ЄДНАННЯ І ЦІЛІСТЬ: БЛАГОСЛОВЕННЯ ПРАВДИВОЇ ВІРИ І ДОСКОНАЛОЇ ЛЮБОВИ UNITY AND INTEGRITY: THE BLESSING OF CORRECT FAITH AND PERFECT LOVE

 

Брати й сестри у Христі—

Сьогодні у Євангелії, Господь моли́вся за єднання між Його учнями—апостолами та їхніми наслідниками—єднання у Церкві.  Це дуже відповідне читання для цього дня, бо сьогодні ми згадуємо святих отців першого вселенського собору—першого нікейського собору,   який врятував Святу Церкву від єресі аріянізму. Це тільки перша між багатьма єресями, якими диявол пробував знову і знову, щоб розділи́ти Церкву.  Дійсно, єресь не дуже серйозний гріх у собі, але вона є дуже серйозною, тому що знищить єднання Церкви. Іншими словами, вона знищить любов, яка є Божим життям.  Есенція нашого життя у Бозі є досконалою любов’ю до Бога і досконалою любов’ю до ближніх. Що-небудь, що знищить цю любов, це життя, є від диявола.  Фактично, слово «диявол» означає по-грецьки «робітник розділення.»

Today in the Gospel, the Lord prayed for the unity of His disciples—the Apostles and their successors—the unity of the Church. This is a very appropriate reading for this day, since today we commemorate the holy fathers of the First Ecumenical Council, the First Council of Nicaea, which saved the Holy Church from the heresy of Arianism. This is only the first among many heresies, by which the Devil sought again and again to divide the Church. Indeed, heresy is not such a serious sin in itself, but it is very serious, because it destroys the unity of the Church. In other words, it destroys the love that is the very life of God. The essence of our life in God is perfect love of God and perfect love of neighbour. Whatever destroys this love, this life, is from the Devil.  In fact, the word “Devil” in Greek signifies “the maker of division.”

Єресь аріянізму зробила дуже велике розділення у Церкві між християнами—учнями Господа Ісуса, але вперше зробила розділення у найглибших глиби́нах церковної віри, тому що вона розділи́ла Святу Трійцю. Ми знаємо про Святу Трійцю згідно церковної віри. Від цієї віри, ми знаємо, що є тільки єдиним Богом, тому що є тільки єдиною Божественною Природою—нероздільною, але є трьома Особами, які рівно беруть участь у цій єдиній нероздільній Природі. Всі ці три Особи є Богом, і є одним Богом. Арій і його учні відмовляли цю правду, бо вони навчають те, що Господь наш Ісус Христос не Бог, але тільки дуже досконале створіння, яке було створеним перед всіма іншими створіннями. Це розділення у вірі про Святу Трійцю створило дуже велике розділення між християнами і через багато років.   Пізніші єресі також робили дуже велике розділення у найглибших глибинах нашої віри, тому що вони атакували не тільки єднання Святої Тройці, а також єднання Господа Христа, Слова Божого і єднання у собі двох природ.

The heresy of Arianism caused a very great division in the Church among Christians—the disciples of the Lord Jesus, but first it caused division in the deepest depths of the Church’s faith, because it divided the Holy Trinity. We know about the Trinity according to the Church’s faith. From this faith, we know that there is only one God, because there is only one Divine Nature—undivided; but, there are three Persons, who equally share in this single, undivided Nature.  All three of these Persons are God, but there is one God. Arius and his disciples denied this truth, since they taught that our Lord Jesus Christ is not god, but only a very perfect creature, which was created before all other creatures. This division in the faith concerning the Holy Trinity created a very large division among Christians that lasted many years. Later heresies also caused great division in the deepest depths of our faith, because they attacked not only the unity of the Holy Trinity, but also the unity of the Lord Christ, the Word of God and the unity in Himself of His two natures.

Тож, ми бачимо два сту́пені єднання у Церкві: внутрішнє і зо́внішнє, і церковне зовнішнє єднання залежить від внутрішнього єднання, тому що без правдивої віри, любов між християнами буде знищеною. Дійсна любов повинна мати фундаментом у правді. Без правди дійсна любов не може існувати. Диявол пробує знищити внутрішнє життя Церкви—її єдність віри, щоб знищити любов між християнами, бо коли життя Боже є погашеним у частинах Церкви, християнські ду́ші без захисту правдивої віри стають дуже легкими жнива́ми.  

