Триетапний геноцид: демонічний план знищення людства Three Stage Genocide: The Demonic Plan to Destroy Mankind

 

Євангельське читання про звільнення людини, біснуватої Легіоном, є гарною нагодою для нас поміркува́ти над проблемою демонів у нашому повсякденному житті. Ми схильні завжди скидати з рахунків вплив духовного світу та його важливість, оскільки він не може бути сприйнятий безпосередньо органами почуттів. Тим не менш, ми знаємо зі Святого Письма і Традиції, що все без винятку, що не так з людьми, в кінцевому підсумку приписується дії демонів, будь то фізична хвороба чи інвалідність, чи моральні недоліки та гріховні пороки. Ми можемо зрозуміти цей факт конкретно, якщо представити стосунки між людською расою та демонічною у термінах, знайомих і навіть сучасних. Нам, звичайно, слід пам’ятати, що, згідно з твердженням Господа Ісуса, люди, які перебувають під владою демонів, роблять вчинки, які сумісні з діями демонів.

The Gospel reading regarding the liberation of the man possessed by the Legion is a good opportunity for us to meditate on the problem of demons in our daily life. We tend to always discount the influence of the spiritual world and its importance, because it cannot be perceived directly by the senses. Nevertheless, we know from Scripture and Tradition that everything without exception that is wrong with human beings is ultimately attributable to the action of demons, whether it be physical illness or disability or moral failings and sinful vices. We can understand this fact in a concrete way if we cast the relationship between the human race and the demonic in terms that are familiar and even contemporary. We should, of course, bear in mind that, according to the dictum of the Lord Jesus, human beings that are under the demons' sway do works that are congruent with the demons' works.

Перш за все, можна зрозуміти, що завдяки дії демонів у світ був занесений смертоносний збудник. Цим збудником є сама смерть. Через обман демонів Смерть вперше увійшла в досвід людини. Людські істоти направили всю свою енергію на намагання уникнути смерті, хоча це неминуче в рамках обмежень людської природи.

First of all, we can understand that, through the action of demons, a deadly pathogen was introduced into the world. That pathogen is Death itself. Through the deception of the demons, Death first entered the experience of human beings. Human beings turned all their energy to the endeavor of avoiding death, although it is unavoidable within the limitations of human nature.

Але потім демони запропонували прищепи́ти людей Смерті, первинному збуднику, через пристрасті, особливо хтивість, обжерливість і гнів. Завдяки гонитві за задоволенням люди можуть мати ілюзію безсмертя через пом’якшення болю. З іншого боку, гнів дав людям відчуття сили, що мало подібний ефект.

Yet, the demons then offered to inoculate human beings to Death, the original pathogen, through the passions, especially lust, gluttony and anger. Through the pursuit of pleasure, human beings could have the illusion of immortality through the mitigation of pain. Anger, on the other hand, gave human beings the sensation of power, which had a similar effect.

Центральна проблема «прищеплень», які здійснюються через пристрасті, полягає в тому, що вони були неефекти́вними або, в кращому випадку, тимчасово ефективними, оскільки задоволення виявилося завжди або відсутнім, або відсутнім незабаром. Тим не менш, переважна більшість людей була обдурена лай́ками цих неефективних, але паліативних «щеплень».

The central problem with the "inoculations" provided through the passions is that they were ineffective or, at best, temporarily effective, since pleasure proved to be always either absent or soon to be absent. Nevertheless, the great majority of human beings were deceived by the blandishments of these ineffective but palliative "inoculations."

Проте були люди, які, розуміючи неефективність обжерливості, хтивості та гніву, щоб справді пом’якшити смерть і дарувати життя, вирішили відмовитися від «щеплень» і практикувати чесноти поміркованості, цнотливості та мужності. Ці люди розуміли, що смерть у будь-якому випадку їхня доля, але свобода від рабства пристрастям вартувала переживання значного болю.

There were human beings, however, who, understanding the ineffectiveness of gluttony, lust and anger to truly mitigate death and give life, decided to forgo the "inoculations" and practice the virtues of temperance, chastity and fortitude. These people understood that death was their lot in any case, but freedom from the slavery to the passions was worth the experience of considerable pain.

Тим не менш, демони мали план навіть для тих людей, які уникали «прищеплень» пристрастей, зберігаючи свободу від створених речей, таких як їжа, секс і влада. Демони випустили у світ другого збудника, який одразу привів до духовної смерті всіх таких людей: подальші пристрасті гордості й марнославства. Таким чином, ті, хто відмовлявся зануритися в плоть, все одно загинули через свою гордість.

Nevertheless, the demons had a plan even for those human beings who eschewed the "inoculations" of the passions, maintaining their freedom from created things like food, sex and power. The demons released a second pathogen into the world that immediately led to the spiritual death of all such people: the further passions of pride and vainglory. Thus, those who refused to immerse themselves in carnality perished anyway due to their pride. 

Отже, ми маємо картину геноциду в три етапи, який вороги людства безперервно проводять у світі. Перший етап мав спричинити неминучу смерть людства через обман наших прабатьків в Едемі. Другим етапом було спотворення нашої волі, спокушаючи нас шукати полегшення від болю і смерті через задоволення. Це «щеплення» було неефективним і поневоливим. Деякі люди відмовлялися від спокус демонів, але вони не могли уникнути подальших спонукань демонів до пороків гордості й марнославства. Таким чином, вся людська раса була саботована і знищена ретельно розробленою тактикою їхніх надприродних старійшин.

We have therefore a picture of a three stage genocide, which the enemies of mankind continuously wage upon the world. The first stage was to cause the inevitable death of mankind through the deception worked upon our first parents in Eden. The second stage was to pervert our wills, tempting us to seek relief from pain and death through pleasure. This "inoculation" was ineffective and enslaving. Some human beings refused the temptations of the demons, but they could not escape the demons’ further inducements to the vices of pride and vainglory. Thus, the whole human race was sabotaged and undone by the carefully crafted tactics of their preternatural elders.

Єдиним рішенням проблеми цього демонічного втручання в наше життя є Сам Христос, бо Христос, ставши людиною для нашого спасіння, знищив Смерть, коли Він повернувся до життя при Своєму воскресінні. Смерть є коренем усієї демонічної змови, і смерть повністю переможена воскресінням Господа Ісуса з мертвих.

The only solution to the problem of this demonic interference in our life is Christ Himself, because Christ, having become man for our salvation, destroyed Death when He returned to life at His resurrection. Death is the root of the entire demonic conspiracy, and Death is defeated utterly by the Lord Jesus' resurrection from the dead.

Господь Ісус шукає нас, як Він шукав чоловіка з Легіоном у Євангелії, що читається сьогодні. Він шукає нас «по той бік», у ворожій території, окупованій та контрольованій демонами. Там Він виганяє демонів і робить ставку на територію, яка раніше була під їхнім контролем. Це суть Євангелія, Доброї Новини́. Всесвіт, так довго керований демонічними силами, тепер має нового Правителя. Старого правителя та його прихильників вигнали. Наш обов’язок, як підданих нового Правителя, стати на бік, заявити про нашу лояльність до Нового режиму, а потім жити як вірні піддані нового Правителя, Який нас звільнив. Для цього ми повинні прийняти тверді рішення припинити будь-яку співпрацю з демонічними арміями, що відступають.

The Lord Jesus seeks us out as He did the man with the Legion in the Gospel reading today. He seeks us "on the other side," the enemy territory occupied and controlled by demons. There, He casts out the demons and stakes His claim to the territory formerly under their control. This is the essence of the Gospel, the Good News. The universe, having been ruled for so long by the demonic forces, now has a new Ruler. The old ruler and his minions have been cast out. It is our responsibility as subjects of the new Ruler to get on side, to declare our loyalty to the New Regime and then live as faithful subjects of the new Ruler Who has liberated us. In order to do this, we have to make firm resolutions to cease cooperating in any way with the retreating demonic armies.

