе для нас.

Today we heard the Gospel reading of the parable of the sower. We can easily meditate today on God’s generosity towards us. God is always trying to feed us, nourish us, care for us. Indeed, one of the primary ways that He does this is through His deifying Liturgy. The Liturgy is the life of Christ. In it, He sees our pain, sorrow and suffering under the weight of sin and death, and He comes to save us. He comes personally, True God of True God, to rescue us. When we come to places in the Divine Liturgy where certain events and aspects of Christ’s saving life among us are commemorated, we should raise our hearts and minds to that mystery and unite ourselves with it, commit to it, expressing our heart’s love for the Savior, Who, forgetful of Himself, has done everything for us.

Інколи ми, у святині храму, з певним жахом спостерігаємо, що діти під час богослужіння не тримаються біля батьків. Ми бачимо, що вони то в притворі, то граються в самому центрі церкви, а то батьки ведуть їх навіть на майданчик. Звісно, ​​дітей, які заважають, потрібно вив́одити у притвор або надвір, поки вони не заспокояться, але, безумовно, ідеальне місце для дітей під час Божественної Літургії – це місце з батьками.

Sometimes we, in the church’s sanctuary, observe with some dismay that the children are not being kept close to their parents during the divine service. We see that sometimes they are in the narthex, sometimes they are playing in the very center of the church, and sometimes their parents are even taking them to the playground. Certainly, children who are disruptive should be taken to the narthex or outside until they become more quiet, but surely the ideal place for children during the Divine Liturgy is with their parents.

Ми чули заперечення: маленькі діти не можуть зрозуміти Божественної Літургії. Але чи так це насправді? Сам Господь Ісус, цитуючи Свого предка царя Давида, говорить нам: «Бог учинив хвалу з уст немовлят і дітей». Невже ми справді вважаємо, що діти нездатні розуміти? Коли я був дитиною, я заблуќав в універмазі. Я був наляканий і самотній, і я дуже гірко плакав у присутності абсолютно незнайомих людей. Але мама прийшла і знайшла мене. Мені здається, я ніколи не відчував такого полегшення та радості, як тоді. Це те, що Бог зробив для нас: Він побачив, що ми були самі, в скорботі з хворобою гріха і смерті, і Він прийшов і знайшов нас; Він нас врятував. Я вірю, що кожна маленька дитина здатна це зрозуміти.

We have heard the objection: little children cannot understand the Divine Liturgy. Yet, is this really the case? The Lord Jesus Himself, quoting His ancestor King David, tells us: “out of the mouths of babes and children, God has perfected praise.” Do we really suppose that children are incapable of understanding? When I was a child, I got lost in a department store. I was afraid and alone and I wept very bitterly in the presence of perfect strangers. But my mother came and found me. I don’t think I have ever felt more relief and joy than at that time. This is what God has done for us: he saw that we were alone, in sorrow with the sickness of sin and death, and He came and found us; He saved us. I believe every little child is capable of understanding this.

У Літургії є різні вершини, на які ми звертаємо особливу увагу. Є, наприклад, Перший антифон, яким ми згадуємо народження і життя Пресвятої Богородиці. Одразу слідом за нею йде ще одна «важлива точка»: гімн «Єдинородний Сину», яким ми згадуємо народження Самого Христа у Вифлеємі. Це приховані речі. Двері іконостасу під час них зачинені, тому що весь світ не знав, що щось з цих знаменних подій відбувається. Проте ми знаємо про них, тому що вони були відкриті нам Самим Богом. Тоді ми бачимо, як публічне служіння Господа Ісуса починається в Малому вході. Ми згадуємо те, що Господь Ісус обійшов усі міста й села Галілеї, проповідуючи Добру Новину Царства Небесного. Під час Херувимської пісні ми бачимо, як Господь входить у Свої страждання і смерть за нас, а у Великому вході бачимо Його Тіло, покладене у гробі. Освячуючи хліб і вино на вівтарі, ми згадуємо Воскресіння нашого Господа, але це знову ж таки приховані речі, бо навіть святі апостоли не знали про славне воскресіння Господа набагато пізніше. Нарешті, у Святому Причасті, наш Воскреслий Господь приходить до нас, Своїх учнів, хоч двері замкнені. У кожного з нас є особистий досвід Воскреслого Господа Ісуса, коли ми наближаємося до Нього і торкаємося Його, як це зробив святий Тома після Його воскресіння з мертвих.

