The Inscription on a Silver Cross

The priests in our Church usually wear a silver cross over their pidriasnyk. This silver cross commonly bears an inscription on the reverse in Old Slavonic, a verse from today’s Epistle reading. The text goes like this: “Be an example to the believers in your speech, your conduct, your love, faith and purity.” This exhortation fits into the wider context of Paul’s admonitions to the young Timothy to fulfill his role as the new bishop of Ephesus, recently appointed by Paul. The instructions in the entire First Epistle to Timothy are directed to the clergy, specifically this particular clergyman, the Holy Apostle Timothy, but, it is clear from this passage that what is exhorted to the clergy is equally incumbent on all the members of Church. Timothy would not be a model if the expectation was not that all the members of the Church should excel with the same qualities. Further, should not the members of the Church be, in turn, examples to those outside the Church, in the hope that they would see the good conduct of the members of Christ and desire to become like them. In a similar way, the lives of the saints serve as inspiration, providing us with good examples in the very aspects that Paul identifies as being areas of concern.

First, we should note that the arrangement of the items in the list that Paul provides. There are five areas that he calls attention to, and so “love” finds itself at the center. This kind of arrangement of words is not something that we modern people often do, but in the ancient world it was an artistic expression that helped to get the author’s point across. Paul is showing us that love (that is, the virtue of charity) is central to the Christian life, because God is love. But we should notice the arrangement of the other words as well, because this is an example of the literary arrangement that is called chiasmus. The elements here are being paired together with love at their heart, so that the other words give commentary on one another.

According to this arrangement, conduct goes with faith. Paul is exhorting Timothy to make his faith the source of all his actions, the principle of his behavior. It is hardly surprising that Paul is making this point in this context, because he makes the same point so often elsewhere. For example, he says, “whatever you do, do it in the name of the Lord Jesus, praising God the Father through Him.” In just the same way, our faith has to be the source of our conduct as well. The decisions we make must be born of faith. Even when others around us may have occasion to panic and fret with anxiety, faith should give us a space in which we can make our determinations with great calm. Further, we should make it clear that the source of that calm is indeed our faith by speaking about faith and visibly living according to it.

Then, according to this chiastic arrangement, speech goes with purity. This is perhaps a surprise to us, because we are used to using the term “purity” to mean sexual temperance (similar to the concept of chastity). Indeed, this is a perfectly acceptable way of understanding the term, but here it is broader, more inclusive. Here, the term means “purity of heart,” as we find it in the Book of Proverbs, “He who loves purity of heart and has grace on his lips, the king will be his friend.” This very same correspondence of lips and heart is what the Lord Jesus Himself is referring to when He says, “from the treasury of the heart, the mouth speaks.” Purity of heart means that we are centered on God in thought and desire, just as we find in the Book of Psalms, “One thing I ask of the Lord, this one thing I seek—to dwell in the house of the Lord all the days of my life.” What does it mean for us to be centered on God in thought and desire? Well, I think we all know. If we are concerned about promoting ourselves, facilitating our own comfort, pleasure, status, etc., our hearts are far from pure. On the contrary, our hearts are thoroughly inked with the muck of this world. Further, according to the Lord’s dictum, “from the treasury of the heart, the mouth speaks,” the muck of the world, which is in our hearts, we will be apparent to everyone through our speech. But, in the same way, the purity of our hearts will show in our speech as well, when it becomes clear through our conversation that our thoughts and desires are on God.

Єдиний кінець людських дій The Unified End of Human Actions

Збіг Неділі Закхея та свята Трьох Святителів є гарною нагодою для нас поміркува́ти над темами гріха та відкуплення, «недостатності» згідно з Божими стандартами. Ми звикли чути універсальну істину про те, що всі люди є грішниками, за ви́нятком людської природи Самого Господа Ісуса та Марії, Пресвятої Богородиці. Крім цих винятків, усі люди згрішили, і переважна більшість з них серйозно згрішили. Ті, хто не вчинив серйозний гріх, знову ж таки, це короткий список виняткових персонажів. Хоча ми приймаємо цю універсальну істину, ми також повинні зрозуміти поняття гріха відповідно до його початкового значення. Зрештою, «гріх» — це наш переклад грецького терміну гамарті́а, що означає «пропускаючи ціль». Іншими словами, дія схожа на стрілу́, спрямовану до певної мети, і в людей ці стріли постійно пропускають цілі, для яких вони справді призначені. Природно, ці цілі, цілі дій, встановлені Богом, а не нами. Саме Бог створив людину та всі її здібності. Належні цілі цих здібностей встановлені Богом, але через те, що наші предки впадають у гріх, наші дії зазвичай не досягають належних ці́лей.

The correspondence of Sunday of Zacchaeus and the Feast of the Three Holy Hierarchs is good opportunity for us to reflect on the themes of sin and redemption, “falling short” according to the standards of God. We are used to hearing the universal truth that all human beings are sinners with the exceptions of the human nature of the Lord Jesus Himself and Mary, the Most Holy Mother of God. Beyond those exceptions, all human beings have sinned and the great majority of them have seriously sinned. Those who have not committed serious sin are, again, a short list of exceptional characters. While we accept this universal truth, we must also try to understand the concept of sin according to its original meaning. After all, “sin” is our translation of the Greek term hamartia, which means “missing the mark.” In other words, an action is like an arrow directed towards a particular target, and, in human beings, those arrows continually miss the targets for which they are truly intended. Naturally, those targets, the ends of actions, have been established by God, not by us. It was God who created the human being and all his faculties. The proper ends of those faculties are established by God, but because of our ancestors fall into sin, our actions habitually do not reach their proper ends.

Подібно до того, як сучасна наука має Теорему Єдиного По́ля, віра також стверджує «Єдиний кінець людських дій». Коли ми розглядаємо широкий спектр діяльності, яку ми вико́нуємо протягом наших днів, нам важко уявити, що існує «єдиний кінець» для всіх цих різноманітних речей. Але, тим не менш, це так. Єдиною метою людської діяльності є любов до Бога. Коли вчинки людини здійснюються з інших причин, вони більш-менш серйозно пропускають ціль.

In the same way that modern science has a Unified Field Theorem, so too does faith posit a “Unified End of Human Actions.” When we consider the wide range of activities, which we perform in the course of our days, it is hard for us to imagine that there is a “unified end” for all these various things. But, nevertheless, that is so. The unified end of human action is the love of God. When human action is performed for other reasons, it misses the mark either more or less seriously.

Якщо ми врахуємо той факт, що ми постійно пропускаємо ціль у виконанні наших дій, ми можемо знайти цю істину дещо гнітюче. Тим не менш, використовуючи загальну картину, ми також можемо побачити, що бути грішником, гамартоло́с (той, хто пропускає ціль), насправді є перевагою для нас. Навпаки, демони не є грішниками. Це правда, що вони згрішили, але вони прокляті. Люди є грішниками, тому що ми живемо в часі і виконуємо безперервний ланцюг дій у часі. Ці дії повертають нашу волю так чи інакше. Ангели, включно з демонами, не живуть у часі. Для них був лише один поворот волі до Бога або від нього. Люди, оскільки ми живемо в часі, мають можливість рости та вдосконалюватися через покаяння.

When we consider the fact that we continually miss the mark in the performance of our actions, we might find this truth somewhat depressing. Nevertheless, with the benefit of the big picture, we can also see that being a sinner, hamartolos (one who misses the mark), is actually an asset for us. By contrast, demons are not sinners. It is true that they sinned, but they are damned. Human beings are sinners because we live in time and we perform a continuous chain of actions in time. These actions turn our wills either this way or that. Angelic beings, demons included, don’t live in time. For them, there was only one turning of the will either towards or away from God. Human beings, because we live in time have the opportunity to grow and improve through repentance.

