Сила імен The Power of Names

Сьогоднішнє читання Євангелія про поведінку святого Йосифа, захист Святої родини та втеча до Єгипту є гарним нагадуванням про важливість імен у біблійній культурі. Вважалося, що імена містять суть того, що було названо. Це було настільки правдиво, що якщо ви знали чиєсь ім’я, це означало, що ви маєте владу над цим або, принаймні, право на це. Задля сили імен для стародавніх євреїв, імена зазвичай оберігали, охороняли та цінували. Імена були ретельно підібрані, і, як тільки вони були обрані, вони лише рідко змінювалися з найстрашніших причин. У Новому Завіті Христос Господь дає нові імена деяким особам, і присвоєння цих імен зазвичай надає їм нову владу чи посаду. Найпомітнішим прикладом є святий апостол Петро, ​​ім’я якого Господь Ісус змінив на Петро (або Кефа, по-арамейськи), щоб позначити, що цей апостол став лідером усіх апостолів. Так само Господь Ісус також називає святих апостолів Якова та Івана Боанергами (Синами грому), і вони разом з Петром утворюють внутрішнє коло між Дванадцятьма, яке присутнє в певні ключові моменти Господнього служіння: Преображення на горі Фавор, воскресіння дочки Яіра, агонія в Гетсиманському саду та ін.

The Gospel reading today concerning the conduct of Saint Joseph in the protection of the Holy Family and the flight into Egypt is a good reminder to us of the importance of names in biblical culture. Names were thought of as containing the essence of the thing that was named. This was so true that, if you knew something’s name, that meant that you had power over it, or, at least, a claim on it. Because of the power of names for the ancient Hebrews, names were usually guarded, protected and treasured. Names were carefully chosen, and, once they had been chosen, they were only rarely changed for the direst reasons. In the New Testament, Christ the Lord gives new names to certain persons, and the assigning of these names usually confers on them a new authority or position. The most notable example is the Holy Apostle Peter, whose name is changed by the Lord Jesus to Peter (or Kefa, in the Aramaic) to signify that that Apostle was becoming the leader of the apostles at large. Similarly, the Lord Jesus also names the Holy Apostles James and John  as the Boanerges (the Sons of Thunder), and they, together with Peter, form an inner circle among the Twelve that is present at certain pivotal moments in the Lord’s ministry: the Transfiguration on Mount Tabor, the resurrection of the daughter of Jairus, the agony in the Garden of Gethsemane, etc.

Також вважалося, що ім’я певною мірою передвіщає долю людини. Це добре видно в рішенні Патріарха Якова змінити ім’я свого молодшого сина, мабуть, тому, що він боявся впливу, який це ім’я матиме на життя його сина. Його мати, Рахіль, назвала дитину Бен Оні (Син мого смутку), але після смерті Рахілі, Яків узяв це питання в свої руки, вирішивши перейменувати дитину на Беніямин (Бен Ямін = Син моєї правої руки). Подібним чином ми знаходимо приклад людини, яка піднялася над викликами, які передвіщало його ім’я. У Першій книзі Хронік ми дізнаємося про чоловіка, якого його мати назвала Ябец (що означає біль). Тим не менш, через зло, яке передвіщає його ім’я, Ябец завжди прагнув бути джерелом радості й розради для інших, щоб НЕ бути джерелом болю. Саме для цього наміру він звернувся до Господа з молитвою: «Господи, будь ласка, по-справжньому благослови мене і примножи мої володіння. Нехай твоя рука буде зі мною, щоб уберегти мене від зла, щоб я не завдав болю».

The name was also thought to portend a person’s destiny to a certain extent. This is clearly visible in the decision of the Patriarch Jacob to change his youngest son’s name, apparently because he feared the influence that that name would have on his son’s life. The infant had been named by his mother, Rachel, Ben Oni (Son of My Sorrow), but Jacob, after Rachel’s death, took the matter in hand, deciding to rename the child Benjamin (Ben Yamin= Son of My Right Hand). In a similar way, we find an example of a man who rose above the challenges that his name portended. In the First Book of Chronicles, we learn of a man whom his mother named Jabez (which means pain). Nevertheless, because of the evil portended by his name, Jabez always strove to be a source of joy and consolation to others, so as NOT to be a source of pain. For this very intention he directed a prayer to the Lord, “Lord, please truly bless me, and enlarge my properties. May your hand be with me to keep me from evil, so that I may not cause pain.”

Людина в центрі сьогоднішнього читання Євангелія, святий Йосиф Обручник, мав ім’я, яке було дуже важливим в історії його народу, Ізраїлю. Йосиф — це єврейське слово для збільшення, процвітання. Спочатку це ім’я було дано одному з біблійних патріархів, Йосифу, сину Якова (інакше відомий як Ізраїль). Йосиф, як і його брат Веніямин, був сином Рахілі, улюбленої дружини Якова. Рахіль залишалася безплідною протягом багатьох років, а її сестра Лія (інша дружина Якова) мала багато дітей, тому що Бог змилувався над Лією, тому що вона була нелюба. Нарешті, Рахіль народила Йосифа, і вона дала йому це ім’я, тому що, на її думку, його народження було ознакою зміни хвилі в її битві з його сестрою. У житті цього Йосифа постійно спостерігається збільшення і процвітання. Незважаючи на епічну історію зради, проданого в рабство своїми рідними братами, Йосиф стає другою наймогутнішою людиною в Єгипті. Бог веде його до цього надзвичайного процвітання за допомогою мрій.

The man at the center of today’s Gospel reading, Saint Joseph the Betrothed, had a name that was very important in the history of his nation, Israel. Joseph is the Hebrew word for Increase, Prosperity. This name was given originally to one of the biblical Patriarchs, Joseph the son of Jacob (otherwise known as Israel). Joseph, like his brother Benjamin, was a son of Rachel, Jacob’s favorite wife. Rachel had remained barren for many years, while her sister Leah (Jacob’s other wife) had many children, because God had pity on Leah, because she was unloved. Finally, Rachel bore Joseph, and she gave him that name because, in her mind, his birth was a sign of the tide turning in her battle with his sister. In that Joseph’s life, increase and prosperity are continually apparent. Despite an epic story of betrayal, being sold into slavery by his own brothers, Joseph rises to become the second most powerful man in Egypt. God leads him on to this extraordinary prosperity by means of dreams.

Знову ж таки, у біблійному світогляді імена мають найвище значення і особливо вказують на аспекти долі тих, хто їх отримує. Ну і святий Йосиф Обручник, чоловік Пресвятої Богородиці, був також чоловіком, керованим мріями. Однак у його випадку відбувається глибоке збільшення та процвітання, яке є цілком духовним. Це духовне збільшення і процвітання настільки глибокі, що бути правителем Єгипту ніщо в порівнянні. Спочатку він стає подружжям Пресвятої Богородиці, потім уподібнюється до батка Самому Воплоченому Богу. Іншими словами, у святому Йосифі ми дуже чітко бачимо підтвердження слова, вимовленого Самим Господом Ісусом: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне». Бідні духом бідні, бо мають лише Одну Річ, але Вона більша за все інше.

Once again, in the biblical worldview, names are of the highest importance and they particularly indicate aspects of the destiny of those who receive them. Well, Saint Joseph the Betrothed, the husband of the Most Holy Mother of God was a man led by dreams as well. However, in his case, there is a profound increase and prosperity that is entirely spiritual. This spiritual increase and prosperity are so profound that it makes being the ruler of Egypt look like nothing at all. First, he becomes the spouse of the Most Holy Mother of God, then he becomes like a father to the Incarnate God Himself. In Saint Joseph, in other words, we see very clearly the confirmation of the saying uttered by the Lord Jesus Himself, “blessed are the poor in spirit, for theirs is the Kingdom of Heaven.” The poor in spirit are poor because they have only one Thing, but that One is greater than everything else.

В Одкровенні, Бог обіцяє кожному з нас, що якщо ми будемо вірні Йому, Він дасть нам нове ім’я, відоме тільки Йому. Іншими словами, Він дає нам нову долю, новий спадок і нове життя, повне духовного процвітання та вічного зростання.

In the Apocalypse, God promises each and every one of us that if we are faithful to Him, He will give us a new name known only to Himself. In other words, He is giving us a new destiny, a new inheritance and a new life full of spiritual prosperity and eternal increase.

What Can We Learn From A Star?

In the Church’s hymns for the feast day of the Nativity of Our Lord, God and Saviour Jesus Christ, very often we find the star mentioned, and, indeed, the Gospel reading for the feast itself tells us the story of the visit of the Wise Men from the East, who followed the star to Bethlehem, to the cave-stable in which Christ was born.  According to the Holy Gospel, the Wise Men said to King Herod: “Where is the newborn King of the Jews? For we saw His star in the East and we have come to worship Him.” And, on the eve of the feast, we already sing: “The Persian Magi clearly recognized the heavenly King born on earth. Led by a bright star, they arrived at Bethlehem bearing choice gifts of gold, frankincense and myrrh; and falling down, they adored Him; for they saw the eternal One, lying as a Child, in the cave.” And the special tropars, which we sing during the readings, remind us: “You were born in a cave, hidden from the eyes of all; but the heavens revealed You to all by means of a star, O Saviour. It brought the Magi to adore You; they worshiped You in the fervour of their faith. Have mercy upon all of us,” and “You have shone forth from the Virgin, O Christ, Sun of Justice. A star found You, whom nothing can contain, manifested in the cave. It led the Magi to adore you. With them, we worship You, O Giver of life, glory to You!”

These beautiful hymns show us the importance of the heavenly star for us. It is worth noting as well, that according to our tradition, when a group of carolers goes out from house to house, sharing the joyful news of Christ’s Birth, they always carry the star with them.  This symbol is very important for us, because it encapsulates so well the entire mystery of the Incarnation, which we celebrate, for God descended from Heaven to be with us, but He did not leave Heaven and the Royal Throne of His Father, but He remained there also, for He, just as we say of the Holy Spirit, is “everywhere present and fills all things.” In Christ, Heaven and Earth are united, just as God and the human race are united in Him. 

