Чесноти святого Івана Предтечі: убогість, лагідність і мужність The Virtues of Saint John the Forerunner: Poverty, Meekness and Fortitude

Служіння святого Івана Хрестителя є для нас нагодою поміркува́ти над чеснотами цього великого святого, особливо над чеснотами вбогості, лагідності та мужності. Як християн, вірних послідовників Ісуса, ці чесноти також повинні відігравати ключову роль у нашому житті. Ми також повинні поміркувати над тим, як ці чесноти ма́ли прецеденти в служінні пророків до святого Івана, і що ці чесноти складають істотну частину справжнього пророчого духу.

The ministry of Saint John the Baptist is an opportunity for us to reflect upon the virtues of that great saint, particularly the virtues of poverty, meekness and fortitude. As Christians, faithful followers of Jesus, these virtues should play a pivotal role in our lives as well. We should also reflect on the way that these virtues had precedents in the ministry of the prophets before Saint John, and that these virtues comprise an essential part of the true prophetic spirit.

Традиція пророцтва була дуже давньою в Ізраїлі, коли останній і найбільший з пророків святий Іван Предтеча почав своє служіння. Згідно з цією традицією, ми бачимо в житті святого Івана дух убогості, який включає любов до усамітнення. У Старому Завіті пророк Ілля, зокрема, відзначений своєю любов’ю до усамітнення. Цей пророк йшов у пустелю на періоди молитви та роздумування. З іншого боку, вбогість, яку можна побачити в одязі та харчуванні, присутня в багатьох місцях. Можливо, найкращим прикладом є пророк Ісая, якому Господь наказав носити лише набедрену пов’язку.

The tradition of prophecy was very old in Israel when the last and greatest of the prophets, Saint John the Forerunner began his ministry. In accord with that tradition, we see in Saint John's life a spirit of poverty that includes a love for seclusion. In the Old Testament, the Prophet Elias, in particular is noted for his love of seclusion. This prophet would go into the desert for periods of prayer and meditation. Poverty as seen in attire and diet, on the other hand, is present in many places. Perhaps the best example is the Prophet Isaias, who was commanded by the Lord to wear nothing but a loincloth. 

Чеснота лагідності також показана нам у багатьох місцях у Старому Завіті. Пророка Мойсея, наприклад, хвалять за його лагідність. Чеснота лагідності визнає всі наші обставини як волю Бога. Ми вчимося лагідності, добровільно зносячи страждання й труднощі заради Бога. Особливу демонстрацію чесноти лагідності Іваном можна знайти в його дуже глибокому розумінні своєї особистості та місії. Він дуже чітко розуміє, що його роль полягає в підготовці до Того, Хто більший за нього. Іван коротко висло́влює це в Євангелії від святого Івана: «Він має рости, я маю зменшуватися».

The virtue of meekness is shown to us in many places in the Old Testament as well. The Prophet Moses, for example, is praised for his meekness. The virtue of meekness recognizes all of our circumstances as the will of God. We learn meekness by enduring suffering and hardship willingly for God's sake. John's own particular demonstration of the virtue of meekness can be found forcefully in his very deep understanding of his identity and mission. He understands very clearly that his role is to prepare for One, Who is greater than he is. John puts it succinctly in the Gospel According to Saint John, "He must increase, I must decrease."

Третю вищезгадану чесноту, мужність, найкраще видно в старозавітному пророці Єремії, через його велику вірність своїй місії перед обличчям величезних страждань. Жоден пророк, ніж Єремія, є явним проявом мужності та стійкості, які необхідні, щоб ви́тримати страждання за щось більше, ніж ми самі. Іван дуже чітко продемонстрував цю чесноту. Він засуджував те, що було погано, незважаючи на ціну, тому що він знав, що Господь більший за його нещастя, і він знав, що Господь викупить його від його нещасть.

The third aforementioned virtue, fortitude, is best seen in the Old Testament Prophet Jeremias, because of his great fidelity to his mission in the face of tremendous suffering. No prophet more than Jeremias is a clear manifestation of the courage and steadfastness that it takes to endure suffering for something greater than ourselves. John displayed this virtue very clearly. He denounced what was wrong despite the cost, because he knew that the Lord was greater than his misfortunes, and he knew that the Lord would redeem him from his misfortunes.

Ці три чесноти дуже важливі і для нас. Ми маємо почати вчитися чесноти вбогості у пророка Ісаї, чесноти лагідності у Мойсея та чесноти мужності у великого Єремії. Ми повинні вдосконалювати те, чого навчилися, наслідуючи Івана Хрестителя, майстра всіх трьох.

These three virtues are so important for us as well. We should set out to learn the virtue of poverty from the Prophet Isaias, the virtue of meekness from Moses, and the virtue of fortitude from the great Jeremias. We should perfect what we learn by emulating John the Baptist, the master of all three.

Саме через вбогість ми задовольняємося малим. У світі, який одержимий споживацтвом і матеріалізмом, ми повинні ретельно оцінювати те, що справді потрібно. Давайте наслідувати святого Івана, усунувши надлишок і дух жадібності, який веде до цього.

It is by the virtue of poverty that we are satisfied with little. In a world that is obsessed with consumerism and materialism, we should carefully assess what is truly needful. Let's emulate Saint John by eliminating superfluity and the spirit of acquisitiveness that leads to it.

Навіть більше, лагідність повинна відігравати важливу роль у нашому щоденному християнському житті. Ми не повинні дозволяти собі засмучуватися і пригнічуватися перед лихом і нещастям. Бог контролює. Він дає нам ці речі як дорогоцінні можливості зростати у подібності до Нього. Він не дасть нам більше, ніж ми можемо впоратися. Зрештою, ми побачимо, як Його лагідна природа дорікає і випробовує нас до того моменту, який є для нас найбільш вигідним, і не далі.

Even more, meekness should play a role in our daily Christian lives. We should not allow ourselves to become upset and dejected in the face of adversity and misfortune. God is in control. He gives us these things as precious opportunities to grow in likeness to Him. He will not give us more than we can handle. In the end, we will see His gentle nature in chiding and testing us to that point that is the most beneficial to us, and no farther.

Подібним чином нам також належить зростати в чесноті мужності. Як і багато інших чеснот, ми виявляємо, що мужність багатозна́чна у своєму впливі на наше життя. З одного боку, вона контролює наш гнів і страх, зберігаючи спокій і зваженість. З іншого боку, це дає нам силу подолати страх і, таким чином, робити і говорити те, що правильно. Скільки всього є навколо нас у світі, що ми повинні безпристрасно докоряти і виправляти. Ми повинні пам’ятати, що Бог вважатиме нас відповідальними, якщо ми не відкриємо своїх ротів і не скажемо правду, не «нашу правду», як часто каже дух світу, а «правду». Правда лише одна. Світ має це почути, інакше буде втрачено назавжди.

In a similar way, it also behooves us to grow in the virtue of fortitude. Like so many of the virtues, we find that the virtue of fortitude is multivalent in its effect upon our lives. On the one hand, it controls our anger and fear, keeping us calm and our responses measured. On the other hand, it gives us the power to overcome fear and, thus, to do and to say what is right. How many things there are around us in the world that we should dispassionately rebuke and correct. We should remember that God will hold us responsible if we do not open our mouths and speak the truth, not "our truth" as the spirit of the world often says, but "the truth." There is only one Truth. The world must hear it or be eternally lost.

 

Одна зірка проти Воїнства небесного The One Star vs. The Host of Heaven

У сьогоднішньому євангельському читанні чільне місце посідає зірка. Дійсно, Вифлеємська зірка відома і стала загальновизнаним символом народження Христа. Присутність зірки в читанні Євангелія часто пояснюється посиланнями на астрологічні вірування різних неізраїльських релігій за століття до народження Христа. Вважається, наприклад, що така віра в астрологію може мати глибоке коріння в перському зороастризмі. Проте зірка також глибоко відповідає Біблії. Старозавітні єврейські Писання показують нам прецеденти Вифлеємської зірки. Її присутність у Євангелії від Матея є ще одним здійсненим пророцтвом.

In today's gospel reading, a prominent place is held by the star. Indeed, the star of Bethlehem is well-known and has become a universally recognized symbol of the birth of Christ. The presence of the star in the gospel reading is often explained by citing the astrological beliefs of various non-Israelite religions in the centuries leading up to the birth of Christ. It is thought, for example, that such belief in astrology may have deep roots in Persian Zoroastrianism. Yet, the star is also deeply Scriptural. The Old Testament Jewish Scriptures show us the precedents for the star of Bethlehem. Its presence here in the Gospel According to Saint Matthew is yet another fulfilled prophecy.

Святий Матей був особливо стурбований виконанням пророцтв, включених у Святому Письмі Старого Завіту. Це правда, тому що його Євангеліє було написано з явною метою переконати євреїв, що Ісус був довгоочікуваним Месією (помазаним правителем), на якого вони сподівалися. З цією метою, серед багатьох інших пророцтв, прямо згаданих у цьому Євангелії, Матей розповідає цей епізод, щоб продемонструвати виконання пророцтва в самій Торі, у Книзі Чисел. Там пророк Валаам, син Беора, пророкує: «Я бачу його, але не тепер; я бачу його, але не близько. Зірка вийде від Якова, скіпетр підійметься від Ізраїля і розіб'є чоло Моава. і знищити всіх синів бунту».

Saint Matthew was particularly concerned about the fulfillment of the prophecies included in the Old Testament Scriptures. This is true because his Gospel was written with the express purpose of convincing Jews that Jesus was the long-awaited Messiah (anointed ruler) for Whom they hoped. To this end, among the many other prophecies explicitly mentioned in this Gospel, Matthew relates this episode to demonstrate the fulfillment of a prophecy in the Torah itself, in the Book of Numbers. There, the Prophet Balaam, son of Beor, prophesies: "I see him, but not now; I behold him, but not near. A Star shall come out of Jacob, a Scepter shall rise out of Israel and batter the brow of Moab and destroy all the sons of tumult."

Отже, чому Зірка? Чому пророк називає Господа Вседержителя зіркою? Щоб глибше зрозуміти цей вислів, ми повинні пам’ятати, що народи, які оточували Ізраїль у роки становлення своєї релігії, поклонялися «воїнству небесному». Хоча небесне воїнство передусім стосується ангелів, як ми бачимо в Книзі Еноха, все ж видимим проявом цього «небесного воїнства» були зірки. Народи, які оточували Ізраїль, вірили, що зірки є видимою ознакою спільноти богів, яка керує світом. Сам Ізраїль дуже часто заражався поклонінням «воїнству небесному». Ми знаходимо, що пророки засуджують таке поклоніння багатьма способами. Про те ж зіркошанування конкретно згадується в тропарі сьогоднішнього свята. Там сказано: «У ньому ті, що зорям служили, від зорі навчилися поклонятись тобі, Сонцю Правди».