ПРОПОВІДУВАННЯ ХРИСТА: РАДІСТЬ І ПЕРЕСЛІДУВАННЯ PREACHING CHRIST: JOY AND PERSECUTION

 

Сьогодні, ми чули оповідання про зцілення герасинського біснуватого, і ця євангельська історія закінчується з виразом вдячности зціленого чоловіка і розказом: «Пішов той, сповіщаючи по всьому місті, що Ісус зробив йому.» Фактично, інші євангельські уривки про те саме зцілення нам кажуть те, що цей чоловік проповідував про Ісуса через цілий район Декаполя.  Іншими словами, цей чоловік став проповідником Господа Ісуса, навіть між язичеськими людьми свого району. Але, про що він проповідував? Певно, про його особисте дослідження, а ще більше.  Після його зцілення, чоловік хотів слідувати за Христом, але Господь Ісус відпустив його, тому що він не був євреєм, і його присутність між учнями стала б скандалом для юдейської громади галилейських міст. Проте, Господь Ісус відпустив цього вірного чоловіка з метою. Він йому сказав, «Вернися додому й розкажи все те, що Бог зробив тобі.» І тоді слідує ця розповідь про його службу: «Пішов той, сповіщаючи по всьому місті, що ІСУС зробив йому. Іншими словами, це ясно, тобто, цей чоловік проповідував про Божество Ісуса у містах району Декаполя. Він став апостолом для цього району так, як самарянка, Свята Фотіна стала апостолкою для її міста.

Today, we heard the story about the healing of the Gerasene demoniac. This Gospel story ends with the healed man’s expression of gratitude and the account: “He went, proclaiming in all that city what Jesus had done for him.” Actually, other gospel passages about this same healing tell us that this man preached about Jesus throughout the whole region of the Decapolis. In other words, this man became a preacher of the Lord Jesus, even among the pagan people of his region. But, about what did he preach? Certainly, he preached about his own experience, and yet more. After his healing, the man wanted to follow Christ, but the Lord Jesus sent him away, because he was not a Jew, and his presence among the disciples would have been a scandal to the Jewish population of the Galilean cities. Nevertheless, the Lord Jesus sent this faithful man away with a mission. He said to him, “Go home and proclaim all that God has done for you.” Then follows this account of his ministry: “He went and proclaimed in all that city what Jesus had done for him. In other words, it is clear that this man preached the Divinity of Jesus in the cities of the region of Decapolis. He became an apostle to this region, just as the Samaritan woman, Saint Photina became an apostle to her city.

Нехай роздумаємо про випадки у житті цього чоловіка після того, коли він захоплював його мету, щоб проповідувати про Божество Господа Ісуса у своєму районі. Хоча ми не маємо певних деталей про цю службу, ми знаємо багато речей, тому що ті самі випадки сталися знову і знову через століття від приходу Господа Ісуса. Перше, ця мета включала глибоку радість, бо проповідування про Господа Ісуса і про те, що Господь Ісус зробив для цього чоловіка, було дуже великим джерелом радости у його житті. Ми можемо знати те від життя Святого Апостола Павла, якому проповідування було подібним джерелом радости. Для нього, євангеліє було як вогонь, що погасив у собі. Він мав звільнити його через розмову з іншими про благодать, яку він прийняв у його наверненні до Господа. І, звільняючи його, його радість виросла більше і більше.

Let us think about the circumstances in the life of this man after he embraced his mission to preach about the Divinity of the Lord Jesus in his home region. Although we do not have certain details about his ministry, we know a lot things, because these same circumstances have happened again and again through the centuries since the coming of the Lord Jesus. First, this mission included deep joy, since preaching about the Lord Jesus and about what the Lord Jesus did for this man was a very great source of joy in his life. We can know this from the life of the Holy Apostle Paul, to whom preaching was a similar source of joy. For him, the Gospel was like a fire that burned inside him. He had to free it through conversing with others about the grace that he had received in his conversion to the Lord. Freeing it, his joy grew more and more.

Проте, завжди парадокс у християнському житті, бо навіть з цією глибокою внутрішньою радістю, часами, там є дуже суворим зовнішнім стражданням, тому що світ (сили гріха і смерти всюди навколо нас) не може приймати добрі новини про спасіння, але цьому протистоїть євангеліє і переслідує тих, хто проповідує у імені Ісуса. Отже, дійсне християнське життя завжди має обидві ці речі. Коли ми не маємо радости заради того, що Господь зробив для нас, ми не живемо правдиво як християни, а також, коли світ не протистоїть нам заради нашої віри у Христі, наша ідентичність як християн є проблематичною.

Nevertheless, there is always a paradox in the Christian life, since even with this deep interior joy, sometimes there is a very severe exterior suffering, because the world (the forces of sin and death all around us) cannot accept the good news of salvation, but opposes the gospel and persecutes those, who preach in the name of Jesus. Therefore, the true Christian life always includes both these things. If we do not have joy on account of what the Lord has done for us, we are not living authentically as Christians, but, if the world does not oppose us on account of our faith in Christ, our identity as Christian is problematic as well.

Я думаю те, що, мабуть, ми маємо настільки маленьку радість, тому що не часто роздумуємо над великими ділами, які Бог зробив у житті кожного з нас. Наближаючись до нашого національного дня подяки, ми повинні пізнати глибоку невдячність, яка наповнює ціле середовище. Ми не є невдячними заради того, що ми є поганими, але заради того, що ми не роздумуємо. День наслідує день у нашому житті без думки або іспиту про те, що Бог робить для нас. Подяка стає порожнім жестом, положеним у порядку одного дня в році, хоча вона повинна бути аспектом кожного дня.

I think that, perhaps, we have so little joy, because we do not often think about the great things that God has done in our lives. Approaching our National Day of Thanksgiving, we should realize the deep ingratitude that fills our whole environment. We are not ungrateful because we are evil, but because we do not think. Day follows day in our life without thought or examination about what God does for us. Thanksgiving becomes an empty gesture, consigned to the schedule of one day a year, although it ought to be a feature of every day.

Біснуватий чоловік у сьогоднішньому євангелії навчає нас того, щоб бути вдячними для цих речей, які Бог Господь зробив задля нас, і не тільки це, але також, щоб розділити ці добрі новини з іншими. Ми мусимо бути зацікавленими у історіях інших людей, але ми не повинні думати те, що вони не будуть зацікавленими у нашій, коли це виявляє піклування люблячого і співчуттєвого Бога.

The demonized man in today’s gospel teaches us that we should be grateful for the things that God has done for us, but not only this. We should also share this good news with others. We must be interested in the stories of other people, but we should not think that they will not be interested in ours, when it reveals the care of a loving and compassionate God. 

THE CHRISTIAN: A FOUNTAIN OF THE GRACE OF THE HOLY SPIRIT

 

Brothers and sisters in Christ—

On Tuesday, we will celebrate the great feast of the Holy Great Martyr Demetrius, who is called the Myrrhgusher, because a sweet smelling oil exudes from his bones. The oil itself is an illustration of a truth in which all of us Christians participate, for oil is a symbol of the Holy Spirit of God, Who, having been sent to anoint the Apostles, the Church, and, through it, all life on earth, sanctifies and sustains the created world.  On the feast of St. Demetrius, there is a canon (a long metrical poem consisting of nine odes) appointed to be sung at Matins, which is dedicated to praising God for the miraculous oil (myro), which flows from the holy martyr and works miracles among God’s people.  The canon was composed by Philotheus the Patriarch of Constantinople.  In this canon we find the following beautiful and excellent verses:

You mounted upon life-streaming floods, being cleansed by divine Baptism; and when you were washed in the blood of martyrdom, O Demetrius, you made a new mixture, you yourself becoming a fountain of holy oil.

 

O great protector of Thessalonica, you, as a great river of the Lord, illustriously made your city glad with the rushings of your myrrh, and you sanctify the whole world like a divine tabernacle.

 

Your city is fountain of living waters, pouring out your myrrh like floods of a river that wash away seas of heresies and of passions.

 

Christ, the Myrrh flowing spiritually in your soul, poured forth a fountain of myrrh both upon your lips and upon your members, O Demetrius, showing you to be an august tabernacle of the Spirit’s grace.

 

     These verses very skillfully weave together the imagery of water and oil, together with the martyr’s blood. These images together remind us that our journey of transformation in the Lord begins with our Baptism, through which we receive the presence and promise of the Holy Spirit.  Our journey continues in the holy anointing of Chrismation by which we are sealed with the Holy Spirit. But the purpose and goal of the whole Christian life is to acquire the Holy Spirit in His fullness (as we have said before, to be deified, to become God by grace).  We receive the Mystery of Baptism and then Chrismation so that we can become an oil-exuding fountain, pouring out the Holy Spirit to others, and to the whole creation around us. The nineteenth century spiritual writer and monastic St. Seraphim Sarovsky bears witness to the power of the anointing of the Holy Spirit upon us and all of life when he says: Acquire the Holy Spirit, and others around you will be converted in their thousands.