The Liturgy has various high points to which we pay special attention. There is, for example, the First Antiphon by which we commemorate the birth and life of the Most Holy Mother of God. Another “high point” immediately follows that one: the hymn “Only-Begotten Son”, by which we commemorate the birth of Christ Himself in Bethlehem. These are hidden things. The doors of the iconostas are closed during them, because the whole world was unaware that any of these momentous things were taking place. Nevertheless, we are aware of them, because they have been revealed to us by God Himself. Then, we see the public ministry of the Lord Jesus begin in the Little Entrance. We are commemorating the fact that the Lord Jesus went around to all the towns and villages of Galilee, preaching the Good News of the Kingdom of Heaven. During the Cherubic Hymn, we see the Lord enter into His suffering and death for our sake and in the Great Entrance we see His Body laid in the tomb. In the consecration of the bread and wine at the altar, we commemorate Our Lord’s Resurrection, but these things are, once again, hidden things, for even the Holy Apostles were unaware of the glorious resurrection of the Lord until much later. Finally, in Holy Communion, Our Risen Lord comes to us, His disciples, even though the doors are locked. We each have a personal experience of the Risen Lord Jesus as we come near to Him and touch Him, even as St. Thomas did after He rose from the dead.

Кожен із нас має підносити своє серце й розум до Господа в такі моменти Служби, як ці, і виражати Йому свою любов за те, що Він зробив. Крім того, ми повинні розглядати такі моменти як можливості взяти зобов’язання, можливості знову присвятити себе нашому Богові. Це також можливості для покаяння. Усі дії Бога щодо нас були мотивовані Його великою любов’ю. Він досконалий у любові. Ми не досконалі в любові. Хіба Бог не має пр́ава вимагати, щоб Його образ був подібний до Нього? Хто з нас найм́е художника, щоб він намалював портрет кох́аної людини, а потім люб’язно заплатить за готовий виріб, якщо він не буде схожий на людину, яку мав зображати? Кожен із нас вимаѓав би від художника почати спочатку.

Each of us should raise our hearts and minds to the Lord during moments of the service such as these and express our love to Him for what He has done. Further, we should consider such moments to be opportunities for commitment, opportunities to dedicate ourselves to our God anew. These are, as well, opportunities for repentance. God’s actions towards us have all been motivated by His great love. He is perfect in love. We are not perfect in love. Doesn’t God have a right to demand that His image be like Him? Which of us would hire an artist to paint a portrait of a loved one and then graciously pay for the finished product if it didn’t resemble the person it was supposed to depict? Every one of us would demand that the artist start over from the beginning.

Невже всі ці речі так важко зрозуміти? Ні. Мені здається, що діти повинні бути з батьками під час святої служби, щоб батьки могли допомогти їм розпізнати різні моменти служби, навіть допомагаючи їм робити знак хреста в ті звичайні моменти. Хто краще навчить дітей любити Бога, як не їхні батьки?

Are all these things so very difficult to understand? No. It seems to me that the children need to be with their parents during the holy service, so that the parents can help them to recognize the different points in the service, even helping them to make the sign of the cross at those customary moments. Who is better suited to teach children to love God than their parents? 

ВІДДАНІСТЬ ДО БОГА Й ПОСТІЙНИХ РЕЧЕЙ ALLEGIANCE TO GOD AND PERMANENT THINGS

Ми маємо досвід смерті тисячею різних способів. Смерть є дуже центральною реальністю у нашому житті, і не тільки фізична смерть, але духовна і ментальна. Смерть є силою дезінтеграції у нашому житті. Гріх, наприклад, несе нам духовну смерть, і хвороба нам показує ментальну і фізичну смерть. Щоб дійсно розуміти наш християнський концепт смерти, ми повинні перше розуміти концепт світу і природи реальности. Бо, наш світ є цілістю розділеною на дві частини: матеріальну і духовну. Обидві частини –добрі, бо Бог сотворив їх, але матеріальна частина світу є небезпечною для нас, задля ілюзії постійности.

