Пояс і риза Божої Матері: духовність візантійського обряду The cincture and robe of the Mother of God: A spirituality of the Byzantine Rite

 

Сьогодні, окрім святкування неділі, за нашим звичаєм, ми також відзначаємо останнє свято Богородиці протягом літургійного року. Сьогодні свято, що вшановує покладання дорогоцінного пояса Пресвятої Богородиці в церкві, присвяченій їй, в районі Халкопратія в Константинополі. Якщо назва та тема цього свята здаються знайомими, то це тому, що менше двох місяців т́ому ми відзначали подібне свято, що вшановувало покладання ризи Богородиці в церкві всередині Влахернського палацу. Хоча ці свята досить близькі в році, події, які вони вшановують, дещо віддалені одна від одної. Покладання ризи Богоматері у Влахернський палац відбулося в 465 році, тоді як покладання пояса Богоматері в Халкопратію відбулося лише в 942 році.

Today, in addition to the observance of Sunday, according to our custom, we are also observing the last feast of the Mother of God in the course of the liturgical year. Today is the feast day commemorating the placement of the precious cincture of the Most Holy Mother of God in the church dedicated to her in the Chalcoprateia district in Constantinople. If the name and theme of this feast seem familiar, it is because, less than two months ago, we commemorated the similar feast commemorating the placement of the robe of the Mother of God in the church inside the Vlachernae Palace. Although these feasts are fairly close in the year, the events they commemorate are somewhat more distant from one another. The placement of Our Lady’s robe in the Vlachernae Palace happened in 465, while the placement of Our Lady’s belt in Chalcoprateia didn’t happen until 942.

Певним чином, через ці свята Церква показує нам піклування, яке Мати Божа має про нас, незалежно від наших життєвих обставин. Розміщення ризи Богоматері у Влахернському палаці можна розглядати як вираз Її піклування про правителів та вельмож міста, але сьогоднішнє свято вшановує не менш цінну реліквію, розміщену в церкві в дуже робітничому, навіть бідному, районі столиці. Цей вияв з боку Церкви великого співчуття Матері Божої до всіх нас дає нам гарну нагоду особливим чином поміркувати над певними загадками нашого літургійного року.

In a way, by means of these feasts, the Church shows to us the care that the Mother of God has for us regardless of our life circumstances. The placement of Our Lady’s robe in the Vlachernae Palace can be seen as expressing her concern for the rulers and great ones of the city, but today’s feast commemorates an equally precious relic being placed in a church in a very working-class, even poor, neighborhood of the capital. This expression, on the part of the Church, of the Mother of God’s great compassion toward all of us gives us a good opportunity to meditate in a special way on certain enigmas in our liturgical year.

Наш літургійний рік сповнений таких святкувань, свят мощей, святкування прибуття певних мощей до столиці імперії, Константинополя. Чому рік такий насичений такими святкуваннями? Тому що столиця була зовсім новим містом. На відміну від Риму, наприклад, вона не мала пам'яті про своїх власних мучеників, убитих за Христа під час великих гонінь. Ні, натомість нова столиця привезла останки святих людей та святі мощі з інших місць і з почестями поховала їх у місті. З самого початку імператор Костянтин Великий задумав місто як християнське місто, в якому храми давніх римських богів не терпілися. Натомість усе місто часто використовувалося як літургійний простір за допомогою складних стаціонарних літургій, під час яких служба починалася в одній церкві, а потім процесія йшла до другої церкви, де служба продовжувалася. Прибуття таких святих мощей до столиці було прикладом саме такої «загальномісної» літургії. У таких випадках все населення міста спускалося до гавані, щоб зустріти корабель, що перевозив святі мощі. Потім духовенство та мешканці столиці процесією перенесли мощі до церкви, яка мала стати місцем їхнього спочинку.

Our liturgical year is littered with commemorations like these, relic feasts, commemorations of the arrival of certain relics to the imperial capital, Constantinople. Why is the year so full of these kinds of celebrations? Because the capital was an entirely new city. Unlike Rome, for example, it didn’t have a memory of its own martyrs, killed for Christ during the great persecutions. No, instead, the new capital brought the remains of holy people and holy relics from other places and enshrined them with honor within the city. From the first, the Emperor Constantine the Great had designed the city to be a Christian city, in which temples to the old Roman gods were not tolerated. Instead, the entire city was often used as liturgical space by means of elaborate stational liturgies, in which a service would begin in one church, and then a procession would go to a second church, where the service would continue. The arrival of such holy relics in the capital was an example just this kind of “city-wide” liturgy. On such occasions, the whole populace of the city would go down to the harbor to greet the ship bearing the holy relics. Then, the clergy and people of the capital would take the relics in procession to the church, which was to be their resting place.

Місто Константинополь було гамірною, густонаселеною столицею величезної імперії, до якої протягом багатьох століть стікалися багатства народів. Хоча це правда, ми часто забуваємо, що столиця дуже часто перебувала під загрозою. Життя міста залежало від підтримки його оборони, особливо масивних феодосієвих стін. У гімнографії Церкви чітко видно, що візантійський обряд має особливу духовність, яка вимагає від кожного з нас вважати себе містом, оселею Бога. У нашій відданості Богові, нашій вірності Його завіту, ми також повинні турбуватися про підтримку нашої оборони. Заступництво Пресвятої Богородиці є важливим для нашої духовної оборони. У ці свята Церква показує нам, перш за все, що Божа Матір хоче одягнути нас у свою ризу. А що ж таке її риза? Божественна благодать, яка проявляється в нас у житті чеснот: три богословські чесноти (віра, надія та любов), а також чотири головні чесноти, які керують нашим життям у цьому світі (розсудливість, справедливість, мужність та поміркованість). Проте, Свята Божа Матір також хоче підперезати нас своїм поясом. Пояс – це біблійний образ сили. Коли священик одягає пояс перед Божественною Літургією, він молиться словами псалма: Благословенний Бог, що перепоясує мене силою, ...і що ставить мої ноги на висотах. Отже, що це за сила? Це пильність у молитві. Кожен з нас отримує божественну благодать, життя Самого Бога, у Хрещенні та інших таїнствах Церкви, але ми повинні пильнувати за тим, що ми отримали через молитву, щоб воно зростало та процвітало. Кожен з нас одягнений у цей одяг життя, але ми також повинні бути підперезані силою, щоб пильнувати за нападами, які загрожують позбавити нас цього життя.

