ОДЯГ БОЖОЇ СЛАВИ: НАШЕ СПАДКОЄМСТВО THE CLOTHING OF DIVINE GLORY: OUR INHERITANCE

Свято Усікновення Че́сної Голови́ Святого Йоана Хрестителя –традиційно день посту й покаяння, але цього року це свято припада́є на неділю, отже посту немає. Сьогодні, ми пам’ятаємо героїчну жертву найбільшого та останнього пророка, якого Бог послав з духом і силою Іллі, щоб бути предтечою Месії так, як Пророк Малахія пророкував: «Ось я пошлю́ вам Іллю пророка перед приходом дня Господнього, великого і страшного. І він наверне серце батьків до дітей і серце дітей до батьків, щоб я, прийшовши, не побив землі прокляттям.» Ці останні слова Старого Завіту, і згідно юдейської віри під час століть перед приходом Христа, Дух Господній залишив від Ізраїля після смерти Пророка Малахії. Отже, народження Святого Йоана Хрестителя починається новим віком пророцтва, коли Дух Господній вернувся до Ізраїля з новою силою, щоб приготовляти до порятунку цілого людського роду. Не тільки пророцтво було реставровано, але всі аспекти життя й культури та юдейські і язичницькі. Заради глобальної влади Риму та його союзників, був період миру, що не мав прецеденту. Це –велика сцена, яку Господь приготовляв, щоб реставрувати Його образ. Це –момент, коли Він вибрав, щоб реалізувати Його план, і конспектувати Його візеру́нок людської історії, і всього Сотворення.

     Коли Він сотворив Адама та Єву напочатку, Він дав їм Боже Життя й Славу. Вони зодягнулися Божою Славою як халатом. Дійсно, раніші богословські автори́ східної Церкви уживали метафору халату дуже часто. І ця метафора дуже відповідна, бо наші предки після їх падіння пізнали, що були го́лими. Вони губили халат Божої Слави. В додатку, у нашій сучасній Літургії, священицький фелон часто називається «мантією слави». Адам і Єва були зодягненні як гости під час весілля.  У древньому Близькому Сході, часто королі́ запрошували всіх своїх пі́дданців—багатих і бідних—до королівського весілля. Король дав всім гостям спеціяльні сукні, в якій вони зодягнулися поверх їх одягу, щоб ховати сором бідних і стри́мати рясноту́ багатих. Це –спеціяльний весільний одяг, про який Господь Ісус Христос розкаже у двадцять другому розділі Євангелія Святого Матея. Адам і Єва приймали весільну одіж Божої Слави від руки Бога, коли Він сотворив їх. Але, їхнім гріхом, губили цей животворящий халат.  Відпочатку, Господь Бог бажав реставрувати це—наше спадкоємство—але Його план був, щоб це робити без знищення людської свободи, бо Господь Бог хоче, що ми любимо Його свобідно, і не силою і примусом. Уявляйте собі, що ви маєте примусову силу цілого всесвіту у вашому розпорядженні, але не уживаєте її, бо ви хочете, щоб ваші вороги любили вас свобідно. Це –щедрість, якою наше ви́значення щедрости здається як безглуздя.

     Щоб знову носити це славетний халат, треба роздягатися наголо—знімати всі претензії на незалежности від Бога. Можна наслідувати приклад Святого Йоана Хрестителя. Пам’ятаємо описування цього великого святого, коли він вперше виявлявся у Ізраїлі: «Йоан одягнений був в одежу з верблюжого волосу й носив  ремі́нний по́яс на своїх бедрах, а їв сарану́ й мед дики́й.» Іншими словами, одягом його і мане́рою його, всі певно знають, що Йоан був повністю Богові залежним. Природно, не нам треба одягати верблюжий волосся, але мабуть можна виражати нашу залежність Богові нашому Отцеві знаком, який нагадує нам і іншим, що Бог існує і Він дбає: мабуть наша абсолютна відмова журби, і тотальна упевненість у Бозі; мабуть наше бажання, щоб прославляти Його стражданням і ділами добросердечности; мабуть наше життя в молитві, яку тихо ми творимо для спасіння інших.

THE ROBE OF GLORY: OUR INHERITANCE

Brothers and sisters in Christ—

The feast of the Beheading of the St. John the Baptist is traditionally a day of fasting and penance, but this year this feast falls on Sunday, therefore there is no fast.  Today, we remember the heroic sacrifices of the greatest and last of the prophets, whom God sent with the spirit and power of Elijah to be the forerunner of the Messiah, just as the Prophet Malachi had foretold: “Behold! I am sending you Elijah the Prophet before the Day of the Lord comes, the great and terrible day. And he will turn the hearts of fathers to their children and the hearts of children to their fathers, lest I should have to come and strike the land with doom.”  These are the last words of the Old Testament, and according to the Jewish faith during the centuries before the coming of Christ, the Spirit of the Lord left Israel after the death of the Prophet Malachi.  Therefore, the birth of St. John the Forerunner began a new era of prophecy, when the Spirit of the Lord returned to Israel with new strength to prepare for the salvation of the whole human race.  Not only was prophecy renewed, but every aspect of life and culture, both Jewish and Gentile. On account of the global power of Rome and her allies, there was a period of unprecedented peace.  This was the great stage on which God prepared the restoration of His image.  This was the moment that God chose to realize His plan, and recapitulate His design for human history and for all of Creation.

     When He created Adam and Eve in the beginning, He gave them Divine Life and Glory.  They were clothed with Divine Glory like a robe.  In fact, the early theologians of the Eastern Church used the metaphor of the robe very often.  This metaphor is very appropriate given the fact that our first parents, after their fall into sin, realized that they were naked.  They lost the robe of Divine Glory.  Furthermore, in our contemporary Liturgy, the priestly phelon is often called “the robe of glory.” Adam and Eve were clothed like guests at a wedding. In the ancient Near East, often kings would invite all their subjects, both rich and poor, to a royal wedding.  The king would give all the guests a special garment, which they wore over their own clothes, so as to hide the shame of the poor and moderate the opulence of the rich.  The Lord Jesus Christ mentions this special wedding garment in the twenty-second chapter of the Gospel of St. Matthew.  Adam and Eve received the wedding garment of Divine Glory from the hand of God when He created them.  But, by their sin, they lost this life-giving robe.  From the beginning, The Lord God desired to restore this, our inheritance, to us, but His plan was to do this without destroying our human freedom, for the Lord God wants us to love Him freely, rather than by force and coercion.  Imagine that you have the coercive force of the whole universe at your disposal, but you do not use it, because you want your enemies to love you freely.  This is generosity that makes our very definition of generosity seem like nonsense.

     In order for us to bear this robe of glory once again, we need to strip naked—that is, to put off all the pretense we have to independence from God.  In this, we can follow the example of St. John the Baptist.  We remember the description of that great saint, when he first was manifested to Israel: John was clothed in camel hair with a leathern belt around his waist, and his food was locusts and wild honey. In other words, by his dress and his manner, everybody knew without question that John was completely dependent on God. Naturally, it isn’t necessary for us to wear camel hair, but perhaps we can express our dependence on God our Father with a sign, which will remind us and others that God exists and He cares: perhaps our absolute rejection of worry, and total confidence in God; perhaps our desire to glorify Him by our suffering and deeds of kindness; perhaps our life of prayer, by which we silently labour for the salvation of others. 