We experience death in a thousand ways. Death is a very central reality in our life, and not only physical death, but also spiritual and mental death. Death is the force of disintegration in our life. Sin, for example, brings to us spiritual death, while disease shows us mental and physical death. To truly understand our Christian concept of death, we should first understand the concept of the world and the nature of reality. Our world is a whole divided into two parts: material and spiritual. Both parts are good, for God created them, but the material part of the world is dangerous for us, on account of the illusion of permanence.

Для всіх нас, ілюзія постійности є джерелом багатьох спокус, тому що вона веде нас, щоб довіряти непостійним речам неначе постійним. Коли ці речі являються як непостійні, наше довір’я знищене, і ми часто впадаємо у гіркість, гнів і ненависть.

For all of us, the illusion of permanence is the source of many temptations, because it leads us to trust in impermanent things as if they were permanent. When these things are shown to be impermanent, our trust is destroyed, and we often fall into bitterness, anger and hatred.

Хоча обидві матеріальні і духовні частини були Богом сотвореними, тільки духовна частина –постійна, тому що вона не є складеною. Духовний світ має «географію» так, як матеріальний світ, але замість гір, річок, лісі́в, і так далі, духовна «географія» має слова, ідеї, абстрактні але всесвітні концепти і особи (бо особи тільки існують у відношенні до інших). Безсумнівно, всі ці речі є залежними один від одного, бо немає слів без концептів, і немає концептів без розуму, щоб розуміти їх, тобто особи. Так як матеріальний світ, все у духовному світі не є допоміжне, корисне і здорове. Ні, духовний світ є світом пристрастей і демонів. Наше існування не тільки має бути відданістю або до одного боку або до іншого, до матерії або до Духа, але відданість до добра з прихильністю до постійного Добра, бо наша воля природно шукає добро.  Ми будемо мати прихильність до непостійних добрих речей або до постійних добрих речей так, як Господь нам каже: «Ніхто не може двом пана́м служити: бо або одного знена́видить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити—і мамоні.» Природно, Господь Бог є паном цілого всесвіту, але особливо є паном постійних речей, бо Він є чистим Духом. Мамон ( назва старого філістинського бога) тут символізує матеріальний світ, світ грошей і всього, яке за гроші можна купити.

Although both the material and spiritual parts were created by God, only the spiritual part is permanent, because it is not composite. The spiritual world has a “geography,” just as the material world does, but instead of mountains, rivers, forests, etc., the spiritual “geography” has words, ideas, abstract but universal concepts and persons (since persons only exist in relationship to others). With a doubt, all these things are dependent on one another, since there are no words without concepts, and there are no concepts without a mind that understands them, namely a person. Just as with the material world, everything in the spiriutla world is not helpful, useful and healthy. No, the spiritual world is the world of the passions and the demons. Our existence is not only a matter of allegiance either to one side or the other, to matter or to the Spirit, but a devotion to the good with a preference for the Permanent Good, since our will naturally seeks the good. We will have an attachment to impermanent good things or to permanent good things, just as the Lord tells us: “No one can serve two masters: for he will either hate the one and love the other, or he will hold fast to the one and despise the other. You cannot serve both God and mammon.” Naturally, the Lord God is the master of the entire universe, but He is especially the master of permanent things, since He is a Pure Spirit. Mammon (the name of an old Philistine god) here symbolizes the material world, the world of money and everything that money can buy.  

