МУДРІСТЬ СВЯТОГО ЙОСИФА: СПАСІННЯ ЧЕРЕЗ ЧЛЕНСТВО ЦЕРКВИ THE PRUDENCE OF SAINT JOSEPH: SALVATION THROUGH MEMBERSHIP IN THE CHURCH

Святий Йосиф є моделлю чесноти мудрости. Мудрість є чеснотою, яка допомагає нам, щоб вирішити відповідальну дію у специфічних випадках. Святий Йосиф шукав керування Бога у молитві, і Бог відповідав йому, говорячи з ним часто у сні так, як Бог також підтримав Йосифа Старого Завіту, сина Якова, який став моделлю мудрости у його служіннi Фараонові, цареві єгипетському.

Matthew 2:11-23 St. Joseph is a model of the virtue of prudence. Prudence is the virtue that helps us determine the appropriate action in particular circumstances. St. Joseph was one who sought the guidance of God in prayer, and God answered him by speaking to him often in dreams, just as God had also dealt with his namesake, the Old Testament Joseph, the son of Jacob, who had become such a model of prudence in his service to Pharaoh, the king of Egypt.

Книга Приповідок нам каже-- "початок мудрости є страхом Божим." Це означає, що мудрість є народженою з нами, коли ми цілком залежні від Бога, і ми маємо повне довір'я того, що Його діла у нашому житті є на добро. Звичайна тема цілої книги Псалмів є цим довір'ям Бога, що є причиною того, що ця книга має дуже великий сплив на церковне життя. Псалтир є книгою у Біблії, яку ми найбільше вживаємо дня на день, тому що вона навчає нам про фундаментальну спорідненість, яку ми повинні мати з Богом, Який є Всезнаний і Вселюблячий і чинить все згідно його співчуття.  Ми не повинні думати, що ми будемо завжди розуміти все, що Він робить у нашому житті. З цієї причини, фундамент нашої мудрости є довір'ям або вірою, і очікуванням, яке ми маємо, коли ми будемо приймати Його обіцянки, що їх ми називаємо надією.

The book of Proverbs tells us that "the beginning of prudence is the fear of the Lord." This means that prudence is born in us through a complete reliance on God, a total trust that His actions in our lives are for the best. The common theme of the entire Psalter is this trust in God, and this is the reason why the Book of Psalms plays such a prominent role in the life of the Church.  The Psalter is the book in the Bible, which is used the most often from day to day by us, because it teaches us the fundamental relationship that we should have with God, Who is all-knowing and all-loving, and Who orders everything towards his compassionate purposes. We should not expect to understand everything that He is doing in our lives. For this reason, the basis of our prudence is called TRUST or FAITH, and the expectation we have of receiving from God that which He promises is called HOPE.

Практично, як ми живемо згідно чесноти мудрости? 1) Ми приносимо все у нашому житті перед Богом у молитві. 2) Ми слухаємо уважно Його поради у духовному читанні, у Церкві і у внутрішніх надхненнях, які Він нам посилає під час нашого роздумування і нашої молитви.  3) Ми робимо приниженим і смиренним шляхом, який показує нашу залежність від Бога.

 

In practical terms, how do we live our lives according to the virtue of prudence? 1) We take everything in our lives before God in prayer. 2) We listen attentively to His counsel in spiritual reading, in the Church and in interior inspirations, which are sent to us at the time of our meditation and prayer.  3) we act in a modest, meek and humble way that shows our reliance on God.

Щоб бути мудрими згідно прикладу Святого Йосифа (і також Йосифа Старого Завіту), ми мусимо мати правдиві пріоритети, і ми мусимо направити нашу енергію до того, що є дійсно найважливішим. Що є найважливішим? Спасіння. Як приймати спасіння? Будучи у Христі; будучи частиною Тіла Христового; Будучи членом Святої Церкви. Ми є частиною Тіла Христового аж до кінця, поки ми беремо участь у церковному житті. Перший і найвідоміший шлях, яким ми беремо участь у церковному житті, є тим, щоб брати участь у її таїнствах і богослужінні. Проте, нам не треба бути фізично у храмі, щоб бути з'єднаними з Церквою. Ми можемо входити в спілкування з Церквою різними шляхами-- молячись псалми вдома вранці та увечері, щоденно читаючи духовну літературу, молячись іншими молитвами і богослужіннями, які Церква виставляла, молячись Ісусовою Молитвою протягом цілого дня, і роблячи добросердечні діла в імені Церкви і для добра Церкви. Ми не можемо бути дійсно залежними від Бога без того, щоб бути живими членами Його Тіла.

 In order to be truly prudent, after the example of Joseph (and his namesake), we have to make sure that our priorities are correct, and that our energies are directed towards what is truly the most important thing. What is the most important thing? Salvation. How is salvation achieved? By being in Christ; by being a part of the Body of Christ; by being a member of the Church. We are part of the Body of Christ to the extent that we take part in the life of the Church. The first and most obvious way to take part in the life of the Church is to participate in her sacraments and services. However, we do not need to be physically in the Church in order to join ourselves to the Church. We can enter into communion with the Church by various means: praying the Psalms at home at morning and evening, doing our daily spiritual reading, making use of other prayers and devotions approved by the Church, praying the Jesus Prayer throughout the day, and doing acts of kindness in the name of the Church and for the good of the Church. We cannot really rely on God without being a living, breathing member of His Body.

Роздумування над Псалмами: впевненість, благоговійний трепет і містичне проникнення Meditating on the Psalms: Confidence, Reverential Awe and Mystical Insight

Чільне місце в списку предків Господа Ісуса займає ім'я царя і пророка Давида. Саме походження Господа Ісуса від царя Давида робить Його «Месією», Помазанцем, Якому було пророковано, що він успадкує трон Давида і вічно царюватиме. Цар Давид важливий для нас через ці пророцтва, а також через його внесок у Святу Біблію. Книга Святого Письма, яку він написав, Псалтир або Книга Псалмів – це збірка пісень, які мають для нас особливе значення, оскільки вони виділяються серед інших Святих Писань особливим значенням. Вони розкривають не лише Божу волю (як це роблять інші книги Святого Письма), але й показують нам, як Бог хоче, щоб ми спілкувалися з Ним. Як нам молитися Богу? Як цар Давид молився Богу. В основному є три аспекти цієї молитви, про які ми повинні пам’ятати: псалми сповнені довіри до Бога; псалми дитячі; і псалми наповнені містичним значенням, що робить їх застосовними до будь-яких обставин життя.

Prominent in the list of the Lord Jesus' ancestors is the name of the King and Prophet David. It is the Lord Jesus' descent from King David that makes Him "the Messiah," the Anointed One, Who was prophesied to inherit the throne of David and reign as king forever. King David is important for us, because of these prophecies and also because of his contribution to the Holy Bible. The book of the Holy Bible that he wrote, the Psalter or Book of Psalms is a collection of songs that have special significance to us because they stand out among the other Scriptures with special meaning. They reveal not only God's will (as the other Scriptures do), but they also show us how God wishes us to communicate with Him. How should we pray to God? In the ways that King David prayed to God. Basically, there are three aspects of this prayer that we should keep in mind: the psalms are full of trust in God; the psalms are childlike; and, the psalms are filled with mystical meaning that makes them applicable to every circumstance of life.

Перш за все, псалми сповнені довірою до Бога. Знову і знову, незважаючи на найскладніші обставини, ми бачимо, як цар Давид висловлює найзворушливішу довіру до Провидіння Божого. Він вірить, що Бог постійно веде його і спрямовує все навколо на його благо. Ця впевненість часто виражається найдивовижнішими та яскравішими способами. Псалом 45, наприклад, говорить нам, що «Бог для нас притулок і сила», і далі сказано, що через нашу впевненість у цьому притулку і силі, «ми не будемо боятися, навіть якщо земля затрясається так сильно що гори впадають у море». Цілком зрозуміло, що впевненість Давида в Богові, виражена тут, є абсолютною впевненістю.

First of all, the psalms are filled with trust in God. Again and again, regardless of the most trying circumstances, we find the King David expressing the most touching confidence in the Providence of God. He trusts that God is constantly leading him and directing everything around him for his benefit. This confidence is often expressed in the most amazing and stark ways. Psalm 45, for example tells us that "God is for us a refuge and strength," and it goes on to say that, because of our confidence in that refuge and strength, "we shall not fear even if the earth shook quake so violently that the mountains collapse into the sea." It is pretty clear that David's confidence in God as expressed here is an absolute confidence.

Наш другий пункт пов’язаний із цією великою довірою. Псалми теж дитячі. У якому розумінні Господь Ісус хвалить дитинство? Хіба Він не знає, що діти здатні на неймовірний егоїзм? Звичайно, Він робить. Те, що Господь Ісус хвалить у дітях, — це їхнє любляче довір’я до своїх батьків і, більше того, їхнє благоговіння перед присутністю Бога та всіма чудесами, які Він створив. Псалми сповнені такого роду благоговіння.

Our second point goes along with this great trust. The Psalms are also childlike. In what sense does the Lord Jesus praise childhood? Doesn't He know that children are capable of incredible selfishness? Of course, He does. What the Lord Jesus praises in children is their loving confidence in their parents, and more, their awe in the presence of God and all the wonders that He has created. The Psalms are filled with this kind of reverential awe.

По-третє, псалми наповнені містичним змістом. Це означає, що хоча кожен має своє буквальне значення, свою ситуацію в обставинах життя, в якому він був складений, він також має потрійне духовне значення. Це духовне значення відповідає душі в людині. Подібно до того, як людина складається з душі та тіла, Святе Письмо також має буквальне та духовне значення. Духовний зміст Святого Письма, особливо Псалмів, має бути досягнутий через медитацію, дитячі роздуми над Словом Божим.