ІМІТУЮЧИ БОГА ЧЕРЕЗ ЛЮБОВ ДО ІНШИХ IMITATING GOD THROUGH LOVE OF OTHERS

Бог як Цар

Коли Господь наш Ісус Христос каже у сьогоднішньому Євангелії те, що Небесне Царство схоже на царя, це має дуже ясний інтуїтивний сенс, тому що Бог є Цар. Він має повне володіння над цілим всесвітом і кожним аспектом існування.  Він є Сотворителем всіх речей, але всі речі також залишаються в існуванні, тому що у кожному моменті Він зволить їхнє продовження.  Цей один факт є дуже чудовим, коли ми думаємо про величезний розмір всесвіту, бо наш світ є дійсно тільки частинкою пилу у величезному морі інших частинок, тобто зіро́к, планет, навіть галактик.

 

When our Lord Jesus Christ says in today’s gospel that the heavenly Kingdom is like a king, this makes clear, intuitive sense, because God is a king.  He has complete rule over the entire universe and every aspect of existence.  He is the Creator of all things, but all things also remain in existence, because, in every moment, He wills their continuation.  This one fact is very marvelous, when we consider the vast size of the universe, since our world is truly only a particle of dust in a vast sea of other particles, namely stars, planets, even galaxies.

Коли ми думаємо про наше незначення, це може бути спокусою нашій вірі, крім того, що ми пам’ятаємо те, що Господь Бог любить меншість і незначення так, як ми читаємо у восьмому псалмі: «Коли на небеса спогляну, твір твоїх пальців, на місяць та на зорі, що створив єси, то що чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш. Мало чим зменшив єси його від ангелів, славою й честю увінчав його.»

When we consider our insignificance, this might be a temptation to our faith, except that we remember that the Lord God loves smallness and insignificance, just as we read in the eighth psalm: “When I look upon the heavens, the works of your hands, the moon and the stars You have created, what is man that You are mindful of him, or the human being that You care for him.  Yet you made him little less than the angels, with glory and honor you crowned him.”

Подібним способом, Бог також показав Його таїнственну любов до незначення і меншости, коли Він вибрав народ ізраїльський, щоб бути інструментом спасіння всього світу.  Дальше, Він навіть входив в Його сотворення, не величезним способом, але через меншість і незначення, ставши чоловіком, дуже маленькою річчю у обширності всесвіту. 

In a similar way, God also showed His mysterious love for insignificance and smallness, when He chose the people of Israel to be the instrument of salvation for the entire world. Further, He even entered into His Creation, not in a majestic way, but through smallness and insignificance, having become a man, a very tiny thing in the vastness of the universe.

Володіння Боже над всесвітом—наші випадки є частинами плану Того, Хто є вседобрим

Бог має абсолютнє володіння над всесвітом, і Його володіння має не тільки безмежне розширення у просторі, але також у часі. Минуле, сьогодення і майбутнє не мають значення для Нього, тому що час є Його створінням, і Він живе за межами його.  Але, коли ми думаємо про це абсолютнє володіння, ми мусимо пам’ятати те, що Бог є вседобрим.  Бог має план, який Він сотворив любов’ю і співчуттям, і наші випадки є частинами і аспектами Свого плану, тому що Він є Всемогутнім і Вселюбивим. Тож, кожний випадок, навіть кожна турбота, має мету у Його плані для нашого добра.

God has absolute rule over the universe, and His rule has not only infinite extension in space, but also in time. Past, present and future have no meaning for Him, because time is His creation, and He lives beyond its limits.  But, when we think about this absolute rule, we must remember that God is all-good.  God has a plan, which He created in love and compassion, and our circumstances are parts and aspects of His plan, because He is All-Mighty and All-Loving. So, every circumstance, even every trial, has a purpose in His plan for our good.

Правило духовного життя є тим, щоб благословити Бога у всіх

Бог завжди зволить наше добро, і тож, ми мусимо благословити Бога у всіх. Подібне до багатьох речей у людському житті, ми потребуємо формувати звичку, щоб приймати виявлення Божої волі у наших випадках з вірою, любов’ю і надією. Фактично, Отець Джейсон нам дав дуже прецінний приклад цієї правди, коли він сповідав його покірність до Божої волі у ситуації Марти. Природно, він хотів те, щоб Марта стала здоровою, але він був готовим, щоб приймати Господню волю.

God always wills our good, and so, we must bless God in all things. Similar to many things in human life, we need to form the habit of accepting the manifestation of God’s will in our circumstances with faith, love and hope. Actually, Father Jason gave us a precious example of this truth, when he declared his resignation to God’s will in Martha’s situation. Naturally, he wanted Martha to get well, but he was ready to accept the will of the Lord.

Божа воля стає знаною через наші випадки

Ми знаємо Божу волю через його заповіді, які Він виявляв нам. Але, це знання Його волі не є конкретним. Наше знання стає конкретним через нашу відповідь до випадків. Ми маємо вибір, щоб відповідати до наших випадків згідно заповідей або проти них. Господь Ісус є дуже ясний у цьому навчанні, коли Він нам каже те, що ніщо, яке входить в людину за межами, не може осквернити її. Іншими словами, зовнішні випадки не можуть осквернити нас, але тільки наша відповідь до тих випадків може осквернити. Ми мусимо пам’ятати це, коли ми страждаємо через образу і презирство від інших.

We know God’s will through His commandments, which He revealed to us. But, this knowledge of His will is not concrete.  Our knowledge becomes concrete through our response to circumstances. We have a choice to respond to our circumstances according to the commandments or against them. The Lord Jesus is very clear in this teaching, when He tells us that nothing that enters a man from the outside of him is able to defile him. In other words, external circumstances cannot soil us, but only our response to those circumstances can defile us. We must remember this when we suffer insult and scorn from others.

Прийняття цієї прадви потребує покори, тому що ми мусимо пізнати нашу нездатність розуміти

Тільки покірна людина може пізнати турботу як благословення від Бога, тому що, щоб це робити, ми мусимо визнати те, що ми не маємо повного знання, яке є у Бозі.  Навіть питання, «як таке може бути добрим?» положить межі на Боже добро, бо Всемогучий може перетворити що-небудь, навіть найбільше зло, найдостойнішим добром, керуючи нами до спасіння.

 

Only the humble man is able to recognize trial as a blessing from God, because, in order to do this, we must admit that we do not have the complete knowledge that God has. Even the question, “how can such a thing be good?” puts limits on God’s goodness, since the Almighty can change anything, even the greatest evil, into the most perfect good, leading us to salvation.

Бог буде зводити рахунки з нами

Отже, це ясно, тобто Бог не судить нас про наші турботи і спокуси, але тільки про наші відповіді до тих речей. Іншими словами, Він буде судити нас згідно наших діл, як ми поводилися до інших, і навіть до Нього. (Ми не повинні забути того, що ми маємо особистого Бога, фактично три-особистого Бога, і наша поведінка до Нього є також межособистою.) День буде приходити, коли Бог буде звести рахунки з нами, і наша підзвітність до Нього потребує бути нашим головним завданням.

Thus, it is clear that God does not judge us on the basis of our trials and temptations, but only for our responses to these things. In other words, He will judge us according to our deeds, how we have behaved towards others, and even towards Him. (We should not forget that we have a personal God, actually a tri-personal God, and our behavior towards Him is also interpersonal.) The day will come, when God settles accounts with us, and our accountability to Him needs to be our primary concern.

Слід змилосердитись над іншими людьми. Бог не зневажає нас у нашій меншості і незначенні, але Він приймає ту ж саму меншість і незначення на Собі у Його втіленні.  Наша поведінка до інших потребує бути подібною до Божої поведінки. Бог хоче того, що ми змінимо наші серця згідно Його прикладу, імітуючи Його самопожертвуючу любов. Будь-яка несправність у цій речі буде осквернювати нас, і Бог буде судити нас відповідно.