Ми називаємо початок життя в покаянні «наверненням». Нам потрібно пам’ятати, що звернення до Бога є лише початком шляху, який веде назад до Нього. Навернення Закхея – це те, про що ми чуємо в читанні Євангелія сьогодні, але також чуємо про життя покаяння, яке Закхей зобов’язується здійснити відто́ді. Він обіцяє: «Половину свого майна я віддам бідним, і якщо я когось обдурю, то поверну йому цю суму вчетверо». Як завжди, ми бачимо, що Євангеліє говорить нам більше, ніж ми думаємо. Чому вчетверо? Чому не вдвічі чи в сто разів? «Вчетверо» явно посилаються на чотири кардинальні чесноти. Закхей зобов’язується жити розва́жливо, справедливо, мужньо і помірно в новому покаянні.

We refer to the beginning of a life of repentance as “conversion.” We need to keep in mind that that turning towards God is only the beginning of the journey that leads back to Him. The conversion of Zacchaeus is what we hear about in the Gospel reading today, but also hear about the life of repentance that Zacchaeus commits himself to undertake from then on. He promises, “half my property I will give to the poor, and if I have defrauded anyone, I will give him the amount back fourfold.” As usual, we can see that the Gospel is telling us more than we might think. Why fourfold? Why not twofold or a hundredfold? The fourfold is explicitly referring to the four cardinal virtues. Zacchaeus is committing himself to live prudently, justly, courageously and moderately in a new life of repentance.

Незважаючи на стрес, який завдає нам повсякденне життя, кожен з нас потребує такої самої відданості. Це зобов’язання бути «у Христі», уподібнюватися до Христа в Його чеснотах, які ніколи не будуть нашими по-справжньому, навіть якщо вони можуть стати звичними в нас через дію Його благодаті та нашого прагнення. Коли ми прагнемо стати уподібненими до Христа в Його чеснотах, ми повинні очікувати, що станемо об’єктом особливих спокус. Адже, намагаючись жити розважливо, справедливо, мужньо і помірковано, спонукані любов’ю Христа Бога нашого, ми побачимо, що наші вороги, вороги Христа і Його Церкви, роблять протилежне. Оскільки наші вороги, здається, збільшуються, ми можемо задатися питанням: який сенс моїх зусиль? Але безпека буття у Христі є власною нагородою, тому що благодать Христа піднімає нас і опускає нас в оновлений світ, в якому єдине справжнє нещастя, небезпека і шкода – це гріх, пропускаючи ціль, нездатність співпрацювати з добротою, що наш люблячий Бог побажав для нас.

Despite the stresses that everyday life puts upon us, we each need this selfsame commitment. It is the commitment to be “in Christ,” to be conformed to Christ in His virtues, which will never truly be ours, even though they may become habitual in us through the action of His grace and our striving. As we strive to become conformed to Christ in His virtues, we should expect to be the target of special temptations. After all, as we exert ourselves to live prudently, justly, courageously and moderately, impelled by love of Christ our God, we will see our enemies, the enemies of Christ and His Church, doing the opposite. As our enemies seem to grow in might, we may wonder: what is the point of my efforts? But the safety of being in Christ is its own reward, because the grace of Christ lifts us up and sets us down in a renewed world in which the only true misfortune, danger and harm is sin, missing the mark, failing to cooperate with the good that our loving God has willed for us. 

THE LIFE-GIVING RIVER THAT COMES FORTH FROM GOD AND LEADS TO GOD

                The Gospel tells us that the man followed the Lord Jesus, after being healed of his blindness.  By recording this detail, the Holy Spirit gives us an image of the work of Christ in all of Creation.  When we see the Lord in the four gospels, we see Him as man. It is true that He shows forth miraculous powers, but we see Him from the vantage point of His human nature.  It is certain that the people of that age saw Him as a human being, and experienced Him as a human being.  It is only the Gospel of St. John, and there only a few chapters, which declare directly and forcefully the divinity of the Lord Jesus and the depth of meaning that it has.

                As we read the gospels, and especially this passage, which is given to us today, we need to bear in mind that the Lord Jesus is the Logos, the Word of God.  He is the principle of intelligibility, and the basis of all being.  In creation, it was the Logos, who engendered the logoi, the forms of all things.  It is not so much that the Lord God created specific oak trees, the first generation of oak trees.  No, He created the logos (form) of oak tree, and, in this way, He is directly responsibility for the creation not only of the first generation of oak trees, but for every oak tree ever after even to the end of time.  All of the logoi participate in the Logos, Who is pattern and form for all of them.  The logoi of all things are supposed to raise our minds to the Logos.  In other words, the entire Creation is supposed to be like a great river in which everything flows toward God the Logos. 

                Nevertheless, Creation is damaged by sin.  Sin is associated with crime and guilt, but the word that is used in all the writings of the New Testament is hamartia, which means to miss the mark.  God is the mark to which all things aim, but through sin, we misuse the things of Creation, and the logoi (forms) of various things become ends in themselves, rather than being a means to communion with God.  Instead of following the river of being that naturally flows toward God, we create stagnate pools, separate from the life-giving river in which we wallow in the enjoyment of things cut off from their meaning. We mistake the ends of things, taking them as ends in themselves.  This is hamartia.  We aim at the true meaning and end of things, but we miss.

                Many of the Fathers describe the Logos’ mission in the world as the gathering of the logoi.  The Logos became incarnate as our Lord Jesus Christ, in order to gather the logoi, the forms of things into their proper orientation.  The Lord Jesus came to gather all things back into the life-giving river that comes forth from God and leads to God.  We saw an illustration of this in the Gospel today.  The Lord Jesus restores the sight of the blind man, he receives his sight, and immediately follows the Lord Jesus on the road.  In the same way, the Lord Jesus heals our sin, our hamartia, and we receive a new orientation toward God the Logos, the beginning and the end of all things. 

 

Світова опозиція жити в присутності Бога The World’s Opposition to Living in the Presence of God

Вісімнадцятий розділ Євангелія від Луки починається розповіддю про молитву і закінчується розповіддю, яка, по суті, міс́тить те саме. Він починається з притчі про несправедливого суддю. Там Господь Ісус розповідає історію про розбещеного суддю, який, однак, переконаний винести рішення на користь бідної вдови, бо вважає її такою дратівли́вою, і сподівається, що його прихильне рішення змусить її залишити його в спо́кої. Суть притчі полягає в цінності наполегливості в до́воді до власної аргументації. Вдову врешті чують через її наполегливість. Господь Ісус, типово для ра́бинів, міркує від меншого до більшого. Якщо розбещений суддя вирішує на користь бідної вдови через її наполегливість, наскільки більше Бог, Який досконало справедливий і любить Свій народ, почує молитви тих, хто наполегливо благає Його в молитві.

The eighteenth chapter of the Gospel According to Saint Luke begins with a story about prayer and ends with a story that makes essentially the same point. It begins with the parable of the unjust judge. There the Lord Jesus tells a story about an corrupt judge, who, nevertheless, is convinced to rule in favor of a poor widow, because he finds her so annoying that he hopes that his favorable ruling will make her go away and leave him in peace. The point of the parable is the value of persistence in making one’s case. The widow is ultimately heard because of her perseverance. The Lord Jesus, in typical rabbinical fashion, reasons from the lesser to the greater. If the corrupt judge rules in favor of a poor widow on account of her persistence, how much more will God, who is perfectly just and loves His people, hear the prayers of those who persistently entreat Him in prayer.