So, we see two degrees of unity in the Church: interior and exterior, and the Church’s external unity depends on her internal unity, because without the right faith, charity among Christians will be destroyed. True charity has to have a foundation in truth. Without truth true charity cannot exist. The Devil tries to destroy the internal life of the Church—her unity of faith, so as to destroy charity between Christians, since, when the life of God is extinguished in parts of the Church, Christian souls without the protection of the true faith become an easy harvest.

Подібним шляхом, кожен з нас потребує і внутрішнього і зовнішнього єднання: ми потребуємо внутрішнього єднання цілої, правдивої віри і також єднання з Богом у любові. Наше єднання з Богом у любові залежить від нашої, всієї, католицької віри. Якщо ми кажемо до себе: «Я –католик, але я не згоден з церковним навчанням у кількох речах,» наша віра є хворою, бо ми загубили єдність і цілість нашої віри, і отже, ми також загубили наше єднання з Богом у любові. Бо ми є чи членами Святої Церкви, Тіла Христового, чи її суддями. Ми не можемо бути обидвома́. Нам треба приймати навчання Церкви навіть якщо ми не розуміємо його згідно духа Святого Ансельма Кентерберійського, який сказав, «Я не бажаю розуміти, щоб вірити, але вірую, щоб розуміти, бо крім того, що я вперше вірую, не буду розуміти.»

In a similar way, each one of us needs both an internal and external unity: we need the internal unity of the complete, true faith and also unity with God in charity. Our unity with God in charity depends on our complete Catholic faith. If we say to ourselves: “I am a Catholic, but I disagree with the Church’s teaching in several ways,” our faith is diseased, since we have lost the unity and integrity of our faith, and therefore, we also have lost our unity with God in charity. We are either members of the Church, the Body of Christ, or we are her judges. We cannot be both. We need to accept the teaching of the Church even if we do not understand it, according to the spirit of St. Anselm of Canterbury, who said, “I do not desire to understand, so that I might believe, but I believe, so that I can understand, for unless I first believe, I will not understand.”

МЕТАФОРИЧНЕ І СИМВОЛІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ СТРАЖДАННЯ І ЗЦІЛЕННЯ СЛІПОНАРОДЖЕНОГО THE METAPHORICAL AND SYMBOLIC MEANING OF THE SUFFERING AND CURE OF THE MAN BORN BLIND

 

Брати й сестри у Христі—

Співчуття Господа нашого є дуже великим, бо тут у Євангелії, Він виявляє те, що багато років перед тим, Господь вже приготовляв сліпонародженого, щоб показати Його могутню силу. Бог приготовив цього чоловіка, щоб показати Його добросердечність до нього. Що це означає? Це означає те, що у всіх наших стражданнях, ми можемо думати: «Мабуть, я був приготовленим, щоб показати дуже велику милість Господа.» У цьому факті, моє страждання має сенс, бо я є показом Божої милости, і моє страждання має метафоричне і символічне значення для всіх людей, і особливо для себе так, як страждання і зцілення сліпонародженого має сенс для всіх нас.  Ми повинні молитися за це розуміння: Господи, дай мені мир у маленьких стражданнях мого життя, або навіть великих. Над всіма дай мені сенс наміру і мети у стражданні, щоб розуміти себе приготовленим як показ Твоєї милости. Нехай я є знаком Твоєї любови до всіх людей через мою вірність у стражданні так, як ваш слуга, сліпонароджений.

The compassion of our Lord is very great, since here in the Gospel, He reveals that many years before, the Lord already prepared this man to manifest His kindness to him. What does this mean? This means that in our sufferings, we can think: “Perhaps I have been prepared to show forth the great mercy of the Lord.” In this way, my suffering makes sense, since I am the manifestation of God’s mercy, and my suffering has a metaphorical and symbolic meaning for all people, and especially for myself, just as the suffering and cure of the man born blind has meaning for all of us. We should pray for this understanding: Lord, grant me peace in the little sufferings of my life, or even the great ones. Above all, grant to me a sense of purpose in suffering, so that I understand myself prepared as a manifestation of your mercy. Let me be a sign of your love for all people through my faithfulness in suffering, just like your servant, the man born blind.