We need to be merciful towards our fellow human beings. God does not despise us in our smallness and insignificance, but He accepted that very same smallness and insignificance on Himself in the His Incarnation.  Our behavior towards others has to be similar to God’s behavior. God wants us to change our hearts according to the example He has given us, imitating His self-sacrificing love. Any failure in this area will defile us, and God will judge us accordingly. 

ПОХОРОННА ПРОЦЕСІЯ Й ЖНИВА КІНЦЯ СВІТУ A FUNERAL PROCESSION AND THE HARVEST OF THE END OF THE WORLD

Сьогодні, ми прямуємо духовно до спеціяльного місця коло Єрусалиму, в якому наша Владичиця Богородиця і Приснодіва Марія була похована, і пам’ятаємо той день, коли вона померла, і святих апостолів, які опла́кували її святе тіло.  Наша Владичиця померла у хаті Святого Апостола та Євангелиста Йоана на Сіонській Горі, коло хати матері Святого Апостола Марка, де була Тайна Вечера і також де Господь Ісус з’явився апостолам після Його воскресіння із мертвих.  У тій самій хаті, вона жила багато років, бо Господь Ісус Христос довірив   Святому Йоанові Богородицю під час Його страждання на хресті.  Потім, Святий Йоан подорожував до Ефесі з Богородицею тому, що Церква в Єрусалимі викрила, що юдеї пробували вбити її.  Вона жила в Ефесі під час десятьох років, і тоді вона попросила Святого Йоана повернутися до Єрусалиму, бо вона бажала померти в Єрусалимі, в якому її Син, Господь Ісус Христос помер і воскрес із мертвих.  Святий Йоан знову подорожував з Богородицею до Єрусалиму, і жив в його помешканні там.  Він скликав інших апостолів до Святого Міста, щоб бути присутніми з нею перед її смертю. Там вона померла, і святі апостоли формували процесію, і вони несли її святе тіло від Сіонської Гори, через Кедронську долину, до Оливетської Гори, в якій її гріб був приготовлений.  Вони залишили хату Святого Йоана на Сіонській Горі й пройшли мимо хати Тайної Вечері.  Мабуть, члени процесії роздумали над тією ніччю, коли Господь Ісус їм сказав про Його смерть, але також про вічне життя, яке вони успадкували б: “Хай не тривожиться серце ваше! Віруйте в Бога, віруйте й у мене. В домі Отця мого багато жител. Коли б не так, то я сказав би вам; іду, щоб наготувати вам місце.”(Jn. 14:1-3) Тайна Вечеря була на другому поверсі того будинку, але на нижньому поверсі, там дуже древня і шанована святиня, бо гробниця Святого Пророка і Царя Давида займає задню чверть того самого будинку.  Господь Ісус Христос заснував таінство Святої Євхаристії, і потім являвся учням після Його воскресіння із мертвих, поки Його предок спав померлий на поверсі внизу, і тоді, сьогодні, процесія, яка несла Дави́дічну принцесу, спадкоємницю Божої обіцянки до Авраама (“Тобою всі племена землі благословлятимуться”), пройшла мимо гробниці Царя, який пророкував Всесвітнє Царство.

     Похоронна процесія прийшла до Воріт Левів, в яких помер Святий Стефан. Там після маленького мосту, який перекрив Кедронську річку, шлях процесії пройшов через виноградник, де тепер місце глибокого миру. Там, Господь Ісус Христос, увечері Великого і Святого Четверга, зупинився під час похо́ду до Оливетської Гори, і говорив учням про виноградник, “Я виноградина правдива, а мій Отець—виноградар.  Кожну в мені гілку, яка не приносить плоду, він відрізує . А кожну, яка вроджує плід, він очищує, аби ще більше плоду давала.... У мені перебувайте—а я у вас! Як неспроможна гілка сама з себе плоду принести, якщо не перебуватимете вона на виноградині, ось так і ви, якщо перебуватимете в мені. Я виноградина, ви –гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому,-- той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете.”  Від початку, Господь Бог називав народ Ізраїля «Його виноградником», і у період виноградних  жнив, урочиста процесія несла Богородицю до її гробу.  Виноградні  жнива –останні жнива року—і виноградник з його жнивами є знаком і символом останнього світового періоду, коли Христос буде приходити, щоб судити живих і мертвих, і всі мертві будуть воскресати.  Згідно древнього пророцтва у книзі Пророка Заха́рії, Господь Бог буде сидіти на цьому самому схилі, щоб судити всіх людей. 

     Похоронна процесія починала сходити на схил. Тут на тому самому шляху, Пророк Цар Давид піднімався, коли він залишив з Єрусалим, тікаючи від його сина Авесалома. Він плакав з розкритою головою і моли́вся Богові за прощення своїх гріхів. На тому самому шляху, Господь наш Ісус Христос, ктитор превічного і всесвітнього Царства, сказав Його учням: «Смуток у мене на душі—аж до смерти.»

     Коли піднімався Цар Давид на схил, його ворог Семей проклинав його, як друга книга Самуїла нам каже: «Семей, Герів син, вийшов і проклина́в, кидаючи камінням на Давида та на слуг царя Давида, його ж військо й усі ви́тязі були праворуч і ліворуч від нього. І говорить Семей, проклинаючи: Геть, геть, мужу крови, мерзеннику!» Тим самим способом, Господь Ісус терпів через велике моральне страждання на цьому схилі, коли Його вороги прийшли арештовувати. 

     Тут також, похоронна процесія зустріла силу злоби.  Єврей, що називався Артемоном, пробував валити похоронні ноші, для того, щоб скинути тіло Богородиці на землю.  Коли він доторкнувся ноші, Господній ангел відрізав йому руки, але він розкаювався і його руки були реставрованими. 

    Накінець, похоронна процесія прийшла до Гетсиманїї, в якій був гріб. Там, вони ховали її  в тому місці глибокого миру. З цього гробу, наша Владичиця воскресла на третій день, згідно прикладу її Сина. 

     Похорон нашої Владичиці повинен нам давати реставрований перспектив.  З гробу Пресвятої Богородиці можна бачити цілу Кедронську долину і ціле місто Єрусалим.  Нижче на схилі Оливетської Гори, можна бачити міріяди гробів, особливо видатний гріб сина Царя Давида, Авесалома.  Виноградник вкриває цілий схил, і біла баня гробу здається плаває по ньому так, як корабель на морі.  Тут, виноградні  жнива останнього дня світу є непереборною правдою. Смерть і похорон, і тоді воскресіння нашої Владичиці є знаком, символом і обіцянкою майбутности, яку Бог приготовляв для нас. Святий Апостол Павло каже про цю обіцянку: «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять.» Так як вона померла і тоді знову жила згідно прикладу її Сина, ми будемо помирати і тоді знову жити вічно у Небесному Царстві, якщо ми любимо Його і є слухняними заповідям.  Згідно древньої традиції, похорон Богородиці був увечері, під час останньої частини дня і останніх жнив року.  Вечір –гарний час, що важко описати, бо він збирає те, що день розкидав, так як жнива збирають рослини, які господар сіяв як зерна. Грецька поетка Сапфо написала про вечір: Φέρεις οιν, φέρεις αίγα, φέρεις απυ μάτερι παίδα (Ти віддаєш ягня́, віддаєш козеня, віддаєш до матері дитину). Ми всі маємо вечір нашого життя, і світ також має вечір.  Бог хоче зібрати нас додому, так як Він збирав Богородицю до її небесної слави. Вона вчить нас, щоб наші думки про смерть були завжди повними миром і радістю. Бог має план, і Він не буде спочивати, поки Він збирає нас. Він буде долати кожну силу злоби і перепону, якщо ми тільки надіємось на Нього.

