The Virtue of Humility in the Lives of the Apostles

 

Today, in the epistle reading, the Holy Apostle Paul speaks to the Corinthian community in a sarcastic, almost facetious way, in order to move them to repentance for the pretenses that they had allowed to grow among them. They had begun to think of themselves as "spiritual experts," advanced in the Christian life, without need for anyone to teach them anything further. In contrast to this perceived richness in a wealth of grace leading to good fortune of every kind, Paul juxtaposes the universal lot of the apostles in this world: suffering for the sake of Christ.

Well, in the same way that the apostles are conformed to Christ in His suffering and death, so we should be conformed to the apostles, just as Saint Paul exhorted the Corinthians in another place, "be imitators of me, as I am of Christ."

In light of the juxtaposition of the false glory and exaltation of the members of the Church of Corinth with the suffering and debasement of the apostles, we each can reflect on our daily task to make ourselves small in an interior and intentional way. We are each required by the example of Christ to prefer the good of others to our own good. In the last century, in the tiny cell of the saint, mystic and spiritual writer Catherine Doherty there was a plaque bearing the insightful inscription: "I am third." Simple words, simple to remember, but full of meaning for every word and action of the Christian life. What the inscription means is that in every word and action God comes first. The first aspect in the calculus of every Christian action should be the glory of God. The second consideration should always be the good of others. Finally, last in consideration is my good, my desires, my will.

Paul, in speaking to the Corinthians in the way he does, is seeking to move them to humble themselves. To humble oneself isn't self-punishment, it isn't masochism. It is the acknowledgment of the truth. It would be well for us to look at the usual ingredients in this acknowledgment of the truth.

First of all, the virtue of humility seeks a true knowledge of the will of God. In this sense, we are able to clearly see the precise place where humility crosses over and touches the virtue of meekness, whereby we accept our circumstances as being a manifestation of God's will. We are led to consider the greatness of the plan of God and to ponder the mystery of His will as it plays out in our lives. We consider that "if it happened, it must have been His will for me." This, in turn, leads to dialogue with God, wherein we prayerfully seek the meaning of happens to us and in us.

Secondly, the virtue of humility seeks a true desire for the will of God to be realized in us. In this aspect of the virtue, we are moved to pray with the Lord Jesus, "Not my will, but yours be done." A loving desire for God to do in us what He wants to do, leads us to a corresponding renunciation of many things that we want to do, because renouncing those things may (just may) make us more available to God's will.

It is this multifaceted virtue that is so much in evidence in Paul's description of the life and conduct of the apostles in today's reading. The apostles are like those condemned to death in the arena, but Paul is not complaining, because all that suffering is a work of love.

The apostles' example, described so eloquently by Paul stands in sharp contrast to the haughtiness of the Corinthians. The Christians of the city of Corinth think they have special spiritual knowledge and insight, and because of this great knowledge, they are close to God and God's will is for them an open book. Yet, as Paul points out in many places in the epistle, the one thing is lacking that is everything. There's no love in the Church of Corinth. Infighting has started and has steadily increased. The community has split into factions. The Apostle denounces much of it, but, we might well imagine, still more of it he chooses to pass over with a reverent silence.

The choice is simple for every Christian. We can abide in Christ and therefore suffer with purpose, and in that purpose experience joy. Or, we can suffer in utter meaninglessness, because we would not seek the meaning that is the compassionate will of God. We're going to suffer in any case. We have the choice.

Християнський світогляд: Запрошення залишитися у Христі The Christian Worldview: An Invitation to Remain in Christ

 

У різні періоди, наприклад, у сьогоднішньому євангельському читанні Господь Ісус показує Своє передчуття про події, які відбудуться в Єрусалимі, коли Він увійде у Свої страждання, смерть та воскресіння. Мета передбачень полягає в тому, щоб показати, що Господь Ісус контролює події, який Його Отець захотів ці події, і що Він добровільно віддає Своє життя як жертву за гріх, виконуючи зразок, представлений у Торі, описуючи свята Нового року, Дня Спокути та свята Кучок. Бог створює Всесвіт, відновлює Свій завіт зі Створенням, а потім стає його Воло́дарем видимим і відчутним чином. Таким чином, практично на самому початку Біблії вся драма людської історії представлена в послідовності свят, які тривають лише три тижні.

At various different times, in today's gospel reading, for example, the Lord Jesus shows His foreknowledge of the events that will happen in Jerusalem, when He enters His suffering, death and resurrection. The purpose of the predictions is to show that the Lord Jesus is in control of events, that His Father has willed those events, and that He voluntarily lays down His life as the sacrifice for sin, fulfilling the pattern presented in the Torah, describing the feasts of the New Year, the Day of Atonement and the Feast of Tabernacles. God creates the universe, restores His covenant with Creation, and then becomes its Ruler in a visible and tangible way. In this way, at practically the very beginning of the Bible, the entire drama of human history is presented in the sequence of feasts, which last only three weeks. 

Попереднє знання всього плану спасіння для всіх людей детально описано в Посланні до Ефесян. Там святий апостол Павло каже: «Яка надзвичайно велика сила, яку Він виявив для нас, віруючих; це узгоджується з силою Його, що діє у Христі, з тією силою, якою Він воскресив Його із мертвих і посадив на престол правою рукою на Небі, набагато вище за кожне князівство, правлячу силу, владу чи суверенітет чи будь -яке інше ім’я, яке може бути названим не тільки в цьому віці, але й у майбутньому. Він поклав усе під ноги і зробив Його, оскільки Він понад усе, Головою Церкви, яка є Його Тілом, повнотою Того, Хто сповнений, у всьому ». Далі Павло пояснює, що ми містично сидимо на небі разом із Христом.

The foreknowledge of the entire plan of salvation for all people is described in detail in the Letter to the Ephesians. There, the Holy Apostle Paul says, "how extraordinarily great is the power that He has exercised for us believers; this accords with the strength of His power at work in Christ, the power He exercised in raising Him for the dead and enthroning Him at the right hand in Heaven, far above every principality, ruling force, power or sovereignty, or any other name that can be named, not only in this age, but in the age to come. He has put all things under His feet, and made Him, as He is above all things, the Head of the Church, which is His Body, the fullness of Him, Who is filled, all in all." Paul further explains later that we have been mystically seated in Heaven along with Christ.

Християнський світогляд спирається на знання про те, що видимий світ, у якому ми живемо, значною мірою є репрезентативним. Звичайно, ми не буддисти, які стверджують, що видимий світ - це ілюзія, але ми стверджуємо, що він може бути ілюзорним, якщо його сприймати неправильно. Неправильне сприйняття світу - це те, що бачить видимий світ як самоціль, а не як уявлення про реальність, яка є нашою справжньою ціллю. Видимий світ значною мірою є репрезентативним і духовно і символічно нагадує гору, дерево чи щось подібне, що з'єднує Небо і землю. На вершині цього Сотворіння - Присутність Бога, Святая Святих, з якого Логос (Слово Боже) становить ієрархічну структуру решти буття. Іншими словами, щоб продовжити метафору гори, якщо місце проживання Бога знаходиться на вершині гори, то схили гори, найближчої до цього Святого місця, заповнені ангелами, потім людьми, після тваринами і т. д. У цьому світо́гляді, Царство Небесне - це термін, який ми вживаємо для тієї міри, в якій Присутність Бога передається від особливого місця проживання Бога до нижніх і нижніх районів схилу гори.

The Christian worldview relies on the knowledge that the visible world in which we live is largely representational. We are not Buddhists, of course, who claim that the visible world is illusion, but we do affirm that it can be illusory if it is wrongly perceived. A wrong perception of the world is one that sees the visible world as an end in itself, rather than a representation of a reality that is our true end. The visible world is largely representational and spiritually and symbolically resembles a mountain, or tree or something similar that connects Heaven and earth. At the apex of this Creation is the Presence of God, the Holy of Holies, from which the Logos (the Word of God) constitutes the hierarchical structure of the rest of being. In other words, to continue with the metaphor of a mountain, if the dwelling place of God is on the top of the mountain, then the slopes of the mountain nearest to that Holy Place are filled with angels, then human beings, then the brute animals, etc. In this worldview, the Kingdom of Heaven is the term we use for the extent to which the Presence of God is communicated from God's special dwelling place to the lower and lower areas of the mountainside.