The third point is that the Psalms are filled with mystical meaning. This means that, although each has its literal meaning, its situation in the circumstances of the life in which it was composed, it also has the threefold spiritual meaning. This spiritual meaning corresponds to the soul in the human being. Just as a human being is composed of soul and body, so too are the Holy Scriptures composed of a literal and a spiritual meaning. The spiritual meaning of the Scriptures, especially the Psalms, has to be arrived at through meditation, childlike pondering on the Word of God.

Бог кличе нас до близькості з Ним, щоб ми стали святими, які вічно живуть у Його присутності, сповнені Його життям і світлом. Щоб досягти такої близькості, ми повинні стати експертами в молитві, наслідуючи Господнього предка царя Давида в його дитячій впевненості, благоговійному трепеті та містичному проникненні. Поставте перед собою скромну мету молитися один псалом на день. З цього псалма оберіть один вірш або частину вірша для роздумування. З часом ви пригадаєте псалми та частини псалмів напам’ять і зможете розмірковувати над вибраним віршем псалма ТА його зв’язком з іншими віршами, які вам знайомі. Боже Слово поступово стане основою для вашого розуміння світу. Довіра до Бога, благоговійний трепет перед Його присутністю та містичне розуміння почнуть пронизувати все ваше життя.

God is calling us to intimacy with Him, to become saints, who live forever in His presence, filled with His life and light. In order to arrive at that intimacy, we must become experts in prayer, following the Lord's ancestor King David in his childlike confidence, reverential awe and mystical insight. Set for yourselves the modest goal of praying one psalm a day. From that psalm, choose one verse or part of a verse to meditate on, that is, to ponder. In time, you will recall psalms and parts of psalms by heart, and you will be able to meditate on your chosen psalm verse AND its connections with other verses that are familiar to you. God's Word will slowly become the basis for your understanding of the meaning of the world. Confidence in God, reverential awe in His presence and mystical insight will begin to permeate your whole life.

 

Пророк Даниїл та його друзі: приклади мужності The Prophet Daniel and His Friends: Examples of the Virtue of Fortitude

У неділю праотців згадуються всі святі, праотці Христові, які жили до того часу, коли на горі Синай був даний Закон Мойсею та Ізраїлю. Чільне місце серед цієї групи займають патріархи: Авраам, Ісаaк і Яків разом із його дванадцятьма синами, прабатьками дванадцяти колін Ізраїля. Водночас, однак, сьогодні припадає свято святого пророка Даниїла і трьох юнаків: Азарії, Ананії та Мисаїла, які були вкинені вавилонським царем у вогненну піч. Юнаки були чудесним чином врятовані силою Божою, та їх історія записана в Книзі пророка Даниїла. Сам пророк Даниїл є таємничою і чудотворною особою. Бог піднімав його у Вавилоні так, як Бог піднімав перед тим пророка Йосифа Всеблагого в землі Єгипетській. У багатьох відношеннях Даниїл перевершив Йосифа своєю мудрістю та великими діяннями, показавши, що Божа любов до Його народу в його полоненому стані не зменшилася, але що Він врятує їх із неволі та поверне на їхню землю. Там, де Йосиф тлумачив сни, точно передвіщаючи майбутнє силою Божою, Даниїл тлумачив сни, які сновидець навіть не наважувався описати вголос. Даниїл теж зазнав шалених переслідувань. Через те, що він не бажав поклонятися фальшивим богам, його двічі кидали до лігва левів (які відмовилися його з’їсти) під час правління Навуходоносора Вавилонського, а потім знову під час правління Кіра, царя Персії.

The Sunday of the Forefathers commemorates all the saints, the ancestors of Christ who lived before the time, when the Law was given to Moses and Israel on Mount Sinai. Prominent among this group are the patriarchs: Abraham, Isaac and Jacob, along with his twelve sons, the progenitors of the twelve tribes of Israel. At the same time, however, today happens to be the feast of the Holy Prophet Daniel and the Three Youths: Azarias, Ananias and Mishael, who were thrown into a fiery furnace by the King of Babylon. The youths were miraculously saved by the power of God and their story is recorded in the Book of the Prophet Daniel. The Prophet Daniel himself is a mysterious and miraculous figure. God raised him up in Babylon, just as God had previously raised up the Prophet Joseph the All-Comely in the land of Egypt. In many ways, Daniel surpassed Joseph in his wisdom and great works, showing that God's love for His people in their captive state was not diminished, but that He would save them from their captivity and bring them back to their land. Where Joseph interpreted dreams, accurately foretelling the future by the power of God, Daniel interpreted dreams that the dreamer had not even dared to describe aloud. It was Daniel too, who endured strident persecution. Because of his unwillingness to worship false gods, he was twice thrown into a den of lions (who refused to eat him), in the reigns of Nebuchadnezzar of Babylon and then, again, in the reign of Cyrus, King of Persia.

Переслідувані святі, пророк Даниїл і троє його друзів, Азарія, Ананія та Мисаїл, є для нас прикладом чесноти мужності. Цей поминальний день є гарною нагодою для нас справді помолитися і подумати про велику потребу нашого світу в такій мужності.

The persecuted saints, the Prophet Daniel and his three friends, Azarias, Ananias and Mishael, stand out to us as examples of the virtue of fortitude. This commemoration is a good opportunity for us to really pray and think about the great need that our world has for this kind of fortitude.

Тому дуже часто в наших сучасних обставинах мужність зводиться до простого поняття відваги. Хоча це правда, що ми повинні бути сміливими, щоб відстоювати те, що є правильним, що ми повинні протистояти злу та несправедливості всюди, де ми їх зустрічаємо, справжні виміри мужності є набагато більшими, ніж це. Мужність означає не лише те, що ми відважні перед обличчям зла. Це також означає, що ми не гніваємося перед обличчям цього зла. Наші пристрасті залишаються під контролем нашого розуму.

So very often in our contemporary circumstances, fortitude is reduced to the mere concept of courage. While it is true that we must be courageous to stand up for what is right, that we must oppose evil and injustice everywhere that we find it, the true dimensions of fortitude are far greater than that. Fortitude not only means that we are courageous in the face of evil. It also means that we do not become angry in the face of that evil. Our passions remain under the control of our reason.

Справжня мужність — це те, чого найбільше потребує наш світ у цей час. Святий Яків у своєму соборному посланні є свідком того, що гнів є найбільш руйнівною силою у Всесвіті. Апостол порівнює це з лісовою пожежею, яка швидко знищує мільйони гектарів старих і благородних дерев. Подібним чином гнів, що виникає в нас, дуже швидко руйнує будь-яке добро, яке ми зробили раніше, залишаючи нас у духовній темряві та злиднях.

True fortitude is what our world is most in need of at this present time. St. James, in his catholic epistle, is a witness to the fact that anger is the most destructive force in the universe. The Apostle compares it to a forest fire that quickly destroys millions of acres of old and noble trees. In the same way, anger arising within us very quickly destroys any good that we have previously done, leaving us in spiritual darkness and destitution.

Якщо ми поглянемо на світ навколо себе, то побачимо різноманітні проблеми, які є повсюдними. Скільки з цих проблем пов’язано, зрештою, з гнівом та його двоюрідними братами, іншими запальними пристрастями. Наприклад, у нашому суспільстві клінічна депресія досягла рівня епідемії. Депресія виникає після гніву. Ми намагаємося використовувати гнів, щоб відвести від нашого життя те, що сприймаємо як зло. Коли зло присутнє повною мірою і будь-яка надія прогнати його згасає, настає депресія. Подібним чином ми бачимо широко поширену залежність як від наркотиків, так і від алкоголю. Скільки з цих наркоманів намагаються лікувати свій гнів чи депресію? Так само розлучення є епідемією в нашому суспільстві. Хтось чув про якийсь випадок розлучення без злості, гіркоти і образи?

If we look around us in the world, we see various problems that are pervasive. How many of these problems are traceable, ultimately, to anger and its cousins, the other irascible passions. For example, clinical depression is at epidemic levels in our society. Depression arises in the aftermath of anger. We try to use anger to ward off from our lives something that we perceive as evil. When the evil is fully present and any hope of driving it away is extinguished, depression ensues. Similarly, we see widespread addictions to both drugs and alcohol. How many of those addicts are trying to medicate their anger or depression? Similarly, divorce is epidemic in our society as well. Has anyone heard of any case of divorce without anger, bitterness and resentment?

У цьому світі, яким править гнів і пристрасть, натхненний демонами, наш обов’язок як справжніх послідовників Христа – досягати прогресу в духовному житті, наслідуючи Його. Прогрес у духовному житті означає знищення пристрастей і зростання в чеснотах. Ми не можемо досягти жодного прогресу, якщо не ухвалимо конкретних рішень у контексті молитви. Базуючись на нашому досвіді, ми повинні на початку дня запитати себе про те, в яких чеснотах нам потрібно розвиватися. Благаючи Божої допомоги, ми повинні прийняти конкретні рішення практикувати ці чесноти в обставинах, в яких ми зазнали невдачі в минулому. Тоді, зрештою, ми повинні екзаменувати себе на ці резолюції. Це єдиний відомий спосіб прогресу в духовному житті. Без цього ми будемо продовжувати здійснювати ті самі гріхи знову і знову, і наша прихильність до цих гріхів буде зростати все більше і більше.