Остання історія в розділі, читання, яке ми сьогодні почули, повертається до цієї теми. Сліпий, випрошуючи гроші біля воріт в Єрихоні, наполегливо молиться (незважаючи на тиск, який світ чинить на нього, щоб він зупинився). Його наполегливість у молитві винагороджується відновленням зору. Є особливість цієї другої історії, яка не так чітко ви́кладена в першій. Щоразу, коли ми збираємося благати Бога в молитві, навколо нас у нашому житті є сили, які воюють проти нас, щоб змусити нас припинити. Чому це так? Тому що ми живемо у паде́нному світі. «Паде́нний» означає «під владою демонів». Коли сліпий відкриває уста, щоб благати Господа, у натовпі одразу з’являються ті, хто намагається його змусити замовкнути. Точно так само нас завжди оточує метафоричний натовп, який досить добре співпрацює з нами, коли ми займаємося повсякденними і легковажними речами, але відразу, коли ми починаємо молитися, він починає піднімати свій галас заперечень. Іноді ці відволікання набувають форми занепокоєння, яке ми маємо, занепокоєння щодо того, що ми повинні зробити. В інших випадках відволікання набуває форми втоми, яка раптово опановує нас під час молитви. Інколи відволікання набуває форми спокуси сумніватися, або до чогось ще нижчого, коли наші низькі бажання збуджуються саме в той момент, коли ми починаємо розмовляти з Богом.

The last story in the chapter, the reading that we heard today, returns to this theme. The blind man, begging at the gate in Jericho, prays perseveringly (despite the pressure that the world exerts on him to stop). His perseverance in prayer is rewarded with the recovery of his sight. There is a feature of this second story that is not stated so clearly in the first. Whenever we set out to entreat God in prayer, there are forces all around us in our lives that militate against us to make us cease. Why is this so? Because we live in a fallen world. “Fallen” means “in the control of the demons.” When the blind man opens his mouth to entreat the Lord, immediately there are those in the crowd, who try to silence him. In just the same way, we are always surrounded by a metaphorical crowd that cooperates well enough with us when we are attending to mundane and frivolous things, but, at once, when we begin to pray, it begins to raise its din of objection. Sometimes, these distractions take the form of concerns, which we have, anxieties about what we must accomplish. At other times, distraction takes the form of fatigue that comes suddenly upon us at the time of prayer. At still other times, the distraction takes the form of temptation to doubt, or to something even lower, with our base desires being stirred up at that very moment when we begin to converse with God.

Яка відповідь на труднощі, з якими ми зіткаємося в цьому аспекті нашого життя? Як нам жити молитовним життям у присутності Бога, коли здається, що все навколо нас постійно протистоїть цьому? Корінь усього, що потрібно, - це наполегливість, яка народжується з любові. Міфологія і фольклор кожної людської культури сповнені героїчних історій про те, що прихильники зробили для тих, кого вони люблять. Ці історії розповідають про, здавалося б, нездоланні перешкоди, які долаються, щоб любимий міг бути з любимими, про жертви подружжя заради своїх подруж, про жертви батьків заради своїх дітей, то́що. Справжній сенс цієї літератури — це прагнення людини володіти Добром. Нам потрібна така сама героїчна чеснота в нашому прагненні володіти повнотою Добра, Люблячим Богом, Який показав саме цю чесноту для нас. Немає такої героїчної історії, як страждання Христа, саме тому, що героїчна битва не є зовнішньою, як у міфах та історіях світу. Ні, тріу́мф Христа виглядає як найглибша і найприни́зливіша поразка за своїми зовнішніми обставинами, але всередині, містичним і прихованим способом, Христос перемагає над духовними супротивниками, які досі правили нашим світом. Містичний і прихований тріумф страждань Христа тоді підтверджується у фізичному та відчутному, тому що Він воскресне з мертвих, перемігши Своїх ворогів.

What is the answer to the difficulties we face in this regard? How do we live a prayerful life in the presence of God when everything around us seems to continually oppose it? The root of everything that is needed is perseverance that is born of love. Mythology and folklore of every human culture is filled with heroic stories about what lovers have done for those they love. These stories tell of seemingly insurmountable obstacles that are overcome so that the lover can be with the beloved, the sacrifices of spouses for their mates, the sacrifices of parents for their children, etc. The true meaning of this literature is the human aspiration to possess the Good. We need the same heroic virtue in our drive to possess the fullness of Good, the Loving God, Who displayed that very virtue for us. There is no heroic story like the sufferings of Christ precisely because the heroic battle is not exterior as it is in the myths and stories of the world. No, Christ’s triumph looks like the most profound and humiliating defeat in its exterior circumstances, but interiorly, in a mystical and hidden way, Christ triumphs over the spiritual adversaries that hitherto ruled our world. The mystical and hidden triumph of the sufferings of Christ is then confirmed in the physical and tangible, because He rises from the dead after having defeated His enemies.

Наполегливість помітно присутня в читанні Євангелія. Елементи в натовпі намагаються втихоми́рити сліпого, але він кличе ще більше. Так само нам потрібна наполегливість, щоб постійно відкидати світ, що відволікає, і знову зосередитися на стосунках з Богом. Ми повинні пам’ятати, що деякі з цих відволікань виходять зсередини. Ми повинні визнати, що почуття знеохочення в духовному житті завжди є спокусою. Думки, які призводять до такого знеохочення, повинні бути відкинуті, так само, як ми знаємо, що ми повинні відкинути інші злі думки. Ми повинні визнати, що знеохочення суперечить вірі. Якщо Бог Всемогутній і Творець, немає місця для знеохочення.

Perseverance is prominently present in the Gospel reading. Elements within the crowd try to silence the blind man, but he calls out all the more. In the same way, we need perseverance to continually reject the distractions of the world and refocus ourselves on having a relationship with God. We should bear in mind that some of these distractions come from within us. We should recognize that a sense of discouragement in the spiritual life is always a temptation. Thoughts that conduce to such discouragement must be rejected, just as we know we must reject other evil thoughts. We must recognize that discouragement is contrary to faith. If God is All-Powerful and the Creator there is no room for discouragement.

ПРИКЛАД СВЯТИХ МУЧЕНИКІВ: НАВЧАЮЧИСЬ САМОЗРЕЧЕННЮ THE EXAMPLE OF THE HOLY MARTYRS: LEARNING SELF-DENIAL

Кожного тижня, ми святкуємо багато празників святих мучеників. Наприклад, минулого тижня, ми згадували святих сінайських преподобних мучеників, монахів, які померли в шостому столітті, коли араби атакували їхні монастирі́.  Ми повинні мати дуже ясну ідею про значення християнського мучеництва, бо воно є есенцією і досконалістю цілого християнського життя.

Коли ми думаємо про життя і свідчення святих мучеників, ми найчастіше думаємо про один момент, коли вони мали жертвувати їхні життя Христа ради, і це є правильним. Мучеництво є плодом одного вирішення, чи бути свідком Христа, чи відкидати Його. Але, ми повинні зважати на цю ідею мучеництва з різних перспектив. Це одне вирішення не було б можливим, або воно було б рідко можливим, без приготовлення, і самозречення і співпраці з благодаттю Божою мають бути дуже великою частиною у цьому приготовленні. 

Each week, we celebrate many feast days of martyrs. For example, last week, we commemorated the venerable martyrs of Sinai, monks, who died in the sixth century, when Arabs attacked their monasteries.  We should have a very clear idea about the meaning of Christian martyrdom, since it is the essence and perfection of the entire Christian life.

When we think about the life and witness of the holy martyrs, we most often think about the one moment, when they had to sacrifice their lives for the sake of Christ, and this is correct. Martyrdom is the fruit of one decision, either to be a witness to Christ, or to deny Him. But, we should consider this idea of martyrdom from a different perspective. This one decision would not be possible, or it would rarely be possible, without preparation, and self-denial and cooperation with the grace of God have to be a very large part in that preparation.