So, why a Star? Why does the prophet refer to the Lord Almighty as a Star? In order to understand this expression more comprehensively, we must remember that the nations surrounding Israel in the formative years of their religion worshipped the "host of Heaven." Although the host of Heaven is primarily a reference to the angels, as we see in the Book of Enoch, nevertheless, the visible manifestation of this "host of Heaven" was the stars. The peoples that surrounded Israel believed that the stars were the visible quality of the community of gods that ruled the world. Israel itself was very frequently infected with the worship of "the host of Heaven." We find such worship denounced in many ways in the prophets. The same star-worship is specifically mentioned in the tropar of today's feast. It tells us, "those who worshipped a star have learned from a Star to worship You, the Sun of Justice."

Таким чином, ми бачимо в Святому Письмі посилання на зірки як символи певних язичницьких богів, яким незаконно поклонялися в Ізраїлі. Один вірш у пророцтві Амоса, наприклад, навіть цитується пізніше в Книзі Діянь Святих Апостолів. Говорить Господь через пророка: «Прибери від Мене шум пісень своїх, бо не почую співу струнних інструментів твоїх, але нехай тече правосуддя, як вода, і правда, як потужний потік. Чи приносив ти Мені жертви і приношення в пустелі сорок років, о доме Ізраїлів? Ви також носили скинію Молоха та Хіуна, своїх ідолів, зірку ваших богів». Святий Стефан посилається на той самий уривок, коли він виступає перед Синедріоном і описує спосіб, яким історично Ізраїль був невірним Богові.

Thus, we see in the Scriptures the references to stars as the emblems of certain pagan gods, illicitly worshipped in Israel. One verse in the prophecy of Amos, for example, is even quoted later on in the Book of the Acts of the Holy Apostles. The Lord says through the prophet: "Take away from Me the noise of your songs, for I will not hear the melody of your stringed instruments. But let justice run down like water, and righteousness like a mighty stream. Did you offer Me sacrifices and offerings in the wilderness forty years, O house of Israel? You also carried the tabernacle of Moloch and Chiun, your idols, the star of your gods." Saint Stephen references the very same passage, when he speaks before the Sanhedrin and describes the way that, historically, Israel has been unfaithful to God.

Зірки, воїнство Неба, вважалися емблемами язичницьких богів або, в кращому випадку, армії ангелів, які допомагали Істинному Богу в управлінні Сотворіння. Проте зірка, що виходить від Якова, яскравіша за всі зірки і затьмарює всі зірки. Господь Ісус в Одкровенні називає Себе «Ясною Ранковою Зіркою». Він є найяскравіша Зірка з усіх, але Він також провіщає прихід нового Дня, Царства Небесного.

The stars, the host of Heaven, were considered the emblems of the pagan gods, or, at best, the army of angels assisting the True God in the governance of Creation. Nevertheless, the Star that comes forth from Jacob is brighter than all the stars and outshines all the stars. The Lord Jesus, in the Apocalypse, calls Himself "the Bright Morning Star." He is the brightest Star of all, but He also heralds the coming of the new Day, the Kingdom of God.

Отже, яка наша зірка? Що дає нам натхнення? Що дає нам надію? У нас лише один чи багато? У нас є фундаментальний вибір. Ми можемо поклонятися Господу Ісусу, Яскравій Ранковій Зірці, Яка перевершує всі інші зірки, або ми можемо служити множинності «воїнства небесного». Ми можемо допустити, щоб нас тягнули тисячею різних способів, обслуговуючи наші банківські рахунки, наші активи, наші стосунки, наш комфорт, розваги та наші задоволення, або ми можемо служити Єдиному, Яскравій Ранковій Зірці, Хто створив нас і любить нас зі самого початку. Є багато чого ми повинні уникати, щоб йти за Ним. Ми повинні відмовитися від багатьох зручностей, розваг, навіть, на жаль, від стосунків, щоб бути з Ним. Покиньмо страх, бо Він відшкодує нам. Сьогодні Він дає нам приклад, коли народився в бідності вифлеємському вертепі, уникаючи будь-якої почесті й слави. Сьогодні Він дає нам приклад. Відтепер Він дає нам Царство.

So, what is our star? What gives us inspiration? What gives us hope? Do we have only one, or do we have many? We have a fundamental choice. We can worship the Lord Jesus, the Bright Morning Star, Who outshines all the other stars, or we can serve the multiplicity of the "host of Heaven." We can suffer ourselves to be pulled in a thousand different ways, serving our bank accounts, our assets, our relationships, our comfort and entertainment and our pleasures, or we can serve the One, the Bright Morning Star, Who created us and has loved us from the beginning. There is much that we must eschew to follow Him. We must give up many of our comforts, entertainments, even, sadly, our relationships, in order to be with Him. Let us put away our fear, for He will compensate us. Today, He gives us an example, as He is born into the poverty of the stable of Bethlehem, eschewing every honor and every glory. Today, He gives us an example. Henceforth, He gives us a Kingdom.

 

Людина: Істота, яка міркує The Human Being: The Pondering Creature

Генеалогія Господа Ісуса, яку ми знаходимо в сьогоднішньому читанні Євангелія, взята з Євангелія від Матeя, нагадує багато-багато родоводів, записаних у Святому Письмі. Практично кожна важлива особа в історії спасіння представлена в Біблії за допомогою генеалогії. Наявність родоводів є постійним нагадуванням нам про те, що наша віра є історичною вірою. Людська історія — це безперервна історія стосунків Бога з людьми, яка має початок, середину та кінець. Серед цих генеалогій, родовід Господа нашого Ісуса Христа особливо нагадує нам про те, що спасіння – це історія. Бог міг би завершити Свою роботу споку́тування відразу, в одну мить, але замість цього Він вирішив спасти й освятити Свій народ з часом, відкриваючи Свою славу різними способами в наступних поколіннях. Чому Він зробив такий вибір? Біблія підказує нам, що Він зробив це як пристосування до людського розуму. Цар Давид говорить у Псалмах: «Я роздумую над діяннями Твоїми від давнини, роздумую над діяннями рук Твоїх і простягаю до Тебе руки свої. Наповнена душа моя, немов бенкет, уста мої славлять Тебе з радістю». Іншими словами, людина — це істота, яка міркує, яка намагається щось зрозуміти і, власне, отримує від цього величезне задоволення. Інші інтелектуальні створіння у Всесвіті, ангели, не роблять цього. Їм це не потрібно, тому що Бог дав їм глибокі знання про все створене.

The genealogy of the Lord Jesus that we find in today's gospel reading, taken from the Gospel According to Saint Matthew is reminiscent of many, many genealogies that are recorded in the Scriptures. Virtually every important figure in the history of salvation is introduced in the Bible by means of a genealogy. The presence of the genealogies is a constant reminder to us that our faith is an historical faith. Human history is the continuous story of God's relationship with human beings, and it has a beginning, a middle and an end. Among these genealogies, the genealogy of Our Lord Jesus Christ is especially a reminder to us that salvation is a story. God could have accomplished His work of redemption all at once, in one single moment, but He chose instead to save and sanctify His people over time, revealing His glory in various ways in the successive generations. Why did He make this choice? The Bible suggests to us that He did this as an accommodation to the human mind. King David says in the Psalms, "I ponder Your deeds from of old, I muse on what Your hands have wrought and to You I stretch out my hands. My soul is filled as with a banquet, my mouth praises You with joy." In other words, the human being is a creature that ponders, that tries to figure things out and, actually, takes great delight in doing so. The other intellectual creatures in the universe, the angels, don't do this. They don't need to, because God has given them an infused knowledge of everything in creation.

Люди — істоти, що розмірковують. Найкращим прикладом цього у фізичному світі є розвиток сучасної науки. Наука починається і закінчується запитаннями. Так само в духовному світі наші стосунки з Богом починаються і продовжують розвиватися через запитання. Це щастя для всіх нас, членів Божого народу, що другий цар Ізраїлю страждав від надзвичайного безсоння. Це безсоння принесло царю Давидові великі страждання, але Бог сказав йому: «Подумай на своєму ложі й замо́вкни». Сам Давид навчився використовувати безсоння, щоб поглибити свої стосунки з Богом. В іншому місці він каже до Бога: «Про Тебе я міркую всю ніч, бо Ти був мені помічником». У подібному коментарі про ці безсонні години він каже: «Я розмірковував, і мій дух сумнівався».

Human beings are pondering creatures. The best example of this in the physical world is the development of modern science. Science begins and ends with questions. Similarly, in the spiritual world, our relationship with God begins and continues to grow through questions. It is fortunate for all of us, members of God's people, that Israel's second king suffered from extreme insomnia. This insomnia gave King David great suffering, but God told him, "Ponder on your bed and be still." David himself learned to use his sleeplessness to deepen his relationship with God. In another place, he says to God, "On You I muse through the night, for You have been my help." In a similar comment about these sleepless hours, he says, "I pondered and my spirit questioned."

Бог хоче, щоб ми розмірковували над Його діяннями як у фізичному світі, так і в історії. Він створив нас для цього. Це наша особлива здатність, заради якої Він дав нам здатність пам’яті, щоб ми могли зберігати речі для роздумів на Його славу та покращення нашого життя. Усі люди мають цю здатність, але здається, що одні краще за інших. Певні культури краще, ніж інші, уміють роздумувати про роботу Бога у фізичному світі чи в історії. Здається, наприклад, що американці дуже добре володіють першим, але не дуже добре з другим. Наука процвітала в американському середовищі, але в той же час американці славляться тим, що майже не мають почуття історії. Нещодавно деякі американські медіа та політичні діячі́ бездушно припустили, що Україна має обміняти територію на мир, не беручи до уваги той факт, що існує шістсот років історії, які доводять, що це колосально погана ідея. З іншого боку, греки пам’ятають пограбування Константинополя в 1204 році так, ніби це було вчора, і часто розмірковують про це так, ніби це була особиста травма.

God wants us to ponder His works, both in the physical world and in history. He has designed us for this. It is our special ability for which He has given us the faculty of memory, so that we can store up things to reflect upon to His glory and the improvement of our lives. All people have this ability, but it seems that some are better than others. Certain cultures are better than others at reflecting on God's work in the physical world or in history. It seems, for example, that Americans are very good at the former, but not so good at the latter. Science has flourished in the American milieu, but, at the same time, Americans are famous for having almost no sense of history. Recently, some American media and political figures callously suggested that Ukraine should trade territory for peace with no consideration of the fact that there are six hundred years of history that prove that that is a colossally bad idea. Greeks, on the other hand, remember the sack of Constantinople in 1204 as if it were yesterday and frequently ponder it as if it were a personal injury.

