«Господь — чоловік війни»: Ми повинні боротися, показуючи свою вірність нашому новому Цареві “The Lord is a man of war”: We have to struggle, showing our allegiance to our new King

Ця неділя визначена як Неділя Святих Праотців. Це одна з двох неділь, які спеціально та цілеспрямовано готують нас до свята Різдва Господа нашого Ісуса Христа 25 грудня. Мета цих двох недільних святкувань — дати нам можливість поміркувати над історією світу до пришестя Христа, поміркувати над століттями очікування обіцяного викуплення. Тому цієї неділі Церква закликає нас поміркувати над життям усіх праведників, які жили до того, як Бог дав Закон пророку Мойсею на горі Синай. Тож сьогодні ми головним чином згадуємо патріархів Авраама, Ісаака та Якова. Наступної неділі, Неділі Отців, ми згадаємо всіх праведників, які жили після дарування Закону, і серед цієї групи пророк Даниїл займатиме дуже чільне місце, тому що саме йому були дані дуже чіткі́ одкровення щодо пришестя Месії.

This Sunday is designated as the Sunday of the Holy Forefathers. This is one of two Sundays that specifically and intentionally prepare us for the feast of the Nativity of our Lord Jesus Christ on the 25^th day of December. The intent of these two Sunday commemorations is to give us an opportunity to meditate on the history of the world before the coming of Christ, to reflect on the centuries of waiting in expectation for the promised redemption. Therefore, on this Sunday, the Church calls us to reflect upon the lives of all the righteous people, who lived before God gave the Law to the Prophet Moses on Mount Sinai. So, today, we principally commemorate the Patriarchs, Abraham, Isaac and Jacob. Next Sunday, the Sunday of the Fathers, we will commemorate all the righteous people, who lived after the giving of the Law, and, among this group, the Prophet Daniel will have a very prominent place, because it was to him that very clear revelations were made regarding the coming of the Messiah.

Сьогоднішнє читання послання взято з Послання святого апостола Павла до Колосян. У цьому уривку, який ми чули сьогодні, святий Павло починає з обнадійливої ​​новини: «Коли ж з’явиться Христос, ваше життя, тоді й ви з’явитеся з Ним у славі». Це стислий виклад надії Євангелія Христового. Кожен з нас може сподіватися на участь у славному Небесному Царстві, коли з’явиться Христос, наше життя. Однак, само собою зрозуміло, що ми можемо мати цю надію лише тоді, коли Христос справді є нашим життям. Павло далі пояснює, що ми повинні робити, щоб Христос справді був нашим життям. Він каже: «Умертвіть же земні ваші члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, злу пожадливість та зажерливість, яка є ідолослужінням». Іншими словами, Павло каже, що для того, щоб Христос справді був нашим життям, ми повинні виключити з нашого життя ці інші речі, які панують над нами. Ми повинні знищити їхні претензії на нас, щоб ми могли справді нале́жати Христу. Цей список, який святий Павло наводить нам у цьому уривку (розпуста, нечистота, пристрасть, зла пожадливість та жадібність, яка є ідолопоклонством), є переліком імен демонів, фальшивих богів, коли́шніх правителів цього світу, яких Христос переміг Своїми життєдайними стражданнями, смертю та воскресінням. З цієї причини Павло продовжує: «Через них гнів Божий гряде на непокірних». Хто такі непокірні? Ті, хто не віддає своєї вірності Господу Ісусу, новому правителю, який скинув тиранів, що спокушають нас грішити, і віддав нас у рабство гріха. Усі ми починали своє життя як раби цих тиранів. Ось чому святий Павло каже: «Так само й ви колись поводилися, живучи так». Проте наше хрещення у Христа спасло нас. У цьому хрещенні ми остаточно змінили свою вірність з наших старих рабовласників на нашого нового Царя, єдиного законного Царя, Самого Бога, Ісуса Христа.

The epistle reading today is taken from the Letter of the Holy Apostle Paul to the Colossians. In this passage that we heard today, St. Paul begins with hopeful news: “When Christ your life appears, then you too will appear with him in glory.” This is a succinct statement of the hope of the Gospel of Christ. Each of us can hope for a share in the glorious Heavenly Kingdom when Christ our life appears. Yet, it goes without saying that we can only have this hope if Christ is indeed our life. Paul goes on to explain what we must do for Christ to really, truly be our life. He says, “Put to death then the parts of you that are earthly: immorality, impurity, passion, evil desire, and the greed that is idolatry.” In other words, what Paul is saying is that, in order for Christ to really be our life, we must eliminate from our life these other things that have a lordship over us. We must destroy their claims on us, so that we can truly belong to Christ. This list that St. Paul gives us in this passage (immorality, impurity, passion, evil desire, and the greed that is idolatry) is a list of the names of demons, false gods, the former rulers of this world that Christ has defeated through His life-giving suffering, death and resurrection. For this reason, Paul goes on to say, “Because of these the wrath of God is coming upon the disobedient.” Who are the disobedient? Those who do not give their allegiance to the Lord Jesus, the new ruler, who has deposed the tyrants who tempt us to sin and put us in slavery to sin. All of us started out in life as slaves of these tyrants. This is the reason why St. Paul says, “By these you too once conducted yourselves, when you lived in that way.” Nevertheless, our baptism into Christ has saved us. In that baptism we have definitively switched our allegiance from our old slave masters to our new King, the only legitimate King, God Himself, Jesus Christ.

Брати і сестри, хрещення, ця зміна вірності, було початком, але тепер ми повинні боротися. Ми повинні довести, що ми справжні вороги правителів старого світу, бо́рючись з ними силою та мужністю Христа. Саме тому святий Павло дає нам другий, більш чіткий список їхніх імен, тобто їхніх справ. Він каже нам: «Але тепер відкиньте все це: гнів, лють, злобу, наклеп, непристойну мову з ваших уст. Не говоріть неправди один одному, бо ви скинули з себе старого чоловіка з його вчинками та одягли́ся в нового, що відновлюється для пізнання за образом свого Творця». Іншими словами, кожен з нас повинен боротися з силою, яка дана нам у нашому хрещенні та оновлена ​​в нас через Святу Сповідь та Божественну Євхаристію, щоб залишатися близькими до Христа в молитві, боротися зі спокусами та знищувати пристрасті в нас через самозречення. Нам слід завжди пам’ятати слова пророка Мойсея в Книзі Вихід, а саме, що «Господь — чоловік війни», і не менш відрезвляюче твердження в Книзі Йова, що «життя людини в цьому світі — це війна».

Brothers and sisters, baptism, that switching of allegiance, was the beginning, but now we must struggle. We must prove ourselves to be true enemies to the old world-rulers by fighting them with the power and courage of Christ. This is the reason why St. Paul gives us a second, more explicit list of their names, that is, their works. He tells us, “But now you must put them all away: anger, fury, malice, slander, and obscene language out of your mouths. Stop lying to one another, since you have taken off the old self with its practices and have put on the new self, which is being renewed, for knowledge, in the image of its Creator.” In other words, each of us must struggle with the strength that is given to us in our baptism and renewed in us through Holy Confession and the Divine Eucharist, to remain close to Christ in prayer, fight temptation, and destroy the passions within us through self-denial. We should always remember what is said by the Prophet Moses in the Book of Exodus, namely, that “the Lord is a man of war,” and the equally sobering pronouncement in the Book of Job that “a man’s life in this world is a warfare.”

Брати і сестри, Той, Хто народився у Вифлеємі Юдейському, Хто лежить у яслах, є Господом Саваотом (Воло́дарем армій). Тільки ті, хто бореться та воює в Його війська́х, дійсно належать Його Царству.

Brothers and sisters, the One born in Bethlehem of Judea, Who lies in the manger is the Lord of Armies. Only those who struggle and fight in His armies are welcome to His Kingdom.

