Some notes on our national election

Early voting started here in North Carolina last Thursday, so, unfortunately, that means that it is necessary for us to talk a little bit about the national election.

The Son of God, in His Incarnation among us, and especially in His glorious third day resurrection, revealed the Kingdom of God as our inheritance, if we believe in Him and keep His commandments. It is responsibility of individual Christians, as those who are in Christ, to make that Kingdom present in this world to the extent that we are able, working within the limitations and adversities of our particular life circumstances. This responsibility that springs from our identity as persons who share in the identity of Christ, who are, to one extent or another, deified by grace, requires that we observe and preserve intact the heart of the Law of Christ: perfect love of God and perfect love of neighbor, and that we persevere in this love until He returns. This is the foundation of our entire ethical system, placing equal value on all human persons, regardless of their thoughts, beliefs or behaviors, because they are the image of God, which can, potentially, grow in the likeness of God and share the same life with God forever.

What all of this means in practical terms as we approach this national election is that we, as Catholic Christians, have a positive moral obligation to cast our votes in such a way that the common good is best protected. Thus, when one candidate presents an overwhelming danger to the common good, it is necessary for us to cast our votes for the candidate WHO WILL DO LESS HARM. There can be little doubt what this means for us in our contemporary circumstances, since the abortion issue itself is absolutely dispositive. We should reflect that we know for certain that policies like the Hyde Amendment and the Mexico City Policy have saved millions of lives, and if those policies were to be discontinued it would free the substantial resources of the United States Government to assist in the murder of millions of innocent people in the years ahead. Of course, the abortion issue is only the beginning of very serious ethical problems that play a part in this election cycle. Joining that list would be the continued advance of what is now euphemistically termed “homosexual marriage rights” at the expense of traditional and natural marriage, restrictions on the natural right of self-defense, support for socialism (an ideology condemned by the Church, because of its degrading effects on the dignity of the human person), and ties and connections to the Muslim Brotherhood, the extent of which have not been fully disclosed.

It should go without saying that those who are qualified to vote in the United States are ethically obligated to vote in the interests of the United States. That is not to say that we do not care about the rest of the world, only that the virtue of justice requires that we care for those who are physically nearer to us in priority over those who are more distant.

Today in the Gospel, the Lord Jesus chose His first disciples, calling them away from their occupations, declaring that He would make them fishers of men. The Lord Jesus has called us as well, and for the same purpose: to make the Kingdom of God present in our lives, our homes, our circumstances. Our vote is no different than anything else in our lives. He told us, “If you love Me, you will keep my commandments.” Our actions, all our actions, make His Kingdom present in our world.

READING THE SPIRITUAL MEADOW: Our temptations have a purpose in the plan of God

There are few books in the spiritual library of our Church that are more edifying and spiritually instructive than The Spiritual Meadow, written by the sixth century monk St. John Moschos, who was a member of the community, at various different times, at the Great Lavra of St. Sabbas the Sanctified and the monastery of St. Catherine at Mt. Sinai. The book takes its title from the introductory dedication, which the author wrote to his beloved student, Sophronius the Philosopher, who was later to become the Patriarch of Jerusalem, a principle witness to the brutality and degradation that engulfed the Near East, when that territory was wrested from the Roman Empire by the Muhammadans. In this introduction, John Moschos tells Sophronius that the Christian life has been for him a fragrant meadow in springtime, filled with all manner of beautiful flowers. He goes on to explain that he has plucked a bouquet from that meadow for Sophronius’ edification and instruction.

The book may appear to be a collection of random stories about John’s experience of monastic life in the Holy Land before the Muslim cataclysm that destroyed that culture irreparably, but a closer examination shows that the work is bound together by commonalities both geographical and thematic. The first part of the book is made up of stories concerning the elders of the monasteries of Sinai and the Jordan Valley that are bound together by the theme of obedience and resignation to the will of God. It is in this context that the author, John Moschos, gives to us the story of the priest-monk Conon who was entrusted with the ministry of baptizing converts to the Christian faith in the monastery at Aenon near Salim, where St. John the Baptist had baptized the Lord Jesus Christ. The priest Conon always found his ministry to be a terrible trial, because it required him to anoint the female converts with oil before their baptism (in those days, this anointing was done when the convert was completely naked, just before she would enter the fount to be baptized). This was the occasion of violent temptations for the priest, and he often resolved to flee from the monastery in order to escape this ministry. But, every time, St. John the Baptist would console him in prayer and promise to make his temptations easier to endure. Finally, one day, faced with the prospect of having to anoint a particularly attractive convert, Conon fled. He was not far from the monastery, when St. John the Baptist met him, consoled him as before, and assured him that, if he returned to his monastery, St. John would make his temptations easier to endure. But Conon would not hear of it, but said to the saint, “many times you have promised to do so, and you have done nothing.” Therefore, St. John the Baptist said to the priest, “I wanted you to receive some reward from God for these sufferings, but since you will not hear of it, I will take them away.” From that time onward, Conon anointed and baptized numerous converts and had no recognition whatsoever whether they were male or female.

The message of this story for us is clear. Our temptations in the Christian life have a purpose in the sight of God. As the Scriptures tell us, “the Lord tests every son He receives.” In just the same way, the Lord Jesus tests the faith of the Canaanite woman in the Gospel reading today. The purpose of our testing is so that we can become better as human beings and Christians, so that the image of God can grow in the likeness of God. We must not follow the example of our culture and surrender to our temptations with self-justification and rationalization, but we must not be like the priest Conon either. We must not want and pray that our temptations go away. Anyone who has done any weight training knows that you cannot build muscle mass on the moon. You need resistance to make progress in that endeavor. So too in the spiritual life. We need the spiritual resistance that temptation provides. God knows this and He wills it. Thus, we pray for the resources that are needed to meet those temptations, the specific virtues that are necessary to root out the bad habits that have taken root in our life. All of these resources are available to us for the asking. They are available in Christ Jesus, Who is Himself the fullness of them, an endless supply.