In this world that is ruled by demon-inspired anger and passion generally, it is our obligation as true followers of Christ to make progress in the spiritual life by imitating Him. Progress in the spiritual life means the destruction of the passions and growth in the virtues. We are not able to make any progress at all without making specific resolutions in the context of prayer. Based on our experience, we should ask ourselves at the beginning of the day concerning what virtues we need to grow in. Imploring God's help, we should make specific resolutions to practice those virtues in the circumstances, in which we have failed in the past. Then, at the end of the day, we should examine ourselves on those resolutions. This is the only known way to make progress in the spiritual life. Without it, we will continue to commit the same sins, over and over again and our attachment to those sins will grow greater and greater. 

Патріархи, пророк Даниїл і троє юнаків у вогненній печі є для нас великими прикладами чесноти мужності. Ми повинні попросити їх допомогти нам зростати в цій великій чесноті та почати приймати конкретні рішення щодо зростання мужності та її дочірніх чеснот: незворушності, терпеливості, наполегливості та умертвіння.

The patriarchs, the Prophet Daniel and the three youths in the fiery furnace are all great examples to us of the virtue of fortitude. We should ask them to help us grow in this great virtue and begin to make specific resolutions to grow in fortitude and its daughter virtues: equanimity, patience, perseverance and mortification.

  

The Concept of Culture and Its Purpose (An Allocution to the Legion of Mary)

Today's reading from the handbook gives us an opportunity to look at the concept of culture. It is this concept that is at the basis of what the handbook is talking about today. The Oxford English Dictionary defines culture as "the arts, social institutions and achievements of a given people." While I agree with this definition as far as it goes, I would define this very important concept somewhat differently. Culture is first and foremost "shared experience." Shared experience has various different consequences like common outlook and cultural memory. All of these together, because they come from shared experience, are organs of culture.

A lot of times, European and other world cultures look kind of silly to Americans, because they seem to require a high degree of conformity. Everybody dresses up in the same costumes and does the same dances. On the other hand, Europeans and others will often say that Americans don't have a culture, because American culture (again, shared experience) is more subtle and more difficult to detect. Rooted as it is in rugged individualism, and therefore lacking the uniformity and conformity so often seen in other cultures, its backbone is an idea, an ideal and a spirit. Nevertheless, in all the cases in which culture is operative, what are we witnessing going on between the group and the individual member? It is formation. The group is forming its members into good members of its society, thus propagating itself as a culture.

It is, of course, not just national groups and tribes that have culture and seek to propagate that culture, in order to strengthen the cohesion of the group. The Church also has culture, and there are various cultures within the Church. I think for example of the culture of Benedictinism that has played such an important role in the history of the Church, of Europe and of the world. One of the great ideals of Benedictine culture is stability. Stability in the monastic sense means that the monk joins a specific monastery and remains in that same house until his death. The monk, in other words, places himself in a position to be formed by the culture of his particular monastic community to the exclusion of all other influences.

In the same way, the Legion of Mary has a particular culture in which its members have to be formed, in order for those members to become good members of the Legion's society. For obvious reasons, a Benedictine monastery is much more immersive an experience than the Legion is able to require of her individual members. No, the means by which the culture of the Legion of Mary is passed to its members is through the meeting. It is the meeting that forms members of the Legion of Mary into good members.

In a sense, the culture of the Legion is similar in many ways to Benedictinism, because of its intensely local focus. While it is true that individual members are formed as members of the extended, worldwide body of the Legion, they are also formed as members of the particular, local praesidium through the culture of that praesidium, which is, of course, largely the same as its neighbors, but has a different cultural memory, containing, for example, anecdotes about a former member riding his bike up the state prison to visit the prisoners.

The purpose of culture is to form, but the members of a culture have to make themselves available to be formed. Otherwise, culture cannot do its work. This is the point that the handbook is at pains to stress when it continually reminds about the importance of attendance at the meetings.

We must constantly turn our eyes to the One Who is enthroned at the center of every Christian culture, God's Messiah truly, substantially present among us: Body, Blood, Soul and Divinity. Our formation is to more than a group. It is to Him, Who became like us in our sufferings and will make us like Him in His glory.

Як усе виглядає з точки зору Небесного Царства? How Do Things Look From the Vantage of the Heavenly Kingdom?

Бог створив нас згідно зі Своїм планом. Він подивився на все, що Він створив, і проголосив, що це дуже добре. Ці факти, які ми дізнаємося від Самого Бога через слова, які Він Сам відкрив, є основою всього нашого саморозуміння. Бог створив нас для Себе, і Він хоче бути з нами. Він хоче, щоб ми вільно любили Його і ділилися Його життям. На жаль, наша людська природа дуже часто не хоче стосунків з Богом, і тому ми віддаляємося від Нього. Але ми, як це парадоксально, далекі від Бога, але Бог все одно близько до нас.

God created us according to His plan. He looked at everything that He had made and proclaimed that it was very good. These facts that we learn from God Himself, through the words that He Himself revealed, is the basis of our entire self-understanding. God made us for Himself, and He wants to be with us. He wants us to love Him freely and share His life. Sadly, our human nature very often doesn't want a relationship with God, and so, we distance ourselves from Him. Still, paradoxically, we are far from God, but God is still close to us.

Притча про велику вечерю, як ми почули її сьогодні в читанні Євангелія, нагадує нам про постійні пошуки Бога щодо нас, про Його неодноразові та наполегливі спроби дружби та спілкування. Проте ми бачимо в притчі нашу постійну відмову від цих спроб і нашу перевагу минущим матеріальним речам.

The parable of the great supper, as we heard it today in the gospel reading, reminds us of God's constant quest for us, his repeated and assiduous overtures of friendship and fellowship. Yet, we see in the parable our continuous refusals of those overtures and our preference for passing, material things.

Ця перевага минущим і матеріальним речам, яку ми дуже чітко бачимо в читанні Євангелія, є вершиною дурості: ми прив’язуємося до речей, які є меншими за нас, а не прив’язуємося до нашого Творця, Який покликав нас із небуття, і Хто любить нас вічною любов’ю. Ця найвища дурість корениться в нашому короткозорому сприйнятті світу.

This preference for passing and material things that we see very clearly in the gospel reading is the height of foolishness: for us to be attached to things that are less than us, rather than to have an attachment to our Creator, Who called us from nothingness into being and Who loves us with everlasting love. This supreme folly is rooted in our shortsighted perception of the world.

Правильне і правдиве сприйняття світу враховує той факт, що ніщо в цьому світі не виглядає так само, як тільки дивиться на нього з точки зору Царства Небесного. Ми повинні пам’ятати, що Небесне Царство – це інше Творіння. Він розмірно відрізняється від світу, в якому ми живемо.

The proper and true perception of the world takes into account the fact that nothing in this world looks the same when it is viewed from the vantage point of the Heavenly Kingdom. We must keep in mind that the Heavenly Kingdom is a different Creation. It is dimensionally different from the world in which we live.

За аналогією розглянемо ідеї сучасної математики. Ми знаємо, що, живучи в цьому світі, ми обмежені трьома просторовими вимірами та одним часовим виміром (який тече лише в одному напрямку, як річка). Чи знали ми, однак, що математики здатні маніпулювати формами до дванадцяти вимірів, обчислюючи їхні розміри та площі та концептуально переміщуючи їх, щоб комбінувати їх у все більш складні форми? Подібно до того, як квадрат у двох вимірах стає кубом у трьох вимірах, так і куб стає тессерактом у чотирьох вимірах. Природно, математики не в змозі уявити появу цих форм, так само як ми не змогли б уявити поняття вгору і вниз, якби ми були обмежені двома просторовими вимірами замість трьох. Так само ми не можемо уявити собі вигляд речей таким, яким вони виглядають у Царстві Небесному. Певні натяки відкриваються нам у Біблії та в писаннях святих, але ці речі залишаються здебільшого немислимими, поки ми живемо в цьому світі.

By way of analogy, let us consider the insights of modern mathematics. We know that, as we live in this world, we are confined to three spatial dimensions and one temporal dimension (which flows in only one direction, like a river). Did we know, however, that mathematicians are able to manipulate shapes in up to twelve dimensions, calculating their sizes and areas and conceptually moving them about, so as to combine them into more and more complex shapes. Just as a square in two dimensions becomes a cube in three dimensions, so too does the cube become a tesseract in four dimensions. Naturally, mathematicians are not able to imagine the appearance of these shapes, just as we would not be able to imagine the concepts of up and down if we were confined to two spatial dimensions instead of three. In just the same way, we are not able to imagine the appearance of things as they appear in the Heavenly Kingdom. Certain hints are revealed to us in the Bible and in the writings of the saints, but these things remain largely unimaginable as long as we live in this world.

Через те, що нам важко уявити світ, який розмірно відрізняється від власного світу, ми повинні дуже чітко дотримуватися того, що відкрив Бог. Він багато разів показував нам, що речі цього світу виглядають зовсім інакше з точки зору Царства. Наприклад, часто гріх виглядає нешкідливим і непоказним у цьому світі. Тільки з точки зору Царства можна повністю зрозуміти його справжній жах і шкоду. Так само й таїнства Христові (Хрещення, Євхаристія тощо) виглядають у цьому світі дуже непоказними й слабкими, але з точки зору Царства Небесного вони навіть у Божих ангелів викликають страх і жах до демонів. Подібним чином ми знаємо зі свідчень самих демонів, змушених говорити правду в контексті екзорцизму, що щось таке просте, як вервиця (яка здається нікчемною в цьому світі) є грізною зброєю з точки зору Небесного Царства.