Nativity III: The Incarnation is the Key to Peace

The season of Advent, the traditional period of preparation before the feasts of Christmas and Epiphany (the Christmas Holy Days) is the perfect opportunity to revisit some of the hymns authored by our father among the saints Ephrem the Syrian. First, let's remember the context in which these extraordinary works were formed. Ephrem's voluminous output is due to the fact that he was leading a choir formed by members of his own ascetical community (the B'nai Qyama-- the Sons of the Covenant). Often, he would write the hymns that were then chanted under his direction.

In Hymn III on the Nativity, Ephrem celebrates the way that the Christmas feast is the key to understanding the rest of the year. He argues that all the other feasts attain light from this feast, that is, they take their meaning from the Christmas feast. He writes, "All the days from the Treasure of Thy bright day gain blessings. All the feasts from the stores of this feast have their fairness and their ornaments... A store of medicines is this Thy great day, because on it shone forth the Medicine of Life to the wounded!" He then goes on to explain how the feasts of Epiphany and Pascha (Easter) depend on the Christmas feast. Once he has established these three feasts, he goes back and fills in all the gaps, showing how Lent and all the Gospel readings on the Sundays before Lent and during Lent attain their brightness and clarity from the light of Christmas. This unity of the whole Church's liturgy leads to St. Ephrem giving voice to a very fervent prayer to Christ: "Heal us, O my Master, every time that we see Thy feast. May it cause rumors that we have heard to pass away. Our mind wanders amid these voices. O Voice of the Father, still [other] voices; the world is noisy, in Thee let it gain itself quiet; for by Thee the sea was stilled of its storms."

For St. Ephrem, the Mystery of the Incarnation (showing forth in its feast, the feast of Christmas) is what gives meaning and sense to everything else. Christmas is then hermeneutical key by which the rest of Creation is rendered intelligible. Because of the unifying action of the Incarnation in us, the world with all its noise and tumult is rendered quiet. This is the action of the Medicine of Life. It heals the noise, busyness and disquiet within us.

Nevertheless, what the Mystery of the Incarnation does objectively is not what it does automatically. No, on the contrary, we have to willingly descend into the mystery of this feast, put it on like a coat, and sit in it like a room. Our Father Among the Saints Moses the Ethiopian is famous for saying to his disciples, "Sit in your room, and it will teach you everything." In this period of serious prayer, fasting and almsgiving, the cave of Bethlehem has to become our home, as we ponder as ceaselessly as possible the truth of God becoming man for our salvation. With the eyes of God, look deeply into the manger by means of your own creativity. No two persons' reflection will ever be the same. Think how the Church is enriched if all her children fervently pray in this way. In the midst of all the turmoil of the 19th century, Dom Prosper Gueranger is famous for his peaceful reflection on the birth of the Lord Jesus. He thought of the feasts of the saints surrounding the feast of the Nativity as a royal and holy entourage gathered to welcome the King of the Universe. He thought of these great saints as being personally present in the cave-stable of Bethlehem. Their very variety was a great source of deep insight into the Incarnation itself: St. Stephen the Protomartyr, St. John the Evangelist, St. Thomas a Becket, the Holy Innocents of Jerusalem and its environs. Gueranger pondered, "what does it mean that so many of these gave their lives?" His conclusion-- the Lord Jesus is a Master all-loving and all-lovable, but He is not easy. He puts great demands on us for such is the internal, intrinsic logic of love. As all the members of the entourage of the Great, Loving King had to give their lives, so I too must give my life, gladly, joyfully, completely.

ЯК БАГАТІТИ В БОЗІ HOW TO BE RICH IN GOD

 

Ми людські істоти маємо тенденцію, щоб залежити від наших власних ресурсах, замість того, щоб залежити від Бога. Чоловік, у сьогоднішньому євангелії був упевненим про свою здатність у фінансовому керуванні, і він зробив стратегу, щоб випробувати свою проблему. Природно, ідея, яку Господь наш Ісус Христос тут промовляє є тою, що наше багатство над потребою не є для нас, але для інших, і навіть як це правдиво в рамках пшениці та комор, так, навіть більше, це доречне для наших внутрішніх ресурсів. Ми мусимо пізнати те, що наші мисленні і фізичні ресурси є даними Богом для нашого спасіння, бо у всесвіті нашого розуму, у комплексі наших здібностей, ми знайдемо багатство радости, а також страждання, яке є нашим особистим  шляхом до єднання з Богом.

We human beings have the tendency to rely on our own resources, rather than relying on God.  The man in the today’s gospel was confident in his ability in financial management, and he made a strategy to solve his problem. Naturally, the idea that our Lord Jesus Christ here proclaims is that our wealth over and above necessity is not for us, but for others, and even as this is true in the areas of wheat and barns, so this applies even more to our interior resources. We must recognize that our mental and physical resources are given to us by God for our salvation, since, in the universe of our mind, in the complex of our abilities, we find a wealth of joy, but also suffering, which is our personal path to union with God.

Тож, у нашому житті, пшениця і комори чоловіка у сьогоднішній притчі є метафорами тих самих здібностей, які Бог нам дав, щоб завершити наше освячення через любов. У цьому сенсі, врожай є завжди багатим, тому що, незважаючи на меншість або більшість наших здібностей, любов є завжди потенційно рівною. Наприклад, мабуть я маю дуже великі здібности, але я вживаю їх малою любов’ю; проте, мій ближній є більшим від мене, тому що, хоча Бог йому дав дуже маленьку здібність, він використовує її  з великою любов’ю. Це більше Богові подобається.

So, in our life, the wheat and barns of the man in today’s parable are metaphors of those same abilities that God gave us to accomplish our sanctification through love. In this sense, the harvest is always rich, because, despite the meanness or greatness of our abilities, love is always potentially equal. For example, perhaps I have very great abilities, but I use them with little love; nevertheless, my neighbor is greater than I am, because God gave him a very little ability, but he uses it with great love. This pleases God more.

Якщо ми маємо сумніви про важливість того, щоб вживати здібности у служінні іншим, ми можемо думати про інші притчі, які мають той самий пункт. Наприклад, у притчі талантів ми знаходимо трьох чоловіків, які всі різняться у своїх здібностях, бо один має десять талантів, другий—п’ять, і третій—один. Ніхто не є засудженим, крім того, хто ніщо не зробив з талантом, а заховав його у землі. Подібним способом, ми маємо приклад притчі десятьох дів. П’ять дів, які були мудрими мали посуди олії разом зі своїми лямпами, але немудрі діви не купили олію, і тож свої лямпи були погашеними перед приходом жениха. Така страшна доля! Господь їм каже, «Я ніколи не пізнав вас! Геть! Ви—лицеміри.» Отже, ми можемо бачити те, що всі ці нагоди у цих притчах є о́писами любови, бо вони всі включать ідею соціальної розмови: комерція з великими сумами грошей і куплення олії.  Вони є описами любови, яку людські істоти практикують один до одного.

If we have doubts about the importance of using our abilities in the service of others, we can consider the other parables, which have the same point. For example, in the Parable of the Talents we find three men, who all differ from one another in their abilities, since one has ten talents, a second, five and a third, one. No one is condemned except the one, who did nothing with his talent, but buried it in the ground. In the same way, we have the example of the Parable of the Ten Virgins. Five virgins, who were wise, had vessels of oil together with their lamps, but the unwise virgins did not buy oil, and so their lamps went out before the arrival of the bridegroom. What an awful fate! The Lord says to them, “I never knew you! Depart from me, you evildoers.” Thus, we can see that all these events in these parables are descriptions of love, since they all include the idea of social interaction: commerce with great sums of money and the purchase of oil. They are descriptions of the love, which human beings practice towards one another.