The city of Constantinople was a bustling, populous capital of an enormous empire, into which the wealth of nations poured over the space of many centuries. Even though this is true, we often forget that the capital was very frequently under threat. The city’s life depended on the maintenance of its defenses, especially the massive Theodosian Land Walls. In the hymnography of the Church, it is clear that there is a particular spirituality to the Byzantine Rite that requires each and every one of us to regard ourselves as the city, as the dwelling place of God. In our dedication to God, our faithfulness to His covenant, we too have to be concerned about the maintenance of our defenses. The intercession of the Most Holy Mother of God is essential to our spiritual defenses. In these feasts, the Church shows us, first of all, that the Mother of God wants to cloth us in her robe. And what is her robe? Divine grace that manifests itself in us in a life of virtue: the three theological virtues (faith, hope and charity), but also the four cardinal virtues that guide our life in this world (prudence, justice, fortitude and temperance). Nevertheless, God’s Holy Mother also wants to gird us with her own belt. The belt is a biblical image of strength. When the priest puts on the cincture before the Divine Liturgy, he prays the words of the psalm: Blessed be God, Who girds me with strength, Who makes my feet firm on the heights. So, what is this strength? It is watchfulness in prayer. Each of us receives divine grace, the life of God Himself, in Baptism and the other mysteries of the Church, but we have to watch over what we have received through prayer, in order for it to grow and flourish. Each of us is clothed in that robe of life, but we must also be girded with the strength to keep watch for attacks, which threaten to deprive us of that life.  

Psalm 3: Mount Zion-- the Source of Salvation

Psalm 3 is well known by members of Eastern Churches, because of its prominent use in the morning services of both the Alexandrian and Byzantine Rites. This psalm forms the first of a group of psalms, which are the invariable beginning of the service. It is plaint, traditionally written by King David, in which the author cries out to God for assistance on account of being surrounded by foes, enemies, who are intent on taking the king's life.

Although this description of the psalm is true as far as it goes, we do not have to read very far, before we realize that this song is about more than merely physical enemies with purely physical malicious intent. The author cries at first, "O Lord, why are they multiplied who afflict me? Many rise up against me." But then, in the second verse, "Many say unto my soul: There is no salvation for him in his God." It is rather obvious that when one is surrounded by physical enemies (like St. Ephrem within the walls of Nisibis, quickly trying to repair the walls as quickly as the enemy is trying to destroy them) one is not very concerned about what those enemies are saying. Here, however, there is great concern about the wicked suggestions that these enemies are making, and, indeed, this fact alone proves that these enemies are noetic, not merely physical. In fact, it is more likely that these enemies are purely noetic than they are the kind of enemies that threatened Ephrem and his people. Nevertheless, it seems likely that the enemies in this case are physical and noetic. King David is, for whatever reason, subject to their intrigues, threatened by their conspiracies, rather than merely being a victim of their violence.

It is clear from this description in the second verse that these enemies are trying to undermine not the king's walls, but his faith. Their central suggestion is that God will not save him. God is either not powerful enough to save him, or God doesn't care about him. To this suggestion, however, David responds with an act of faith: "But Thou, O Lord, art my helper, my glory, and the lifter up of my head." After this act of faith, in then psalm's fourth verse, we arrive at the point to which we should be particularly attentive, because it is the beginning of the king's redemption. He says, "I cried unto the Lord with my voice, and He heard me out of His holy mountain." Here in this verse, we begin the description of the king's salvation, and the king's salvation comes from God's holy mountain, in other words, from Zion, the dwelling place of God.

As we have already seen, there are frequent references in the Psalms to God's dwelling place at Zion. This Zion, always depicted as a woman, became the primary biblical type of the Mother of God. Here, salvation begins, salvation comes from God's dwelling place. In other places in the Psalms, we will see the triumphal procession, after salvation has been won, end there as well. For example, in what is perhaps the most enigmatic of all the Psalms, Psalm 67, we find the following description of God's dwelling place in Zion, "The mountain of God is a butter mountain, a curdled mountain, a butter mountain. Why suppose ye that there be other curdled mountains? This is the mountain wherein God is pleased to dwell, yea, for the Lord will dwell therein to the end. The chariot host of God is ten thousandfold, yea, thousands of them that abound in number; the Lord is among them from Sinai to the Holy Place. Thou hast ascended on high, Thou leddest captivity captive, Thou didst receive gifts among men (yea, for they were disobedient) that Thou mightest dwell there." We may be taken aback at first by the description of the Zion as a butter, curdled mountain, but the intent of the image is extremely clear: Zion is the sole source of abundance and blessing. God's people thinking that there are other sources of abundance and blessing apart from Him and the exclusive dwelling place of His name is a frequent vicious pattern in the entire history of Israel. Even here in Psalm 67 we find a reference to it: Why suppose ye that there be other curdled mountains?

David, having prayed to God (and God having heard him from the Holy Mountain) goes peacefully to sleep in the next verse. "I laid me down and slept; I awoke for the Lord will help me. I will not be afraid of ten thousands of people that set themselves against me round about." David ends the psalm by giving a summation of his prayer for salvation: "Arise, O Lord, save me, O my God, for Thou hast smitten all who without cause are mine enemies; the teeth of sinners hast Thou broken. Salvation is of the Lord, and Thy blessing is upon Thy people." Thus, the psalm concludes.

Well, what is it that we learn particularly from this psalm? We should observe that the teaching of a saint and spiritual writer like St. Louis-Marie Grignion de Montfort or St. Maximilian Kolbe could have been based in the patristic interpretation of the Psalms alone. The intercession of the Mother of God is pivotal for the salvation of the human race. Grace comes through her, exclusively through her, and the fruit of salvation mystically returns through her. How could a human woman have such an exalted role? We should remember that the Temple on Mount Zion was the work of sinful, human hands, but it was in the Old Covenant the exclusive dwelling place of the true God, outside of which sacrifice and offering were completely, utterly illegitimate. In a similar way, we, who are under the New Covenant, worship in Spirit and in truth in the Temple, which the Spirit Himself has overshadowed.

Заклик любові до взаємності Love’s call for reciprocity

Євангельське читання, призначене на сьогодні, стосується милосердя. У ньому Бог зображений як цар, який зводить рахунки зі своїми слугами. За справедливістю, боржник царя заслуговує на те, щоб усе його майно було продано, щоб погасити його величезний борг. Однак, через благання чоловіка, цар вирішує не карати боржника за заслугами, а дати йому благо, якого він не заслуговує. Це і є милосердя.

The gospel reading appointed for today is about mercy. In it, God is depicted as a king, who settles accounts with his servants. In justice, the king’s debtor deserves to have all his property liquidated, in order to satisfy his huge debt. Nevertheless, because of the man’s entreaties, the king decides not to visit on the debtor what he deserves, but to give him a good that he does not deserve. This is mercy.  