Що це метафоричне і символічне значення нашого страждання і особливо страждання і зцілення сліпонародженого? Тут, ми маємо символ сліпоти. Так, як параліч, це дуже важливий символ. Сліпота показує нам хворобу нашої природи, нашу нездатність вирі́шувати точно і дійсно між добром і злом. Напочатку, змія́ обіцяла предкам нашим, Адамові та Єві, знання про добро і зло, але вона брехала, бо вони тільки приймали знання зла, а загуби́ли знання Бога. Отже, покоління після наших предків падали у ідолопоклоніння. Для нас так, як наших праотців, все має можливість, щоб стати ідолопоклонінням, бо ми творимо нездорові прихильності до тимчасових речей: наших автомобілів, наших домів, нашого майна, і навіть інших людей. Це есенція нашої сліпоти: ми не в змозі, щоб бачити різницю між добром і злом, між Великим Добром і тимчасовими добрими речами. Хрещенням, ми одягаємося у Христа, і коли ми кажемо це, ми не тільки означаємо те, що ми носимо Христа, а ми беремо участь у тотожності Христа, тому що ми маємо спілкування у Його Особі. Господи, дай мені, щоб виганяти все ідолопоклоніння від мого життя. Щоденно, я бачу те, що я маю багато прихильностей до створених речей. Я маю жадібну любов до моїх планів, мою волю, моє майно. Очисти мене, будь ласка, від всіх цих речей, бо вони є тільки розладами до життя, яке Ти бажаєш дати мені, вічне життя у Твоїй присутності. Дай мені ясний зір так, як Ти дав Твоєму слузі́ сліпонародженому, щоб бачити дійсне Добро, бажати Його і наслідувати Його аж допоки я буду володіти Ним.

So, what is this metaphorical and symbolic meaning of our suffering and especially the suffering and cure of the man born blind? Here, we have the symbol of blindness. Just like paralysis, this is a very important symbol. Blindness shows to us the sickness of our nature, our inability to discern accurately and truly between good and evil.  In the beginning, the serpent promised our ancestors, Adam and Eve, knowledge concerning good and evil, but the serpent lied, since they only gained knowledge of evil, but they lost their knowledge of God.  Thus, the generations after our first parents fell into idolatry. For us, just as for our ancestors, everything has the propensity to become idolatry, since we make unhealthy attachments to temporary things: our automobiles, our homes, our property, and even other persons. This is the essence of our blindness: we are not able to perceive the difference between good and evil, between the Highest Good and temporary goods. In Baptism, we put on Christ, and when we say this we do not merely mean that we wear Christ, but that we take part in the identity of Christ, because we have communion in His Person. Lord, grant to me to drive out all idolatry from my life. Daily, I see that I have many attachments to created things. I have a jealous love for my plans, my will, my property. Purify me, I pray, of all these things, since they are merely distractions from the life that You want to give me, eternal life in Your presence. Give me clear vision, just as you gave to your servant the man born blind, in order to perceive the true Good, to desire It and to follow It until I possess It.

Проблеми у наших життях відносними до гріха є заради недосконалого шляху, яким ми зодягнулися у Христа. У подібному уривку Євангелія від Святого Марка, Господь Ісус зцілює сліпого, але сту́пенями. Коли вперше Він зцілює сліпого рукоположенням, чоловік приймає зір, і він тільки бачить світ навколо нього недосконало, бо інші люди являються йому так, як дерева. Тільки після другого рукоположення, чоловік бачить світ ясно. Наша участь у Христі має рости до досконалости так, як Апостол нам каже, тобто, якщо ми вмираємо з Христом, ми будемо також жити з Ним, і якщо ми страждаємо з Ним, ми будемо також царювати з Ним.  День у день, ми маємо робити, щоб рости благодаттю від сліпоти нашої природи, бо Апостол також каже «я вмираю щоденно.» Це має бути правилом для нас також. Ми маємо вмирати щоденно для себе, для наших пристрастей, для любови тимчасових речей. Допоможи мені, Господи, щоб вмирати для себе і рости до Твоєї подоби—стаючи повним чеснотами. Як ваш слуга сліпонароджений помер від своєї сліпоти, щоб будити до дійсного знання Бога, так нехай виганяю благодаттю сліпоту моїх згубних звичок.