 THE FUNERAL PROCESSION AND THE HARVEST OF THE END OF THE WORLD

Brothers and sisters in Christ—

     Today, we go in spirit to that special place near Jerusalem, where Our Lady the Mother of God and Ever-Virgin Mary was laid to rest, and we remember the day when she died and the Holy Apostles mourned over her holy body.  Our Lady died in the house of the Holy Apostle and Evangelist John the Theologian on Mount Zion, very near the house belonging to the mother of the Holy Apostle St. Mark, in which the Last Supper had taken place, and where Christ appeared to His disciples after He rose from the dead.  In that same house, the Mother of God had lived for several years, earlier in her life, for the Lord Jesus entrusted His Holy Mother to St. John at the time of His suffering on the Cross.  Later, St. John journeyed to Ephesus with the Mother of God, because the Church in Jerusalem discovered that the Jews were trying to kill her.  Thus, she lived in Ephesus for ten years. But at the end of that time, she asked St. John to take her back to Jerusalem, for she wished to die there, where her Son had endured His suffering and death, and, finally, His Resurrection. Therefore, St. John once again journeyed to Jerusalem, and lived again with the Mother of God in his residence there.  He summoned the other apostles to the Holy City, so that they could be present with Mother of God before her death.  There, she died, and the Holy Apostles formed a procession to bear her holy body from Mount Zion across the Kidron Valley to the Mount of Olives where her tomb had been prepared.  

     They left the house of St. John and passed the house of the Last Supper.  Perhaps the participants of that procession recalled and meditated on the events of that night, when the Lord had told them about His own death, about also about the everlasting life, which they would inherit: “Let not your hearts be troubled.  Believe in God; believe also in Me.  In my Father’s house there are many mansions. If it were not so, I would have told you; but I go to prepare a place for you.” (Jn. 14:1-3) The Last Supper was celebrated on the second floor of that building; but on the lower level, there is a very ancient and venerable shrine.  The Holy King and Prophet David’s tomb occupies the rear quarter of that same building.  Our Lord Jesus Christ instituted the Mystery of the Holy Eucharist, and later appeared to His disciples after He rose from the dead, while His ancestor David slept in death on the floor below.  Then, today, the procession, which bore the Davidic princess, the heiress of God’s promises to Abraham (“In you shall the peoples of the earth be blessed”), passed by the tomb of the King, who foretold the coming of the Universal Kingdom. 

     The funeral procession came to the Gate of the Lions, where St. Stephen had died. There, crossing a small bridge over the Kidron River, the path of the procession passed through a vineyard. Even today, it is a place of profound peace. There, the Lord Jesus, on the evening of Great and Holy Thursday, halted during His progress to the Mount of Olives, and spoke to the disciples about the vineyard: “I am the true vine, and my Father is the vinedresser.  Each branch in Me that does not bear fruit He prunes, and each branch, which bears fruit, He cleans, so that it brings forth more fruit…Abide in Me, and I in you! Just as the branch cannot bear fruit of itself, unless it abide in the vine, so neither can you, unless you abide in Me. I am the vine; you the branches. He that abideth in me, and I in him, the same beareth much fruit, for without me you can do nothing.”(Jn. 15:1-5)

     From the beginning, The Lord God called the people of Israel “His Vineyard,” and in the period of the grape harvest, the solemn procession bore the Most Holy Mother of God to her tomb. The grape harvest is the final harvest of the year, and the vineyard with its harvest is a sign and symbol of the last days of the world, when Christ will come to judge the living and the dead, and all the dead will rise.  According to the ancient prophecy in the Book of the Prophet Zechariah, the Lord God will sit on this same slope, the side of the Mount of Olives, when He judges all people.

     The funeral procession began to ascend the slope. Here, on this same path, the Prophet and King David went up, when he abandoned Jerusalem, fleeing from the rebellion of his son Absalom.  He wept with his head uncovered, and prayed to God for the forgiveness of his sins.  On this same path, the Lord Jesus, founder of the Everlasting and Universal Kingdom, went up, saying to His disciples: “My soul is sorrowful, even unto death.”

     When King David ascended that slope, his enemy, Shimei cursed him, as the Second Book of Samuel tells us: “Semei, the son of Gera, came and cursed David as he went along. And he threw stones at David, and at all the servants of King David, and all the people. And all the warriors walked on the right, and on the left side of the king. And thus said Semei when he cursed the king: “Away with you, away with you, you man of blood, man of Belial.”(2 Sam 16:5-7) In a similar way, the Lord Jesus endured the greatest moral suffering on this slope, when His enemies came to arrest Him. 

     Here also, the funeral procession met the power of evil.  A Jew named Artemon tried to overturn the funeral bier, to make the body of the Mother of God fall into the dust. But when he touched the bier, the Angel of the Lord cut off his hands, but later repented and his hands were restored. 

     In the end, the funeral procession came to Gethsemane, where the tomb was. There, they buried her in that place of profound peace. From this tomb, our Lady rose on the third day according to example of her Son.

     The funeral of Our Lady ought to give us a renewed perspective. From the tomb of the Most Holy Mother of God it is possible to see the whole Kidron Valley and the whole city of Jerusalem.  Lower on the slope of the Mount of Olives, it is possible to see a myriad of tombs, especially the renowned tomb of King David’s son, Absalom.  The vineyard covers the whole slope, and the white dome of the tomb seems to float on it like a ship at sea.  Here, the grape harvest of the last day of the world is the overwhelming truth.  The death and funeral, and then the resurrection of Our Lady is a sign, symbol and promise of the future, which the Lord has prepared for us.  The Holy Apostle Paul says about this promise: “Eye has not seen, ear has not heard, what God has prepared for those who love Him.” Just as she died and then again she lived according to the example of her Son, we also will die and then again live everlastingly in the Heavenly Kingdom, if we love Him and are obedient to His commandments. According to ancient tradition, the funeral of the Mother of God was in the evening, during the last part of the day and the last harvest of the year.  The evening is a beautiful time that is difficult to describe, for it gathers what the day scattered, just as the harvest gathers the plants, which the farmer earlier scattered as seeds.  The Greek poetess Sappho wrote this line in a song about the evening: Φέρεις οιν, φέρεις αίγα, φέρεις απυ μάτερι παίδα (You bring back the lamb, you bring back the goat, you bring back the child to his mother). For all of us there is an evening in our lives, and the world also has an evening. God wants to gather us home to Himself in the evening, just as He gathered the Mother of God to her Heavenly Glory. She teaches us that our thoughts concerning death out to be always filled with peace, and even joy. God has a plan, and He will not rest until He gathers us. He will overcome every wicked power and every obstacle, if we only hope in Him. 

Значення Антидору The Meaning of Antidor

В кінці Служби Божої, ми маємо дуже древнiй обряд «Дори» або «Антидору». Церковні обряди виражають різні аспекти нашої віри через їх символічне значення, але вони завжди починаються від практичного наміру, так як слова Святого Письма мають літеральне значення і також духовне значення. 