Пон́яття милосердя протиставляється поняттю справедливості. Визначення справедливості полягає в тому, щоб «дати кожному те, що йому належить». Милосердя ж – це чеснота співчуття до страждань інших, яка спонукає нас допомагати їм. У багатьох випадках нашого людського життя чесноти справедливості та милосердя збігаються за своїм ступенем, оскільки часто ми повинні полегшити страждання згідно зі справедливістю. Якби, наприклад, ми дізналися про людину, яка помирає від голоду поблизу нас, ми були б зобов'язані її нагодувати. Не робити цього було б несправедливо. Тим не менш, є випадки, коли справедливість і милосердя, здається, протиставляються. Це трапляється з особами, які ско́їли зло́чини. Хоча покарання, яке держава виносить особі, яка скоїла злочин, вимагається чеснотою справедливості, людські суспільства часто пом'якшують ці покарання як вираз чесноти милосердя. Іншими словами, те, чого заслуговує злочинець, відкладається, і йому дається якесь добро, на яке він не заслуговує.

The concept of mercy stands in contradistinction to the concept of justice. The definition of justice is “to give to each what is his or her due.” Mercy, on the other hand, is the virtue of compassion for the misery of others, which leads us to help them. In many cases in our human lives, the virtues of justice and mercy coincide in their extent, because often we owe relief to the suffering in strict justice. If, for example, we became aware of a person dying of starvation in our vicinity, we would be required to feed him. Not to do so would be an injustice. Nevertheless, there are cases in which justice and mercy seem to be opposed. This arises with persons who have committed crimes. Although the sentence that is imposed by the state on a person who has committed a crime, is required by the virtue of justice, human societies often mitigate those sentences as an expression of the virtue of mercy. In other words, what the criminal deserves is laid aside, and he is given something good that is not deserved.

Важливо зазначити, що Боже милосердя завжди незаслужене. Справедливість ніколи не вимагає, щоб Бог виявляв до нас співчуття. Ні, насправді справедливість вимагає в нашому випадку прямо протилежного. Оскільки всі люди відкинули Бога через гріх, справедливість вимагає нашого покарання. Але Боже милосердя настільки велике, що Він Сам прийшов з рятівно́ю місією, щоб врятувати Свої грішні створіння від стану їхнього відокремлення від Нього. Як невпинно говорять нам писання Нового Завіту: «Він прийшов, щоб знищити справи диявола». У той час як члени роду Адама були всі засуджені по справедливості, Господь Ісус, як Новий Адам, прийшов, щоб заснувати новий рід, який виправданий перед Богом незаслуженою милістю.

God’s mercy, it is important to point out, is always undeserved. It is never required by the virtue of justice that God show us pity. No, in fact, justice requires the exact opposite in our case. Since all humans beings have rejected God through committing sin, justice requires our punishment. But God’s mercy is so great that He Himself came on a rescue mission to save His fallen creatures from their state of separation from Him. As the writings of the New Testament ceaselessly tell us, “He came to undo the works of the devil.” Whereas the members of the race of Adam were all condemned in justice, the Lord Jesus, as the New Adam, came to found a new race that is set aright with God by undeserved mercy.

Отже, діяння Христа серед нас зробило всіх нас оде́ржувачами цієї безмежної, незаслуженої милості. Міра Божого милосердя до нас призводить до потреби у взаємності. Ця взаємність, любов, що дається в обмін на любов, має бути спрямована на образ Божий, бо Сам Бог невидимий. Як каже нам святий апостол Іван Богослов: «Ми не можемо любити Бога, Якого не бачимо, якщо не любимо інших, яких бачили». Давайте поміркуємо над цим на хвилинку. Безумовно, любов, чеснота милосердя, ніколи не допускає середини. Ми не можемо любити забагато. Подумайте про різні стосунки в нашому житті, з друзями, членами родини, подружжям. Ніколи не буває часу, щоб сказати: «Я любив достатньо. Тепер немає потреби в більшій любові». Говорити такі речі про любов смішно, і такі почуття викривають людину, яка їх висловлює, як ту, яка насправді не любить. Любов, чеснота милосердя, за своєю природою безмежна, нескінченна, бо вона має таємничий зв'язок із самою сутністю Бога.

Therefore, the work of Christ among us has made all of us the recipients of this boundless, undeserved mercy. The extent of God’s mercy towards us leads to a need for reciprocity. This reciprocity, love given in exchange for love, must be directed to God’s image, because God Himself is invisible. As the Holy Apostle John the Theologian tells us, “We cannot love God Whom we have not seen, if we do not love others, whom we have seen.” Let’s ponder that for a moment. It is certainly the case that love, the virtue of charity, does not ever admit of a mean. We can’t love too much. Think of the various relationships in our lives, with friends, family members, spouses. There is never a time that we can say, “I have loved enough. There is now no need for an increase.” To say such things of love is ridiculous, and such sentiments expose the person who utters them as one, who does not truly love in the first place. Love, the virtue of charity, is by nature boundless, infinite, because it has a mysterious relationship with the very essence of God.

Бог дав нам майже незліченну кількість прикладів того, як жити в єдності з цією любов’ю, яка справді від Бога. Іван, єпископ Олександрії IV століття, настільки втілив цю досконалу любов до Бога та ближнього, що його зазвичай називають «Милосердним». Він постійно піклувався про бідних, служачи їм так, ніби вони були його начальниками та господарями. Наприкінці свого життя святий Іван Милосердний сказав: «Я знайшов скарбниці Олександрійської Церкви повними, а залишив їх порожніми. Я завжди намагався віддавати Богові те, що належить Богові». Це ж почуття має бути правилом і для нас. Нам потрібно навчитися з досвіду, що звернення до інших з любов’ю не зменшує наших сил; воно зміцнює нас, бо наближає нас до Бога.

God has provided us with almost innumerable examples of how to live in communion with this love that is truly of God. John, the fourth-century bishop of Alexandria, so exemplified this perfect love of God and neighbor that he is usually surnamed “the Compassionate.” He was constantly caring for the poor, serving them as if they were his superiors and masters. At the end of his life, St. John the Compassionate is remembered to have said, “I found the treasuries of the Church of Alexandria full, and I left them empty. I have always tried to render to God the things that are God’s.” This same sentiment has to be the rule for us. We need to learn from experience that reaching out to others in love doesn’t diminish our energies; it strengthens us, because it draws us closer to God.

