THE PASSING OF ST. JOHN THE THEOLOGIAN

 

Today is the feast of the Passing of the St. John the Theologian.  According to the tradition of the Church, St. John died an old man in Ephesus, where he had been asked to serve as the third bishop of that city, after the martyrdom of St. Timothy, who had been chosen by St. Paul the Apostle and St. Prosdocimus.  The elderly St. John, the last of the Lord’s twelve Apostles, had founded a school of Christian theology in the hills above Ephesus, and there he taught the next two generations of leaders in the Christian Church.  St. Polycarp of Smyrna and St. Ignatius of Antioch were among his pupils there. Finally, when he was very old, he handed over the task of teaching to younger men, but he still insisted on being present at every function and every lecture, although he slept through much of the proceedings.  Often his students would come to him and gently shake him, and ask him to speak to them about the Lord Jesus.  Towards the end of his life, more and more on these occasions he would look up at the faces standing above him and say simply: “Little children, love one another.” Then, on one occasion, a student named Asyncreticus saw some other students waking the aged master, and he said: “Why are you doing that leave him alone. He’s lost his mind. He always says the same thing.” But to Asyncreticus’ surprise, St. John responded: “I always say the same thing because it is the essence of the whole teaching of the Lord Jesus. If you have truly mastered perfect love of God and perfect love of one another, then you have mastered all.”

     According to this last of Christ’s twelve Apostles, the essence of Christ’s whole teaching was perfect love of God and perfect love of neighbour. It is the Spirit of Charity that is the Spirit of Christ, and everything in the Church is ordered to the fulfillment and propagation of that Spirit.  The Christian Liturgy, for example, whether the Divine Liturgy itself or the daily offices, has only one purpose in respect to us: to make the life of Christ present in us, to make His teachings live and breathe in us, and to join us to His Resurrected Body. But receiving that Spirit of Christ, and being conformed to His commandments seems well nigh impossible without a very special effort on our part that is aimed at a very important, but intermediate goal.  That goal, the Fathers of the Church tell us is purity of heart.  It is impossible, or, as we have said, well nigh impossible for us to be conformed to the Spirit of Christ if we are filled with our own thoughts and desires.  Purity of heart aims at the purification of the heart, the destruction of our passions, our thoughts, our desires apart from Christ.  The image is often presented to us in the writings of the Fathers of a full cup.  In order for the cup to receive another liquid—in order for a cup of water, for example, to be filled with wine, the cup must be drained, poured out.  In the same way, each of us has to become empty—empty of our thoughts and desires apart from Christ, so that we can be filled with the Spirit of Christ that engenders perfect love. The most important thing for us to remember in the effort to purify our hearts is that there is only now.  The past does not exist any longer (whether it be ten minutes ago or twenty years ago), and the future does not yet exist. There is only now, and our challenge now is to be faithful now, in this moment. We spend a great deal of time grieving over the past, rehearsing old injuries. Or we spend an equal amount of time planning the future, rehearsing future conversations. Purity of heart demands that we do what we are doing now, without reference to a bitter past or an uncertain future, but only to Christ. Every action that is done in the simplicity of “now” is prayer, for the Fathers tell us that purity of heart is already prayer.  

     Purity of heart does not come easily.  It is accessible to us only through prayer, assisted by fasting and almsgiving.  Since it is already prayer, it is also strengthened through prayer. Traditionally, we use meditation on Holy Scripture in order to purify our hearts, and replace our own thoughts and desires with those that are according to Christ.  Our Church also has the tradition of the Prayer of Jesus, “O Lord Jesus Christ, Son of God, have mercy on me, a sinner.” This prayer was designed by the Fathers to be said over and over again in meditative stillness, in order to replace the thoughts of the heart with the words of the prayer itself. Focusing on the words of the prayer alone, and rejecting every distraction from them, we empty our minds so that God can fill them. In the same way that we use the Prayer of Jesus, we can and should also use the words of the Scriptures, whatever words have the most meaning and consolation to us. It is wise for us to pray in this way for at least twenty minutes a day, while striving in the rest of the day to be faithful to Christ by living and working now, offering to Christ our God each moment and each action. With our hearts purified in this way, our God can have free entrance in His life of love.  We will then be able to fulfill what was before an impossible command to love God and our neighbour perfectly.

  

Вірні в малому, Вірні у великому: Як ми відреагуємо на Божі дії у нашому житті? Faithful in Little, Faithful in Much: How Will We React to God's Action in Our Lives?