     Обряд «Дори» або «Антидору» починався під час патріархату Святого Йоана Златоустого, який був архиєпископом Констянтинограда з 397-ого року до 407-ого року.  Святий Йоан нотував, що під час року Констянтиноградські люди страждали через дуже великі грипи і хвороби. З їх серйозним ка́шлем, часто після причастя, вони відха́ркували Святу Євхаристію. Отже, Святий Йоан починав їм давати частиці хліба і також маленьку чашку вина.  Потім, люди починали називати частиці хліба «Антидором», грецьке слово яке означає «замість Дару» тому, що замість Євхаристії приймали цей благословенний хліб, бо причастя ставалося менш звичайним між людьми. Накінець, вони починали називати цей благословенний хліб «Дорою», бо грецьке слово «Дора» означає «Дар», який був оригінальним іменем Пресвятої Євхаристії.  Нащастя, у Католицькій Церкві ми маємо політику частого причастя. Отже, ми нормально приймаємо Святе Причастя і також антидор так, як Святий Йоан Златоустий бажав.

     Цей обряд, який Святий Йоан починав, має символічне значення. Значення антидору має фундамент у значенні просфори.  Просфора, згідно думки літургійного тлумача Теодора Андіди, ціла паляниця, яку ми уживаємо під час Служби Божої, репрезентує Богородицю, бо від неї прийшов Христос—Агнець Божий.  Згідно Теофіла Кампанії, коли священик входить у Церкву перед Службою, в початку, він ложить просфору на престолі, щоб пам’ятати Вхід в Храм Пресвятої Богородиці.  Після його молитв перед іконостасом, одягається у ризи, він несе просфору до проскомедії для того, щоб репрезентувати вінчання Пресвятої Богородиці та її подорож до Назарету. Там, він вирі́зує від просфори святий хліб, який називається Агнцем Божим, і тоді інші частиці, які репрезентують чини всіх святих: ангелів, апостолів, мучеників, ієрархів, преподобних отців і так далі.  Всі ці частиці будуть ставатися Тілом Господа нашого Ісуса Христа під час освячення дарів.  Отже, ми пізнаємо, що Богородиця є також Матір’ю Церкви.  Але, священик відрізує інші частиці від просфори, які він не ложить на діскосі. Він не несе їх до престолу під час Великого Входу, але вони залишаються на проскомедії. Коли, після причастя, він несе Святу Євхаристію назад до проскомедії, тоді благословить ці частиці зі Святою Чашею для того, щоб розподіляти після відпусту.  Ці благословенні частиці знову репрезентують Богородицю, яка залишилася у цьому світі після вознесіння її Сина, нашого Господа. Згідно церковної традиції, вона мала п’ятнадцять ро́ків коли народила Христа Ісуса, вона мала сорок вісім ро́ків коли свідчила Його страждання, смерть, воскресіння і вознесіння. Вона мала сімдесять два роки, коли померла. Після її смерти, її Син, наш Господь Ісус Христос, ніс її тіло і душу до неба.  Іншими словами, вона залишилася через двадцять чотири роки після вознесіння Господа для того, щоб підсилювати віру Святої Церкви, через її свідчення до Божого Воплочення.  Її свідчення до Воплочення не було тільки доказом про історичну нагоду, але показа́нням про таїнство Воплочення, яке продовжується повік Пресвятою Євхаристією і Христовим Тілом—Церквою. Вона залишилася у цьому світі, щоб свідчити: «Христос посеред нас! Він є і буде!» Ми знаємо, що не можна приймати причастя, якщо наші гріхи дуже серйозні, або ми не розкаюємося в наших гріхах.  Нормально, тільки члени Католицької Церкви можуть причаститися. Але, всі можуть приймати заохочування Пресвятої Богородиці, бо вона приходить до нас, щоб підсилювати нашу віру.  Коли ми приймаємо цей благословенний хліб, ми пам’ятаємо цю спеціяльну мету Пресвятої Богородиці, і ми пам’ятаємо спосіб, яким вона підсилює нашу віру через її посередництво.  Часто ми бачимо звичку, що люди приймають благословенний хліб, і тоді раптом залишають Церкву. Традиційно, це не є правильним. Замість цього, ми приймаємо святий антидор, і тоді ми вертаємося до нашого місця, щоб дякувати Богові за всі благословення. Багато парафіяльних церков не розподіляють більше антидор після кожної Служби, але літургійні книги пояснюють, що священик виходить і дає людям антидор у кожній літургії.

    

     Тепер—час успенського посту, Спасівки, в якому ми приготовляємося до Празника Успіння Пресвятої Богородиці. Під час двох тижнів ми пам’ятаємо приклад нашої Владичиці, особливо ці двадцять чотири роки між вознесінням Христа та її Успінням. Її посередництвом, вона підсилює нашу віру, свідчить до воплочення Христа у неї: Христос посеред нас! Є і буде! Наша найперша мета – спасіння нашої душі, але мабуть ми у цьому світі, щоб підсилювати віру інших. Мабуть ми нашими ділами повинні промовляти до інших «Христос посеред нас! Є і буде!» Мабуть, згідно Божого плану, наші ближні чекають, щоб бачити наш приклад просто́го і побожного життя через молитву і жертву.  Можна роздумувати над всіма речами коли ми приймаємо антидор—заохочування Пресвятої Богородиці. Кому треба наше заохочування? Згідно слів Господніх, ми вільно приймаємо, також вільно маємо давати.  

The Meaning of the Antidor

At the end of the Divine Liturgy, we observe a very ancient rite which is called “Dora” or “Antidor”. The rites of the Church always bring out certain aspects of our faith and express them in symbolical ways, but we should recall that they invariably began with a practical purpose, just as we observe in the interpretation of Scripture that the Word of God has a literal meaning as well as a spiritual meaning. 

     The rite of the “Dora” or “Antidor” began during the Patriarchate of St. John Chrysostom, who was the Archbishop of Constantinople from 397 until 407.  St. John noted that during certain parts of the year the people of Constantinople were prone to suffer from sicknesses, especially coughs.  With their sometimes serious coughs, often after having received communion, they would cough up the Holy Eucharist inadvertently.  Therefore, Saint John instituted the practice of giving the people little bits of bread, and initially, a small cup of wine.  Later, the people began to call the little bits of bread, which were distributed, “Antidora,” a Greek word which means “instead of the Gift,” because they began to receive this blessed bread instead of the Eucharist as communion became less and less frequent among the people.  Finally, the people in later centuries began to call the blessed bread “Dora” the Greek word which means “the Gift,” which of course was the original term of the Eucharist itself.  Fortunately, the current policy of the Catholic Church has put everything right again, for now we normally receive both Holy Communion and the Antidor, just as St. John had originally desired.