Of course, the Holy Church has always condemned astrology, for the basis of this pseudo-science is the idea, that the movement of the heavenly bodies (the stars and planets) constrains human free will according to regular, observable laws, and if we understand these laws, then we are able to predict the future.  But St. Augustine, in his book Confessions, revealed the fundamental error of astrology as long ago as the fourth century, for he observed that two people, who were born on the same day, and at the same time, and, therefore, under the same horoscope, had two very different fates.  It is, in fact, not possible to predict the future, because the future belongs to God.  Instead, it is necessary for us to look to Heaven in prayer, in order to ask for understanding and insight.  Nevertheless, there is a good astrology, so to speak, which looks upon the heavenly bodies, and regards them as symbols, which teach us about virtue.

Our Holy Father Ephrem the Syrian speaks to us about this good astrology in his Hymns on the Nativity.  In the sixth Hymn, St. Ephrem reminds us that Christ our God had two heralds, when He came among us in the Incarnation: one in heaven—the bright star, and the other on the earth—St. John the Baptist.  He says: “In the heights, just as in the depths, this Child has two heralds: the bright shining star, which shines in the heights, and John also becomes His herald here on earth.  Behold the two heralds—one from the earth, the other from heaven.  This one in the highest preaches concerning His Nature, which is from the Majesty, and this one in the depths preaches concerning His nature, which is from humanity.  O what a great wonder! By these two, His Divinity and humanity are proclaimed.  The Star reminds the person, who thinks that He is only terrestrial, that He is also heavenly; but, John reminds him, who thinks that He is only a pure Spirit, that also He is corporeal.” This beautiful hymn shows us the correspondence between heaven and earth, which we see in the Incarnation.  We need to show the same harmonious correspondence in our lives, because we ought always to work so as to make heavenly virtues present on the earth.  A star shines with great purity and constancy, and we must imitate these heavenly bodies according to their virtues.  Our faith, hope and love need to be as immovable as the stars, heedless as they are of the circumstances of this world. 

ІN CHRIST, WE HAVE NO CAUSE FOR SHAME

The reading of the genealogy of our Lord Jesus Christ from the Holy Apostle and Evangelist Matthew is an opportunity for us to meditate on the mystery of the Incarnation in a special way, since we see that God became a member of a specific human family, having a specific role in world history. We note especially the names of the women, whom the Evangelist includes in the holy genealogy, because, unlike the male ancestors, only five women are named: Tamar, Rahab, Ruth, Bathsheba and, finally, Mary, the mother of the Lord Jesus. Actually, Bathsheba, the wife of King David, is not even clearly named, but is called “the wife of Uriah,” on account of her former husband, Uriah the Hittite, whom King David murdered, in order to marry her. Except for the Most Holy Mother of God and Ever-Virgin Mary, all these women were foreigners; Tamar and Rahab were Canaanites; Ruth was from Moab, and Bathsheba was a Hittite. The Evangelist includes these important names, because, in this way, he shows the universal purpose and mission of the Messiah, as a Savior and King for all peoples and nations.

But, there is a deeper meaning for the naming of these four women. The story of these women is a history of human sin. First, Tamar was the wife of both of the elder sons of Judah, since, after the death of her first husband, Er, she married Onan, the second son of Judah. When Onan died, Judah promised to give her to his son Shelah, when he was old enough, but Judah did not fulfill this promise. Therefore, Tamar disguised herself as a prostitute, and seduced her father-in-law, so that she bore twins by him. Second, Rahab actually was a prostitute, but she protected and concealed the Israelite spies, when they reconnoitered Jericho and the surrounding areas. Third, Ruth was a Moabitess, the wife of a man, who abandoned the Promised Land and went to Moab during a famine, because his faith was not strong enough to be confident that God would provide sufficiency for his People, just as He did in the days of the Patriarch Isaac, who remained in the Land despite terrible hardships.  This man died in Moab, and, after that, God gave Ruth a new husband, Boaz, from whom the entire Davidic dynasty comes. Naturally, after what has been said above, there is no need to note the evil deeds of the wife of Uriah, Bathsheba.

The point of all this is to notice the power of the Lord to change evil into good. Let us consider, “all these stories contain the memory of very great evil, but then what was the result?” The coming of our Lord Jesus Christ, Who was the descendant of such people. God has the power to transform every sin into a good effect. We ought to take this truth as the great axiom of our life—“God only wants us to worry about sin before we sin. However, Satan wants us to worry about sin after we have sinned.” When we have sinned, we should confess our sins with true contrition and deep faith that God will “make all things work together for good for those who love God.” In heaven, Saint Tamar, Saint Rahab, Saint Bathsheba, and her husband the Holy King David and Saint Ruth have no reason for shame, despite their evil deeds, because God transformed their deeds into part of His plan. In the same way, our past should never give us any cause for shame on account of the goodness of the Lord our God.  If we have faith, even the evil that we have done is a part of the Father’s loving plan. After we have turned from our sins to God, we only need to have trust and confidence. Like Saint Paul the Apostle, we can even boast about our weakness, if we recognize the true strength in God.  

Родовід Господа нашого згідно з моральним сенсом The genealogy of our Lord according to the moral sense

Сьогодні, коли ми чуємо родовід Господа нашого Ісуса Христа згідно з Євангелієм від Святого Матея, ми повинні бути свідомими важливости цього читання буквально і морально. Згідно з буквальним сенсом, родовід показує нам те, що Бог став чоловіком, як член певної родини та у певному періоді. Родовід нам показує те, що родина Месії була недосконалою родиною, повною скандалу, трагедії й людського жалю́, бо він нотує оповідання про Тамару і шлях, яким вона породила Фареса від Юди, її свекора, і також оповідання про Салмона, який одружив Рахаву, повію, і тоді оповідання про царя Давида, який породив його сина Соломона від Версавії, жінки Урії, якого Давид вбив.

Today, when we hear the genealogy of our Lord Jesus Christ according to the Gospel of Saint Matthew, we should be aware of the importance of this reading according to the literal and moral sense. According to the literal sense, the genealogy tells us that God became man, as a member of a certain family and in a certain period. The genealogy tells us that the family of the Messiah was an imperfect family, full of scandal, tragedy, and human sorrow, since it notes the story about Tamar and the way she bore Perez by Judah, her father-in-law, and also the story about Salmon, who married Rahab, the prostitute, and then the story about King David, who begot his son Solomon with Bathsheba, the wife of Uriah, whom David murdered.

Від коріння буквального сенсу, ми можемо бачити багатство значення згідно з моральним сенсом. Найперше, ми навчаємося чого-небудь, яке є фундаментальним для нашого розуміння Правдивого Бога. У Бозі, немає квапливости. Він завершив Його план через п’ять тисяч років. Ми потребуємо пізнати те, що Його робота у нас є рівно неквапли́вою і навмисною. Це дуже гарне правило, щоб пізнати дія́ння Правдивого Бога. Надхнення, яке потребує скорої дії або вирішення у нас, не приходить від Бога. Ні, радше, робота диявола у нас часто потребує квапливости, і створює  замішання і занепокоєння. Ми завжди повинні випробувати спокуси до квапливости, коли ми чуємося замішаними і занепокоєними, затримуючи дію до того часу, коли ці чуття залишать нас.

From the root of the literal sense, we can see a wealth of meaning according to the moral sense. First of all, we learn something that is fundamental to our understanding of the True God. In God there is no haste. He accomplished His plan over the course of five thousand years. We need to recognize that His work in us is equally meticulous and deliberate. This is a very good rule to recognize the action of the True God. Inspiration, which demands quick action or decision in us, does not come from God. No, rather, the work of the devil in us often requires haste, and creates confusion and uneasiness. We should always test temptations to haste, when we feel confused and uneasy, delaying action until these feelings abate.

Родовід Господа нашого є також дуже важливим для нас, тому що Христос є народженим у кожному з нас згідно з родоводом, бо чесноти мають власний родовід. Тут, у Євангелії від Святого Матея, народження Христа є кінцем і метою родоводу. Тим самим способом, у кожному з нас мета всіх чеснот є любов’ю, бо Бог—Любов. Наш ріст у чесноті приведе нас ближче і ближче до тієї самої досконалости у чесноті так, як кожне покоління привело Божий народ ближче і ближче до народження Месії. Між чеснотами споріднености, які є ясними шляхами росту. Ми можемо пізнати ці шляхи через наші спокуси, бо, наприклад, якщо ми страждаємо через спокуси до хтивости, а також обжерливости й лінивости, наша центральна проблема не є дефицітом чеснот, які є протилежними до цих пороків, тобто чистоти, тверезости і ретельности, але дефицітом матері всіх цих чеснот, тобто поміркованости.

The genealogy of our Lord is also very important for us, because Christ is born in each one of us according to a genealogy, since the virtues have their own genealogy. Here, in the Gospel According to St. Matthew, the birth of Christ is the end and purpose of the genealogy. In the same way, in each one of us, the purpose of all the virtues is love, since God is Love. Our growth in virtue brings us closer and closer to that same perfection in virtue, just as each generation brought God’s people closer and closer to the birth of the Messiah. Among the virtues there are relationships, which are clear paths of growth. We can recognize these paths through our temptations, since, for example, if we suffer temptations to lust, but also to gluttony and sloth, our main problem is not a lack of the virtues, which are contrary to these vices, namely purity, abstinence, and diligence, but a deficit of the mother of all those virtues, namely temperance.