Відданість до непостійних, і отже, ілюзорних речей (маючи мотив пристрасті) є відданістю до смерти. Приклад зрізаних квіток допоможе нам, щоб розуміти цю правду. Ми прикрашаємо дім і церкву зі зрізаними квітами, та їхні запах і вид подобаються нам, але ми ніколи не вважаємо те, що ці речі є постійними. Ми повинні мати ту саму думку про світові речі взагалі. Відданістю до Бога і постійних речей духовного світу, ми є свобідними, щоб використовувати тимчасові речі, коли вони є присутніми і не журитися заради відсутности цих речей, коли, накінець, вони не довго існують. Господь наш Ісус Христос, коли кажучи багатому юнако́ві, сказав, «Піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі.» Він не сказав це, тому що Він засуджував добрі речі, які Він сотворив, але, тому що Він пізнав те, що без цієї стратегії, юнак не став би досконалим через співчуття до інших.  Тим самим способом, матеріальні речі не є поганими у собі, але наше вживання робить їх добрими або поганими.

Allegiance to impermanent, and therefore, illusory things (motivated by passion) is allegiance to death. The example of cut flowers helps us to understand this truth. We decorate home and church with cut flowers, and their fragrance and appearance please us, but we never consider these things to be permanent. We should have the same opinion about worldly things generally. By devotion to God and the permanent things of the spiritual world, we are free to use temporary things, when they are present, and not grieve on account of their absence, when, in the end, they no longer exist. Our Lord Jesus Christ, when speaking to the rich young man, said, “Go, sell what you have and give it to the poor, and you will have treasure in Heaven.” He did not say this because He was condemning the good things that He Himself created, but because He knew that, without this stratagem, the young man would not become perfect through compassion for others. In the same way, material things are not bad in themselves, but our use of them makes them either good or bad.

Господь наш Ісус Христос врятує нас від смерти так, як Він піднімав цього юнака до життя, тому що Він знищує пристрасті, які беруть нас у злих звичках. Через таїнства Христові, ми є конформованими до Христа у свободі. Так, як Святий Павло нам каже, коли ми є хрещеними у Христі, ми стаємо новим створінням, з ули́ваними чеснотами Божого Життя, орієнтованим на Бога—найвищого Добра. Іншими словами, наше присвоєння у Христі є реставрацією нашої природи.

Our Lord Jesus Christ saves us from death, just as He raised this young man to life, because He destroys the passions, which keep us in evil habits. Through the Mysteries of Christ, we are conformed to Christ in freedom. Just as Saint Paul tells us, when we are baptized into Christ, we become a new creation, with infused virtues of the Life of God, oriented towards God—the Highest Good.  In other words, our participation in Christ is the restoration of our nature.

Природно, це дуже сміливо, щоб називати одну людину як «досконалу людину, гідну наслідування усіма шляхами.» Це мусульмани зробили Магомета зі страшними результатами. Проте, Господь наш Ісус Христос дійсно є досконалим чоловіком. Ніхто ніколи не був пораненим через Його імітування. Протилежно, всі люди, які прийняли Його як модель, були підсиленими і вдосконаленими у чесноті.

Naturally, it is very bold to indicate one human being as “the perfect man, worthy of emulation in every way.” The Muslims did this to Mohammed with disastrous results. Nevertheless, our Lord Jesus Christ truly is the perfect man. No one has ever been harmed through His imitation. On the contrary, all people, who have accepted Him as model, have been strengthened and perfected in virtue.  

ЛЮБОВ БАГАТЬОХ ОХОЛОНЕ: ЛЮБОВ ДО ВОРОГІВ Є НАШИМ ВИЖИВАННЯМ THE LOVE OF MANY WILL GROW COLD: LOVE FOR OUR ENEMIES IS OUR SURVIVAL

Брати й сестри у Христі—

Сьогодні, Євангеліє нам каже, що ми мусимо любити наших ворогів. Але ми повинні пізнати те, що це проти-інтуїтивне для нашого людського сенсу, тому що наша природа є паде́нною і повною пристрастей та моральної сліпоти. Проте, щоб любити ворогів, ми мусимо розуміти раціональну причину цієї любови. Отже, чому ми мусимо любити наших ворогів? Тому що, вони є служителями Божої волі. Це дуже не простий факт для того, щоб розуміти, але ми потребуємо розуміти те і приймати те, щоб мати мир. Божа воля є єдиним притулком миру у нашому людському житті дуже повному страждання і жалю.  Наші вороги є служителями Божої волі, бо ми пізнаємо те, що вони ділять Божу волю у нашому житті.  Ми пізнаємо це, тому що ми маємо всесильного Бога, і ніщ́о не стається без Його до́зволу. Незважаючи на поганий намір наших ворогів, коли вони роблять їхні діла, всесильний Бог має Його намір для цих діл, і Його намір завжди має мотив співчуття.