     This ancient rite, which originates with Chrysostom in the fourth century, has a symbolical meaning.  The meaning of the Antidor has its foundation in the meaning of the Prosphora.  Prosphora, according to the opinion of the liturgical commentator Theodore of Andida, represents the Mother of God.  The Prosphora is the entire loaf of bread which is used in the celebration of the Divine Liturgy. From this one single loaf is cut the Holy Bread that is called the Lamb of God.  According to Theophilus of Kampania, when the priest first enters the Church, before the time of the Holy Liturgy, he first places the prosphora on the Holy Table to commemorate the Mother of God’s dedication in the Temple.  Then, after his prayers before the iconostas, and after he has donned his vestments, he bears the prosphora to the proskomedia (the table of preparation) in order to represent Our Lady’s nuptials and her journey to Nazareth in Galilee.  There, at the table of preparation, the priest cuts out of the prosphora the large particle called the Lamb. Then, he cuts out the other smaller particles, which represent the various orders of saints: angels, apostles, martyrs, hierarchs, venerable fathers, and so on.  All of these particles will become the Body of Christ at the consecration of the gifts.  Thus, we recognize that the Mother of God is also the Mother of the Church.  But, the priest also cuts out other particles from the prosphora, and these he does not place on the diskos, nor does he bear them in the Great Entrance, but they remain on the table of preparation.  When, after communion, he bears the Holy Eucharist back again to the table of preparation, then he blesses these particles with Holy Chalice, so that he can then distribute them to the people.  These blessed particles again represent the Mother of God, who remained in this world after the Ascension of her Son, our Lord.  According to the Tradition of the Church, she was fifteen when she bore Christ Jesus, she was forty-eight when she witnessed His suffering, death, resurrection and ascension, and then she was seventy-two when she died.  After her death, her Son, our Lord Jesus Christ, took her body and her soul to Heaven.  In other words, she remained in this world for twenty-four years after the Lord’s Ascension to strengthen the faith of the new Church through her witness to the truth of the Incarnation.  Her witness to the Incarnation was not merely a testimony concerning an historic event, but exposition of the Mystery of the Incarnation, which continues forever by means of the Sacrament of the Eucharist and the Body of Christ which is the Church.  She remained in this world to testify that: “Christ is among us! He is and will be!” We know that we are not able to receive the Eucharist if our sins are very great, or if we have not as yet repented of our sins.  Normally, too, only members of the Catholic Church are able to receive the communion.  But, all are able to receive the encouragement of the Most Holy Mother of God, for she comes to us in order to strengthen our faith.  When we receive this blessed bread, we remember this special mission of the Most Holy Virgin, and we remember the manner in which she strengthens our faith through her intercession.  Often today we see that it is the custom for the people to receive the blessed bread, and then immediately leave the Church.  Traditionally, this is not correct.  Rather, we receive the antidor, and then we return to our places in order to thank God for all of His many great blessings.  Many parish churches no longer distribute the antidor after each Liturgy, but the liturgical books are very clear, that the priest gives the antidor to the people in the context of each service.

     Now we find ourselves in Dormition Fast, the Lent of the Mother of God, in which we prepare for the Feast of the Dormition of Our Most Holy Lady.  During these two weeks we remember especially the example of Our Lady during those twenty-four years between her Son’s Ascension and her Dormition.  By means of her intercession she strengthens our faith. She bears witness to the Incarnation of Christ in her: “Christ is among us! He is and will be!” Of course our first goal in this life is the salvation of our soul, but perhaps we are in this world to strengthen the faith of others.  Perhaps we need to proclaim by means of our deeds to others: “Christ is among us! He is and will be!” Perhaps, according to the plan of God, our neighbours are waiting to see our example of a simple and devout life of prayer and sacrifice.  We can reflect upon all these questions when we receive the antidor—the encouragement of the Mother of God.  To whom is our encouragement necessary? According to the words of the Lord, we have freely received, we must also freely give.

У свято Преображення Господнього On the Feast of the Lord's Transfiguration

У таїнстві Преображення, Христос піднімається на гору Фавор, і Його Божествo відкривається апостолам: Петрові, Якові та Йоанові. Мета цього дива є зміцненням віри Апостолів напередодні великого випробування, яке їх чекає в Єрусалимі. 

Але дві особи також з'являються з прославленим Христом, і ці персонажі розмовляють з Господом Ісусом. Апостоли можуть чути предмет їхньої розмови. Вони кажуть Йому про те, що відбуватиметься в Єрусалимі: велике діло спасіння, заради якого Він прийшов у світ. Ці два персонажі --великі пророки Мойсей та Ілля. Вони символізують повноту Божого Одкровення. Мойсей представляє закон: п'ять книг, що містять шістсот тринадцять моральних заповідей, які регулюють народ Божий. Ілля, з іншого боку, представляє пророків: книги, після закону, в якому Бог говорив певним святим людям, і Він дав їм звернення для народу. Через пророків, Господь Бог вчив Свій народ Ізраїля про надію на майбутнє ізбавління та блаженство.

 
Наша віра веде нас, з одного боку, за допомогою морального закону. Коли святий апостол Павло говорить нам, що ми під благодаттю, а не під законом, він має на увазі, що заповіді, які регулюють нашим життям --позитивні, не негативні. Ми живемо згідно чесноти (позитивного ідеалу), тому що закон Христовий є написаним на наших серцях. Наше життя погоджується з життям Христа, і, таким чином, ми ростемо в чесноті, і, природно, шукаємо те, що таке добре і красиве. Наш моральний закон вже не шістсот тринадцять заповідей, які ми повинні постійно, старанно мати на увазі. Новий моральний закон є Особою, в Якій удосконалюється все.

 
З іншого боку, наша віра веде нас шляхом Господніх обіцянок про майбутнє благословення в Царстві, якому не буде кінця. Все на кожній сторінці Святого Письма, і все, що ми співаємо в церкві, вчить нас про надію на майбутнє. Ми дізнаємося пророчим голосом Церкви, що цей світ не є достатнім сам по собі. Він чекає його виконання в майбутніх благах. Таким же чином, як наш моральний закон є Особою, так наша надія є Особою. Майбутня слава не абстарктна і не невизначена, бо наша майбутня слава є Христом. Воскресіння цілком реальне для нас, тому що і Христос, наша надія, воскрес із мертвих. Наше моральне життя ніколи не повинне перетворитися на просте виконання правил, без відношення на славу майбутнього віку. Наше моральне життя і наша надія повинні виходити з того самого джерела: Живого Христа. Відповідність нашого життя до Христа повинна бути джерелом всього нашого життя і мотивацією для всіх наших дій. 

Закон і пророки будуть виконані у Христі, бо Христос є наш закон і наша надія. Це сенс остаточної великої події у Таїнстві Преображення. Голос із хмари проголошує: "Це Син Мій Улюблений! Слухайте Його!" Ми маємо чути і наслідувати Христа, бо закон і пророки мають сенс тільки в Ньому. Він замінює і удосконалює їх.

ON THE FEAST OF THE TRANSFIGURATION

In the Mystery of the Transfiguration, Christ goes up on Mount Tabor, and His Divinity is revealed to the chosen Apostles: Peter, James and John. The purpose of this marvel is to strengthen the faith of the Apostles in advance of the great trial that awaits them in Jerusalem.

But two figures also appear with the glorified Christ, and these personages are seen talking with the Lord Jesus. The subject of their conversation can be heard by the Apostles. They are speaking to Him about what is going to happen in Jerusalem: the great work of salvation for which He came into the world. These two personages are the great prophets Moses and Elijah. They represent the fullness of God’s Revelation. Moses represents the Law: the five books containing the six hundred and thirteen moral commandments that governed God’s People. Elijah, on the other hand, represents the Prophets: the books revealed after the Law, in which God spoke to certain holy individuals, and He gave them a message to convey to the people. Through the prophets, the Lord God taught His people Israel to hope for future redemption and blessedness.

Our faith guides us, on the one hand, by means of a moral law. When the Holy Apostle Paul tells us that we are under grace, not under the Law, he means that the precepts that govern our lives are positive, rather than negative. We live according to virtue (a positive ideal), because the Law of Christ is written on our hearts. We conform our lives to the life of Christ, and, in so doing, we grow in virtue, and naturally seek what is good and beautiful. Our moral law is no longer six hundred and thirteen commandments that we must constantly, assiduously bear in mind. The new moral law is a Person, in Whom is perfected everything that is good.