Отож, кожен з нас має різні здібности; деякі мають дуже великі здібности, та інші мають менші, але любов є в змозі створити нас рівними. Любов є багатством, яке ми маємо обов’язок, щоб розділити один для одного. Вона є безмежним багатством, ніколи не зменшуючи. Коли ми доглядаємо внутрішньо на всіх наших здібностях і звершеннях, довіряючи їм, ми повинні пам’ятати те, що ми маємо безмежне джерело всіх речей, які є необхідними до нашого спасіння, не у нас, але у воплоченні Господа нашого. Воплочення є досконалістю людської природи, тому що це є перфектним єднанням нашої людської природи з безмежним Богом. Навіть якщо ми маємо найбільші звершення і здібности у людській історії, а ще це ніщо у порівнянні з безмежним Добром. Тож, щоб бути у Христі є дуже великим і страшним, чудовим таїнством. Воплочення Господа Ісуса нам дає все, що потрібне так, як Святий Апостол Петро каже, «Його божественна влада нам дає всі речі, які є необхідними до життя і святости.» Що є «великим врожаєм» наших власних здібностей і завершень у порівнянні з Божим Добром, яке є доступним для нас у воплоченні? Від цієї скарбниці ми можемо приймати що-небудь, що ми потребуємо.

Thus, each of us has different abilities; some have very great abilities, and others have lesser ones, but love is able to make us equal. Love is the wealth that we have an obligation to share with one another. It is an infinite wealth, never decreasing. When we look interiorly upon our abilities and accomplishments, trusting in them, we should remember that we have an infinite source of everything that is necessary for our salvation, not in us, but in the Incarnation of our Lord. The Incarnation is the perfection of human nature, because this is the perfect union of our nature with the infinite God. Even if we have the greatest abilities and accomplishments in human history, still this is nothing in comparison with infinite Good. So, being in Christ is a very great and awesome, wonderful mystery. The Incarnation of the Lord Jesus gives us everything necessary, just as the Holy Apostle Peter says, “His divine power gives us all things necessary to life and holiness.” What is the “great harvest” of our own abilities and accomplishments in comparison with the Good, which is God, available to us in the Incarnation? From this treasury we can receive whatever we need.

Тож, що ми потребуємо робити, щоб «багатіти в Бозі» як євангеліє каже? Ми мусимо довіряти Богові а не в собі. Ми мусимо зупинятися, щоб думати про наші здібности і завершення у порівнянні з іншими, і зосереджуватися на любові, що з нею ми мусимо вживати всі Божі дари, особливо наші здібности. Так як Святий Апостол Павла нам каже, «що-небудь не є з любови, це гріх.»

So, what must we do to be “rich towards God” as the gospel says? We must trust in God and not in ourselves. We must cease thinking about our abilities and accomplishments in comparison with others, and focus on the love with which we must use all of God’s gifts, especially our abilities. Just as the Holy Apostle Paul tells us, “whatever is not from love, is sin.”

The Lord’s Remembrance Господня Пам’ять

 

When preaching on this passage in St. Luke’s Gospel, Our Holy Father Cyril of Alexandria notes the fact that the rich man is not named, while the poor man is. St. Cyril immediately connects this fact with various other verses in the Holy Scriptures and concludes: Only the compassionate man is remembered by the Lord. Cyril calls attention to the verse of Psalm 15, in which King David declares, “I will not so much as make mention of their names with my lips.” Similarly, in the parable of the wise and the foolish virgins, the Lord ultimately says to the foolish virgins, “I never knew you. Depart from me, you workers of iniquity.” In another passage, we find the Lord Jesus saying that He will acknowledge before the throne of His Father only those who acknowledge Him before other human beings.   Also, in the Old Testament, the Lord’s remembrance is very often synonymous with salvation. For example, in the story about Noah and the Great Flood, after the flood has destroyed the entire earth, except for Noah and his family and the animals with him in the ark, the text declares, “but God remembered Noah.”   Similarly, in the Book of the Prophet Jonah, Jonah’s song speaks about the prophet remembering the Lord in the time of his distress, but it also speaks about the Lord remembering His prophet. The Lord, throughout the Old Testament, remembers the covenants that He has made, and the Lord “remembering” Abraham, Isaac and Jacob is a frequent way of speaking about the salvation of Israel.   Thus, what we have in this concept of “remembrance” on the part of God, and on the part of his holy ones, His people, is a mutual acknowledgment of presence. What the Lord remembers is present, not absent, and His people are continually called to enter into just that same kind of remembrance. In fact, the Hebrew language has a special word for this kind of remembrance: zikaron.   The concept of zikaron is everywhere present in the Divine Liturgy, because, according to the Lord’s command, we celebrate the Liturgy in remembrance of Him, and it is that remembrance that makes Him present, really and truly. In the same way, during the Divine Liturgy, we constantly call on the Lord to remember this or that person, or this or that group. Particularly during the Anaphora, the verb to remember is everywhere.   Zikaron affects a real presence and, thus, a real relationship, in which we bring our concerns to the Lord, and He strengthens and confirms us, turning towards us in the remembrance. We should call to mind that this same act of remembrance is mentioned prominently in the service for the deceased. There, we beg the Lord for “eternal memory” for our departed loved ones. We are not asking that the world remember them forever. No, we are asking for their salvation, because whatever the Lord remembers remains in the existence and life.   We want the Lord to lovingly remember us at all times. We want to be assured that the Lord God Himself, the Almighty, is personally involved in our life, guiding us and helping us. We have many reasons to believe that He is most eager to do so, both from the Holy Scriptures and the Tradition of the Church. Think for example about the fact that He appoints guardian angels over each one of us, and not only that. He appoints a further angel guardian over each of our associations, our meetings, no matter how brief.     We want God to remember us with loving intention, but in order for us to reap the benefits of this loving remembrance we must remember God. Just as the Lord Jesus Himself tells us: “If anyone denies Me before men, him will I deny before the throne of my Heavenly Father; and if anyone confesses Me before men, him will I also acknowledge before my Father in Heaven and before the holy angels.” Remembrance of God must become a way of life for us. After all, God’s remembrance of us is what keeps us in being. This culture that we live in has many faults and many sicknesses, but one is greater than all the others: Forgetfulness of God. It is the source of all the other problems. We pray morning and evening, we go to church on Sundays and feasts, but we must be careful that we do not forget God in between. We must strive constantly for continuous remembrance of God. Remembering Him, we must frequently raise our minds to Him, confess our sins to Him, ask His help and guidance.

