Покликання апостолів, наше покликання The Apostles' Vocation, Our Vocation

Сьогодні, в Євангелії ми маємо можливість спостерігати обставини божественного покликання перших чотирьох членів колегії святих апостолів. Їх називає Ісус Христос із конкретною місією стати «рибалками людей». Це означає, що вони повинні залишити своє старе рибальське життя, шукаючи свого повсякденного хліба завдяки труду збору "плодів" моря, і замість цього працюватимуть на небесне Царство, впевнені, що якщо вони будуть шукати небесного Царства, то все інше необхідне для них буде надано.

Today, in the Gospel, we have the opportunity to observe the circumstances of the divine vocation of the first four members of the college of the Holy Apostles. They are called by Jesus Christ with the specific mission of becoming "fishers of men." This means that they are to give up their old lives as fishermen, seeking their daily bread from the labor of harvesting the "fruits" of the sea, and work instead for the heavenly Kingdom, confident that if they seek the heavenly Kingdom, everything else that is necessary will be provided for them.

Як ми спостерігали минулого тижня, у контексті Божественної Літургії, Великий Вхід є моментом вирішення. Коли Господь містично входить у смерть, щоб своєчасно відкрити воскресіння. Ми задали собі питання: "чи готові ми йти за Ним у цій подорожі? Чи готові ми вступити з Ним у страждання та смерть, щоб і ми могли взяти участь у воскресінні?" У цьому конкретному місці в Божественній Літургії нам відкривається божественне покликання святих апостолів, але ми також можемо бачити, що це покликання, в якому ми також беремо участь.

As we were observing last week, in the context of the Divine Liturgy, the Great Entrance is a commitment moment. When the Lord mystically goes down into death to reveal, in due time, the resurrection. We asked the question of ourselves, "are we ready to follow Him on that journey? Are we ready to enter with Him into suffering and death, so that we too can share in the resurrection?" In that particular place in the Divine Liturgy, the divine vocation of the Holy Apostles is revealed to us, but we can also see that it is a vocation that we share in as well.

Великий Вхід - це момент вирішення, але скільки інших моментів вирішення ми маємо у своєму житті, коли ми маємо можливість відповісти на покликання Бога у повноті милосердя, досконалої любові до Бога та ближнього, яке є нашим кінцевим покликанням як спадкоємців Царства Небесного? Скільки таких моментів? Стільки моментів, скільки ми маємо в житті. Кожен момент - це момент вирішення, бо в кожен окремий момент ми можемо виконувати Волю Божу, обов'язок теперішньої миті, або нехтувати нею і виконувати власну волю. Виконання обов'язку теперішнього моменту означає співпрацю з Божою благодаттю. Виконувати власну волю означає протистояти Його благодаті.

The Great Entrance is a commitment moment, but how many other commitment moments do we have in our lives in which we have the opportunity to respond to the vocation of God to the fullness of charity, perfect love of God and neighbor, which is our ultimate vocation as inheritors of the Kingdom of Heaven? How many such moments are there? As many moments as we have in life. Each and every moment is a commitment moment, for in each individual moment, we can do the Will of God, the duty of the present moment, or neglect it and do our own will. Doing the duty of the present moment means cooperating with the grace of God. Doing our own will means resisting His grace.

Якщо ми вирішимо співпрацювати з благодаттю і виконувати волю Божу в даний момент, ми можемо розраховувати на дуже жорстку опозицію світу. Світ буде проти нас усіляко, щоб зупинити нас, оскільки наша резолюція ставить під загрозу владу наших пристрастей над нами. Демони і наші пристрасті будуть, як армія, пробувати покласти край нашій співпраці з Божою благодаттю. Неминуче, якщо ми продовжуватимемо робити свої добрі рішення, ми будемо потроху і поступово спускатися у болісну смерть для себе, справді беручи участь у Христовому зісходженні на страждання та смерть.

If we decide to cooperate with grace and do the will of God in the present moment, we can count on the very stringent opposition of the world. The world will come against us in every way it can to stop us, because our resolution jeopardizes our passions' power over us. The demons and our passions will array themselves like an army to try to put an end to our cooperation with the grace of God. Inevitably, if we continue in our good resolutions, we will descend by little and little into a painful death to ourselves, truly sharing in Christ's descent into suffering and death.