Today, the Gospel tells us that we must love our enemies. But we should recognize that how counterintuitive this is to our human sense, because our nature is fallen and full of passions and moral blindness. Nevertheless, to love our enemies we must understand the rational reason for this love. Therefore, why do we love our enemies? Because they are the ministers of the will of God. This is a very difficult fact for us to understand, but we need to understand and accept it, in order to have peace. The will of God is the only harbor of peace in our human life, so full of suffering and sorrow.  Our enemies are the ministers of God’s will, because we recognize that they do the will of God in our lives. We recognize this, because we have an almighty God, and nothing happens without His permission. Despite the wicked intention of our enemies, when they perform their deeds, the almighty God has His own intention for those deeds, and His intention is always motivated by compassion.

Ми повинні дивитися на приклад Господа нашого Ісуса Христа. Незважаючи на злі наміри Його ворогів, Він (Бог) перетворив результат цих злих намірів (Його страждання і смерть) до цілої перемоги над смертю і гріхом.  Тим самим способом, всесильний Бог замінює результати злих і жахливих діл наших ворогів за Його співчуттєві й корисні дії, коли ми приймаємо ці діла вірою і покірністю, які приходять від любови. Життя вчоряшнього святого, Святого преподобного нашого отця Харитона, ісповідника є досконалим прикладом цієї правди. Коли розбійники атакували його під час паломництва до Єрусалиму, і він був ув’язненим один рік, приймав його долю як Божу волю, і він ніколи не ненавидів його розбійників—його ворогів. Фактично, коли розбійники були помилково отруєними зміє́ю, Харитон залишався у печері розбійників, щоб поховати померлих і молитися за них. Накінець, Святий Харитон узнав Господній співчуттевий намір його ув’язнення, Бог подав йому монаше життя і, через те, спасіння. Цей святий дуже важливий для візантійського обряду, тому що, Харитон є дідусе́м монастирі́в Святої Землі. Без Харитона, немає Євтимія, і без Євтимія, немає Сави, і без Сави, немає візантійського обряду, бо наше богослужіння приходить від духовних вправ монастиря Святого Сави. Злі люди мають їх наміри, але Бог має Його наміри, і Його намір є наповненим у нас, коли ми приймаємо нашу долю вірою і любов’ю.  Інші люди є інструментами Божої волі у нашому житті, і більше від інструментів, вони є нашими добродійниками.

 We should look upon the example of our Lord Jesus Christ. Despite the evil intentions of His enemies, He (God) changed the result of those evil intentions (His suffering and death) into the complete victory over death and sin. In the same way, almighty God exchanges the results of the evil and cruel deeds of our enemies for His compassionate and beneficial deeds, when we accept these deeds with faith and resignation born of love. The life of yesterday’s saint, our venerable Father Chariton the Confessor is a perfect example of this truth. When robbers attacked him during a pilgrimage to Jerusalem, and he was taken captive for a year, he accepted his fate as the will of God, and he never hated the robbers—his enemies. In fact, when the robbers were accidentally poisoned by a serpent, Chariton stayed in the cave of the robbers to bury the dead and to pray for them.  Finally, St. Chariton discovered the Lord’s compassionate intention for his captivity. God had granted him the monastic life, and, through it, salvation. This saint is very important to the Byzantine Rite, because Chariton was the grandfather of the monasteries of the Holy Land. Without Chariton, there would be no Euthymius, and without Euthymius, there would be no Sava, and without Sava, there would be no Byzantine Rite, because our services come from the spiritual exercises of the monastery of St. Sava. Evil people have their intentions, but God has His own intentions, and His intentions are fulfilled when we accept our fate with faith and love. Other people are instruments of God’s will in our life, and, more than instruments, they are our benefactors.

