Глибший сенс виховання дочки Яіра The Deeper Meaning of the Raising of Jairus' Daughter

 

Історія зцілення жінки, яка кровоточила та воскресіння дочки Яіра, на думку деяких Отців Церкви, має більш глибокий зміст. Перш за все, Отці звернули увагу на те, що жінка кровоточила саме в той час, коли народилася дочка Яіра. Доньці Яіра було дванадцять років, коли вона захворіла і померла, а жінка дванадцять років страждала від кровотоку.

The story of the cure of the woman with the flow of blood and the resurrection of Jairus' daughter has a deeper meaning according to certain of the Fathers of the Church. First of all, the Fathers noticed that the woman got sick with her flow of blood at the very time that Jairus's daughter was born. Jairus' daughter was twelve years old when she got sick and died, and the woman suffered for twelve years with the flow of blood.

Наш Отець серед святих Амвросій, архієпископ Міланський, говорить нам, що жінка, яка кровоточить, представляє Церкву. З іншого боку, дочка Яіра представляє єврейську синагогу. Амвросій зауважує, що доки синагога процвітала, Церква (тобто народи язичників) томилася в хворобі гріха та невігластва. Лише одного разу, коли синагога євреїв померла, язичники були вилікувані та просвітлені.

Our Father Among the Saints Ambrose the Archbishop of Milan tells us that the woman with the flow of blood represents the Church. The daughter of Jairus, on the other hand, represents the Jewish synagogue. Ambrose observes that as long as the synagogue flourished, the Church (that is the Gentile peoples) languished in the sickness of sin and ignorance. Only once the synagogue of the Jews died, were the Gentiles cured and enlightened. 

Далі Амвросій зауважує, що в імені батька дівчини є глибокий зміст. Яірос — еллінізована форма єврейського імені Яір, що означає «просвітитель». З цієї причини Амвросій розуміє, що батько представляє Закон (Тору), який створює і підтримує єврейську синагогу. Водночас, однак, Амвросій зауважує, що цей «просвітитель» є ніщо в порівнянні з «істинним Світлом, Яке просвічує кожну людину, що приходить у світ», а саме Христом. Зрештою, не Тора зцілює народи язичників від гріха та невігластва і підносить синагогу від смерті в безплідності їхніх добрих діл, а Христос. Це Христос, який несе правдиве життя Бога людству загалом, як євреям, так і язичникам, і робить усіх людей учасниками того самого Святого Духа.

Ambrose further notices that there is deep meaning in the name of the girl's father. Jairus is the Hellenized form of the Hebrew name Jair, which means "the enlightener." For this reason, Ambrose understands that the father represents the Law (the Torah), which brings into being and sustains the Jewish synagogue. At the same time, however, Ambrose observes that this "enlightener" is nothing in comparison with "the true Light Who enlightens every man coming into the world," namely Christ. After all, it is not the Torah, which cures the Gentile peoples of sin and ignorance and raises the synagogue from death in the sterility of their good works, but Christ. It is Christ Who brings the true life of God to mankind generally, both Jew and Gentile, and makes all people partakers in the same Holy Spirit.

Крім того, закон Мойсея послужив для того, щоб просвітити єврейський народ до Божої праведності і, відповідно, до усвідомлення того, що вони не можуть виконати цю праведність. З іншого боку, Христос дає благодать і життя у відповідь на віру.

Further, the law of Moses served to enlighten the Jewish people to righteousness of God, and, by extension, to the realization that they could not fulfill that righteousness. Christ, on the other hand, brings grace and life in answer to faith.

Отже, що тоді все це означає для нас у практичному та повсякденному розумінні? Ця історія, як її викладає святий Амвросій Міланський, нагадує нам, що наше християнське життя має бути таким, яке проявляється позитивними чеснотами. У Христі ми обміняли негативні заборо́ни Тори на чеснотне життя, яке керується вірою. Це важлива річ для нас, щоб усвідомити й поміркувати. Бог не піклується про чесноту як таку. Жодна кількість чеснотного життя сама по собі не може привести нас до спасіння. Ми могли б бути зразком розсудливості, справедливості, мужності та помірності, і ніщо з цього не допомогло б нам на шляху до спасіння. Це так, тому що Бог розглядає лише чесноту, яка активується вірою. Лише добрі справи, здійснені з вірою, мають якусь роль у нашому спасінні.