The problems in our life related to sin are on account of the imperfect way that we have put on Christ. In a similar passage of the Gospel According to Saint Mark, the Lord Jesus cures a blind man, but by degrees. When at first He cures the blind man by laying on of hands, the man receives sight, but he sees the world around him imperfectly, since other people appear to him as trees.  Our participation in Christ has to grow to perfection, just as the Apostle tells us, namely, if we die with Christ, we will also live with Him, and if we suffer with Him, we will also reign with Him. Day after day, we have to work, so as to grow by grace out of the blindness of our nature, for the Apostle also says “I die daily.” This has to be a rule for us too. We have to die daily to ourselves, to our passions, to the love of temporary things. Help me, Lord, to die to myself and to grow in Your likeness—becoming full of virtue. Just as your servant the man born blind died to his blindness, so as to wake to the true knowledge of God, so may I drive out by Your grace the blindness of my destructive habits.

Пріоритет Христа — шукати та спасати Christ’s priority is to seek and save

 

Я пам'ятаю, як багато років тому я був у складі групи, яка піднімалася на гору Вашингтон у Нью-Гемпширі. Цього року ми піднімалися стежкою Хантінгтонського яру, складнішою стежкою, де верхня стіна набагато крутіша. Була пізня весна, і сніг та лід все ще можна було побачити місцями вздовж нашого маршруту. Коли ми досягли верхню стіну, ми побачили крихітні фігури альпіністів, які піднімалися попереду нас. Що особливо привернуло нашу увагу, а потім і тривогу, так це група з шести чи семи дітей, які гралися в снігу. З їхньої позиції вони думали, що граються в області снігу та льоду, що все ще залишилися після весняного розпаду. Але з нашої позиції нижче них ми могли бачити, що лід утворив вузький виступ, місток між двома виступами скель. Цей крижаний виступ був покритий липким снігом, але під ним нічого не було. Головним пріоритетом і місією моєї групи одразу стало витягнути цих дітей з цього виступу. Після численних криків до їхніх батьків та подальшої координації з ними, нам вдалося врятувати дітей з небезпечної ситуації.

I recall years ago that I was part of a group that climbed Mount Washington in New Hampshire.  This particular year, we were climbing via the Huntington Ravine Trail, a more difficult trail, where the headwall is much steeper. It was late spring and snow and ice could still be seen here and there along our route. As we reached the headwall, we could see the tiny shapes of climbers, who were ascending ahead of us. What particularly attracted our interest and then alarm was a group of six or seven children playing in the snow. From their vantage point, they thought they were playing in an area of snow and ice still remaining from the spring breakup. But, from our vantage point below them, we could see that the ice had formed a narrow ledge, a bridge between two outcroppings of rock. This ledge of ice was covered with sticky snow, but there was nothing underneath it. Immediately, it became the overarching priority and mission of my group to get those children off that ledge. After a great deal of shouting to their parents and then coordination with them, we were able to rescue the kids from the dangerous situation.

Через співчуття, яке люди відчувають одне до одного, ми завжди прагнемо прийти на допомогу тим, кого бачимо в небезпеці. Часто ми не шкодуємо зусиль у цьому, і також досить часто люди ризикують власним життям, щоб врятувати інших, навіть незнайомців. Цей аспект нашого життя ми можемо оцінити як частину образу Божого. Життя Господа Ісуса сповнене епізодів, у яких ми бачимо, як Він рятує людей у ​​небезпеці. Але є різниця. Коли ми бачимо людей у ​​небезпеці, ми реагуємо. З іншого боку, Господь Ісус знає про небезпеку здалеку завдяки божественному знанню і йде безпосередньо до того, хто в небезпеці, щоб врятувати. Таким чином, знову і знову ми бачимо таємничі та загадкові деталі в Його житті. Ікона цього тижня, свято Переполовинення, зображує саме такий епізод. Господь Ісус під час паломництва до Єрусалиму, коли Йому було дванадцять років, зникає, лише щоб через три дні його знайшли в Храмі батьки. Коли Йому ставлять природне запитання («Де ви були?»), Він відповідає їм: «Хіба ви не знали, що Я маю бути в домі Мого Отця та в справах Мого Отця?» Але потім терміновість одразу зникає, і Він йде з ними до Назарета, де завершує Своє виховання. Ми не маємо чіткого пояснення, але нам залишається тільки думати: «Чи був один із тих учителів та законників, з якими Він розмовляв, у великій духовній небезпеці, небезпеці втратити віру?» Подібно до цього, в якийсь момент галілейського служіння Господь Ісус без пояснень пропонує Своїм учням відплисти на протилежний берег моря, хоча той берег був територією язичників. Ця пропозиція, мабуть, здавалася нісенітницею. Проте, коли вони прибули, стало зрозуміло, що метою подорожі було врятувати чоловіка, одержимого Легіоном.