Бог хоче, щоб ми розмірковували над тим, що Він зробив для Його слави та покращення нашого життя. Зрозуміло, що для цього ми повинні знати, що зробив Бог. Церква завжди наполягає на тому, щоб ми читали Біблію з цією конкретною метою. Ми повинні це читати і розмірковувати, намагатися зрозуміти все більше і більше. Ми робимо це тому, що таким чином ми дізнаємось і засво́юємо те, що Бог зробив у минулому. Крім того, ми дізнаємося, що Бог робить у нашому житті зараз. Подібно до того, як ми розмірковуємо над словами Біблії, нам призначено розмірковувати про своє власне життя в термінах Біблії. Просто, наприклад, коли ми читаємо історію страждань Божого народу в Біблії, ми дізнаємося, що наші власні страждання не є безглуздими, але важливими, справді дорогоцінними. Адже ми є народом Божим так само, як і наші предки.

God wants us to ponder what He has done for His glory and the improvement of our lives. It stands to reason that in order to do this we have to know what God has done. The Church always insists that we read the Bible for this specific purpose. We must read it and ponder it, try to understand it more and more. We do this because, in this way, we learn and assimilate what God has done in the past. Also, we learn what God is doing in our lives in the present. Just as we ponder the words of the Bible, we are meant to ponder our own lives in the terms of the Bible. Just for example, when we read the story of the sufferings of God's people in the Bible, we learn that our own sufferings are not pointless, but worthwhile, indeed precious. After all, we are God's people just as much as our ancestors were.

Пресвята Богородиця і Приснодіва Марія є ідеальним зразком для практики роздумів над Божими справами. Святий апостол і євангелист Лука докладає зусиль, щоб у двох окремих випадках сказати нам, що Мати Божа постійно роздумувала над своїми переживаннями, «все це зберігала, розмірковуючи в серці Своїм». Ми можемо бути впевнені, що вона постійно розмірковувала про своє життя в термінах Біблії, своєї історії, історії свого народу. Нам потрібно робити те саме, впевнені, що, якщо докладе́мо зусиль, Святий Дух приведе нас до всієї правди. Нам не потрібно багато читати, але достатньо, щоб мати над чим поміркува́ти під час ти́хого часу, але в ідеалі також протягом дня.

Our Most Holy Lady, the Mother of God and ever-virgin Mary is a perfect model for the practice of meditating on God's works. The Holy Apostle and Evangelist Luke goes out of his way to tell us on two separate occasions that the Mother of God's continuous habit was to ponder her experiences, "she kept all these things, pondering on them in her heart." We can be sure that she was constantly meditating on her life in the terms of the Bible, her history, the history of her people. We need to do the same, confident that, if we exert the effort, the Holy Spirit will lead us into all truth. We don't have to read a lot, but just enough to have something to reflect upon during our quiet time, but ideally also throughout the day.

 

Три спокуси: поле, кілька волів і нова дружина The Three Temptations: A Field, Some Oxen and a New Wife

Погляньмо на прекрасний пейзаж цього євангельського читання. Бог створив для нас упорядкований і прекрасний світ, наповнений річками та горами, поля́ми, деревами, тваринами та багатьма іншими речами. У цьому прекрасному ландшафті Він підготував розкішний бенкет Свого власного Божественного Життя. Він запросив усіх нас взяти участь у тому бенкеті.

Let us take in the beautiful landscape of this gospel reading. God has created an ordered and beautiful world for us to live in, filled with rivers and mountains, fields, trees, animals and many more things in abundance. In this beautiful landscape, He has prepared the sumptuous banquet of His own Divine Life. He has invited all of us to participate in that banquet.

Проте великі дари Бога для нас були обернені проти нас через дії диявола. Зрозумійте та оціні́ть те, як добрі й прекрасні речі цього світу стали для нас спокусами: замість того, щоб об’єдна́ти нас із Богом через вдячність і любов, вони відволікають нас від Бога і не дають нам прийняти Його милостиве запрошення.

Yet the great gifts of God to us have been turned against us, because of the actions of the devil. See and appreciate the way that the good and beautiful things of this world have become temptations to us that, rather than uniting us with God through gratitude and love, they distract us from God and keep us from accepting his gracious invitation.

Слова Господа Ісуса завжди такі чудові, тому що Він є Словом Божим, Яке говорило також у Старому Завіті, у Законі та Пророках. Ось чому ми кажемо, що Він є виконанням Закону та Пророків, тому що Слово, промовлене в давні часи людськими посередниками, звернулося безпосередньо до нас простими словами, які може зрозуміти наша людська природа. Коли Господь Ісус говорив притчі, подібні до тієї, яку ми сьогодні чули в Євангелії, Його слухачі пам’ятали незліченну кількість подібних посилань із Закону та Пророків. Таким чином, іноді вони розуміли всю Господню звістку в контексті всієї їхньої історії, навіть історії всього людського роду.

The words of the Lord Jesus are always so wonderful, because He is the Word of God, Who spoke also in the Old Testament, in the Law and the Prophets. This is why we say that He is the fulfillment of the Law and the Prophets, because the Word, that was spoken in old times by human intermediaries, has spoken directly to us in the simple terms that our human nature can understand. When the Lord Jesus would speak parables like the one that we heard in the gospel today, his hearers would remember countless similar references from the Law and the Prophets. Thus, they would sometimes understand the Lord's whole message in the context of their whole history, indeed the history of the entire human race.

Отже, погляньмо на три спокуси, які поставлені перед нами, запрошеними на розкішний бенкет Господній. Ми не можемо уникнути висновку, що всі вони, будучи творіннями Бога, добрі самі́ по собі. Перш за все, поле є образом Божого народу в дуже особливий спосіб. У Старому Завіті, в пророцтві Ісаї, Господь зображений як землевласник, який купує поле і са́дить на ньому виноградник. Тому в багатьох інших місцях ми бачимо, що Обітова́на земля порівнюється з полем. Бог дав землю Своєму народу, але вона не є самоціллю. Земля дана людям не для того, щоб відверну́ти їх від Бога, а щоб привести́ їх до Бога. У Старому Завіті земля стає спокусою і відволікає людей від стосунків з Богом. У пророцтві Ісаї Бог повинен проклясти тих, хто став одержимим «приєднати поле до поля, поки не залишиться мі́сця на землі». Бог проклинає дух користолюбства, який завжди повинен мати все більше і більше матеріальних речей. Зрештою, Старий Завіт говорить нам, що земля виривала людей з неї, тому що вони не робили нічого, крім зловживання дарами Божими.

So, let us look at the three temptations that are placed before us, who are invited to the Lord's sumptuous banquet. We cannot escape the conclusion that all of them, being creations of God, are good in themselves. First of all, the field is the image of God's people in a very special way. In the Old Testament, in the prophecy of Isaiah, the Lord is depicted as a landowner, who buys a field and plants a vineyard on it. Thus, we see in many other places that the Promised Land is compared to a field. God has given the land to His people, but it is not an end in itself. The land is not given to the people to distract them from God, but to lead them to God. In the Old Testament, the land becomes a temptation and a distraction from the people's relationship with God. In the prophecy of Isaiah, God has to curse those who have become obsessed with "joining field to field, until there is no room in the land." God curses a spirit of acquisitiveness that must always have more and more material things. Ultimately, the Old Testament tells us that the land vomited the people out of it, because they did nothing but abuse the gifts of God.

Ось далі, у нас є кілька волів, робо́чих тварин. Ці тварини були важко́ю сільськогосподарською технікою того часу. Коли народ Божий чує цю частину історії, розка́заної Господом Ісусом, вони одразу згадують про заклик пророка Єлисея. Єлисей орав на своєму полі, йшов за своїми волами, керуючи плугом, коли пророк Ілля підійшов позаду нього і одягнув на нього свій плащ. Єлисей точно знав, що це означає. Він благав Іллю дозволити йому піти і попрощатися зі своїми батьками та іншими членами своєї родини. Але зрештою Єлисей не зробив цього. Пам’ятаючи, що, як каже Господь Ісус, «хто руку свою на плуга поклав, але озирається назад, той не годиться для Царства Божого», він зарізав волів, приніс у жертву Богові приємні частини, а решту віддав своїм польовим робітникам їсти. Так, справді, коли чоловік із притчі сьогодні почув запрошення відвідати бенкет, він мав зарізати волів як жертву й піти, не озираючись назад, на Господній бенкет.

Here next, we have some oxen, work animals. These animals were the heavy farm machinery of that time. When the people of God hear this part of the story told by the Lord Jesus, they think immediately of the call of the Prophet Eliseus. Eliseus was out ploughing in his field, walking behind his oxen, guiding the plough, when the Prophet Elias came up behind him and put his mantle over him. Eliseus knew exactly what this meant. He begged Elias to give him permission to go and say goodbye to his parents and the rest of his family members. Yet, in the end, Eliseus did not do so. Remembering that, as the Lord Jesus says, "he who puts his hand to the plough but keeps looking back is not fit for the Kingdom of God," he killed the oxen, offered the acceptable parts as a sacrifice to God and gave the rest to his field workers to eat. Yes indeed, when the man in the parable today heard the invitation to attend the banquet, he should have killed the oxen as a sacrifice and headed off, without looking back, to attend the Lord's banquet.

Але що могли почути люди за часів Ісуса, коли Господь Ісус представив третю спокусу, нещодавно одруженого чоловіка? Як і саме́ сотворіння, шлюб є великим благом, але навіть він може відволікати від нашого життя в Бозі. Навіть це може завадити нам прийняти Боже запрошення. У Старому Завіті є дуже багато зга́док про шлюб. Шлюб завжди використовується як образ стосунків Бога з Його народом. Знову і знову в Святому Письмі люди зображені як невірні у своєму шлюбі з Богом. У Старому Завіті неодноразово дружина Бога вчиняє перелюб з іншими богами. У цьому контексті, коли чоловік каже: «Я одружився з дружиною і тому не можу прийти на бенкет», він має на увазі: «Я одружився з іншою; я відкинув запрошення Творця через мою любов до творіння». У контексті ми бачимо, що це найжахли́віше з усіх. Це ідолопоклонство – віддання переваги любові до створеного над любов’ю до Творця.