 

Сьогодні ми чуємо в євангельському читанні, що святий апостол Петро переможений і вражений дивом, про яке він свідчить. Він кличе до Господа Ісуса: «Залиш мене, Господи, бо я грішна людина». Почувши деталі цієї події, ми розуміємо, що ми є свідками типо́вої людської реакції на святість. Коли святість проникає в наше життя особливим і драматичним чином, ми відчуваємо страх перед нею і відчуваємо свою негідність перед нею потужно.

We hear in the Gospel reading today that the Holy Apostle Peter is overcome and amazed at the miracle, which he witnesses. He cries out to the Lord Jesus, "Leave me, Lord, for I am a sinful man." When we hear the details of this event, we realize that we are witnessing the typical human reaction to what is holy. When holiness breaks into our lives in a special and dramatic way, we are overcome by awe at it, and we feel our unworthiness before it in a powerful way.

Кілька тижнів тому ми мали можливість коротко поговорити про чесноту лагідності та її значення у християнському житті. Переглядаючи сказане в той час, лагідність - це чеснота, завдяки якій ми визнаємо свої обставини як волю Божу. Все в нашому житті або позитивно, або дозволено зволить Бог. Чеснота лагідності є визнання цього факту в моментальних деталях нашого життя. Це чеснота лагідності, яка приносить нам прийняття перед обличчям страждань і випробувань, але це також лагідність, яка приносить нам радість, коли до нас приходять несподівані благословення та благодать.

A couple of weeks ago, we had the opportunity to talk briefly about the virtue of meekness and its importance in the Christian life. By way of review of what was said at that time, meekness is the virtue by which we recognize our circumstances as the will of God. Everything in our lives is either positively or permissively willed by God. The virtue of meekness is recognizing that fact in the moment to moment details of our life. It is the virtue of meekness that brings us acceptance in the face of suffering and trial, but it is also meekness that brings us joy when unexpected blessings and graces come to us.

Реакція святого Петра на святість Господа, що виявляється на рибальському човні через чудовий улов риби, - це відповідь, яка народжується чеснотою лагідності. Петро негайно вражений благоговінням перед Господом Ісусом і визнає його негідність бути в контакті з такою добротою, красою та правдою. Це та сама реакція, яку ми спостерігаємо в житті пророка Ісаї, коли він побачив Господа у святині Храму, що сидів на високому троні. Тоді Пророк вигукнув: "Горе мені, бо я людина з нечистими губами, і я живу серед людей з нечистими губами, але я бачив Царя, Ягве Саваота".

Saint Peter's reaction to the Lord's holiness being manifested in the fishing boat through the miraculous catch of fish is a response that is born of the virtue of meekness. Peter is immediately struck with awe at the Lord Jesus and recognizes his unworthiness to be in contact with such goodness, beauty and truth. It is just the same reaction that we observe in the life of the Prophet Isaiah, when he saw the Lord in the sanctuary of the Temple seated on a high and lofty throne. At that time, the Prophet cried out, "Woe is me, for I am a man of unclean lips living among a people of unclean lips, yet I have seen the King, the Yahweh of Hosts."

Читання Євангелія та приклад пророка Ісаї також змушують нас розглянути ще один приклад, біблійний приклад "Боговидця", першокласника, пророка Мойсея. Причина того, що Мойсей настільки видатний приклад, полягає в тому, що саме Слово Боже говорить нам, що Мойсей був найлагіднішою людиною, яка коли-небудь жила. Лагідність - це чеснота, яка особливим чином характеризувала Мойсея. Пізніше в житті, коли він проводив ізраїльський народ із Єгипту до Країни Обіцянки, він сказав Господу, як сильно він прагне побачити Його, але водночас він визнав свою негідність цього бачення. Зрештою, йому було дозволено побачити щось (ми не знаємо, що саме), таємниче описане як «спина Господа Бога».

The Gospel reading and the example of the Prophet Isaiah also leads us to consider another example, the biblical example of a "God-seer" par excellence, the Prophet Moses. The reason Moses is so salient an example is that the Word of God Himself tells us that Moses was the meekest man to have ever lived. Meekness is the virtue that typified Moses in a special way. Later in life, when he was leading the Israelite people out of Egypt towards the Land of Promise, he told the Lord how much he longed to see Him, but at the same time, he recognized his unworthiness of that vision. In the end, he was permitted to see something (we don't really know what) mysteriously described as "the back of the Lord God."