Because of the empathy that human beings have for one another, we always desire to come to the rescue of those whom we see in danger. Often we spare no effort in this, and also, fairly often, people have put their own lives in danger to save others, even strangers. This aspect of our life we can appreciate as part of the image of God. The life of the Lord Jesus is full of episodes, in which we see Him rescuing people in danger. But, there is a difference. When we see people in danger, we react. On the other hand, the Lord Jesus knows of the danger from far away by divine knowledge, and He goes directly to the one in danger, in order to save. Thus, again and again, we see mysterious and puzzling details in His life. The icon for this week, the Feast of Mid-Pentecost, depicts just such an episode. The Lord Jesus, during a pilgrimage to Jerusalem when He is twelve years old, disappears, only to be found in the Temple by His parents three days later. When asked the natural question (“Where have you been?”), He replies to them, “Didn’t you know I had to be in my Father’s house and about my Father’s business?” But, then, immediately, the urgency is gone and He goes down Nazareth with them, where He completes His upbringing. We have no explicit explanation, but we are left wondering, “Was one of those teachers and doctors of the Law with whom He was dialoging in great spiritual danger, danger of losing faith?” Similarly, at one point in the Galilean ministry, the Lord Jesus, without explanation, proposes to His disciples that they sail to the opposite shore of the sea, even though that shore was Gentile territory. The proposition must have seemed like nonsense. Nevertheless, when they arrived it became clear that the purpose of the trip was to rescue the man possessed by the Legion.

Сьогоднішнє євангельське читання також є саме таким епізодом. Господь Ісус зазвичай перебував зі Своїми учнями в місті, купуючи продукти. Але Він вирішує залишитися біля криниці під час денної спеки, бо знає, що Йому потрібно бути там, щоб врятувати самарянку. Її Він запрошує дати Йому води. Він дає їй благодать, яка створює в ній зовсім нове життя.

Today’s Gospel reading is also just such an episode. The Lord Jesus would normally be with His disciples in the town purchasing provisions. But, He decides to remain at the well during the heat of the day, because He knows He needs to be there to rescue the Samaritan Woman. She is invited to give Him water. He gives her grace, which creates in her an entirely new life.

Христос завжди однаковий стосовно нас. Його головний пріоритет і місія — спасти нас. У цьому полягає сенс Втілення, як каже нам святий Павло в Посланні до євреїв. Нам потрібно мати впевненість у Його бажанні спасти нас, врятувати нас від зла, яке насувається на нас. Бог не такий, як ми. Він не бажає того, чого не може виконати. Ні, Він хоче врятувати нас. Єдине, що може перешкодити нам бути врятованими, — це наше бажання залишатися в небезпеці.

Christ is always exactly the same in relation to us. It is His overarching priority and mission to save us. This is the very meaning of the Incarnation as St. Paul tells us in the Letter to the Hebrews. We need to have confidence in His desire to save us, to rescue us, from the evils that are arrayed against us. God is not like us. He does not desire things that He cannot accomplish. No, He wants to rescue us. The only thing that can prevent us from being rescued is our will to remain in danger.

Як сказав Господь Ісус під час Свого візиту до дому Закхея, збирача податків, Його місія — шукати і спасати загублених. У цьому, як і в усьому іншому, ми повинні бути подібними до Нього. Ми повинні дозволити Йому шукати і спасати загублених через нас. Свята Тереза ​​Калькуттська часто нагадувала своїм сестрам і помічницям: «У світі після Вознесіння Христос не має інших рук, окрім ваших, жодного іншого язика, окрім вашого».

As the Lord Jesus said on the occasion of His visit to the house of Zacchaeus, the tax collector, His mission is to seek and save the lost. In this, as in all other ways, we have to be like Him. We have to allow Him to seek and save the lost through us. St. Teresa of Calcutta often reminded her sisters and helpers, “In the world after the Ascension, Christ has no other hands than yours, no other tongue than yours.”

Гріх — це справжній параліч Sin is the real paralysis

 

Минулого тижня я дізнався, що наша давня парафіянка Марія (Мері Джо) Сміт померла. Мало хто з вас знав її чи її чоловіка Білла, бо їхні хвороби багато років приковували їх додому. Білл, який десятиліттями доглядав за Марію, помер у вересні 2023 року, а Марія помістили до будинку для людей похилого віку у Франклінтоні, приблизно за годину їзди звідси. Оскільки родина Білла відійшла від практики Віри, ми втратили Марію майже на рік. Тим не менш, ми знайшли її, і я час від часу їздив до неї, щоб відвідати її та причастити у Франклінтоні. На жаль, востаннє я був там наприкінці січня. Хоча я мав намір відвідати її згодом, я захворів на сезонну алергію, яка переросла в бактеріальний синусит. Марія померла у Вербну неділю, 13 квітня.