     But how do we “acquire the Holy Spirit?” The answer to this most important question is contained in the verses, which we have just read. We have seen the images of water and oil as the symbols and emblems of the Mysteries, but what of the martyr’s blood—a sine qua non for his destiny as a life-giving fountain for his city and people? In this image is concealed the simple but poignant truth that it is by the sufferings and circumstances of our everyday lives that we are to acquire the Holy Spirit of God, it is by our individual human acts that we are to become life-giving fountains, pouring forth the life-giving Spirit.  A fountain is ever full, yet ever emptying, and in the same way, we must be ready to continuously empty ourselves, so that we can be filled with the Spirit’s grace. 

     Since the very early days of the Church, even during the great age of the martyrs, the saints knew that they needed to build a habit of self-denial that was based in their love for God. Their great love for God made the saints exceptionally choosy, for they refused to be satisfied within anything or anyone less than God Himself.  They strained towards Him, reaching out to Him with all their desire, rejecting all of the things between them and Him, no matter how important or how valuable the world considered those things to be.  Unlike our earthly desires that constantly frustrate us by their non-fulfillment, their straining towards God, reaching out towards Him with all their hearts and souls, meant that they dwelt constantly in His presence. At every stage of their journey to Him, He was with them, their fellow traveler, sating their desire for His presence by His abiding presence, and constantly inviting them to draw nearer to Him, even as He transformed them into Him by His grace.  Like us, in their Baptism they acquired the Holy Spirit, but then by degrees, over the course of their lives, they acquired Him more and more deeply. They were like ships, which at the harbour of their Baptism took on the Holy Spirit, but their love for Him alone led them gradually, but enthusiastically, to toss all the other cargo overboard, so that they could take on more of Him—their only precious cargo.  Tossing the other cargo overboard is what we call self-denial.  We need a habit of self-denial. 

     What can we deny ourselves on a daily basis that will help us build this habit? Perhaps time. Perhaps we can give up an hour, a half an hour, of some amusement in order to give it to prayer or spiritual reading. Perhaps we can give up some money or material, putting aside a little extra something for charity (remembering, of course, that it is only self-denial if we feel it). Perhaps we can give up some attachment (a favourite drink, food or pastime). In all of these ways we can begin to walk the path of the saints, and become a life-giving fountain, ever emptying, but ever full with the grace of the Holy Spirit.

 

Господня Пам'ять The Lord's Remembrance

 

Проповідуючи про цей уривок у Євангелії від Святого Луки, наш святий Отець Кирило Олександрійський нотує те, що багатий у цій притчі немає імення, але ми знаємо ім’я бідного чоловіка. Святий Кирило раптом злучує цей факт з іншими уривками у Святому Письмі, і робить висновок: Господь тільки пом’яне співчуттєвого чоловіка. Кирило цитує вірш 15-ого псалму, в якому Цар Давид проголошує, «Я не буду навіть вимовляти їхні ймення губами моїми.» Подібним способом, у притчі про мудрих і немудрих дів, накінець, Господь говорить немудрим дівам, «я ніколи не пізнав вас. Геть, робітниці лукавства!» У іншому місці, ми чуємо те, що Господь Ісус визнаватиме перед престолом Його Отця тільки тих, хто визнали Його перед іншими людьми.

 Також, у старому завіті, Господня пам’ять дуже часто однозначна зі спасінням. Наприклад, у оповіданні про Ноя і Великий Пото́п, після того, коли потоп знищив всю землю крім Ноя, його сім’я і тварини у ковчезі, текст каже, «але Бог пом’янув Ноя.»

Подібним способом, у пророцтві Святого Пророка Йони, пісня Йони описує пророка, хто пам’ятає Господа у його турботі, але ця книга також говорить те, що Господь пом’янув Його пророка. Господь через цілий старий завіт, пам’ятає заповіти, які Він зробив, і «Бог пам’ятає Авраама, Ісаака та Якова» є часто шляхом, щоб говорити про спасіння Ізраїля.

Тож, те, що ми бачимо у цьому концепті «пам’яті», і Бога і Його святих, Його народу, це взаємне визначення присутности. Те, що Бог пам’ятає, це присутнє, ані відсутнє, і Він постійно кличе Його народ, щоб входити в ту саму пам’ять. Фактично, єврейська мова має спеціальне слово для пам’яті цього сорту: зикарон.

Концепт «зикарон» є всюди у Службі Божій, тому що, згідно з наказом Господа, ми виправляємо у Його пам’яті, і ця пам’ять робить Його присутнім, дійсно і реально. Тим самим способом, під час Служби Божої, ми постійно просимо у Господа, щоб пом’янути певних людей або груп. Особливо, під час Анафори, дієслово «пом’янути» є всю́ди.

Зикарон створює правдиву присутність, і тож, правдиву спорідненість, якою ми приносимо нашу дбайливість Господеві, і Він підсилює і підтверджує нас, звертаючись до нас у пам’яті. Ми повинні нотувати те, що та сама дія пам’яті грає дуже велику роль у богослужінні за померлих. Там, ми просимо у Господа «вічної пам’яті» для наших усопших родичів. Ми не просимо того, що світ пом’янув би їх навіки. Ні, ми просимо їхнього спасіння, тому що якщо Господь пом’яне їх, вони залишатимуться у існуванні і житті.

Ми хочемо того, що Господь пом’яне нас завжди. Ми хочемо упевнености того, що Сам Господь, Вседержитель, особисто діє у нашому житті, керуючи нами і нам допомаючи. Ми маємо багато причин, у Святому Письмі й традиції Церкви, щоб вірити в те, що Він готовий, щоб це робити. Думайте, наприклад, про цей факт: Він встановлює ангелів хоронителів над кожним з нас, і не тільки це, але Він встановлює додаткового ангела хоронителя над кожним нашим спілкуванням і зустріччю, навіть дуже коротко.

Ми хочемо того, що Бог пом’яне нас люблячим наміром, але, щоб приймати користь цієї люблячої пам’яті, ми мусимо пам’ятати Бога. Так, як Господь Ісус нам каже: «Якщо хто-небудь відрікається Мене перед людьми, того Я буду відрікатися перед престолом мого Небесного Отця; і якщо хто-небудь сповідує Мене перед людьми, того Я буду сповідувати також перед моїм Отцем на небі з усіма святими ангелами.» Пам’ять про Бога має стати шляхом життя для нас. Зрештою, Божа пам’ять про нас є тим, що тримає нас у існуванні. Ця культура, в якій ми живемо, має багато недоліків і недуг, але одне з них є більшим від всіх інших: забуття про Бога. Це джерело всіх інших проблем. Ми молимося уранці та увечері, ми йдемо до Церкви в неділю і свята, але нам треба бути дбайливими, щоб не забути про Бога між цими речами. Ми мусимо пробувати постійно, щоб мати Бога на спомин. Пам’ятаючи Його, ми повинні часто піднімати наші серця і розуми до Нього, і сповідати наші гріхи, шукати Його допомогу і керування.

When preaching on this passage in St. Luke’s Gospel, Our Holy Father Cyril of Alexandria notes the fact that the rich man is not named, while the poor man is. St. Cyril immediately connects this fact with various other verses in the Holy Scriptures and concludes: Only the compassionate man is remembered by the Lord. Cyril calls attention to the verse of Psalm 15, in which King David declares, “I will not so much as make mention of their names with my lips.” Similarly, in the parable of the wise and the foolish virgins, the Lord ultimately says to the foolish virgins, “I never knew you. Depart from me, you workers of iniquity.” In another passage, we find the Lord Jesus saying that He will acknowledge before the throne of His Father only those who acknowledge Him before other human beings.

Also, in the Old Testament, the Lord’s remembrance is very often synonymous with salvation. For example, in the story about Noah and the Great Flood, after the flood has destroyed the entire earth, except for Noah and his family and the animals with him in the ark, the text declares, “but God remembered Noah.”

Similarly, in the Book of the Prophet Jonah, Jonah’s song speaks about the prophet remembering the Lord in the time of his distress, but it also speaks about the Lord remembering His prophet. The Lord, throughout the Old Testament, remembers the covenants that He has made, and the Lord “remembering” Abraham, Isaac and Jacob is a frequent way of speaking about the salvation of Israel.