У родоводі, всі ймення не є рівно важливими, і, тим самим способом, певні чесноти –важливіші від інших, тому що вони є місцями, в яких нам треба робити більшим і серйознішим зусиллям. Наприклад, багато людей страждають через спокуси до гніву, і часто лік цієї проблеми є збільшенням чесноти терпеливости, але терпеливість є донею чесноти мужности, і часами збільшення матеро-чесноти також-- необхідне. Що є різницeю між роля́ми терпеливости і мужности? Просто це: Спокуса проти терпеливости є гнівом, який булькотіє щодалі, але мужність нам допомагає, щоб анулюва́ти вибухи гніву від впливів, які приходять від моменту до моменту.

In the genealogy, all the names are not equally important, and, in the same way, certain virtues are more important than others, because they are places, in which we need to work with greater and more serious effort. For example, a lot of people suffer from temptations to anger, and often the remedy of this problem is an increase in the virtue to patience, but patience is a daughter of the virtue of fortitude, and sometimes an increase in the mother-virtue is also needed. What is the difference between the roles of patience and fortitude? Simply this: A temptation against patience is an anger that simmers over time, but fortitude helps us to avoid outbursts of anger from stimuli, which come from moment to moment.

Кожному з нас треба екзаменувати сумління щоденно, щоб узнати наші гріхи, і отже наші спокуси, бо це нам показує шлях, яким рости у подобі Господа нашого. До цих гріхів і спокус—протилежні чесноти, злучені спорідненостями, які є як родовід, приходячи до народження Христа. Нам треба узнати ті чесноти, які ми потребуємо, і робити резолюції, щоб практикувати їх з Божою допомогою.

Each of us needs to examine his conscience everyday to discover our sins, and therefore our temptations, since this shows us the way to grow in the likeness of our Lord. To these sins and temptations there are contrary virtues, joined by relationships, which are like a genealogy, leading to the birth of Christ. We need to discover those virtues that we need, and make resolutions to practice them with God’s help.  

Sunday of the Forefathers—Abraham Our Father in Faith

Brothers and sisters in Christ—

                Today, we celebrate the Sunday of the Holy Forefathers.  This Sunday commemorates all the saints of the Old Testament that lived before the time of the Law.  These heroes of the people of Israel are examples of virtue for us.  The Holy Scripture tells us about the life of these saints and their virtues.

                First of all, we begin with the example of our father in the faith, Abraham.  In the history of Israel, the faith of Abraham is incomparable, since God gave a great promise to Abraham, and Abraham believed God, even though there was no hope, as the Holy Apostle Paul tells us: “By faith Abraham, when he was called, obeyed and left to the land that he was to receive as an inheritance. He went, not knowing where he was going.  By faith, he dwelt as a stranger in the promised land, living in tents with Isaac and Jacob, heirs along with him of the same promise…By faith, Abraham, subjected to a test, offered Isaac in sacrifice.  He offered in sacrifice his only-begotten son, the one to whom the promise had been given, of whom it was said: “Through Isaac will your descendants be born.” Abraham was thinking that God had the power to raise the dead, and thus he received Isaac back as a symbol.” Also, in another place, the Apostle speaks to us about the faith of this great man, when he says: “Does the one who grants you the Spirit and works miracles among you do it because of works of the Law, or because you believed in the Gospel? Just as “Abraham believed in God, and this was credited to him as righteousness,” understand that only those who believe are true sons of Abraham.  Therefore, the Scripture, foreseeing that in the future, God would justify the wicked by faith, gave to Abraham this good news: In you will all the nations find blessing.  Thus, therefore, those that believe are blessed with faithful Abraham.”

                Here we have a description of Abraham’s faith, and also the reward of that faith.  God calls us to strive for this faith with the same confidence and zeal.  Abraham’s faith is limitless confidence in God and in His intentions and plans for our lives, as the Apostle Paul says: “Abraham awaited a city with firm foundations, whose builder and founder was God.  By faith, Sarah also received the power to conceive, although she was already advanced in years, since she considered the One, who made the promise, to be faithful.  Therefore, from one man, and that one as good as dead, were born descendants as many as the stars in the sky and the sand on the seashore, without number.  All those died in faith, not having received the fulfillment of the promises; they only saw and welcomed them from afar, knowing that they were strangers and sojourners on the earth.”

                In order to have the faith of Abraham, we have to embrace the obedience and the hope of this great saint.  Once we form the habit of hearing the Word of God and obeying it, then our confidence will grow, as we sense that His intentions develop in our life according to His loving plan, since when we sense that God loves us, then indeed our confidence is limitless.  Now, during the time of this fast, we ought to remember the great sign of God’s love for us—the gift of His only-begotten Son.  In this sign, we have the greatest confidence in God, since He has loved us with the greatest love.

Молитися, як молився Христос: значення псалтиря в християнському житті Praying as Christ Prayed: The Importance of the Psalter in the Christian Life

Послання до Марцеліна, написане нашим Отцем серед святих Афанасієм, архієпископом Олександрійським, насправді є книгою, яка описує використання та тлумачення Псалтиря, Книги Псалмів, у Церкві. У цьому листі святий Афанасій прагне викласти унікальні претензії стародавнього ізраїльського гімну, і ці претензії зводяться до наступного: Бог промовляє до нас у всьому Писанні, але тільки в Псалтирі (з дуже мало іншими прикладами поза межами того), Бог говорив до нас про те, як ми повинні говорити з Ним. Іншими словами, у Псалтирі Бог показав нам, як Він хоче, щоб ми наближалися до Нього в молитві.

The Letter to Marcellinus written by our Father among the saints Athanasius the archbishop of Alexandria is really a book that describes the use and interpretation of the Psalter, the Book of Psalms, in the Church. In this letter, Saint Athanasius is keen to set out the unique claims of the Israel’s ancient hymnal, and those claims boil down to this: God speaks to us in all of the Scriptures, but only in the Psalter (with very few other examples outside of it) has God spoken to us concerning the way that we should speak to Him. In the Psalter, in other words, God has shown us how He would like us to approach Him in prayer.

Псалтир, за словами святого Афанасія, має ще більші претензії на наше використання та нашу любов через Воплочення Господа, Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Це так, тому що безсумнівно, що це ті самі молитви, якими користувався Сам Господь Ісус, звертаючись до Свого Отця. Євангеліє розповідає нам, що Він провів багато ночей у молитві до Отця, і розум підказує нам, що Він Сам використовував ті самі молитви, якими Він надихнув свого предка, царя Давида та інших, щоб написали. Святий апостол Павло розповідає нам про це молитовне життя. Він каже, що «у часі Свого тіла Він з голосним криком і сльозами звертався до Того, Хто міг врятувати Його від смерті, і був почутий через Його благочестивість». (Hb. 5:7)

The Psalter, according to Saint Athanasius, has even grander claims to our use and our affection on account of the Incarnation of Our Lord, God and Savior Jesus Christ. This is so, because there is no doubt that these are the very same prayers that the Lord Jesus Himself used, addressing Himself to His Father. The Gospels tell us that He spent many nights in prayer to the Father, and reason would tell us that He Himself used the selfsame prayers that He inspired His ancestor King David and others to write. Saint Paul the Apostle tells us about this life of prayer. He says, “in the days of His flesh, He addressed Himself with load cries and tears to the One Who could save Him from death, and He was heard on account of His godly reverence.” (Hb. 5:7)

З усіх цих причин, на які вказує святий Афанасій, ми бачимо, яку помилку робимо, якщо не використовуємо ці молитви у своєму житті. Християнин – це людина, уподібнена до Христа, яка поділяє ідентичність Христа в хрещенні, і яка все більше і більше вростає в цю ідентичність завдяки співпраці з Божою благодаттю. Ми не можемо знайти кращий спосіб уподібнитися Христові, ніж використовувати ті самі молитви, що й Він, щоб звертатися до Отця, Сина і Святого Духа тими ж словами, якими Він звертався до Отця.

For all of these reasons that Saint Athanasius points out, we can see what a mistake we make if we fail to make use of these prayers in our own lives. A Christian is a human being who is conformed to Christ, who shares the identity of Christ in baptism, and who grows more and more into that identity through cooperating with God’s grace. We cannot find a better way to become conformed to Christ than to use the same prayers as He used, to address the Father, Son and Holy Spirit with the same words that He addressed to the Father.

Цей пункт підводить нас до ще більшого таїнства щодо Псалтиря, який відкриває нам святий Афанасій. Усе Боже одкровення, повне Святе Письмо та природа, включені в Псалмах у мініатюрній формі. На сторінках Псалтиря згадується вся історія Божого народу, яка докладно розповідається в інших книгах Святого Письма. І саме тому там міститься історія, печалі, труднощі нашої індивідуальної душі. Коли ми молимося, використовуючи Псалтир, ми молимося дуже особисто. Ми знаходимо себе в словах псалмів. Наприклад, людина, яка сильно випробовується спокусами, яка має великі печалі та бі́ди, без проблем звертається до Бога, Єдиного в Пресвятій Тройці, зі словами третього псалма: «Скільки моїх ворогів, Господи! Скільки повстає проти мене!» І оскільки в часи великих випробувань ми спокушаємося засумніватися в допомозі нашого милосердного Бога, той самий чоловік може додати: «Скільки говорять про мене: «Нема йому допомоги в Бозі!» Дійсно, той, хто знайомиться з Псалтирем, навіть запам’ятовуючи його велику частину, знає, що в ньому відображені всі можливі людські емоції.

This point brings us to an even greater mystery concerning the Psalter that Saint Athanasius reveals to us. God’s entire revelation, the entirety to Scripture and nature, are included in miniature form in the Psalms. The entire story of God’s people, which is told at length in the other books of Scripture, is referred to in the pages of the Psalter. And, for this very reason, the story, the sorrows, the difficulties of our individual soul are contained there as well. When we pray using the Psalter, we pray in a very personal way. We find ourselves in the words of the Psalms. For example, the man who is greatly tried with temptation, who has great sorrows and troubles, has no problem addressing himself to God, One in the Holy Trinity, with the words of the third psalm: “How many are my foes, O Lord! How many are rising up against me!” And, because in times of great trial, we are tempted to doubt the help of our compassionate God, the same man can add, “How many are saying about me, ‘there is no help for him in God!’” Indeed, the one who becomes familiar with the Psalter, even committing much of it to memory, knows that every possible human emotion is reflected in it.