I learned this past week that our long-time parishioner Mary Jo Smith passed away. Few of you knew her or her husband, Bill, because their ailments kept them homebound for many years. Bill, who was Mary’s caregiver for decades, passed away in September of 2023, and Mary was placed in a nursing home in Franklinton, about an hour away from here. Because Bill’s family had fallen away from the practice of the Faith, we lost track of Mary for almost a year. Nevertheless, we found her, and I would go from time to time to visit her and give her Holy Communion in Franklinton. Sadly, the last time I was there was in late January. Although it was my intention to visit subsequently, I got sick with my seasonal allergies, which turned into bacterial sinusitis. Mary died on Palm Sunday, 13 April.

Марія була дитиною тієї старої української імміграції, яка приїхала до Сполучених Штатів ні з чим, але завдяки величезній особистій та громадській жертві збудувала старі українські католицькі церкви та школи в іржавих поясах Пенсильванії та Огайо, які й досі дуже й дуже вражають. Марія була однокласницею нашого колишнього єпископа, першого єпископа цієї єпархії, владики Роберта Москаля, в українській католицькій школі при парафії Святої Трійці в Карнегі, штат Пенсильванія, де зараз виконує своє служіння отець Джейсон Чаррон, колишній парох цієї парафії.

Mary was the child of that old Ukrainian immigration that came to the United States with nothing, but through tremendous personal and community sacrifice had built the old Ukrainian Catholic churches and schools in the Pennsylvania and Ohio rust belts that are still very, very impressive today. Mary was, in fact, a classmate of our former bishop, the first bishop of this eparchy, Vladyka Robert Moskal, in the Ukrainian Catholic school at Holy Trinity parish in Carnegie, PA, where Father Jason Charron, former pastor of this parish, now exercises his ministry.

У Марії було надзвичайне, особисте розуміння цього євангельського читання, яке ми чули сьогодні, тому що, коли вона була ще жінкою середнього віку, їй поставили діагноз розсіяний склероз. Хвороба прогресувала швидше, ніж у більшості випадків, і вона була прикута до ліжка протягом останніх тридцяти з гаком років свого життя. Її переслідував справжній параліч, що полягав у повільній, але постійно прискорюваній втраті контролю над своїм тілом. Вона розповіла мені, що в різні часи люди казали їй: «Мері, я не знаю, як ти можеш з цим впоратися? Якби це було на моєму місці, я не знаю, що б я робила». Однак Марія була практичною та реалістичною. Вона відповідала: «Розсіяний склероз — це як і все інше. Ти просто встаєш щоранку і вирішуєш жити». Іншими словами, Марія розуміла, що розсіяний склероз — це її реальність і її хрест. Відкидаючи будь-яку спокусу саможалю, вона з радістю прийняла свій хрест і в цьому знайшла велику свободу.

Mary had extraordinary, personal insights into this Gospel reading, which we had today, because, when she was still a middle-aged woman, she was diagnosed with multiple sclerosis. The disease progressed more rapidly than in most cases, and she was confined to her bed for the last thirty-some years of her life. Hers was a real paralysis, consisting of the slow, but ever-accelerating, loss of control over her body. She told me that at various times people had commented to her, “Mary, I don’t know how you can deal with this? If it were me, I don’t know what I would do.” Yet, Mary was practical and realistic. She would reply, “MS is like anything else. You just get up every morning and decide to live.” In other words, Mary understood that MS was her reality and her cross. Rejecting every temptation to self-pity, she accepted her cross with gladness and, in that, she found a great deal of freedom.