БОГ ПОСАДОВИВ НАС НА НЕБІ У ХРИСТІ ІСУСІ GOD SEATED US IN HEAVEN IN CHRIST JESUS

Після привітання і благословення, Святий Йоан Богослов починає розповідати про свій досвід і свою чудову з’яву, якою Христос подав йому знання майбутніх речей.  З’ява починається, коли Йоан чує гучни́й голос, як від сурми, за собою. Голос наказує йому, щоб написати зміст з’яви у книзі і посилати його сімом церквам у районі Асії. Святий Йоан обернувся, щоб побачити, що то за голос, який говорив з ним, і він побачив «сім золотих світильників—подібного до сина чоловічого, вдягненого в шати і підперезаного попід груди по́ясом золотим.» Найперше, голос, коли з’ява починається, Йоан чує за ним. Це дуже важлива деталь, тому що відома з’ява у пророцтві Святого Пророка Єзекиїла починається тим самим способом. Ця деталь нагадує нам про те, що віра приходить до нас від слуху, а не від зору. Фактично, тим самим способом, під час співу віровчення у Службі Божій, священик сколи́кує повітря перед його обличчям, символізу́ючи те, що таїнства нашої релігії є знаними через віру, ані через зір. Голос приходив до Апостола Йоана за ним, і тоді, обернувшись, Христос Бог виявлявся до чуття зору Апостола також. Тим самим способом, ми вперше віруємо в Христа через слух (навчання Святої Церкви), і потім ми побачимо Святу Тройцю лицем в лице так, як Святий Апостол Павло нам каже—«Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; і тоді ж—обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний.»

After the greeting and blessing, Saint John the Theologian begins to narrate his experience and his miraculous vision, in which Christ gave to him knowledge of future things. The vision begins when John hears a loud voice, like a trumpet, behind him. The voice commands him to write down the contents of the vision in a book, and to send it to the seven Churches in the province of Asia. Saint John turned to see who was speaking to him, and he saw “seven golden lampstands, and one like a son of man, clothed with a priestly garment and with a golden sash tied around his chest.” First of all, the voice, when the vision begins, John hears from behind him.  This is a very important detail, because the well-known vision in the prophecy of Ezekiel begins in the same way. This detail reminds us that faith comes to us from hearing, not from sight. Actually, in the same way, during the singing of the creed in the Divine Liturgy, the priest waves the aer (the large veil) in front of his face, symbolizing that the mysteries of our religion are known through faith, not through sight. The voice came to the Apostle John from behind him, and then, having turned, Christ our God revealed Himself to the Apostle’s sense of sight as well. In the same way, we first believe in Christ through hearing (through the teaching of the Church), and later, we will see the Holy Trinity face to face, just as the Holy Apostle Paul tells us: “Now we see as in a mirror, darkly; but then, we will see face to face. Now my knowledge is imperfect, but then I will know even as I am known.”

Святий Апостол Йоан описує цю першу з’яву. Він бачить сім золотих світильників і, між ними, подібного сина чоловічого. «Син Чоловічий» є улюбленим титулом Месії у пророцтвах святих пророків Даниїла та Єзекиїла, і ця назва показує певно те, що ця людська фігура, являючи між світильниками, є Ісусом Христом. Цей титул є улюбленою назвою Другої Особи Пресвятої Тройці, тому що Його приниження, приймаючи нашу природу на собі, є найдосконалішим знаком Його любови. Генерально, Святе Письмо виявляє Господа нашого Ісуса Христа у трьох способах, як пророка, ієрея і царя. HПід час його земного життя, Святе Письмо описувало Його як пророка, але ця з’ява показує Його як ієрея у небесному святилищі; потім, у цій книзі, ми побачимо Господа Ісуса як царя у Його зновупришесті. Ці три месіянські ролі були передбаченими у книгах Мойсея, в ури́вках, в яких свя́та Ізраїля є описаними. Свята Пасхи і П’ятдесятниці репрезентують Господню жертву, страждання, смерть і воскресіння Господа Ісуса і тоді зіслання Святого Духа на Його апостолів. Довгі літні місяці репрезентують Його священство у небі перед тим, коли Він повертає до о́сіні, щоб судити живих і мертвих. Це таїнство є репрезентованим осінніми святами, Юдейським Новим Роком (Рош Гашана) і Днем Спокути (Йом Кіпур) також названим Судним Днем.

The Holy Apostle John describes this first vision. He sees seven golden lampstands and, among them, one like a son of man. “The Son of Man” is the favorite title of the Messiah in the prophecies of the holy prophets Daniel and Ezekiel, and this name shows certainly that this human figure, appearing among the lampstands, is Jesus Christ. This title is the favorite name of the Second Person of the All-Holy Trinity, because His condescension, taking our nature on Himself, is the most perfect sign of His love.  Generally, the Holy Scriptures reveal Our Lord Jesus Christ in three ways, as prophet, priest and king. During His earthly life, the Holy Scriptures described Him as prophet, but this vision shows Him as priest in the heavenly sanctuary; later, in this book, we will see the Lord Jesus as king in His Second Coming. These three messianic roles were foretold in the books of Moses, in the passages, in which the feasts of Israel are described. The feasts of Pascha and Pentecost represent the Lord’s suffering, death and resurrection, followed by the descent of the Holy Spirit on His Apostles. The long summer months represent His priesthood in heaven, before He returns in the autumn to judge the living and the dead. This mystery is represented by the autumn feasts, the Jewish New Year (Rosh Hashanah) and the Day of Atonement (Yom Kippur), also called the Day of Judgment.

Одкровення ясно каже те, що світильники репрезентують сім церков, і, хоча специфічні церкви́ є названими, проте перфектне число́ «сім» показує те, що повнота Вселенської Церкви є пристуньою. Сім церков у районі Асії є тільки представниками цілої Церкви. Тут ми зустрічаємо правдиве значення цієї книги. Одкровення є літургійною книгою, описуючи спорідненість нашої Божественної Літургії з Літургією Небесною, в якій Господь Ісус, наш Архиєрей, є настоятелем. Хоча ці церкви́ були на землі, вони вже існували на небі, так як Святий Апостол Павло нам каже, «Бог, багатий милосердям, з-за великої своєї любови, якою полюбив нас, мертвих нашими гріхами, оживив нас разом із Христом. І разом з ним воскресив нас, і разом посадовив на небі у Христі Ісусі.» Отже, у Літургії, коли ми кажемо «Христос посеред нас!» це не тільки означає те, що Христос є ще присутнім з нами на землі, але також те, що ми є вже присутніми у Христі на небі. Наше Богові поклоніння не тільки несе Христа Бога униз до нас, але воно також несе нас вгору до Христа на небі.