Ми бачили саме такий світогляд у вражаючій роботі Фра Анжелико кілька тижнів тому, коли ми помі́тили, що його малюнок Нагірної проповіді показує благодать «Блаженних», що каскадно падають з божественної присутності Христа, об'єднуючись навколо святих апостолів , а потім переливається з них, щоб поливати все творіння на схилах гори під ними.

We saw just this same worldview in the striking work of Fra Angelico a few weeks ago, when we observed that his painting of the Sermon on the Mount shows the grace of the Beatitudes cascading down from the divine presence of Christ, pooling around the Holy Apostles, and then spilling over from them to water the entire creation on the slopes of the mount below them.

Ми бачимо ті самі теми в читанні євангелії та його найближчому оточенні. Учні, побачивши Преображення Ісуса на вершині гори Таворської, сходять з Ним з гори. У долині під горою вони зустрічаються з батьком божевільного хлопчика. Після зцілення хлопчика Господь Ісус передбачає Його страсті, коли вся група готується піднятися до Єрусалиму. Учні спускаються з гори в компанії Ісуса, щоб нагадати, що ті, хто вірить у Христа, містичним чином беруть участь у Його Втіленні. Він Бог з нами (Іммануїл), але Церква є Його Тілом. Біля підніжжя гори мета зішестя Христа серед нас стає зрозумілою. Він зцілює людську природу від наслідків Злого, які змушують нас часто потрапляти у «вогонь і у воду», тобто у палкі та хтиві пристрасті. Зрештою, Христос відкриває, що Він повинен викупити людство, принісши Себе як примирна жертва за гріх, вступивши у страждання та смерть, щоб відкрити воскресіння, як це передбачала Тора.

We see the same themes in the gospel reading and its immediate surroundings. The disciples, having witnessed the Transfiguration of Jesus on the summit of Mount Tabor, come down the mountain with Him. In the valley below the mountain, they meet the father of the lunatic boy. After the cure of the boy, the Lord Jesus predicts His passion, as the whole group prepares to go up to Jerusalem. The disciples come down the mountain in the company of Jesus as a reminder that those who believe in Christ participate in a mystical way in His Incarnation. He is God With Us (Immanuel), but the Church is His Body. At the base of the mountain, the purpose of Christ's descent among us becomes plain. He heals human nature of the effects of the Evil One, which cause us to fall frequently into "fire and into water," that is, into the irascible and concupiscible passions. In the end, however, Christ reveals that He must redeem mankind by offering Himself as the propitiatory sacrifice for sin, entering into suffering and death to reveal the resurrection, just as the Torah had foretold of Him.

Незалежно від того, де ми знаходимося в ієрархії Буття, створеного і висвяченого Богом Словом з самого початку, ми здатні радіти цим фактом, що маємо спілкування у благодаті Його Царства, яке випливає до нас із Його Божественної Присутності. Далі, беручи участь у Таїнствах Христа, починаючи з Хрещення, ми беремо участь у постійному запрошенні зростати в тій самій благодаті. Постійно Бог Святий Дух говорить нам: «Піднімайся вище», коли ми з радістю виконуємо заповіді Христа і перебуваємо в Христі все досконаліше.

No matter where we are in the hierarchy of Being created and ordained by God the Word from the beginning, we are able to rejoice in the fact that we have communion in the grace of His Kingdom, which flows down to us from His Divine Presence. Further, through participation in the Mysteries of Christ, beginning with Baptism, we share in a continual invitation to grow in that same grace. Continually, God the Holy Spirit bids us, "Come up higher," as we fulfill the commandments of Christ with joy and abide in Christ ever more perfectly.

У дуже реальному сенсі наше єдине завдання - постійно, навмисно приє́днуватися до Христа у тому, що ми робимо. Подібно до того, як ми бачимо, що учні беруть участь у Втіленні Божого Слова, сходячи з гори разом з Ним у сьогоднішньому читанні, ми в змозі об’єднувати наш повсякденний досвід з Його життєдайними стражданнями, смертю та воскресінням. Ми можемо навмисно залишатися в Христі. По суті, це те, що ми повинні робити, щоб продовжувати рух уперед на шляху до нашої вічної долі. Розуміючи кожен аспект нашого життя як частку у Втіленні Господа, ми все більше і більше починаємо розуміти наші дії як діло Христа в нас, коли ми залишаємось під Його опікою.

In a very real sense, our only task is to continually, intentionally join ourselves to Christ in what we do. Just as we see the disciples share in the Incarnation of the Word of God by coming down from the mountain with Him in today's reading, we can choose to join our everyday experiences with His life-giving suffering, death and resurrection. We can intentionally remain in Christ. This, in fact, is what we must do, in order to continue our forward motion on the path toward our eternal destiny. Understanding every aspect of our life as a share in the Incarnation of the Lord, more and more, we begin to understand our actions as Christ's work in us, as we remain in His care.

 

Робота кожної людини буде випробувана Every Man's Work Will Be Tried

 

Сьогодні, у читанні апостола, ми чули, як святий апостол Павло описував випробування, які пройде кожна віруюча людина, або в цьому житті, або в очищенні після смерті, яке передуватиме його входу в Царство Небесне. Ніщо нечисте не може потрапити в присутність Бога. Таким чином, навіть людина, яка помирає в дружбі з Богом, повинна очиститися від усякої нечистоти, не тільки від гріха, але від схильності до гріха та будь-якої недосконалості, особливо коли ця недосконалість включає прихильність до створених речей.

In the epistle reading today, we heard the Holy Apostle Paul describe the trial that every believing person will go through, either in this life or in the purification after death, which will precede his or her entry into the Kingdom of Heaven. Nothing impure can enter the presence of God. Thus, even a person who dies in the friendship of God must be purified from all defilement, not only of sin but of propensity to sin and imperfection of any kind, especially when that imperfection involves attachment to created things. 

Іноді робота з очищення відбувається в обставинах цього життя. Наприклад, коли християнські люди зазнають різного роду випробувань, фінансових проблем, важких хвороб, втрати засобів до існування чи репутації, ми можемо цілком ідентифікувати ці речі з очисними діями Бога, Який працює над тим, щоб відокремити Своїх люблячих від нездорової прихильності до створених речей.

Sometimes, the work of purification takes place in the circumstances of this life. For example, when Christian people undergo trials of all sorts, financial problems, severe illness, loss of livelihood or reputation, we can well identify these things with the purifying actions of God, Who is working to separate His beloved from unhealthy attachment to created things.

Намір Бога - зробити нас святими. Корінь цього слова означає "окремо". Це доречно, оскільки святість включає радикальну незалежність від постійного потоку створеного світу. Цар Давид говорить про цю радикальну незалежність, коли пише: "Бог для нас - наш притулок і сила, наша допомога у всіх лихах. Отже, ми не будемо боятися, що земля повинна затруситися, а гори впадуть у серце моря . " За словами царя Давида, віруючі люди залишаються безтурботними, хоча їх оточують катаклізми.

The intention of God is to make us holy. The root of this word means "separate." This is appropriate because holiness involves a radical independence from the continuous flux of the created world. King David speaks about this radical independence when he writes, "God is for us our refuge and strength, our help in all adversities. So, we shall not fear though the earth should quake and though the mountains should collapse into the heart of the sea." According to King David, believing people remain undisturbed, even though a cataclysm surrounds them.