Давайте приймемо цих трьох біблійних персонажів, Мойсея, Ісаю та Петра, як наші зразки для моделювання цієї найважливішої чесноти у нашому християнському житті. Нам потрібно почати з того, що ми чутливі до дій, які Бог робить у нашому житті, а також до причин цих дій. Наприклад, одружена людина може сказати: "Я не розумію, чому мій чоловік такий важкий. Він так часто суперечать і сваряться. Я часто кажу йому не бути таким, але через кілька годин це все починається спочатку ". На це я відповідаю: "Ну, це причина, чому ваш чоловік такий важкий: щоб ви могли вирости в терпінні". Ми повинні бути чутливими до дій Бога у нашому житті. Бог працює через нас та інших, щоб набли́зити нас до Нього. Пам’ятайте, що відстань у духовному світі - це подібність. Ті, хто близький до Бога, подібні до Бога. Бог терплячий з нами. Благословенний Він за те, що дає нам можливість зростати у терпінні.

Let's accept these three biblical figures, Moses, Isaiah and Peter, as our patterns for modelling this essential virtue in our Christian life. We need to begin by sensitizing ourselves to the actions that God is taking in our lives, as well as the reasons for those actions. For example, a married person might say, "I don't understand why my spouse is so difficult. He or she is so frequently contradicting and quarrelsome. I often tell her/him to not be like that, but a few hours later it all starts over again." To this I reply, "well, this is the reason why your spouse is so difficult: so that you can grow in patience." We need to be sensitive to the actions of God in our lives. God is working in us and in others in such a way as to bring us closer to Him. Remember, distance in the spiritual world is similarity. Those who are close to God are like God. God is patient with us. Blessed is He for giving us the opportunity to grow in patience.

Ну, можна сказати, чи дії Бога в моєму житті повинні бути такими прихованими? Чому Він не може діяти так, як діяв з Петром, Ісаєю та Мойсеєм? Зрештою, якби Його святість була відкрита так, я б, безперечно, був би вражений трепетом і сприйняв би Його вказівки з лагідністю. Проблема в тому, що Слово Боже не розкриває нам усієї історії цих людей. Він розповідає нам лише про надзвичайне, опускаючи звичайне. Святе Письмо робить це як поступку для нас. Ми б нудьгували, втомлювалися і не зацікавилися довгим оповіданням про звичайні події. Ми хочемо лише почути про "основні моменти". Ці надзвичайні події в житті цих святих стали кульмінацією багатьох звичайних зустрічей з Господом та Його милістю. Зрештою, саме так Господь випробо́вує нашу вірність. Як Він сам говорить нам: «Хто вірний у малому, той буде вірний і в більшому».

Well, we might say, do the actions of God in my life have to be so covert? Why can't He act as He did with Peter, Isaiah and Moses? After all, if His holiness were revealed like that, I would most assuredly be struck with awe and accept His instructions with meekness. The problem is that the Word of God does not reveal to us the whole story of these people. It tells us only of the extraordinary, while omitting the ordinary. The Scriptures do this as a concession to us. We would become bored, fatigued and disinterested by a long narrative of ordinary events. We only want to hear about the "highlights." These extraordinary occurrences in the lives of these saints were the culmination of many, many ordinary encounters with the Lord and His grace. This is, after all, precisely the way the Lord tests our faithfulness. As He himself tells us, "He who is faithful in little will also be faithful in much."

Точно так само ми повинні бути вірними в маленькому, щоб Бог запросив нас піднятися вище, ближче до Нього. Нам потрібно проявляти лагідність у дрібницях нашого життя, визнаючи, що Бог виконує Його волю в наших щоденних обставинах. Нам не слід дивуватися, якщо ми відступаємо від деяких речей, які Бог робить із природною огидою. Ми не повинні очікувати від себе досконалості, якої ми ще не досягли. Але коли Бог відкриває Свою присутність у нашому житті, коли Його святість стає явною для нас у, можливо, хворобли́вих і незручних обставинах, нам потрібно реагувати з трепетом, прийняттям і смиренням, ніби ми говоримо разом з Ісаєю: „Горе мені, Я людина з нечистими губами серед народу з нечистими устами ".