  

Zion: Exclusive place of worship for all God's people

The second psalm begins with a question: Why do the nations rage and the peoples meditate on vain things? The question is immediately followed by more details about the described situation: "The kings of the earth stood by, and the rulers were gathered together, against the Lord and against His Anointed, saying: Let us break through their bonds, and let us cast away their yoke from us."

These first two verses of the psalm are a description of creation (represented by angels and human beings) in rebellion against God. God has created everything that exists in goodness and love, but His own creations have risen up against Him with the determination to be their own gods, to break through the bonds of the True God and cast off His yoke. God, Who is described as "the One, Who dwells in Heaven," responds to His creatures' rebellion with laughter and derision. This is the only appropriate response, because these creatures, in their haste to throw off the yoke that is easy and the burden that is light, have taken upon themselves a yoke that is truly impossible to bear, the yoke of sin and death. God's creatures have foolishly acted to their own hurt. To this, God does not stop at deserved mockery and derision. No, he endeavors to speak to them, to try to bring them around to knowledge of the truth. "Then shall He speak to them in His wrath, and in His anger shall He trouble them."

Here is the point at which we need to be very closely attentive to what the psalm in saying, lest we miss the deep mysteries that King David and the Holy Spirit want to impart to us. The previous verse has said that the Lord will speak to His rebellious creation. This next verse is recording what He says: "But I was established king by Him, upon Zion His holy mountain, proclaiming the commandment of the Lord." The One, Who speaks is the Son, the One, Who was referred to as "the Anointed" above. From the context, it is clear that the Lord and His Anointed mentioned in verse two are both "the Lord," for it is the One Who dwells in Heaven, Who is addressing creation with this vituperation. It is the Lord Who was established as king on Zion, the Lord's holy mountain, in order to proclaim the Lord's commandment.

The important detail to see here is the reference to Zion, because Zion is itself a reference to the Temple and the royal palace of the Davidic kings. The two edifices stood over against one another on Mount Zion, with a courtyard between them. Thus, Mount Zion is used everywhere in Scripture as a representation of God's presence. Here is the palace in which the Lord's anointed king dwelt, and here is the Temple, which the Spirit of the Lord overshadowed. Mount Zion, in other words, is the Scriptural representation of the Mother of God. The Son of God, His Anointed, is founded on this Zion, just as we see in Psalm 86 that all of God's children will be founded on her as well. That psalm tells us, "Glorious things came to be spoken concerning thee, O City of God. I will make mention of Rahab and Babylon to those knowing me; and lo, foreigners, and Tyre, and the people of the Ethiopians-- 'These were born there.' A man shall say: 'Mother Zion'; and 'a man was born in her'; and the Most High Himself founded her.' The Lord shall set out in detail, the writings of the peoples and rulers, of those having been born in her."

The rest of the psalm is concerned with the promises that the Lord makes to the Son. He says, "Ask of Me, and I will give Thee the nations for Thine inheritance and the uttermost parts of the earth for Thy possession. Thou shalt herd them with a rod of iron, like a potter's vessels shalt Thou shatter them." The importance of the mysteries that are being related to us in these texts cannot be overestimated. God establishes Mount Zion as His capital, the seat of His power. Zion is not God, but it is the exclusive place of worship for all of God's people. It is the sole seat of government, the place from which God exercises His sovereignty. The Apocalypse refers to this as well when it makes specific mention of this psalm, describing the woman in chapter 12 as giving birth to a Son destined to rule all the nations with an iron rod. In the same sense, we find the Lord commanding Moses to make the lid of the Holy Ark in such a way that it is overshadowed by the wings of the cherubim. That lid is specifically referred to as "the propitiatory," because it was that lid that was sprinkled with the blood of the atoning sacrifice. The Ark is a vessel of the Shekinah (the indwelling presence of God). The only way to enter that presence is through the propitiatory, just as the only legitimate worship of the One, True God is at Mount Zion.

The takeaway for us from this psalm is that having the Mother of God at the center of our Christian spiritual life actually establishes Christ there in that place. Developing a deep devotion for Christ, Who dwells in His Zion, can only lead to our salvation. It is the sure way trodden by millions of pilgrims over long ages, like King David himself, who expressed the hopeful anticipation in Psalm 83, "we shall see the God of gods in Zion."

Поглибте свої стосунки з Богом і, таким чином, поглибте свою віру Deepen your relationship with God and, thus, deepen your faith

Євангельське читання, призначене на сьогодні, нагадує нам, що місія Господа — це всебічне зцілення від універсальних недуг людства — пристрастей. Через Своє служіння серед нас у втіленні Він перемагає владу, яку пристрасті мають над нами, та владу демонічних господарів. Якщо ми співпрацюємо в Його справі, то Його перемога застосовується до нас особисто. Ми приходимо до участі в Його сутності як Сина Божого через Хрещення та стаємо учасниками Його Божественної природи через благодать.

The gospel reading appointed for today reminds us that the Lord’s mission is a comprehensive cure for the universal ailments of mankind, the passions. Through His work among us in the incarnation, He vanquishes the power that the passions have over us and demonic masters. If we cooperate in His work, then His victory is applied to us personally. We come to share His identity as Son of God through Baptism and we become sharers of His Divine Nature through grace.

На початку євангельського читання Господь Ісус щойно зійшов з гори Преображення. Зі землі прекрасного видіння Своєї Божественної природи Він спускається назад у долину цього світу, де все ще панують демони. Негайно Він стикається з великим натовпом, втягнутим у суперечку. За Його відсутності учнів Ісуса попросили вигнати демона, але вони не змогли. Давайте звернемо увагу на деталі, які нам розповідає історія, а потім прочитаємо її відповідно до морального сенсу. Перш за все, ми бачимо, що спочатку Господь Ісус засмучений повідомленням про те, що Його учні не змогли вигнати демона. Він називає натовп і учнів «родом невірним і розбещеним». Чому Він це каже? Тому що саме їхня невіра перешкоджає вигнанню демона. Задумайтеся на хвилинку над історією євангельського читання минулого тижня. Святий апостол Петро йшов по морю, але його невіра змусила його потонути. Такий епізод є звичайним явищем у євангельських оповідях. Господь Ісус іде до Свого міста, де Він виріс, маючи намір поділитися з ними доброю новиною про спасіння. Однак їхня невіра робить увесь Його візит марним. Він йде звідти, не здійснивши жодного з дивовижних чудес, якими відоме Його служіння в навколишніх містах, бо мешканці Назарета просто не вірять.