У цю неділю праотців Христових, в яку ми вшановуємо пам’ять деяких предків Ісуса Христа, ми повинні прислухатися до поради святого Афанасія і почати використовувати Псалтир у власному молитовному житті. Чи знаєте ви, що якщо ви читатимете лише п’ять псалмів на день, ви закінчите весь Псалтир протягом місяця? Деякий час тому, читаючи певну книгу, я натрапив на захоплюючий алгоритм, який дає дуже зручний для розподілу Псалтиря. По-перше, ви можете взяти псалом, який відповідає дню місяця. Наприклад, сьогодні ми беремо дванадцятий псалом. Потім додаємо тридцять, поки не зможемо більше (оскільки є лише 150 псалмів). Таким чином, крім дванадцятого псалма, маємо ще сорок другий, сімдесят другий, сто другий і сто тридцять другий. Подібним чином кожен день дає рівно п’ять псалмів. У місяці, який містить тридцять один день, у тридцять другий день ми можемо взяти додаткові розділи сто вісімнадцятого псалма, оскільки саме цей псалом дуже довгий.

On this Sunday of the Forefathers of Christ, on which we commemorate some of the ancestors of Christ, we should heed the advice of Saint Athanasius and begin to use Psalter in our own life of prayer. Did you know that if you only read five psalms a day, you will complete the entire Psalter in the course of a month? Some time ago, reading a certain book, I came across a fascinating algorithm that yields a very usable distribution of the Psalter. First, you can take the psalm that corresponds to the day of the month. For example, today we take the twelfth psalm. Then, we add thirty until we can’t anymore (since there are only 150 psalms). Thus, in addition to the twelfth psalm, we also have the forty-second, the seventy-second, the one hundred and second and the one hundred thirty-second. In a similar way, each day yields precisely five psalms. In a month that contains thirty-one days, on the thirty-second day, we can take the extra sections of the one hundred eighteenth psalm, since this particular psalm is very prolix.

Our Venerable Father Sabbas the Sanctified

 

Today the Church commemorates Our Venerable Father Sabbas the Sanctified. This saint is pivotal for our Church in ways that require deep explanation and meditation. First of all, we should focus our minds on the name that the Church uses when she commemorates this great saint. He is only one of two in the entire calendar year who is referred to as "the sanctified." What does this mean? Are not all saints "sanctified." Yes, assuredly, but the Church means to point to a particular life and growth in virtue when she assigns this surname to these two particular persons.

First of all, we should look at the other saint who is called by the same adjective "the sanctified." This is our Venerable Father Theodore the Sanctified. Theodore is the Egyptian monk, who was the disciple of Saint Pachomius, the founder of common life monasticism in the region of upper Egypt. All his adult life, Theodore was the close associate of Saint Pachomius and was groomed by Pachomius to become his successor as the archimandrite of all the monasteries of Upper Egypt. Nevertheless, when Pachomius died, the community of monks passed over Theodore, electing the elderly Saint Orsisius to succeed Pachomius as archimandrite. Only after the death of Orsisius did the community finally ratify Pachomius' original intention and make Thedore the superior of the monasteries.

Even this very broad outline of his life gives us a hint of why the Church designates Saint Theodore as "the sanctified." Theodore was a disciple. He gave himself freely to discipline. He fully embraced the slow martyrdom of the virtue of obedience. He became fully conformed to Christ by being obedient unto death. All the many episodes that we have about Theodore in the written lives of Saint Pachomius show us this truth.

Today's saint, Our Venerable Father Sabbas the Sanctified lived a very similar life about two hundred years after Saint Theodore the Sanctified went to his reward to enjoy the Kingdom of Heaven. Sabbas even started out his monastic life in the same country, Egypt, but shortly moved to the monasteries in the Judean wilderness near the Holy City Jerusalem. There, he became a disciple of Saint Euthymius the Great, just as Theodore had become a disciple of Pachomius. Sabbas embraced the martyrdom of the virtue of obedience, becoming obedient to Euthymius, his spiritual guide. Just like Theodore before him, he was rejected by his community, which preferred to be governed by a monk ordained to the priesthood. Later, after becoming the archimandrite of the monasteries in the Judean wilderness, he was still obedient. He was obedient even unto death, the death of the cross as God willed it for him in his particular circumstances. What God willed, Sabbas accepted without question and without complaint.

So, why is Sabbas so important to us? Well, as an old man, he wrote down the particulars of his way of life, so that his disciples could have a guide to the discipline of the Gospel after his death. This writing is called the Typikon of the Great Lavra of Saint Sabbas the Sanctified. When public worship in the city of Constantinople was restored in 1267, after sixty-three years of Latin occupation, Sabbaite monks were brought to the capital to staff the churches. They brought the Typikon with them. The services that are described in the Typikon are what we today refer to as "the Byzantine Rite."

The way of holiness that is marked out by Theodore and Sabbas is open to us as well. We are called to be disciples, that is to embrace discipline. We too can become conformed to Christ by becoming obedient unto death, the death of the cross. We do this in the same way that Theodore and Sabbas and did by accepting what God wills for us day by day and moment by moment. In this way, we too can become "sanctified" by sharing in God's life and grace.

Жити в волі Божій Living in the Will of God

 

Притча, що зображує Царство Небесне як бенкет, є гарною нагодою для роздумів про реальність Церкви, оскільки вона славно існує на Небі, але також, вона подорожує цим світом. Церква водночас тріумфу́є на небі, з’єднана зі своїм Главою, Господом нашим Ісусом Христом, але водночас мандрує до Царства Небесного в його повноті через страждання і скорботи земного життя. Завдання, яке ставить перед нами притча, полягає в тому, щоб прийняти волю Бога, Царя Небесного, її повноту, навіть приймаючи святкову атмосферу бенкету ще в цьому світі.

The parable depicting the Kingdom of Heaven as a banquet is a good opportunity to meditate on the reality of the Church, as it exists gloriously in Heaven, but also as it is travelling in this world. The Church is at the same time triumphant in Heaven, united to its Head, Our Lord Jesus Christ, but, at the same time, is sojourning towards the Kingdom of Heaven in its fullness through the sufferings and tribulations of earthly life. The challenge that is presented to us by the parable is to embrace the will of God, the King of Heaven, its fullness, even while embracing the celebratory atmosphere of the banquet while still in this world.

Ми часто забуваємо, що Царство Небесне вже присутнє серед нас тут і зараз. Нам не потрібно шукати його присутності далі, ніж наші повсякденні обставини. Ми можемо заперечити, що принаймні інколи наше життя не схоже на святковий весільний бенкет, але це часи, коли ми забуваємо, що Царство Небесне керується Волею Небесною. Царство Небесне є місцем, де виконується воля Божа, а не наша. Якщо ми вважаємо за краще йти за своїм власним царством, а не за Божим Царством, цей шлях відкритий для нас, але Господь Ісус попереджає нас: «Яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, але втратить свою власну душу?» Відповідь на це риторичне запитання, звісно, нічого. Життя, вкладене в спроби встановити свій власний контроль над життям, є марним життям. Життя, проведене з любов’ю конформуючи себе до волі Божої, — це життя, яке здобуває Бога, а Бог — це все, що варто мати.

We often forget that the Kingdom of Heaven is already present among us here and now. We do not need to seek its presence out any further than our everyday circumstances. We might object that, at least at times, our life does not feel like a celebratory wedding banquet, but those are the times in which we forget that the Kingdom of Heaven is governed by the Will of Heaven. The Kingdom of Heaven is where the will of God is done, not ours. If we prefer to pursue our own kingdom rather than God’s Kingdom, that avenue lies open to us, but the Lord Jesus warns us, “what does it profit a man if he gains the whole world but loses his own soul?” The answer to this rhetorical question is, of course, nothing. A life invested in trying to establish our own control over life is a wasted life. A life spent in lovingly conforming ourselves to the will of God is a life that gains God, and God is everything worth having.

В єврейських літературних образах все Сотворіння представлено як весільний бенкет. Весілля – це весілля Бога з Його народом. За своєю природою він святковий, і це факт, який ми повинні щодня пам’ятати, виконуючи свої щоденні завдання. Приймаючи волю Божу в своєму житті, одружуючись з Його волею, ми стаємо учасниками Його бенкету, Його Царства. Таке просте прийняття Його волі є дуже дорогим Богу, але це також та річ, яка безмежно сприяє процвітанню людини, щастю. Справді, Бог дає постійну радість тим, хто живе по Його волі.

In Jewish literary imagery, the whole Creation is presented as a wedding banquet. The wedding is that of God with His people. By nature it is celebratory, and that is a fact that we should daily keep in mind as we go about our daily tasks. By accepting the will of God in our lives, by marrying His will, we become partakers of His banquet, His Kingdom. This kind of simple acceptance of His will is very dear to God, but it is also the thing that contributes beyond all measure to human flourishing, the happiness. Indeed, God gives enduring joy to those who live in His will.

Це підводить нас до важливої відмінності. Одна справа виконувати волю Божу. Це щось зовсім інше — жити за Його волею. Природно, ми всі хочемо виконувати волю Божу. Ніхто з нас не хоче діяти проти Його волі, чинячи серйозний гріх. Сподіваємося, той факт, що ми іноді все ще вчиняємо серйозний гріх, є причиною нашої людської слабкості, а не злоби, яка навмисно спрямована проти волі нашого Бога. Але виконання волі Божої обов’язково робить акцент на наших діях і досягненні. Життя по волі Бога має іншу природу. Побудувати будинок, навіть за допомогою набагато сильнішої людини, — це одне; просто вирішити жити в будинку - це щось інше. Коли ми вирішуємо жити по волі Бога, ми бажаємо, щоб кожна думка і дія були згідно з Його волею, Бог бере на себе ініціативу, покладаючись на Божу дію, щоб освятити нас.