Thus, what we have in this concept of “remembrance” on the part of God, and on the part of his holy ones, His people, is a mutual acknowledgment of presence. What the Lord remembers is present, not absent, and His people are continually called to enter into just that same kind of remembrance. In fact, the Hebrew language has a special word for this kind of remembrance: zikaron.

The concept of zikaron is everywhere present in the Divine Liturgy, because, according to the Lord’s command, we celebrate the Liturgy in remembrance of Him, and it is that remembrance that makes Him present, really and truly. In the same way, during the Divine Liturgy, we constantly call on the Lord to remember this or that person, or this or that group. Particularly during the Anaphora, the verb to remember is everywhere.

Zikaron affects a real presence and, thus, a real relationship, in which we bring our concerns to the Lord, and He strengthens and confirms us, turning towards us in the remembrance. We should call to mind that this same act of remembrance is mentioned prominently in the service for the deceased. There, we beg the Lord for “eternal memory” for our departed loved ones. We are not asking that the world remember them forever. No, we are asking for their salvation, because whatever the Lord remembers remains in the existence and life.

We want the Lord to lovingly remember us at all times. We want to be assured that the Lord God Himself, the Almighty, is personally involved in our life, guiding us and helping us. We have many reasons to believe that He is most eager to do so, both from the Holy Scriptures and the Tradition of the Church. Think for example about the fact that He appoints guardian angels over each one of us, and not only that. He appoints a further angel guardian over each of our associations, our meetings, no matter how brief.

We want God to remember us with loving intention, but in order for us to reap the benefits of this loving remembrance we must remember God. Just as the Lord Jesus Himself tells us: “If anyone denies Me before men, him will I deny before the throne of my Heavenly Father; and if anyone confesses Me before men, him will I also acknowledge before my Father in Heaven and before the holy angels.” Remembrance of God must become a way of life for us. After all, God’s remembrance of us is what keeps us in being. This culture that we live in has many faults and many sicknesses, but one is greater than all the others: Forgetfulness of God. It is the source of all the other problems. We pray morning and evening, we go to church on Sundays and feasts, but we must be careful that we do not forget God in between. We must strive constantly for continuous remembrance of God. Remembering Him, we must frequently raise our minds to Him, confess our sins to Him, ask His help and guidance. 

ЗЕРНА НАШОЇ ДУХОВНОЇ ПРАКТИКИ THE SEEDS OF OUR SPIRITUAL PRACTICE

 

Брати й сестри у Христі—

Зерно́ є дуже важливим символом у історії Божого виявлення до нас, і ми мусимо розуміти цей символ у кількох інших способах. Перш за все, нам треба розуміти те, що зерно і сі́м’я є тими самими речами. Коли Господь Авраамові каже, що його сі́м’я буде як зіро́к на небі, Він використовує образ зе́рен, які розділюються, і у цьому контексті, сі́м’я означає покоління. В той самий спосіб, коли Господь Ісус використовує образ зерна́, Він уживає його як ілюстрацію Свого страждання, смерті і воскресіння так, як ми бачимо у Євангелії від Святого Йоана. Там, Господь Ісус каже про пшеницю, особливий сорт зерна, яке Він промовляє бути безплідним до часу, до поки воно па́дає в зе́млю і вмирає. Коли воно вмирає, воно продукує багато плодів. Цей образ, який Він вибирає, щоб описувати Його велику працю ви́куплення людського роду. Згідно цього опису, Його життя є зерном. Йому треба вмирати, щоб стати плодоносним. Він входить в землю насамоті, коли Він видає́ Його життя, а коли Він піднімається із землі, Він приймає царство цілого людського роду. 

Seed is a very important symbol in the history of God’s revelation to us, and we must understand this symbol in several different ways.  When the Lord says to Abraham that his seed will be like the stars of heaven, He uses the image of seeds, which are scattered, and, in this context, the seed means generations.  In the same way, when the Lord Jesus uses the image of seed, He uses it as an illustration of his suffering, death and resurrection, just as we see in the Gospel according to St. John. There, the Lord Jesus speaks concerning the wheat, a particular sort of seed, which He proclaims to be fruitless until that time, when it falls into the earth and dies. When it dies, it produces much fruit.  This is the image, which He chooses to describe His great work of redemption for the human race. According to this description, His life is a seed. He needs to die in order to become fruitful.  He enters into the earth alone, when He lays down His life, but when He rises from the earth, He receives the Kingdom of the entire human race.

Зерно є також дуже важливим у індивідуальному християнському житті, тому що, згідно слів притчі у сьогоднішньому євангельському читанні, Слово Боже є як зерно, Яке приходить до нас, щоб стати плодоносним. Це опис Божого Слова як благодать. Ми знаємо, що кожна благодать не плідна, але тільки благодать, яку ми приймаємо. Ми маємо силу, щоб приймати або відкинути благодать, яку Бог посилає нам. Це дуже страшна сила, тому що від моменту до моменту, ми можливо не розуміємо безліч причин, яка дає мотив нашим ділам. Тією причиною, ми маємо обов’язок екзаменувати наші сумління часто і повно, і, тим способом, керувати нашим розумом так просто, як можливо. Якщо ми дозволимо нашому внутрішньому життю, щоб стати складним, ми будемо губити нашу можливість, щоб пізнавати благодать, яку Господь бажає нам посилати для нашого спасіння. Наша здатність приймати благодать є залежною від нашої здатности пізнавати благодать. Щоб пізнавати Господню благодать, ми мусимо мати ясний розум, тихий і спокійний. 

Seed is also very important in the individual Christian life, because, according to the words of the parable in today’s Gospel reading, the Word of God is like a seed, which comes to us to become fruitful. This is the description of Word of God as grace.  We know that every grace is not fruitful, but only the grace which we receive.  We have the power to accept or reject the grace, which the Lord sends us.  This is a very awesome power, because from moment to moment, we perhaps do not understand the multitude of reasons, which motivate our deeds.  For the same reason, we have an obligation to examine our consciences often and fully, and, in this way, to maintain our minds as simply as possibly. If we allow our interior life to become complicated, we will lose our ability to recognize the grace, which the Lord wants to send to us for our salvation.  Our ability to accept grace is contingent on our ability to recognize grace. To recognize the Lord’s grace, we must have a clear mind, tranquil and peaceful.

Господня благодать не завжди виявляється тим способом, якого ми очікуємо. Фактично, часто добро, якому Господь вирі́шує працювати у нашому житті, буде виявлятися протилежним до нашого очікування. З тієї причини, нам треба бути готовими молитвою і роздумуванням, щоб пізнавати чужі але чудові Божі шляхи.  Отже, молитва і роздумування є зе́рнами також. Вони є зернами, які ми мусимо ви́ростити у наших серцях. Ці зе́рна, які є найменшими всіх зерен, а вони виростають, щоб стати найбільшими деревцями.  Тим самим способом, наше вирішення, щоб залишитися у Його присутності під час нашого періоду молитви, і зосереджуватися на Його присутності—це зерно, яке може вирости до найбільшого деревця. Кожен з нас потребує мати спеціальне місце у своєму серці, де ми можемо познайомитися з Господом регулярно, і в якому наші відносини можуть вироста́ти секретно, бо Господь постійно покличе Його учнів, щоб залишити міста́ і села заради пустельного місця молитви. Звісно, можна створити це пустельне місце у нас, у серці—найглибшому місці нашої істоти. Найменше зерно буде виростати до найбільшого деревця; наше ви́рішення дати період часу молитві й роздумуванню буде мати вплив у цілому нашому житті.  Наша здатність з’єднатися Богові з нашими намірами буде збі́льшуватись, не тільки під час нашого періоду молитви, а під час наших всіх діл.

The Lord’s grace does not always appear in the way we expect.  Actually, often the good, which the Lord decides to work in our life will be the opposite to our expectation. For this reason, we need to be prepared by prayer and meditation to recognize the strange but wonderful ways of God.  Therefore, prayer and meditation are themselves seeds. They are the seeds, which we must plant in our hearts. These are the seeds, which are the smallest of all seeds, but they grow up to become the largest of shrubs.  In the same way, our decision to remain in His presence during our time of prayer, and to concentrate on His presence is a seed, which is able to grow up to the very largest shrub.  Each of us needs to have a special place in our heart, where we can meet the Lord regularly, and in which our relationship can grow secretly, since the Lord constantly summons His disciples to leave the cities and towns for a deserted place on account of prayer.  Well, we can create this deserted place in ourselves, in the heart—the very deepest place of our being. The very smallest of seeds will grow to the very largest of shrubs; our decision to give a period of time to prayer and meditation will influence our whole life. Our ability to be united to God by our intentions will increase, not only during our period of prayer, but during all our actions.