At the beginning of the gospel reading, the Lord Jesus has just come down from the mount of the Transfiguration. From the land of the beautiful vision of His Divine Nature, He descends back down into the valley of this world, where demons still hold sway. Immediately, he is confronted by a large crowd embroiled in a controversy. In His absence, the disciples of Jesus were asked to cast out a demon, but they could not. Let us give careful heed to the details which the story gives to us and then read according to the moral sense. First of all, we observe that initially the Lord Jesus is upset by the report that His disciples were unable to cast out the demon. He calls the crowd and the disciples a “faithless and perverse generation.” Why does He say this? Because it is their lack of faith, which prevents the demon’s expulsion. Think for a moment about the story of last week’s gospel reading. The Holy Apostle Peter was walking on the sea, but his lack of faith made him sink. This kind of episode is a commonplace in the gospel accounts. The Lord Jesus goes to His own town, where He grew up, intending to share with them the good news of salvation. Nevertheless, their lack of faith makes His whole visit fruitless. He leaves there without having performed any of the astounding miracles that His ministry is known for in the surrounding towns, because the people of Nazareth just don’t believe.

Отже, чому віра має бути такою критично важливою? Зрештою, хіба не було б так, що якби Господь здійснив якесь велике знамення, люди миттєво були б прихилені до Його вчення? На жаль, це неправда. Ми можемо це чітко бачити. Книжники та фарисеї були свідками всіх чудес Господа та чули все Його вчення. І все ж, побачивши все, що вони бачили, який їхній вердикт? Яке судження вони виносять щодо Господнього служіння? Вони кажуть: «Він робить усе це силою Вельзевула, князя демонів». Незважаючи на вражаючі знамення, які вони бачили, вони залишаються впертими у своїй невірі.

So, why should faith be so critical? After all, wouldn’t it be the case that, if the Lord performed some great sign, the people would instantly be won over to His teaching? Sadly, this is not true. We can see this clearly. The scribes and the Pharisees were witnesses to all the Lord’s miracles and heard all His teaching. And yet, having seen all that they had seen, what is their verdict? What judgment do they pass on the Lord’s ministry? They say, “He is doing all this through the power of Beelzebul, the Prince of Demons.” Despite the astounding signs that they have seen, they remain obstinate in their lack of faith.

Віра так само важлива для всіх нас. Бог хоче, щоб Його любили вільно, бо Він створив нас вільними, і Він радіє, що ми вільно обираємо Його. Він не буде примушувати чи перемагати нашу свободу, бо це було б несумісним з любов’ю. Він закликає нас наслідувати Його люблячу природу, відповідати на Його любов такою ж любов’ю до Нього та наших ближніх.

Faith is just as critical for all of us. God wants to be loved freely, because He made us to be free and He delights in us freely choosing Him. He will not compel or overpower our freedom, because that would be inconsistent with love. He calls us to imitate His loving nature, to respond to His love with the same love for Him and our neighbors.  

Отже, чому наше життя ставить так багато перешкод між нами та нашою вічною долею? Через брак віри. І чому ми слабкі у вірі? Тому що ми не люди молитви. Ми впадаємо у відчай і здаємося. Ми не наполегливі. Те саме стосується і наших інших стосунків. У важкі часи справжні друзі наполегливо прагнуть бути друзями. З іншого боку, ми, безвірні, здаємося і віддаляємося. Озирніться навколо; подивіться, наскільки поширені розлучення у цьому світі, в якому ми живемо, незважаючи на те, що вони непоправно шкодять дітям, які в них беруть участь. Так багато разів я чув свідчення подружжя після їхнього розлучення: «Я був нещасливий». Стосунки з Богом – це справжні стосунки; іноді вони роблять нас нещасними. Бог показує якість нашої відданості через труднощі. Справжні друзі Бога наполегливі. Ми, безвірні, здаємося і віддаляємося. У цьому сенсі ми бачимо, що наше християнське життя дещо циклічне: щоб бути вірними, ми повинні бути людьми молитви, але щоб наполегливо молитися, ми повинні мати віру.

So, why does our life present so many obstacles between us and our eternal destiny? Because of our lack of faith. And why are we weak in faith? Because we are not people of prayer. We get discouraged and give up. We don’t persevere. It is the same with our other relationships. In times of difficulty, true friends persevere in their determination to be friends. On the other hand, we, the faithless, give up and drift away. Look around; see how common divorce is in this world in which we live, despite the fact that it irreparably harms the children who are involved. So many times, I have heard the testimony of spouses after their divorce: “I was unhappy.” The relationship with God is a real relationship; sometimes it makes us unhappy. God shows forth the quality of our commitment through difficulties. The true friends of God persevere. We, the faithless, give up and drift away. In this sense, we see that our Christian life is a bit circular: to be faithful, we have to be people of prayer, but to persevere in prayer, we must have faith.

Брати і сестри, рішення полягає в тому, щоб молитися за віру та наполегливо молитися. Виділяйте для себе один і той самий час щодня для молитви та виконуйте всі свої молитовні практики, незалежно від того, що ви відчуваєте. Поглиблюймо наші стосунки з Богом, і наша віра також поглибиться.

Brothers and sisters, the solution is to pray for faith and to persevere in prayer. Set aside for yourselves the same time every day for prayer and fulfill the totality of your prayer-practices no matter how you feel. Let us deepen our relationship with God and our faith will deepen as well.

Psalm 1: A Messianic Prophecy Full of Meaning Concerning His Mother

The words of Psalm 1 always begin the week for us in the Kathisma appointed to be read on Saturday night at Great Vespers of Sunday. Beginning the Psalter anew on Saturday night is appropriate, because this same service begins the new tone of the Octoechos. It is the first service of the new week, the first service of the Day of the Resurrection of Christ from the dead.

The words of Psalm 1 are univocally interpreted by the Fathers of the Church as a Messianic prophecy, because it begins "Blessed in the man, who has not walked in the counsel of the wicked." According to the reasoning of the Fathers, this description applies to the Christ and only the Christ, because in another place in the same book we are told, "All have gone astray. There is none who is righteous, no, not one." Christ therefore must be the blessed man, Who has not walked in the counsel of the wicked. Nevertheless, the thesis of this series of evening sermons is that the Psalter, while it is primarily about our Lord Jesus Christ, it is also, in due proportion, about His Holy Mother, and contains information about His Holy Mother.

The first and most obvious thing that we can see is that Christ is being held up by his ancestor David in contrast to his forefather Adam, because Adam "walked in the counsel of the wicked." Christ, on the other hand, according to His human nature, walked according to righteous counsel. The Gospel According to Saint Luke tells us: "He went down with them [Mary and Joseph] and was obedient to them, and grew in wisdom and grace before God and men." This can easily be construed as a precept for us by example. What is the way to grow in wisdom and grace? Be obedient to the Most Holy Mother of God.