But what would the people in Jesus' time have heard when the Lord Jesus presented the third temptation, the recently married man? Like creation itself, marriage is a great good, but even it can be a distraction from our life in God. Even it can keep us from accepting God's invitation. In the Old Testament, there are many, many references to marriage. Marriage is always used as an image of God's relationship with His people. Again and again, in the Scriptures, the people are depicted as being unfaithful in their marriage to God. In the Old Testament, time and again, God's spouse commits adultery with other gods. In this context, when the man says, "I have married a wife and, therefore, I cannot come to the banquet," what he is saying is, "I have married someone else; I have spurned the invitation of the Creator because of my love for a creature." In context, we can see that this is the most horrible thing of all. It is idolatry– preferring the love of created things to the love of the Creator.

Звістка Господа Ісуса проста: не дозволяйте прихильності до матеріальних речей заважати вам прийняти запрошення Бога. Не дозволяйте своїй роботі, заня́ттям, кар’єрі відволікати вас від вічного життя в Божій Присутності. Ні, натомість пожертвуйте свою роботу, свою кар’єру Богові, використовуючи це як засіб просування до Царства Небесного. Якщо ви робите те, що не можете запропонувати Богові, тоді йдіть робити щось інше, незалежно від ціни́. Не дозволяйте любові до створених речей, якими б прекрасними та цінними вони не були, навіть до інших людей, змагатися з любов’ю до Того, Хто створив вас.

The message of the Lord Jesus is simple: Don't let attachment to material things keep you from accepting the invitation of God. Don't let your jobs, your occupations, your careers distract you from eternal life in God's Presence. No, instead, sacrifice your job, your career to God, using it as means to advance towards the Kingdom of Heaven. If you're doing something that you can't offer to God, then go do something else, no matter what the cost. Don't let the love of created things, no matter how beautiful and precious, even other persons, compete with the love of the One Who created you.

 

ПРОПОВІДУВАННЯ ХРИСТА: РАДІСТЬ І ПЕРЕСЛІДУВАННЯ PREACHING CHRIST: JOY AND PERSECUTION

Сьогодні, ми чули оповідання про зцілення герасинського біснуватого, і ця євангельська історія закінчується з виразом вдячности зціленого чоловіка і розказом: «Пішов той, сповіщаючи по всьому місті, що Ісус зробив йому.» Фактично, інші євангельські уривки про те саме зцілення нам кажуть те, що цей чоловік проповідував про Ісуса через цілий район Декаполя.  Іншими словами, цей чоловік став проповідником Господа Ісуса, навіть між язичеськими людьми свого району. Але, про що́ він проповідував? Певно, про його особисте дослідження, а ще більше.  Після його зцілення, чоловік хотів слідувати за Христом, але Господь Ісус відпустив його, тому що він не був євреєм, і його присутність між учнями стала б сканда́лом для юдейської громади галилейських міст. Проте, Господь Ісус відпустив цього вірного чоловіка з метою. Він йому сказав, «Вернися додому й розкажи все те, що Бог зробив тобі.» І тоді слідує ця розповідь про його службу: «Пішов той, сповіщаючи по всьому місті, що ІСУС зробив йому. Іншими словами, це ясно, тобто, цей чоловік проповідував про Божество Ісуса у містах району Декаполя. Він став апостолом для цього району так, як самарянка, Свята Фотіна стала апостолкою для її міста.

Today, we heard the story about the healing of the Gerasene demoniac. This Gospel story ends with the healed man’s expression of gratitude and the account: “He went, proclaiming in all that city what Jesus had done for him.” Actually, other gospel passages about this same healing tell us that this man preached about Jesus throughout the whole region of the Decapolis. In other words, this man became a preacher of the Lord Jesus, even among the pagan people of his region. But, about what did he preach? Certainly, he preached about his own experience, and yet more. After his healing, the man wanted to follow Christ, but the Lord Jesus sent him away, because he was not a Jew, and his presence among the disciples would have been a scandal to the Jewish population of the Galilean cities. Nevertheless, the Lord Jesus sent this faithful man away with a mission. He said to him, “Go home and proclaim all that God has done for you.” Then follows this account of his ministry: “He went and proclaimed in all that city what Jesus had done for him. In other words, it is clear that this man preached the Divinity of Jesus in the cities of the region of Decapolis. He became an apostle to this region, just as the Samaritan woman, Saint Photina became an apostle to her city.

Нехай роздумаємо про випадки у житті цього чоловіка після того, коли він захоплював його мету, щоб проповідувати про Божество Господа Ісуса у своєму районі. Хоча ми не маємо певних деталей про цю службу, ми знаємо багато речей, тому що ті самі випадки сталися знову і знову через століття від приходу Господа Ісуса. Перше, ця мета включа́ла глибоку радість, бо проповідування про Господа Ісуса і про те, що Господь Ісус зробив для цього чоловіка, було дуже великим джерелом радости у його житті. Ми можемо знати те від життя Святого Апостола Павла, якому проповідування було подібним джерелом радости. Для нього, євангеліє було як вогонь, що погасив у собі. Він мав звільнити його через розмову з іншими про благодать, яку він прийняв у його наверненні до Господа. І, звільняючи його, його радість виросла більше і більше.

Let us think about the circumstances in the life of this man after he embraced his mission to preach about the Divinity of the Lord Jesus in his home region. Although we do not have certain details about his ministry, we know a lot things, because these same circumstances have happened again and again through the centuries since the coming of the Lord Jesus. First, this mission included deep joy, since preaching about the Lord Jesus and about what the Lord Jesus did for this man was a very great source of joy in his life. We can know this from the life of the Holy Apostle Paul, to whom preaching was a similar source of joy. For him, the Gospel was like a fire that burned inside him. He had to free it through conversing with others about the grace that he had received in his conversion to the Lord. Freeing it, his joy grew more and more.

Проте, завжди парадокс у християнському житті, бо навіть з цією глибокою внутрішньою радістю, часами, там є дуже суворим зовнішнім стражданням, тому що світ (сили гріха і смерти всюди навколо нас) не може приймати добрі новини про спасіння, але цьому протистоїть євангеліє і переслідує тих, хто проповідує у імені Ісуса. Отже, дійсне християнське життя завжди має обидві ці речі. Коли ми не маємо радости заради того, що Господь зробив для нас, ми не живемо правдиво як християни, а також, коли світ не протистоїть нам заради нашої віри у Христі, наша ідентичність як християн є проблематичною.

Nevertheless, there is always a paradox in the Christian life, since even with this deep interior joy, sometimes there is a very severe exterior suffering, because the world (the forces of sin and death all around us) cannot accept the good news of salvation, but opposes the gospel and persecutes those, who preach in the name of Jesus. Therefore, the true Christian life always includes both these things. If we do not have joy on account of what the Lord has done for us, we are not living authentically as Christians, but, if the world does not oppose us on account of our faith in Christ, our identity as Christian is problematic as well.

Я думаю те, що, мабуть, ми маємо настільки маленьку радість, тому що не часто роздумуємо над великими ділами, які Бог зробив у житті кожного з нас. Наближаючись до нашого національного дня подяки, ми повинні пізнати глибоку невдячність, яка наповнює ціле середовище. Ми не є невдячними заради того, що ми є поганими, але заради того, що ми не роздумуємо. День наслідує день у нашому житті без думки або іспиту про те, що Бог робить для нас. Подяка стає порожнім жестом, положеним у порядку одного дня в році, хоча вона повинна бути аспектом кожного дня.

I think that, perhaps, we have so little joy, because we do not often think about the great things that God has done in our lives. Approaching our National Day of Thanksgiving, we should realize the deep ingratitude that fills our whole environment. We are not ungrateful because we are evil, but because we do not think. Day follows day in our life without thought or examination about what God does for us. Thanksgiving becomes an empty gesture, consigned to the schedule of one day a year, although it ought to be a feature of every day.

Біснуватий чоловік у сьогоднішньому євангелії навчає нас того, щоб бути вдячними для цих речей, які Бог Господь зробив задля нас, і не тільки це, але також, щоб розділи́ти ці добрі новини з іншими. Ми мусимо бути зацікавленими у історіях інших людей, але ми не повинні думати те, що вони не будуть зацікавленими у нашій, коли це виявляє піклування люблячого і співчуттєвого Бога.

The demonized man in today’s gospel teaches us that we should be grateful for the things that God has done for us, but not only this. We should also share this good news with others. We must be interested in the stories of other people, but we should not think that they will not be interested in ours, when it reveals the care of a loving and compassionate God.  

Ми можемо отримувати задоволення тут або в майбутньому, а не обидва We Can Have Pleasure Here or Hereafter, Not Both

Історія про багача та Лазаря дає нам стільки речей, які можуть стати предметом корисних роздумів. Наприклад, у тексті Євангелія від святого Луки йдеться про велику прірву, що стоїть між Лазарем, який спочиває на лоні патріарха Авраама, і місцем мук, де знаходиться багач. Різні церковні Отці задавали питання: «що це за прірва?» Особливо інтригує відповідь, яку дає нам Святий Григорій Нісський у Діалозі про душу і Воскресіння. У цій праці Григорій розповідає, що його сестра і вчителька, свята Макрина, сказала йому: «Мені здається, що Євангеліє хоче через кожну з цих дета́лей вказати деякі думки щодо того, що ми шукаємо у зв’язку з душею. Патріарх каже багатому чоловікові: «Ти мав свою частку блага під час свого життя у плоті». Він також говорить про жебрака: «Цей чоловік виконав свій обов’язок, переживши труднощі протягом свого життя» Прірвою, яка розділяє одного від іншого, мені здається, що Святе Письмо викладає важливе переконання... Це, на мою думку, прірва, яка не є земно́ю безоднею, яку створює судження між двома протилежними життєвими виборами. Коли людина вибрала насолоду цього життя і не ви́правила цей поганий вибір шляхом зміни серця, вона створює для себе місце, порожнє від добра в майбутньому. Він копає цю неминучу необхідність, як якусь глибоку і бездоріжну яму. Мені здається, що Святе Письмо використовує «лоно Авраама», в якому терпеливий страждальник знаходить спокій, як символ доброго стану душі. Цей патріарх був першою людиною, яка відда́ла перевагу надії на майбутнє, а не насолоді моментом. Позбавлений усього, що мав на початку свого життя, живучи серед чужинців, він шукав майбутнього процвітання через теперішні страждання. Ми вживаємо слово лоно, коли називаємо частину ко́нтуру моря в переносному значенні. Мені здається, що Святе Письмо вживає слово лоно як символ незмірних цілей, до яких прийдуть ті, хто чеснотливо пливе по життю, відійшовши від життя. Вони зая́корюють свої душі в доброму лоні, як у безпечному пристановищі».