In just the same way, we need to be faithful in the little, so that God will invite us to come up higher, closer to Him. We need to exercise meekness in the little things of our life, recognizing God working His will in our daily circumstances. We should not be surprised if we shrink from some of the things that God does with a natural aversion. We must not expect from ourselves a perfection that we have not yet attained. But when God makes His presence known in our lives, when His holiness becomes manifest to us in perhaps painful and uncomfortable circumstances, we need to react with awe, acceptance and humility, as if we were saying together with Isaiah, "Woe is me, I am a man of unclean lips among a people of unclean lips."

 

МОВЧАННЯ ПЕРЕД ХРЕСТОМ SILENCE BEFORE THE CROSS

 

У гімнах празника Воздвиження Святого Хреста, хрест називається зброєю, зціленням, і ліком. Ми можемо думати про таїнство хреста згідно всіх цих ілюстрацій, тому що Христос прийшов, щоб знищити твори диявола. Фактично, всі ці описи таїнства Святого Хреста виражають ту саму ідею. Сім таїнств Христових нам дають присвоєння у хресті, тобто стражданні, смерті і воскресінні. Христова перемога є цілою і перфектною, але ми мусимо вирішувати те, якщо ми будемо слідувати за Христом, або залишимося у ілюзіях демонів.

In the hymns of the Exaltation of the Holy Cross, the cross is called weapon, healing and remedy. We can think about the mystery of the cross according to all these images, because Christ came to destroy the works of the devil.  Actually, all these descriptions of the mystery of the Holy Cross express this same idea. The seven sacraments of Christ give us a share in the cross, that is, in the suffering, death and resurrection of Christ. Christ’s victory is complete and perfect, but we must decide if we will follow Christ or remain in the illusions of the demons.

Ми, у цій культурі, є дуже незвіданими діяння диявола. Сучасна наука часто має цей ефект, тобто, ми не довго віримо в те, що наші чуття не можуть сприймати, і тож ми ігноруємо існування духовного світу, незважаючи на те, що ми часто бачимо багато ефектів від діяння цього духовного світу, особливо у нашому внутрішньому житті. Це дуже небезпечно, коли ми ігноруємо існування цього світу, тому що духовні істоти постійно роблять для нашого знищення через пропозиції, відчуття, і думки, які вони посилають у наші розуми. Наше невідання ефективно творить різні шляхи, якими демони мають доступ до наших розумів, і ці шляхи залишаються відкритими, тому що ми не уважні до наших думок.

We, in this culture, are very ignorant of the actions of the devil. Modern science often has this effect on us, that we no longer believe in that, which our senses cannot perceive, and so we ignore the existence of the spiritual world, despite the fact that we often see a lot of effects from the actions of this spiritual world, especially in our interior life. It is very dangerous for us to ignore the existence of this world, because spiritual beings constantly work towards our destruction through suggestions, feelings, and thoughts, which they send into our minds.  Our ignorance effectively creates various pathways, by which demons have access to our minds, and these pathways remain open, because we are not attentive to our thoughts.

У сучасній культурі, один первинний шлях, яким демони мають доступ до нашого розуму є через вживання наших електричних пристроїв. Ці пристрої, хоча добрі у собі, є часто інструментами розсіювання психічної енергії та уважности, щоб ми не довго могли зосереджуватися на специфічних речах послідовно, але наша увага постійно рухається від однієї речі до іншої. У цьому стані, ми часто не можемо терпіти мовчання, і отож, молитва стає тяжкою або навіть неможливою. Проблема є очевидною. Молитва є життям душі.

In modern culture, one of the primary ways that the demons have access to our minds is through the use of our electronic devices. These devices, although good in themselves, are often the instruments of a dissipation of mental energy and attentiveness, so that we can no longer concentrate on specific things consistently, but our attention continuously moves from one thing to another. In this state, we often cannot endure silence, and, therefore, prayer becomes difficult or even impossible.

Подібним способом, музика стала шляхом демонського доступу також. Через ритм деякої музики, пристрасті є викликаними, які приведуть до збільшення спокус, особливо хтивости і гніву. Часто музика не зла у собі (хоча багато популярної музики має злі лиріки, які заохочують гріх), але ми слухаємо надмірно часто. Для наших предків, музика була спеціальною і присвяченою для святкових або урочистих нагод. Тепер, вона наповнює наше ціле життя, створюючи ту саму ненависть мовчання, яка знеохочує молитву і правдивий мир. Бог завжди дає честь для нашої свобідної волі. Ми не можемо слухати Бога, якщо ми завжди слухаємо голос цього світу. Тимчасом, наші пристрасті виростуть більші і більші, аж допоки ми не можемо відмовляти їм.