On the other hand, our faith also guides us by means of the Lord’s promises of future blessing in the Kingdom that will not end. Every page of Scripture, and everything we sing in Church teaches us to hope for the things to come. We learn from the prophetic voice of the Church that this world is not sufficient in itself. It awaits its fulfillment in the good things to come. In the same way that our moral law is a Person, so is our hope. The future glory is not something abstract and indefinite, for our future glory is Christ. The Resurrection is very real for us, because Christ, our hope, is risen from the dead. Our moral life must never devolve into the mere observance of rules, without reference to the glory of the age to come. Our moral life and our hope must come from the same source: the Living Christ. Conforming our lives to Christ—being “in Christ”—must be the source our whole life and the motivation for all our actions.

The Law and the Prophets are fulfilled in Christ, because Christ is our Law and our Hope. This is the meaning of the final great event of the Mystery of Transfiguration. The Voice from the cloud proclaims: “This is my Beloved Son! Hear Him!” We are to hear and follow Christ, for the Law and Prophets only have meaning in Him. He supersedes and perfects them.

БОГ ХАРЧУЄ НАС БАГАТЬМА СПОСОБАМИ GOD FEEDS US IN MANY WAYS

Сьогодні, коли ми чуємо оповідання про харчування тисячі людей, ми повинні роздумувати над шляхами, якими Господь наш харчує нас. У Євангелії від Святого Йоана, Господь наш Ісус Христос нам каже, «Я—хліб життя, Яке зійшло з неба.» Природно, коли Господь Ісус сказав, «Я –хліб життя,» Він звернувся до таїнства Євхаристії, тому що у святкуванні Божественної Літургії ми причащаємося Тіла, Крови, Душі й Божества Ісуса, Господа нашого.  Але, у багатьох інших шляхах, Господь Ісус кормить нас іжею, яка підсилює нас для подорожі до спасіння у небесному царстві.

 

Today, when we hear the story about the feeding of the thousands, we should think about the ways, in which our Lord feeds us. In the Gospel According to St. John, our Lord Jesus Christ tells us, “I am the bread of life, which came down from heaven.” Naturally, when the Lord Jesus said, “I am the bread of life,” He referred to the Eucharist, because in the celebration of the Divine Liturgy, we partake of the Body, Blood, Soul and Divinity and Jesus, our Lord. But, in many other ways, the Lord Jesus feeds us with the food, which strengthens for the journey to salvation in the Kingdom of Heaven.

Мабуть, ми повинні роздумувати про найбільш видимий шлях, яким Він годує нас. Він харчує нас матеріальною, тілесною їжею. Людські істоти є композитивними. Бог створив нас, щоб бути комбінацією тілесних і душевних частин. Отже, всі речі, які підтримують нашу тілесну природу є дарами Господа Бога. Він нам дає їх, щоб уживати їх як засоби до нашої вічної долі. Звичайно, Він нам дає всі речі, щоб служили нам, і часто наша помилка є тою, щоб робити їх метами у собі.

Perhaps, first, we should think about the most obvious way, in which He feeds us. He feeds us with the material corporeal food. Human beings are composite. God created us to be a combination of corporal and spiritual parts. Therefore, all things, which support our bodily nature are gifts of the Lord God. He gives them to us to use as means to our eternal destiny. Naturally, He gives all these things to us to serve us, and often our mistake is to make them ends in themselves.

Він годує нас Його таїнствами. Починаючи з хрещення, добросердечний Господь знову будує нашу природу. Він чинить можливим для нас, щоб вибирати добро, і зливає у нас благодать і чесноти. Особливо, через таїнство хрещення, ми приймаємо дари мудрости, справедливости, мужности і поміркованости, і ці чесноти є тими, які нам допомагають, щоб жити у цьому світі, терплячи спокусу і страждання.  Тоді, миропомазання подає нам печать Святого Духа, -- і ця печать дозволяє нам, щоб стати повно конформованими до Христа у Його володінні всіх речей, пророцтві й священстві. Тоді, також, таїнство Євхаристії нам дає відпущення наших гріхів разом з участтю у житті Бога Самого.

He feeds us through His Mysteries. Beginning from Baptism, the generous Lord rebuilds our nature. He makes it possible for us to choose the good, and pours into us grace and virtues. Especially, through the Mystery of Baptism, we receive the gifts of prudence, justice, fortitude and temperance, and these virtues are the ones that help us live in this world, enduring temptation and suffering.  Then, chrismation gives to us the seal of the Holy Spirit, -- this seal allows us to become fully conformed to Christ in his government of all things, His prophethood and His priesthood.  Then, as well, the Mystery of the Eucharist  give us the forgiveness of our sins together with a share in the life of God Himself.

Але, це не є тільки шлях, яким Бог харчує нас. Він також нам дає харчування у Його Святому Письмі. Читання Святого Письма дійсно харчує нас, тобто воно нам дає життя, тому що це нам дає особистий контакт з Господом Богом, Який є Життя.  У Святому Письмі, Бог говорить нам, і ми маємо нагоду, щоб запитати Бога про ці речі, які турбують нас.  Коли ми читаємо Біблію, Бог просвічує наш розум, щоб розуміти більше і більше про Господні справи з нами. Тож, Він надихає нас, щоб подякувати Йому за ці всі чудові речі, але Він також приведе нас, щоб запитати про напрямок нашого життя і наш шлях до досконалости і участі у небесному царстві. 

But this is not the only way that God feeds us. He also gives us nourishment in His Holy Scriptures. Reading Holy Scripture truly feeds us, that is, it gives us life, because it gives us personal contact with the Lord God, Who is Life.  In the Holy Scriptures, God speaks to us, and we have the opportunity to ask God about those things that trouble us. When we read the Bible, God enlightens our mind to understand more and more about the Lord’s dealings with us.  So, He inspires us to thank Him for all these wonderful things, but He also leads us to ask concerning the direction of our life and our way to perfection and participation in the heavenly kingdom.

Бог нам дає всі речі для харчування, але, так як наша матеріальна їжа, щоб асимілювати її прямо і добре, ми мусимо жувати. Ми потребуємо призначити період, кожного дня, в якому роздумувати над Святим Письмом, Святими Таїнствами і богослужінням Святої Церкви.  Ми повинні зосереджуватись на тому, що ми розуміємо, бо наше розуміння буде рости через дію благодаті.  Ми повинні молитися Богові, уживаючи ці речі, які ми розуміємо, як фундамент особистого розважання, пізнаючи те, що Бог розмовляє з нами особистим способом через Святе Письмо і цілу традицію Церкви.  Навіть якщо ми вибираємо сюжет нашого роздумування випадково, цей сюжет є ще згідно Божої волі, бо Святий Дух—Цар Небесний є всюди і все наповняє. Він є навіть у наших розумах і серцях.

God gives us all these things for nourishment, but, just like our material food, in order to assimilate in properly and well, we must chew. We need to set aside a time, each day, in which to meditate on Holy Scripture, the Holy Mysteries and the services of the Church.  We should focus on what we understand, since our understanding will grow through the action of grace.  We should pray to God, using these things, which we understand, as the foundation of personal reflection, recognizing that God speaks with us in a personal way through the Holy Scripture and the whole Tradition of the Church. Even if we choose the subject of our meditation at random, that subject is still according to the will of God, since the Holy Spirit—the Heavenly King is everywhere present and filling all things. He is even in our minds and hearts. 

ГОСПОДЬ: ДЖЕРЕЛО ПРАВДИВОГО ЗОРУ НЕ ТІЛЬКИ ДЛЯ НАС, А ДЛЯ ВСІХ THE LORD: THE SOURCE OF TRUE SIGHT NOT ONLY FOR US, BUT FOR ALL

Дивiмося на добросердечності Господа нашого Ісуса Христа. Ми бачимо те, як Він зцілює сліпих, нагороджуючи їхню віру, і тоді ми бачимо Його терпеливість також, коли, не виконуючи Його повчання, сліпі кажуть всім про чудо, в якому вони мали досвід.  Ми повинні запитати себе, «Чи ми є добросердечними згідно прикладу Господа нашого?» Що є есенцією цієї добросердечности? Вона нагороджує вірою, і дає зір сліпим.