The Apocalypse clearly states that the lampstands represent the seven Churches, and, although specific Churches are named, nevertheless the perfect number “seven” shows that the fullness of the Universal Church is present.  The seven Churches in the province of Asia are only representatives of the whole Church. Here, we encounter the true meaning of this book. The Apocalypse is a liturgical book, describing the relationship of our Divine Liturgy with the Liturgy of Heaven, in which the Lord Jesus, our High Priest, is the presider. Although these Churches were on earth, they already existed in Heaven, just as the Holy Apostle Paul tells us, “God, Who is rich in mercy, according to His great love, with which He loved us, raised us to life together with Christ, although we were dead in our sins. Together with Christ, He resurrected us, and, in Christ Jesus, He seated us in the heavenly places.” Thus, in the Liturgy, when we say, “Christ is among us!” this not only signifies that Christ is still present with us on earth, but also that we are already present in Christ in Heaven. Our worship of God not only brings Christ down to us, but it also brings us up to Christ in Heaven.

Сенс присутности Бога, який богослужіння творить у нас, повинен залишитися з нами під час решти дня або тижня, бо, як церковний отець Оріген нам каже, «Кожен християнин, навіть селянин, знає те, що кожне місце є частиною всесвіту, і всесвіт є храмом Божим. Отже, він молиться у кожному місці з очи́ма чуттів закритими, а з очима душі́ пильними.» Тим самим способом, нам треба поводитися постійно як ці, що їх Бог посадовив на небі у Христі Ісусі. Ми знаємо дуже добре те, що це означає: життя без самолюбства, без прихильности до світових речей, а життя з піклуванням про інших людей і бажанням присутности Бога і вічного життя.

The sense of the presence of God, which divine service creates in us, should remain with us during the rest of our day or week, since, as the Church father Origen tells us, “Every Christian, even if he is a rustic, knows that every place is a part of the universe, and the universe is the temple of God.  Thus, he prays in every place with the eyes of his senses closed, but the eyes of his soul awake.” In the same way, we need to behave constantly as those, whom God has seated in Heaven in Christ Jesus. We know very well what this means: a life without selfishness, without attachment to worldly things, but a life of concern for other people and desire for the presence of God and eternal life.

CONSECRATION FOR CATECHESIS: The Kaluga Icon of the Mother of God

When Evdokia profaned the holy icon, she fell down blind and mute. This happened, because she was not reflective, prayerful, but vain and talkative. She was self-absorbed-- in other words, she was blind and mute, of little use for her own salvation or for others. Selfishness not only is an obstacle to our own sanctification. It is also an obstacle to the salvation of others. The virtue of charity is the true nature of the universe, the way it was created to be. Charity is superior to all the virtues (CCC 1826) and animates the practice of all the virtues (1827).

What happened to Evdokia served to make plain and visible the disposition that was interior, so that she could be healed.

CONSECRATION FOR CATECHESIS: St. Euplus the Deacon of Catania in Sicily

When he was being tortured by order of the Emperor Diocletian, St. Euplus told his torturer that he had better find other torments more severe, because, strengthened by grace, the tortures were "like a cobweb" to Euplus. This is a reminder to us that we are not to fear those who can kill the body. We are to fear the One Who can condemn the soul to Hell in His justice. Thus, our fear should be of sin, not of death.

St. Euplus also reminds us that God, in His compassion, wants to strengthen us by His grace. We have every reason to trust that whatever trial we suffer, God will give us the grace that is sufficient to endure that trial for our salvation. Thus, we see that being submissive to God, blessing Him in all things, makes suffering and temptation into useful things that bring us closer to Him.

CONSECRATION FOR CATECHESIS: Holy Hieromartyr Alexander, Bishop of Comana

St, Alexander is a good reminder to us that we are never to judge by externals. Alexander looked like a poor man, a coal-burner, but he was a highly educated man, learned in the Scriptures, and very advanced in personal holiness.

It is an important principle that we treat all the same, showing the same love for the sake of Christ, treating all others as Christ. It is according to this principle that St. James strongly condemns distinction of persons in his epistle. Christians are called to love all people unconditionally and equally. This is the charity Christ commanded in the Sermon on the Mount. (CCC 1934-5)

CONSECRATION FOR CATECHESIS: St. Nicetas the Goth

It is written of St. Nicetas the Goth, "his soul was unceasingly lifted up to God." The presence of God is the source of all the virtues. If we can remember this presence, it will drive sin out of our lives. Fortitude was the special virtue engendered in Nicetas as a result of his awareness of God's presence, the work of the Holy Spirit in his life. It put the things of this world in perspective, giving him the courage to stand up to the king and denounce his cruelties. "The virtue of fortitude enables one to conquer fear, even the fear of death, and to face trials and persecutions. It disposes one even to renounce and sacrifice his life in defense of a just cause." (CCC 1808)(cf. Jer. 16:33)

CONSECRATION FOR CATECHESIS: St. Eumenius of Gortyna

St. Eumenius of Gortyna shows us that salvation is conformity to Christ. Christ is the fulfillment of the Law, and thus, conformity to Christ perfectly fulfills the Will of God.

St. Eumenius shows us a temperance that triumphs over wealth and over the flesh through almsgiving and fasting. Almsgiving becomes spiritually fruitful only when we are convinced that we are giving to Christ, present in the poor. In this same way, almsgiving continues and extends the Mystery of the Eucharist in the world. Similarly, fasting only becomes fruitful when it is done in communion with Christ, with sincere faith and repentance, using His fasting as the model for our fasting.

St. Eumenius became "the city set on a hill" without intending to do so. We should place our eyes on Christ, turning them away from ourselves, and seek conformity to Him. If it is His will, He will make our light shine. But, if He does not, that is good too.

CONSECRATION FOR CATECHESIS: (Bible) Mark 6:30-45 The Feeding of the Thousands

16 September-- the Martyrdom of the Great-Martyr Euphemia

The feeding of the thousands reminds us of the superabundance available to us through faith, especially as faith is expressed in prayer. The culture puts great emphasis on action, but this is because it has little trust in God.

The history of the Church proves that impossible things are wrought by God in answer to prayer. Yet, despite examples like St. John Paul II, who esteemed the supernatural fecundity of prayer, the Church continues to neglect prayer in preference to often misguided social programs. (CCC 2726-7)

St. Euphemia was one of the "beautiful people," from a chic family, intelligent and beautiful, full of natural gifts. Priscus, the proconsul, understood that winning her over was critical to convincing the whole population of the city to abandon Christianity and return to the worship of the Emperor. But Euphemia understood her great insignificance in the vast scheme of things. She knew that, naturally speaking, no one would remember her for long after her death. But through prayer and faith, this young woman became the most famous martyr of the age, and a miracle worked by her relics put the seal on the decisions of the Council of Chalcedon, centuries later.

CONSECRATION FOR CATECHESIS: (Bible) 1 Kings 14

God chastises nations that disobey His commandments (established as they are for their good) with foreign invasion, loss of national treasures and wealth. According to the wisdom of God, sometimes the condition is permanent, even if the people repent.