In a similar way, music has become a pathway of demonic access as well. Through the rhythm of music, the passions are aroused, which lead to an increase of temptations, especially those to lust and anger. Often, the music is not evil in itself (although a lot of popular music has evil lyrics, which encourage sin), but we listen to it too often. For our ancestors, music was special and dedicated for festive and solemn and occasions. Now, it fills our entire life, creating that same hatred for silence that discourages prayer and true peace.  God always honors our free will. We cannot listen to God if we are always listening to the voice of this world. Meanwhile, our passions grow up bigger and bigger, until we cannot refuse them.

Кожного дня, ми потребуємо стояти перед хрестом у молитві й мовчанні. Кожен з нас повинен мати період мовчання, щоб зосереджуватися на Бозі нашому Отці, без розсіювання світових речей, особливо тих, що заохочують пристрасті.

Each day, we need to stand before the cross in prayer and silence. Each of us should have a period of silence to concentrate on God our Father, without the distraction of worldly things, especially those that encourage the passions.

Мертвий для гріха, живий для Бога Dead to Sin, Alive for God

 

Євангеліє дає нам найяскравішу вказівку на центральний при́нцип християнської етики: участь. Завдяки відродженню в таїнстві Хрещення ми поділяємо ідентичність Христа, і таким чином, як каже святий Павло, ми померли з Христом для гріха, щоб ми могли жити для Бога. Це твердження настільки революційне, що навіть ми, які віримо в Христа, часто помиляємось у його значенні та важливості. Смерть для гріха і життя для Бога - це умови, за яких наше спілкування у Втіленні Слова проявляється у нашому житті. Хоча ми багато говоримо про чесноту у зв’язку з християнською етикою, наша орієнтація на чесноту зовсім інша, ніж у тих, хто прагне зростати у природній чесноті власними зусиллями.

The gospel gives us the clearest indication of the central principle of Christian ethics: participation. Through our regeneration in the mystery of Baptism, we share the identity of Christ, and thus, as Saint Paul puts it, we have died with Christ to sin, so that we can live for God. This statement is so revolutionary that even we, who believe in Christ, often mistake its meaning and import. Death to sin and life to God are the conditions by which our association in the Incarnation of the Word become manifest in our lives. Although we do a lot of talking about virtue in connection with Christian ethics, our orientation towards virtue is entirely different than those who seek to grow in natural virtue by their own effort.

Ми всі погодимось, що померла людина смішно покладається на власну силу руху для досягнення будь -якої мети. Навпаки, мертве тіло не збирається рухатися, якщо його не перемістить інший, хтось із живих. Так само і ми, як мертві до гріха, не покладаємось на себе для здобуття чеснот. Ми покладаємось на Христа, Який хоч і помер, але воскрес до нетлінного життя. Як каже нам святий Павло, "Він був вбитим у тілесному існуванні, але Йому було дано життя в царстві Духа".

We would all agree that it is ridiculous for a dead person to rely on his own power of movement for progress towards any goal. On the contrary, a dead body is not going to move unless it is moved by an another, someone who is alive. In the same way, we, as dead to sin, rely not on ourselves for the acquisition of virtue. We rely on Christ, Who, although He died, yet rose again to imperishable life. As Saint Paul tells us, "He was put to death in so far as fleshly existence goes, but He was given life in the realm of the Spirit."

Таким чином, перед нами стоїть перший парадоксальний крок у процесі нашого освячення. Ми повинні повністю довіряти Христу, дозволяючи Йому діяти в нас, постійно нагадуючи собі, що ми мертві для рабства почуттів і пристрастей, які від нього залежать. Чому ми повинні постійно нагадувати собі? Тому що буде постійна спокуса дозволити собі знову потрапити під це рабство. Буде безперервна спокуса оживити те, що має бути мертвим.

Thus, we are faced with the first paradoxical step in the process of our sanctification. We must put all our confidence in Christ, allowing Him to act in us, continuously reminding ourselves that we are dead to the slavery of the senses and the passions that depend on it. Why must we continuously remind ourselves? Because there will be constant temptation to allow ourselves to be placed under that slavery once again. There will be continuous temptation to enliven that which should be dead. 