Because of our fundamental difficulty in imagining a world that is dimensionally different than our own, we must adhere very closely to what God has revealed. He has shown us many times that the things of this world appear very different from the vantage point of the Kingdom. For example, oftentimes sin looks harmless and unimpressive in this world. Only from the vantage point of the Kingdom can its true horror and harm be fully perceived. In the same way, the mysteries of Christ (Baptism, the Eucharist, etc.) look very unimpressive and weak in this world, but from the vantage point of the Kingdom of Heaven they are awe-inspiring even in God's angels and fearsome and dreadful to demons. In a similar way, we know from the testimony of demons themselves, forced tell the truth in the context of exorcisms, that something as simple as a rosary (which appears paltry in this world) is a formidable weapon from the vantage point of the Kingdom of Heaven.

Коротше кажучи, обмежені нашими трьома просторовими вимірами та одним часовим виміром, ми бачимо лише приповідну «верхівку айсберга», тому що виміри, які знаходяться над нами, здебільшого неуявні для нас. Як каже святий Павло: «Не бачило око й не чуло вухо, і на серце людині не входило те, що Бог приготував для тих, хто любить Його».

In short, confined as we are to our three spatial dimensions and one temporal dimension, we see only the proverbial "tip of the iceberg," because the dimensions that are above us are largely unimaginable to us. As St. Paul puts it, "Eye has not seen nor ear heard, nor has it so much as entered into the heart of man, what God has prepared for those who love Him."

У таїнстві Різдва Христового, яке ми незабаром будемо святкувати, ми бачимо, що через дивовижну поблажливість до нашого стану Сам Бог прийняв нашу людську природу і добровільно замкнув Себе в ті самі рамки, в яких ми замкнені. Він увійшов у наш світ трьох просторових вимірів, але у Своїм воскресінні та вознесінні Він вийшов за межі нашого світу В НАШІЙ ЛЮДСЬКІЙ ПРИРОДІ, показавши нам шлях до досягнення такої ж трансцендентності в Ньому.

In the mystery of the Nativity of Christ, which we will shortly celebrate, we see that, by an amazing condescension to our condition, God Himself took on our human nature and willingly confined Himself within the same confines, in which we are confined. He entered our world of three spatial dimensions, but in His resurrection and ascension He transcended our world IN OUR HUMAN NATURE, showing the way for us to attain the same transcendence in Him.

Тому, оскільки Він хоче бути з нами, нехай хочемо бути з Ним. Відвернімося від прихильності до легковажних речей і занять і замінимо їх на прихильність до Живого Бога, Який приготував нам Царство.

Therefore, since He wants to be with us, let us want to be with Him. Let's turn away from our attachments to frivolous things and pursuits and exchange them for an attachment to the Living God, Who has prepared a Kingdom for us.

 

Love Systematized (An Allocution to the Legion of Mary)

The talk about systemization in the handbook today gives us an opportunity to meditate on this theme in the context of our everyday lives. It is interesting to note in our day to day experience what seems to be systematized and what tends not to be. As a general rule, it seems that aspects of our life that conduce to bodily health and function are highly systematized, while matters that pertain to our personal and interior life tend reject and distrust systematization. Perhaps examples would be helpful. Rules for when to replace air filters in cars and houses abound in the daily life of most individuals. Along with this, morning routines tend to be highly systematized, along with all the minutiae that are usually associated with them, like the schedule upon which the toothbrush is changed. On the other hand, most individuals do not have rules for when they pray, how they pray or for how long they pray, just as most individuals do not have rules governing how much time they spend with loved ones or how often visits are to be made to loved ones who are at a distance. Yet, in most of these cases, some level of systematization would be beneficial, but its presence would not be tolerated.

We human beings generally seem to be uncomfortable with any attempt to systematize virtue, and especially charity. A systematized love just doesn't feel like love to us any longer. This, I think, is precisely the reason why the general concept of the "religious order" in the handbook is the necessary paradigm for the lay apostolate. Monastic life could be defined as "love systematized." First, it challenges the notion we have that love cannot be systematized, because God is personal (in fact superpersonal, because He is tri-personal). If monastic life does not seek the love of God then it is not monastic life. Second, it illustrates the way in which multitudes of people can share the same love precisely because of the system that is established in order to sustain it.

On the other hand, the identity of monastic life as "love systematized" suggests to us why it has had to be reformed so often during the course of the history of the Church. The reforms become necessary for two opposite reasons. First, everyday living leads eventually to a neglect of the system. Thus, the system is weakened, the group becomes lax and lazy, and love grows cold. Or, second, zeal to observe all the details of the system leads to neglect of the reason the system exists in the first place: the love of God. The system collapses into an empty formalism, in which everybody may obey the rules, but no one really remembers why the rules are the rules. All societies in the Church have had to walk a tightrope throughout history trying to navigate between these contrary and opposite vices. 

Using the experience of the Church over the past twenty centuries, in which monastic life has played a major role, we can identify several rules that I think guide us to the level and extent that love can be and should be systematized in our own circumstances. First, we should always remember that the goal of the rules is our salvation. Just as with the Church at large, the salvation of souls is the supreme law. Everything else has to be considered subservient to that. Naturally, within that law, the salvation of our own souls is paramount. Second, the rules are means to an end. They are not the end. We cannot afford to become so obsessed with observance of the rules that we forget the destination to which they are intended. It would be like someone driving their car and forgetting where they are going, because they have become obsessed with the details of driving (gripping and turning the wheel, pressing the peddles, checking the mirrors, etc.). Third, because of rule #2, when the rules become a hinderance rather than a help they need to be adapted and changed. The observance of lifeless rule systems for their own sake is precisely the Lord's objection to the religion of the Pharisees. 

СВІТ БУДЕ ДОРІКАТИ НАМ, КОЛИ МИ РОБИМО ДОБРО THE WORLD WILL BLAME US, WHEN WE DO GOOD

Брати й сестри у Христі—

Одного разу, у старішого чоловіка померла жінка, і він пробував довгий час продовжувати його життя нормально, але мав дуже великий жаль від загублених задоволень і перебував у великій депресії. Накінець, він найняв прибиральницю, щоб прибрати його квартиру, бо під час його депресії він дозволив майно́ві, щоб стати безладним. Нова прибиральниця була дуже молодою жінкою, яка мала добре серце і бажала допомогти старшому чоловікові не заради грошей, але заради щирої любови до ближніх.  Отже, дуже серйозно, вона почала́ приводити справи старшого чоловіка до ладу́ свідомо і уважно. Його письмовий стіл був дуже великим викликом до її здатности, бо вона не відкидала нічого, а тільки уважно класифікувала все у категорії, які були б помічни́ми старшому чоловікові. Проте, незважаючи на її тяжку працю, коли старий чоловік побачив лад, який вона створила, то був дуже сердитим. Він образив її, називаючи її «дурно́ю жінкою,» і навіть проклинав її, осоромлюючи її заради всього добра, яке вона зробила.

Once upon a time, an old man lost his wife, and he tried for a long time to continue his life as normal, but he had a very great sorrow, which took away the pleasure that he had in his interests and left him in a deep depression. In the end, he had to hire a maid to clean his apartment, since during the time of his depression, he had allowed his property to become disorderly. The new maid was a very young woman, who had a good heart and desired to help the elderly man not account of money, but on account of a sincere love of neighbour. Therefore, very seriously, she began to put the old man’s things in order, both conscientiously and carefully. His desk was a very great challenge to her abilities, since she discarded nothing, but carefully sorted everything in the categories, which would be helpful to the old man. Nevertheless, despite her hard work, when the old man saw the order that she had created, he was very angry. He insulted her, calling her “a stupid woman,” and even cursed her, making her feel ashamed on account of all the good that she had done.

У англійській мові, ми маємо при́повідку: «Кожне діло добросердечности, надане добровільно, завжди буде покараним.» Статечно, дуже часто, це правдиве. Сьогодні, у Євангелії, ми знайдемо подібну нагоду. Господь наш Ісус Христос робить дуже чудове діло добросердечности божественною Його владою, але, коли він робить те, раптом правитель синагоги дорікає Йому, тому що, правитель каже, Господь Ісус не доде́ржує закону Мойсея, бо Він зцілив жінку в суботу. 

In the English language, we have the proverb: “No unsolicited act of kindness will ever go unpunished.” Sadly, very often, this is true. Today, in the Gospel, we find a similar situation.  Our Lord Jesus Christ works a very marvelous deed of kindness by His Divine power, but, when He does this deed, immediately the ruler of the synagogue blames Him, because, the ruler claims, the Lord Jesus is not observing the Law of Moses, because he cured the woman on the Sabbath.

Знову і знову, під час Його цілого життя між нами, люди дорікали Господу нашому, бо Він завжди робив найкращі, моральні діла, але затьмарене людське сумління не пізнало їх, як добрі діла. Затьмарене сумління називає добро злом, а зло, добром.  Це затьмарене сумління навіть називало добрі Божі діла ділами Велзевуля, царя демонів, так, як ми бачимо у Євангелії від Святого Матея, в якому Господь каже: «Досить для учня, коли стане, як його вчитель, а слуга—як його пан. Коли господаря назвали Велзевулом, то скільки більше—його домашніх.» І подібним способом, Господь учням каже у Євангелії від Святого Йоана: «Ненавидить вас світ—то знайте: мене він ще перед вами зненавидів. Були б ви від світу, то світ би своє любив. А що ви не від світу, бо я вибрав вас від світу, ось тому й ненавидить вас світ. Згадайте слово, що його був я вам вирік: Слуга не більший від пана свого. Переслідували мене—переслідуватимуть і вас.»