The sins of the people are recorded here as being a transfer of allegiance from the True God to the idols of the nations that preside over the high places and groves. Nevertheless, at least in the Hebrew, this rejection of God leads to sexual depravity. This same progression is observable in St. Paul's Epistle to the Romans. The appearance and acceptance of sodomy and other sexual deviations is a sign and symptom the devolution of a society into idolatry (CCC 2114), because idolatry begins this disintegration.

ОДКРОВЕННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ЙОАНА: НАША ВІРА ЗАВЖДИ СУМІСНА З АПОСТОЛЬСЬКОЮ ТРАДИЦІЄЮ THE APOCALYPSE OF THE HOLY APOSTLE JOHN: OUR FAITH IS ALWAYS CONSISTENT WITH THE APOSTOLIC TRADITION

Я думаю це є відповідним, щоб роздумувати над Одкровенням Святого Апостола та Євангелиста Йоана Богослова під час тижнів між цією неділею і кінцем року, бо ця остання книга Святого Письма не є дуже добре знаною або домовленою, але вона є дуже важливою для життя Церкви, особливо коли Церква страждає через тяжкі́ часи і переслідування.  Іншими словами, Одкровення Святого Апостола та Євангелиста Йоана Богослова має дуже важливе значення для нашої Католицької Церкви під час теперішнього періоду. 

I think it appropriate to meditate on the Apocalypse of the Holy Apostle and Evangelist John the Theologian during the weeks between this Sunday and the end of the year, since this last book of the Holy Scriptures is not very well known or understood, but it is very important for the life of the Church, especially when the Church is suffering difficult times and persecution. In other words, the Apocalypse of the Holy Apostle and Evangelist John the Theologian has a very important message for our Catholic Church during our contemporary period.

Це довге роздумування над цією книгою, яке я пропоную, є також дуже відповідним способом, щоб закінчити Рік Божественного Милосердя, який має кінець в неділю, двадця́того листопада, коли ми будемо служити молебень до Милосердного Христа тут, у церкві, після Божественної Літургії. Перемога Божого Милосердя над гріхом, смертю і дияволом є дуже великим сюжетом Одкровення. Після кінця Року Милосердя, роздумування над Одкровенням буде допомагати нам, щоб думати про Божу справедливість, бо справедливість завжди наслідує милосердя.

This lengthy meditation on this book, which I propose, is also a very appropriate way to end the Year of Divine Mercy, which comes to an end on Sunday, the twentieth of November, when we will serve the Moleben to the Merciful Christ here, in church, after the Divine Liturgy. The victory of the Divine Mercy over sin, death and the devil is the very great subject of the Apocalypse. After the end of the Year of Mercy, the meditation on the Apocalypse will help us to think about the justice of God, since justice always follows mercy.

Нехай починаємо наше роздумування від першого вірша святого Одкровення, вірша, який дає назву до цілої книги—«Одкровення Ісуса Христа, що дав йому Бог—показати слугам своїм: чому належить статися незабаром; і він показав, пославши через свого ангела, слузі своєму Йоанові...» Тут, ми бачимо те, що це одкровення є виявленням Ісуса Христа. Це є однією та єдиною печаткою, яка засвідчує до правди всього істинного виявлення, бо Ісус Христос є єдиним дійсним Виявленням, Який говорив у Старому Завіті, і був повно явленим у Новому Завіті, продовжуючи жити у Святій Церкві до кінця віку, коли Царство Боже починатимиться у повноті . Втілення Господа нашого є повнотою виявлення, і, отже, воно є єдиною надією людства. Проте, це дійсне Одкровення Ісуса Христа, «Бог дав Йому,» показуючи те, що дійсне виявлення є завжди працею всієї Тройці: Отця, Сина і Святого Духа. Це дуже важливе, тому що ми потребуємо оберігатися проти чого-небудь, яке претендує, щоб бути Божим виявленням, а відрікатися втіленням Господа нашого, Сина і Слова Божого. Так, як Святий Йоан нам каже у іншому місці, дух Антихриста є тим, що відрікається Отця і Сина. Тож, ми знаємо те, що Коран, наприклад, не може ісходити від Бога, але має його джерело у роботі диявола.

Let us begin our meditation on the first verse of the holy Apocalypse, the verse, which gives a name to the entire book: “The Revelation of Jesus the Christ, which God gave to him to show to his servants what must soon take place; and he made it known by sending his angel to his servant John…” Here, we see that this Apocalypse is a revelation of Jesus the Christ. This is the one and only seal, which testifies to the truth of all true revelation, since Jesus Christ is the only, true Revelation, Who spoke in the Old Testament, and was fully revealed in the New Testament, continuing to live in the Holy Church until the end of the age, when the Kingdom of God will begin in its fullness.  The Incarnation of our Lord is the fullness of revelation, and, therefore, it is the only hope of mankind. Nevertheless, this true Apocalypse of Jesus Christ, “God gave to Him,” showing that true revelation is always the work of the entire Trinity: the Father, the Son and the Holy Spirit. This is very important, because we need to be on guard against anything, which claims to be a revelation from God, but which denies the Incarnation of our Lord, the Son and Word of God. Just as St. John tells us in another place, the spirit of Antichrist is that, which denies the Father and the Son. So, we know that the Quran, for example, cannot come from God, but has its origin in the work of the devil.

Одкровення продовжується, «(Йоанові) який засвідчив слово Боже і свідчення Ісуса Христа, і все, що він бачив.» Це відношення до ра́нішних творів Святого Йоана Богослова, сина Заведея, який був близьким товаришем Господа Ісуса, під час земного життя Спасителя, бо Христос Бог наш вибрав його, щоб бути одним між дванадцятьма апостолами. Потім Святий Йоан написав Святе Євангеліє і три соборні листи, в яких він засвідчив його досвід. Це твердий крите́рій всього виявлення, який претендує, щоб ісходити від Господа Ісуса Христа. Якщо виявлення істинно ісходить від Господа, воно буде сумісним з традицією, яку Церква прийняла від святих апостолів. Тож, Апостол Йоан показує нам, його читачам, що це одкровення є абсолютно вірним, тому що воно приходить від одного з джерел апостольської традиції.