This brings us to an important distinction. It is one thing to do the will of God. It is something entirely different to live in His will. Naturally, we all want to do will of God. None of us wants to act against His will, committing serious sin. Hopefully, the fact that we sometimes still commit serious sin is do to our human weakness rather than the malice that intentionally aims at defying the will of our God. But doing the will of God necessarily puts the emphasis on our action and our accomplishment. Living in the will of God is of a different nature. Building a house, even with the help of a much stronger man, is one thing; simply deciding to live in the house is something of a different order. When we decide to live in the will of God, we desire that every thought and action be according to His will, God taking the initiative, relying on God’s action to sanctify us.

У нас не повинно складатися враження, що легко вирішити жити по волі Бога. Ні, потрібна певна впертість, за допомогою Бога, щоб залишатися в присутності Бога, незважаючи на світ, який хоче відтягну́ти нас у даремні відволікання. Подивіться на гостей вечері в сьогоднішній притчі. Дивіться, різні способи, якими вони відриваються від волі Божої через протилежні турботи. Так само ми повинні бути насторожі, щоб не відірвати нас від життя у Божій волі через подібні речі. Простий, важливий інструмент виживання — пам’ятати, що речі цього світу не такі, якими вони здаються. Вони реальні, але ілюзорні. Все в створеному порядку є лише запрошенням для нас піднести свій розум до Того, Хто його створив. Тільки там ми можемо знайти його справжній зміст. Отже, ми формуємо звичку з часом безперервно відступати від того, що є земним і тимчасовим, до того, що є реальним і вічним. Це те, що ми маємо на увазі, коли проголошуємо Бога як Того, Хто створив усе в мудрості. Мудрість — це те, над чим ми повинні замислитись, а роздуми — це засіб, за допомогою якого ми можемо зрозуміти все більше й більше, оскільки ми ростемо у волі Божій.

We should not get the impression that it is easy to decide to live in the will of God. No, it takes a certain stubbornness, aided by God, to remain in the presence of God despite a world that wants to pull us away into vain distractions. Look at the dinner guests in today’s parable. See, the various ways that they are pulled away from the will of God by contrary concerns. In the same way, we should be on our guard lest we are pulled away from living in the will of God by similar things. The simple, essential survival tool is to remember that the things of this world are not what they seem. They are real, but illusory. Everything in the created order is merely an invitation for us to raise our minds to the One Who created it. It is only there that we can find its true meaning. So, we form the habit over time of continuously prescinding from what is earthly and temporary to what is real and eternal. This is what we mean when we acclaim God as the One Who has created all things in wisdom. Wisdom is something we should ponder, and pondering is the means by which we can understand, and understand more and more as we grow in the will of God.

Якість нашої любові до Бога в ближньому The Quality of Our Love For God in Our Neighbor

Отці Церкви написали кі́лька захоплюючих речей про цю притчу. Деякі з них, як-от святий Василій Великий і святий Кирило Олександрійський, наполягають на тому, що, щоб по-справжньому зрозуміти притчу у всій глибині її змісту, ми повинні по-справжньому розуміти та любити таїнство Воплочення. Це так, бо притча насправді про Втілення. Ми можемо знати це напевно, тому що Господь Ісус на самому початку дорікає нечесному законнику за те, що він не розуміє, що Закон Мойсея говорить про Втілення, хоча він присвятив своє життя вивченню та тлумаченню цього Закону.

The Fathers of the Church have written some fascinating things about this parable as well. Some of them, like Saint Basil the Great and Saint Cyril of Alexandria insist that to really understand the parable in all its depth of meaning, we must really understand and love the Mystery of the Incarnation. This is case, because the parable is actually about the Incarnation. We can know this for certainty, because the Lord Jesus, at the very beginning, rebukes the dishonest lawyer because he does not understand that the Law of Moses is talking about the Incarnation, even though he has dedicated his life to studying and interpreting that Law.

Закон про Втілення. Це підготовка до Втілення, і він відкриває Втілення. Якби законник у сьогоднішньому читанні був би більш уважним у своєму вивченні, то побачив би правду про Втілення, Бог стаючи людиною, через життя та роботу Мойсея. Коли Господь Ісус просить його узагальнити весь Закон, чоловік відповідає, що Закон полягає в досконалій любові до Бога та досконалій любові до ближнього. Іншими словами, як зазначає святий Василій, відповідаючи таким чином, він або порушує Закон нарізно (стверджуючи, що обидві половини не мають узгодженості чи зв’язку), або сповідує, що виконання Закону – це Бог, який стає нашим ближнім.

The Law is about the Incarnation. It is a preparation for the Incarnation and it reveals the Incarnation. If the lawyer in the reading today had been more careful in his study, he would have seen the truth of God becoming man in the life and work of Moses. As it is, when the Lord Jesus asks him to summarize the whole of the Law, the man replies that the Law consists in perfect love of God and perfect love of neighbor. In other words, as Saint Basil points out, in answering this way, he either breaks the Law in sunder (claiming that the two halves have no coherence or connection) or he professes that the fulfillment of the Law is God becoming our neighbor.

Це ідеальне читання, щоб почати наш похі́д до свята Різдва, свята Втілення, яке святкує, як Бог стає нашим ближнім. Завтра ми фактично починаємо той похід, бо це початок Різдвяного посту, інакше званого Постом Святого Пилипа (Пилипівкою), тому що він починається наступного дня після свята Святого Апостола Пилипа.

This is the perfect reading to begin our march towards the feast of Christmas, the feast of the Incarnation that celebrates God becoming our neighbor. Tomorrow, we actually begin that march, for it is the beginning of the Christmas Fast, otherwise known as the Fast of Saint Philip, because it begins the day after the feast of the Holy Apostle Philip.

Піст Святого Пилипа набагато менш суворий, ніж Великий Піст, але нам добре послужить, якщо ми зможемо максимально утримуватися від шуму в цей період і намагаємося зосередитися на вихованні почуття духовного очікування. Ми повинні витрачати час на роздуми про смерть і суд протягом цього часу, тому що наш суд – це той час, коли наслідки Господнього Втілення принесуть негайні та незмінні результати в наших окремих випадках.

The Fast of Saint Philip is far less severe than Great Lent, but it would serve us well if we can abstain from noise as much as possible during this period and try to focus ourselves on cultivating a sense of spiritual expectation. We should spend time meditating on death and judgment during this time, because our judgment is that time when the consequences of the Lord's Incarnation bear immediate and irrevocable results in our individual cases.

Існує особливий метод нашого роздумування про «пришестя Господа» в нашому особистому житті, суд, який приведе наше земне життя до кінця. Ми повинні поміркувати над цією притчею, оскільки вона показує істину втілення. Ми повинні замислитися над якістю нашої любові до Бога У ближньому. Зрештою, це не менший авторитет, ніж святий Йоан Богослов, який говорить нам, що ми не можемо стверджувати, що любимо Бога, Якого ми не бачили, якщо ми ненави́димо своїх ближніх, яких ми бачили.

There is a particular method to our meditation on the "coming of the Lord" in our individual lives, the judgment that will bring our earthly life to an end. We should reflect upon this parable as it shows forth the truth of the Incarnation. We should reflect upon the quality of our love of God IN our neighbor. It is, after all, no less an authority than Saint John the Theologian who tells us that we cannot claim to love God, Whom we have not seen, if we hate our neighbors, whom we have seen.

Ніщо у Святому Письмі та писаннях Отців Церкви не говорить про те, що бачити і любити Бога в наших ближніх є легким завданням. Навпаки, це часто є однією з найбільш значущих перешкод у житті святих. Але саме ці перешкоди, за ло́гікою Втілення, є засобом спілкування з Богом і шляхом до освячення та вічного життя. Подібно до того, як стародавні стоїки навчилися сприймати перешкоди у своєму житті як засіб для ро́звитку характеру, так і християни повинні навчитися приймати перешкоди, тому що, якщо їх прийняти в правильному настрої, вони наближають нас до Бога. Вони насправді є часткою Господнього Втілення, бо Він увійшов у людське життя, сповнене перешкод, розчарувань, смутку і навіть насильства. Він зробив усе це засобом спілкування зі Собою.

Nothing in the Holy Scriptures and the writings of the Fathers of the Church suggests that seeing and loving God in our neighbors is an easy task. On the contrary, it often forms one of the most significant obstacles in the lives of the saints. Yet, those very obstacles are, in the logic of the Incarnation, a means of communion with God and the way to sanctification and eternal life. Just as the ancient Stoics learned to embrace obstacles in their lives as means to grow in character, so too Christians must learn to embrace obstacles because, if received in the right disposition, they bring us closer to God. They are actually a share in the Lord's Incarnation, because He entered a human life full of obstacles, frustration, sorrow and even violence. He has made all these things a means of communion with Himself.

Таким чином, коли ми розмірковуємо над своїм судженням у світлі нашого обов’язку бачити Бога в наших ближніх, ми усвідомлюємо, що ми винні через серйозне вчинення та упущення. Ми винні з вчинення, тому що ми зробили так багато речей, які забороняють заповіді Декалогу: ми виховували гнів і ненависть; ми вчинили гріхи несправедливості щодо своїх ближніх, позбавивши їх репутації (та інших, на що вони мають право) своєю промовою та вчинками; ми збрехали і дали неправдиві свідчення проти них; ми більше любили їхнє майно, їхнє становище та ста́тус, ніж їх. Але ми також винні в їхньому відношенні через серйозні упущення, і нас не судитимуть за них менш суворо, ніж за перші. Джерелом наших упущень щодо любові до ближніх є наша нестриманість: наша любов до задоволення. Оскільки ми прагнемо задоволення, ми не прийдемо на допомогу до наших ближніх, яких бачимо у потребі. Коли ми розуміємо, що допомога іншим може бути важкою та неприємною, ми схильні ухилятися від труднощів, які це можуть спричинити.