Фактично, му́ченицька смерть—найсильніше свідчення Господа нашого Ісуса Христа—є результатом, найчастіше, багатьох маленьких мучеництв, тому що через співпрацю з благодаттю Божою, мученики звикалися до жертви, і дисциплінували їх волю. Природно, мученики не планували те, щоб вмерти за віру, але практика чесноти приготовляла їх. Серія маленьких жертв приготовляла їх до найбільшої особистої жертви. Ми наголосимо «особисту», коли ми говоримо про цю жертву, тому що найбільша жертва є стражданням і смертю Господа нашого Ісуса Христа, тобто Євхаристією, бо ми пам’ятаємо те, що історична жертва Христа і Євхаристія є ідентичними. Страждання і смерть християнського мученика імітує цю жертву і спілкується з нею. Через імітування Христа, жертва мученика приймає силу.

In fact, the martyr’s death—the most powerful witness to our Lord Jesus Christ—is the result, most often, of a lot of small martyrdoms, because, through cooperation with the grace of God, the martyrs accustomed themselves to sacrifice and disciplined their will. Naturally, the martyrs did not plan to die for the Faith, but the practice of virtue prepared them. A series of small sacrifices prepared them for the greatest personal sacrifice. We emphasize “personal,” when we speak concerning this sacrifice, because the greatest sacrifice is the suffering and death of our Lord Jesus Christ, that is, the Eucharist, since, we remember, the historical sacrifice of Christ and the Eucharist are identical. The suffering and death of the Christian martyr imitates this sacrifice and communes with it. Through the imitation of Christ, the sacrifice of the martyr derives power.

Досвід святих мучеників має життя Господа Ісуса як фундамент, бо Він є моделлю мучеників. Безсумнівно, Господь Ісус є «мучеником,» тому що, як Він сказав Пилатові, «Я пішов у світ, щоб свідчити правду. Хто-небудь є у правді вислухає мій голос.» Отже, Христова смерть свідчить правду, як смерть мучеників. Природно, смерть Христа звершує багато більше, але тут ми тільки хочемо показати подібність до смерти мучеників. 

The experience of the holy martyrs has the life of the Lord Jesus as a foundation, since He is the model of the martyrs. Undoubtedly, the Lord Jesus is a “martyr,” because, as He said to Pilate, “I came into the world to testify to the truth. Anyone who is in the truth listens to my voice.” Therefore, Christ’s death testifies to the truth, like the death of the martyrs. Naturally, the death of Christ accomplishes much more, but here we only to demonstrate its likeness to the death of the martyrs.

Тож, наше щоденне життя є комбінацією багатьох маленьких мучеництв—жертв, які ми принесемо Богові у спілкуванні з Христом.  Це дуже важливо—пам’ятати те, що Господь Бог не обіцяв нам радість у цьому світі, але у майбутньому. Фактично, наш Господь Ісус Христос нам сказав протилежне- «У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ.» З цієї причини, ми повинні очікувати страждання у кожному християнському покликанні, тому що Господь Ісус показує нам те, що єдиний шлях до досконалости є хрестом. Хрестом ми входимо в царство Боже.  Церква навчає нас цієї правди у відправі вінчання, коли ми співаємо тропар святих мучеників- «Святі мученики, ви славно страждали і вінчалися, тож моліться до Господа, щоб помилував душі наші.» Той же самий тропар співається у поставленні священика, бо у християнському покликанні, ми вінчалися вінком небесного царства заради страждання. Знову, тут ми бачимо фальшивість доктрини оправдання через віру єдину, бо слова Господа Ісуса є дуже ясними. Він каже- «Не кожний, хто промовляє до мене, ‘Господи, Господи!’ –ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі.»

So, our everyday life is the combination of many small martyrdoms—sacrifices, which we offer to God in communion with Christ. It is very important to remember that the Lord God has not promised us happiness in this world, but in the next. Actually, our Lord Jesus Christ told us the opposite: “In the world you will have suffering. But be of good courage! I have overcome the world.” For this reason, we should expect suffering in every Christian vocation, because the Lord Jesus shows us that the only way to perfection is the Cross. Through the Cross we enter into the Kingdom of God. The Church teaches us this truth in the wedding service, when we sing the tropar of the holy martyrs: “Holy Martyrs, you suffered gloriously and have been crowned. Therefore, beseech the Lord to have mercy on our souls.” This very same tropar is also sung in the ordination of a priest, since, in a Christian vocation, we are crowned with the crown of the Kingdom of Heaven on account of suffering. Here again we see the falsehood of the doctrine of justification by faith alone, since the words of the Lord Jesus are very clear. He says: “Not everyone who calls to me, ‘Lord, Lord!’ will enter the Kingdom of Heaven, but only the one who does the will of my Father, Who is in Heaven.”

Нам треба захоплювати маленькі страждання нашого життя пра́ктикою самозречення, щоб підготовляти до більших жертв, які наше вдосконалення у любові до Бога будуть потребува́ти. Ми маємо навчати нашу волю, щоб бажати Божої присутности над усіма речами згідно прикладу святих мучеників. Проблема зна́тного у сьогоднішньому євангелії є тим, що його воля є забагато слабкою, щоб розрізнити між Останнім Добром і іншими добрими речами, які були частинами його багатства. Нам треба бути приготовленими, щоб не впада́ти у подібну проблему.  Духовний лік цієї проблеми є самозреченням задля любови до Бога. Ми навіть потребуємо шукати нагоди, щоб зректися від маленьких шляхів, щоб мати силу для більших виборів у майбутньому.

We need to embrace the small sufferings of our life through the practice of self-denial, in order to prepare for bigger sacrifices, which our perfection in the love of God will require. We have to train our will to desire the presence of God over all things, according to the example of the holy martyrs. The ruler’s problem in today’s Gospel is that his will is too weak to distinguish between the Ultimate Good and the various good things, which were a part of his wealth. We need to be prepared, so that we do not fall into a similar problem. The spiritual remedy of this problem is self-denial for the sake of the love of God. We even need to seek opportunities to deny ourselves in little ways, in order to have the strength for greater choices in the future.

 

Господь Ісус дає нам урок про прихильність до створених речей The Lord Jesus Gives Us a Lesson About Attachment to Created Things

Нещодавно, у зв’язку з великим святом Різдва Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, ми мали нагоду поглянути на євангельське оповідання про народження Господа і вивести з нього суть чесноти убогості. Спостерігаючи за бідними обставинами життя Спасителя, коли Він прийшов у цей світ, і дивлячись на Його пізніші вчення, як ми їх маємо в сьогоднішньому читанні Євангелія, ми можемо зробити висновок, що Господь Ісус взагалі був проти придбання матеріальних багатств і що Він вважав, що набуття як гріховне. Хоча ці висновки можуть здаватися виправданими цим євангельським уривком, проте Євангеліє в цілому не підтверджує їх.

Recently, in connection with the great feast of the Nativity of Our Lord, God and Savior Jesus Christ, we had occasion to look at the Gospel account of the birth of the Lord and derive from it the essence of the virtue of poverty. Observing the poor circumstances of the Savior’s life as He came into this world, and looking upon His later teaching as we have it in today’s Gospel reading, we might conclude that the Lord Jesus was against the acquisition of material wealth altogether and that He regarded that acquisition as sinful. Although these inferences might appear to be justified by this Gospel passage, nevertheless, the Gospels as a whole do not bear them out.

Треба перш за все пам’ятати, що Господь Ісус мав чимало багатих друзів. Найкращим прикладом є Лазар з Віфанії (який жив зі своїми двома овдовілими сестрами, Мартою та Марією). Дім Лазаря був постійним притулком для Господа Ісуса та Його учнів, коли вони подорожували околицями Єрусалиму. Подібним чином автори Євангелія позитивно відгукуються про особу Йосипа Аріматейського, який також був дуже заможною людиною. Так само Господь Ісус також не зневажав багатих жінок. Святий Лука розповідає нам, що таких жінок було багато, які служили фінансистками для Господнього служіння. Серед цих жінок була Йоанна, дружина дуже високого чиновника в уряді царя Ірода.