The Apocalypse continues, “John, who bore witness to the word of God and to the testimony of Jesus Christ, even to all that he saw.” This is a reference to the earlier works of St. John the Theologian, the son of Zebedee, who was a close companion of the Lord Jesus, during the earthly life of the Savior, since Christ our God chose him to be one of the twelve Apostles. Later, St. John wrote the Holy Gospel and three catholic epistles, in which he bore witness to his experience. This is the firm criterion of all revelation, which claims to come from the Lord Jesus Christ. If the revelation truly comes from the Lord, it will be consistent with the Tradition, which the Church received from the Holy Apostles. So, the Apostle John shows us, his readers, that this Apocalypse is entirely trustworthy, because it comes from one of the sources of the Apostolic Tradition.

Тим способом, Апостол Йоан пробує те, що джерело того, яке він буде описувати на сторінках слідуючих, є Бог, Отець, Син і Святий Дух, являючись, як завжди, через людство Господа Ісуса. Мету Господа Ісуса у цьому виявленні, автор вже сказав: «показати слугам своїм: чому належить статися незабаром.» Іншими словами, це одкровення має намір, щоб бути заохоченням всім вірним ученикам Господа Ісуса, які страждають через переслідування. Отже, ми не повинні думати про цю книгу як страшну і загрозливу, але, замість того, ми повинні бути заохоченими через знаки і таїнства, про що ми будемо читати. Щоб робити цей пункт сильнішим, Святий Йоан додає: «Блажен, хто читає, і ті, котрі слухають слів цього пророцтва й додержують написаного в ньому, бо час – близько.»

In this way, the Apostle St. John establishes that the source of that, which he will describe in the following pages, is God, the Father, the Son and the Holy Spirit, revealing Himself, as always, through the humanity of the Lord Jesus. The purpose of the Lord Jesus in this revelation, the author has already stated: “to show to his servants what must soon take place.” In other words, this Apocalypse is intended to be an encouragement to all the faithful disciples of the Lord Jesus, who are suffering persecution. Therefore, we should not regard this book as frightening and menacing, but, instead, we should be encouraged through the signs and mysteries about which we will read. To make this point stronger, St. John adds: “Blessed is he who reads the words of the prophecy, and blessed are those who hear, and who keep what is written therein; for the time is near.”

THE PASSING OF ST. JOHN THE THEOLOGIAN

Today is the feast of the Passing of the St. John the Theologian.  According to the tradition of the Church, St. John died an old man in Ephesus, where he had been asked to serve as the third bishop of that city, after the martyrdom of St. Timothy, who had been chosen by St. Paul the Apostle and St. Prosdocimus.  The elderly St. John, the last of the Lord’s twelve Apostles, had founded a school of Christian theology in the hills above Ephesus, and there he taught the next two generations of leaders in the Christian Church.  St. Polycarp of Smyrna and St. Ignatius of Antioch were among his pupils there. Finally, when he was very old, he handed over the task of teaching to younger men, but he still insisted on being present at every function and every lecture, although he slept through much of the proceedings.  Often his students would come to him and gently shake him, and ask him to speak to them about the Lord Jesus.  Towards the end of his life, more and more on these occasions he would look up at the faces standing above him and say simply: “Little children, love one another.” Then, on one occasion, a student named Asyncreticus saw some other students waking the aged master, and he said: “Why are you doing that leave him alone. He’s lost his mind. He always says the same thing.” But to Asyncreticus’ surprise, St. John responded: “I always say the same thing because it is the essence of the whole teaching of the Lord Jesus. If you have truly mastered perfect love of God and perfect love of one another, then you have mastered all.”

     According to this last of Christ’s twelve Apostles, the essence of Christ’s whole teaching was perfect love of God and perfect love of neighbour. It is the Spirit of Charity that is the Spirit of Christ, and everything in the Church is ordered to the fulfillment and propagation of that Spirit.  The Christian Liturgy, for example, whether the Divine Liturgy itself or the daily offices, has only one purpose in respect to us: to make the life of Christ present in us, to make His teachings live and breathe in us, and to join us to His Resurrected Body. But receiving that Spirit of Christ, and being conformed to His commandments seems well nigh impossible without a very special effort on our part that is aimed at a very important, but intermediate goal.  That goal, the Fathers of the Church tell us is purity of heart.  It is impossible, or, as we have said, well nigh impossible for us to be conformed to the Spirit of Christ if we are filled with out own thoughts and desires.  Purity of heart aims at the purification of the heart, the destruction of our passions, our thoughts, our desires apart from Christ.  The image is often presented to us in the writings of the Fathers of a full cup.  In order for the cup to receive another liquid—in order for a cup of water, for example, to be filled with wine, the cup must be drained, poured out.  In the same way, each of us has to become empty—empty of our thoughts and desires apart from Christ, so that we can be filled with the Spirit of Christ that engenders perfect love. The most important thing for us to remember in the effort to purify our hearts is that there is only now.  The past does not exist any longer (whether it be ten minutes ago or twenty years ago), and the future does not yet exist. There is only now, and our challenge now is to be faithful now, in this moment. We spend a great deal of time grieving over the past, rehearsing old injuries. Or we spend an equal amount of time planning the future, rehearsing future conversations. Purity of heart demands that we do what we are doing now, without reference to a bitter past or an uncertain future, but only to Christ. Every action that is done in the simplicity of “now” is prayer, for the Fathers tell us that purity of heart is already prayer.  

     Purity of heart does not come easily.  It is accessible to us only through prayer, assisted by fasting and almsgiving.  Since it is already prayer, it is also strengthened through prayer. Traditionally, we use meditation on Holy Scripture in order to purify our hearts, and replace our own thoughts and desires with those that are according to Christ.  Our Church also has the tradition of the Prayer of Jesus, “O Lord Jesus Christ, Son of God, have mercy on me, a sinner.” This prayer was designed by the Fathers to be said over and over again in meditative stillness, in order to replace the thoughts of the heart with the words of the prayer itself. Focusing on the words of the prayer alone, and rejecting every distraction from them, we empty our minds so that God can fill them. In the same way that we use the Prayer of Jesus, we can and should also use the words of the Scriptures, whatever words have the most meaning and consolation to us. It is wise for us to pray in this way for at least twenty minutes a day, while striving in the rest of the day to be faithful to Christ by living and working now, offering to Christ our God each moment and each action. With our hearts purified in this way, our God can have free entrance in His life of love.  We will then be able to fulfill what was before an impossible command to love God and our neighbour perfectly. 