Тож, чому любов і прощення ворогів настільки важливі до нашого християнського життя? Вони є настільки важливими, тому що оберігають наше зосередження на внутрішнє життя. День у день, ми мусимо пам’ятати те, що наші внутрішні діла є важливішими від того, що стається навколо нас у світі. Наше дійсне багатство є у наших внутрішніх ділах, а не у різних матеріальних речах, які ми часто помилково оцінюємо. Ми повинні згадати це дуже ясно і постійно, тому що день приходить, коли внутрішні діла будуть всім, що залишається для нас. На той день, якщо ми не будемо мати багате внутрішнє життя, ми будемо впадати в гіркість і гнів. Дружина Святого Йова була людиною такого сорту. Коли вона бачила дуже великі страждання Святого Йова, вона пора́дила йому, «Іще тримаєшся твоєї досконалости? Лихосло́ви Бога і умри!»[1] Але, Святий Йов, тому що він мав глибоке внутрішнє життя у молитві й роздумуванні, відповідав їй: «Неначе б говорила яка дурна, отаке́ й ти говориш. Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?»[2] Господь наш Ісус Христос і Його Тіло, Церква, попереджають нас, що майбутнє страждання буде настільки гірше від страждання періоду Ноя, або якого-небудь іншого періоду світу. Ми мусимо бути готовими, щоб терпіти цей період наполегливістю, або, Господь попереджає нас, ми будемо загубленими. Господь каже: «Тоді видадуть вас на муки й уб’ють вас; вас будуть ненавидіти всі народи імени мого ради. Багато тоді спокусяться і видаватимуть один одного й будуть ненавидіти один одного. Чимало лжепророків устане і зведуть багато людей. Через те, що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне. Але хто ви́тримає до останку, той спасеться.»[3]

So, why are love and forgiveness so important to our Christian life? They are so important, because they protect our focus on the interior life. Day by day, we must remember that our interior acts are more important than what happens around us in the world. Our true wealth is in our interior acts, and not in the various material things, which we often mistakenly value. We should remember this very clearly and constantly, because the day is coming, when interior acts will be all that remains for us. On that day, if we do not have a rich interior life, we will fall into bitterness and anger. The wife of St. Job was a person of such a sort. When she saw the very great sufferings of St. Job, she advised him: “Are you still maintaining your innocence? Curse God and die!” But St. Job, because he had a deep interior life in prayer and meditation, replied to her: “You have spoken like one of the foolish women. If we have received good things from the hand of the Lord, shall we not endure evil things?” Our Lord Jesus Christ and His Body, the Church, both warn us that the future sufferings will be much worse than the suffering in the time of Noah or any other period of the world. We must be ready to endure this time with perseverance, or, the Lord warns us, we will be lost. The Lord says: “They shall deliver you up to be afflicted, and shall kill you: and you shall be hated by all nations for My Name’s sake. And then shall many be offended, and shall betray one another, and shall hate one another. And many false prophets shall rise, and shall deceive many. Because iniquity shall abound, the love of many shall grow cold. But he that shall endure unto the end, the same shall be saved.”

Ми мусимо практикувати, щоб приготовлятися до цього часу, жертвою, молитвою, добрими ділами, прощенням і любов’ю до ворогів. Якщо ми не можемо любити наших ворогів тепер, у релативній вигідності, чому ми віримо в те, що ми будемо любити їх під час найбільшого страждання від сотворення світу? Ні, наша любов охолоне, і ми будемо загубленими, тому що тільки хто ви́тримає до останку, той спасеться.

We must practice, in order to prepare for that time, through sacrifice, prayer, good works, forgiveness and love of enemies. If we cannot love our enemies now, in relative comfort, why do we believe that we will love them during the greatest suffering since the creation of the world? No, our love will grow cold, and we will be lost, because only the one who endures to the end will be saved.

---

[1] Йов. 2:9

[2] Йов. 2:10

[3] Мат. 24:9-13