And if we think that Psalm 1 has exhausted its Marian insights at this point, we are in for a rude awakening, for walking is just the beginning of the psalm's teaching regarding righteous conduct. No, the psalm goes on to speak of standing and sitting. Walking, standing and sitting are the three traditional degrees of Hebrew ethical behavior. Walking means overall, habitual action. Standing means agreement with the behavior around us, and sitting signifies establishment, confirmation in ethical or unethical behavior. The Messianic prophecy in Psalm 1 shows us that Christ did not stand in the way of sinners, and in this too He is an example to all of us. If not the path of sinners, what did He stand in? In the House of Lord, as the Psalms tell us in other places: "O Come, bless the Lord, all you who serve the Lord; who stand in the House of the Lord, in the courts of the House of our God"; "I was glad when they said to me, 'Let us go to the House of the Lord,' and now our feet are standing in your midst, O Jerusalem"; "Who shall go up to the House of the Lord and who shall stand in His Holy Place? It is He Who walks blamelessly...." Finally, Christ does not sit in the company of scoffers (those who disparage the demands of the Law). Where does He "sit" instead? Zion, the Most Holy Mother of God, is His resting place, as, again, the Psalms tell us, "this is my resting place unto the ages of ages. Here I will dwell, for I have desired it." Concretely, we can see that, far from disparaging the demands of God's Law, the Lord Jesus and His Holy Mother were at pains to fulfill the Law even when it did not exactly apply to them. This supererogatory obedience is what the Feast of the Presentation is all about.

Psalm 1 continues to tell us that the Messiah delights in the Law of the Lord and meditates on it day and night. We know that this is equally true of the Most Holy Mother of God and that a description of the quality of this meditation is available to us in the Gospel According to Saint Luke. There, we learn that the Mother of God was pondering her circumstances constantly in her heart, in other words, reflecting on her life in terms of what God had revealed. Constant meditation on the Law of God, in turn, makes God's Messiah "like a tree planted by a stream of water, which will give its fruit in due season." This same stream of living water is mentioned in other places in the Psalms. For example, "the stream of a river gives joy to God's city, the Holy Place where the Most High dwells. God is in the midst of her. She shall not be disturbed." The stream that is being referenced in all these cases is the Holy Spirit. The same Holy Spirit that works with and in the Son, God's Messiah to produce the abundant fruits of meditation on the Law, also sanctifies the Most Holy Mother of God, who is described as His city, His dwelling place, His tabernacle.

Since the Fathers have consistently told us that Psalm 1 is a Messianic prophecy, the question remains for us, "how do we, as children of the Most Holy Mother of God in Christ, make "the blessed man" present in our own lives? It is self-evident that we not only eschew temptation to walk, stand and sit in ways that are displeasing to God, but we also have to positively choose to walk, stand and sit in union with the Mother of God. Read contextually along with the other passages in the Psalter, Psalm 1 is teaching us that the only authentic way to follow the Lord Jesus is the Mother of God's manner of following the Lord Jesus. In the same way that being in the church is the only effective way to teach us the appropriate times to sit, stand and kneel, being in union of thought and intention with the Mother of God is the only way to learn how to walk, stand and sit, that is, to become "the blessed man," sharing in the Sonship of Christ by adoption.

Бажання бути з Христом: якомога краще використовувати явлені та приховані речі Desiring to be with Christ: Making the most of revealed and hidden things

Чудова річ у Літургії у Візантійському обряді полягає в тому, що вона дає нам містичні знаки та зображення, до яких ми можемо підносити свої розуми та серця. Це наближає нас до Бога, і ця драбина містичних знаків досягає кульмінації у нашому власному прийнятті Святого Причастя. Іншими словами, Літургія – це Святе Письмо в дії, Біблія, перекладена на вчинки, які звертаються до розуму та серця через портали всіх наших почуттів. Бог хоче, щоб ми любили Його, і так само, як Він приваблює нас через природний світ навколо нас, Він також приваблює нас Своєю справою відкуплення. У Літургії ми постійно є Його почесними гостями, кожен з нас – Його єдина любов, яку Він невпинно закликає підніматися вище до дедалі більш привілейованого місця з Ним. Так само, як ми завжди хочемо бути уважними до чудових речей, які Він дає нам у Природі (як у нашій власній людській природі, так і в природному світі навколо нас), так само ми хочемо бути уважними до історії любові, яку Він розповідає нам у Літургії. Ми хочемо бути впевненими, що підносимо свої серця та розум до знаків, які Він відкриває.

The wonderful thing about the Liturgy in the Byzantine Rite is that it gives us mystical signs and representations to which we can raise our minds and hearts. This brings us closer to God, and this ladder of mystical signs culminates in our own reception of Holy Communion. In other words, the Liturgy is Holy Scripture in action, the Bible translated into deeds that appeal to mind and heart through the portals of all our senses. God wants us to love Him, and just as He draws and attracts us through the natural world around us, He also draws and attracts us with His work of redemption. In the Liturgy, we are constantly His honored guests, each of us His only love, Whom He ceaselessly calls to come up higher towards an ever more privileged place with Him. Just as we always want to be attentive to the wonderful things that He gives us in Nature (both our own human nature and the natural world around us), so we also want to be attentive to the love story He is telling us in the Liturgy. We want to be certain that we are raising our hearts and minds to the signs that He is revealing.

У люблячих стосунках завжди є речі, які відкриваються, і речі, які приховані. Звичайно, чоловіки та дружини не повинні приховувати таємниці одне від одного, або батьки від дітей тощо, бо це не було б любов'ю. Проте, такі стосунки потребують прихованих речей так само сильно, як і тих, які відкриваються. Речі, які відкриваються, посилюють любов через вдячність, але приховані речі ще більше посилюють любов, тому що вони створюють передчуття, прагнення до того, щоб невідоме стало відомим. З цієї причини в культурах усього світу подарунки ретельно загортають; їх приховують. Часто радість коханої людини від загорнутого подарунка навіть більша, ніж та, яка проявляється, коли подарунок повністю відомий.

In a loving relationship, there are always things that are revealed and things that are hidden. It is not the case, of course, that husbands and wives should keep secrets from one another, or parents from children, etc., for such would not be loving. Nevertheless, such relationships need the hidden things as much as those that are revealed. Things that are revealed increase love, because of gratitude, but hidden things increase of love all the more, because they create anticipation, longing for the unknown to become known. For this reason, in cultures the world over, gifts are carefully wrapped; they are hidden. Often, the delight of a loved one in the wrapped gift is even greater than that, which is manifest when the gift is fully known.