Again and again, during His entire life among us, people blamed our Lord, since He always did the best and most moral works, but the darkened human conscience did not recognize them as good works. The darkened conscience calls good, evil, and evil, good. This darkened conscience even called the works of God, the works of Beelzebul, the king of demons, just as we see in the Gospel According to St. Matthew, in which the Lord says: “It is enough for the disciple to be like his teacher, and the servant like his master. If they called the master of the house Beelzebul, then how much more his servants.” In a similar way, the Lord says to the disciples in the Gospel According to St. John: “If the world hates you, know that it has hated me before it has hated you. If you were of the world, then the world would love you as its own, but since you are not of the world, but I have chosen you out of the world, therefore the world hates you. Remember the word that I have spoken to you: The servant is not greater than his master. If they persecuted me, they will also persecute you.”

Це пророцтво про наше церковне життя, бо світ завжди ненавидів Церкву, і світ називає добрі церковні діла—злими, бо те ж і саме затьмарене сумління продовжує робити між людьми навіть до цього дня.  Наприклад, ми знаємо про африканську суперечку про презервативи. Світ (тобто, Обєднані Нації та Організація Світового Здоров’я) продовжує заохочувати уживання презерватів, хоча весь доказ показує те, що вони є неефективними, щоб зупинити епідемію СПІДу. Проте, незважаючи на нездоланний доказ, світ настійно вимагає те, що церковна віра є злою, тому що ми віримо у те, що уживання презерватів є неетичним. Подібним способом, світ називає церковну віру—злою і нетерпеливою, коли ми сповідуємо те, що гомосексуалізм є по-суті розладнаним. Проте, найвище добро для Святої Церкви не є терпеливістю, а любов’ю. Щоб бути терпеливими небезпечної поведінки між іншими людьми,-- це не є любов’ю. Ні, замість цього, любов потребує те, що ми навчаємо правди навіть тих, котрі не хочуть чути її.

This is a prophecy about our life as a Church, since the world always has hated the Church, and the world calls the Church’s good works, evil, because the very same darkened conscience continues to work among human beings even to this day.  For example, we know about the African controversy surrounding the use of condoms. The world (namely, the United Nations and the World Health Organization) continues to encourage the use of condoms, although all the evidence shows that they are ineffective in stopping the epidemic of AIDS. Nevertheless, despite the overwhelming evidence, the world insists that the Church’s faith is evil, because we believe that the use of condoms is unethical. In the same way, the world calls the Church’s faith evil and intolerant, when we profess that homosexuality is intrinsically disordered. Nevertheless, the highest good for the Holy Church is not tolerance, but love. Being tolerant of the harmful behaviour of others is not loving. No, rather, love requires that we teach the truth even to those, who do not want to hear it.

Так, як це правдиве про Церкву, це також правдиве про кожного з нас. Якщо ми є вірними Господу Христу, багато разів світ буде дорікати нам, називаючи наші добрі діла –злими. Хоча наша мета є тим, щоб приносити всесвіт і всіх людей до Бога Отця через Ісуса Христа, проте, ми повинні пізнати те, що багато людей не будуть чути записку Святого Євангелія задля сердечної твердости. Нам треба бути наполегливими у молитві й добрих ділах, настійно вимагаючи правди, тому що тільки Бог може зцілити сердечну твердість, відповідаючи на наші молитви, через співпрацю Його божественної благодаті з нашою людською, свобідною волею. 

Just as this is true concerning the Church, so it is also true about each of us. If we are faithful to the Lord Christ, many times the world will blame us, calling our good works, evil. Although our goal is to bring the entire universe and all people to God the Father through Jesus Christ, nevertheless, we should recognize that a lot of people will not hear the message of the Gospel on account of hardness of heart. We need to be persevering in prayer and good works, insisting on the truth, because only God can heal hardness of heart, in answer to our prayers, through the correspondence of His divine grace with our human free will.

Using Jesus' Evangelical Counsels to Simplify Our Lives

The evangelical counsels are called counsels because they are not precepts of the Lord but advice that He gives in particular areas that conduce to holiness. For example, the area of human sexuality is deeply affected by sin and death. The codes of canon law, taken as a whole, probably number some two thousand pages and two thirds of that is about marriage. Thus, it is easy to see the counsel in this particular area to be a simplification. In a similar, acquisitiveness is also a major problem in human life. We tend to neglect the important, weighty matters (related to the salvation of our souls) to attend to comparatively frivolous questions like amassing wealth for our retirements. Thus too, the evangelical counsel of poverty is seen as a simplification. Again, similarly, human willfulness is perceived to be a serious problem. Here again, the counsel of obedience can be seen as a simplification.

The Lord knows that if we are to succeed and cross the "ocean of this life" coming to everlasting life in the Kingdom of Heaven, He is going to have to make our salvation easier. He is going to have to simplify it for us. This is precisely what He is doing with the evangelical counsels. They may not be things that we can fully embrace in our lives, because of our particular state and the obligations that are incumbent on us because of our state. Nevertheless, we all should embrace them TO SOME EXTENT, and to whatever extent we do embrace them, we will find our lives wondrously and blessedly simplified. 

So, I asked myself, what is the best example of this perspective of the evangelical counsels as "simplification." Well, as I pondered that question, my thoughts ceaselessly came back to the life and story of one man, St. Alexius, who is called the Man of God, who died on 17 March 460. Alexius, according to his hagiography, was born into a wealthy Roman patrician family. When he grew to be marriageable age, his father arranged for him to be married to a virtuous Christian woman from another patrician family. The day of the wedding came, they were married, but Alexius apparently excused himself from the table and celebration and... disappeared. No one had any idea what had happened to him. In fact, he had fled from his father's house and his city. He lived the next eighteen years in a Syrian monastery. Then, in the course of a failed attempt to go on pilgrimage to a shrine somewhere else in the Mediterranean world, his ship was blown off course and, after a series of adventures and misadventures finally came to Rome. Living in Rome as a beggar, he was recognized as a holy man and was taken in by his own parents and his bride, who had continued to live with his parents after his departure. None of them recognized him, because his appearance and manners had so changed. He was given a place, a cubbyhole beneath the main stairs of the house, where he could sleep, provided that he spent his time everyday teaching catechism to the children of the house and its neighbors. Finally, after living in this way for seventeen years, they found the saint's body in his cubbyhole. Underneath his body was a letter he had written explaining who he was and expressing his love for his family and his wife, who survived him by a number of years.

St. Alexius shows us poverty. He was heir apparent to a sizable fortune and senatorial rank. He eschewed all of that and inherited in this life a cubbyhole and the education of a bunch of children not his own.

St. Alexius shows us chastity. Even though he got married, his marriage was never consummated. In the monastery, as well as during his life under the stairs, he seemed to others to be as innocent and simple as a child. In fact, in the Eastern Church he is regarded to be the very first of the class of saints referred to as "the fools for Christ's sake."

St. Alexius shows us obedience. In the Syrian monastery he was especially known for this virtue, and during his life under the stairs in his parents' house he was very obedient to all the demands that the household put upon him.

Alexius could have had a privileged, wealthy and comfortable life, but a very complicated life. Alexius used Jesus' evangelical counsels to simplify his life, eliminate what was not necessary and prioritize what was truly important. The evangelical counsels can do just the same for each one of us in the proportion to which we choose to use them.

МИР З ВИСОТ THE PEACE FROM ON HIGH

Сьогодні, у Євангелії, Господь наш Ісус Христос заохочує нас, щоб бути щедрими до інших, замість того, щоб бути багатими для себе. Щедрість, яку ми показуємо до інших, є щедрістю до Бога, Який є у всіх речах і особливо у Його образі- людині.  Щедрість є пізнанням цієї правди, тобто:  всі речі є єдиними у Бозі, і наші речі не є дійсно нашими, але вони належать Йому.  Ми пізнаємо у собі тільки тлінність пристрастей і порожнечу, яка тільки має значення у Бозі, бо порожнеча не може мати значення, крім значення того, яке може наповнити її. Бог тільки може наповнити нас, і чим Він бажає заповнити нас?  Своїм Життям, яке ми також називаємо «Царством Божим» або просто «миром.» З цієї причини, ми починаємо нашу службу Божу словами: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас і на віки віків,» і тоді, «в мирі Господу помолімся.» Цей мир є нашим спадкоємством у Христі, але ми хочемо бути певними, щоб розуміти значення миру згідно Бога, і не згідно світу, бо ці значення не можуть бути більше різними.

Today in the Gospel, Our Lord Jesus Christ encourages us to be generous to others, rather than be rich towards ourselves. The generosity that we show to others is generosity towards God, Who is in all things and especially His image, the human being. Generosity is the realization of this truth, namely, that all things are one in God, and our things are not truly ours, but belong to Him. We recognize in ourselves only the corruption of the passions and an emptiness, which only has meaning in God, since emptiness cannot have meaning, except the meaning of that, which can fill it. Only God can fill us, and with what does He desire to fill us? With His Life, which we also call “the Kingdom of God” or simply “peace.” For this reason, we begin our Liturgy with the words: “Blessed is the Kingdom of the Father, and of the Son, and of the Holy Spirit, now and forever and ever,” and then, “in peace let us pray to the Lord.” This peace is our inheritance in Christ, but we want to be certain that we understand the meaning of peace according to God, and not according to the world, since these meanings could not be more different. 