Thus, as we reflect on our judgment in light of our duty to see God in our neighbors, we realize that we are guilty by serious commission and omission. We are guilty by commission because we have done so many of the things that the commandments of the Decalogue forbid: we have nursed anger and hatred; we have committed sins of injustice against our neighbors, depriving them of their reputation (and other things to which they have a right) through our speech and actions; we have lied and born false witness against them; we have loved their possessions, their positions and their status rather than them. Yet, we are also guilty in their regard because of serious omissions, and we will not be judged less severely for these than for the former. The source of our omissions in regard to the love of our neighbors is our intemperance: our love of pleasure. Because we are pleasure-seeking, we do not come to the help of our neighbors, whom we see in need. When we perceive that assisting others may be difficult and unpleasant, we tend to shrink from the challenges that it may entail.

Ми повинні вийти за межі, які накладають на нас наші шляхи, що люблять задоволення, і прийняти Христа в наших ближніх, тому що Він дійсно там живий. Це призведе до того, що ми будемо терпіти страждання заради Царства Небесного, страждання, яке за своєю природою приєднано до викупних страждань Христа. Добрий самарянин не лише врятував пораненого розбійниками, але й перевіз його до корчми й заплатив за те, щоб поранений залишився там до одужання. Так само Христос закликає нас допомогти Йому, втілившись в інших людей навколо нас. Ми служимо Христу не просто любов’ю, а самопожертвуваною любов’ю.

We must reach out beyond the limits imposed on us by our pleasure-loving ways and embrace Christ in our neighbors, because He is truly alive there. This will entail that we endure suffering for the sake of the Kingdom of Heaven, a suffering that is, by nature, joined to the redemptive suffering of Christ. The Good Samaritan not only rescued the man who had been wounded by the robbers, but he also transported him to the inn and paid the price for the wounded man to remain there through his recuperation. In the same way, Christ summons us to assist him, incarnate in the other human beings around us. We serve Christ not just by love, but by a self-sacrificing love. 

 

НАША ВІДПОВІДЬ ДО ПОТРЕБИ УБОГИХ: НЕ ФАЛЬШИВА МУДРІСТЬ, АЛЕ НЕГАЙНА ДОПОМОГА OUR RESPONSE TO THE POOR AMONG US: NOT FALSE PRUDENCE, BUT IMMEDIATE HELP

Сьогодні, ми чули Господню притчу про Доброго Самарянина. Це оповідання дуже рідне, але мабуть ми можемо збільшувати наше розуміння певних дета́лей через зосередження на них.  Наприклад, коли ієрей і левит прийшли до раненого чоловіка, притча каже, що вони проминули. Чому вони проминули коли бачили чоловіка, який потребував їхньої допомоги? Раціональне пояснення—вони боялися, що чоловік вже помер, бо якщо він вже помер, не тільки ієрей і левит не могли б допомогти йому, а також вони не могли б завершити їхню службу в Господньому Храмі, бо закон Мойсея забороняє ієрею і левиту доторкнутися мертвого тіла. Фактично, якщо чоловік був живим, коли вони вперше бачили його, але він потім помер, тоді цей іерей і цей левит були б не придатними для хра́мового богослужіння через довгий період очищення. Отже, вони зробили мудру річ, вони залишили те, яке здалося їм мертвим тілом при дорозі.  Ось у чому суть—завжди будуть добрі причини, щоб пропустити діла благодійности, бо вони є рідко безпечними і вигідними згідно світових думок. Навпаки, наші діла добродійности є більш часто безглузддям перед стандартами цього світу. 

Today, we heard the Lord’s parable concerning the Good Samaritan. This is a familiar story, but perhaps we can increase our understanding of certain details through focusing upon them.  For example, when the priest and the Levite came upon the wounded man, the parable says, they passed by. Why did they pass by when they saw the man, who needed their help? There is a rational answer. They feared that the man was already dead, for if he was already dead, not only would the priest and the Levite not be able to help him, but also they themselves would not be able to fulfill their service in the Lord’s Temple, since the Law of Moses forbids the priest and the Levite to touch a dead body. Actually, if the man was alive when they first saw him, but died later, the priest and the Levite would be unfit for service of the Temple during a prolonged period of purification.  Therefore, they did the wise thing; they left what looked like a dead body beside the road.  This is the point: there will always be good reasons to omit our acts of kindness, since our acts of kindness are rarely safe and comfortable according to worldly thinking.  On the contrary, our deeds of compassion are more often foolishness before the standards of this world.

Так, дійсно ми пропускаємо багато добрих діл, тому що ми сповідаємо фальшиву мудрість.  Наприклад, у Старому Завіті, Господь завжди обіцяв Його народу те, що вони мали б достатньо їжі і дощу́ для їхніх полі́в, якщо вони піклувалися б про вбогих, які мешкали між ними.  Згідно слів Пророка Ісаї, Божий народ не піклувався про бідних, і отже Він покарав його не тільки заради ідолопоклоніння, а також зловживання вбогими і слабкими. У Євангелії від Святого Луки, ми знайдемо притчу Господню про багатого господаря.  Багатий господар має забагато пшениці та інших фруктів від його полів, тому, він вирі́шує будувати нові й більші сараї́, щоб збирати ці продукти. Тоді, з упевненістю, він каже собі: можна спочивати на багато років, тому що я маю багато добра.  Звичайно, тієї ночі, господар вмирає, і Господь Ісус нам каже, «так буває і з тим, хто збирає для себе, та не багатіє в Бога.» Гріхом господаря не було його збирання його продуктів, але збирання цих продуктів для себе. Його гріх був гріхом недо́гляду: він не багатіє в Бога, тому що фальшива мудрість навчала його, щоб ігнорувати надхненням Святого Духа, керуючи ним до обділення його багатства.

Yes, truly, we omit many good works, because we profess a false prudence. For example, in the Old Testament, the Lord always promised his People that they would have enough food and rain for their fields, if they cared for the poor, who lived among them.  According to the words of the Prophet Isaiah, God’s People did not care for the poor, therefore He punished them not only for their idolatry, but also for their abuse of the poor and the weak.  In the Gospel of St. Luke, we find a parable of the Lord about the rich landowner.  The rich landowner has a lot of wheat and other fruits from his fields, and therefore, he decides to build new and bigger barns to collect all these products.  Then, confidently, he says to himself: I can rest for many years, because I have a lot of goods.  Of course, that very night, the landowner dies, and the Lord Jesus says to us: “so it is with that one who collects things for himself, and does not grow rich towards God.” The sin of the landowner was not his collection of his produce, but his gathering of that produce for himself. His sin was a sin of omission: he was not rich toward God, therefore a false prudence taught him to ignore the prompting of the Holy Spirit, leading him to share his wealth.

Вчення Біблії є проти-інтуїтивним, бо вона навчає того, що якщо ми піклуємося про бідних, тоді наше багатство буде великим, а якщо ми ігнору́ємо і зловживаємо їх, тоді будемо успадковувати їхню бідність.  В Бозі, найліпший шлях, щоб вирости в багатстві є тим, щоб віддати його, але найефективніший шлях, щоб зменшувати багатство є тим, щоб збирати його для себе. Проте, звичайно, вчення сьогоднішньої притчі не прямо про багатство, але генерально про піклування за інших. Дійсно, милосердний самарянин віддав відплату двох днів господареві гостинниці, але коли самарянин показав добросердечність пораненому чоловікові, це було ще не передбаченим. Ні, самарянин просто дозволив собі бути скерованим натхненням Святого Духа і звичайним співчуттям людської природи. 

The teaching of the Bible is counterintuitive, since it teaches that if we care for the poor, our wealth will be great, but if we ignore and abuse them, then we will inherit their poverty.  In God, the best way to grow in wealth is to give it away, but the most effective way to diminish wealth is to collect it for ourselves.  Nevertheless, of course, the teaching of today’s parable is not directly about wealth, but generally about the care of others. Truly, the compassionate Samaritan gave up two days wages to the innkeeper, but when the Samaritan showed compassion to the wounded man, this was as yet unforeseen. No, the Samaritan simply allowed himself to be guided by the inspiration of the Holy Spirit and the natural compassion of human nature.

Ми повинні дозволяти собі бути скерованими натхненням Святого Духа у нашому піклуванні про бідних між нами.  Але, для цього, ми потребуємо відкинути всю фальшиву мудрість, щоб дати тим, які потребують нашої допомоги без коливання, бо їхня потреба не має коливання, коли воно турбує їх. Отже, чому ми коливаємося, коли ми допомагаємо іншим? Наша відповідь повинна бути негайною і такою, як їхня потреба. 

We should allow ourselves to be guided by the inspiration of the Holy Spirit in our care for the poor among us. But, for this, we need to cast out all false prudence, in order to give to those, who need our help without hesitation, since their need has no hesitation when it troubles them. Thus, why do we hesitate when we help others? Our response should be as immediate as their need.  

Глибший сенс виховання дочки Яіра The Deeper Meaning of the Raising of Jairus' Daughter

 

Історія зцілення жінки, яка кровоточила та воскресіння дочки Яіра, на думку деяких Отців Церкви, має більш глибокий зміст. Перш за все, Отці звернули увагу на те, що жінка кровоточила саме в той час, коли народилася дочка Яіра. Доньці Яіра було дванадцять років, коли вона захворіла і померла, а жінка дванадцять років страждала від кровотоку.

The story of the cure of the woman with the flow of blood and the resurrection of Jairus' daughter has a deeper meaning according to certain of the Fathers of the Church. First of all, the Fathers noticed that the woman got sick with her flow of blood at the very time that Jairus's daughter was born. Jairus' daughter was twelve years old when she got sick and died, and the woman suffered for twelve years with the flow of blood.