The story of the rich man and Lazarus gives to us so many things that can serve us as subjects of profitable meditation. For example, the text in the Gospel According to Saint Luke refers to a great gulf that stands between Lazarus, who is resting in the Patriarch Abraham's bosom and the place of torment where the rich man is located. Various of the Fathers of the Church have asked the question "what is this gulf?" In particular, the answer provided to us from the Dialogue on the Soul and the Resurrection by Saint Gregory of Nyssa is especially intriguing. In this work, Gregory recounts that his sister and teacher, Saint Macrina, told him: "It seems to me that the Gospel wishes, through each of these details, to indicate some opinions concerning what we are seeking in connection with the soul. The patriarch says to the rich man, "you had your share of goods during your life in the flesh." He also says concerning the beggar, "This man fulfilled his duty by his experience of hardship during his life." By the gulf separating the one from the other, Scripture seems to me to set forth an important belief.... This, in my opinion, is the gulf, which is not an earthly abyss, that the judgment between the two opposite choices of life creates. Once one has chosen the pleasure of this life and has not remedied this bad choice by a change of heart, he produces for himself a place empty of good hereafter. He digs this unavoidable necessity like some deep and trackless pit. It seems to me that Scripture uses 'the bosom of Abraham,' in which the patient sufferer finds rest, as a symbol of the good state of the soul. This patriarch was the first person recorded to have chosen the hope of things to come in preference to the enjoyment of the moment. Deprived of everything he had in the beginning of his life, living among strangers, he searched for a future prosperity through present affliction. We use the word bosom when referring figuratively to a part of the outline of the sea. It seems to me that Scripture uses the word bosom as a symbol of the immeasurable goals toward which those who sail virtuously through life will come to when having departed from life. They anchor their souls in the good bosom as in a safe harbor."

Прочитавши думки́ святої Макрини про безодню, яка відділяє про́клятих від блаженних в цій притчі, ми могли б поставити собі питання: «чому вибір шляху насолоди в цьому житті повинен вести до відмови від насолод майбутнього життя?" Адже, як ми говорили минулого тижня, стосовно тлумачення притчі про сіяча, приємні речі цього світу – це створіння, слуги Божі, які дані нам як засіб для спілкування з Богом. Відповідь на це питання походить від самої природи нашого грішного світу. Оскільки ми грішні істоти з пошкодженою волею, ми не можемо насолоджуватися приємними речами цього життя, не бу́дучи ними поневоленими. Саме з цієї причини необхідне самозречення. Чеснота, особливо чеснота поміркованості, яка пом'якшує наше бажання насолод, можлива лише для того, хто створює в собі дисципліну самозречення.

Having read the thoughts of Saint Macrina regarding the abyss that separates the damned from the blessed in this parable, we might well ask ourselves the question, "why should choosing a path of pleasure in this life lead to the disavowal of the pleasures of the life to come?" After all, as we were saying last week, in relation to the interpretation of the parable of the sower, the pleasant things of this world are creatures, servants of God, which are given to us as a means to communion with God. The answer to this question comes from the very nature of our fallen world. Because we are fallen creatures with damaged wills, we cannot enjoy the pleasant things of this life without being enslaved by them. It is for this reason that self-denial is necessary. Virtue, especially the virtue of temperance, which moderates our desire for pleasures, is only possible for one, who creates in himself the discipline of self-denial.

Коли ми думаємо про це далі, ми виявляємо, що все чеснотне життя неможливе без тієї самої дисципліни самозречення. Ні для кого з нас не є відкриттям те, що чеснота мужності залежить від тієї самої дисципліни. Багато разів ми хотіли б ви́плеснути свій гнів, але ми відмовляємо собі. Подібним чином найчастіше ми повинні проявляти те саме самозречення, щоб виконати свої борги́, як вимагає чеснота справедливості.

When we think further about it, we discover that the whole life of virtue isn't possible without that same discipline of self-denial. It is not a revelation to any of us that the virtue of fortitude depends on the same discipline. There are many times that we would like to vent our anger, but we deny ourselves. Similarly, most often we must exercise the same self-denial in order to fulfill our debts as the virtue of justice requires.

Ми повинні практикувати ту саму дисципліну самозречення, щоб наслідувати Христа. Тут ми бачимо, наскільки стародавні концепції дисципліни та учнівства були пов’язані між собою. Наші предки черпали знання не тільки від своїх учителів. Вони також навчилися мудрості. Іншими словами, вони моделювали себе на своїх вчителів. Ми, учні Христа, повинні робити те саме. Ми повинні навчитися знанням, які Христос передає нам у Євангелії, але ми також повинні навчитися мудрості Його життя, наслідуючи Його в наших щоденних обставинах. Життя Христа – це все життя чесноти. Це біле Світло, яке через призму людської природи розбивається на кі́лька чеснот, які ми можемо зробити присутніми в нашому житті.

We have to practice the same discipline of self-denial in order to imitate Christ. Here we see how much the ancient concepts of discipline and discipleship were connected. Our ancestors not only learned knowledge from their teachers. They also learned wisdom. In other words, they modelled themselves on their teachers. We who are disciples of Christ have to do the same thing. We have to learn the knowledge that Christ conveys to us in the Gospel, but we also must learn the wisdom of His life through emulating Him in our daily circumstances. The life of Christ is the whole life of virtue. It is the white Light, which is broken with the prism of human nature into the several virtues, which we can make present in our lives.

Як учні Доброго Вчителя (як Він Сам каже нам, «тільки один ваш Учитель, це Христос»), ми повинні запитати себе: «Чим я не такий, як Христос? Чого мені ще не вистачає?» Отримавши одну, можливо, дві відповіді на це запитання, ми можемо скла́сти конкретні плани, конкретні цілі, щоб наслідувати Господа Ісуса в певних обставинах, які раніше були для нас місцем проблем.

As students of the Good Teacher (as He Himself tells us, "only one is your Teacher, even the Christ.") we must ask ourselves, "how am I not like Christ? What do I still lack?" Having arrived at one, perhaps two, answers to that question, we can then make specific plans, specific goals to emulate the Lord Jesus in some circumstance that has been a place of trouble for us before.

 

Прихильність до матеріальних речей: Шлях чесноти – це шлях болю Attachment to Material Things: The Way of Virtue is the Path of Pain

У Господній притчі про сіяча, те́рни, які душать тих, хто увірував, ідентифікуються як три речі: тривоги, багатство та задоволення. На поверхневому рівні ми бачимо, що цей список містить один негативний термін і два позитивних. Тривога, ми всі погоджуємося, негативна. Ніхто не хоче цього, і всі, хто його має, прагнуть його усунути. З іншого боку, багатство та задоволення є позитивними речами з точки зору природи. Ці дві категорії складаються з речей, які є створіннями Бога, і, отже, ми стверджуємо, що вони добрі самі по собі. Водночас, однак, ми стверджуємо, що, оскільки вони є меншими істотами, ніж ми, вони не є самоціллю, а засобом досягнення цілей. Це, у свою чергу, відкриває перед нами питання про цілі, з якими ми їх використовуємо.

In the Lord's parable of the sower, the thorns, which choke those who come to believe are identified as three things: anxieties, riches and pleasures. On surface level examination, we see that this list contains one negative term and two positive ones. Anxiety, we all agree, is negative. Nobody wants it, and all who have it strive to eliminate it. On the other hand, riches and pleasures are positive things from a natural point of view. These two categories are composed of things that are creatures of God and, therefore, we affirm that they are good in themselves. At the same time, however, we affirm that, since they are lesser beings than we are, they are not ends in themselves, but means to ends. This, in turn, opens the question to us concerning the ends to which we employ them.

Ми повинні звернути увагу на позитивні моменти в описі, оскільки ми виявимо, що присутність тривоги в нашому житті залежить від цих позитивних елементів. Занепокоєння ґрунтується на страху втратити переваги, якими ми раніше користувалися, а саме багатства та задоволення, які життя могло дати нам у тій чи іншій пропорції.

We must turn our attention to the positive terms in the description, since we will find that the presence of anxiety in our lives is dependent of these positive elements. Anxiety is rooted in the fear of losing the benefits that we have formerly enjoyed, namely, the riches and pleasures that life may have given us in one proportion or another.

Ці Божі створіння, багатства й насолоди життя, є слугами, якими Бог має намір допомогти нам, наближаючи нас до Бога. Проблема виникає, коли ми служимо їм, а не вони нам. Коли ми стаємо залежними від цих речей, ми служимо їм через нашу прив’язаність до них. Як ми знаємо, що ми досягли цього стану? Якщо нам важко розлучитися з ними чи бути без них. Саме з цієї причини Церква завжди намагалася навчити нас безпечнішого шляху: шляху достатності. Коли ми маємо лише те, що нам достатньо, прихильність менш імовірна.

These creatures of God, the riches and pleasures of life, are servants that God intends to help us, bringing us closer to God. The problem arises when we serve them, rather than them serving us. When we become dependent on these things, we serve them, on account of our attachment to them. How do we know that we have reached that state? If it is difficult for us to part from them or be without them. It is for this reason that the Church has always sought to teach us the safer way: the way of sufficiency. When we have only what is sufficient for us, attachment is less likely.

Інша важлива річ, про яку слід пам’ятати про служіння створінням, а не вони нам, це те, що часто присутність цих істот може стати таким же джерелом занепокоєння, як і наше бажання отримати їх і зберегти доступ до них. Ми можемо побачити приклад цього у вченнях самого Господа Ісуса. У притчі про дурня-багача Господь Ісус говорить нам, що занепокоєння багатого спочатку викликане проблемою недостатнього запасу, щоб вмістити його нещодавно придбане багатство. Його нещодавні придбання вимагають будівництва більших сараїв, і його тривога не зникне повністю, доки проект будівництва не буде завершено. Ми всі знаємо людей, які наприкінці життя мають таку велику кількість майна, що навіть не знають, з чого почати, щоб розпорядитися ним розумно та з користю.

Another important thing to remember about serving creatures rather than them serving us is that often the presence of these creatures can become just as much a source of anxiety as our desire to acquire them and to maintain our access to them. We can see an example of this in the Lord Jesus' own teachings. In the parable of the rich fool, the Lord Jesus tells us that the rich man's anxiety is initially motivated by the problem of insufficient storage to accommodate his recently acquired wealth. His recent acquisitions necessitate the building of bigger barns, and his anxiety will not be fully alleviated until the building project is completed. We all know people, who, in the waning years of their lives, have such a great multitude of possessions that they do not even know where to begin, in order to dispose of them in a prudent and useful manner. 