Проповідуючи про цей уривок у Євангелії від Святого Луки, наш святий Отець Кирил Олександрійський нотує те, що багатий у цій притчі немає імення, але ми знаємо ім’я бідного чоловіка. Святий Кирил раптом злучує цей факт з іншими уривками у Святому Письмі, і робить висновок: Господь тільки пом’яне співчуттєвого чоловіка. Кирил цитує вірш 15-ого псалму, в якому Цар Давид проголошує, «Я не буду навіть вимовляти їхні ймення губ́а́ми моїми.» Подібним способом, у притчі про мудрих і немудрих дів, накінець, Господь говорить немудрим дівам, «я ніколи не пізнав вас. Геть, робітниці лукавства!» У іншому місці, ми чуємо те, що Господь Ісус визнаватиме перед престолом Його Отця тільки тих, хто визнали Його перед іншими людьми.   Також, у старому завіті, Господня пам’ять дуже часто однозначна зі спасінням. Наприклад, у оповіданні про Ноя і Великий Потоп, після того, коли потоп знищив всю землю крім Ноя, його сім’я і тварини у ковчезі, текст каже, «але Бог пом’янув Ноя.»     Подібним способом, у пророцтві Святого Пророка Йони, пісня Йони описує пророка, хто пам’ятає Господа у його турботі, але ця книга також говорить те, що Господь пом’янув Його пророка. Господь через цілий старий завіт, пам’ятає заповіти, які Він зробив, і «Бог пам’ятає Авраама, Ісаака та Якова» є часто шляхом, щоб говорити про спасіння Ізраїля. Тож, те, що ми бачимо у цьому концепті «пам’яті», і Бога і Його святих, Його народу, це взаємне визначення присутности. Те, що Бог пам’ятає, це присутнє, ані відсутнє, і Він постійно кличе Його народ, щоб входити в ту саму пам’ять. Фактично, єврейська мова має спеціальне слово для пам’яті цього сорту: зикарон.     Концепт «зикарон» є всюди у Службі Божій, тому що, згідно з наказом Господа, ми виправляємо у Його пам’яті, і ця пам’ять робить Його присутнім, дійсно і реально. Тим самим способом, під час Служби Божої, ми постійно просимо у Господа, щоб пом’янути певних людей або груп. Особливо, під час Анафори, дієслово «пом’янути» є всюди.    Зикарон створює правдиву присутність, і тож, правдиву спорідненість, якою ми приносимо нашу дбайливість Господеві, і Він підсилює і підтверджує нас, звертаючись до нас у пам’яті. Ми повинні нотувати те, що та сама дія пам’яті грає дуже велику роль у богослужінні за померлих. Там, ми просимо у Господа «вічної пам’яті» для наших усопших родичів. Ми не просимо того, що світ пом’янув би їх навіки. Ні, ми просимо їхнього спасіння, тому що якщо Господь пом’яне їх, вони залишатимуться у існуванні і житті.   Ми хочемо того, що Господь пом’яне нас завжди. Ми хочемо упевнености того, що Сам Господь, Вседержитель, особисто діє у нашому житті, керуючи нами і нам допомаючи. Ми маємо багато причин, у Святому Письмі й традиції Церкви, щоб вірити в те, що Він готовий, щоб це робити. Думайте, наприклад, про цей факт: Він встановлює ангелів хоронителів над кожним з нас, і не тільки це, але Він встановлює додаткового ангела хоронителя над кожним нашим спілкуванням і зустрічю, навіть дуже коротко.   Ми хочемо того, що Бог пом’яне нас люблячим наміром, але, щоб приймати користь цієї люблячої пам’яті, ми мусимо пам’ятати Бога. Так, як Господь Ісус нам каже: «Якщо хто-небудь відрікається Мене перед людьми, того Я буду відрікатися перед престолом мого Небесного Отця; і якщо хто-небудь сповідає Мене перед людьми, того Я буду сповідати також перед моїм Отцем на небі з усіма святими ангелами.» Пам’ять про Бога має стати шляхом життя для нас. Зрештою, Божа пам’ять про нас є тим, що тримає нас у існуванні. Ця культура, в якій ми живемо, має багато недоліків і недуг, але одне з них є більшим від всіх інших: забуття про Бога. Це джерело всіх інших проблем. Ми молимося уранці та увечері, ми йдемо до Церкви в неділю і свята, але нам треба бути дбайливими, щоб не забути про Бога між цими речами. Ми мусимо пробувати постійно, щоб мати Бога на спомин. Пам’ятаючи Його, ми повинні часто піднімати наші серця і розуми до Нього, і сповідати наші гріхи, шукати Його допомогу і керування.

 

The Life of the Saints: The Truly Natural Life

In the late nineteen-sixties, a Christian man in Egypt comes home from an exhausting day at his factory job. He lives in a room in his brother's house in a mid-size city in Lower Egypt. When he arrives at the house, his brother is waiting for him. His brother tells him: "You have to move out. My wife doesn't like you living here." That night the man slept barely at all. In the morning, he got up, put all his belongings in a duffle bag and left before dawn, without having had anything to eat, walking to the train station to catch the train into Cairo. He had only enough money in his wallet for the fare. After he had purchased his ticket, he made his way through the crowd to go to his platform. Suddenly, he saw lying on the pavement in front of him a small amount of paper money, not much, but enough that he took the money and went to a nearby vendor and purchased some typical Egyptian fare, fava beans and falafel. Then, the man got on his train and traveled into Cairo.

Once he arrived in Cairo, since he didn't have anywhere to go, and his workplace would not be open for some hours, he went to the patriarchal cathedral in the Old City. There, the Patriarch of Alexandria, Cyril VI, who was widely respected as a wonderworking saint even in his own lifetime, was presiding at Matins and the Divine Liturgy as he did every morning, and the man settled into the back of the church and prayed in a spirit of great dejection. When the services ended a little after dawn, all the people present approached the patriarch to receive his blessing along with the antidor, the blessed bread from the day's Liturgy. When he received the blessing of the patriarch, he took the opportunity to say to him, "Please pray for me, Your Holiness, because God has abandoned me." Cyril VI looked at him with great love and said, "Don't be stupid. He just fed you with beans and falafel, didn't He? Now go home. Everything is taken care of." When the man returned to his brother's house that evening, his brother told him how worried he had been when he found that he was gone. The brother's wife had relented. He would be able to remain in his brother's house.

In the same country, but many centuries earlier, and a short distance further up the Nile, a very short young man named John has decided that he wants to give his whole life to God. He has heard about the men, who have gone into the desert to dedicate themselves to prayer, since Saint Anthony's time, about a hundred years earlier. John needs to find a man, who is experienced in the life, so that he can learn the necessary lessons of consecrated life. Finally, John feels so privileged and blessed to have found a very old, experienced, but peevish, monk. The old man has no intention of having any disciples, but here is this young man, who is intent on being his disciple. John's teacher, Diomed, comes up with a plan to get rid of his annoying visitor. He decides that he will make John run away from discouragement. He takes his staff and thrusts it into the sand of the desert. Then, turning to John, he commands him, "Water it until it bears fruit!" John takes up the challenge. In addition to many other duties, over the space of four years, John walks the two and a half miles to the river up to four times a day to bring water to water the staff. At the end of those four years, the staff put forth leaves and bore an abundance of almonds. Diomed was amazed at what had happened. He spent the rest of his years on earth traveling around to all his fellow monks in the whole region, bringing to them the almonds of the tree, telling them the story and saying, "Here! Taste the fruit of obedience."

All of us, who read the lives of the saints are used to miraculous happenings and extraordinary abilities illustrated in those lives. These two stories are examples of just such things. In the first case, we saw Patriarch Cyril VI, who was in church since before midnight, but who somehow knew that God had provided a sufficient breakfast of fava beans and falafel to the dejected man in the church that morning, and that, even further, God had provided a change of heart on the part of the man's brother and his wife. Similarly, in the case of St. John the Dwarf, we see that the saint's obedience so moves the heart of God that He raises the dead wood of the staff to life, endowing it with an extraordinary fecundity. The message is not lost on Diomed: the fruit of loving obedience is greater than anything else.

Unfortunately, when we read this kind of story, we very often get it wrong. We are tempted to think to ourselves, "these were saints, and so they showed forth miraculous abilities and deeds." But this is backwards. What we see in the saints is what is truly natural. They decided to cooperate with God in the restoration of their human nature. They allowed their souls and bodies to be filled by Divine Grace, and that Divine Grace, the Life of God being carried within them, brought forth the works of grace, things that we consider miraculous, because our human nature is so withered, emaciated and weak. Ironically, we live in a world that is obsessed with the idea of human beings living up to their full potential. We are bombarded by advertising many, many times a day that pushes products that claim to aid in our self-actualization. Yet, with none of these things will we ever get there, because the human being was designed to be filled with God, to do astounding things in communion with Him. Every human being has that potential in Christ, and we have to see it in everyone we meet. This is the reason why, in the presence of the saints, we often see the restoration of conditions that we recognize as paradisal. The dead staff coming back to life to become an almond tree is an example of this. Another example is the way we often see wild animals behave in the presence of the saints. They are tame and docile, eager to help the saints in accomplishing the will of God, as when we see the lions come out of the desert and dig the grave of St. Paul of Thebes.

«Свята Трійця – наша батьківщина» “The Holy Trinity is our homeland”

 

Сьогодні, 2 листопада, ми вшановуємо пам'ять святих мучеників Акіндина, Анемподіста, Елпідифора, Афтонія та багатьох інших, які загинули мученицькою смертю в Перській імперії під час гоніння на християнство, наказаного імператором Шапуром II. Коли цю групу мучеників притягнули до суду за злочин, пов'язаний з християнством, суддя запитав їх, звідки вони родом. Акіндин відповів судді: «Наша батьківщина — це Свята Трійця, Єдина за суттю та неподільна, Отець, Син і Святий Дух, Один Бог».