Наш Отець серед святих Амвросій, архієпископ Міланський, говорить нам, що жінка, яка кровоточить, представляє Церкву. З іншого боку, дочка Яіра представляє єврейську синагогу. Амвросій зауважує, що доки синагога процвітала, Церква (тобто народи язичників) томилася в хворобі гріха та невігластва. Лише одного разу, коли синагога євреїв померла, язичники були вилікувані та просвітлені.

Our Father Among the Saints Ambrose the Archbishop of Milan tells us that the woman with the flow of blood represents the Church. The daughter of Jairus, on the other hand, represents the Jewish synagogue. Ambrose observes that as long as the synagogue flourished, the Church (that is the Gentile peoples) languished in the sickness of sin and ignorance. Only once the synagogue of the Jews died, were the Gentiles cured and enlightened. 

Далі Амвросій зауважує, що в імені батька дівчини є глибокий зміст. Яірос — еллінізована форма єврейського імені Яір, що означає «просвітитель». З цієї причини Амвросій розуміє, що батько представляє Закон (Тору), який створює і підтримує єврейську синагогу. Водночас, однак, Амвросій зауважує, що цей «просвітитель» є ніщо в порівнянні з «істинним Світлом, Яке просвічує кожну людину, що приходить у світ», а саме Христом. Зрештою, не Тора зцілює народи язичників від гріха та невігластва і підносить синагогу від смерті в безплідності їхніх добрих діл, а Христос. Це Христос, який несе правдиве життя Бога людству загалом, як євреям, так і язичникам, і робить усіх людей учасниками того самого Святого Духа.

Ambrose further notices that there is deep meaning in the name of the girl's father. Jairus is the Hellenized form of the Hebrew name Jair, which means "the enlightener." For this reason, Ambrose understands that the father represents the Law (the Torah), which brings into being and sustains the Jewish synagogue. At the same time, however, Ambrose observes that this "enlightener" is nothing in comparison with "the true Light Who enlightens every man coming into the world," namely Christ. After all, it is not the Torah, which cures the Gentile peoples of sin and ignorance and raises the synagogue from death in the sterility of their good works, but Christ. It is Christ Who brings the true life of God to mankind generally, both Jew and Gentile, and makes all people partakers in the same Holy Spirit.

Крім того, закон Мойсея послужив для того, щоб просвітити єврейський народ до Божої праведності і, відповідно, до усвідомлення того, що вони не можуть виконати цю праведність. З іншого боку, Христос дає благодать і життя у відповідь на віру.

Further, the law of Moses served to enlighten the Jewish people to righteousness of God, and, by extension, to the realization that they could not fulfill that righteousness. Christ, on the other hand, brings grace and life in answer to faith.

Отже, що тоді все це означає для нас у практичному та повсякденному розумінні? Ця історія, як її викладає святий Амвросій Міланський, нагадує нам, що наше християнське життя має бути таким, яке проявляється позитивними чеснотами. У Христі ми обміняли негативні заборо́ни Тори на чеснотне життя, яке керується вірою. Це важлива річ для нас, щоб усвідомити й поміркувати. Бог не піклується про чесноту як таку. Жодна кількість чеснотного життя сама по собі не може привести нас до спасіння. Ми могли б бути зразком розсудливості, справедливості, мужності та помірності, і ніщо з цього не допомогло б нам на шляху до спасіння. Це так, тому що Бог розглядає лише чесноту, яка активується вірою. Лише добрі справи, здійснені з вірою, мають якусь роль у нашому спасінні.

So, what then does all this mean to us in practical and everyday sense? We are being reminded by this story, as expounded by Saint Ambrose of Milan, that our life as Christians has to be one that is typified by positive virtue. In Christ, we have exchanged the negative prohibitions of the Torah for virtuous lives actuated by faith. That is an important thing for us to realize and meditate on. God doesn't care about virtue per se. No amount of living virtuously can bring us, by itself, to salvation. We could be the model of prudence, justice, courage and moderation, and none of that would help us on the way to salvation. This is so, because God only regards virtue that is actuated by faith. Only good deeds performed in faith have any role in our salvation.

На практичному рівні наслідки цього факту величезні. Це означає, що довіра Богу, а точніше, довіра Христу Божому має бути центральною реальністю у всьому, що ми робимо. Це, у свою чергу, означає, що ми повинні виконувати заповідь святого Павла «постійно молитися». Ми повинні весь час жити в присутності Бога. У нашому житті не може бути більше забуття Бога. Більше не може бути журби, викру́чування рук і хвилювання. Треба зовсім відкинути страх, бо, як каже нам святий Павло, «ми Христові, а Христос Богові».

On a practical level, the implications of that fact are huge. It means that trust in God, and, more specifically, trust in the Christ of God has to be the central reality in everything that we do. That, in turn, means that we have to fulfill the precept of Saint Paul to "pray constantly." We have to live in the presence of God all the time. There can be no more forgetfulness of God in our lives. There can be no more hand wringing and fretting. We have to put away fear altogether, because, as Saint Paul tells us, "we are Christ's, and Christ is God's."

Правда полягає в тому, що єврейська синагога і Церква присутні в кожному з нас. У кожного з нас є спокуса знайти притулок у пізнанні нашої власної самоопра́вданої доброти. Ми маємо тенденцію заспокоювати себе, думаючи, що ми в основному добрі люди, які робимо в основному добрі речі. Але в кожному з нас також є насіння Церкви, яке чинить покаяння за наші гріхи і чекає на отримання життя від Христа у відповідь на нашу віру. Лише коли перший помре, другий може процвітати. Тільки тоді, коли покладання на себе самих помре, довіра Христу може стати принципом усіх наших дій.

The truth is that the Jewish synagogue and the Church are present in each one of us. All of us have the temptation to take refuge in the knowledge of our own self-righteous goodness. We have the tendency to comfort ourselves by thinking that we are basically good people who do basically good things. But, there is also in each one of us the seed of the Church, doing penance for our sins and waiting to receive life from Christ in answer to our faith. It is only when the former dies that the latter can flourish. Only when reliance on ourselves has perished can trust in Christ become the principle of all our actions.

Тому нам добре молитися про чесноту з вірою. Як це робиться на практиці. Щодня ми покладаємося на Бога в тому, що нам потрібно для виконання завдань кожного дня. Чесноти не наші, а Христові. Син Божий для нас, як шафа, наповнена всім одягом, який нам може знадобитися за будь-яких обставин. Ми можемо ходити нескінченно і позичати все, що нам потрібно, з цього гардеробу. Єдине, що може зруйнувати наш доступ до цього ресурсу, — це діяти так, ніби вміст шафи є нашим, що він належить нам. Насправді, оскільки вони не наші, ми не лише просимо їх, але й дякуємо за них. Крім того, нас ніколи не турбує те, що ми не зви́кли до цього одягу. Нас не турбує те, що ми відчуваємо, що носимо чужий одяг, бо, звісно, це правда.

It is good, therefore, for us to pray for virtue in faith. How is that done in practical terms. Each day, we rely on God for what we need to accomplish the tasks of each day. The virtues are not ours, but Christ's. The Son of God is for us like a closet filled with all the clothing we could ever need for any circumstance. We can go endlessly and borrow whatever it is that we need from that wardrobe. The only thing that can destroy our access to that resource is for us to act as if the contents of the closet are ours, that they belong to us. In fact, since they are not ours, we not only ask for them, but we also give thanks for them. Further, it never concerns us that we are unaccustomed to these clothes. It does not bother us that we feel like we are wearing somebody else's clothes, because, of course, we are.

Щодня ми повинні серйозно замислюватися над тим, що нам потрібно, що стосується чеснот. Тоді ми повинні просити їх з упевненістю, що ми їх отримаємо. Потім, протягом дня, ми повинні практикувати їх, незалежно від того, наскільки вони чужі нашій природі. Прийде день, коли вони будуть менш чужі. Потім, зрештою, нам потрібно «поверну́ти їх», подякувати і подумати, наскільки добре ми їх «носили».

Each day, we need to give serious consideration to what we need as far as the virtues are concerned. Then, we need to ask for them with confidence that we will receive them. Then, throughout the day, we need to practice them, no matter how foreign they are to our nature. The day will come when they are less so. Then, at the end of the day, we need to "return them," to give thanks and consider how well we "wore" them.

 

The Church is a Spiritual Dwelling Made From Living Stones

 

The Kingdom of Heaven is present among us in seed through the Church, since the Church is the Body of Christ. It is being included in the same Body that connects the Church militant (those of us who are fighting for our salvation in this world) with the Church suffering (those who are being purified after death) and the Church triumphant (the angels and saints in Heaven who are with God).

The Kingdom of Heaven is where the will of God is accomplished, as we profess in the prayer: "Your will be done on earth as it is in Heaven." We should be constantly anxious to fulfill in us the will of God. Our sentiment at every moment should become, "not my will, but God's be done." This is the way that we actualize day by day and moment by moment our participation in the Kingdom of Heaven. This is the way that we assure that we are one of the living stones that make up the spiritual temple of the Lord.

Being constantly anxious to fulfill the will of God is the bedrock of our practical ethical life. We should think of it in the following way. First, we should realize that the first indication of the will of God is what occurs in our lives, what happens to us. We should accept what comes to us from God with gladness. In the words of the Liturgy, "we should bless God in all things." This takes tremendous practice and self-denial, because many things happen to us that are contrary to our desires. Those things are the most precious in the eyes of God, because it is an exercise of the virtues of humility and meekness when we accept things in our lives that are contrary to our desires. And why would this be so? Because, by our acceptance, we confess that there are many things about God's will that we cannot understand, but we will to love those things too for God's sake. This is very important, because it allows us to lovingly bless God in all things as we pass through our day to day circumstances. 