We must remember, first of all, that the Lord Jesus had quite a number of rich friends. The best example is Lazarus of Bethany (who lived with his two widowed sisters, Martha and Mary). Lazarus’ home was a constant refuge for the Lord Jesus and His disciples whenever they were travelling in the neighborhood of Jerusalem. Similarly, the Gospel writers speak positively glowingly of the person of Joseph of Arimathea, who was also a very wealthy man. Likewise, wealthy women were not spurned by the Lord Jesus either. We are told by Saint Luke that there were a number of such women who served as financiers for the Lord’s ministry. Among these women was Joanna, the wife of a very high official in King Herod’s government.

Щоб зрозуміти все це, ми повинні пам’ятати, що Господь Бог є головним автором усього Святого Письма. Це, перш за все, Його голос, який ми чуємо, коли читаємо Біблію. Лише на другому місці ми чуємо голоси окремих людських авторів, яких Він надихнув передати Його слова у їхній манері. Таким чином, коли ми читаємо про поведінку багатих в посланнях святого Павла, ми насправді читаємо те, що Господь думає з цього приводу. У Першому посланні до Тимофія святий апостол Павло говорить нам про багатих: «Вони повинні творити добро, збагачуватися добрими ділами, щедрими, тим самим закладаючи собі добру основу для майбутнього, щоб вони могли оволодіти життям, яке є справді життям» (1 Тимофія 6:18-19). Крім того, якщо ми маємо сумніви щодо достовірності послання, яке Павло передає нам від нашого Господа, ми розуміємо, що, читаючи Слова Святого Апостола безпомилково нагадують слово Самого Господа, про яке розповідається в Євангелії. Там, у Євангелії від Св. Луки, Він заповідав: «Заводьте собі друзів, користуючись мамона лукавством, щоб, коли ви зазнаєте невдачі, вони могли прийняти вас у вічні оселі» (Луки 16:9). Це означає, «використовуйте матеріальне багатство, щоб статися улюбленими в очах інших через свою щедрість, щоб вони своїми молитвами допомогли вам увійти в Царство Небесне.»

To make sense of all of this, we should remember that the Lord God is the principle author of all Holy Scripture. It is, first of all, His voice that we hear when we read the Bible. Only secondarily do we hear the voices of the individual human authors, whom He inspired to convey His words in their own manner. Thus, when we read about the conduct of the rich in the epistles of Saint Paul, we are actually reading what the Lord thinks about this issue. In the First Epistle to Timothy, the Holy Apostle Paul tells us concerning the rich, “They are to do good, to be rich in good deeds, liberal and generous, thus laying up for themselves a good foundation for the future, so that they may take hold of the life which is life indeed.”(1 Timothy 6:18-19) Further, in case we have any doubts concerning the authenticity of the message that Paul conveys to us from our Lord, we realize that, reading the Holy Apostle’s words, we are unmistakably reminded of a saying of the Lord Himself, which is related in the Gospel. There, in the Gospel According to Saint Luke, He commanded, “Make friends for yourselves using the mammon of wickedness, so that, when you fail, they may receive you into the everlasting dwellings.”(Luke 16:9) This means, use material wealth to endear yourself to others on account of your generosity, so that, by their prayers, they may then assist you to enter into the Kingdom of Heaven.

Проблема матеріального багатства, яку подає Святе Євангеліє, не є проблемою багатства як такого, а проблема прихильності. Це, звичайно, те, що ми спостерігали раніше. Проте ми все ще можемо бути здивовані запереченням, яке висувають учні наприкінці сьогоднішнього читання. Там вони запитують Господа, вигукуючи: «Тоді хто може бути врятований?» Святий Кирило Олександрійський зазначає, що на перший погляд питання здається безглуздим. Проте Кирило зазначає, що проблема прихильності до земних речей одна́ково є проблемою багатих і бідних. Святий Кирило просить уявити двох чоловіків, які змушені роздягатися догола́. Один з них одягнений у дуже багатий одяг, а інший — лише в бідний, грубий одяг. Обидва, зазначає Кирило, однаково соромляться своєю наготою. Обидва, лише з великою неохотою, роздягли одяг. Таким чином святий Кирило спрямовує нас до розуміння, яке ми повинні мати. Він показує нам, що все це міркування насправді стосується смерті, бо він явно має на увазі вчення апостола Павла, коли порівнює смерть із роздяганням догола. Апостол пояснює, що кожна людина боїться смерті, тому що не хоче бути роздягнутою догола, хоча хоче зодягнутися в безсмертя. Але ні, людину спочатку потрібно позбавити від смертності, а потім бути одягненою в безсмертя. Весь процес може бути зі́рваний не самими створеними речами, а прихильністю до створених речей.

The problem of material wealth, which the Holy Gospel is presenting is not a problem with wealth per se, but a problem of attachment. This, of course, is something we have observed before. Yet, we may still be surprised by the objection, which is raised by the disciples at the end of today’s reading. There, they ask the Lord, exclaiming, “Then who can be saved?” Saint Cyril of Alexandria points out that, at first glance, the question seems nonsensical, even foolish. Yet, Cyril points out that the problem of attachment to earthly things is equally a problem of rich and poor. Saint Cyril asks us to imagine two men who are forced to strip naked. One of them is dressed in very rich clothing, while the other one is dressed only in poor, coarse garments. Both, Cyril points out, are offended equally by their nakedness. Both of them, only with great reluctance, put off their clothes. In this way, Saint Cyril steers us towards the understanding we should have. He shows us that this whole consideration is really about death, for he clearly has in mind the teaching of the Apostle Paul, when he compares death to being stripped naked. The Apostle explains that every human being dreads death because he does not want to be stripped naked, although he does want to be clothed with immortality. But no, the human being must first be stripped of mortality and then clothed in immortality. The whole process can be frustrated not by created things themselves, but by attachment to created things.

Є доброчесні вправи, які ми можемо виконувати, щоб допомогти нам розвинути відстороненість, яка нам потрібна. Ці вправи можуть бути такими ж, як і інші, але коли ми робимо це, вони облагороджуються вірою, і віра приємна Богові. Наприклад, коли ми вирішуємо вибраковувати наше майно, вилучаючи те, що ми не використали протягом розумного періоду часу (наприклад, рік).

There are virtuous exercises, which we can do to aid us in developing the detachment that we need to have. These exercises might be the same ones that others do, but when we do these things they are ennobled by faith, and faith is pleasing to God. For example, when we decide to cull our possessions, eliminating those that we have not used in a reasonable period of time (a year, for example).

ЯК ЗНИЩИТИ ТЕМНІ Й НЕПЛІДНІ МІСЦЯ У НАШИХ СЕРЦЯХ, ПЕРЕШКОДИ ДО БОЖОГО СВІТЛА HOW TO DESTROY THE DARK AND BARREN PLACES IN OUR HEARTS, THE OBSTACLES TO THE LIGHT OF GOD

У Византійському обряді, ми маємо сорт святих, який називається "Юродивими." Юродивий означає святу людину, яка вдає божевілля, щоб знищити гордість у собі через висмі́ювання інших.  Святий Теофіл був відомим юродивим Києво-Печерського Монастиря, хто не часто тікав від посміховища інших монахів в темні лісові місця. Одного разу, ходячи по лісі, зустрів юнака з недалекого села, котрий був постійно стурбованим хтивими думками.  Коли юнак бачив Святого Теофіла, він вертався назад, тікаючи. Але, Святий Теофіл кликав його: "Зачекайте! Зупиніться! Нехай разом радіємо у хтивих думках."  Юнак відчувся засудженим, і він зупинився, плачучи.  Але, Святий утішав його, говорячи: "Не журіться! Це нічого! Господь милостивий. Нехай молимося Йому." Він клякав і починав молитися, а юнак клякав поруч з ним. Після півгодини, святий стояв і говорив юнако́ві: Тепер йде додому. Хтиві думки уже не будуть турбувати тебе.» Юнак вже більше ніколи не відчувався гнобленим від цих думок.