Ми можемо подумати, що такий тип незворушності є скоріше винятком, ніж правилом, навіть серед тих, хто сповідує, що вірить у велику істину віри. Чи означає це, що ці люди насправді не вірять? Не обов'язково. Безсумнівно, це означає, що ті, хто вірить у Божий промисел, не напружують м’я́зи, які їм дав їхній Бог. Можливо, це може здатися дивною метафорою, але нехай подивимось ува́жніше, щоб зрозуміти, чи дійсно це так дивно.

We may reflect that this kind of imperturbability is more the exception than the rule, even among those who profess to believe the great truths of the faith. Does this mean that those people do not really believe? Not necessarily. It means without a doubt that those who believe in the providence of God are not flexing the muscles that their God has given them. Perhaps this may seem like a strange metaphor, but let us look more closely to see if it is really so strange.

Останніми роками у га́лузі фізичної культури робиться великий акцент на тренуванні середини, тобто систематичному нарощуванні тих м’язів, розташованих навколо центру ту́луба. Для того, щоб здійснити це тренування, ми також приділяємо велику увагу цілям цих м’язів у нашому організмі. Здається, м’язи середини призначені для запобігання неба́жаного обертання. Іншими словами, ці м’язи не дають нам повертатися або перевертатися проти нашої волі. Таким чином, коли м’язи сере́дини стають слабкими, ми стикаємося з небезпекою пошкодження хребта, оскільки рухи повсякденного життя смикаються і звиваються так, що середній відділ нашого тіла не готовий чинити опір.

In recent years, in the field of physical culture, there has been great emphasis on core training, that is, the systematic building of those muscles arranged around the center of the torso. In order to bring this training about, there has been a great deal of attention as well to the purpose of these muscles within our organism. The core muscles are intended, it seems, to prevent unwanted rotation. In other words, these muscles prevent us from being turned around or flipped over against our will. Thus, when the core muscles become weak, we become exposed to the danger of damage to the spine, because the movements of everyday life jerk and twist us in ways that the midsection of our body is not prepared to resist. 

Ну, так само, ми маємо "м'язи" і в духовному житті, які роблять нас спокійними і рішучими в нашій траєкторії до Царства Небесного. Вони є даром від Бога, але ми повинні будувати їх, використовуючи їх таким чином, щоб зміцни́ти їх. Призначення цих метафори́чних м’язів - утримати нас від того, щоб ми не були відвернуті від нашої мети, від нашої вічної долі. Нікого не повинно дивувати, що метафоричні м’язи, про які ми говоримо, називаються чеснотами. Вони є подарунком від Бога у нашому хрещенні. Тим не менше, ми повинні їх використовувати, будувати, зміцнювати, щоб вони могли здійснити те, що було задумано їхнім Творцем. Ми отримали їх у подарунок, але ми нестимемо відповідальність, якщо не будемо їх використовувати, будувати та зміцнювати. Саме з цієї причини сьогодні Апостол використовує образ будівельних матеріалів у читанні послання.

Well, in the same way, we have "muscles" in the spiritual life as well, which serve to keep us calm and resolute in our trajectory to the Kingdom of Heaven. They are a gift from God, but we must build them, using them in such a way that will strengthen them. The purpose of these metaphorical muscles is to keep us from being turned aside from our goal, from being "rotated" away from our eternal destiny. It should surprise no one that the metaphorical muscles that we are talking about are called virtues. They are gift from God in our baptism. Nevertheless, we have to use them, build them, strengthen them, so that they are able to accomplish what they were intended to accomplish by their Creator. We have received them as a gift, but we will be held responsible if we fail to use, build and strengthen them. It is for this reason that the Apostle uses the image of building materials in the epistle reading today. 

Крім того, від нас очікується, що ми будемо продовжувати зміцнювати і будувати чесноти християнського життя більш-менш науково. Іншими словами, ми екзаменуємо себе і знаходимо конкретні слабкі місця́, які можна покращити за допомогою конкретних вправ. Кілька тижнів тому ми розглянули приклади вправ, які формують чесноту поміркованості, наприклад.

Furthermore, we are expected to pursue the strengthening and building of the virtues of the Christian life in a more or less scientific way. In other words, we examine ourselves and find specific weaknesses, which can be improved through specific exercises. A few weeks ago, we considered examples of exercises that build the virtue of temperance, for example.

Однак правда, що вирощування певних чеснот за своїм впливом на наше життя є більш всебічним, ніж інші. Одним із прикладів цього є чеснота лагідності. Лагідність часто вважається тотожною чеснотою смирення, але, хоча вони споріднені, вони, тим не менш, відрізняються. Чеснота смирення - це чеснота, завдяки якій ми знаємо своє точне місце у всесвіті, яке створив Бог, не надто низько і не надто високо. З іншого боку, лагідність - це чеснота, завдяки якій ми визнаємо свої обставини як волю Божу, приймаючи їх як вчинки співчутливого Отця.

It is true, however, that the cultivation of certain virtues is more comprehensive in its effect on our life than others. One example of that is the virtue of meekness. Meekness is often thought identical to the virtue of humility, but although they are related they are, nevertheless, distinct. The virtue of humility is the virtue by which we know our precise place in the world, which God has created, not too low and not too high. Meekness, on the other hand, is the virtue by which we recognize our circumstances as the will of God, accepting them as the actions of a compassionate Father.

Чеснота лагідності - це чеснота, яка всебічно впливає на всю реальність нашого життя. Це впливає на кожен аспект нашого життя, тому що через нього ми приймаємо кожну подію як дію Бога. У свою чергу, завдяки цьому знанню про Бога, що діє у нашому житті, ми виявляємо, що зростаємо в терпінні (врешті-решт, Бог зажадав, щоб ми чекали), у мужності (якщо Бог послав цю людину в моє життя з якоюсь любовною метою, я повинен сердитися на нього / неї?) І навіть у поміркованості (Бог дав волю, що сьогодні у мене багато роботи; отже, як я можу проводити час у спокої та бездіяльності?).

The virtue of meekness is a virtue that has a comprehensive effect on the full reality of our life. Every aspect of our life is affected by it, because through it we accept every event and happenstance as the action of God. In turn, through this knowledge of God acting in our life, we find ourselves growing in patience (after all, God has willed that we wait), in fortitude (if God has sent this person into my life for some loving purpose, who am I to be angry with him/her?) and even in temperance (God has willed that I have a lot of work today; therefore, how can I spend time in rest and idleness?).

 

Are We a Faulty Bow in the Hands of God?

 

We are used to thinking of today's gospel reading as a metaphor for the way that God guides and protects us through the various vicissitudes of this life. We see in the storm at sea a image of the various troubles that confront us in this world. The Lord Jesus comes to us in the all the struggles and troubles of our life and invites us, by His power, to confront the wind and the waves, to walk over them, with them under our feet. We are able to do this, but we must do it with complete faith, because without a complete trust in the Providence of God in our behalf we will sink and be overwhelmed by our cares, just as the Holy Apostle Peter was in danger of being overwhelmed in the passage we heard today.

This is certainly a greatly desired message for us to derive from the gospel reading, and yet we must consider that there is more that we must get from this passage, because, although the interpretation here described is perfectly proper and good, nevertheless we should fear that it is too consonant with our cultural laziness and lassitude. Our culture (to the extent that it believes in God) very strongly believes that God is always "there for us," to help us, console us, forgive us, bear us up from every misfortune and evil, etc., without ever asking the serious question, "are we there for God? Being that God is our Creator, He has claims upon us that no one else has. The culture around us does not want to consider the question whether God can rely on us.

Why should God have to rely on us? He doesn't have to. There is no way that the Almighty is reliant upon us in the strict sense, but, nevertheless, He seeks to "rely" on us for our good, not His own. Once again, we can rely upon the Lord's ancestor King David for a description of this very thing. In Psalm 77, after describing the way that God brought Israel out of Egypt and settled them in the Holy Land, he writes: "Still they challenged the Most High God and defied Him, refusing to keep His decrees; as perverse and treacherous as their ancestors, they gave way like a faulty bow." In archery, you have to be able to rely on your equipment, but the Israelites had become like a bow that the archer prepared to use (to aim at the enemy in battle? To aim at a beast needed for food?), he drew back the string, and the bow broke. Similarly, are we a faulty bow in the hands of God?