ПЕРЕСТАВЛЕННЯ СВ. ЙОАНА БОГОСЛОВА

Сьогодні свято Переставлення Святого Йоана Богослова. За традицією Церкви, Святий Йоан помер дуже старим в Ефесі.  Ефесіяни запропонували йому, щоб служити в якості третього єпископа їхнього міста, після мученицької смерті святого Тимофія, який був обраний Апостолом Павлом, і після смерті Святого Просдокима. Літній Святий Апостол і Євангелист Йоан, останній з дванадцяти апостолів Господа, заснував школу християнського богослов'я в горах над Ефесом, і там він навчав ще два покоління лідерів в християнській Церкві. Святий Полікарп і святитель Ігнатій Антіохійський були в числі його учнів. Нарешті, коли він був дуже старий, то передав навчання молодим чоловікам, але він як і раніше наполягав на своїй присутності під час кожної функції і кожної лекції, хоча він спав протягом більшої частини вчинків. Часто його студенти приходили до нього і обережно трясли його, і запитували його, щоб розмовляти з ними про Господа Ісуса. До кінця свого життя, більше і більше в таких випадках він дивився на обличчя, що являлось над ним і говорив просто: "Діти, любіть один одного" Тоді, в одному випадку, студент на ім'я Асинкретик бачив, що інші студенти будили старого вчителя, і він сказав: "Навіщо ви це робите, --залишіть його в спокої. Він зійшов з розуму. Він завжди говорить одне і те ж "Але на подив Асинкретика, Йоан відповів: "Я завжди говорю те ж саме, тому що це суть всього вчення Господа Ісуса. Якщо ви дійсно опанували досконалу любов до Бога і досконалу любов один до одного, тоді ви опанували все."
     Згідно цього останнього з дванадцяти апостолів Христа, сутність всього вчення Христа була досконалою любов’ю до Бога і досконалою любов’ю до ближнього. Це дух милосердя, як і Дух Христа, і все в Церкві вчинене для виконання і розповсюдження цього Духа. Християнська Літургія, наприклад, або Божественна Літургія або щоденні Часи, мають тільки одну мету щодо нас: зробити Христове життя в нас, щоб Його вчення жити й дихати у нас, і приєднати нас до Його воскреслого тіла. Щоб отримувати Духа Христа, і погоджуватися з Його заповідями –це здається майже неможливе без особливого зусилля з нашого боку, яке спрямоване на дуже важливу, але проміжну мету. Ця мета, церковні отці нам кажуть є чистотою серця. Це неможливе, або, як ми вже говорили, майже неможливе, щоб бути подібними до Христового Духа, якщо ми сповнені з власних думок і бажань. Чистота серця спрямована на очищення серця, знищення наших пристрастей, наших думок, наших бажань, крім цих, які погодженні з Христом. Зображення повної чаші часто представляється нам у творах отців. Для того щоб отримати іншу рідину—Чашка з водою, наприклад, щоб бути заповненою вином, повинна бути осушена, наливана. Таким же чином, кожен з нас повинен стати порожнім від наших думок і бажань, крім цих, які погодженні з Христом, для того, щоб бути заповненими з Духом Христа, Який породжує досконалу любов. Найперше, ми мусимо пам’ятати, що у зусиллі, щоб очистити наші серця, тільки тепер—цей час-- існує. Минуле не існує більше (чи десять хвилин тому чи двадцять років тому), і майбутнє ще не існує. Існує тільки тепер—цей момент, і наше завдання тепер, щоб бути вірним зараз, в даний момент. Ми витрачаємо багато часу засмучені минулим, репетируючи старі пошкодження і образи. Або ми витрачаємо стільки ж часу, плануючи майбутнє, репетируючи майбутні розмови. Чистота серця вимагає від нас, щоб зробити те, що ми робимо зараз, цілою увагою, і без посилання на гірке минуле або невизначене майбутнє, але тільки Христа. Кожна дія, яка робиться в просторі теперішнього часу є молитвою, бо святі церковні отці нам кажуть, що чистота серця --вже молитва.
     Чистота серця не легка. Вона є доступною нам тільки через молитву, з допомогою посту і милостині. Так як чистота серця—вже молитва, а й зміцнюється через молитву. Традиційно, ми використовуємо міркування на Святе Письмо, щоб очистити наші серця, і замінити наші власні думки і бажання з тими, які—згідно Христа. Наша Церква має традицію Ісусової молитви: "Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного." Церковні отці розробили цю молитву, щоб повторювати знову і знову в міркуваному мовчанні для того, щоб замінити думки серця словами молитви. Зосередження уваги на слова молитви, і відкидаючи кожне відвертання від них, ми спорожняємо наші розуми для того, щоб Бог заповнив їх. Таким чином, ми використовуємо Ісусову молитву, і також повинні уживати слова із Святого Письма, які мають найбільше значення і утішання для нас. Ми повинні молитися цим способом, принаймні, двадцять хвилин на день, прагнучи врешті день, щоб бути вірними Христові, живуючи і працюючи у теперішньому часі, приносячи до Христа Бога нашого кожний момент і кожну дію. З допомогою нашого серця очищеного цим способом, наш Бог може мати свобідний вхід в Його Житті любови. Ми будемо по змозі виконувати те, що було раніше неможливою заповіддю досконалої любови до Бога і ближнього.

WHEN THE KINGDOM OF GOD COMES IN POWER

What does it mean to see the Kingdom of God come with power?

     Certainly, we know what it is for an earthly kingdom to arrive, as when Germany invaded Belgium, or the Communist Revolution in China toppled the government of Chiang Kai Shek. How might the coming of the Kingdom of God be similar, or different? Just as we know about the coming of earthly kingdoms from experience or learning, so too do we know about the coming of the Kingdom of Heaven.

     First, we have to be certain we understand all the terms.  What is the Kingdom of God? Is it the Church? Yes, it is the Church, but the Church as we experience it is not the Kingdom in its fullness. It is like a seed that is awaiting its fruition.

     We know for example that in the Kingdom in its fullness, there will be no death, for the promise of the Kingdom is everlasting life. While we are in this world, death is always around us, but we experience everlasting life by means of virtue.

     Our society and culture tends to diminish virtue in one of two ways. First, it will try to reduce virtue to behaviour. We will hear, for example, “so and so gives money to the poor or to charity. This is virtue.”

     Or society will reduce virtue to a value, an ideal that is never actually reached. But for the Kingdom of God to come in power, virtue has to be real and attainable. Virtue has to come in power.

     The most powerful Kingdom is the one that bows its head to no other Kingdom, and the Kingdom of God is that Kingdom, which by necessity exerts a lordship over all other kingdoms, as it exercises a direction and dominion that is as peaceful as the flow of water, and yet undeniable and unbending in its resolve.