Тим не менш, поки наша впевненість у Христі, а не в нас самих, доки ми справді вважаємо себе мертвими, наша боротьба за здобуття чеснот не буде такою важкою справою, як це стародавнім людям, коли вони намагалися здобути природні чесноти. Натомість це буде природний прогрес, що дозволить Христу діяти в нас. Ось що має на увазі святий Павло, коли каже: «Вже не я живу, а Христос живе в мені».

Nevertheless, as long as our confidence is in Christ and not in ourselves, as long as we truly consider ourselves dead, our struggle to acquire the virtues will not be a drudgery as it was for the ancients when they struggled to acquire natural virtue. Instead, it will be the natural progression of allowing Christ to act in us. This is what Saint Paul is referring to when he says: "It is no longer I who live, but Christ lives in me."

Запрошення взяти наш хрест і йти за Христом - це запрошення по -справжньому зрозуміти це почуття участі. Ми повинні вважати, що наша участь у Христовому пасхальному таїнстві не означає, що ми повинні зазнати страждань, смерті та воскресіння окремо від Христа. Швидше, це означає, що ми вже зазнали страждань, смерті та воскресіння Христа у своєму хрещенні. Ми вільні терпіти страждання цього світу зі святою нечутливістю, тому що перемога над смертю та гріхом уже відкрита. Ось що Павло має на увазі, коли вигукує: "О смерте, де твоя перемога? Смерте, де твоє жало?" Ми можемо імітувати нечутливість мертвих людей у стражданнях нашого життя, тому що ми померли щодо цього світу у своєму хрещенні, щоб жити для Бога.

The invitation to take up our cross and follow Christ is an invitation to truly understand this sense of participation. We should consider that our participation in Christ's paschal mystery doesn't mean that we must undergo the sufferings, death and resurrection alone and separately from Christ. Rather, it means that we have already undergone the suffering, death and resurrection of Christ in our baptism. We are free to endure the sufferings of this world with a holy insensibility, because the victory over death and sin has already been revealed. This is what Paul means when he exclaims: "Oh death, where is your victory? Death, where is your sting?" We can have the insensibility of dead men to the sufferings of our lives, because we have died to this world in our baptism, in order to live for God.

На цьому етапі, розглядаючи страждання Христа та нашу участь у них, особливо це стосується життя тих, хто, здавалося б, потрапив у пастку звичного гріха, ми повинні звернути свою увагу на те, що викликає велику хвилю сучасності. Я говорю про залежність. Це правда, що в нашій культурі та суспільстві, що оточує нас, існує багато різноманітних програм залежності. Більшість із них зосереджується на навмисному та інтенсивному здобутті чеснот, подібних до того, що ви́знали стародавні. Тим не менш, справжнє вирішення різноманітних залежностей цієї культури - це участь, тобто участь у смерті Христа. Мертві нічим не залежні. Вони вільні. Справжня реактивація і усвідомлення благодаті нашого хрещення робить те саме для нас. Ми померли в Христі. Ми вільні. Це не означає, що немає страждань при розлученні із заповітними звичками та залежностями. Ні, навпаки, в цих речах можуть бути великі страждання, але, незважаючи на страждання, ми померли з Христом. Страждання не можуть нам зашкодити, ані завадити. Нам потрібно непохитно вірити і пам’ятати, що ми померли з Христом у своєму хрещенні. Так, мертвий для гріха, живий для Бога.

At this point in considering the sufferings of Christ and our participation in them, especially as it relates to the life of those who are seemingly trapped in habitual sin, we should turn our attention to something that is of great contemporary concern. I speak of addiction. It is true that there are many and various addiction programs in our culture and society around us. Most of them focus upon the deliberate and intense acquisition of virtue in a similar way to that which the ancients would have recognized. Yet, the true solution to this culture's manifold addictions is sharing, that is participating, in the death of Christ. The dead are addicted to nothing. They are free. Truly reactivating and being aware of the grace of our baptism does the same thing for us. We have died in Christ. We are free. That is not to say that there is no suffering in parting from cherished habits and addictions. No, on the contrary, there can be great suffering in these things, but, despite the suffering, we have died with Christ. Suffering cannot harm us nor hinder us. We need to steadfastly believe and remember that we are dead with Christ in our baptism. Yes, dead to sin, alive for God.