It is the gospel reading itself that gives to us this added and enriching interpretation. The is passage is not just about God's actions in our lives, strengthening, consoling, comforting us in the winds and the storms. It is also about our obligations to God. Saint Peter proved a faulty bow. When given every reason to believe in the power of Christ, he failed in faith and began to sink into the turmoil of the wind and the waves. In a similar way, more than a year later, he failed in faith again, sank into the turmoil of the plot to kill the Christ and denied his Master three times. 

Just as with Saint Peter, the path for us to becoming trustworthy and reliable in the eyes of God begins with a new resolution. Apparently, after Saint Peter's experience that led to him denying that he so much as knew Jesus, the Apostle decided that such a thing would never happen again. He made a firm resolution, assisted by grace. Many years later, when the Emperor Nero began persecuting the followers of Christ in Rome, the recollection of that resolution arrested the Apostle's desire to flee and preserve his life. Just the same, if there are ways that we have failed in the past, we need to make a firm resolution to do better next time. We can be sure that God will assist any such determination. This contemporary culture is very fond of the concept of God's unconditional love. Quite rightly Christians of all kinds praise God's unconditional love, but, at the same time, we must remember that, even though He loves unconditionally, He doesn't save us unconditionally. He saves us only with our cooperation, because His love respects our autonomy. Just as it is quite impossible for us to believe that the love of a parent or a spouse is sincere if that parent or spouse is controlling and manipulative, in the same way, God's love could not be sincere without a commensurate respect for our free will. He loves us so much He's willing to let us go if we so choose.

So, we need to start making resolutions aimed at positive change (the kind that God will assist with His grace). In addition, we need to start offering everything to Him and remaining with Him as the source of our strength. That's the way we truly make it through the winds and waves of this life.

БОГ ХАРЧУЄ НАС БАГАТЬМА СПОСОБАМИ GOD FEEDS US IN MANY WAYS

 

Брати й сестри у Христі—

Сьогодні, коли ми чуємо оповідання про харчування тисячі людей, ми повинні роздумувати над шляхами, якими Господь наш харчує нас. У Євангелії від Святого Йоана, Господь наш Ісус Христос нам каже, «Я—хліб життя, Яке зійшло з неба.» Природно, коли Господь Ісус сказав, «Я –хліб життя,» Він звернувся до таїнства Євхаристії, тому що у святкуванні Божественної Літургії ми причащаємося Тіла, Крови, Душі й Божества Ісуса, Господа нашого.  Але, у багатьох інших шляхах, Господь Ісус кормить нас іжею, яка підсилює нас для подорожі до спасіння у небесному царстві. 

Today, when we hear the story about the feeding of the thousands, we should think about the ways, in which our Lord feeds us. In the Gospel According to St. John, our Lord Jesus Christ tells us, “I am the bread of life, which came down from heaven.” Naturally, when the Lord Jesus said, “I am the bread of life,” He referred to the Eucharist, because in the celebration of the Divine Liturgy, we partake of the Body, Blood, Soul and Divinity and Jesus, our Lord. But, in many other ways, the Lord Jesus feeds us with the food, which strengthens for the journey to salvation in the Kingdom of Heaven.

Мабуть, ми повинні роздумувати про найбільш видимий шлях, яким Він годує нас. Він харчує нас матеріальною, тілесною їжею. Людські істоти є композитивними. Бог створив нас, щоб бути комбінацією тілесних і душевних частин. Отже, всі речі, які підтримують нашу тілесну природу є дарами Господа Бога. Він нам дає їх, щоб уживати їх як засоби до нашої вічної долі. Звичайно, Він нам дає всі речі, щоб служили нам, і часто наша помилка є тою, щоб робити їх метами у собі.

Perhaps, first, we should think about the most obvious way, in which He feeds us. He feeds us with the material corporeal food. Human beings are composite. God created us to be a combination of corporal and spiritual parts. Therefore, all things, which support our bodily nature are gifts of the Lord God. He gives them to us to use as means to our eternal destiny. Naturally, He gives all these things to us to serve us, and often our mistake is to make them ends in themselves.

Він годує нас Його таїнствами. Починаючи з хрещення, добросердечний Господь знову будує нашу природу. Він чинить можливим для нас, щоб вибирати добро, і зливає у нас благодать і чесноти. Особливо, через таїнство хрещення, ми приймаємо дари мудрости, справедливости, мужности і поміркованости, і ці чесноти є тими, які нам допомагають, щоб жити у цьому світі, терплячи спокусу і страждання.  Тоді, миропомазання подає нам печать Святого Духа, -- і ця печать дозволяє нам, щоб стати повно конформованими до Христа у Його володінні всіх речей, пророцтві й священстві. Тоді, також, таїнство Євхаристії нам дає відпущення наших гріхів разом з участтю у житті Бога Самого.

He feeds us through His Mysteries. Beginning from Baptism, the generous Lord rebuilds our nature. He makes it possible for us to choose the good, and pours into us grace and virtues. Especially, through the Mystery of Baptism, we receive the gifts of prudence, justice, fortitude and temperance, and these virtues are the ones that help us live in this world, enduring temptation and suffering.  Then, chrismation gives to us the seal of the Holy Spirit, -- this seal allows us to become fully conformed to Christ in his government of all things, His prophethood and His priesthood.  Then, as well, the Mystery of the Eucharist  give us the forgiveness of our sins together with a share in the life of God Himself.

Але, це не є тільки шлях, яким Бог харчує нас. Він також нам дає харчування у Його Святому Письмі. Читання Святого Письма дійсно харчує нас, тобто воно нам дає життя, тому що це нам дає особистий контакт з Господом Богом, Який є Життя.  У Святому Письмі, Бог говорить нам, і ми маємо нагоду, щоб запитати Бога про ці речі, які турбують нас.  Коли ми читаємо Біблію, Бог просвічує наш розум, щоб розуміти більше і більше про Господні справи з нами. Тож, Він надихає нас, щоб подякувати Йому за ці всі чудові речі, але Він також приведе нас, щоб запитати про напрямок нашого життя і наш шлях до досконалости і участі у небесному царстві. 

But this is not the only way that God feeds us. He also gives us nourishment in His Holy Scriptures. Reading Holy Scripture truly feeds us, that is, it gives us life, because it gives us personal contact with the Lord God, Who is Life.  In the Holy Scriptures, God speaks to us, and we have the opportunity to ask God about those things that trouble us. When we read the Bible, God enlightens our mind to understand more and more about the Lord’s dealings with us.  So, He inspires us to thank Him for all these wonderful things, but He also leads us to ask concerning the direction of our life and our way to perfection and participation in the heavenly kingdom.

Бог нам дає всі речі для харчування, але, так як наша матеріальна їжа, щоб асимілювати її прямо і добре, ми мусимо жувати. Ми потребуємо призначити період, кожного дня, в якому роздумувати над Святим Письмом, Святими Таїнствами і богослужінням Святої Церкви.  Ми повинні зосереджуватись на тому, що ми розуміємо, бо наше розуміння буде рости через дію благодаті.  Ми повинні молитися Богові, уживаючи ці речі, які ми розуміємо, як фундамент особистого розважання, пізнаючи те, що Бог розмовляє з нами особистим способом через Святе Письмо і цілу традицію Церкви.  Навіть якщо ми вибираємо сюжет нашого роздумування випадково, цей сюжет є ще згідно Божої волі, бо Святий Дух—Цар Небесний є всюди і все наповняє. Він є навіть у наших розумах і серцях.