In the Byzantine Rite, we have a type of saint, which is called "a Fool for the sake of Christ." "A Fool for the sake of Christ" means a holy person, who simulates insanity, in order to destroy pride in himself through the ridicule of others.  Saint Theophilus was a very famous fool for the sake of Christ from the Kievo-Pecherska Lavra, who infrequently fled from the ridicule of his fellow monks into dark forest places. Once, walking in the forest, he met a young man from a nearby village, who was continuously troubled by lustful thoughts. When the young man saw St. Theophilus, he turned around immediately, and fled. But Saint Theophilus called after him: "Wait! Stop! Let us together delight in lustful thoughts." The young man felt convicted, and he stopped, weeping. Nevertheless, the saint consoled him, saying, "Don't worry! This is nothing! The Lord is merciful. Let us pray to Him." He knelt down and began to pray, and the young man knelt beside him. After a half hour, the saint stood and said to the young man, "Now go home. Lustful thoughts will not anymore trouble you.» The young man never again felt the oppression of those thoughts.

Ми знаємо, якщо Святе Письмо не має значення у даний момент, тоді воно не має значення взагалі. Сьогодні, Євангеліє нам каже, що: "Народ, що в темноті сидів, світло велике побачив, а тим, хто сидів у країні смертельної тіні, засяяло світло." Це дуже важлива і натхненна думка, тому що кожен з нас має ці темні місця у собі, в яких світло Господнє не засяяло; місця, де наші грішні звички володіють як тирани.  Але, Бог нам каже у цьому Євангелії те, що Він може змінити наші серця. Він може принести Його світло у найтемніші кутки́ нашої істоти. Це промовлення Божої сили є есенцією цілого Євангелія. Дійсно, нам треба знищити ці темні місця у нас, щоб стати людьми, яких Бог побажав, коли Він сотворив нас.

We know that if the Holy Scripture does not have meaning in the present moment, it has no meaning at all.  Today, the Gospel tells us: "A people, who sat in darkness, has seen a great light, and upon those who dwelt in the land of the shadow of death, a light has shone." This is a very important and inspiring thought, because each of us has these dark places in ourselves, where the Lord's light does not shine; places where our sinful habits reign as tyrants.  But God is telling us in this Gospel that He is able to change our hearts. He is able to bring His light into the darkest corners of our being. This proclamation of God's power is the essence of the whole Gospel. Indeed, we need to destroy these dark places in ourselves, in order to become the people God desired, when He created us.  

Так, як поле, на яке сія́ч вийшов, щоб сіяти його зерна, деякі місця поля були готовими, щоб приймати зерна, але інші були повні перешкодами до Слова Божого. Тим самим способом, є місця у нас--світлі зі світлом Бога, але, є також місця --темні і неплідні, в яких Слово Боже не входить.  Наш виклик є тим, щоб ви́далити ці неплідні місця, роблячи їх гостинними до Слова Божого. Видаляючи перешкоди, наше серце стає одним постійним полем, в якому Слово Боже може рости всюди. Воно стає цілком повним світла. Коли ці перешкоди є видаленними, ми зупи́нимо бути індивідумами. Ми стаємо особами. Значення слова "індивід" є тим, щоб бути розділеним від інших людей і речей. Але, особа живе у відносинах з іншими людьми та істотами.  Для осіб, є сенсом спів-невід'ємности, тому що людська природа є однією та з'єднаною, щоб любити ближнього і дійсно є тим, щоб любити себе. 

Just like the field, when the sower went out to sow his seed, some places in the field were ready to receive the seed, but other places were full of obstacles to the word of God.  In the same way, there are places in us that are bright with the light of God, but there are also places in us that are dark and unfruitful, in which the Word of God does not enter.  Our challenge is to remove these barren places, rendering them hospitable to the Word of God.  Removing obstacles, our heart becomes one continuous field, in which the Word of God is able to grow everywhere. It becomes completely filled with light. When these obstacles are removed, we stop being "individuals." We become "persons." The meaning of the word "individual" is to be divided off from other people and things. A person, however, lives in relationship with other people and beings.  For persons, there is a sense of co-inherence, because human nature is one and united, so that to love ones neighbour really is to love oneself.

Ми мусимо дати Господеві доступ до цих неплідних і темних місць у наших серцях, бо Він тільки входить там, де Він має дозвіл. Треба дати Йому дозвіл у молитві, щоб оздоровити наші душі й знищити ці перешкодами у нас. У псалмах, наприклад, є дуже багато молитов за оздоровлення і реставрацію, і ми повинні використовувати ці слова як наші слова. Щоденне уживання Псалтиря́ є дуже похвальною практикою, яку ми можемо починати у цьому новому році.

We must give the Lord access to these barren and dark places in our hearts, since He only enters where He has permission. We need to give Him permission in prayer to heal our souls and destroy these obstacles in us. In the Psalms, for example, there are many prayers for healing and restoration, and we should use these words as our own. Daily use of the Psalter is a very praiseworthy practice, which we can begin in this new year.

  

ДІТИ СВІТЛА CHILDREN OF LIGHT

Сьогодні, євангельське читання каже: «О земле Завулона та земле Нафталі, приморський шляху, країно з Йорданом, поганська Галилеє! Народ, який сидів у темноті побачив велике світло; тим, що сиділи в країні й тіні смерти,-- зійшло їм світло.» У цьому читанні, Господь наш Ісус Христос називається «світлом» так, як ми сповідуємо у віровченні: «В єдиного Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого, єдинородного від Отця народженого перед усіма віками, Світло від Світла...» Дійсно, світло є дуже популярну і важливу ілюстрацію Господа нашого.  Це світло—Господа нашого—якого ми хвалимо у всіх псалмах і піснях церковних, не є физічним світлом, а важливішим духовним світлом. Можна розуміти цей образ, якщо ми розмірковуємо про роль, що її світло має у нашому житті. 

Today, the Gospel reading says: “O Land of Zebulon and land of Naphtali, the seaward road, land beyond the Jordan, heathen Galilee! A people, which sat in darkness has seen a great light; on those, who dwelt in a land of gloom, a light has shone.” In this reading, our Lord Jesus Christ is called “light,” just as we profess in the Creed: “and we believe in one Lord, Jesus Christ, the Only-Begotten Son of God, begotten of the Father before all ages, Light from Light…” Indeed, light is a very popular and important image of Our Lord. This light—our Lord—Whom we praise in all the psalms and hymns of the Church, is not physical light, but the more important spiritual light.  We can understand this image, if we reflect on the role that light has in our life.

Світло потрібне для всіх наших робот тому, що нам треба бачити те, що ми робимо, щоб робити це добре і ефективно. Фактично, можна називати світло джерелом добрих діл і етичного життя, бо безсумнівно, Бог зволив те, що людина працює під час дня світлом сонця так, як сто третій псалом каже: «Наводиш темряву, і ніч надходить, що в ній ворушаться усі звірі дібровні. Левенята рикають за здобиччю своєю, поживи від Бога собі просять. Ховаються, як тільки зійде сонце, лягають у своїх барлогах. Виходить чоловік до свого діла й до своєї праці аж до вечора.» Людина є створінням світла—знання і мудрости.  Щоб бути цілою людиною, ми мусимо бути пильними у наших ділах для інших людей і для Бога так, як Христос Бог каже: «Ще трохи часу світло з вами. Ходіте, поки світло у вас, щоб не пойняла вас тьма. Хто ходить у тьмі, не відає, куди йде. Поки у вас світло—віруйте у світло, щоб світла синами вам стати!»