Мир, згідно світу є просто неприсутністю конфлікту, турботи і жалю, але мир, згідно Бога може рости у конфлікті, турботі й жалі, тому що просвічена людська воля знає те, що Бог часто дозволяє конфлікт, турботу і жаль, щоб ми росли у чеснотах. Мир, згідно Бога є миром у всіх речах, які Бог бажає і дозволяє для нашого добра. Це мир, який ісходить від віри, тому що без віри, конфлікт, турбота і жаль не можуть бути позитивними і корисними. Отже, ми починаємо нашу Службу Божу молитвою за мир з висот. Іншими словами, молитвою не за мир світу, але мир над світовим розумінням.

Peace according to the world is simply the absence of conflict, trouble and sorrow, but peace according to God can grow in conflict, trouble and sorrow, because the enlightened human will knows that God often allows conflict, trouble and sorrow, so that we grow in virtue.  Peace according to God is peace in all things that God desires and permits for our good. This is a peace that comes from faith, because without faith, conflict, trouble and sorrow cannot be positive and beneficial. Thus, we begin our Liturgy with a prayer for peace from on high. In other words, we begin with a prayer not for the peace of the world, but peace above worldly understanding.

Господь наш Ісус Христос описує цей мир у Євангелії від Йоана: «Мир залишаю вам, мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам його... Ось надходить година—і тепер вона, --коли то ви розсієтеся кожен у свій бік, а мене самого полишите. Та я не сам, бо зо мною—Отець. Сказав я вам це, щоб ви мали в мені мир. У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ.» Тут це ясно, що Господній мир не залежить від зовнішніх випадків, але він є внутрішнім звичаєм, який світові випадки не можуть виганяти. Святий Амвросій Медіоланський нам каже: «Світові речі не легко мають вплив над цими, які є вдосконаленими, бо вони не є стурбованими через страх, і підозру, або запоклотаними через біль. Замість цього, неначе на березі абсолютної безпеки, вони повинні угамовувати їхнього духа, бо їхній дух є нерухомим у пристановищі віри проти хвиль і бур цього світу. Сам Христос подав цю підтримку духам християнським, коли Він приніс внутрішній мир до душ, які про́бували себе. Це Він зробив, щоб наші серця не були б стурбованими... Плід миру є відсутністю турботи у серці. Коротко, життя праведности –тихе, але життя злого – повне турботи і журби.»

Our Lord Jesus Christ describes this peace in the Gospel According to St. John: “Peace I leave you, my peace I give you; not as the world gives, do I give… The hour is coming, and now is, when each of you will scattered to his own place, and you will leave me alone. Yet, I am not alone, for the Father is with Me. I told you this, so that you would have peace in Me. In the world, you will have suffering. But be of good courage! I have overcome the world.” Here it is clear that the Lord’s peace does not depend on external circumstances, but is an interior disposition, which worldly circumstances cannot drive away. St. Ambrose of Milan tells us: “worldly things do not easily have influence over those, who are perfected, since they are not troubled through fear and suspicion, or distressed through pain. No, rather, as if on a shore of absolute safety, they should calm their spirit, since their spirit is immovable in the harbor of faith, against the waves and storms of this world. Christ Himself granted this support to Christian spirits, when He brought interior peace to the souls, who had proved themselves. He did this, so that our hearts would not be troubled… The fruit of peace is the absence of disturbance in the heart. In short, the life of the righteous man is calm, but the life of the evil man is full of disturbance and worry.”

Нещодавно, у середині листопада, два дні мали те ж і саме євангельське читання: На свято святого священномученика Йосафата, і тоді, на свято святого святителя Йоана Золотоустого, архиєпископа Констянтинограда. Христос нам каже у цьому євангельському читанні: «Я –ворота. Хто ввійде крізь мене—спасеться. Увійде він, вийде—і знайде пасовисько!» Ми знаємо від всіх святих писань те, що «входячи і вихо́дячи» є образом цілого людського життя. У книзі псалмів, ми знайдемо вірш: «Господь вихід і вхід твій стерегтиме, віднині і повіки.» І тоді, у книзі діянь святих Апостолів, Святий Петро каже про життя Господа Ісуса, коли святий апостол пропонував іншим апостолам, щоб вибира́ти нового апостола Матія: «Отже треба, щоб один із тих мужів, що сходились з нами повсякчас, як Господь Ісус входив і виходив між нами, щоб той разом із нами був свідком Його воскресіння.» Отже, якщо ми входимо (тобто зодягнемося) в Христа, ворота, наше ціле життя буде безпечним. Ми увійдемо, вийдемо і знайдемо пасовисько (Христос буде харчувати нас з чеснотами, які ведуть нас у життя вічне).  Наша частина цього зусилля є наслідуванням Христа.

Last week, two days had the same Gospel reading. On Wednesday, it was the feast of the Holy Hieromartyr Josaphat, and then, on Thursday, was the feast of the Holy Hierarch John Chrysostom, the Archbishop of Constantinople. Christ tells us in this Gospel reading: “I am the gate. Whoever enters by Me will be saved. He will go in and go out, and find pasture!” We know from all the Holy Scriptures that “coming in and going out” is an image of our entire human life. In the Book of Psalms, we find this verse: “The Lord will guard your going and your coming, henceforth and forevermore.” And then, in the Book of the Acts of the Holy Apostles, St. Peter says concerning the life of the Lord Jesus, when the Holy Apostle proposed to the other Apostles to elect the new Apostle, Matthias: “Wherefore of these men which have companied with us all the time that the Lord Jesus went in and out among us must one be ordained to be a witness with us of his resurrection.” Therefore, if we enter (that is “put on”) Christ, the gate, our whole life will safe. We will go in, go out, and find pasture (Christ will nourish us with the virtues, which lead us into eternal life). Our part of this effort is the imitation of Christ.

Багато разів, навіть під час кожного дня, ми страждаємо через спокуси нетерпіння, досади і розладу. Треба відкидати ці спокуси пам’яттю Бога. Треба пам’ятати те, як Господь Ісус поводився у Його різних спокусах. Тим способом, резолюція, щоб імітувати Його у чесній поведінці, стає конкретним шляхом до духовного росту. Ми повинні також пам’ятати те, що кожного разу ми відкидаємо спокусу, щоб бути як Він, ми приходимо ближче до Нього. Кожного разу ми вибираємо шлях миру, наш мир росте.  Цей мир не залежить від світових випадків, але він впливає і змінює світові випадки. Тож, коли ми відповідаємо на ці спокуси відкиданням, наші ближні також стають спокі́йнішими, і як ми приходимо ближче до Христа, так інші наближаються до Нього, мабуть з першого разу.

Many times, even during each day, we suffer temptations to impatience, annoyance and frustration. We need to reject these temptations by the remembrance of God.  We need to remember how the Lord Jesus dealt with His various temptations. In this way, the resolution to imitate Him in virtuous behaviour, becomes a concrete path to spiritual growth. We should also remember that each time we reject temptation, in order to be like Him, we come nearer to Him. Each time we choose the way of peace, our peace grows. This peace does not depend on worldly circumstances, but it affects and changes worldly circumstances.  Therefore, when we respond to these temptations with rejection, our neighbors also become more peaceful, and as we come closer to Christ, so others approach Him, perhaps for the first time.

Гурій, Самон та Aвів: Наші небесні покровителі демонструють нам свою любов до бідних Gurias, Shamunas and Habib: Our Heavenly Patrons Show Us Their Love for the Poor

Щороку в перший день Пилипового посту, який цього року був у середу минулого тижня, Церква вшановує пам'ять перських мучеників Гурія, Самона і Авіва. Всі ці троє святих були вбиті за те, що вони були християнами, під час правління імператора Ліцінія. Попередник Ліцінія на троні, безжалісний, але дієвий імператор Діоклетіан вирішив відвоювати Месопотамію у Перської імперії та включити її до короткочасної та непродуманої провінції Месопотамія Римської імперії. Існування провінції тривало лише одне покоління, але за цей короткий час римське панування над цією територією встигло завдати величезної шкоди Сирійській Церкві. Свв. Гурій і Самон загинули разом, а диякон Авів був замучений через кілька років. Без особливих причин тіло диякона Авіва було покладено в одну могилу з кістками Гурія і Самона. Пізніше над могилою була споруджена невелика святиня.

Every year, on the first day of the St. Philip's Fast, which this year was Wednesday of last week, the Church commemorates the Persian martyrs Gurias, Shamunas and Habib. All three of these saints were killed for being Christians during the reign of the Emperor Licinius. Licinius' predecessor on the throne, the ruthless but effective Emperor Diocletian had decided to conquer Mesopotamia from the Persian Empire and incorporate it into the short-lived and ill-conceived Mesopotamia Province of the Roman Empire. The existence of the province only lasted a generation, but in that short time Roman rule over that area managed to do a tremendous amount of damage to the Syrian Church. Ss. Gurias and Shamunas died together, while the deacon Habib was martyred some years later. For no particular reason, Deacon Habib's body was placed in the same grave with the bones of Gurias and Shamunas. In later years, a small shrine was built over the grave. 

Слава свв. Гурія, Самона та Авів як одиниця виникли лише в результаті того, що вони зробили після своєї смерті, зі свого місця в Царстві Небесному. Один особливий випадок вирізнявся з-поміж інших, піднявши славу святих до неперевершеної висоти. Був готський чоловік, який служив офіцером у римській армії, і йому припала до душі якась молода сирійська жінка. Він запропонував їй одружитися. Оскільки він був досить заможним, родина була не проти одруження, але хвилювалася, адже батьківщина гота була далеко. Тим не менш, сім'я погодилася на шлюб за умови, що гот поклянеться, що він ще не одружений, що він стане християнином і що він не візьме інших дружин, крім їхньої дочки.