     A good example can be taken from Prince St. Michael of Chernihiv. Michael was brought with his servant Fedir before the Khan, and required to renounce his faith in Chirst, under the pain of the ultimate penalty—the penalty of death. But in Michael and Fedir the Kingdom of God had come in power. The so-called “ultimate penalty” was no longer ultimate. The Khan’s power and kingdom had been reduced to nothing, and when the Khan at last took their lives, they stepped very easily across into the fullness of Christ’s Kingdom, where they could devote themselves with constancy and ease to the salvation of their people. 

     To see the Kingdom of God come in power is to achieve the perception of the world in which Christ reigns in all things. This perception of the world is a danger to the world, because it is imperturbable, impassible and rich in the face of even the direst poverty. Yet, the converse is not true. Those who have made their alliance with the permanent see no threat in the impermanent, and those who have sought communion with the Power can hardly dread or perceive a threat in the various earthly powers.  Just like Michael and Fedir, all those who have cast in their lot with the Kingdom of God are free to act from compassion for their fellow human beings and seek to extend the influence of the Kingdom of God by means of their mercy.  In such people, virtue becomes very real, neither isolated from behaviour, nor abstract from the ideal, but a mode of being, a way of life. 

КОЛИ ЦАРСТВО БОЖЕ ПРИЙДЕ В МОГУТНОСТІ

Що означає «вздріти Царство Божe, що прийде у могутності?» З певністю, ми знаємо про прихід світового царства так, як Німеччина вторгалася у Бельгію, або  комуністична Революція в Китаї повали́ла державу Чяня Кай-Шека. Чим прихід Царства Божого подібний, чи різниться? Так як ми знаємо про прихід світових режимів досвідом або вченням, так знаємо про прихід Царства Божого.

     Перше, ми мусимо бути певними, що ми розуміємо терміни. Що є Царство Боже? Це—Свята Церква? Так, але Церква, яку ми тепер пізнаємо, не Царство Боже в повноті. Замість цього, теперішня Церква—як зерно, яке чекає здійснення. Наприклад, ми знаємо, коли повнота Царства Божого прийде, смерті не буде, бо обіцянка Царства є вічним життям. Під час нашого життя у цьому світі, смерть завжди між нами, але ми вже зазнаємо вічного життя чеснотою.

     Наша культура має тенденцію, щоб зменшувати чесноту двома шляхами. Перше, культура знижує чесноту тільки до поведінки. Ми чуємо, «Хто-небудь дає гроші бідним. Це—чеснота.» Або, культура зменшує чесноту до абстрактного ідеалу, в якому дійсно ми ніколи не перебуваємо. Проте, чеснота потребує бути реальною і досяжною для того, щоб прийшло в могутності Царство Боже.

     Наймогу́тніший режим –той, який не схилить його голову іншим, і Царство Боже є державою, яка необхідністю напружує владу над всіма іншими державами, бо виконує керування і зверхність, які є спокійними так, як течія води́—безперечна і непохитна.

     Життя Святого Михайла Чернігівського –дуже добрий приклад, бо він був приведений з його рабом Федором перед Хана, який наказав йому, щоб відмовитися від його віри в Христа, під страхом останнього покарання—покарання смерти. Але, у Михайлі й Федорі Царство Боже вже прийшло в могутності. Останнє покарання не довго було останнім. Сила й царство Хана були зменшені до нічого, і коли вкінці Хан вбив їх, вони тільки крокували легко від цього світу до повноти Христового Царства, в якому було можна присвячуватися постійністю і легкістю до спасіння їхнього народу.

     Щоб бачити Царство Боже, що прийде в могутності, треба досягати сприймання світу, в якому Христос володіє у цих речах. Це сприймання світу є небезпекою й загрозою цьому світові тому, що воно –незворушне, нечутливе і багате всупереч найбільшої бідности. Ще зворотнє положення –не дійсне. Вони, які зробили їхній союз з Незмінністю, не пізнають загрози від мінливости, і вони, які шукали єднання з Силою, не можуть, щоб жахатися або відчути загрозу від різних світових сил. Так як Михайло і Федір, всі, які зв’язюють свою долю з Царством Божим, є свобідними, щоб робити співчуттям для спасіння інших людей. Вони також шукають поширювати вплив Царства своєю милістю.  У них, чеснота стається ані ізольованою від поведінки, ані абстрактною від ідеалу, а дійсною і тотальною від способу життя.

ВІДНОСНА ЧЕСТЬ НАЛЕЖИТЬ ІКОНАМ ТА ІНШИМ СВЯТИМ РЕЧАМ RELATIVE HONOR IS DUE TO ICONS AND OTHER HOLY THINGS

Сьогодні, ми чули частину бесіди, коли Господь наш Ісус Христос розмовляв з Никодимом про таїнства, заради яких Христос прийшов у світ, щоб встановити.  Це є дуже великою сумою всіх центральних доктрин християнської релігії, бо розмова включає уроки про воплочення Слова, жертву Христову і прославлення Господа Ісуса, і також про таїнство хрещення як шлях спасіння для нас.  Ця розмова нагадує нам про те, що наша віра є багатою у значенні, але простою також, тому що Бог є простим. Він є чистою дією, але Він виявлявся до нас через час, мало по мало, аж до поки ми маємо повноту правди, коли ми входимо в царство Боже, і цей світ минає.

Today, we heard a part of the conversation, which our Lord Jesus Christ had with Nicodemus about the Mysteries, which Christ came into the world to establish.  This is a very great summary of all the central doctrines of the Christian religion, since the conversation includes lessons about the Incarnation of the Word, the sacrifice of Christ and the glorification of the Lord Jesus, and also concerning the Mystery of Baptism as the way of salvation for us.  This conversation reminds us that our faith is rich in meaning, but simple as well, because God is simple. He is pure act, but He has revealed Himself to us through time, little by little, until we have the fullness of truth, when we enter into the Kingdom of God, this world passing away.

Мабуть, найцікавіша частина цієї розмови є відношенням до змія, якого Мойсей зробив у пустелі, згідно заповіді Бога. Це дуже значний уривок, тому що тут Господь Бог наказав пророкові Мойсеєві, щоб зробити образ, і хто-небудь, який подивився на образ, був би зціленим від смертної рани вогне́нних зміїв. Це не є єдиним містом, в якому Бог наказав Мойсеєві, щоб зробити образ, але цей образ є іншим на цьому шляху: Це є образом, який рятує людей від смерти. Інші образи, які Господь Бог наказав Мойсеєві, щоб зробити, були частинами меблів у святилищі. Відомо, Бог наказав Мойсеєві, щоб зробити два херувими (ангели) для обкладинки на ківоті. Фактично, святилище було повним образів, згідно заповіді Бога.