З цієї точки зору, Євангеліє відкриває нам справді несподівані та приємні значення. Що ми бачимо знову і знову на сторінках Святого Євангелія від Матeя? Людей, подібних до нас, яких тягне бути ближче до Господа Ісуса будь-якою ціною. Наприклад, у євангельському читанні минулого четверга ми чули розповідь про синів Зеведеєвих, Якова та Івана, які прийшли до Господа Ісуса, щоб попросити привілейованих місць у Царстві Небесному. Чому Яків та Іван просять про цю ласку? Чи тому, що вони пихаті? Ні, це тому, що вони хочуть мати впевненість у тому, що будуть вічно близькі до Господа Ісуса в Його Царстві. Чим вони готові пожертвувати, щоб бути поруч із Ним? Усім. Вони готові випити чашу страждань до дна. Подібним чином, у сьогоднішньому євангельському читанні, чи бажає святий апостол Петро ходити по воді, бо вважає, що ходьба по воді буде унікальним і захопливим досвідом? Ні, його бажання — бути з Господом Ісусом. Ходити по воді — це просто те, що він повинен зробити, щоб досягти цієї близькості.

From this standpoint, the gospel opens up some truly unexpected and delightful meanings to us. What do we see again and again in the pages of the Holy Gospel According to Saint Matthew? People like us who are drawn to be close to the Lord Jesus at any cost. For example, in the gospel reading from last Thursday, we had the account of the sons of Zebedee, James and John, coming to the Lord Jesus to ask for the privileged places in the Kingdom of Heaven. Why are James and John asking for this favor? Is it because they are vainglorious? No, it is because they want the assurance of being close to the Lord Jesus forever in His Kingdom. What are they willing to sacrifice to be near Him? Everything. They are willing to drink the cup of suffering right down to its dregs. In a similar way, in today’s gospel reading, does the Holy Apostle Peter desire to walk on the water, because he thinks that walking on water would be a unique and thrilling experience? No, his desire is to be with the Lord Jesus. Walking on water is merely what he has to do, in order to achieve that nearness.

Кожен з нас повинен мати таке саме бажання. Ми повинні молитися за нього та плекати його. Зрештою, Бог — наш Творець. Наше найвище значення та здійснення можуть бути лише в Ньому. Ми повинні бути уважними до того, що Бог відкриває нам. Ми повинні бути вдячними за це. Ми також повинні бути уважними до того, що Бог приховує від нас, щоб ми могли рухатися в правильному напрямку.

Each of us should have the same desire. We should pray for it and nourish it. After all, God is our Creator. Our ultimate meaning and fulfillment can only be in Him. We should be attentive to the things that God reveals to us. We should be grateful for those things. We should also be attentive to the things that God keeps hidden from us, in order to keep us moving in the right direction.

Протягом кількох сотень років тисячі європейських чоловіків «прийняли Хрест», тобто зобов’язалися боротися на Святій Землі, щоб зберегти цю землю доступною для християнського паломництва. Існував популярний епітафій, написаний на незліченних могилах тих, хто загинув у битві чи від хвороби дорогою до Святої Землі. У 1993 році мій настоятель у монастирі навчив мене та моїх товаришів-послушників використовувати цей епітафій як молитву після Літургії. Ця молитва виражає почуття, які ми повинні мати в житті, особливо на Літургії, коли ми навчаємося з об’явленого і наближаємося до Бога через приховане, бажаючи бути з Христом, як святий апостол Петро в сьогоднішньому євангельському читанні: (Nihil sum. Nihil habeo. Nihil quaero, sed esse Tecum in Hierosolymam.) «Я ніщо. Я нічого не маю. Я нічого не хочу, окрім того, щоб бути з Тобою в Єрусалимі».

Over the course of a couple hundred years, thousands of European men “took the Cross,” that is, made the commitment to fight in the Holy Land to keep that land accessible to Christian pilgrimage. There was a popular epitaph, written on countless tombs of those who died in battle or from disease, on their way to the Holy Land. In 1993, my superior in the monastery taught me and my fellow novices this epitaph to use as a prayer after the Liturgy. This prayer expresses the sentiments we should have in life, especially in the Liturgy, as we learn from the revealed things and are drawn closer to God by the hidden things, desiring to be with Christ like the Holy Apostle Peter in the gospel reading today: (Nihil sum. Nihil habeo. Nihil quaero, sed esse Tecum in Hierosolymam.)“I am nothing. I have nothing. I want nothing, except to be with You in Jerusalem.”

«Християнин — як хліб на столі» “A Christian is like bread on the table”

 

На початку сьогоднішнього євангельського читання нам сказано, що Господь Бог вийшов з човна і одразу побачив великий натовп. Це просте речення нагадує нам про наш досвід та орієнтацію у світі навколо нас. Ми часто переживаємо наше життя в цьому світі як місце величезного неспокою та плутанини, які тиснуть на нас і змушують жити реактивно. Відсутність миру навколо нас спокушає нас відмовитися від миру всередині нас. У цьому аспекті нашого життя, як і в усіх інших, Господь Ісус дає нам приклад для наслідування. Замість того, щоб втратити Свій внутрішній мир при вигляді великого натовпу, Він дивиться на них з любов’ю, зі співчуттям, і Він зцілює хворих. Великий натовп за своєю природою є дуже невпорядкованою річчю, але Господь Ісус упорядковує те, що невпорядковане, завдяки Своєму люблячому наміру. Аналогічним чином, коли ми можемо зустріти виклик хаосу та безладу навколо нас у світі зі спокоєм та люблячим настроєм, наш власний внутрішній мир зростатиме та поширюватиметься на тих, хто нас оточує. Так само, як Господь Ісус звертає Свою увагу на навчання людей про Царство Небесне, так і наша мирна присутність навчає тих, хто нас оточує, що існує інший спосіб буття. Мир Царства Небесного може існувати у метушні світу. Як каже святий Іван Богослов: «Світло засяяло у темряві, і темрява не поглинула Його».