The fame of Ss. Gurias, Shamunas and Habib as a unit only came about as a result of things they did after their death, from their place in the Kingdom of Heaven. One particular incident stood out from the others to raise the glory of the saints to unparalleled heights. There was a Gothic man serving as an officer in the Roman army who took a liking to a particular young, Syrian woman. He proposed marriage to her. Since he was quite wealthy, the family was not averse to the marriage, but they were concerned, because the Goth's homeland was so far away. Nevertheless, the family agreed to the marriage provided the Goth would swear that he was not already married, that he would become a Christian and that he would take no other wives other than their daughter. 

Як виявилося, гот про все збрехав. Коли молода жінка прибула на батьківщину гота, за багато тисяч миль від сирійської батьківщини жінки, вона виявила, що в гота вже є дружина і що він не має наміру ставати християнином. Навпаки, він мав намір залишити сирійську жінку своєю рабинею.

As it turned out, the Goth had lied about everything. When the young woman arrived in the Goth's home country, many thousands of miles from the woman's Syrian homeland, she found that the Goth already had a wife and that he had no intention of becoming a Christian. Rather, he intended to keep the Syrian woman as his slave.

З часом дружина гота померла. У той момент, дотримуючись язичницького готського звичаю, гот вирішив поховати свою сирійську рабу живцем разом із тілом своєї померлої дружини. Таким чином, це було зроблено. Але сирійська жінка, перетерпівши стільки страждань на чужині, згадала про святилище мучеників Гурія, Самона і Авіва далеко у своїй країні, і покликала на допомогу святих мучеників. Мученики розмовляли з нею і сказали, щоб вона була спокійна і що її молитва була почута. У цей момент жінка, похована живцем у труні мертвої дружини, заснула. Коли вона прокинулася через кілька годин, то зрозуміла, що її більше немає в труні. Вона фактично перебувала в святині святих мучеників Гурія, Самона і Авіва. Коли вранці сторожі прийшли відкривати святиню, вони знайшли її там, впізнали і вона розповіла їм усе, що сталося.

In the course of time, the Goth's wife died. At that point, following pagan Gothic custom, the Goth decided to bury his Syrian slave alive with the body of his deceased wife. Thus, it was done. But, the Syrian woman, enduring so much suffering in a strange land, remembered the shrine of the martyrs Gurias, Shamunas and Habib far away in her own country, and she called upon the holy martyrs for help. The martyrs spoke to her and told her to be at peace and that her prayer had been heard. At that point, the woman, buried alive in the dead woman's casket, fell asleep. When she woke some hours later, she was aware that she was not in the coffin any longer. She was, in fact, in the shrine of the holy martyrs Gurias, Shamunas and Habib. When the caretakers came to open the shrine in the morning, they found her there, they recognized her and she told them everything that had happened.

У притчі про милосердного самарянина Господь показує нам, як Він прийшов, щоб спасти кожного з нас від влади демонів. Він влив вино й оливу Святих Тайн у наші духовні рани і довірив нас Церкві для постійної опіки. Піклування, яке Він виявив до нас, є нашим прикладом і взірцем. Подібно до того, як Він виявив до нас таку доброту й любов, так само ми повинні залишити осторонь наші горді й егоїстичні шляхи, стати зневаженими й відкинутими, як самарянин, і виявляти таку ж доброту й любов до оточуючих, які страждають у багатьох різних ситуаціях.

In the parable of the Good Samaritan, the Lord shows us how He has come to save each and every one of us from the power of the demons. He has poured the wine and oil of the Holy Mysteries into our spiritual wounds and has entrusted us to the Church for our continued care. The kind of care that He has shown towards us is our example and model. Just as He has shown us such kindness and love, so must we leave aside our proud and selfish ways and become despised and rejected, like a Samaritan, and show the same kindness and love towards those around us, who are suffering in so many different ways.

Франциск, Папа Римський, оголосив сьогоднішній день, 19 листопада 2023 року, Всесвітнім днем бідних. Це відзначення є гарною нагодою для нас перевірити себе щодо нашої дбайливості про бідних серед нас. Що ми зробили, щоб полегшити страждання бідних? Ми повинні стати такими, як Гурій, Самон і Авів, і бути чуйними на крики тих, хто поруч з нами, занурених у безодню відчаю. Брати і сестри у Христі, відкладати їжу для бідних – це дуже просто, і це приносить користь нам так само, як і бідним. Це жертва Богу, яка приносить прощення наших гріхів.

Francis, Pope of Rome, has designated today, 19 November 2023 as the World Day of the Poor. This commemoration is a good opportunity for us to examine ourselves regarding our concern for the poor among us. What have we done to relieve the suffering of the poor? We have to become like Gurias, Shamunas and Habib and be sensitive to the cries of those who are near to us, sunk in the depths of desperation. Brothers and sisters in Christ, putting aside food for the poor is a very simple thing and it benefits us as much as it does the poor. It is a sacrifice to God and it obtains the remission of our sins.

Милостиня, відкладення грошей або їжі для бідних, має особливу силу, коли вона поєднується з постом. Ми їмо менше, щоб ті, хто зазвичай їсть менше, мали більше, ми принищуємо себе заради наших братів, наших ближніх. Під час свого земного життя свв. Гурія та Самона були відомі своєю милостинею. Кожен міг покластися на них у часи гострої потреби, і вони з радістю розлучалися зі своїми грошима та товарами, бо розуміли, що вносять депозит на банківський рахунок, який постійно накопичувався для них. Ми повинні мати таке ж розуміння. Кожний піст, кожна милостиня є депозитом на рахунку з процентними ставками, які ми не можемо зрозуміти.

Almsgiving, putting aside money or food for the poor, is especially powerful when it is combined with fasting. We eat less, so that those who usually eat less can have more, we mortify ourselves for the sake of our brethren, our fellow human beings. During their earthly lives, Ss. Gurias and Shamunas were well-known for their almsgiving. Everyone could depend on them in times of desperate need, and they parted with their money and goods with gladness, because they understood that they were making a deposit into a bank account that was continuously accruing for them. We have to have that same understanding. Every fast, every act of almsgiving is a deposit into an account with rates of interest beyond our comprehension.

 

The "Mystical Body" of the Alter Christus

The priest, as an alter Christus, has an extended mystical body, just like Christ the Lord. This mystical body is made up of those, who assist the priest. This fascinating idea is conveyed to us today in the reading of the handbook. It is an especially interesting coincidence that this reading occurred today, when the Roman Martyrology commemorates Saint Willibrord. Willibrord is known as the Apostle of Frisia, the land that today comprises the states of Belgium, the Netherlands and Luxembourg. Willibrord was given as a child oblate to Ripon Abbey in the Kingdom of Northumbria right after he was weaned. His mother had died in childbirth, and his father, the noble and devout Wilgis had decided himself to enter monastic life in the setting of the desolate island of Iona.

When Willibrord was sufficiently old, he was sent away from Ripon to be educated in Ireland at Rathmelsigi Abbey by Saint Ecbert. There, Willibrord lived for twelve years. After those twelve years, he was ordained a priest and sent (along with eleven companions) to begin a foundation in the pagan area of Frisia, which had recently been conquered by the Franks. Willibrord, the alter Christus, set out with his "mystical body" to live in the darkness of those pagan lands. Willibrord was eventually ordained bishop over the Frisian lands, but over the space of years, from their home base at the Abbey of Echternach, he and his Benedictine brothers won the whole territory to Christ. One of those Benedictine brothers was the celebrated Wilfrid, otherwise known as Boniface, who, after Willibrord's death, founded abbeys in Germany as well.

Strengthened by the communion of his "mystical body," there was the power and boldness of Christ Himself in Willibrord. At one point, due to an uprising of the pagan king Radbod against his Frankish overlords, Willibrord had to flee from Frisia to neighboring areas. This turned out to be a circumstance for the furtherance of the Gospel of Christ, because the saint had the opportunity to preach the Gospel for the first time in Denmark, especially in Helgoland. There, it is said, he landed on an island traditionally identified as Forsiteland, named after its horrible, menacing god Forsite, a monster, who was said to eat disobedient human beings alive. The worship of the god was centered on a blackened idol shaped like a pole that was truly terrible, frightening to behold. At the base of the pole was the god's sacred artesian well from which none could drink but the priests of the god. Once a year, the water was drawn to bless the people and their fields. Willibrord and his brothers obtained a saw, they cut Forsite down and threw him into a ditch used as a latrine. Then they used the sacred well for baptisms and they slew the god's sacred cattle and hosted a feast for all the people. (Keep in mind, it really was for the people. Traditionally, monks don't eat meat.)

Perhaps this coincidence of this reading from the handbook with the commemoration of the birth into eternal life of St. Willibrord is also a preparation for another unique and equally fascinating coincidence. Among St. Willibrord's spiritual children, a descendant of those won to Christ by the saint, would arise one who had an uncanny resemblance. Pieter-Jan de Smet too was sent from his home country with eleven companions to preach the Gospel of Christ to new people, who had never before heard it. Father de Smet preached the Gospel to the indigenous peoples of the western United States and Canada. Over the course of decades, he traveled over 180,000 miles, over unmapped wilderness spreading the true Faith of Christ. Always strengthened too by his "mystical body," those companions that assisted him in all his travels and labors, he, like St. Willibrord before him, displayed great boldness and power in the face of seemingly insurmountable obstacles. When he feared that his first mission at Council Bluffs, IA was under threat because of the state of war that existed between his people, the Potowatamie tribe, and the Sioux, he went himself and negotiated a peace treaty. It was the beginning of a pattern that was to be played out many, many times before his death. In his declining years, he convinced Sitting Bull to enter into the Fort Laramie Treaty that finally ended the Sioux's war with the United States, saved countless lives and ensured the survival of the tribe as a people.