Doing the will of God and living in the will God makes us living stones in His spiritual temple. The second thing we must do to live in the will of God is to habituate ourselves to sacrificing our advantage for the advantage of others. Take anger as an example. It is seldom the case that it will be virtuous for us to get angry because of injuries and offenses done to us. On the other hand, it will most often be virtuous for us to get angry at injuries and offenses done to others. In the same way, if we continually decide to sacrifice our advantage for the advantage of others, then we are very close to the will and heart of God.

These are the ways that we become living stones in the spiritual temple of the Lord, the Kingdom of Heaven. We should begin practicing the first of these points, lovingly accepting what comes to us from the hand of God, and we will find that the second point comes to us rather naturally. This is so, because an increase in our love for God makes us increase in our love for our neighbors as well. In this way, the virtue of charity, which is the very life of God, one in the Holy Trinity, begins to live within us and organically grow in us.

It was the pagan philosopher Socrates who taught through his disciple Plato that "the unexamined life is not worth living." That is truth for us in an even greater degree. These ways by which we become living stones in the spiritual temple of God are also things upon which we can examine ourselves. We should never allow a day to pass in which we do not ask ourselves to consider how accepting or rebellious we have been to the circumstances that God has willed for us. Similarly, we should always ask ourselves how we have sacrificed our comforts and advantages for the sake of others.

Yesterday's saint, Paul the Confessor, the Patriarch of Constantinople, is a good example of how to put all of this into practice. He was exceedingly accepting of the will of God as it manifested itself in his circumstances. After being the made the bishop of the Imperial Capital, he continually sacrificed himself for his people. He was daily taking active part in the distributions to the poor and teaching his people the catholic and orthodox faith, even as the Arians (those who do not believe that Christ is God) tried to destroy him. Twice he was driven from his home by the Arian Emperor and his servants. The second time, he was exiled to Armenia. There, far away from home, he was faithful in his prayers and sacrifices for the people for whom he was still responsible, even though he was separated from them by thousands of miles. One day, as he was celebrating the Divine Liturgy, the Arians entered the church where he was and strangled him in front of the altar with his own omophor. Thus, he, a living stone in the temple of the living God was translated to Heaven, where he took up his place in glory among those who have finished the race.

Триетапний геноцид: демонічний план знищення людства Three Stage Genocide: The Demonic Plan to Destroy Mankind

 

Євангельське читання про звільнення людини, біснуватої Легіоном, є гарною нагодою для нас поміркува́ти над проблемою демонів у нашому повсякденному житті. Ми схильні завжди скидати з рахунків вплив духовного світу та його важливість, оскільки він не може бути сприйнятий безпосередньо органами почуттів. Тим не менш, ми знаємо зі Святого Письма і Традиції, що все без винятку, що не так з людьми, в кінцевому підсумку приписується дії демонів, будь то фізична хвороба чи інвалідність, чи моральні недоліки та гріховні пороки. Ми можемо зрозуміти цей факт конкретно, якщо представити стосунки між людською расою та демонічною у термінах, знайомих і навіть сучасних. Нам, звичайно, слід пам’ятати, що, згідно з твердженням Господа Ісуса, люди, які перебувають під владою демонів, роблять вчинки, які сумісні з діями демонів.

The Gospel reading regarding the liberation of the man possessed by the Legion is a good opportunity for us to meditate on the problem of demons in our daily life. We tend to always discount the influence of the spiritual world and its importance, because it cannot be perceived directly by the senses. Nevertheless, we know from Scripture and Tradition that everything without exception that is wrong with human beings is ultimately attributable to the action of demons, whether it be physical illness or disability or moral failings and sinful vices. We can understand this fact in a concrete way if we cast the relationship between the human race and the demonic in terms that are familiar and even contemporary. We should, of course, bear in mind that, according to the dictum of the Lord Jesus, human beings that are under the demons' sway do works that are congruent with the demons' works.

Перш за все, можна зрозуміти, що завдяки дії демонів у світ був занесений смертоносний збудник. Цим збудником є сама смерть. Через обман демонів Смерть вперше увійшла в досвід людини. Людські істоти направили всю свою енергію на намагання уникнути смерті, хоча це неминуче в рамках обмежень людської природи.

First of all, we can understand that, through the action of demons, a deadly pathogen was introduced into the world. That pathogen is Death itself. Through the deception of the demons, Death first entered the experience of human beings. Human beings turned all their energy to the endeavor of avoiding death, although it is unavoidable within the limitations of human nature.

Але потім демони запропонували прищепи́ти людей Смерті, первинному збуднику, через пристрасті, особливо хтивість, обжерливість і гнів. Завдяки гонитві за задоволенням люди можуть мати ілюзію безсмертя через пом’якшення болю. З іншого боку, гнів дав людям відчуття сили, що мало подібний ефект.

Yet, the demons then offered to inoculate human beings to Death, the original pathogen, through the passions, especially lust, gluttony and anger. Through the pursuit of pleasure, human beings could have the illusion of immortality through the mitigation of pain. Anger, on the other hand, gave human beings the sensation of power, which had a similar effect.

Центральна проблема «прищеплень», які здійснюються через пристрасті, полягає в тому, що вони були неефекти́вними або, в кращому випадку, тимчасово ефективними, оскільки задоволення виявилося завжди або відсутнім, або відсутнім незабаром. Тим не менш, переважна більшість людей була обдурена лай́ками цих неефективних, але паліативних «щеплень».

The central problem with the "inoculations" provided through the passions is that they were ineffective or, at best, temporarily effective, since pleasure proved to be always either absent or soon to be absent. Nevertheless, the great majority of human beings were deceived by the blandishments of these ineffective but palliative "inoculations."

Проте були люди, які, розуміючи неефективність обжерливості, хтивості та гніву, щоб справді пом’якшити смерть і дарувати життя, вирішили відмовитися від «щеплень» і практикувати чесноти поміркованості, цнотливості та мужності. Ці люди розуміли, що смерть у будь-якому випадку їхня доля, але свобода від рабства пристрастям вартувала переживання значного болю.

There were human beings, however, who, understanding the ineffectiveness of gluttony, lust and anger to truly mitigate death and give life, decided to forgo the "inoculations" and practice the virtues of temperance, chastity and fortitude. These people understood that death was their lot in any case, but freedom from the slavery to the passions was worth the experience of considerable pain.

Тим не менш, демони мали план навіть для тих людей, які уникали «прищеплень» пристрастей, зберігаючи свободу від створених речей, таких як їжа, секс і влада. Демони випустили у світ другого збудника, який одразу привів до духовної смерті всіх таких людей: подальші пристрасті гордості й марнославства. Таким чином, ті, хто відмовлявся зануритися в плоть, все одно загинули через свою гордість.

Nevertheless, the demons had a plan even for those human beings who eschewed the "inoculations" of the passions, maintaining their freedom from created things like food, sex and power. The demons released a second pathogen into the world that immediately led to the spiritual death of all such people: the further passions of pride and vainglory. Thus, those who refused to immerse themselves in carnality perished anyway due to their pride. 

Отже, ми маємо картину геноциду в три етапи, який вороги людства безперервно проводять у світі. Перший етап мав спричинити неминучу смерть людства через обман наших прабатьків в Едемі. Другим етапом було спотворення нашої волі, спокушаючи нас шукати полегшення від болю і смерті через задоволення. Це «щеплення» було неефективним і поневоливим. Деякі люди відмовлялися від спокус демонів, але вони не могли уникнути подальших спонукань демонів до пороків гордості й марнославства. Таким чином, вся людська раса була саботована і знищена ретельно розробленою тактикою їхніх надприродних старійшин.

We have therefore a picture of a three stage genocide, which the enemies of mankind continuously wage upon the world. The first stage was to cause the inevitable death of mankind through the deception worked upon our first parents in Eden. The second stage was to pervert our wills, tempting us to seek relief from pain and death through pleasure. This "inoculation" was ineffective and enslaving. Some human beings refused the temptations of the demons, but they could not escape the demons’ further inducements to the vices of pride and vainglory. Thus, the whole human race was sabotaged and undone by the carefully crafted tactics of their preternatural elders.

Єдиним рішенням проблеми цього демонічного втручання в наше життя є Сам Христос, бо Христос, ставши людиною для нашого спасіння, знищив Смерть, коли Він повернувся до життя при Своєму воскресінні. Смерть є коренем усієї демонічної змови, і смерть повністю переможена воскресінням Господа Ісуса з мертвих.

The only solution to the problem of this demonic interference in our life is Christ Himself, because Christ, having become man for our salvation, destroyed Death when He returned to life at His resurrection. Death is the root of the entire demonic conspiracy, and Death is defeated utterly by the Lord Jesus' resurrection from the dead.

Господь Ісус шукає нас, як Він шукав чоловіка з Легіоном у Євангелії, що читається сьогодні. Він шукає нас «по той бік», у ворожій території, окупованій та контрольованій демонами. Там Він виганяє демонів і робить ставку на територію, яка раніше була під їхнім контролем. Це суть Євангелія, Доброї Новини́. Всесвіт, так довго керований демонічними силами, тепер має нового Правителя. Старого правителя та його прихильників вигнали. Наш обов’язок, як підданих нового Правителя, стати на бік, заявити про нашу лояльність до Нового режиму, а потім жити як вірні піддані нового Правителя, Який нас звільнив. Для цього ми повинні прийняти тверді рішення припинити будь-яку співпрацю з демонічними арміями, що відступають.

The Lord Jesus seeks us out as He did the man with the Legion in the Gospel reading today. He seeks us "on the other side," the enemy territory occupied and controlled by demons. There, He casts out the demons and stakes His claim to the territory formerly under their control. This is the essence of the Gospel, the Good News. The universe, having been ruled for so long by the demonic forces, now has a new Ruler. The old ruler and his minions have been cast out. It is our responsibility as subjects of the new Ruler to get on side, to declare our loyalty to the New Regime and then live as faithful subjects of the new Ruler Who has liberated us. In order to do this, we have to make firm resolutions to cease cooperating in any way with the retreating demonic armies.