At the beginning of today’s gospel reading, we are told that the Lord God out of the boat and immediately saw a great crowd. By this simple sentence, we are reminded concerning our experience and orientation to the world around us. We often experience our life in this world as a place of enormous unrest and confusion that presses upon us and forces us to live in a reactive way. The lack of peace around us tempts us to abandon the peace within us. In this aspect of our lives, as in all others, the Lord Jesus gives us an example to follow. Rather than losing His interior peace at the sight of the great crowd, He looks upon them lovingly, with pity, and He heals those who are sick. A large crowd is by nature a very disordered thing, but the Lord Jesus puts in order that which is disordered by means of His loving intention. In an analogous way, when we can meet the challenge of chaos and disorder around us in the world with serenity and a loving disposition, our own interior peace will grow and extend to those around us. Just as the Lord Jesus turns His attention to teaching the people concerning the Kingdom of Heaven, so too does our peaceful presence teach those around us that there is a different way of being. The peace of the Kingdom of Heaven can exist in the tumult of the world. As St. John the Theologian says, “the Light shined in the darkness and the darkness did not overcome It.”

Євангельське читання продовжується в тому ж ключі. Так само, як Господь Ісус навів порядок у хаосі великого натовпу (у версії Марка про цю ж подію Він навіть організовує їх у групи по п'ятдесят і сотні), Він діє з тим самим миром і спокоєм, щоб задовольнити інші їхні потреби. Його учні приходять до Нього зі скаргою: «це пустельне місце», а також з наполегливим проханням, щоб Господь відпустив людей, щоб їхній тривалий піст не призвів до трагічного результату. Так само ми часто сприймаємо життя в цьому світі як місце злиднів, де наші потреби часто незадоволені. Але в Бога є план для існування Свого народу. Це той самий Бог, Який годував народ Ізраїлю манною та перепілками і давав їм воду зі скелі, яка йшла за ними через пустелю.

The gospel reading continues in the same vein. In the same way that the Lord Jesus brought order out of the chaos of the large crowd (In the Marcan version of this same event, He even organizes them into groups of fifties and hundreds.), He takes action in the same peace and serenity to satisfy their other needs. His disciples come to Him with the complaint, “this is a deserted place,” along with the urgent request that the Lord dismiss the people, so that their prolonged fasting does not lead to a tragic outcome. In the same way, we often experience life in this world as a place of want, where our needs are often unsatisfied. But God has a plan for the sustenance of His people. This is the same God Who fed the people of Israel with manna and quail and gave them water from a rock that followed them through the desert.

Звичайно, нам неможливо читати євангельські розповіді про чудесне насичення тисяч людей і не думати про Таїнство Євхаристії. Дійсно, Євхаристія є джерелом безкінечної духовної підтримки, як свідчать молитви Церкви на Божественній Літургії: «Роздроблюється і розділються Агнець Божий, роздроблюваний і нероздільний, що Його завжди їдять, і ніколи не з’їдають, але причасників Він освячує». Але метою Тіла Христового в Євхаристії є створення Церкви та її підтримка. Ми не можемо забувати, що Церква – це Містичне Тіло Христове. Створені та підтримані Євхаристією, ми, Церква, є живим Хлібом, що зійшов з Небес і дає життя світові. Менш ніж через століття після Вознесіння Господа Ісуса на Небо святий Ігнатій Антіохійський свідчить саме про цей факт: «Я – пшениця Божа. Мене повинні змолоти зуби диких звірів, щоб стати чистим хлібом Христовим». Подібним чином, у 19 столітті святий Альберт Хмєловський каже нам: «Християнин — це як хліб на столі. Кожен повинен мати змогу простягнути руку та відламати шматочок. Хліб існує для голодних».

Of course, it is impossible for us to read the gospel accounts of the miraculous feeding of thousands of people and not think of the Mystery of the Eucharist. Indeed, the Eucharist is a source of infinite spiritual sustenance, as the prayers of the Church in the Divine Liturgy testify, “Broken and distributed is the Lamb of God, broken and not divided, always eaten, yet never consumed, but sanctifying those who partake.” But the purpose of the Body of Christ in the Eucharist is to bring the Church into being and sustain it. We cannot forget that the Church is the Mystical Body of Christ. Created and sustained by the Eucharist, we, the Church, are the living Bread come down from Heaven that gives life to the world. Less than a century after the Lord Jesus’ Ascension into Heaven, St. Ignatius of Antioch bears witness to this very fact: “I am the wheat of God. I must be ground by the teeth of wild beasts, so that I may become the pure bread of Christ.” In a similar way, in the 19^th century, St. Albert Chmielowsky tells us: “A Christian is like bread on the table. Anyone should be able to reach out and break off a piece. Bread exists for the hungry.”

З цієї точки зору, значення цього євангельського читання для нашого християнського життя стає зрозумілим. Церква – це хліб, яким Бог бажає нагодувати цей голодний світ. Як члени Тіла Христового, ми можемо спокушатися, щоб скаржитися на свою недостатність, але Бог має намір нас розмножити та збільшити. Божий план буде здійснено. Щодо нас самих, як окремих християн, ми повинні співпрацювати з Божим планом, вирішивши жити своїм життям для інших, а не для себе. Як зазначає святий Альберт, хліб, який не буде розламаний і з'їдений, пліснявіє. Його потрібно викинути. Він ні на що не придатний. Це буде наша доля, якщо ми боїмося жити для інших, бо це може применшити нас. Господь Ісус попереджає нас: «Хто хоче душу свою зберегти, той погубить її». Якщо ж ми дозволимо, щоб нас розламали та з'їли, якщо ми пожертвуємо собою Богові та голодним цього світу, Господь Ісус відкриє, що ми справді є членами Його Тіла, «завжди їдять, і ніколи не з’їдають, але причасників Він освячує».

Looked at from this perspective, the meaning of this gospel reading for our Christian life becomes clear.  The Church is the bread by which God desires to feed this hungry world. As members of the Body of Christ, we may be tempted to complain of our insufficiency, but God intends to multiply and increase us. God’s plan will be realized. In respect to ourselves, as individual Christians, we need to cooperate with the plan of God by deciding to live our lives for others rather than for ourselves. As St. Albert points out, bread that will not be broken and eaten becomes moldy. It must be thrown out. It is good for nothing. This will be our fate if we fear living for others, because it may diminish us. The Lord Jesus warns us, “He who seeks to save his life will lose it.” If, on the other hand, we allow ourselves to be broken and eaten, if we sacrifice ourselves to God and the hungry of this world, the Lord Jesus will reveal that we are indeed members of His Body “always eaten, yet never consumed, sanctifying those who partake.”

Почнимо жити для інших там, де можемо: у нашому житті молитви. Давайте справді тяжко працювати для інших у молитві, самовіддано. Це шлях до того, щоб стати «хлібом на столі», який завжди відкритий для нас.

Let’s start living for others where we can: in our lives of prayer. Let’s really labor for others in prayer, in a self-sacrificing way. This is an avenue to becoming “bread on the table,” which is always open to us.