Як і в багатьох інших сферах нашого життя, ми виявляємо, що у випадку «багатства й насолод цього життя» чеснотним шляхом уперед є шлях болю. Це так, тому що ми повинні спочатку запитати себе: «чи буде мені боляче втратити те чи інше?» Ствердна відповідь на це питання є позитивною ознакою прихильності до якогось створіння. Однак є й інші запитання, які слід вирішувати. Тоді ми повинні запитати себе, чи ця конкретна річ відіграє суттєву роль у нашій роботі, наприклад. Я можу, наприклад, виявити, що мені було б дуже боляче втратити комп’ютер, але подальше дослідження виявило б, що цей пристрій є важливим для моєї роботи. Тим не менш, залишається правдою те, що ми завжди знаходимо чесноту в болісних виборах, в усуненні речей, до яких ми прив’язані, і в також наступній свободі, яку це нам приносить.

As with so many other areas of our life, we find that in the case of "the riches and pleasures of this life" the virtuous way forward is the path of pain. This is the case because we need to first ask ourselves, "would it pain me to lose this or that?" The affirmative answer to this question is a positive sign of attachment to some creature. There are other questions that must follow, however. We must then ask ourselves whether that particular thing plays an essential role in our work, for example. I may, for example, discover that it would pain me a great deal to lose my computer, but a further examination would reveal that the device is essential to my work. Nevertheless, it remains true that we will always find virtue in painful choices, in the elimination of things to which we are attached and the subsequent freedom that that brings us.

 

Наїн: Пройти крізь зіпсованість цього світу, щоб відпочити в красі Nain: Passing Through the Corruption of this World to Rest in Beauty

У сьогоднішньому читанні Євангелія ми розповідаємо, що коли Господь Ісус наближався до міста Наїн, похоро́нний кортеж вино́сив тіло людини з міста. Той мертвий був єдиним сином овдовілої матері. Археологічні дослідження на місці Нейн (сучасне місто в Галілеї) підтвердили, що місто ніколи не мало стіни. Таким чином, посилання в Євангелії від святого Луки на ворота міста, очевидно, стосується просто простору між будинками, через які проходила головна дорога. Саме в цьому вузькому провулку між сті́нами будинків Господь Ісус зустрі́в кортеж, зупинив його і воскресив померлого.

In the gospel reading today, we are told that as the Lord Jesus approached the town of Nain a funeral cortege was carrying the dead body of a man out of the town. That dead man was the only son of a widowed mother. Archaeological research at the site of Nein (the modern town in Galilee) has confirmed that the town never had a wall. Thus, the reference of the Gospel According to Saint Luke to the gate of the town is apparently referring to merely the space between the houses through which the main road passed. It was in this narrow alley between the walls of the houses that the Lord Jesus met the cortege, stopped it and raised the dead man to life.

Ще одна річ, яку архео́логи виявили на місці стародавнього Наїну, це наявність помірно великого некрополя. Некрополь (з грецької означає «місто мертвих») є ознакою більшості стародавніх поселень. Протягом тисячоліть люди усвідомлювали, що мертві повинні бути строго відокремлені від живих. Близькість трупів до живого населення міста створювала ризик захворювання через забруднення повітря та води. Таким чином, у всіх стародавніх поселеннях ми знаходимо «місто мертвих» за межами живого міста. Найчастіше, коли місто продовжувало рости, це «місто мертвих» утворювало кільце́ навколо населеного міста, тож будь-які відвідувачі міста му́сили пройти повз гробниці на своїх шлях до міста. Хорошим прикладом є місто Рим, де некрополь утворює майже повне кільце навколо межі старого міста. Подібним чином в Єрусалимі некрополь утворює три чверті кола навколо Старого міста, тоді як за його межами лежить величезний простір сучасного міста. У цьому випадку Старе місто було захищено своїм некрополем від розширення та будівництва сучасного міста, яке могло б загрожувати йому, якби не велика кількість гробниць.

The other thing that archaeologists have discovered at the site of ancient Nain is the presence of a moderately large necropolis. The necropolis (from the Greek for "city of the dead") is a feature of most ancient settlements. For thousands of years, human beings have been aware that the dead must be strictly separated from the living. The proximity of dead bodies to the living population of the city presented risks of disease through the contamination of air and water. Thus, in all ancient settlements we find the "city of the dead" outside the living city. More often than not, as a town continued to grow, this "city of the dead" would form like a ring around the populated area, so that any visitors to the town would have to walk past and through the area of the tombs on their way into the town. A good example is the city of Rome, where the necropolis forms almost a complete ring around the old city limits. Similarly, in Jerusalem, the necropolis forms three quarters of a circle around the Old City, while the vast expanse of the modern city lies beyond. In this case, the Old City has been protected by its necropolis from the expansion and construction of the modern city that may have threatened it if it were not for the great multitudes of tombs.

З опису в Євангелії стає зрозуміло, що Господь Ісус мав пройти повз і крізь гробниці, щоб увійти в місто. Там, на в’їзді до міста, він зустрів похоронну процесію, яка виносила мерця. У цих обставинах ми можемо побачити дуже чітки́й образ і представлення життя в цьому світі. Ми повинні пройти крізь смерть і тлін цього світу, щоб опинитися в істинному місці життя – Царстві Небесному.

It is clear from the description in the Gospel that the Lord Jesus had to walk past and through the tombs in order to enter the town. There, at the entrance of the town, he met the funeral procession bearing the dead man out. It is possible for us to see in these circumstances a very clear image and representation of life in this world. We have to pass through the death and decay of this world, in order to find ourselves in the true habitation of life– the Heavenly Kingdom.

Весь цей епізод дуже нагадує подію, що сталася в Дотані в Самарії шістсот років тому. Там місцеві жи́телі займалися похоронами, коли на їхнє місто несподівано напа́ли сирійські рейдери. Не маючи іншого ви́ходу, вони кинули тіло, яке несли, до найближчої гробниці та втекли. Невідомо, що найближча могила була могилою пророка Єлисея, який помер сто років тому. Коли тіло, яке вони безладно кинули в гробницю, випадково торкнулося кісто́к пророка, чоловік знову ожив. Обидві ці історії показують, що, незважаючи на те, що цей світ є царством зіпсованості, смерті та занепаду, Бог робить життя присутнім навіть тут у надзвичайний і вражаючий спосіб.

The whole episode is highly reminiscent of an event that happened in Dothan in Samaria six hundred years earlier. There, the locals were engaged in a funeral, when their town was unexpectedly attacked by Syrian raiders. Having no other recourse, they tossed the body they were carrying into the nearest tomb and fled. Unbeknownst to them, that nearest tomb was the tomb of the prophet Eliseus, who had died a hundred years earlier. When the body they haphazardly tossed into the tomb came into chance contact with the bones of the prophet, the man came to life again. Both of these stories show that, even though this world is a realm of corruption, death and decay, nevertheless God makes life present even here in extraordinary and astounding ways.

Коли ми бачимо це маленьке містечко та його некрополь, ми також повинні зверну́ти увагу на значення назви міста, а також на глибоке значення його географічного положення. По-перше, назва міста Наїн по-єврейській означає «краса». Наша мета в контексті цієї історії — супроводжувати Господа Ісуса через некрополь цього світу, царство тління та смерті, і прийти до присутності Краси, де є справжнє життя. По-друге, неможливо розглядати місце Наїна без урахування неминучості кінця цього світу. Це тому, що місто Наїн лежить на північній частині рівни́ни Ездрелон, також відомої як рівнина Їзреель. Цю родю́чу сільськогоспо́дарську територію також називають Армагеддо́н (єврейською — гора Мегіддо). Біблія говорить нам, що там відбудеться остання битва між арміями Антихриста та Христа. У кульмінаційний момент цієї битви Христос уб’є Антихриста мечем, який вийде з Його вуст.

As we see this little town surrounded by its necropolis, we should also note the meaning of the town's name, as well as the deep significance of its geographical situation. In the first place, Nain, the name of the town, means "beauty" in Hebrew. Our goal in the context of this story is to accompany the Lord Jesus through the necropolis of this world, the realm of corruption, decay and death and come to the presence of Beauty, where there is true life. Secondly, it is impossible to consider the site of Nain without considering the inevitability of the end of this world. This is the case because the town of Nain lies on the northern age of the Plain of Esdraelon, otherwise known as the Plain of Jezreel. This fertile farming area also goes by the name of Armageddon (the mountain of Megiddo in Hebrew). The Bible tells us that the last battle will occur there between the armies of Antichrist and those of Christ. At the culmination of that battle, Christ will slay the Antichrist with a sword that comes out of His mouth.

Сама ситуація цього міста спонукає нас заду́матися про кінець світу, перемогу Христа та прихід Царства Небесного в повноті. Кожен аспект цього насиченого епізоду спонукає наші серця й розуми зупинитися на нашому кінцевому пункті призначення, нашому приході на спочинок у Красі, Небесному Царстві. Наш перехід через некрополь цього світу, сповнений тління та смерті, є тимчасовим і примарним. Ми повинні продовжувати йти до нашої мети з тугою в серці, щоб не стати подібними до одержимого демоном із Гадари, який «жив у гробницях». Як сумно буде, якщо ми заблукаємо і зробимо цей світ корупції нашою метою.

The very situation of this town makes us think about the end of the world, the victory of Christ and the coming of the Heavenly Kingdom in its fullness. Every aspect of this rich episode raises our hearts and minds to dwell upon our final destination, our coming to rest in Beauty, the Heavenly Kingdom. Our passage through the necropolis of this world, full of corruption, decay and death is temporary and illusory. We must keep going towards our goal with longing in our hearts lest we become like the demon-possessed man of Gadara, who "dwelt in the tombs." What a sad thing it will be if we lose our way and make this world of corruption our goal.

 

Єдність в нас і між нами Unity In Us and Among Us

Молитва Господня за єдність у контексті сьогоднішнього євангельського читання вважається основою прагнення християн до єдності. Ми розуміємо, що роз’єднаність між християнами суперечить волі Христа, і визнаємо брак єдності результатом гріха.

The Lord's prayer for unity in the context of today's gospel reading is regarded as being the foundation for the desire among Christians for unity. We understand the disunity among Christians to be contrary to the will of Christ and we recognize the lack of unity as the result of sin.

Гріх створює глибоку роз’єднаність у нас окремо, у нашому людському роді і, нарешті, навіть у Тілі Христа. Єдиний спосіб відновити єдність на будь-якому з цих рівнів – це піти шляхом покаяння і повністю покластися на Христа.