Today, on the 2^nd day of November, we commemorate the Holy Martyrs Akindynos, Anempodistos, Elpidephoros, Aphthonios and many others who were martyred in the Persian Empire during the persecution of Christianity ordered by the Emperor Shapur II. When this group of martyrs was brought to trial for the crime of being Christians, the judge asked them where they were from. Akindynos famously replied to the judge, “Our homeland is the Holy Trinity, One in essence and undivided, the Father, the Son and the Holy Spirit, One God.”

Сьогодні в Євангельському читанні ми чули притчу про сіяча. Притча розповідає про те, як Слово Боже сіється всюди у світі. В деяких місцях воно приносить рясні плоди благодаттю Святого Духа, але в інших серцях приносить мало або взагалі не приносить плодів через людську гріховність. Притча є символічним описом Втілення. Бог Слово, Друга Особа Святої Трійці, зійшов і прийняв нашу природу. Він увійшов у приниження, страждання та смерть, щоб явити воскресіння. А у Своєму воскреслому житті Він розсіявся, посіявся по всьому світу через Свої Животворчі Таїнства, щоб зібрати всіх нас в одне в радісному, божественному жн́иві. Через наше хрещення, миропомазання та Божественну Євхаристію ми включені в Його Єдине, Неповторне Синівство, бо через таїнства ми отримуємо Небесне Царство як нашу спадщину. Свята Трійця стає нашою батьківщиною, бо ми усвідомлюємо, що ми вийшли з небуття з волі Божої, і що Він дарував нам вічну долю бути правителями з Ним у майбутньому віці. Церква показує нам ці великі Таїнства образотворчим чином на іконі, яку по-різному називають «Трійця Старого Заповіту» або «Гостинність Авраама». Чи помічали ми коли-небудь, що на цій іконі передня частина столу, навколо якого сидять три Божественні Особи, завжди відкрита. Вона зображена таким чином, бо це запрошення для нас. Бог, Свята Трійця, кличе кожного з нас наблизитися, розділити Його спілкування та отримати нашу спадщину, яка є не що інше, як Сам Бог – вічне володіння Бога, повнота всього доброго.

Today in the Gospel reading, we heard the parable of the sower. The parable relates how the Word of God is sown everywhere in the world. In some places it bears abundant fruit through the grace of the Holy Spirit, but in other hearts it bears little or no fruit, because of human sinfulness. The parable is a symbolical description of the Incarnation. God the Word, the Second Person of the Holy Trinity, has descended and taken on our nature. He has entered into abjection, suffering and death, so that He could reveal the resurrection. And in His resurrected life, He has become diffused, sown into the whole world through His Life-Giving Mysteries, so that He can gather all of us into one in a joyful, divine harvest. Through our baptism, chrismation and the Divine Eucharist, we are incorporated into His One, Unique Sonship, for through the sacraments we receive the Heavenly Kingdom as our inheritance. The Holy Trinity becomes our homeland, for we recognize that we came forth from nothingness by the will of God and we have been gifted with an everlasting destiny by Him, to be rulers with Him in the age to come. The Church shows us these great mysteries in a pictorial way in the icon that is variously called “Old Testament Trinity” or “The Hospitality of Abraham.” In that icon, have we ever noticed that the front of the table around which the three Divine Persons are seated is always left open. It is depicted in this way, because it is an invitation to us. God, the Holy Trinity, is beckoning each and every one of us to approach, to share in His fellowship and receive our inheritance, which is nothing less than God Himself –the everlasting possession of God, the fullness of everything that is good.

Нас запрошують наблизитися. З великим бажанням Бог кличе нас, так само, як Господь Ісус сказав апостолам на Містичній вечері: «З великим бажанням Я бажав спожити з вами цю вечерю». Бог хоче, щоб ми відповіли Йому відповідним бажанням бути з Ним. Але як ми можемо показати Йому, що маємо це бажання? Він також сказав нам про це. Він сказав нам: «Якщо любите Мене, то заповіді Мої зберігайте». Проте, брати і сестри, на цьому етапі наш шлях уперед стає трохи неясним, трохи таємничим. Зрештою, коли ми читаємо Святе Євангеліє та роздумуємо над його словами, ми насправді знаходимо дуже мало явних заповідей. Це правда, що Старий Завіт має багато таких явних заповідей, але такі уривки в Новому Завіті дуже мало і трапляються рідко. Отже, які заповіді? Для нас усе життя Господа Ісуса є заповіддю, бо наше учнівство — це наслідування. Сам Христос — це заповідь, якої ми повинні дотримуватися. Його спосіб життя — це настанова для нас. Саме коли ми живемо так, як жив Він, Свята Трійця стає нашою батьківщиною та нашою вічною спадщиною.

We are being invited to approach. With great desire, God is beckoning us, just as the Lord Jesus told the Apostles at the Mystical Supper, “with desire, I have desired to eat this supper with you.” God wants us to reciprocate with a corresponding desire to be with Him. But how do we show Him that we have this desire? He has told us that too. He has told us, “If you love Me, keep My commandments.” Nevertheless, brothers and sisters, at this point our way forward becomes a bit obscure, a bit mysterious. After all, when we read the Holy Gospels and meditate on their words, we actually find very few explicit commandments. It is true that the Old Testament has many, many such explicit commandments, but such passages in the New Testament are very few and far between. So, what commandments? For us, the whole life of the Lord Jesus is commandment, because our discipleship is one of imitation. Christ Himself is the commandment we must follow. His manner of life is precept for us. It is when we live our lives as He lived that the Holy Trinity becomes our homeland and our everlasting inheritance.

Patron Saint of Encouragement: Imparting the Stimulus to do Great Deeds

Sunday, 26 October, was a very important day in the calendar of the Greek Church. It was the feast of the Great-Martyr Demetrius of Thessaloniki, who is called the Myrrh-Gusher, because, like St. Nicholas of Myra, his bones put forth a fragrant oil (called in Greek myron), which has miraculous properties and is often used to heal the sick.

St. Demetrius has an extraordinary life to share with us, not because of his own astounding deeds, but because of the great deeds that he inspired in others. St. Demetrius is in many ways the patron saint of all those, who encourage us in the Christian life. His life is a reminder that encouragement is important. Perhaps we should ask ourselves, "how many Christians fail to advance to their own potential, wither on the spiritual vine and are even lost for want of encouragement?"

Like Saint George of Lydda, and at about the same time, Demetrius achieved high rank in the Roman army. Demetrius was appointed by the Emperor Galerius to the position of proconsul (military governor) of the region of Thessaloniki. During Demetrius' administration, Galerius conducted a imperial progress, in which he toured all the provinces, going from city to city with a vast retinue. The local governors were responsible for entertaining the Emperor and his retinue at each stage of the progress. Galerius arrived in Thessaloniki in the summer of 306, and, as a part of his retinue, he brought his court favorite, the wrestler Lyaeus. Lyaeus was the greatest wrestler of his time, but he was also a sadist. Since the persecution of the Christian Church was an enormous reason for the progress of the Emperor through the various provinces, Lyaeus would stage wrestling competitions with Christian captives, but Lyaeus version of wrestling was a blood sport. Greco-Roman wrestling always takes place in a circle, but Lyaeus had a circular platform constructed and around the platform a deep moat with sharp upright spears pointing up towards the sky. Lyaeus would vanquish his opponents and then throw them onto the spears.

Demetrius knew perfectly well that he was not a terribly good wrestler, but one of his men, Nestor, a member of his personal guard was known throughout the cohort for his skill in this area. Furthermore, Nestor was also a Christian. So, Demetrius began to encourage Nestor to challenge Lyaeus to a single combat wrestling match. This was accomplished by Nestor openly declaring himself a Christian before the Emperor. Finally, having trained very hard and supported by Demetrius' prayers, he met Lyaeus in a wrestling match in the area. Nestor soundly beat him, throwing him over the side of the platform onto the spears. The nightmarish anti-Christian spectacle in the city was over, the blood sport terminated.