Щоб приймати і відповідати на Слово Боже, ми мусимо тримати нашу вічну долю на спомин To receive and respond to the Word of God, we must bear our eternal destiny in mind

 

Г

осподь наш Ісус Христос нам каже те, що насіння у сьогоднішньому Євангелії репрезентує Слово Боже. Це нам дає нагоду, щоб екзаменувати себе про те, як ми приймаємо і відповідаємо на Слово Господнє. Ми можемо бути певними того, що Слово Боже є тим, що ми повинні приймати і відповідати на те, тому що голос Сотворителя покликав всіх нас від небуття до буття, щоб бути свідомими істотами зі силою розмови з Ним. Тож, нам належить, щоб слухати з розумінням і відповідати. Якщо ми приймаємо Слово Боже так, як земля у притчі, це означає те, що ми чуємо слова Євангелія, ми розуміємо ці слова, і наші серця пізнають важливість цієї інструкції Сотворителя до свідомого створіння. Слово Боже завжди створює виклик і вимогу для нас, тому що ми розуміємо і пізнаємо важливість, отже ми мусимо відповідати чи на так, чи на ні. Позитивна відповідь Сотворителю є життям, а негативна є смертю. Так, як Господь каже Мойсеєві і Божому народові у книзі Второзаконня, "Я положу перед вами шлях життя і шлях смерті. Отже, вибирайте життя, щоб пережити." Тому що Бог є духом, наша відповідь не може бути тільки словами або думками, але щирі думки навернення до Бога повинні бути перекладені на діла, які, з'єднані з ділами Христовими, мають правдиву роль у нашому спасінні. Ця відповідь від люблячого серця --всеважлива, фактично, це єдина важлива річ, тому що тільки щира любов до Бога і до ближніх у Бозі вирішує нашу вічну долю. Ніщо не може розділити нас від любови Христової, якщо ми вирішуємо залишитися у ній, але притча нам дає приклади шляхів, в яких прихильність до створених речей може знищувати нашу любов для того, щоб Слово Боже не могло вирости у нас. Отже, нам потрібна стратегія, щоб зосереджуватись на правдивих пріоритетах нашого життя, щоб рухати нашу увагу від наших різних прихильностей до любови. Досвід п'ятьох тисяч років від старої й нової заповідей нам показує одну стратегію у традиціі Святої Церкви, яка успішніша від всіх інших-- пам'ять смерти.

 

O

ur Lord Jesus Christ tells us that the seed in today’s gospel represents the Word of God. This gives us an opportunity to examine ourselves concerning how we accept and respond to the Lord’s Word. We can be certain that the Word of God is something that we must accept and respond to, because the voice of the Creator summoned all of us from nothingness into being, to be conscious beings with the power to converse with Him. Thus, it behooves us to listen with understanding and to respond. If we accept the Word of God, just like the ground in the parable today, this means that we hear the words of the Gospel, we understand these words, and our hearts realize the importance of this instruction on the part of the Creator to His conscious creature. The Word of God always creates a summons and a challenge for us, because we understand and realize its importance, and therefore we must respond either yes or no. A positive response to the Creator is life, but a negative response is death. Just as the Lord says to Moses and God’s people in the Book of Deuteronomy: “I place before you the way of life, and the way of death. Therefore, choose life, so that you may live.” Because God is a spirit, our response cannot be only words and thoughts, but sincere thoughts of conversion to God should be translated into deeds, which, united with the deeds of Christ, have a real role in our salvation. This response from a loving heart is all-important. Actually, this is the only important thing, because only sincere love of God and our neighbors in God determines our eternal destiny. Nothing can separate us from the love of Christ if we decide to remain in it, but the parable gives us examples of ways, in which attachment to created things can destroy our love, so that the Word of God is not able to grow in us. Therefore, we need to have a strategy to focus ourselves on the true priorities of our life, to move our attention from our various attachments to love. The experience of five thousand years under the Old and New Covenants demonstrates to us the one strategy in the Tradition of the Church, which is more successful than all the others: the remembrance of death.

 

Пам'ять смерти у традиціі Церкви найчастіше має форму роздумування над чотирма останніми речами: смертю, судо́м, пеклом і небом. Роздумування над цими речами дуже важливе для духовного життя, та особливо роздумування над судом і пеклом. Духовний автор Силуан Афонський написав те, що Господь наш Ісус Христос йому виявляв цей наказ: "Положи себе у пеклі, і не май відчаю." Користь від цього самоположення дуже велика. Силуан нам каже те, що коли ми положимо себе в пеклі, ми починаємо розуміти те, що ми є винними всіх гріхів, і ми є нездатними допомагати собі. Тоді, ми починаємо молитися зі сльозами. Тож, гріх, який діє як чужа сила на нас згідно думки Святого Апостола Павла, стає неефективним через спогад пекла, якщо ми правдиво зосереджуємось на покарання того. У тому місці, ми розуміємо відмінність між двома сортами покарання̣: "біль чуттів" і "біль втрати," і хоча обидва є вічними бо́лями, біль втрати є гіршою, тому що вона включає втрату Бога Самого, Хто є причиною існування людської істоти і наповнення того існування. Тож, біль втрати є болем людини, котра загубила все, яке бажане і гідне, щоб мати. Додане до цього болю є перекрученням волі, яке веде до вічного гніву і ненависті Бога, Хто судив і засудив справедливо. Це найбільше перекручення-- здатність, щоб ненавидіти кого-небудь задля праведного діяння. Звичайно, цей гнів і ця ненависть є вічно збільшеними болем чуттів. 

 

The remembrance of death in the Tradition of the Church most often has the form of meditation on the Four Last Things: Death, Judgment, Hell and Heaven. Meditation on these things is very important for the spiritual life, and especially meditation on judgment and Hell. The spiritual writer Silouan the Athonite wrote that the Lord Jesus Christ revealed to him this commandment: “Place yourself in Hell, and do not despair.” The benefits of this self-assignment are very great. Silouan tells us that when we place ourselves in Hell, we begin to understand that we are guilty of all the sins, and we are incapable of helping ourselves. Then, we begin to pray with tears. Thus, sin, which acts as a foreign force within us, according to the thinking of the Holy Apostle Paul, becomes ineffective through the remembrance of Hell, if we rightly focus on the punishments of it. In that place, we distinguish two types of punishment: “the pain of sense” and “the pain of loss,” and although both are eternal pains, the pain of loss is worse, because it includes the loss of God Himself, Who is the reason for the existence of the human being and the fulfillment of that existence. Thus, the pain of loss is the pain of a person, who has lost everything that is desirable and worth having. Added to this pain is the perversion of the will, which leads to eternal anger and hatred of God, Who had judged and justly condemned. This is the greatest perversion: the ability to hate someone for acting rightly. Of course, this anger and hatred are everlastingly increased by the pain of sense.

 

Ми повинні роздумувати над усіма цими речами часто, тому що нам треба мати вічну долю на спомин, щоб жити добре, і добре життя має бути нашим наміром назавжди. Як добра земля цієї притчі, ми мусимо приймати Слово Боже і відповідати на нього, і це необхідно означає те, щоб анулювати прихильність до створених речей, які відволікають нас від нашої вічної долі. 

 

We should meditate on all these things often, because we need to be mindful of our eternal destiny, in order to live well, and living well has to be our constant goal. Like the good soil of this parable, we must receive the Word of God and respond to it, and this necessarily means avoiding attachment to created things, which distract us from our eternal destiny.

 

Whatever is Done to the Icon is Transferred to the Prototype

Today we commemorate the fathers of the Seventh Ecumenical Council, the Second Council of Nicaea. This council was called together by the Empress Irene in 787 to condemn the heresy of iconoclasm that had broken out in the Church much earlier in the eighth century. We know that, even though this council condemned the heresy and restored the icons to their place of veneration in the Church, iconoclasm was to break out again in the ninth century and lasted until it was finally destroyed by the Empress Theodora. Today's feast commemorates all of those saints who were among those Empress Irene, but it also commemorates all those who struggled against the heresy of iconoclasm, and who laid the theological foundation for the eventual triumph of Orthodoxy.