Sin creates a profound disunity in us individually, in our human race and finally, even in the Body of Christ. The only way to restore unity on any of these levels is to follow the way of repentance and to put all confidence in Christ.

Гріх породжує роз'єднаність насамперед в особистості, і ця роз'єднаність є парадигмою для всіх інших розломів і поділів, які ми бачимо на вищих рівнях. Душа людської істоти глибоко розділена, так що наші нижчі сили більше не підвладні вищій силі розуму. Замість того, щоб нами керував розум, нами керують гнів, хтивість, страх тощо. Христос у Своїй роботі серед нас зцілює цей поділ, але потенційно. Його робота повинна бути застосована до кожного з нас через використання нашої свободи, прийняття шляху покаяння та покладання нашої віри в Нього, Хто переміг смерть, воскреснувши з неї на третій день.

Sin creates disunity in the individual first of all, and this disunity is paradigmatic for all the other fractures and divisions, which we see at higher levels. The soul of the human being is deeply divided, so that our lower powers are no longer subject to the higher power of reason. Rather than being ruled by reason, we are ruled by anger, lust, fear and the like. Christ, in His work among us, heals this division but potentially. His work must be applied to each of us through the exercise of our freedom, embracing the way of repentance and putting our faith in Him, Who conquered death by rising from it on the third day.

Головним таїнством Божественної Літургії є воскресіння, яке завершується нашим сопричастям у воскреслому Тілі та Крові Господа. Іншими словами, через це спілкування ми беремо участь у Його житті. Ми змінюємося внутрішньо, відновлюємося як безсмертні істоти. Однак, щоб досягти цієї кульмінації, Літургія проводить нас через процес спо́гадів. Ми згадуємо всю нашу історію від створення світу. Особливо ми згадуємо працю Христа, яка є центром і значенням усієї тієї історії.

The Divine Liturgy has the resurrection as its central mystery and it culminates in our communion in the risen Body and Blood of the Lord. In other words, through that communion we come to share in His life. We are changed inwardly, restored as immortal beings. In order to reach this culmination, however, the Liturgy brings us through a process of recollection. We recall our whole history from the creation of the world. Especially, we recall the work of Christ, which is the centerpiece and meaning for that entire history.

На початку Божественної і Святої Літургії ми проголошуємо нашу мету і долю. Як ми говоримо в Господній молитві: «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі», так ми говоримо: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа». Царство є нашим призначенням. Царство Небесне – наша мета. Насправді так було завжди. Ще до того, як наш рід впав у гріх, нам судилося розділити життя Бога. Тому Він створив нас. Він хотів поділитися з нами своїм вічним щастям. Однак наш рід через обман диявола зрадив Бога і впав у гріх і смерть.

At the beginning of the Divine and Holy Liturgy, we declare our destination and goal. Just as we say in the Lord's Prayer "Thy Kingdom come, Thy will be done on earth as it is in Heaven," so too we say, "Blessed be the Kingdom of the Father and of the Son and of the Holy Spirit." The Kingdom is our destination. The Kingdom of Heaven is our goal. In fact, it always was. Even before our race fell into sin, we were destined to share the life of God. That's why He created us. He wanted to share His everlasting happiness with us. However, our race, because of the Devil's deception, betrayed God and fell into sin and death.

Важко зрозуміти і навіть уявити жахливі страждання зла, в які впав людський рід до приходу Христа. Насильство, яке панувало у світі, було настільки великим, що Бог одного разу знищив світ по́топом і знову почав його через Ноя та його сім’ю. Однак навіть після потопу ми бачимо світ, який був злим і жалюгідним, у якому, наприклад, люди були змушені воювати один з одним і вбивати один одного заради розваги. Натовп був у за́хваті від бі́йні. У цей сумний період Бог не покинув світ, але послав пророків, головним чином через Свій народ Ізраїль, щоб скерувати людей назад до пізнання Бога. У Божественній Літургії ми згадуємо цей сумний період в історії світу, коли співаємо Єктенію Миру. Наше безперервне благання до Бога в нещасті гріха і смерті: «Господи, помилуй».

It is hard to understand and even visualize the terrible misery of evil into which the race of human beings had fallen before the coming of Christ. The violence that reigned in the world was so great that God once destroyed the world by flood and started it again through Noah and his family. Yet, even after the flood, we see a world that was evil and miserable, in which, for example, people were forced to fight one another and kill one another for entertainment. The crowds were delighted with the carnage. During this sad period, God didn't abandon the world, but sent prophets, mainly through His people Israel, to steer people back towards the knowledge of God. In the Divine Liturgy, we remember this sad period in the history of the world when we sing the Ektenia of Peace. Our continuous cry to God in the misery of sin and death is, "Lord, have mercy."

Коли ми молимось цю Єктенію на початку Божественної Літургії, ми повинні підняти свій розум і серце, щоб згадати той жалюгідний стан і водночас бути вдячними Богові за те, що Він відвідав нас і спас нас у Христі. Подібно до того, як ми думаємо про історію цілого людського роду до пришестя Христа, ми також повинні розмірковувати про наші власні страждання окремо від Нього. Ми повинні визнати, що ми ніщо без Нього і що ми покладаємось на Його любов до нас навіть у самій своїй істоті. Подивіться, як далеко ми впали, і як рід, і як окремі люди, але Христос підхопив нас і повернув нам ще більшу спадщину.

When we pray this Ektenia at the beginning of the Divine Liturgy, we should raise our minds and hearts to recall that miserable state and, at the same time, be thankful to God for the way that He has visited us and saved us in Christ. Just as we think about the history of the whole human race before the coming of Christ, we should also reflect on our own misery apart from Him. We should admit that we are nothing without Him and that we rely on His love for us even for our being itself. Look how far we have fallen, both as a race and as individuals, and yet Christ has picked us up and restored us to an even greater inheritance.

Він відновив єдність у нас і між нами. Єдність усередині нас ми називаємо здоров’ям. Єдність між нами ми називаємо миром. Ми не бачимо миру навколо нас у світі? Христос є мир. Він приходить до нас у відповідь на покаяння і повну довіру до Нього.

He has restored unity in us and among us. The unity within us we call health. The unity among us we call peace. We don't see peace around us in the world? Christ is peace. He comes among us in answer to repentance and total confidence in Him.

  

Бог сподівається, що ми будемо «грати мов Бог» God Hopes We Will "Play God"

Для багатьох наших людей не буде несподі́ванкою те, що Божественна Літургія насправді починається за десять-п’ятнадцять хвилин до відкриття завіси іконостасу. Кі́лька років тому у нас була ви́ставка, на якій ми молилися проскомидію перед іконостасом на очах всіх людей. Тим не менш, корисно нагадати собі зміст і значення цього обряду, а також поміркува́ти над тим, що відбувається після нього.

It will not be a surprise to many of our people that the Divine Liturgy actually begins a good ten to fifteen minutes before the curtain of the iconostas is opened. A few years ago we had an exhibition in which we prayed the proskomedia rite in front of the iconostas in view of all the people. Nevertheless, it is useful to remind ourselves of the content and meaning of that rite, and to reflect as well upon what comes after it.

Чин проскомидії нам важливо пам’ятати, оскільки він символізує передбачення і Боже провидіння. Ще до того, як Бог почав Свою роботу зі створення, Він знав кожну деталь того, що станеться. Оскільки Він не живе в часі, а бачить весь час з точки зору вічності, ніби кожна мить відбувається одночасно, Він має певне й безпомилкове передбачення того, як Його вільні створіння використовуватимуть свою свободу, навіть якщо Він має не змушувати їх виконувати будь-які їхні вільні дії.

The rite of the proskomedia is important for us to keep in mind, because it represents the foreknowledge and Providence of God. Before God even began His work of creation, He knew every detail of what would happen. Since He does not live in time, but sees all of time from the perspective of eternity, as if every moment were happening at once, He has certain and infallible foreknowledge of the way that His free creatures will use their freedom, even though He has not caused them to perform any of their free acts.

Проскомидія представляє Боже передбачення всього плану спасіння. Цей обряд починається з того, що Ягня (велика частинка хліба) вирізається з буханки навколо. Це нагадування нам про те, що Агнець Божий, Ісус Христос, Логос, Друга Особа Пресвятої Трійці, був «убитий від заснування світу», як говорить нам святий апостол Іван Богослов в Одкровенні. Потім з буханок також вирізають інші частинки. Ці частинки представляють усіх нас, усіх членів Церкви Христової, Його Містичного Тіла. Усі вони зібрані разом, розташовані навколо Агнця на дискосі, нагадуючи про вічний план спасіння.

The proskomedia represents God's foreknowledge of the entire plan of salvation. This rite begins with the Lamb (the large particle of bread) being excised from the surrounding loaf. This is the reminder to us that the Lamb of God, Jesus Christ, the Logos, Second Person of the Holy Trinity, was "slain from the foundation of the world" as the Holy Apostle John the Theologian tells us in the Apocalypse. Then other particles are excised from the loaves as well. These particles represent all of us, all the members of Christ's Church, His Mystical Body. They are all gathered together, arranged around the Lamb on the diskos, recalling the eternal plan of salvation.

З цієї точки зору проскомидія водночас втішає і лякає. Це втішає, тому що ми бачимо в ньому запевнення, що Бог повністю контролює всесвіт, який Він створив. Він Всемогутній і Всезнаючий, але Він також Вселюблячий і Милосердний. У проскомидії, іншими словами, ми можемо почути ту саму впевненість, яку Бог дав нам через Свого пророка Єзекіїля, коли Він сказав: «Я відкрию гроби ваші, і ви воскреснете з них, народе мій». Але водночас це обряд, що лякає, бо нагадує нам про Божий дар свободи. Ми змушені розмірковувати про наслідки поганого використання цього дару.

From this perspective, proskomedia is both comforting and haunting. It is comforting, because we see in it an assurance that God is in complete control of the universe that He has made. He is All-Powerful and All-Knowing, but He is also All-Loving and All-Compassionate. In the proskomedia, in other words, we can perceive the same assurance that God gave to us through His prophet Ezekiel, when He said, "I will open your graves and have you rise from them, O my people." Yet, at the same time, it is a haunting rite, because it reminds us about God's gift of freedom. We are forced to contemplate the consequences of using that gift badly.

Після проскомидії відбувається кадіння всієї церкви. Це обряд, який вшановує і представляє саме Сотворення. Відкривається завіса іконостасу і диякон кадить спочатку святиню, а потім і всю церкву, згадуючи, що на початку Бог створив «небо (святиню) і землю (решту церкви)». Солодкий аромат ладану нагадує нам, що Бог створив усе добре, як каже Біблія: «Бог побачив, що це добре», і «Бог не вчинив смерті, і Він не радіє знищенню живих, але Він створив всі речі, які вони могли існувати».