Perhaps, the most interesting part of this conversation is the reference to the serpent, which Moses made in the desert, according to the command of God. This is a very significant passage, because here the Lord God commanded the Prophet Moses to make an image, and anyone, who looked at the image, would be healed from the deadly wound of the fiery serpents. This is not the only place, in which God commanded Moses to make images, but this image is different in this way: This is an image, which saves people from death.  Other images that the Lord God commanded Moses to make were parts of the furniture in the sanctuary. Famously, God commanded Moses to make two cherubim (angels) for the cover of the Ark.  Actually, the sanctuary was full of images, according to the command of God.

Але, цей образ був іншим, бо він рятував людей від смерти. Щоб бути врятованими, вони мали дивитися на нього з вірою. Тим самим способом, коли Господь наш Ісус Христос був прославленим на хресті, Він став джерелом спасіння для всіх, які «дивляться» , з очима їхніх розумів і сердець, на Ньому з вірою. Тут, ми бачимо корінь нашого богословя образів, бо люди мали дивитися на змій вірою як знак присутности Бога, їх Спасителя, і для цієї рації, вони були мати честь до цього святого образу, хоча, природно, вони не віддали йому поклоніння, яке належить тільки Богові. Замість того, люди ізраїльські віддали цьому образові і всім образам у святилищі відносну честь. Бог єдиний заслуговує простої честі, яку ми називаємо божественним поклонінням, але речі, які є пов’язаними з Богом заслуговують відносну честь, яка є перенесеною до прототипу—до Бога Самого. Отже, ми поклоняємося вівтаре́ві, але наше поклоніння не є простим, а відносним, бо наша честь є перенесеною до Бога у небі.

But, this image was different, since it saved people from death. In order to be saved, they had to look on it with faith. In the same way, when our Lord Jesus Christ was glorified on the cross, He became the source of salvation for all who would “look” upon Him in faith, with the eyes of their minds and hearts. Here, we see the root of our theology of images, since people were to look on the serpent with faith as a sign of the presence of God, their Savior, and, for this reason, they were to have reverence for this holy image, although, naturally, they did not give it the worship that is due to God alone. No, instead, the people of Israel gave this image and all the images in the sanctuary a relative honor. God alone deserves a direct reverence, which we call divine worship, but things, which are associated with God deserve a relative honor, which is transferred to the prototype—to God Himself. Therefore, we bow to the altar, but our bow is not direct, but relative, since our honor is transferred to God in heaven.

Заради воплочення Слова, Другої Особи у Пресвятій Тройці, весь всесвіт є святим, але певні речі є святішими від інших, тому що вони є ближчими, подібнішими до Бога. Більша частина божественних атрибутів завжди означає більшу святість.  Навіть у періоді Старого Завіту, Бог ніколи не мав наміру, щоб люди показували зневагу до образів, які Господь Бог наказав Мойсеєві, щоб зробити, ані Він не мав наміру, щоб вони ігнорували ними. Ні, образи додали сенсу святости у святилищі, передаваючи велич присутности Бога.  Отже, вони не заслуговують простого поклоніння, але відносну честь так, як Господь наш Ісус Христос нам каже про золото храму Господнього. Згідно думки нашого Спасителя, і храм Господній і золото храму є святими, тому що вони є видимими знаками присутности Бога.  Тож, Пророк Цар Давид каже у книзі Псалмів, «Я поклонюся перед Твоїм Храмом, наповнений страху.»

On account of the Incarnation of the Word, the Second Person of the Most Holy Trinity, the entire universe is holy, but certain things are more holy than others, because they are nearer, more similar to God. A greater share in the divine attributes always means a greater holiness. Even in the period of the Old Testament, God never intended that people should show contempt to the images, which the Lord God commanded Moses to make, nor did He intend that they ignore them.  No, the images added to the sense of holiness in the sanctuary, communicating the majesty of the presence of God.  Therefore, they did not deserve direct worship, but a relative honor, just as our Lord Jesus Christ says about the gold of the Lord’s Temple.  According to the opinion of our Savior, both the Temple of the Lord and the gold of the Temple are holy, because they are visible signs of the presence of God. Thus, the Prophet King David tells us in the Book of Psalms: “I bow down before your holy Temple, filled with awe.”

Відносна честь, яку ми даємо іконам нашого Спасителя, Пресвятої Богородиці та інших святих, вівтареві, і необхідним приладам святого вівтаря та іншим святим речам є первинним шляхом, яким ми вживаємо тіло у поклонінні Божому.  Протестанти часто ствержують те, що католики є винними ідолопоклонства, тому що ми даємо відносну честь тим речам, але якщо ми винні ідолопоклонства, тоді Цар Давид є винним також, бо вкінці думка простестантів виключає всі тілесні жести у поклонінні, і забороняє позначення ніякої матеріальної речі як святої. Іншими словами, замість того, що все є святим заради втілення Господа Ісуса Христа, ніщо є святим і гідним честі. Віра стає тотально дуалістичною, в якій матерія є розділеною від духа, і дух від матерії. Ця думка є видимою у протестантських дома́х молитви, особливо під час їхніх богослужінь, тому що будинок є порожнім складом, і вони не показують ніяке шанування, коли входять і виходять.

The relative honor, which we give to icons of our Savior, the Most Holy Mother of God and the other saints, to the altar, and to the appurtenances of the holy altar and to other holy things is the primary way that we use the body in the worship of God.  Protestants often allege that Catholics are guilty of idolatry, because we give relative honor to these things, but if we are guilty of idolatry, then the Prophet King David is guilty of idolatry, since, in the end, the opinion of the Protestants precludes all bodily gestures in worship, and forbids the designation of any material thing as holy. In other words, instead of everything being holy on account of the Incarnation of the Lord Jesus Christ, nothing is holy and worthy of honor. The faith becomes totally dualist, in which matter is separated from spirit, and spirit from matter. This attitude is visible in Protestant houses of worship, especially during their services, because the building is an empty hall, and they do not show any reverence when they enter and leave.

Ні, відносна честь є переданою до прототипу. Цей факт, який кожна маленька дитина знає. Якщо я беру образ Президента Обами і я підпалю його, всі знають те, що це не комплімент. Подібним способом, якщо я шановно цілую образ моїх батьків, всі знають те, що це є жестом любови до тих, яких образ репрезентує. 

No relative honor is transferred to the prototype. This is a fact that every little child knows.  If I take an image of President Obama and I set it on fire, everybody knows that that is not a compliment. In a similar way, if I reverently kiss a picture of my parents, everybody knows that this is a gesture of love towards those, whom the image represents.