The theological foundation laid by the great Fathers of the Church, Saint John of Damascus and Saint Theodore the Studite, is actually very simple in its directness and subtlety. It uses the evidence of the Scriptures, first of all, to show that not all images were forbidden under the Law of Moses, but, actually, only images of false gods, This is so, because, while the Lord God seems to forbid images in the Ten Commandments, further on in the Torah, in the discussion concerning the building of the Tabernacle, He commands the making of images. He instructs the people of Israel to make gold cherubim to adorn the lid of the Ark of the Covenant.

Yes, the only images that were in fact forbidden even under the Old Law were images of false gods. Other images, those commanded in the Torah, were recognized to be useful for devotion.

But that consideration, in itself, brings us to the second essential part of the theological argument of orthodoxy in favor of the images. While it is true that the Torah commands the making of images, where is the justification for the veneration of those images? It is in the Incarnation of Our Lord, God and Savior Jesus Christ itself. Saint Paul affirms in the Letter to the Colossians that in Christ the invisible God has become visible when the Apostle says: "He [Christ] is the image of the invisible God." Thus, because Christ has become man, taking on human nature as the means for our salvation, it has become possible to make images of Him, the True God.

This fact brings us to the third conclusion, which rests upon the truth of nature itself, namely the idea that whatever is done to the image is transferred to the prototype. In human cultures the world over, it is a commonplace that we show displeasure for worldly rulers and public figures by disfiguring and destroying their images. Thus, for example, we observe the universal practice of "burning in effigy," taking the image of a hated politician and setting it on fire. Everyone instinctually knows that this action is an insult to the person himself. The action against the image is transferred to the prototype, because the image participates in the identity of the prototype.

Since the very earliest days of Christianity, the existence of the icons has always been connected with the greatest of all icons, which by its existence itself seemed to justify and promote the existence of all the holy images. That icon is referred to as The Icon Not Made By Hands. This famous image of the face of the Lord Jesus was said to have been miraculously made by the Lord Jesus Himself, when He pressed His face against a cloth, which He sent to Abgar, the King of Edessa. Looking upon this image cured the king of leprosy.

The Icon Not Made By Hands in turn makes us contemplate the other, foundational "icon not made by hands," the image of God made in the very beginning: the human being. The very first book of the Bible, the Book of Genesis, tells us, "God said, 'Let us make the human being in our image and likeness... in the image of God He made them; male and female He created them.'" The likeness of that image was lost through sin, it is true, but it has been restored in Christ, the Image of the Invisible God. In Christ, we are all now renovated images of God, restored to the original glory of the likeness of God. This is the foundation of all of Christian ethics. We don't treat the images of God casually, carelessly or with contempt. We have the utmost respect for these "icons not made by hands" because whatever is done to the image is transferred to the prototype.

Добра новина про спасіння The Good News of Salvation

Сьогодні під час читання Євангелія ми бачили, як Господь воскресив із мертвих сина вдови Наїна. Природно, що Христос проявляє Свою повну божественну силу над смертю у Своєму власному воскресінні, тому що саме це воскресіння є воскресінням до постійного та нетлінного життя. Інші воскресіння, які Він здійснює під час Свого публічного служіння, - це лише реанімація, повернення цього бідного чоловіка з Наїна чи Лазаря з Віфанії до земного, непостійного життя, яким вони жили раніше.

Today in the Gospel reading we saw the Lord raise the son of the widow of Nain from the dead. Naturally, Christ only shows His full divine power over death in His own resurrection, because that resurrection alone is a resurrection to permanent and imperishable life. The other resurrections that He performs in the course of His public ministry are merely resuscitations, returning this poor man of Nain or Lazarus of Bethany to the earthly, impermanent life, which they lived before.

Тим не менш, це диво, що воскрешає мертвого сина вдови Наїна, має ту саму мету, що й інші чудеса у публічному служінні Господа Ісуса. Воно покликане встановити Його владу в цьому світі над владою демонів. Яке відношення фізичної смерті до демонів? Все. У біблійному світогляді все, що не так з людьми, в кінцевому пі́дсумку відноситься до демонів, ворогів людства. Отже, чудеса, записані в Євангеліях, - це маленькі перемоги, про які розповідається в ра́мках походу Господа Ісуса проти царства Сатани. Ці маленькі перемоги в кінцевому підсумку завершуються Пасхальним таїнством, стражданнями Христа, смертю і воскресінням, остаточною перемогою Бога над падшими ангелами. Це сам Господь Ісус, який свідчить про це, коли каже: "Настав час судити цей світ; тепер правитель цього світу буде повалений. Коли мене піднімуть із землі, я залучу всіх до себе". (Іван 12: 31-2) Сатана став воло́дарем світу через загальне падіння людства в гріх і смерть, але Господь Ісус повали́в цей режим у пасхальному таїнстві.

Nevertheless, this miracle, raising the dead son of the widow of Nain, has the same purpose as the other miracles in the public ministry of the Lord Jesus. It is meant to establish His authority in this world over the power of demons. What does physical death have to do with demons? Everything. In the biblical worldview, everything that is wrong with human beings is ultimately attributable to demons, the enemies of mankind. So, the miracles recorded in the Gospels are the little victories that are being recounted as part of the Lord Jesus' campaigns against the kingdom of Satan. These little victories ultimately culminate in the Paschal Mystery, Christ's suffering, death and resurrection, the ultimate victory of God over the fallen angels. It is the Lord Jesus Himself Who testifies to this when He says, "Now is the time for this world to be judged; now the ruler of this world will be overthrown. When I am lifted up from the earth, I will draw everyone to me." (John 12:31-2) Satan had become the ruler of the world through mankind's universal fall into sin and death, but the Lord Jesus overthrew that regime in the Paschal Mystery.

Тут, як і в інших дивовижних історіях, ми бачимо суть самого Євангелія. Що таке Євангеліє? Ну, це слово буквально означає «добра новина», але ми повинні бути обережними, щоб повністю зрозуміти цю ідею. Це технічний термін із Стародавнього Близького Сходу. Коли до влади прийшов новий правитель, у кожне місто послали посланців, щоб проголосити його сходження на престол. Це проголошення було «доброю новиною», евангеліон грецькою мовою. З цього вживання "добрих новин" у технічному сенсі ми бачимо, що проголошення не мало бути "доброю новиною" ні для кого, крім самого режиму. Подібним чином Євангеліє Ісуса Христа є проголошенням нового режиму. Це добра новина, Евангеліон, незалежно від того, що про це думають люди. Люди мають вибір прийняти владу нового режиму або відкинути її, але її відмова призведе до їх знищення.

Here then, as in the other miracle stories, we see the essence of the Gospel itself. What is the Gospel? Well, the word literally means "good news," but we should be careful to fully understand that idea. It is a technical term from the Ancient Near East. When a new ruler came to power, messengers were sent into every town to proclaim his accession to the throne. This proclamation was a "good news," an evangelion in Greek. We can see from this use of "good news" in the technical sense that the proclamation did not need to be "good news" to anyone except the regime itself. In a similar way, the Gospel of Jesus Christ is the proclamation of the new regime. It is the Good News, Evangelion, no matter what human beings think of it. Human beings have the choice to accept the power of the new regime or reject it, but rejecting it will result in their destruction.

Тим не менш, повалення колишнього правителя світу, Сатани, і сходження на престол Божого Месії є об’єктивно “доброю новиною” для людей, які з вірою та любов’ю по -справжньому відкривають для цього свої серця. Так само, як на Стародавньому Близькому Сході проголошення нових правителів перераховували досягнення та перемоги цих правителів, так само чотири Євангелія перераховують досягнення Христа у Його перемогах над старим, переможеним режимом.

Nevertheless, the overthrow of the world's former ruler, Satan, and the accession to the throne of God's Messiah is objectively "good news" to human beings, who, with faith and love, truly open their hearts to it. Just as, in the Ancient Near East, the proclamations of new rulers listed the accomplishments and victories of those rulers, in the same way, the four Gospels enumerate the accomplishments of the Christ in His victories over the old, vanquished regime.