Так само, як і Марія, якщо ми серйозно ставимося до наслідування Христа, ми виявляємо, що наш справжній діапазон руху походить від життя в Божій волі. Те, що справді обмежує наш рух, – це гріх, наше свідоме відвернення від Бога, відмова жити за Його планом для нас. Наприкінці минулого століття в Уругваї був відомий католицький лідер на ім'я Омар Ібаргоєн. Коли в Омара діагностували рак, він серйозно доклав зусиль, щоб співпрацювати в лікуванні. Проте, коли рак поширився на його печінку, а потім на легені, він став взірцем для оточуючих за свою терплячу, радісну покору. Зрештою, в останні хвилини свого життя, сповнений глибокого спокою, він передав таке послання своїй родині та друзям: «Віддаймося в обійми Бога, знаючи, що Його план для кожного з нас досконалий… найкращий… хоча на даний момент ми можемо цього не розуміти. Це прийняття дало мені сили та спокій, необхідні для того, щоб зустрічати кожен день і поглиблювати свою віру та вдячність за життя, яке триває вічно. Що б не сталося, я знаю, що все буде добре. Все буде досконало».

Just like Mary, if we are serious about following Christ, we find that our true range of motion comes from living in God’s will. That which truly restricts our motion is sin, our willful turning away from God, refusing to live according to His plan for us. At the end of the last century, there was a well-known Catholic leader in Uruguay by the name of Omar Ibargoyen. When Omar was diagnosed with cancer, he seriously applied himself to cooperate with the treatment. Nevertheless, when the cancer spread to his liver and then to his lungs, he became a model to those around him for his patient, joyful resignation. In the end, in his final moments, filled with profound peace, he gave this message to his family and friends: “Let us abandon ourselves in the arms of God, knowing that His plan for each of us is perfect… the best… although at the moment we may not understand it. This acceptance has given me the strength and peace necessary to face each day and deepen my faith and gratitude for life that continues forever. Whatever happens, I know everything will be alright. Everything will be perfect.”

Брати і сестри у Христі, радісне прийняття Божої волі знімає з нас параліч гріха та тривоги і робить усе, так, досконалим. З вірою ми віддаємо себе в руки нашого люблячого Отця, Який послав Свого Сина померти за наші гріхи та дав нам дар вічного життя через Своє воскресіння. Кожна мить є підтвердженням того, що ми можемо довіряти, і в цій довірі ми живемо та рухаємося вільно зі свободою дітей Божих.

Brothers and sisters in Christ, joyful acceptance of God’s will removes from us the paralysis of sin and anxiety and makes everything, yes, perfect. In faith, we place ourselves in the hands of our loving Father, Who sent His Son to die for our sins and give us the gift of unending life through His resurrection. Every moment is confirmation that we can trust, and in that trust we live and move freely with the liberty of children of God.  

Страх Божий—цілком інший від світового страху The fear of God is completely different from worldly fear

 

Сьогодні, ми чули оригінальний кінець Євангелія від Святого Марка. Чому Євангеліє закінчувалося незвичайним і чудовим способом? Тому що це євангеліє було написаним, щоб бути передмовою до дуже древнього богослужіння таїнства хрещення. Раптом після того, що мироносиці втікали від гробу, відправа святого таїнства хрещення починалася зі зануренням оглашеного у воді хрещеного купелю. Тож, неофіт, піднімаючись з купелі, став як перша особа зустрічаючи Христа після Його воскресіння з мертвих, стаючи з’єднаним з Його стражданням, смертю та воскресінням через хрещення у Нього. Так, як Святий Павло нам каже, «Всі ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися.»

Today, we heard the original ending of the Gospel According to Saint Mark. Why does the Gospel end in this extraordinary and strange way? Because this Gospel was written to be introduction to a very ancient baptismal service. Immediately after the myrrhbearers fled from the tomb, the service of the holy mystery of Baptism began with the immersion of the catechumen in the water of the baptismal fount. Thus, the neophyte, coming up from the fount, became like the first person to meet Christ after His resurrection from the dead, becoming united with His suffering, death and resurrection through baptism in Him. Just as the Holy Apostle Paul tells us, “All you, who have been baptized into Christ have put on Christ.”

Євангельське читання нам дає нагоду, щоб роздумувати над концептом «страху» і пізнавати те, що страх, який Бог наказує нам, є дуже іншим від того, що є звичайним у світі. Мироносиці втікали від гробу, тому що вони не знали те, як відповідати емоційно та мисленно на чудові новини, які ангели виявляли їм. Тим самим способом, ми знаємо у нашому житті те, що радість і смуток часто несуть ту саму відповідь, і тож ми говоримо про «сльози радости», але «сльози жалю» також, тому що наш обмежений людський розум не є приготовленим, щоб керувати думками, які приходять від крайности нашої свідомости. Тож, часто наші емоційні відповіді не є відповідними до випадків, і наприклад наша відповідь до великого насильства є реготом, і наша відповідь до доброї зворотности нашої долі є страхом.