God gives us all these things for nourishment, but, just like our material food, in order to assimilate in properly and well, we must chew. We need to set aside a time, each day, in which to meditate on Holy Scripture, the Holy Mysteries and the services of the Church.  We should focus on what we understand, since our understanding will grow through the action of grace.  We should pray to God, using these things, which we understand, as the foundation of personal reflection, recognizing that God speaks with us in a personal way through the Holy Scripture and the whole Tradition of the Church. Even if we choose the subject of our meditation at random, that subject is still according to the will of God, since the Holy Spirit—the Heavenly King is everywhere present and filling all things. He is even in our minds and hearts.

ПАПА, ЄПИСКОПИ, СВЯЩЕНИКИ—ІНСТРУМЕНТИ В РУКАХ БОЖИХ THE POPE, THE BISHOPS, THE PRIESTS—INSTRUMENTS IN THE HANDS OF GOD

 

Святий Апостол Павло нам каже, що Христос не розділиться. Він каже це тому, що між коринтянами були фракції, які дали вірність  різним християнським учителям. Павло іменує три учителі, фракції яких наслідували-- Павла самого, Аполлоса і Кифу. Ми повинні нотувати те, що Павло раптом вини́ть тих, хто є його теплими послідовниками, і потім, у третьому розділі, він висмі́ює тих, хто наслідують Аполлоса, але він ніколи не винить тих, хто наслідують Кифу, бо, як католики, ми можемо розуміти те, що Павло вже пізнає апостольський авторитет Святого Верховного Апостола Петра, тобто Кифи. Іншими словами, коли коринтянська Церква розділи́лася на фракції, деякі люди зверталися до центру єдности-- блаженного Апостола Петра. Ця поведінка не була фракційною, тому що Христос подав Апостолові Петрові авторитет над іншими апостолами, щоб підсилювати єднання Церкви у любові.  З Цієї причини, після багатьох років, Святий Ігнатій Богоносець, архиєпископ антіохейський, описував Церкву Риму, яка успадкувала авторитет Святого Петра, як "Церква, яка головує у любові над всіма іншими Церквами."

 

The Holy Apostle Paul says to us that Christ is not divided. He says this, because there were factions among the Corinthians, which were loyal to different Christian teachers. Paul names three such teachers, which the factions followed: Paul himself, Apollos and Cephas. We should note that Paul immediately blames those, who are his ardent followers, and later, in the third chapter, he ridicules those, who follow Apollos, but he never blames those, who follow Cephas, since, as Catholics, we can understand that Paul already recognizes the apostolic authority of the Holy Chief-Apostle Peter, namely Cephas. In other words, when the Corinthian Church split into factions, some people appealed to the center of unity-- the blessed Apostle Peter. This behaviour was not fractious, because Christ gave to the Apostle Peter an authority over the other apostles, in order to confirm the unity of the Church in love. For this reason, after many years, Saint Ignatius the God-bearer, the archbishop of Antioch, described the Church of Rome, which inherited Saint Peter's authority, as "the Church that presides in love over all the other Churches."

 

Єднання, яке ісходить від Святого Апостола Петра, є дуже великим скарбом нашої католицької Церкви, бо через це єднання ми маємо сполучення не тільки з цілою явною Церквою, а також з усіма святими у небі. Це правда, тому що наша Церква має гарантію від Господа Христа Ісуса, щоб завжди мати правдиву віру, бо Він сказав Петрові перед Його стражданням-- "О Симоне! Симоне! Ось Сатана настав, щоб просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла." Тож, ми можемо бути абсолютно певними про нашу віру, якщо ми є з'єднаними з наслідником Святого Петра, Римського епископа.

 

The unity, which comes from the Holy Apostle Peter, is a very great treasure of our Catholic Church, since through this unity we have association not only with the visible Church, but also with all the saints in heaven. This is true, because our Church has a guarantee from the Lord Jesus Christ Himself that we will always have the correct faith, for He said to Peter before His Passion: "O Simon! Simon! Satan has asked leave that he might sift you like wheat, but I have prayed for you that your faith may not fail." So, we can be absolutely certain concerning our faith, if we are united with the successor of Saint Peter, the Bishop of Rome.

 

Природно, це не означає, що все, що ми чуємо з Ватикану є дійсним і частиною нашої віри. Протилежно, багато речей з Ватикану можуть бути неправдивими. Ми мусимо могти, щоб вирішити між речами, які є есенціальними до віри, і речами, які є тільки особистими думками. Наприклад, особисті думки Папи Римського про глобальне потепління явно не є частиною нашої віри, але церковне навчання про доктрину і моральні питання-- це є частиною того, в яке ми віримо, і ми мусимо приймати ці речі дуже серйозно. Ми мусимо завжди тримати цю правду у нашому розумі-- коли ми чуємо навчання єпископів, і особливо єпископа Риму, ми чуємо голос Святих Апостолів, і, через них, ми чуємо голос Господа Ісуса, бо Господь Ісус продовжує говорити Його Церквою.

 

Naturally, this does not mean that everything that we hear from the Vatican is true and is a part of our faith. On the contrary, many things from the Vatican can be incorrect. We must be able to discern between the things, which are essential to faith, and those things, which are merely personal opinions. For example, the personal opinions of the Pope of Rome concerning global warming are obviously not part of our faith, but Church teaching concerning doctrine and moral questions-- these things are part of what we believe, and we must accept these things very seriously. We must always keep this truth in our minds: when we hear the teaching of the bishops, and especially the bishop of Rome, we hear the voice of the Holy Apostles, and, through them, we hear the voice of Christ Jesus, since the Lord Jesus continues to speak in His Church.

 

Цей урок дуже сильний у сьогоднішньому Євангелії, бо ми бачимо те, що учні не нагодува́ли п'ять тисяч людей власною силою, а силою Господа Ісуса. Вони пішли до Ісуса з проблемою, і Він чудово створив хліби і риби, щоб прохарчувати людей. Тим самим способом, сила єпископів, щоб харчувати нас, приходить просто від Христа. Отже, ми повинні мати упевненість у Христі і довіряти Йому, тому що Він подає участь у перемозі, яку Він вже переміг на хресті. Там, Він вже відповідав на всі наші молитви і задовольняв всі наші бажання. Ми тільки потребуємо приймати цей скарб доброти Господа. Цей скарб належить Церкві, і вона подає нам через її таїнства і богослужіння.

 

This lesson is very powerful in today's Gospel, since we see that the disciples did not feed the five thousand people by their own power, but by the power of the Lord Jesus. They went to Jesus with a problem, and He miraculously created loaves and fish to feed the people. In the same way, the power of the bishops to feed us comes directly from Christ. Therefore, we should have confidence in Christ and trust in Him, because He grants to us a share in a victory, which He has already won on the cross. There, He already answered all our prayers and satisfied all our longings. We merely need to accept this treasure of the Lord's goodness. This treasure belongs to the Church, and she gives it to us through her Mysteries and divine service.

 

Тож, як марно це є, коли люди припиняють бути у церкві, тому що єпископ, або, навіть менше, священик їм не подобається, бо вони є тільки інструментами, знаряддями у руках Божих. Так, як ви маєте добрі й погані знаряддя, Бог також має добрі й погані знаряддя. Як ви знаєте, погане знаряддя не зменшує властиву майстерність робітника. Тим самим способом, ми також пізнаємо те, що всі ми є інструментами для нашого спасіння і для спасіння інших. Ми мусимо пробувати, щоб бути добрими знаряддями для Бога, навіть коли ми пізнаємо те, що погані знаряддя також можуть бути корисними для нас на шляху до Бога. Навіть більше, ми мусимо пізнати, що кожне погане знаряддя може стати добрим через дію благодаті. З цієї причини, ми молимося за нашого єпископа, Папу Римського, нашого митрополита, нашого патріарха і наших священиків і один одного, тому що вони можуть змінитися так, як ми можемо змінитися. Тим способом, ми поповнюємо нашу роль у спілкуванні Католицької Церкви, і цією нашою частиною, ми підсилюємо це спілкування.