Нарешті, зверніть увагу на обіцянку Господа Ісуса у євангельському читанні: «той, хто врятує своє життя, втратить його, але той, хто втратить своє життя заради Мене і євангелії, знайде його». Господь Ісус не говорить про якусь далеку точку в майбутньому. Він говорить про нас, які віримо в Нього, тут і зараз. Він говорить про людину, яка стає сполученою з Ним через хрещення у Його стражданні, смерті та воскресінні.

Lastly, notice the Lord Jesus' promise in the gospel reading: "the one who saves his life will lose it, but the one who loses his life for My sake and the gospel's will find it." The Lord Jesus is not talking about some distant point in the future. He is talking about us, who believe in Him, in the here and now. He is talking about the person, who becomes associated with Him through baptism into His suffering death and resurrection.

 

 

CHRIST: INFINITE SOURCE OF EVERYTHING NECESSARY

 

 

Today, in the epistle reading, Saint Paul tells us that he bears the wounds of Jesus in his body, and these wounds are a protecting mark for him. “The wounds of Jesus,” to which Saint Paul refers are his sufferings as an apostle of Christ. The holy Church and holy Scripture use that same expression, when they describe the martyrs, still bearing the wounds of their martyrdom in their heavenly glorification. The Holy Apostle Paul refers to his great suffering for the sake of the Gospel of Christ in several passages of his letters. Actually, he begins this very passage, which we heard today, with the words, “See by what large letters I write to you in my own hand…” We understand this together with the passage in the fourth chapter, in which the Holy Apostle explains the reason his letters would be large.  There, he says, “You know it was because of a bodily ailment that I preached the gospel to you at first; and though my condition was a trial to you, you did not scorn or despise me, but received me as an angel of God, as Christ Jesus. What has become of the satisfaction you felt? For I bear you witness that, if possible, you would have plucked out your eyes and given them to me.” So, we see that the Apostle, during his time among the Galatians, suffered a serious eye infection, never fully recovering. For this reason, when he wrote to the Galatians in his own hand, he wrote with large letters, like a little child would write.

In the same way, when we are in Christ, as we are by virtue of our baptism or our reconciliation to Him through the Mystery of Repentance, our suffering is “the very wounds of Jesus.” Our suffering is a true participation in the suffering of the Lord Jesus. What good is that? Because the Incarnation of the Lord Jesus is the source of all good. By His life, suffering, death and resurrection, He has given to us everything that is necessary for our life, suffering, death and resurrection. If we need something in our life, we only need to go to Him and ask, believing that we will receive what we need. And if we do not receive what we need immediately, we need to continue believing that our Father will give us what is necessary.

When we decide to confess, “I am a Christian,” then the pattern of our life is the life of the Lord Jesus, and, even more, our life becomes a true participation in His life.  Not only everything that is necessary for our life is available in Christ, but also everything that is necessary for the life of our neighbors, and so the practice is fruitful of praying for the needs of others. But, we should emphasize this point very strongly, namely, Christ is an infinite source of everything we need for our salvation. If we recognize that we lack some virtue, we only need to ask for this virtue, immediately believing that we have received it, because God is a good Father.

Because the life of the Lord Jesus is the pattern of our life, nothing can be wasted, but rather, everything has value, both suffering and natural evil. In each circumstance, we must turn to the Lord, awaiting the necessary things for our troubles and temptations.

"Я маю Господа завжди переді мною": Дивлячись і вірячи в Господа Ісуса "I Have the Lord Always Before Me": Looking Upon and Believing In the Lord Jesus

 

 

Сьогодні Євангеліє говорить нам, що Господа треба піднести. Він повинен бути піднесеним, щоб ми могли бачити Його і вірити в Нього. Ми знаємо, що це пророцтво здійснилося у стражданнях і смерті Господа, оскільки на Хресті Господь Ісус справді був пі́днятий так само, як Мойсей підняв бронзового змія в пустелі. Кожен, хто дивився на бронзового змія, виліковувався від смертельних наслідків укусу змій -серафимів, які вражали табір Ізраїлю.

Today, the Gospel tells us that the Lord must be lifted up. He must be exalted, so that we can see Him and believe in Him. We know that this prophecy was fulfilled in the suffering and death of the Lord, since, on the Cross, the Lord Jesus was indeed lifted up just as Moses lifted up the bronze serpent in the desert. Everyone who looked upon the bronze serpent was cured of the deadly effects of the bite of the seraph serpents, which were infesting the camp of Israel.