What follows the proskomedia rite is the incensing of the entire church. This is the rite that commemorates and represents Creation itself. The curtain of the iconostas is opened and the deacon incenses first the sanctuary and then the entire church, recalling that in the beginning God created "the heavens (the sanctuary) and the earth (the rest of the church)." The sweet fragrance of the incense reminds us that God created everything good, as the Bible tells us, "God saw that it was good," and "God did not make death, nor does He rejoice in the destruction of the living, but He made all things that they might have being."

Цей самий солодкий аромат походить від соку певних африканських дерев, які, за словами Святого Письма, росли в Раю до того, як людський рід впав у гріх. Цей запашни́й сік спалювався протягом тисячоліть у храмі Старого Закону, а тепер його спалюють у храмі Нового Закону, нагадуючи нам, що, як сказано в сьогоднішньому читанні Апостола, «Бог може збагатити нас усією благодаттю». Бог дав нам і дасть усе, що нам потрібно, зі щедрості Його Сотворення, якщо ми довіряємо Йому. У цьому представленні Божої роботи Сотворення ми піднімаємо очі нашого серця до всіх «добрих справ» Бога щодо нас, які створені за Його образом і подобою. Він дав нам усі добрі речі Сотворення, щоб ми могли бути подібними до Нього, творячи добрі справи за допомогою того, що Він нам дав.

This same sweet fragrance is derived from the sap of certain African trees, which the Scripture tells us grew in Paradise before the human race fell into sin. This fragrant sap was burned for thousands of years in the temple of the Old Law and now it is burned in the temple of the New Law, reminding us that, as the epistle reading today told us, "God can make every grace abound for us." God has given us and will give us everything we need from the bounty of His Creation if we trust in Him. In this representation of God's work of Creation, we raise the eyes of our hearts to all of God's "good works" towards us, who are created in His image and likeness. He has given us all the good things of Creation, so that we can be like Him, doing good works with what He has given us.

Коли ми стоїмо посеред храму, вдихаючи пахощі дерев, які росли в Раю, перш ніж ми впали в гріх, ми бачимо, як це зображення Сотворення пов’язане з проскомидією, яку ми щойно закінчили. Бог знав наперед, що багато Його улюблених створінь зловживатимуть своєю свободою і відвернуться від Нього, але Він все одно створив всесвіт у всій його доброті. У цьому всесвіті Він створив нас, людей, «маленькими богами» в надії, що ми будемо «грати мов Бог» в контексті цього Сотворення. Сьогодні «грати мов Бог» має поганий відтінок, оскільки нагадує про те, як люди зарозуміло присвоюють прерогативи Бога, не наслідуючи Його любові та співчуття. Бог хоче, щоб ми дійсно «грали мов Бог», наслідуючи Його в усіх відношеннях. Він зробив це безмежно легшим у цю останню епоху світу, ставши одним з нас і давши нам заповідь: «Любіть один одного, як Я вас полюбив».

As we stand in the midst of the temple, breathing the fragrance of the trees that grew in Paradise, before we fell into sin, we can see how this representation of Creation ties together with proskomedia, which we just finished. God knew beforehand that many of His beloved creatures would misuse their freedom and turn away from Him, but He established the universe in all its goodness anyway. In this universe, He established us human beings as "little gods," in the hope that we would "play God" in the context of this Creation. Today, "playing God" has a bad connotation, because it recalls the way that human beings arrogantly assume the prerogatives of God without emulating His love and compassion. God wants us to really "play God," emulating Him in every way. He has made this infinitely easier in this last age of the world by becoming one of us and giving us the commandment, "Love one another as I have loved you."

 

Демони — це найбільша загроза Demons are the Greatest Threat

Дивовижний збіг євангельського читання на сьогодні зі святим, якого ми згадуємо. Сьогодні – день пам’яті священномученика Кипріяна та його співстрадниці Юстини. Згідно з розповіддю про їхнє життя, святий Кипріян був могутнім чаклуном, поклонником бісів, який зрештою був навернений до християнської віри за прикладом святої Юстини. Кипріян був найнятий заможною людиною в місті Антіохії, щоб заклинати Юстину, щоб вона закохалася в цього чоловіка. Однак Юстина була християнкою, яка дала обітницю дівоцтва і проводила час у молитві та пості. У результаті магічні зусилля Кипріяна не принесли результату. Усі його чари були марні проти Юстини. Зрештою Кипріян зрозумів, що має справу з силою, більшою за нього самого і більшою за демонів, яким він служив. Він покинув практику чаклунства і став християнином. Згодом його обрали єпископом свого міста. Він і Юстина віддали своє життя за християнську віру під час гонінь імператора Діоклетіана.

There is a wonderful coincidence between the gospel reading for today and the saint whom we commemorate. Today is the feast day of the Holy Hieromartyr Cyprian and his fellow sufferer, Justina. According to the account of their lives, Saint Cyprian was a powerful sorcerer, a worshipper of demons, who was ultimately converted to the Christian faith by the example of Saint Justina. Cyprian had been hired by a wealthy man in the city of Antioch to cast spells upon Justina, in order to make her fall in love with the man. Justina, however, was a Christian, who had made a vow of virginity and spent her time in prayer and fasting. As a result, the magical efforts of Cyprian were to no avail. All his spells were useless against Justina. Ultimately, Cyprian understood that he was dealing with a power greater than himself and greater than the demons he served. He gave up the practice of sorcery and became a Christian. Eventually, he was chosen to be the bishop of his city. He and Justina both gave their lives for the Christian faith during the persecution of the Emperor Diocletian. 

Цей збіг у темах читання Євангелія та святих того дня є гарною нагодою для нас поміркувати над повною дурістю людей, які часто вступали в союзи зі злими, надприродними істотами, які ненавидять людство, щоб отримати помста іншим людям. Демони лише бажають нашого знищення, але ми настільки нерозумні, що часто приходили до них у пошуках якоїсь вигоди.

This coincidence in the themes of the gospel reading and the saints of the day is a good opportunity for us to meditate on the utter foolishness of human beings, who have often made alliances with malicious, preternatural beings, who hate mankind, in order to get revenge on other human beings. The demons only desire our destruction, and yet we are so foolish that we have often gone to them seeking some sort of benefit.

Те саме, що стосується чаклунства та темних мистецтв, є істинним і в повсякденному житті. Будь-який союз, який ми укладаємо зі злом, навіть найменшим, зрештою призведе лише до зла. Ненавидь демонів до нас не пом’якшує той факт, що ми прагнемо їхньої дружби. Навпаки, ця огида тільки посилюється, тому що демони дуже добре знають величезні блага, які Бог пропонує людям. Незважаючи на те, що демони ненавидять Бога, вони ненавидять людей ще більше через людську зневагу до благодаті та благословень, які пропонує Бог.

The same thing that is true in the case of sorcery and the dark arts is the true also in everyday life. Any alliance that we make with evil, even in the smallest way, will ultimately only lead to evil. The demons loathing of us is not mitigated by the fact that we seek their friendship. On the contrary, that loathing is only increased, because the demons know very well the tremendous benefits that God has offered to human beings. The demons, even though they hate God, they hate human beings all the more because of human disdain for the grace and blessings that God offers.

Людські істоти, які об’єднуються з демонами, для них не що інше, як корисні ідіоти, дурні, які співпрацюють із власним знищенням. З самого початку альянс спрямований демонами на знищення як того, хто звертається до них за допомогою, так і тих, з ким він або вона ворогує. Сказати, що демонам не можна довіряти виконання своєї сторони будь-якої угоди, — це найбільше недомовлення в історії. Крім того, для людей думати, що вони можуть перевершити своїх демонічних супротивників у хитрості, є ще більшою помилкою, ніж довіряти їм. Усі люди за порядком порівняння у багато, багато разів менш розумні, ніж вони є, і демони з презирством дивляться на грубий спосіб, яким ми повинні здобувати знання за допомогою почуттів. Ми завжди повинні пам’ятати, що якою б сильною і великою не була ворожнеча між нами та іншими людьми, ненависть демонів до нас є незмірно більшою.

Human beings that ally themselves with demons are nothing more to them than useful idiots, fools that cooperate with their own destruction. From the very beginning, the alliance is aimed by the demons at the destruction of both the one who seeks their help and those with whom he or she is at enmity. To say that the demons cannot be trusted to fulfill their side of any agreement is history's greatest understatement. Further, for human beings to think that they can outdo their demonic adversaries in cunning is an even greater mistake than trusting them. All human beings are by order of comparison many, many times less intelligent than they are, and the demons look with scorn upon the crude way that we must acquire knowledge by means of the senses. We must always keep in mind that no matter how strong and great the enmity may be between us and other human beings, the hatred, which the demons have for us is immeasurably greater. 

Я звертаюся, зокрема, до наших чоловіків. Особливо ми, чоловіки, повинні прийняти рішення наслідувати Господа Ісуса, як Він з’являється в цьому сьогоднішньому євангельському читанні. Це наше божественно призначене покликання бути захисниками жінок і дітей. Чоловіки повинні діяти, щоб захистити жінок і дітей від природи і злих людей, але ще більшим є наше завдання захистити від дій демонів, так само як ми бачимо, як Господь Ісус рятує вдову та її дочку від демонічного впливу.

I address myself particularly, at this point, to our men. It is especially us men, who must resolve to emulate the Lord Jesus as He appears in this gospel reading today. It is our divinely-appointed vocation to be the protectors of women and children. Men must take action to protect women and children from nature and evil people, but it is even more our task to protect against the actions of demons, just as we see the Lord Jesus save the widow and her daughter from demonic influence.

Ми навіть не можемо сподіватися виконати свою роль захисників від цих найнебезпечніших ворогів, якщо не будемо людьми, відданими молитві, тому що сила для цього захисту походить лише від Бога. Чоловік, який стежить за своїми думками і молиться Богу в своєму серці, є надійним захисником своєї родини від дій демонів. У свою чергу, він обачливо ставиться до того, що він дозволяє і що він забороняє членам своєї родини, щоб вони були захищені від цих серйозних загроз.

We cannot even hope to fulfill our role as protectors against these most dangerous enemies if we are not people committed to prayer, because the strength for this defense comes only from God. The man who is watchful over his own thoughts and prays to God in his heart is a trustworthy protector of his family against the actions of the demons. In turn, he is circumspect concerning what he allows and what he forbids among the members of his family, so that they are protected from these grave threats.