 

So, how senseless it is, when people stop going to church, because they don't like the bishop, or, even less, the priest, since these people are only instruments, tools in the hands of God. Just as you have good tools and poor tools, so too does God have good tools and poor tools. As you know, a bad tool does not diminish the innate skill of the worker. In the same way, we also recognize that all of us are instruments for our salvation and for the salvation of others. We must try to be good tools for God, even as we recognize that bad tools can also be useful for us on the way to God. Even more, we must recognize that every bad tool can become a good one through the action of grace.  For this reason, we pray for our bishop, the Pope, our Metropolitan, our Patriarch and our priests and one another, because they can change, even as we can change. In this way, we fulfill our role in the communion of the Catholic Church, and by our part, we strengthen this communion.

O TEMPERATE LORD, MY MODEL!

Today, in the reading of the Holy Apostle, St. Paul tells us that all things in Scripture were written for our instruction. Truly, today, St. Paul especially wants to reveal to us Jesus Christ through the virtue of temperance. Temperance is the virtue, by which we have control over our desire for pleasure. Therefore, St. Paul repeats again and again that we ought not to please ourselves, but we should follow the example of the Lord Jesus and work for the salvation and consolation of other people, since this is the way of salvation for us as well.

Let us meditate on the temperance of the Lord Jesus, since the virtue, which He showed in His life is a model for us. We participate in His identity as the Son of God by the Mysteries of Christ, in order to become children of God, but this participation becomes effective in us through imitation. Imitation is our cooperation with the activity of Christ in His Mysteries. Every saint of all the ages of the Holy Church imitated Christ according to his own understanding and in his own way. Our sincere desire is to become saints, and this means that we must develop our own style of imitation of the Lord, which will incorporate all our gifts.

So, let us look at temperance in the life of the Lord. First of all, we should remember that our Lord Jesus Christ did not have a constant abode, just as He tells us in the Gospel of St. Luke: “The foxes have holes, and the birds of the air have nests, but the Son of Man has nowhere to lay His head.” We know from the rest of the Gospel that He sacrificed a fixed abode and property for the sake of His ministry. Perhaps, there are things that we can sacrifice for the sake of our inheritance in the kingdom of heaven.

Then too, we know that, early in His ministry, He fasted for forty days in the desert, and, in this way, He recommends fasting for us. Also, later, when He was in Samaria, He refused to eat anything until a specific aspect of His ministry was fulfilled (namely, the conversion of the Samaritan Woman). He said to His disciples, who were trying to give Him food: “I have food of which you do not know… My food is to do the will of the Father.” Perhaps, we can work, so that fasting has a greater part in our spiritual life, helping our concentration, and perhaps too, there are pleasures, which we should delay for the sake of our spiritual goals.

Often, during the years of His ministry, He spent the whole night in prayer. Therefore, on these occasions, He deprived Himself of sleep in order to have communion with His Father. Thus, He gives us an example, to sacrifice comfort of all sorts for the sake of communion with God.

The Lord also shows His deep temperance through His humility. For example, the Lord Jesus chose to accept a subordinate place to St. John the Baptist, when He went to the Jordan to be baptized by him.  The Lord told John that this was necessary, because they had to fulfill all righteousness. Further, when He cured people, He always told them to be silent, not speaking about the circumstances of their healings. In this way, He tried to avoid the praise of men. Of course, this was very consistent with His teaching, since He everywhere commanded His disciples to avoid the praise of men and, instead, to seek the praise of God. For example, He commanded them that they should choose the lowest and most humble places, when they would be invited to a banquet. He also told them that they ought to avoid prayer, fasting and almsgiving, which would be visible to other people. Instead of this, He counseled us that all these things should be done in private, so that only God can give a reward. Thus, Christianity created a new culture that admires and values gentleness and meekness. Perhaps there are concrete ways that we can do good works, while avoiding the praise of men, according to the example of the Lord.

Два види сліпоти Two Kinds of Blindness

Сьогодні у читанні Євангелія ми спостерігаємо, що Господь Ісус виліковує двох сліпих, витягнувши у них сповідання віри. Звичайно, ми багато говорили про важливість чесноти віри в нашій релігії та вирішальну роль, яку ця чеснота відіграє́ в плані Бога. Проте ми повинні зауважити, що тут, в Євангелії від святого Матея, цей епізод стосується ДВОХ сліпих, тоді як у паралельному уривку в Євангелії від святого Марка ми знаходимо лише одного. Як завжди, коли ми виявляємо подібні розбіжності в Євангеліях, ми маємо можливість поміркува́ти над тим, що Євангелист і Святий Дух повідомляють різницею. Ми знаємо, що в Божому слові немає нічого, що залишається випадковістю. Все важливо і вагомо, бо все говорить про Христа.

In the Gospel reading today, we observe that the Lord Jesus cures two blind men after eliciting from them a profession of faith. We have talked, of course, a great deal about the importance of the virtue of faith in our religion and the crucial role that this virtue plays in the plan of God. Yet, we should notice that here, in the Gospel According to Saint Matthew, this episode concerns TWO blind men, whereas, in the parallel passage in the Gospel According to Saint Mark we find only one. As always, when we find this kind of discrepancy in the Gospels, we have an opportunity to ponder what the Evangelist and the Holy Spirit are communicating by the difference. We know that in the word of God there is nothing that is left to happenstance. Everything is important and weighty, because everything speaks of Christ.

Отже, ми бачимо, що тут є двоє сліпих людей, обоє зцілені вірою в Христа. Тепер ми знаємо, що сліпота - це нездатність, позбавлення належного блага, інвалідність, як ми сказали б сьогоднішньою мовою. Очі були створені нашим Творцем для зору. Це поза нормальним курсом, коли очі не бачать. Таким чином, якщо ми обміркуємо цей уривок, ми можемо легко прийти до розуміння того, що Господь звертається до нас щодо інвалідностей, які виникають у нас внаслідок нашої впалої природи, тоді як, з іншого боку, присутність двох сліпих свідчить про те, що для нас певна подвійність нашої природи.

Thus, we see that here there are two blind men, both cured by faith in Christ. Now, we know that blindness is an inability, a deprivation of a due good, a disability as we would say in today's language. The eyes were designed by our Creator for seeing. It is outside the normal course when eyes cannot see. Thus, if we ponder this passage, we can easily come to the understanding that the Lord is speaking to us concerning disabilities that accrue to us on account of our fallen state, while, on the other hand, the presence of the two blind men suggests to us a certain duality in our nature.

Великою подвійністю в нашій природі є вищі сили нашої душі: наш інтелект, або розум, і наша воля. Інтелект, з одного боку, шукає істину в існуванні. Розум хоче знати, що є правдою. Відповідно, існує подвійне визначення самого поняття істини, залежно від того, чи говоримо ми про істину стосовно нас чи стосовно Бога. Істина стосовно нас - це відповідність нашого розуму на реальність. Істина стосовно Бога - це відповідність Сотворіння на розум Бога.

The great duality in our nature is that of the higher powers of our souls: our intellect, or mind, and our will. The intellect, on the one hand, seeks the truth in existence. The mind wants to know what is true. Correspondingly, there is a dual definition of the very concept of truth, depending on whether we speak of truth in relation to us or in relation to God. Truth in relation to us is the conformity of our mind to reality. Truth in relation to God is the conformity of Creation to the mind of God.

По-друге, є воля, інша вища сила нашої душі. Воля шукає добра. Хоча вона безпомилково шукає блага, як ми помічаємо щодня, вона погано розрізняє добро: менше добро від більшого добра та умовне добро від Кінцевого блага.

Secondly, there is the will, the other higher power of our soul. The will seeks the good. Although it infallibly seeks the good, as we notice on a daily basis, it is not good at distinguishing between goods: lesser goods from greater goods and contingent goods from the Ultimate Good. 