The Emperor Galerius, however, was so angry at seeing the demise of his favorite that he ordered Nestor to be beheaded. Nevertheless, the greater part of his fury was reserved for the one who had goaded Nestor into challenging Lyaeus in the first place. Appropriately in his mind, he ordered Demetrius to die slowly, having been pierced through with many spears.

So now, every year, the Great-Martyr Demetrius is celebrated on 26 October, while Holy Martyr Nestor is commemorated on 27 October, the following day. The feast of St. Demetrius is a feast of high rank in the calendar and the feast of St. Nestor less so. It is a fitting reminder of the importance of encouragement for all of us. It's a time for us to honor those who have encouraged us, but it's also an opportunity for us to remember our obligation to be a source of encouragement and inspiration to others. Today the handbook was like St. Demetrius for us, encouraging us to frequently confess our sins. In the same vein, we should take a look at our lives and eliminate in them anything that would not be an encouragement and inspiration to our brothers and sisters. The universal call to holiness, our vocation to be saints, is the call to transcend the ordinary, to stand out, to be heroic. There have never been, nor will there ever be mediocre saints.

Або ми любимо Христа, або ми прокляті We either love Christ, or we are accursed

 

Історія воскресіння сина вдови з Наїна – це євангельський уривок, який дивиться вперед не лише на воскресіння Христа, але й на Його життєдайні страждання та смерть. Це так, бо, як нам кажуть Отці Церкви, Господь Ісус був особливо зворушений долею цієї вдови, бо вона нагадала Йому про долю, яку незабаром мала пережити Його власна мати. Так само, як ця вдова жінка ховала свого єдиного сина, так і Пресвята Богородиця незабаром поховає свого єдиного Сина. Господь Ісус є одночасно досконалим Богом і досконалою людиною, і тому Він має здатність співчувати нам дуже людським чином. Оскільки Він зійшов у кожен аспект людських страждань, як моральних, так і фізичних, Він здатний, як наголошує Послання до Євреїв, як співчувати людям у їхніх стражданнях, так і спасати їх від вічних страждань, спричинених їхніми гріхами.

The story of the resurrection of the son of the widow of Nain is a gospel passage, which looks forward not only to the resurrection of Christ but also to his life-giving suffering and death. This is so, because, as the consensus of the Fathers of the Church tells us, the Lord Jesus was particularly moved to pity by the plight of this widow, because she reminded Him of the plight that His own mother would shortly undergo. Just as this widowed woman was burying her only son, so too would the Most Holy Mother of God soon bury her only Son. The Lord Jesus is at once perfect God and perfect man, and because this is the case, He has the ability to have pity on us in a very human way. Because He descended into every aspect of human suffering, both moral and physical, He is able, as the Letter to the Hebrews stresses, both to have compassion on human beings in their suffering and to save them from the eternal suffering that is due to their sins.

У Посланні до Євреїв чітко сказано, що Господь Ісус «пройшов крізь небеса». Іншими словами, після Свого фізичного відх́оду з цього світу у Своєму вознесенні, Він увійшов у справжнє Святе Святих, у безпосередню присутність Бога. «Ну і що?» — могли б ми сказати, зрештою, Він Бог. Так, але Він входить у присутність Отця у Своїй людській природі, і ця людська природа, через Свої життєдайні страждання, смерть і воскресіння, стає жертвою, яка спокутує гріхи всього людського роду. На відміну від священиків Старого Завіту, Господу Ісусу не потрібно знову і знову входити до Святе Святих, рік у рік, бо, одного разу ввійшовши, Він не йде. Він, священик і Його жертва завжди присутні перед Богом, і немає терміну дії служіння нашого Первосвященика.

The Letter to the Hebrews is explicit that the Lord Jesus has “passed through the Heavens.” In other words, upon His physical departure from this world in His ascension, He has entered into the actual Holy of Holies, the unmediated presence of God. “So what?” we might say, after all, He is God. Yes, but He enters into the presence of the Father in His human nature, and that human nature, through His life-giving suffering, death and resurrection, becomes the sacrifice, which makes atonement for the sins of the whole human race. Unlike the priests of the Old Covenant, the Lord Jesus doesn’t have to keep entering the Holy of Holies over and over again, year in and year out, because, having once entered, He doesn’t leave. He, the priest, and His sacrifice are ever present before God, and there is no expiration for the effectiveness of our High Priest’s ministry.

Послання святого апостола Павла до Ефесян робить цю думку ще чіткішою та більш особистою. У цьому посланні йдеться не лише про те, що Господь Ісус увійшов до Небесного святилища, як це робиться в Посланні до євреїв, але й про те, що всі ми вже перебуваємо на небесах. Це так, тому що всі ми включені в Христа через наше хрещення в Христа. Існує лише один Син Божий, але всі ми були усиновлені цим єдиним Сином Божим і в нього. Кожен з нас розділяє ідентичність Христа, уподібнюючись до Його Пасхальної Таїни. Велич цієї істини неможливо переоцін́ити. Ми уподібнюємося через наше хрещення до стражденного, вмираючого та воскреслого Христа. Наші страждання та смерть – це Його страждання та смерть, які вже певною мірою беруть участь у Його воскресінні.

The Letter of the Holy Apostle Paul to the Ephesians makes this point even clearer and more personal. That letter speaks not only of the Lord Jesus having entered into the sanctuary of Heaven, as the Letter to the Hebrews does, but it speaks of all of us already being seated in the heavenly places. This is the case, because all of us are incorporated into Christ by our baptism into Christ. There is only one Son of God, but all of us have been adopted by and into that one Son of God. Each of us shares the identity of Christ, conformed to His Paschal Mystery. The majesty of that truth cannot be overstated. We are conformed by our baptism to the suffering, dying and risen Christ. Our suffering and death are His suffering and death, already sharing, in some degree, in His resurrection.

Брати і сестри, наша Церква має довгу історію, і в цій історії є безліч товаришів по боротьбі, яких ми згадуємо, які через свої життєві обставини досконало уподібнилися стражданням, смерті та воскресінню Христа. Той, кого ми згадуємо сьогодні, – це святий великомученик Димитрій, якого ми шануємо як «Мироточця», бо з його кіст́ок витікає таємнича, запашна олія, яка творить чудеса і донині. У своїй мученицькій смерті Димитрій був у великій мірі уподібнений Христу. Це знову і знову проявляється в церковній гімнографії, в якій велика увага приділяється дет́алям страждань Димитрія, особливо тому факту, що його прокололи списом у бік. Ця рана, згідно з церковним тлумаченням, робить Димитрія образом Христа.

Brothers and sisters, our Church has a long history, and in this history there are countless fellow-fighters whom we commemorate, who were perfectly conformed to the suffering, death and resurrection of Christ through their life circumstances. The one that we commemorate today is St. Demetrius the Great-Martyr, whom we honor as “the Myrrh-Gusher,” because his bones exude a mysterious, fragrant oil, which works miracles even to this day. In his martyrdom, Demetrius was to a very great degree conformed to Christ. This comes out again and again in the Church’s hymnography, in which great attention is paid to the details of Demetrius’ suffering, especially the fact that he was stabbed in the side with a lance. This wound, according to the Church’s interpretation, makes Demetrius an image of Christ.

Так само й наші страждання мають потенціал зробити нас живими іконами Христа, якщо ми приймаємо їх з любов’ю. Фундаментальний вибір життя завжди відкритий для нас. З одного боку, у нашій владі зробити наші страждання та нашу смерть безглуздими, руйнівн́ими та принизливими, або ж поєднати наші страждання та смерть зі стражданнями та смертю Христа. Різниця полягає в любові. Ми або любимо Христа, або ми прокляті. Це справді так просто.