Light is necessary for all our works, because we need to see what we are doing in order to work well and effectively.  In fact, we could even say that light is the source of good works and an ethical life, since, without doubt, God willed that the human being work during the day by the light of the sun, just as the hundred third psalm says: “You bring darkness, and it is night, the time when all forest animals prowl.  The young lions roar after their prey and seek their food from God.  The sun rises, they slink away and lie down to rest in their dens; while the man goes forth to his work, laboring on until the evening.” The human being is a creature of light—of knowledge and wisdom.  In order to be a complete human being, we must be industrious and assiduous in our works for other people and for God, just as Christ God says: “Yet a little while the light is with you.  Walk while you have the light, lest the darkness overtake you.  He who walks in darkness does not know where he is going. While you have the light—believe in the light, so that you will become children of light.”

Як залишитися у світлі? Можна залишитися у світлі через пильність над нашим розумом. Через цю пильність, залишимося у присутності Бога.  Коли ми залишимося у присутності Бога, ми приносимо всі наші діла до Бога як жертви.  Що є жертва крім того діло, яке є принесеним Богові? Але, кожне індивідуальне діло може бути жертвою, якщо це наш намір.  Тим способом, кожний момент у наших життях може бути рівно нагодою для спілкування з Богом: страждання, турбота, але також радість, і успіх.  Тому, ми повинні приймати всі ці речі вдячністю, бо всі є користами, які скеровують нами ближче до Бога.  Навіть найбільша біда може бути джерелом найбільшого добра тому, що Бог має намір, щоб керувати нами згідно Його співчуття до участі найбільшого добра—Бога Самого.  Коли ми приймаємо страждання, наприклад, вдячністю, залишимося у присутності Бога.

But how can we remain in the light? We can remain in the light through watchfulness over our minds.  Through this watchfulness, we remain in the presence of God.  When we remain in the presence of God, we offer all our works to God as sacrifices.  What is a sacrifice if not a deed, which is offered to God? But, each individual work can be a sacrifice, if this is our intention.  In this way, each moment in our lives can be equally an opportunity for communion with God: suffering, trouble, but also joy and success.  Therefore, we ought to receive all these things with gratitude, since all of them are benefits, which bring us closer to God.  Even the greatest misfortune can be the source of the greatest good, because it is God’s intention to guide us according to His compassion to a participation in the highest good—God Himself.  When we receive suffering, for example, with gratitude, we remain in the presence of God. 

Життя Святих є уроками для нас тому, що можна бачити у цих життях спосіб, яким вони виросли ближче до Бога через діла і молитву.  Іншими словами, ми можемо бачити їхні жертви кожного моменту. Святий Йоан Співчуттєвий, Архиєпископ Олександрійський, який був відомим для його добрих діл, особливо його милостин, сказав: «Я знайшов мою скарбницю—повну, а я залишив її—порожню. Я завжди пробував віддати Богові ці речі, які Йому належать.» Жертва легша, коли ми пізнаємо те, що всі наші речі Богові належать.  Коли ми приймаємо їх, ми вдячні, і коли вони залишать нас, ми маємо мир тому, що ми ще маємо те, що дійсно важливе—Світло Істинне—Присутність правдивого Бога.

The lives of the saints are lessons for us, because we can see in these lives the manner in which they grew nearer to God through their works and prayer.  In other words, we can see their sacrifices in each moment.  St. John the Compassionate, the Archbishop of Alexandria, who was known for his good works, especially his almsgiving, said: “I found my treasury full, and I left it empty.  I have always tried to render to God the things which are God’s.” Sacrifice is easier, when we recognize that all our possessions belong to God.  When we receive them, we are grateful, and when they desert us, we have peace, because we still have that, which is truly important—the True Light—the Presence of the true God.

The Meaning of the Sacred Vestments at the Divine Liturgy

Since we have had the occasion to meditate upon the significance of the clothing of Saint John the Baptist, it seems appropriate to turn our minds’ attention to the analogous custom in our own time and place of the Church using articles of clothing to signify certain things. As we mentioned at the beginning of the consideration of Saint John’s prophetic vestments, the idea that clothing has a deeper meaning is familiar to us, because it appears so often in the Scriptures. The vestments of the priests of the Old Law are one example, but they are only the beginning of what amounts to a very deep symbology. We think, for example of the hairy mantle of the Prophet Elijah that could be used to divide the river in half, so that the bearer could cross the river on dry ground, or the many-colored cloak that was given by the Patriarch Jacob to his favorite son, Joseph, or the “garments of skins,” which God Himself made to cloth our first parents Adam and Eve, when He expelled them from the Garden of Paradise into this world.

The Church too uses expressive garments in its Divine Services, and though it goes without saying that we do not have time to consider this subject in detail, we can perhaps say a few helpful things about the meaning of the garments of the priest at the Divine Liturgy. The meaning of these garments must be considered first of all in reference to the prayers with which the garments are assumed.

The lowest of these garments, which is worn directly over the priest’s pidriasnyk is the stichar. The stichar is the basic garment of all the ministers of the sanctuary, but priest’s stichar represents the grace of baptism. Thus, when the priest puts on the stichar, he says with the Prophet Isaiah, “My soul will rejoice in the Lord, for He has clothed me with a robe of salvation and has put on me a garment of gladness. He has put on me, as a bridegroom, a crown. He has adorned me, as a bride, with jewels.”

Next, is the epitrachil (a Greek word signifying that this garment is worn on the shoulders). The epitrachil represents the priesthood of Christ exercised through His sacrifice on the cross. That same priesthood has been poured out upon the ministerial priest, so that he can offer the same sacrifice in union with Christ, without the effusion of blood. For this reason, when the priest puts on the epitrachil he quotes from the Psalms saying, “Blessed be God, Who pours out His grace upon His priests like oil, running down upon the beard, the beard of Aaron, running down to the hem of his garment; like the dew of Hermon running down upon the mountain of Zion, always now and forever and ever.” Thus, we see that the epitrachil is an ambivalent symbol expressive of both suffering and joy. While the suffering of Christ is suffering indeed, nevertheless, it leads to true joy. So, taking up the cross is like an anointing that refreshes us like dew refreshes the earth.

Then, there is the poyas, the cloth belt that confines the stichar. As we said in reference to the clothing of Saint John the Baptist, the belt is emblematic of work and the strength that is necessary to accomplish work. For this reason, when the priest puts on the poyas, he says, quoting the Psalms, “Blessed be God, Who girds me with strength, Who makes my feet firm on the heights, always now and forever and ever.” The strength that is here being referred to is strength in battle, principally the spiritual battle against one’s own passions. The poyas is thus a reminder to us that we have to fight ourselves in a constructive way. Negatively, we have to destroy our passions, but positively, we have to grow in virtue. Growing in virtue is growing in the likeness of Christ, Who is Himself Virtue.

The preparation for battle metaphor continues with the right cuff, the narukavnyk, since the priest again quotes the Psalms, “Your right hand, O Lord, has been glorified in strength; your right hand, O Lord has shattered the enemy and in the fullness of your glory, You have crushed your adversaries.” The message is simple, our right hand can be God’s right hand if we strive to become like God. Yet the left hand corrects any pride that comes with the right hand, for as the priest puts on the left narukavnyk he says, “Your hands have made me and formed me. Give me understanding and I will learn your commandments.” We are God’s creatures. The question is never if God is on our side. The question is whether we are on God’s side in the battle. Our first duty is to conform ourselves to our Creator.

Finally, the priest puts on the felón, the outermost garment worn during the Divine Liturgy. As he puts it on, he prays, “Your priests shall cloth themselves with righteousness and your righteous will rejoice, always now and forever and ever.” The felón represents the virtue of charity, the love of God, which is the form of all the other virtues and, as the Holy Apostle Saint James says, “covers a multitude of sins.” To cloth ourselves in righteousness means to “put on” the love of God. The love of God has to be the motivation of our entire life, our every action. All covered up with the virtue of charity, our armor is complete to battle against our passions and with the Lord’s help to defeat our enemies.