Таким чином, ми можемо бачити, що для нас цілком природно говорити про інвалідність, яка притаманна нашій занепалій людській природі. Ми можемо виділити дві сліпоти. Обидві ці сліпоти повинні бути зцілені, щоб ми повністю відповідали Христу і успадкували Царство Небесне.

Thus, we can see that it is perfectly natural for us to speak about disabilities that are inherent in our fallen human nature. We can identify two blindnesses. Both of these blindnesses must be healed for us to be perfectly conformed to Christ and inherit the Kingdom of Heaven.

По-перше, нам слід говорити про сліпоту нашого розуму. Наш розум засліплюється двома видами неві́гластва. Перший вид невігластва, від якого ми страждаємо, не є навмисним, і ми самі не винні в цьому незнанні. Швидше, ми стаємо винними, коли, незважаючи на своє незнання, ми наполягаємо на тому, що ми обізнані та відмовляємось звертатися до Бога. Про таке незнання говорить Господь, коли каже фарисеям: "Якби ви були сліпими, ви б не мали гріха, але тому, що ви кажете:" бачимо," ваш гріх залишається".

First, we should speak concerning the blindness of our minds. Our minds are blinded by two kinds of ignorance. The first kind of ignorance that we suffer from is not willful, and we are not culpable for this ignorance in itself. Rather, we become guilty, when, despite our ignorance, we insist that we are knowledgeable and refuse to turn to God. This is the kind of ignorance that the Lord is talking about when He tells the Pharisees: "If you were blind, you would not have sin, but because you say, 'we see,' your sin remains."

Другий вид невігластва - це навмисне незнання, коли ми знаємо, що не знаємо про віру та мораль, і, незважаючи на знання про своє невідання, ми не докладаємо зусиль, щоб зростати у знанні та розумінні. Ми потрапляємо в безпліддя, яке не наближує нас до Бога і не допомагає комусь іншому.

The second kind of ignorance is a willful ignorance, in which we know that we are ignorant of faith and morals, and despite our knowledge of our ignorance we do not exert ourselves to grow in knowledge and understanding. We trap ourselves in a fruitlessness, which does not bring us closer to God, nor does it help anyone else.

Тоді ми можемо також говорити про сліпоту нашої волі. Цю тему дуже широко розглядає святий апостол Павло в Посланні до Римлян, оскільки у цілому сьомому розділі описується нездатність занепалої людської волі зробити те, що вона задумала. У цьому ж дискурсі Павло викладає рішення у восьмому розділі листа: Христос. Христос - це джерело зцілення, яке нам потрібно від сліпоти як розуму, так і волі.

Then we can also speak of the blindness of our wills. This subject is treated very extensively by the Holy Apostle Paul in the Epistle to the Romans, since the entire seventh chapter describes the fallen human will's inability to do what it intends. In this same discourse, Paul lays out the solution in the eighth chapter of the letter: Christ. Christ is the source of the healing, which we need of the blindness of both mind and will.

Як ми можемо внести зцілення, яке Христос пропонує нам у наше життя? По-перше, ми зцілюємо наш розум, коли пізнаємо Христа, старанно читаючи Писання та інші духовні книги. Наш розум оновлюється і пристосовується до самого Бога, коли ми читаємо і розмірковуємо над тим, що Бог нам відкрив. Можливо, ми спочатку можемо зрозуміти дуже мало, але з часом ми будемо все більше розуміти і усвідомлюватимемо, що в цьому процесі Христос насправді говорить нам у наших серцях.

How do we bring the healing that Christ offers to us into our lives? First, we bring about the healing of our minds when we learn Christ through the diligent reading of Scripture and other spiritual books. Our minds are renewed and conformed to God Himself, when we read and reflect upon what God has revealed to us. It is possible that we may understand very little at first, but over time we will comprehend more and more, and we will realize that, in the course of the process, Christ is actually speaking to us in our hearts.

Подібним чином ми здійснюємо зцілення нашої волі. Ми довіряємо свої волі Христу. Ми молимось за чесноту, а потім діємо таким чином, щоб показати, що ми віримо, що наші молитви вислухані. Ми віддаємо своє життя в руки Бога, ми довіряємо Богові в усіх обставинах нашого життя. У молитві ми спочиваємо в Бозі, не прагнучи перейти до чогось іншого, але задоволені тим, щоб залишатися в присутності Бога, навіть як дитина задоволена тим, що залишається в обіймах своїх батьків.

We bring about the healing of our wills in a similar way. We entrust our wills to Christ. We pray for virtue and then act in such a way that shows we believe that our prayers are heard. We give our lives over into the hands of God, we trust God in all the circumstances of our life. In prayer, we rest in God, not anxious to move on to something else, but content to stay in the presence of God, even as a child is content to remain in the arms of its parent.

 

Hate What is Evil, Hold On to What is Good: Rules for Correcting Others Without Accusation

In the Epistle reading, we hear the Holy Apostle Paul exhort the Corinthian Church in the following way: "Let love be sincere. Hate what is evil. Hold on to what is good." This words are good reminder to all Christians, of whatever Church, whether at Corinth or at Rome or in 21st century North America that the ethical obligations of our faith go far beyond being tolerant and nice. In fact, the love that the Apostle is here talking about could appear very intolerant and very NOT nice. This is case because of the crucial second clause of Paul's exhortation: "Hate what is evil." Paul is placing the obligation on his hearers to detest sin with all their strength, because they love God with all their strength. 

True hatred of sin obligates us to try to stamp it out wherever we find, starting with the dark nooks and crannies of our own life. Yet, at the same time, it also obligates us to offer admonishment and exhortation to others, rebuking sin when we see it around us, while encouraging others to turn from sin to the loving ways of the True God.

What is crucial to realize in this consideration is that, according to Paul, loving others without hating sin isn't really sincere love. It's just a cheap knock-off. Further, it is no help to anyone. It doesn't lead to salvation either for us or those around us, because it goes without saying, a just God would and should hold us responsible if we could have offered encouragement, correction and admonition, helping those around us grow closer to God, and we did not.

Recognizing sin on our own lives and determining to change our lives through repentance takes courage. It takes even more courage to allow ourselves to be impelled by charity to intervene in the lives of others. It is an action that is often misunderstood and resented, because despite the fact that charity is the motive force, others do not often recognize it as charity. Therefore our actions have to be directed by prudence with the help of the Holy Spirit, so that others can indeed be corrected, but in such a way that they do not feel accused."

The first rule is to "hate what is evil" in our own lives first, before turning that hatred towards the appearance of sin in then lives of others. It does us and them no good to "try and remove the speck in their eye, while we still have the beam in our own eye." We must turn our attention and effort completely towards eliminating sin in our own hearts for the love of God. We must not make a show of this, of course, but, over time, the effort and the action of the Holy Spirit will show of itself, and this alone will help to lead others on the way of salvation.

The second rule for us is to remember that we cannot rebuke sin in others' lives. We can only rebuke the appearance of sin. This is the case, because we have no access to the conscience of any other person. No matter how improbable, it is always possible that what appears to be sinful in the lives of those around us is, in their case, inculpable ignorance. They simply did not know the right way. Had they known the right way, they would have followed it. Thus, the appearance of sin in the lives of others around us becomes a motive for humility and meekness, because even though we know the right way, we still frequently depart from it and go our own way. It is always useful to recall the well-known story about Saint Antony the Great. When he became very advanced in the spiritual life, he asked God to reveal to him whether there was anyone in Egypt who was more advanced than he. God led him to a shopkeeper in the city of Alexandria. When Antony asked the shopkeeper about his spiritual life, the shopkeeper told him, "you should be talking to everybody else in the neighborhood. I'm quite sure that all of them will be saved, while I alone may be lost."