In just the same way, our sufferings have the potential to make us living icons of Christ as well, if we accept them in a loving way. The fundamental choice of life always lies open to us. On the one hand, it is in our power to render our suffering and our death meaningless, devastating and abject, or to unite our suffering and death to the suffering and death of Christ. The difference is love. We either love Christ, or we are accursed. It really is that simple.

The Liturgy of the Hours: The sanctification of time

 

The reading from the handbook today really explains the role that prayer and mortification has to play in the life of a legionary. In the section on prayer, the handbook identifies three forms of prayer that are essential for the Christian life: communal prayer, private prayer and ceaseless prayer.

Communal prayer consists largely in worship. In the first place, the handbook is at pains to remind us that the largest ingredient in a Christian's communal prayer is liturgy, comprised of the Holy Sacrifice of the Mass and the Liturgy of the Hours. We should note that, although these things are linked together in the same category (that is, liturgy), they have very different functions in the communal Christian life. In fact, there is no way that one of them can replace the other. Even though the Mass has infinite worth and results in the perfect adoration of God and complete satisfaction for both the living and the dead, it does not accomplish the same task in the Christian spiritual life that the Liturgy of the Hours does. This is a very important reminder in a world in which, more often than not, the Liturgy of the Hours is a book we read by ourselves rather than a communal celebration. In some previous ages, the only people who prayed the Hours by themselves were hermits laboring in their cells alone, deep in the literal desert or in the many "deserts" built by the Carthusian and Camaldolese hermits across the continent of Europe and beyond. Nevertheless, with the rise of literacy in the Late Middle Ages and the invention of printing halfway through the Renaissance, Books of Hours became exceedingly popular among clergy and laity alike. Now, in what many social scholars are increasingly referring to as the "Post-Modern Era" we all find ourselves hermits by our very circumstances, increasingly isolated from one another by technologies that were supposed to connect us. For example, on my return from my recent conference in Chicago, in row 23, on the starboard side of the aircraft were three of us sitting abreast. During the long delays on the ground at O'Hare Airport in Chicago, I (sitting in the aisle seat) was reading a book, but, nevertheless, was in frequent conversation with the lady across the aisle. The two young men sitting next to me, on the other hand, were both fitted with noise-cancelling earphones, hunched over, gazing at the lighted screens of their smartphones, scrolling through God knows what, oblivious to everything happening around them. This kind of isolation could be legitimately remedied by the conscious embrace of liturgy, namely the Liturgy of the Hours prayed from the individual's solitary circumstances.

Yes, the collection of services known as the Liturgy of the Hours has a different function than the Mass, and they cannot do without one another. The purpose of the Liturgy of the Hours is the sanctification of time. The Mass, on the other hand, being a service that is not bound to any particular time, but whose central action (the Mystery itself) happens outside of time and transcends time. Only the cycle of services in the Liturgy of the Hours can make time holy, consecrated to God, because every one of those services is attached to some certain, discrete period of time. Each of these services creates communion with God in that specific time and place.

Further, the Liturgy of the Hours is incredibly old. Three of the hours were initiated. under the inspiration of the Holy Spirit, by the Patriarchs, Abraham, Isaac and Jacob. These Hours are: The Morning Prayer (called in Hebrew Shacharit), the Evening Prayer (called in Hebrew Ma'ariv) and a Prayer at Noon (called in Hebrew Mincha), the prayer accompanying the daily sacrifice. The rest of the Hours were added in the First Temple period during the reigns of Kings David and Solomon. King David himself bears witness to the develop of this tradition when he says in the 118th Psalm, "seven times in the day have I praised You... At midnight I arose to give glory unto You."

The Second Vatican Council with its attempts to renew liturgical life in the Western Church states rather forcefully that the obligation to sanctify time cannot be reserved only to monks and other forms of religious, priests, etc. It is the responsibility of every Christian to consecrate time and experience to God. This is the very mechanism by which the cosmos itself is becomes holy.

I suggest to you all that you pray some of the Hours, and I have the following tips that I think will make the practice easier and more fruitful:

1) Start small. Introduce one or two of the Hours. Focus on quality over quantity.

2) Use a book, not your phone. The phone is not designed for concentration. In fact, it's designed for precisely the opposite. It's designed for distraction, because distraction, not concentration, makes advertising more effective. Using a book is per se more rational, less emotional, and thus, is more conducive to connection to Heaven, while the phone (for obvious reasons) connects us to this world. (It is, after all, a phone.)

3) Always offer each of the services for a specific intention. While it is true that it is Church's prayer, and it is offered for all the intentions of the Church, that certainly does not prevent you from assigning a specific intention that gives personal meaning to that particular time and place.

4) Consider lighting candles, burning incense and making the prescribed bows for the communal celebration even if you are alone (which you almost certainly will be). These ceremonies have the effect of sacralizing the atmosphere in which the Hour or Hours are being prayed, which, in turn, will lead to greater concentration and attachment to God during the time of prayer.

Наша духовна спадщина: Церква, яка є експертом у прощенні Our Spiritual Heritage: A Church that is expert in forgiveness

 

Слова Господа в сьогоднішньому євангельському читанні мають приспів: «Яка тобі за це заслуга?» Господь Ісус використовує це, щоб встановити твердий моральний принцип, що праведність Його послідовників має перевищувати ту, що зазвичай спостерігається в людській поведінці. Наслідуючи людську природу в її грішному стані, ми зазвичай любимо тих, хто любить нас, і ненавидимо тих, хто нас ненавидить. Ми ненавидимо тих, хто ображає та шкодить нам, і ми любимо тих, хто добрий до нас. Господь каже нам, що ця звичайна поведінка не приносить нам користі. Це те, як поводяться грішні люди. Це не узгоджується з поведінкою Бога щодо тих, хто ображає Його.

The Lord’s words in the Gospel reading today have a refrain: “What credit is that for you?” The Lord Jesus is using it to establish a firm moral principle that the righteousness of His followers has to exceed that, which is normally seen in human behavior. Following human nature in its fallen state, we normally love those who love us and hate those who hate us. We hate those who insult and injure us, and we love those who are kind to us. The Lord tells us that this normal behavior is of no benefit to us. It is the way that sinful human beings behave. It is not consistent with God’s behavior towards those who offend against Him.

Щоб розбудити нас від сну в цій «нормальній» моделі людської поведінки, Господь ставить запитання: «Яка це вам заслуга?» Цікаво, що слово, яке перекладається як «заслуга» в більшості Біблій, — це грецьке слово «харіс». Найпростіше та найосновніше значення слова «харіс» — благодать або прихильність. Воно має це значення ще з «Одіссеї» Гомера, у 8 столітті до нашої ери, де поет описує, як Афіна, богиня мудрості, щедро вилила благодать на Одіссея, так що той дос́яг успіху в хитрості. У більш широкому сенсі, в трагедіях, написаних Есхілом, це слово набуває дещо іншого значення. Воно починає означати вдячність, яку людина повинна мати за благодать або послугу, отриману від когось іншого. Нарешті, у трагічного поета Евріпіда це слово використовується в тому значенні, яке ми бачимо тут. Це хтось або щось, за що люди повинні бути вдячними. Іншими словами, хороший переклад «яка це вам заслуга?» — це «чому інші повинні відчувати вдячність за це?» Отже, ми добрі до тих, хто добрий до нас. Чому люди загалом повинні бути вдячними за цей мінімальний, посередній спосіб життя? Господь запитує: «Чому хтось повинен хвал́ити нашу посередність?» Тільки надзвичайне та виняткове гідне похвали.