Знаєте, згідно з вказівками нашого Уставу, після Великого входу на Божественну Літургію, двері та завіса іконостасу негайно закриваються. Після покладання Господа Ісуса в гробницю, гробницю запечатують. Надії на землю немає. Зрештою, це смерть. Смерть наших пристрастей, смерть нашої власної волі перед волею Божою - насправді смерть. Це болісна відмова. Інакше бути не може.

You know, according to the directions of the Typikon, after the Great Entrance of the Divine Liturgy, the doors and the curtain of the iconostas are immediately closed. After laying the Lord Jesus in the tomb, the tomb is sealed. There's no earthly hope. It is, after all, death. The death of our passions, the death of our own will in preference to the will of God is death indeed. It is a painful abjection. It cannot be otherwise.

Тим не менше, наша Літургія містить дивне дияконське проголошення "Двері! Двері! У премудрості, будьмо уважні!" Практична причина цього проголошення зникла в тумані часу. Первоначальною метою диякона закликати ці слова було подати сигнал піддияконам зачини́ти двері храму, щоб непосвячені не мали змоги спостерігати святкування Божественних Таїнств. Оголошення було збережено в нашій службі, оскільки воно набуло нового, містичного значення. Диякон застерігає нас берегти двері нашого розуму і серця. Які двері нашого розуму та серця? Наші почуття. Для того, щоб наслідувати Христа, ми покликані берегти наші почуття від усього, що могло б призвести до їх негідного використання. Спокуси, будь то гнів чи задоволення, все починається з почуттів.

Nevertheless, our Liturgy contains the curious diaconal acclamation "the doors! The doors! In wisdom, let us be attentive!" The practical reason for this acclamation has disappeared into the mists of time. The deacon's original purpose of calling out these words was to signal the subdeacons to close the doors of the temple, so that the uninitiated would not be able to observe the celebration of the Divine Mysteries. The acclamation was retained in our service, because it gained a new, mystical meaning. The deacon is warning us to guard the doors of our mind and heart. What are the doors of our minds and hearts? Our senses. In order to follow Christ, we are called to guard our senses against everything that would lead to their unbecoming use. Temptations, whether to anger or to pleasure, all begin in the senses.

Таким чином, охороняючи свої почуття тверезістю, спускаючись разом із Христом у покірність смерті собі (але до життя за волею Божою), ми виявляємо, що радість нам повертається в обіцянці Царства. На слова: "двері! Двері!" завіса знову розкривається. Ми можемо зазирну́ти за межі страждань цього світу і досягти передчуття Царства Божого. Це передчуття надає́ться нам через істини нашої Святої Віри. Після того, як ми чуємо попередження диякона, щоб ми захищали свої почуття від спокус, які є навколо нас у цьому світі, ми співаємо Нікео-Константинопольське Символ Віри. Коли співається Символ Віри, священик розмахує великий покрівець, воздух, перед своїм обличчям, як нагадування про те, що в цьому світі ми ходимо вірою, а не зором. Ким би не був священик, коли він помер, єпископ, перед тим як закрити труну священика, наллє олію на його обличчя, а потім покладе той самий воздух на його обличчя, що означає, що він зараз перейшов на інший бік завіси.

Thus, guarding our senses with sobriety, descending with Christ into the abjection of death to ourselves (but to life in the will of God), we find that joy is restored to us in the promise of the Kingdom. At the words, "the doors! The doors!" the curtain is drawn open again. We are able to look past the sufferings of this world and achieve a foretaste of the Kingdom of God. This foretaste is provided to us through the truths of our Holy Faith. After we hear the deacon's warning for us to guard our senses against the temptations that are all around us in this world, we sing the Nicaeo-Constantinopolitan Creed. The priest, as the Creed is being sung, waves the large veil, the vozdukh in front of his face as a reminder that, in this world, we walk by faith, not by sight. Whoever the priest may be, when he is dead, the bishop, before closing the priest's casket, will pour oil on his face and then place the same vozdukh on his face, signifying that he has now passed over to the other side of the veil.

Наше покликання - ходити вірою, а не зором. Вірою ми йдемо за Христом у страждання і смерть, а через віру ми бачимо кінець страждань і смерті у воскресінні Господа. На жаль, наша природа завжди намагається втекти́ від страждань, але страждання, перенесені з любов’ю, є єдиним шляхом вперед у Христі.

Our vocation is to walk by faith, not by sight. By faith, we follow Christ into suffering and death, and by faith we see the end of suffering and death in the Lord's resurrection. Unfortunately, our nature always tries to flee suffering, but suffering lovingly endured is the only way forward in Christ.