The third and last rule for us in consideration of correcting others is to be oblique as much as possible. We can avoid counterproductive accusation by speaking in generalities. The laws of the moral life are general, equal for all. So, we can speak of them in a general sense, avoiding the need to lay a direct accusation against the behavior of one of our neighbors. We can also use the same obliquity by using ourselves as a negative example. By using myself as an example of what NOT to do, I can bring those around me to a knowledge of the requirements of the Christian life without accusation.

Чому ви роздумуєте над злими думками?: брак поміркованості у суспільстві спричиняє ерозію віри Why Do You Harbor Evil Thoughts?: A Societal Lack of Temperance Leads to the Erosion of Faith

Сьогодні, у читанні Євангелія, Господь Ісус задає фарисеям просте запитання: "Чому ви роздумуєте над злими думками?" Це добре запитання для нас і всіх людей. Чому ми роздумуєте про злі думки? Чому ми дозволяємо собі думати про речі, які суперечать заповідям Бога?

Today in the Gospel reading, the Lord Jesus asks the Pharisees a simple question: "Why do you harbor evil thoughts?" It is a good question for us and all human beings to ask ourselves. Why do we harbor evil thoughts? Why do we allow ourselves to think about things that are against the commandments of God?

Коли Господь задає це питання фарисеям сьогодні, Він конкретно посилається на думки проти чесноти віри. Фарисеї розважають сумнівні думки. Хоча вони бачили Господні діла. Вони бачили Його чудодійні знаки і зцілення і навіть бачили, як Він воскрешав мертвих до життя, але коли вони чують, як Він говорить про прощення гріхів, вони таять злі думки, сумніваючись у Господній силі вилікувати як духовні, так і фізичні недуги.

When the Lord asks this question of the Pharisees today, He is specifically referring to thoughts against the virtue of faith. The Pharisees are entertaining doubting thoughts. Even though they have seen the Lord's works. They have seen His miraculous signs and cures and have even seen Him raise the dead to life again, but when they hear Him talk about the forgiveness of sins, they harbor evil thoughts, doubting the Lord's power to cure spiritual as well as physical ills.

Думки проти чесноти віри, безперечно, є серйозною перешкодою для нас у цей час та культуру. Зрештою, наша культура навчена сумніватися навіть за розумні межі сумнівів. Науковий світогляд стверджує, що уникає всіх доказів, крім емпіричних, навіть якщо він представляє певні безпомилкові догми на основі "наукового консенсусу", таких як еволюція людини, зміна клі́мату, генетичний гомосексуалізм та гендерна дисфорія. Дійсно, сумнів розглядається як смілива, відважна річ, тоді як віра зневажається як "сліпа і невігласна".

Thoughts against the virtue of faith are undoubtedly a serious obstacle for us in this time and culture. After all, we are trained by our culture to doubt even beyond the reasonable limits of doubt. The scientific worldview claims to eschew all evidence except empirical evidence, even as it presents certain infallible dogmas on the basis of "scientific consensus," like human evolution, climate change, genetic homosexuality and gender dysphoria. Indeed, doubt is seen as a brave, courageous thing, while faith is disparaged as "blind and ignorant."

Хоча підбурювання думок проти віри є важливим, насправді критичним, у цій культурі заохочення сумнівів є служницею набагато небезпечнішому сортові злих думок, який ми маємо навколо нас, у всі часи, у нашому світі.

While promotion of thoughts against faith is important, in fact critical, in this culture, the encouragement of doubt is a handmaid to the much more dangerous sort of evil thoughts that we have around us, at all times, in our world.

Щоб зрозуміти цей пункт, ми повинні пам’ятати, що ми, люди, маємо потужні волі, які постійно шукають добра. На жаль, наші впалі людські волі не вміють розрізняти умовні, навіть безглузді блага і Кінцеве Добро, завдяки якому воля буде повністю задоволена. Найчастіше пошук добра зводиться до пошуку задоволення. Прагнення волі до задоволення є проблематичним, оскільки задоволення, крім помірності, є поневоленням.

To understand this point, we must remember that we human beings have powerful wills, which constantly seek the good. Unfortunately, our fallen human wills are not good at distinguishing between contingent, even silly goods and the Ultimate Good, by which the will would be completely satisfied. More often than not, seeking the good is reduced to seeking pleasure. The will's pursuit of pleasure is problematic, because pleasure aside from moderation is enslaving.

Волю постійно приваблює насолода, а розум постійно спокушається зупинитися на думках, що стосуються різних задоволень. Людська особа повинна зробити, щоб зберегти свободу від своїх імпульсів, що шукають задоволення, це навмисне формувати звичку відходити від приємного до неприємного або, принаймні, віддалятися від того, що приємне до того, що дещо менш приємне. Такі рухи з часом форму́ють те, що називають чеснотою поміркованості. Невеликі жертви формують звичку, дозволяючи приносити більші жертви в майбутньому. Отже, як говорить Господь Ісус, «хто вірний у малому, той буде вірний і в великому».

The will is constantly attracted to pleasure, and the mind is constantly tempted to dwell on thoughts concerning various pleasures. What the human person has to do in order to maintain freedom from his or her pleasure-seeking impulses is to deliberately form the habit of moving away from what is pleasant towards what is unpleasant, or at least, moving away from what is pleasant to what is somewhat less pleasant. Movements of this kind, over time, build what is referred to as the virtue of temperance. Small sacrifices build the habit, allowing for greater sacrifices in the future. Thus, as the Lord Jesus puts it, "he who is faithful in little, will also be faithful in much."

Стародавні язичницькі філософи практикували чесноту поміркованості заради власної свободи від поневолення своїми імпульсами, що люблять задоволення. Хоча ми поділяємо їхнє прагнення до цієї свободи, ми практикуємо ту саму чесноту, вдосконалену вірою. Іншими словами, кожна жертва, яку ми робимо, - заради любові до Бога, усвідомлюючи, що ми хочемо Бога більше, ніж незліченні задоволення, за якими здатні переслідувати наші волі.

The ancient pagan philosophers practiced the virtue of temperance for the sake of their own freedom from enslavement by their pleasure-loving impulses. Although we share their desire for that freedom, we practice the same virtue perfected by faith. In other words, every sacrifice that we make is for love of God, recognizing that we want God more than the innumerable pleasures that our wills are capable of chasing.

Підходячи сьогодні до 245-го Дня Незалежності цієї нації, ми знаходимо свою культуру тут, навколо себе, важко хворою через відсутність чесноти поміркованості. Ми маємо те, що цілком виправдано можна назвати "епідемією непомірності", що виявляється в широкомасштабному ожирінні, пияцтві, наркоманії, порнографічній залежності та простому лінивстві.

As we come today to this nation's 245th Independence Day, we find our culture here around us critically ill from lack of the virtue of temperance. We have what might be justifiably referred to as "an epidemic of intemperance," manifest in widespread obesity, drunkenness, drug addiction, pornography addiction and just plain sloth. 

Що нам потрібно зробити, це просто. Нам потрібно перестати розважання злих думок, які змушують нас потурати своїм бажанням для задоволення. Нам потрібно розвіяти ці думки і вирішити відвернутися від того, що приємне, до того, що неприємно, як вираження нашої любові до Бога та нашого прагнення до Його Царства.

What we need to do is simple. We need to cease harboring evil thoughts that lead us to indulge our desires for pleasure. We need to dispel those thoughts and resolve to turn away from what is pleasant towards what is unpleasant as an expression of our love for God and our desire for His Kingdom.

Якщо ми замислюємось над цим, кожен з відносин у нашому житті вимагає, певною мірою, здійснення цієї чесноти, щоб зберегти її. Якщо це стосується наших природних стосунків та зобов’язань, наскільки більше це стосується наших стосунків з Богом, Який хоче, щоб ми були здоровими та вільними.

If we think about it, every relationship in our lives demands, to a certain extent, the exercise of this virtue, in order to maintain it. If this is true of our natural relationships and commitments, how much more is it true of our relationship with God, Who wants us to be healthy and free.