Так само, як і люди Стародавнього Близького Сходу, яких у різних випадках "запрошували" підкори́тися своїм новим правителям через такі прокламації, ми повинні турбуватися про те, щоб бути "на правій стороні історії". Ми повинні турбуватися про те, щоб від усієї душі приєднатися до нового світового режиму, тим більше, що Христос, наш Бог, у багатьох аспектах довів Свою добру волю до нас. Його «до́бра новина» є справді доброю новиною і для нас, якщо ми приєднуємось до Нього у вірі та любові.

Just like the people of the Ancient Near East, who were "invited" on various different occasions to submit to their new rulers through these kinds of proclamations, it should be our concern to be "on the right side of history." It should be our concern to align ourselves wholeheartedly with the world's new regime, especially since Christ our God has proven His good will towards us in so many ways. His "good news" is indeed good news for us as well, as long as we join ourselves to Him in faith and love.

Для цього нам слід повернутися до розгляду цього читання Євангелія, зокрема. Історія про виховання сина вдови має важливе символічне значення і для нас. Отці Церкви інтерпретували цей уривок і показали нам значення різних його символів. Відповідно до цього розуміння, мертвий представляє кожного з нас. Кожен з нас помер через свої гріхи. Проте наша мати плаче над нами і спонукає нашого Бога до співчуття. Хто наша мама? Церква, і вона, особливо тип Церкви, Пресвята Богородиця. Церква заступається за нас своїми молитвами та службами. Наш Бог зворушений до жалості і воскрешає нас від нашої смерті у гріху до життя завдяки Його благодаті за допомогою таїнств Церкви, особливо Хрещення, Миропомазання, Євхаристії та Святої Сповіді.

For this purpose, we should return to the consideration of this Gospel reading in particular. The story of the raising of the widow's son has important symbolic meaning for us as well. The Fathers of the Church have interpreted this passage and have shown us the meaning of its various symbols. According to this understanding, the dead man represents each one of us. Each of us has died through our sins. Nevertheless, our mother weeps over us and moves our God to compassion. Who is our mother? The Church, and she who is most especially the type of the Church, the Most Holy Mother of God. The Church intercedes for us through her prayers and services. Our God is moved to pity and raises us from our death in sin to life through His grace by means of the Church's mysteries, most especially Baptism, Chrismation, the Eucharist and Holy Confession.

Charity is the Form of All the Other Virtues

 

Як ми повинні розуміти «любов» у новій Господній заповіді?

How are we to understand “love” in the Lord’s new commandment?

У євангеліях, нова заповідь Господа нашого Ісуса Христа має різні вирази, але всі ці вирази є еквівалентними, наприклад, «Любіть один одного, як я вас полюбив,» або «як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само,» або «Любіть ближнього, як самого себе.» Очевидно, концепт «любови» є дуже важливим до нашого правдивого розуміння цієї центральної заповіді нашого Бога. Ми потребуємо наголосити цей факт, тобто, любов, яку Христос наказує не є емоції чи пристрасті, але вона є інтелектуальним вирішенням, щоб бажати добра для іншого, навіть і особливо Останнього Добра.

In the gospels, the new commandment of our Lord Jesus Christ has different expressions, but all these expressions are equivalent, for example, “love one another as I have loved you,” or “as you wish other people to treat you, treat them likewise,” or “love your neighbor as yourself.” Obviously, the concept of “love” is vitally important for our proper understanding of this central commandment of our God. We need to emphasize this fact, namely, the love, which Christ commands is not an emotion or a passion, but an intellectual decision to will the good of the other, even and especially the Ultimate Good.

Цей пункт є дуже важливим, тому що емоції дуже рідко є під наказом людської волі, але, так як пристрасті, вони мають бути підпорядкованими до раціональної сили розуму. Якщо наші емоції є проти чесноти любови, наша відповідальність є тим, щоб не чинити згідно з ними, бо емоції не мають есенціальної ролі у практиці чеснот.  Мабуть, позитивні емоції полегшують практику чеснот, але ми повинні ніколи не дозволити того, що негативні емоції зупиняють цю практику. 

This point is very important, because the emotions are seldom subject to the human will, but, just like the passions, they have to be subordinated to the rational power of the mind.  If our emotions are contrary to the virtue of charity, our responsibility is not to act according to them, since the emotions do not have an essential role in the practice of the virtues.  Perhaps, positive emotions make the practice of the virtues easier, but we should never allow negative emotions to halt this practice.

Ні, правдиве значення «любови» є вирішенням, щоб бажати, і бажати постійно, добра іншому. Природно, бажання добра іншому означає те, що ми мусимо діяти згідно з цим бажанням, щоб творити добро у ра́мках нашої здатности. Те, що є зовнішньою рамкою нашої здатности є сюжетом молитви, бо все є можливим для того, хто молиться. Тож, ми маємо позитивний обов’язок, щоб діяти і молитися за спасіння інших, навіть ворогів, незважаючи на негативні емоції. Ми мусимо ігнорувати ці емоції, аж допоки вони розсіються.

No, the true meaning of “love” is a decision to will, and to will continuously, the good of the other. Naturally, the desire for the good of the other means that we must act according to that desire, in order to create the good of the other to the extent of our ability. That which is outside the extent of our ability is a subject of prayer, since everything is possible for him, who prays. Thus, we have a positive obligation to act and to pray for the salvation of others, even enemies, despite negative emotions. We must disregard these emotions until they dissipate.

Чи любов є такою, як всі інші чесноти, або вона є спеціальною?

Is love just like the other virtues, or is it special?

Любов є неподібною до інших чеснот, тому що вона є формою інших чеснот. Фактично, народженням Його Сина у нашій людській природі, і посиланням Святого Духа, Бог виявляв дуже велике таїнство, тобто, Його Божественна Природа є любов’ю, тому що Бог є спільнотою Трьох Осіб. Отож, Бог хоче Його раціональні створіння, щоб бути подібними до Себе, тому що Він є повнотою добра і правди. Практика всіх інших чеснот має її значення у любові, яка дає життя їм, і живить їх.

Love is dissimilar to the other virtues, because it is the form of the others. Actually, by the birth of His Son in our human nature, and by the sending of the Holy Spirit, God revealed a very great mystery, namely, that His Divine Nature is love, because God is a community of Three Persons. Thus, God wants His rational creatures to be like Him, because He is the fullness of goodness and truth. The practice of the other virtues has its meaning in charity, which gives life to them and nourishes them.

Що є найкращим шляхом, щоб формувати звичку цієї чесноти?

What is the best way to form the habit of this virtue?

Найкращий шлях, яким формувати любов у собі є тим, щоб положити межі до нашого свобідного вибору і, через самозречення, зосереджуватись на непостійності цього світу і життя, визначеності нашого суду перед престолом Христа, і вічність у пеклі або на небі. Отож, пам’ять смерти є дуже корисною для нас, допомагаючи нам, щоб виростати у любові до Бога і ближніх, і тож всіх інших чеснотах. Коротко, зростання у цій чесноті стає легшим, коли ми промовляємо до себе, напочатку кожного дня, «цей буде мій останній день.» Тоді, ми мусимо жити згідно з цим промовленням. Бо, якщо ми віримо в те, навіть помалу, ми будемо хотіти того, щоб були діла цього дня досконалими в рамках нашої здатности.

The best way to form charity in us is to place limits on our free choice and, through self-denial, focus on the impermanence of this world and life, the certainty of our judgment before the throne of Christ, and eternity in Hell or in Heaven. Thus, the remembrance of death is very useful for us, helping us to grow in love for God and neighbor, and thus in all the virtues. In short, growth in this virtue becomes easy when we proclaim to ourselves at the beginning of each day, “this will be my last day.” Then, we must live according to that proclamation. Then we must live according to this pronouncement. For, if we believe in this, even slightly, we will want the actions of this day to be perfect to the extent of our ability.