It's very important for the priest to have that "mystical body" of people around him, assisting him to bring the Gospel to that particular time and place. The Legion of Mary is positioned intentionally to be at least an important part of that "body." Following Saint Paul, as the handbook is at pains to state, the head needs the body and the body needs the head.

Єдність Церкви: відповідальність кожного з нас The Unity of the Church: The Responsibility of Each One of Us

Св. Павло займається відносинами між Церквою та Старим Ізраїлем, між Новим Законом благодаті та Старим Законом з його правовими приписами. Св. Павло, описуючи Тіло Христа, стверджує, що це Тіло складається як з євреїв, так і з поган. Іншими словами, «тіло» Старого Ізраїлю трансформується та розширюється, щоб потенційно охопити весь світ.

St. Paul is concerned with the relationship between the Church and the Old Israel, between the New Law of grace and the Old Law with its legal prescriptions. St. Paul, describing the Body of Christ, states that that Body is assembled from both Jews and Gentiles. In other words, the "body" of the Old Israel is transformed and expanded to potentially take in the whole world.

Історичних християн, католиків, православних, ортодоксальних і ассирійців часто критикують за прийняття того, що насмішкувато називають «теологією заміни», у якій Старий Ізраїль, слухняний Закону Мойсея, був замінений Новим Ізраїлем, слухняним Закону Христа. Однак це карикатура на правду. У нас немає теології заміни, а теології розширення. У церковній еклезіології, самоусвідомленні Церкви, Воскресіння Христа з мертвих розширило межі Божого Народу, щоб охопити цілий світ. У Бога немає двох народів, а один народ, одне Тіло, яке складається як з євреїв, так і з язичників, іншими словами, з усіх людей, які слухняні Ісусу Месії.

Historical Christians, Catholics, Orthodox, Oriental Orthodox and Assyrians are often criticized for embracing what is derisively called a "replacement theology," in which the Old Israel, obedient to the Law of Moses, has been replaced by a New Israel obedient to the Law of Christ. This, however, is a caricature of the truth. We do not have a replacement theology, but an expansion theology. In the Church's ecclesiology, the Church's understanding of itself, the Resurrection of Christ from the dead has expanded the borders of God's People to embrace the whole world. God does not have two peoples, but one people, one Body that is composed of both Jews and Gentiles, all human beings, in other words, who are obedient to Jesus the Messiah.

Ті протестантські секти, які вчать людей, що Бог тепер має два народи (старий Ізраїль, який все ще слухняний Закону Мойсея, і Церква Христа), повинні пояснити, чому поклоніння Церкви виявляє наступність зі старозавітним поклонінням. Якщо християни з язичників не були включені в «єдину, нову людину», Тіло Христа, Новий Ізраїль, коли вони прийняли хрещення в Христа, тоді чому ми використовуємо іврит у нашому поклонінні на всіх найвидатніших місцях? Дійсно, найважливіші слова в нашому богослужінні походять з цієї давньої, святої мови: Алилуя та Амінь. Так само чому перша частина чину нашого богослужіння зберігає той самий порядок, що й стародавня синагогальна служба, в якій читання з Пророків і Тори замінені лише читаннями з послань і Євангелія Нового Завіту?

Those Protestant sects, which teach people that God now has two peoples (the Old Israel, still obedient to the Law of Moses, and the Church of Christ), need to explain why the worship of the Church shows continuity with Old Testament worship. If Gentile Christians were not subsumed into "the one, new man," the Body of Christ, the New Israel, when they accepted baptism into Christ, then why do we use Hebrew in our worship in all the most prominent places? Indeed, the most important words in our worship are from this ancient, holy language: Alleluia and Amen. Similarly, why does the first part of the order of our service preserve one and the same order as the ancient synagogue service, in which the readings from the Prophets and the Torah are only replaced with readings from the epistles and Gospels of the New Testament?

Справді, Бог створив «одну нову людину» замість двох, тобто єврея та язичника. Ця правда має багато наслідків для нас як на мікрорівні, так і на макрорівні. Св. Павло каже нам, що Христос зруйнував стіну ворожнечі, яка відділяє людей одна від одної. Хоча апостол говорить про поділ між євреями та язичниками, ми бачимо, що всі поділи символічно представлені в цьому основоположному та фундаментальному поділі. Розбіжності між людьми завжди викликані хибними переконаннями. Наприклад, євреї помилково вірять, що вони можуть досягти спасіння через дотримання шестисот тринадцяти заповідей Закону Мойсея. Цією вірою вони відокремилися від Тіла Месії, Правдивого Ізраїлю. Точно так само хибні переконання завжди працюють, щоб відокремити групи людей від державного устрою Церкви.

Indeed, God has made "one, new man" in place of the two, that is, the Jew and the Gentile. This truth has many consequences for us both on the micro level as well as in the macro. St. Paul tells us that Christ has broken down the wall of enmity that separates human beings one from another. Although the Apostle is talking about the division between Jews and Gentiles, we can see all divisions symbolically represented in this seminal and fundamental division. Divisions among human beings are always caused by false beliefs. As an example, the Jews erroneously believe that they can attain salvation through observance of the six hundred and thirteen commandments of the Law of Moses. By this belief, they have separated themselves from the Body of the Messiah, the True Israel. In just the same way, false beliefs always work to separate groups of human beings from the polity of the Church.

Сьогодні вшановуємо пам’ять святителя Йосафата Кунцевича, покровителя нашої єпархії та великого світоча нашої Церкви з XVII століття. Святий Йосафат, архиєпископ Полоцький і Вітебський, загинув мученицькою смертю за єдність Церкви. Протягом свого життя він був таким великим апостолом цієї єдності, що вороги називали його «Крадієм душ». Ще до рукоположення на єпископа, будучи простим монахом, він схилив навіть Московського митрополита Ігнатія вступити до Католицької Церкви.

Today, we commemorate St. Josaphat Kuntsevych, the patron of our eparchy and a great luminary of our Church from the seventeenth century. St. Josaphat, the Archbishop of Polotsk and Vitebsk, died as a martyr for the unity of the Church. During his life, he was such a great apostle for that unity that his enemies referred to him as "the Thief of Souls." Even before his consecration as bishop, as a mere monk, he swayed even the Metropolitan of Moscow, Ignatius, to enter the Catholic Church. 

Як греко-католики, ми, як і наш отець святий Йосафат перед нами, позиціонуємось як свідки єдності Церкви. Кожному з нас потрібно протистояти хибним переконанням, які призводять до розколу в Церкві та суспільстві загалом. Кожен із нас має взяти героїчну відданість правді і тільки правді, явленій нам у Втіленому Богові Ісусі Христі. Навколо нас у світі так багато брехні. Нам потрібно протистояти всім без винятку і без компромісів заради любові Ісуса Христа, в Якому єдиному є справжній мир для нас самих, наших сімей і нашого світу.

As Greek-Catholics, we, like our father Saint Josaphat before us, are positioned as witnesses to the unity of the Church. We each need to oppose the false beliefs that lead to division in the Church and in society at large. Each of us needs to make an heroic commitment to the truth and only the truth, revealed to us in the Incarnate God Jesus Christ. There are so many lies being advanced around us in the world. We need to stand against all of them without exception and without compromise for the love of Jesus Christ in Whom alone is true peace for ourselves, our families and our world.

Єдність Церкви починається з єдності дому. Ті серед нас, хто є головами сімей, повинні бути старанними, щоб захистити членів своїх сімей від згубного впливу антихристиянських ідеологій, які панують над більшою частиною нашої культури. Голови наших сімей повинні бути зосереджені на тому, що відбувається в школах їхніх дітей, а також серед їхніх однолітків. Перш за все, це ваша відповідальність вести та навчати молитви у ваших домогосподарствах. Вашому дому потрібне молитовне правило. Вирішіть, що ви збираєтеся робити як домогосподарство в молитві, запишіть це, а потім застосуйте на практиці. Відсутність молитовного життя в сім’ї, ранкових молитов, вечірніх молитов, вервиці, а лише богослужіння в неділю протягом кількох годин – це практика, яка прирече ваших дітей на життя без віри взагалі. Прислів’я, безсумнівно, правдиве: «Якщо ви змалку не навчили дітей знати Бога, то до кінця віку будете розказувати Богові про своїх дітей.»

The unity of the Church begins with the unity of the home. Those among us who are the heads of families must be diligent to guard the members of their families from the harmful effects of the anti-Christian ideologies that hold sway over much of the culture around us. The heads of our families need to be focused on what is going on in their children's schools, as well as among their peer groups. Above all, it is your responsibility to lead and teach prayer in your households. Your household needs a rule of prayer. Decide what you are going to do as a household in the area of prayer, write it down and then put it into practice. Having no life of prayer in the household, no morning prayers, no evening prayers, no rosary, but only worshipping on Sunday for a couple of hours is a practice that will condemn your children to a life with no faith at all. The proverb is certainly true: "(Якщо ви змалку не навчили дітей знати Бога, то до кінця віку будете розказувати Богові про своїх дітей) If you do not teach your children to know God from the time they are little, to the end of your life you will be telling God about your children."