To wake us from our slumber in this “normal” pattern of human behavior, the Lord asks the question: “What credit is that for you?” It is interesting that the word rendered “credit” in most English Bibles is the Greek word kharis. Kharis’s simplest and most basic meaning is grace or favor. It has this meaning as far back as Homer’s Odyssey, in the 8^th century before Christ, where the poet describes the way that Athena, the goddess of wisdom, poured out grace in abundance upon Odysseus, so that he excelled in cunning. By extension, in the tragedies written by Aeschylus, the word takes on a slightly different sense. It comes to mean the gratitude that one should have for a grace or favor received from someone else. Finally, in the tragic poet Euripides, the word is used in the sense that we see here. It is someone or something for which people should be grateful. In other words, a good translation of “what credit is that for you?” is “why should others feel grateful for that?” So, we are kind to those who are kind to us. Why should people in general be grateful for this minimal, mediocre way of life? The Lord asks, “why should anyone praise our mediocrity?” Only the extraordinary and exceptional are praiseworthy.

З останніх рядќів цього уривку зрозуміло, що Євангеліє об’єднує ці різні значення слова «харіс». В кінці Господь дає нам заповідь: «Будьте милосердні, як милосердний Отець ваш Небесний». Бог рясно виливає на нас Свою благодать, і у відповідь ми виявляємо благодать і доброту до тих, хто нас оточує, особливо до наших ворогів, без розб́ору. Таким чином, ми гідні хвали перед Богом та іншими.

It is clear from the final lines of this passage that the Gospel brings these various meanings of kharis together. At the end, the Lord gives us the commandment, “Be merciful as your Father in Heaven is merciful.” God pours out His grace upon us abundantly and, in response, we show grace and kindness to those around us, especially to our enemies, without discrimination. Thus, we are praiseworthy before God and others.

Отже, ми бачимо, що любов до ворогів є суттєвою, бо тільки вона робить нас подібними до Бога, а любов до ворогів проявляється у прощенні, рішенні повернутися до любові доброзичливості, рішенні бажати добра іншому. Брати і сестри, наша Церква дуже досвідчена у шляхах прощення. Наша довготерпеливість та любов у свідченні про єдність Церкви чітко очевидні для всього світу. Ці страждання в любові до Бога та ближнього сягають корінням задовго до радянської епохи. Зрештою, це був наш митрополит Ісидор Монемвасійський, якого великий князь Московський ув'язнив у 1441 році за його віру в єдність Христової Церкви. Так само, у наступних поколіннях наші єпархії, що входили до меж Конгресу Польщі, були ліквідовані силою. Жорстока ліквідація Холмської єпархії, звичайно, нам добре відома.

Thus, we see that love of enemies is essential, because only it makes us like God, and the love of enemies is manifest in forgiveness, the decision to return to the love of benevolence, the decision to will the good of the other. Brothers and sisters, our Church is very expert in the ways of forgiveness. Our long-suffering patience and love in witnessing to the unity of the Church is clearly manifest to the whole world. That suffering in love of God and neighbor goes back much before the Soviet era. It was, after all, our Metropolitan, Isidore of Monemvasia, who as imprisoned by the Grand Prince of Moscow in 1441 for his belief in the unity of Christ’s Church. Similarly, in the generations that followed, our eparchies that fell within the boundaries of Congress Poland were eliminated by force. The brutal liquidation of the Kholm eparchy is, of course, well known to us.

Під час міжєпархіальної конференції, що відбулася минулого тижня в Чикаго, було особливо приємно побачити ченців Чину Святого Василія Великого. Саме їхні брати, їхні попередники в чернечому житті, збудували головний храм у святині Почаєва, святині, яку у них відібрали без компенсації, оскільки вони самі були змушені тікати у вигнанн́я. Правда полягає в тому, що скрізь, куди йшли чоботи російських солдатів, нашу Церкву ліквідовували, знищували. Так сталося в Криму у 2014 році, і так відбувається до сьогодні в районах Донецької та Луганської областей, які зараз контролює Росія. Жахи радянської епохи нам добре відомі, але важливо пам'ятати, що кожна російська держава з 1441 року (разом з її так званою Церквою) була ворогом єдності Церкви. Під час конференції наш митрополит Борис Ґудзяк кілька разів наголошував, що Московський Патріархат зараз часто хвалиться тим, що повернув втрачену симфонію з державою. Ієрархи цієї Церкви настільки сліпі, що навіть не можуть побачити своє становище таким рабством, яким воно є. Вони зрадили Христа заради мирської влади.

During the intereparchial conference held in Chicago last week, it was a pleasure, in particular, to see the monks of the Order of St. Basil the Great. It was their brothers, their predecessors in monastic life, who built the main church at the shrine of Pochaiv, a shrine that was seized from them without compensation, as they themselves had to flee into exile. The truth is that everywhere that the boots of Russian soldiers have gone, our Church has been liquidated, destroyed. Thus, it happened in Crimea in 2014, and so it has happened up to today in the areas of Donetsk and Luhansk, which Russia now controls. The enormities of the Soviet era are well known to us, but it is important to remember that every Russian state since 1441 (along with its so-called Church) has been the enemy of the unity of the Church. During the conference, our Metropolitan, Borys Gudziak emphasized several times that the Moscow Patriarchate is now frequently boasting of having recovered its lost symphonia with the state. The hierarchs of that Church are so blind that they cannot even see their condition as the subservience that it is. They have betrayed Christ for the sake of worldly power.

Так, справді, наша Церква дуже добре знає прощення. Це становить для нас велику духовну спадщину, бо, як свідчить Господь, «багато прощається тому, хто багато любить». Це покоління не може не піднятися до такого ж рівня вірності Христу, люблячи своїх ворогів і молячись за тих, хто нас переслідує. Головне — бажати їхнього навернення та молитися за їхнє спасіння. Найкраще — принести свої страждання заради цього, таким чином повернувши зброю демонів проти них.

Yes, indeed, our Church is very expert in the ways of forgiveness. This constitutes a very great spiritual heritage for us, for, as the Lord testifies, “much is forgiven the one, who loves much.” This generation cannot fail to rise to the same level of fidelity to Christ, loving our enemies and praying for those who persecute us. The key is to desire their conversion and to pray for their salvation. It is best to offer one’s suffering for that end, thus turning the demons’ weapons back upon them.

 

 

Brothers and sisters in Christ—

In the epistle reading today, we heard the “boasting” of the Holy Apostle Paul to the members of the Church in Corinth as he tries to persuade them of his unique authority as an Apostle of Christ in regard to them. In this part of the letter, the Holy Apostle speaks about his accomplishments and the graces that he has received from the Lord. On the one hand, he speaks of the terrible sufferings that he has endured at the hands of enemies in order to fulfill his mission of preaching the Gospel of Christ, but, on the other hand, he speaks of revelations specially given to him, as he was caught up to Paradise to hear words, which are, by nature, effable and inconceivable to human thought.

Nevertheless, at the end, he tells us the truly important part. He tells us of extraordinary suffering that the Lord gave him to endure. He describes this suffering in two different ways. He refers to this suffering as “a thorn in the flesh” that was meant to keep him in a spirit of humility, but he also describes it as a “messenger of Satan” sent to beat him on his face. He does not tell us explicitly what this suffering was, but we understand from the text that the pain of the holy Apostle from it was extraordinary, and his sorrow because of it was very, very deep. Even though the holy Apostle understood the meaning and purpose of it, the suffering was so great that he admits to begging the Lord to take it away from him. Finally, the Lord replied to him, “My grace is enough for you, for My power is revealed in weakness.”

Each of us has his or her cross, which the Lord has commanded us to take up, to carry and to follow Him. It is important for us to recognize the providence of God in our lives. Our sufferings are tailor made for us. No two of us has the same cross. All our sufferings have been lovingly, carefully designed to make us into the astonishingly beautiful saints that He created us to be. Just like the Holy Apostle Paul before us, our sufferings are always too great for us (why not, after all? Our destiny is too great for us! The life that awaits us is altogether beyond our understanding). Yes, our sufferings are always too much, the sorrows allotted to us, too deep. But we are sustained by grace. It is the grace of God that empowers us, and it is an infinite source of life and energy. It is this grace that gives us a horizon on the reality of suffering, so that we can look deeply into the realities of the world to come.