ЛЮБОВ БАГАТЬОХ ОХОЛОНЕ: ЛЮБОВ ДО ВОРОГІВ Є НАШИМ ВИЖИВАННЯМ THE LOVE OF MANY WILL GROW COLD: LOVE FOR OUR ENEMIES IS OUR SURVIVAL

 

Брати й сестри у Христі—

Сьогодні, Євангеліє нам каже, що ми мусимо любити наших ворогів. Але ми повинні пізнати те, що це проти-інтуїтивне для нашого людського сенсу, тому що наша природа є паде́нною і повною пристрастей та моральної сліпоти. Проте, щоб любити ворогів, ми мусимо розуміти раціональну причину цієї любови. Отже, чому ми мусимо любити наших ворогів? Тому що, вони є служителями Божої волі. Це дуже не простий факт для того, щоб розуміти, але ми потребуємо розуміти те і приймати те, щоб мати мир. Божа воля є єдиним притулком миру у нашому людському житті дуже повному страждання і жалю.  Наші вороги є служителями Божої волі, бо ми пізнаємо те, що вони ділять Божу волю у нашому житті.  Ми пізнаємо це, тому що ми маємо всесильного Бога, і ніщо не стається без Його до́зволу. Незважаючи на поганий намір наших ворогів, коли вони роблять їхні діла, всесильний Бог має Його намір для цих діл, і Його намір завжди має мотив співчуття.

Today, the Gospel tells us that we must love our enemies. But we should recognize that how counterintuitive this is to our human sense, because our nature is fallen and full of passions and moral blindness. Nevertheless, to love our enemies we must understand the rational reason for this love. Therefore, why do we love our enemies? Because they are the ministers of the will of God. This is a very difficult fact for us to understand, but we need to understand and accept it, in order to have peace. The will of God is the only harbor of peace in our human life, so full of suffering and sorrow.  Our enemies are the ministers of God’s will, because we recognize that they do the will of God in our lives. We recognize this, because we have an almighty God, and nothing happens without His permission. Despite the wicked intention of our enemies, when they perform their deeds, the almighty God has His own intention for those deeds, and His intention is always motivated by compassion.

Ми повинні дивитися на приклад Господа нашого Ісуса Христа. Незважаючи на злі наміри Його ворогів, Він (Бог) перетворив результат цих злих намірів (Його страждання і смерть) до цілої перемоги над смертю і гріхом.  Тим самим способом, всесильний Бог замінює результати злих і жахливих діл наших ворогів за Його співчуттєві й корисні дії, коли ми приймаємо ці діла вірою і покірністю, які приходять від любови. Життя Святого преподобного нашого отця Харитона, ісповідника є досконалим прикладом цієї правди. Коли розбійники атакували його під час паломництва до Єрусалиму, і він був ув’язненим один рік, приймав його долю як Божу волю, і він ніколи не ненавидів його розбійників—його ворогів. Фактично, коли розбійники були помилково отруєними зміє́ю, Харитон залишався у печері розбійників, щоб поховати померлих і молитися за них. Накінець, Святий Харитон узнав Господній співчуттевий намір його ув’язнення, Бог подав йому монаше життя і, через те, спасіння. Цей святий дуже важливий для візантійського обряду, тому що, Харитон є дідусе́м монастирі́в Святої Землі. Без Харитона, немає Євтимія, і без Євтимія, немає Сави, і без Сави, немає візантійського обряду, бо наше богослужіння приходить від духовних вправ монастиря Святого Сави. Злі люди мають їх наміри, але Бог має Його наміри, і Його намір є наповненим у нас, коли ми приймаємо нашу долю вірою і любов’ю.  Інші люди є інструментами Божої волі у нашому житті, і більше від інструментів, вони є нашими добродійниками.

 We should look upon the example of our Lord Jesus Christ. Despite the evil intentions of His enemies, He (God) changed the result of those evil intentions (His suffering and death) into the complete victory over death and sin. In the same way, almighty God exchanges the results of the evil and cruel deeds of our enemies for His compassionate and beneficial deeds, when we accept these deeds with faith and resignation born of love. The life of our venerable Father Chariton the Confessor is a perfect example of this truth. When robbers attacked him during a pilgrimage to Jerusalem, and he was taken captive for a year, he accepted his fate as the will of God, and he never hated the robbers—his enemies. In fact, when the robbers were accidentally poisoned by a serpent, Chariton stayed in the cave of the robbers to bury the dead and to pray for them.  Finally, St. Chariton discovered the Lord’s compassionate intention for his captivity. God had granted him the monastic life, and, through it, salvation. This saint is very important to the Byzantine Rite, because Chariton was the grandfather of the monasteries of the Holy Land. Without Chariton, there would be no Euthymius, and without Euthymius, there would be no Sava, and without Sava, there would be no Byzantine Rite, because our services come from the spiritual exercises of the monastery of St. Sava. Evil people have their intentions, but God has His own intentions, and His intentions are fulfilled when we accept our fate with faith and love. Other people are instruments of God’s will in our life, and, more than instruments, they are our benefactors.

Тож, чому любов і прощення ворогів настільки важливі до нашого християнського життя? Вони є настільки важливими, тому що оберігають наше зосередження на внутрішнє життя. День у день, ми мусимо пам’ятати те, що наші внутрішні діла є важливішими від того, що стається навколо нас у світі. Наше дійсне багатство є у наших внутрішніх ділах, а не у різних матеріальних речах, які ми часто помилково оцінюємо. Ми повинні згадати це дуже ясно і постійно, тому що день приходить, коли внутрішні діла будуть всім, що залишається для нас. На той день, якщо ми не будемо мати багате внутрішнє життя, ми будемо впадати в гіркість і гнів. Дружина Святого Йова була людиною такого сорту. Коли вона бачила дуже великі страждання Святого Йова, вона пора́дила йому, «Іще тримаєшся твоєї досконалости? Лихосло́ви Бога і умри!»[1] Але, Святий Йов, тому що він мав глибоке внутрішнє життя у молитві й роздумуванні, відповідав їй: «Неначе б говорила яка дурна, отаке́ й ти говориш. Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?»[2] Господь наш Ісус Христос і Його Тіло, Церква, попереджають нас, що майбутнє страждання буде настільки гірше від страждання періоду Ноя, або якого-небудь іншого періоду світу. Ми мусимо бути готовими, щоб терпіти цей період наполегливістю, або, Господь попереджає нас, ми будемо загубленими. Господь каже: «Тоді видадуть вас на муки й уб’ють вас; вас будуть ненавидіти всі народи імени мого ради. Багато тоді спокусяться і видаватимуть один одного й будуть ненавидіти один одного. Чимало лжепророків устане і зведуть багато людей. Через те, що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне. Але хто ви́тримає до останку, той спасеться.»[3]

So, why are love and forgiveness so important to our Christian life? They are so important, because they protect our focus on the interior life. Day by day, we must remember that our interior acts are more important than what happens around us in the world. Our true wealth is in our interior acts, and not in the various material things, which we often mistakenly value. We should remember this very clearly and constantly, because the day is coming, when interior acts will be all that remains for us. On that day, if we do not have a rich interior life, we will fall into bitterness and anger. The wife of St. Job was a person of such a sort. When she saw the very great sufferings of St. Job, she advised him: “Are you still maintaining your innocence? Curse God and die!” But St. Job, because he had a deep interior life in prayer and meditation, replied to her: “You have spoken like one of the foolish women. If we have received good things from the hand of the Lord, shall we not endure evil things?” Our Lord Jesus Christ and His Body, the Church, both warn us that the future sufferings will be much worse than the suffering in the time of Noah or any other period of the world. We must be ready to endure this time with perseverance, or, the Lord warns us, we will be lost. The Lord says: “They shall deliver you up to be afflicted, and shall kill you: and you shall be hated by all nations for My Name’s sake. And then shall many be offended, and shall betray one another, and shall hate one another. And many false prophets shall rise, and shall deceive many. Because iniquity shall abound, the love of many shall grow cold. But he that shall endure unto the end, the same shall be saved.”

Ми мусимо практикувати, щоб приготовлятися до цього часу, жертвою, молитвою, добрими ділами, прощенням і любов’ю до ворогів. Якщо ми не можемо любити наших ворогів тепер, у релативній вигідності, чому ми віримо в те, що ми будемо любити їх під час найбільшого страждання від сотворення світу? Ні, наша любов охолоне, і ми будемо загубленими, тому що тільки хто ви́тримає до останку, той спасеться.

We must practice, in order to prepare for that time, through sacrifice, prayer, good works, forgiveness and love of enemies. If we cannot love our enemies now, in relative comfort, why do we believe that we will love them during the greatest suffering since the creation of the world? No, our love will grow cold, and we will be lost, because only the one who endures to the end will be saved.

---

[1] Йов. 2:9

[2] Йов. 2:10

[3] Мат. 24:9-13