The Gospel reading gives us the opportunity to reflect on the concept of “fear” and to realize that the fear, which God commands of us is very different from that, which is common in the world. The myrrhbearers fled from the tomb, because they didn’t know how to respond emotionally and mentally to the wonderful news, which the angels revealed to them. In just the same way, we know in our own life that joy and sadness often bring the same response, and so we speak of “tears of joy,” but also “tears of sorrow,” because our limited human mind is not prepared to handle thoughts, which come from the extremes of our consciousness. Thus, often our emotional responses are inappropriate to the circumstances, and, for example, our response to great brutality is laughter, and our response to a good reversal of our fortune is fear.

Іншими словами, природний страх є автоматичною відповіддю до всіх стимулів, які є зовні нашого звичайного досвіду. Ця відповідь є автоматичною, але, після цієї відповіді, ми тоді маємо вибір, щоб продовжувати у страсі, або відкидати страх внаслідок нашої віри у Христі. Світовий страх є порожнім для тих, що є у Христі, заради воскресіння Христового. Нарешті, якщо ми віруємо в те, що Христос є воскреслим від мертвих і ми беремо участь у цьому воскресінні, тоді ми не маємо нічого, щоб страхатися, тому що для людських істот смерть є основним страхом.

In other words, natural fear is an automatic response to all stimuli, which are outside our ordinary experience. This response is automatic, but, after this response, we then have a choice to continue in fear, or to reject fear on account of our faith in Christ. Worldly fear is empty for those, who are in Christ, because of the resurrection. After all, if we believe that Christ is risen from the dead, and that we partake of that resurrection, then we have nothing to fear, because for human beings death is the fundamental fear.

Світовий страх, який є завжди спорідненим зі страхом смерти, є цілком іншим від Божого страху, бо Божий страх є чеснотою. Божий страх не є страхом покарання, і навіть менше смерти, але страх дитини, яка страхається, щоб бути неподобаним батькові. Християни є Божими дітьми, і тож ми страхаємося, щоб кривдити Бога через гріх. Ми знаємо те, що гріх єдиний кривдить Бога, і тоді через чесноту Божого страху, ми відкидаємо спокусу і уникаємо нагоди, які можливо несуть нас до гріха. Як Божа дитина, кожен вибір має основу у запитанні: Ця поведінка подобається Богові або ні? Нарешті, ми знаємо те, коли що-небудь є Богові неподобним, воно не може поправді бути корисним для нас, тому що Бог хоче нашого добробуту безумовно. Добробут означає жити згідно специфічного способу встановленого Богом, тому що Він—наш Створитель. Конформування наших думок і дій до Його наміру для нас, це є значенням «правди». Для цієї причини, християни не можуть захоплювати ідею, тобто те, що більше від однієї правди існує. Ні, має бути одна та єдина правда, тому що Створитель—один і єдиний.

Worldly fear, which is always related to the fear of death, is completely different from the fear of God, since the fear of God is a virtue. The fear of God is not fear of punishment, and even less of death, but the fear of a child, who fears lest he be displeasing to his parent. Christians are God’s children, and so we fear lest we offend God through sin. We know that only sin offends God, and then through the virtue of the fear of God, we reject temptation and avoid occasions, which perhaps lead us to sin. As a child of God, each choice has its foundation in the question: Is this behavior pleasing to God or not? After all, we know that something that is displeasing to God cannot be truly useful for us, because God wants our welfare unconditionally. Welfare means living in a specific way established by God, because He is our Creator. The conformity of our thoughts and actions to His intention for us is the meaning of “truth.” For this reason, Christians cannot embrace the idea that there is more than one truth. No, there has to be one truth, and only one, because there is one, and only one, Creator.

Дуже добрий вираз чесноти Божого страху є практикою смиренности, особливо того, що називається першим ступнем смиренности. Ця практика означає те, що ми завжди пам’ятаємо те, що ми є під Божим виглядом, бо Він бачить всі наші діла, слова, навіть думки. Напочатку кожного дня, ми повинні робити резолюцію, щоб практикувати той ступінь смиренности.

A very good expression of the virtue of the fear of God is the practice of humility, especially what is referred to as the first degree of humility. This practice means that we always remember that we are under the gaze of God, since He sees all our actions, words, and even thoughts. We should make a resolution at the beginning of every day to practice that degree of humility.