 

Отже, нехай імітуємо добросердечність, яка дає зір сліпим.  Але, мабуть, щоб імітувати цю чесноту, ми вперше потребуємо відчути її, бо ми не бачимо правди Господньої через нашу природну здатність, але через благодать Господа, Який є правдивим світлом так, як ми співаємо у Божественній Літургії: «Ми бачили світло істинне, і прийняли Духа небесного. Ми знайшли віру істинну. Нероздільній Тройці поклоняємося, Вона бо спасла нас.» Іншими словами, ми, природні сліпі, приймаємо зір і світло від Господа так, як сліпі у Євангелії.  Ми можемо бачити вічне значення всіх речей, щоб пізнати різницю між тим, що є корисне для нашого спасіння, і тим, що завдає шкоди нам.

 

Let us look upon the generosity of our Lord Jesus Christ. We see how He cures the blind men, rewarding their faith, and then we see His patience, when, not following His instruction, the blind men tell everyone about the miracle, which they experienced.  We should ask ourselves, “Are we generous according to the example of our Lord?” What is the essence of this generosity? It rewards faith, and gives sight to the blind.

Therefore, let us imitate the generosity, which gives sight to the blind. But, perhaps, in order to imitate this virtue, we first need to feel it, since we do not see the Lord’s truth through our natural ability, but through the grace of the Lord, Who is the true Light, just as we sing in the Divine Liturgy: “We have seen the True Light; we have received the Heavenly Spirit. We have found the True Faith. We worship the undivided Trinity, for having saved us.” In other words, we, blind by nature, receive sight and light from the Lord, just like the blind men in the Gospel.  We can see the eternal significance of all things, so as to recognize the difference between that, which is helpful for our salvation, and that, which is harmful to us.

Тож, ми бачимо у нас ефекти духовного зору, пізнаючи різницю між корисними речами і особами, і шкідливими речами. Сліпі, ми входимо в дім Господній, і там ми чудово приймаємо духовний зір через добросердечність Господа. Тепер, це наше покликання, щоб привести інших до цього дому,-- щоб стати інструментами Господньої добросердечности. 

So, we see in us the effects of spiritual sight, recognizing the difference between helpful things and persons, and harmful things.  Blind, we enter into the house of the Lord, and there we miraculously receive spiritual sight through the Lord’s generosity. Now, it is our calling to lead others to this house, to become instruments of the Lord’s generosity.

Те, що є корисним для спасіння, ми називаємо життям, але те, що є шкідливим є смертю.  Ми знаємо те, що Бог є єдиним дійсним життям, поклоніння Богові приведе нас до участі у цьому вічному житті, але поклоніння іншим речам приведе нас до смерти, тобто, любов до інших речей замість істинного Бога приведе нас до знищення, бо всі речі, які ми любимо є ідолами. Ця культура є повна ідолів—фактично, занадто, щоб назвати, але всі є симпто́мами сліпоти людської природи, якої у Христі ми маємо зцілення.

That which is helpful for salvation, we call life, but that, which is harmful, is death. We know that God is the only true life. The worship of God leads us to a share in this eternal life, but the worship of other things leads us to death, that is, the love of other things, instead of the True God leads us to destruction, since all the things, which we love, are idols.  This culture is full of idols—actually, too many to name, but all are symptoms of the blindness of human nature, of which, in Christ, we have the cure.

Чи ми віримо в те, що ми можемо мати ліки для вселенської хвороби у людській природі, але можемо відмовляти, щоб поділити це зцілення з іншими людьми? Якщо ми це робимо, віримо в те, що будемо уникнати осудження всесвятого Бога?  Ні, ми маємо обов’язок, щоб привести інших людей в дім Господній, тому що оздоровлення сліпоти нашої природи є доступним тільки там.  Сліпі, після довгого часу, шукаючи Бога у темноті цього світу, входили в дім, в якому Господь Ісус був, і раптом, Господь попросив тих, щоб розказати сповідання віри. Тим самим способом, коли ми входимо в дім Господній, також ми сповідаємо нашу віру у Христі перед святкуванням Євхаристії, тобто, перед тим, коли Христове зцілення нашої сліпоти являється нам. Сліпі у Євангелії приймали свій фізичний зір, і, вони ймовірно знову ніколи не загубили цей дар. Але, ми постійно губимо наш духовний зір, заради нашого контакту зі злом і світом. Ми потребуємо повернутися знову і знову до дому Господнього, щоб приймати Його дар—пронизливий зір, який дивиться глибоко у вічність.

Do we believe that we can have the cure for the universal ailment in human nature, but refuse to share this cure with other people?  If we do this, do we believe that we will be able to escape the condemnation of the All-Holy God? No, we have the obligation to lead other people into the house of the Lord, because the cure for the blindness of our nature is available only there. The blind men, after a long time, seeking God in the darkness of this world, entered the house where the Lord Jesus was, and immediately, the Lord asked them to make a profession of faith.  In the same way, when we enter into the house of the Lord, we also profess our faith in Christ before the celebration of the Eucharist, namely, before Christ’s cure for our blindness is revealed to us. The blind men in the Gospel received their physical sight, and they, presumably, never lost this gift again. But we continuously lose our spiritual sight, on account of our contact with evil and the world.  We need to return again and again to the house of the Lord to accept His gift—penetrating sight, which looks deep into eternity.

Ключ цього духовного зору є правдивим наміром. Ми не можемо дійсно мати духовного зору без знання нашого призначення. Від ранку до ночі, ми потребуємо нага́дувати про те, що наше призначення не є у цьому світі, і треба мати намір, щоб подорожувати через цей світ до слави небесного царства.  Треба привести інших людей до дому Господнього, щоб приймати світло істинне для іхнього життя, і вони навчаться нашим прикладом, щоб виправити їх поглядом на царство небесне. 

The key to this spiritual sight is a right intention. We cannot truly have spiritual sight without knowledge of our destination. From morning to night, we need to remind ourselves that our destination is not in this world, and that we need to have the intention to travel through this world to the glory of the heavenly kingdom.  We need to lead others to the house of the Lord, in order to receive the True Light for their life, and they in turn learn by our example to fix their gaze on the heavenly kingdom.

З цієї причини, ми маємо божественну заповідь, яка наказує нам, кожної неділі, входити в дім Господній, щоб приймати духовний зір, який включає знову-орієнтацію до нашої дійсної мети, небесного царства. Сліпі у Євангелії визнали тільки одне джерело дійсного зору, сповідаючи їхню віру у Христі. Ми також сповідаємо ту ж саму віру, направляючи нас до дійсного призначення. Треба виправити наш погляд на той, без прихильности до речей цього світу. Через терпеливість і добросердечність, яких ми навчаємося від Господа, треба привести інших до пізнання їхньої єдиної надії.

For this reason, we have a divine commandment, which orders us, every Sunday, to enter the house of the Lord to receive spiritual sight, which includes a reorientation to our true goal, the heavenly kingdom.  The blind men in the Gospel acknowledged only one source of true sight, professing their faith in Christ. We also profess the same faith, directing us to our true destination. We need to fix our gaze on that, without attachment to the things of this world. Through the patience and generosity, which we learn from the Lord, we need to lead others to the realization of their only hope.