So, what then does all this mean to us in practical and everyday sense? We are being reminded by this story, as expounded by Saint Ambrose of Milan, that our life as Christians has to be one that is typified by positive virtue. In Christ, we have exchanged the negative prohibitions of the Torah for virtuous lives actuated by faith. That is an important thing for us to realize and meditate on. God doesn't care about virtue per se. No amount of living virtuously can bring us, by itself, to salvation. We could be the model of prudence, justice, courage and moderation, and none of that would help us on the way to salvation. This is so, because God only regards virtue that is actuated by faith. Only good deeds performed in faith have any role in our salvation.

На практичному рівні наслідки цього факту величезні. Це означає, що довіра Богу, а точніше, довіра Христу Божому має бути центральною реальністю у всьому, що ми робимо. Це, у свою чергу, означає, що ми повинні виконувати заповідь святого Павла «постійно молитися». Ми повинні весь час жити в присутності Бога. У нашому житті не може бути більше забуття Бога. Більше не може бути журби, викру́чування рук і хвилювання. Треба зовсім відкинути страх, бо, як каже нам святий Павло, «ми Христові, а Христос Богові».

On a practical level, the implications of that fact are huge. It means that trust in God, and, more specifically, trust in the Christ of God has to be the central reality in everything that we do. That, in turn, means that we have to fulfill the precept of Saint Paul to "pray constantly." We have to live in the presence of God all the time. There can be no more forgetfulness of God in our lives. There can be no more hand wringing and fretting. We have to put away fear altogether, because, as Saint Paul tells us, "we are Christ's, and Christ is God's."

Правда полягає в тому, що єврейська синагога і Церква присутні в кожному з нас. У кожного з нас є спокуса знайти притулок у пізнанні нашої власної самоопра́вданої доброти. Ми маємо тенденцію заспокоювати себе, думаючи, що ми в основному добрі люди, які робимо в основному добрі речі. Але в кожному з нас також є насіння Церкви, яке чинить покаяння за наші гріхи і чекає на отримання життя від Христа у відповідь на нашу віру. Лише коли перший помре, другий може процвітати. Тільки тоді, коли покладання на себе самих помре, довіра Христу може стати принципом усіх наших дій.

The truth is that the Jewish synagogue and the Church are present in each one of us. All of us have the temptation to take refuge in the knowledge of our own self-righteous goodness. We have the tendency to comfort ourselves by thinking that we are basically good people who do basically good things. But, there is also in each one of us the seed of the Church, doing penance for our sins and waiting to receive life from Christ in answer to our faith. It is only when the former dies that the latter can flourish. Only when reliance on ourselves has perished can trust in Christ become the principle of all our actions.

Тому нам добре молитися про чесноту з вірою. Як це робиться на практиці. Щодня ми покладаємося на Бога в тому, що нам потрібно для виконання завдань кожного дня. Чесноти не наші, а Христові. Син Божий для нас, як шафа, наповнена всім одягом, який нам може знадобитися за будь-яких обставин. Ми можемо ходити нескінченно і позичати все, що нам потрібно, з цього гардеробу. Єдине, що може зруйнувати наш доступ до цього ресурсу, — це діяти так, ніби вміст шафи є нашим, що він належить нам. Насправді, оскільки вони не наші, ми не лише просимо їх, але й дякуємо за них. Крім того, нас ніколи не турбує те, що ми не зви́кли до цього одягу. Нас не турбує те, що ми відчуваємо, що носимо чужий одяг, бо, звісно, це правда.

It is good, therefore, for us to pray for virtue in faith. How is that done in practical terms. Each day, we rely on God for what we need to accomplish the tasks of each day. The virtues are not ours, but Christ's. The Son of God is for us like a closet filled with all the clothing we could ever need for any circumstance. We can go endlessly and borrow whatever it is that we need from that wardrobe. The only thing that can destroy our access to that resource is for us to act as if the contents of the closet are ours, that they belong to us. In fact, since they are not ours, we not only ask for them, but we also give thanks for them. Further, it never concerns us that we are unaccustomed to these clothes. It does not bother us that we feel like we are wearing somebody else's clothes, because, of course, we are.

Щодня ми повинні серйозно замислюватися над тим, що нам потрібно, що стосується чеснот. Тоді ми повинні просити їх з упевненістю, що ми їх отримаємо. Потім, протягом дня, ми повинні практикувати їх, незалежно від того, наскільки вони чужі нашій природі. Прийде день, коли вони будуть менш чужі. Потім, зрештою, нам потрібно «поверну́ти їх», подякувати і подумати, наскільки добре ми їх «носили».

Each day, we need to give serious consideration to what we need as far as the virtues are concerned. Then, we need to ask for them with confidence that we will receive them. Then, throughout the day, we need to practice them, no matter how foreign they are to our nature. The day will come when they are less so. Then, at the end of the day, we need to "return them," to give thanks and consider how well we "wore" them.