Одяг Святого Йоана містить емблеми християнського життя Saint John’s Vesture Contains Emblems of the Christian Life

У євангельському читанні цієї неділі ми знайомимося з фігурою святого Йоана Хрестителя, найбільшого і останнього з пророків Старого Закону. Нам важливо чітко бачити, що місія Хрестителя передана народу Ізраїлю не лише словами його вчення, а й усіма деталями його життя. У святому Йоані Хрестителі не було нічого, що не було б повністю пронизане його місією бути «голосом, що кличе в пустелі: Приготуйте дорогу Господа! Зробіть прями́ми Його стежки́!» Пророчі слова пророка Ісаї, сказані більш ніж вісімсот років до народження Хрестителя, постійно були в центрі уваги Йоана. Йоан передусім усвідомлював, що це стародавнє пророцтво було всім сенсом його існування. Його місія підготувати людей до приходу Месії, Бога в людській природі, була настільки всепоглина́ючою, що навіть його одяг мав глибоке значення в цьому відношенні.

In the Gospel reading for this Sunday, we are introduced to the figure of Saint John the Baptist, the greatest and last of the prophets under the Old Law. It is important for us to see clearly that the mission of the Baptist is conveyed to the people of Israel not only in the words of his teaching, but also in every detail of his life. There was nothing about Saint John the Baptist that was not completely imbued with his mission to be “the voice crying in the wilderness: Prepare the way of the Lord! Make straight His paths!” The prophetic words of the Prophet Isaiah, spoken more than eight hundred years before the birth of the Baptist were constantly in John’s attention. John was aware above all that this ancient prophecy was the entire meaning of his existence. His mission to prepare the people for the coming of the Messiah, God in human nature, was so all-consuming that even his clothing had deep significance in that regard.

Той факт, що одяг може мати таке значення, є для нас знайомим поняттям, тому що Біблія часто представляє перед нашими очима ідею, що одяг святих людей (святих особисто або через посаду) має глибоке значення щодо Божого наміру для тих людей. У Торі, наприклад, велика увага приділяється детальному опису облачення Аарона первосвященика. Точно так само святий апостол і євангелист Марко розповідає нам, що «Йоан був одягнений у верблюжу шерсть зі шкіряни́м поясом на талії». Цей чудовий опис означає деякі дуже важливі речі про служіння Йоана. По-перше, ми повинні враховувати, що верблюд — це тварина пустелі, яку люди використовують для полегшення тривалих міграційних подорожей пустелею. Таким чином, верблюжа шерсть є влучним нагадуванням про нашу подорож пустелею цього світу. Ми мандруємо цим світом до того, що святий Павло нагадує нам, що це «тривале місто» в присутності Бога. Пам’ятати про те, що ми мандрівники, зупиняємося тут лише на час, – це одна з найважливіших речей, яка найбільше сприяє процвітанню людини в цьому і наступному житті. Подібним чином у Йоана також «шкіряний ремінь навколо талії». Повсюдно у Святому Письмі пояс є символом праці, а шкіряний пояс, завдяки своїй великій міцності, є емблемою важкої праці. Успішні мандрівники цим світом до Царства Небесного мають бути віддані важкій праці. Насправді вони повинні бути віддані найважчій роботі. Вони повинні «взяти свій хрест» і йти за Христом.

The fact that clothing can have this kind of significance is a familiar concept to us, because the Bible frequently presents before our eyes the idea that the clothing of holy people (holy either personally or by virtue of office) has deep meaning concerning God’s intention for those people. In the Torah, for example, great attention is given to the minute description of the vestments of Aaron the High Priest. In just this same way, the Holy Apostle and Evangelist Mark tells us that “John was dressed in camel’s hair with a leathern belt around his waist.” This remarkable description signifies some very important things about John’s ministry. First, we must consider that the camel is a desert animal that is used by human beings to facilitate long, migratory journeys through the desert. Thus, the camel’s hair is an apt reminder of our journey through the desert of this world. We are travelling through this world to what Saint Paul reminds us is “a lasting city” in the presence of God. Keeping in mind that we are travelers, staying here only for a time, is one of the most important things that contributes the most to human flourishing in this life and the next. In a similar way, John also has “a leathern belt around his waist.” Everywhere in the Holy Scriptures, the belt is the symbol of work, and a leathern belt, because of its great durability, is the emblem of hard work. The successful travelers through this world towards the Kingdom of Heaven have to be committed to hard work. In fact, they must be committed to the hardest work of all. They must “take up their cross” and follow after Christ.

Коли святий апостол і євангелист Марко записав деталі одягу святого Йоана Хрестителя, він знав, що все життя Йоана у всіх деталях буде натхненням для тих, хто читає Євангеліє, і тих, хто чув його читання. Нас справді надихає життя цього великого святого, зразок життя покаяння. Подумайте лише, наскільки щирішим було б наше покаяння, якби ми взяли одежу святого Йоана Хрестителя як наш духовний одяг в умовах власного життя; якби ми намагалися постійно пам’ятати про те, що ми проходимо цим світом як мандрівники на нашому шляху до Царства Небесного, і якби ми присвятили себе важкій праці, яку тягне за собою ця подорож.

When the Holy Apostle and Evangelist Mark recorded the details concerning the clothing of Saint John the Baptist, he knew that John’s whole life in all its details would serve as an inspiration to those who read the Gospel and those who heard it read. We are indeed inspired by the life of this great saint, a model of the life of repentance. Just think how much more sincere our repentance would be if we took the vesture of Saint John the Baptist as our spiritual clothing in the circumstances of our own life; if we tried to be constantly mindful of the fact that we are passing through this world as travelers on our way to the Kingdom of Heaven, and if we committed ourselves to the hard work that that journey entails.

Як ми вже згадували на початку, верблюд — це пустельна тварина, створена для міграційних подорожей через ці безплідні місця. Сам Йоан також був істотою пустелі. Євангеліє від святого Луки говорить нам: «[Йоан] був у пустелі до дня свого явлення Ізраїлю». Отже, ми знаємо, що він був не лише старанним мандрівником у цьому світі, наполегливо працював і не спускаючи очей з місця призначення. Він також звик до мовчання та міркування, яке завжди є потомством мовчання. Так само кличе і нас пустеля мовчання та міркування. Як і пророки до нього, Йоан виявив, що може почути голос Бога лише тоді, коли був далеко від голосів цього світу. Насправді, Йоан не міг би згадати, що він був лише мандрівником у цьому світі, якби він не був відсторонений і віддалений від світових турбот. Аналогічно, його робота як «голос того, що кличе в пустелі» не могла бути виконана серед відволікань світу. Точно так само ми маємо відсторонитися й бути окремо, присвятивши частину свого дня тиші та молитві.

As we mentioned at the beginning, the camel is a desert animal made for migratory travel across those barren places. John himself was very much a creature of the desert too. The Gospel According to Saint Luke tells us, “[John] was in the desert until the day of his manifestation to Israel.” So, we know that he was not only a diligent traveler in this world, working hard and keeping his eyes on his destination. He was also accustomed to silence and recollection, which is always the offspring of silence. In the same way, the desert of silence and recollection is calling us too. Just like the prophets before him, John found that he could hear the voice of God only when he was away from the voices of this world. In fact, it would have been impossible for John to remember that he was only a traveler in this world if he was not withdrawn and distant from the world’s concerns. Similarly, his work as “the voice of one crying in the wilderness” could not have been fulfilled in the midst of the world’s distractions. In just the same way, we have to withdraw and be apart, dedicating a portion of our day to silence and prayer.