Аналогічним чином, Господа Ісуса підносять на Хресті. Він представлений як жертва, що примиряє людську природу з Богом у Самій Його Особі, оскільки Він - Єдина Божественна Особа, яка втілилася як людина. Він піднятий, щоб ми могли бачити Його і вірити в Нього.

In an analogous way, the Lord Jesus is lifted up on the Cross. He is presented as a sacrifice, reconciling human nature with God in His very Person, since He is One Divine Person, Who became incarnate as a man. He is lifted up, so that we can see Him and believe in Him.

Сенс усього Таїнства Втілення - єдність і примирення. В Особі нашого Господа Ісуса Христа досягається примирення і відновлюється єдність: єдність між Богом і людською природою, а також єдність між людьми.

The meaning of the whole Mystery of the Incarnation is unity and reconciliation. In the Person of our Lord Jesus Christ, reconciliation is achieved and unity is restored: unity between God and human nature, but also unity between human beings.

Давайте на мить звернемо погляд на цю землю. Давайте подивимося на наш жалюгідний стан. Страшні змії зі смертельною отрутою вражають наш табір тут, нижче. Щодня через отруту гріха їх укуси завдають смерті нам і нашим братам і сестрам. Що нам робити? Наша ситуація здається безнадійною. Так само, як Мартин Лютер написав про Диявола та його поплічників у відомому гімні німецькою мовою: "його реме́сла та сили великі/ і озброєний жорстокою ненавистю/ на землі не рівні йому".

Let us turn our eyes to this earth for a moment. Let us look upon our wretched state. Terrible serpents with fatal venom are infesting our camp here below. Everyday, through the poison of sin, their bites deal death to us and our brothers and sisters. What are we to do? Our situation seems hopeless. It is just as Martin Luther wrote of the Devil and his minions in a well-known German language hymn: "his crafts and powers are great/ and armed with cruel hate/ on earth is not his equal."

Але Христос дав нам вихід у тому, щоб бути «піднесеними» у спокутній жертві Отцю. Тепер ми повинні дивитися на Нього і вірити в Нього. Якщо ми це зробимо, ми будемо врятовані від отрути наших ворогів. Не тільки наше життя буде врятоване, як послідовники Мойсея були врятовані в пустелі, але Бог має намір дати нам вічне життя, якщо ми подивимось і повіримо в Його Єдинородного.

But Christ has given us the solution in being "lifted up" in atoning sacrifice to the Father. Now, we must look upon Him and believe in Him. If we do so, we will be saved from the venom of our enemies. Not only will our lives be saved as the followers of Moses were saved in the desert, but God intends to give us everlasting life if we look upon and believe in His Only-Begotten.

Отже, як ми дивимось на Нього і віримо в Нього, щоб досягти цього спасіння? Перш за все, ми представляємо Його очам нашого серця як предмет нашого споглядання. Ми представляємо Його своєму розуму як наш ідеал і дивимось на Нього з любов’ю поглядом, навіть як пророк Цар Давид говорить нам: «Я маю Господа завжди переді мною».

So, how do we look upon Him and believe in Him, so that we can attain this salvation? First of all, we present Him to the eyes of our hearts as the subject of our contemplation. We present Him to our minds as our ideal and regard Him with a loving gaze, even as the Prophet King David tells us, "I have the Lord always before me."

Як наш ідеал, Він є міри́лом усіх наших чеснот і їх джерелом. З цієї причини безглуздо стверджувати, що наша віра лише погоджується з певними істинами про нашого Господа Ісуса Христа і що ми врятовані завдяки цій згоді. Ні, проста згода на істини про Нього ніколи не може бути рівною любовному погляду на Нього, що спонукає нас наслідувати Його, стаючи схожими на Нього будь -яким чином, яким Він захотів би створити нас.

As our ideal, He is the measure of all our virtues and their source. For this reason, it is nonsense to claim that our faith is merely assent to certain truths about our Lord Jesus Christ and that we are saved by virtue of this assent. No, simple assent to truths about Him can never be the equal of a loving gaze upon Him, which moves us to imitate Him, becoming like Him in any way that He would deign to fashion us.

Ми повинні думати про віру так само, як це робить святий апостол Яків. Як він вказує, демони мають «віру» в тому сенсі, що вони згодні з певними істинами щодо Бога. Насправді, кількість цих і́стин набагато більша, ніж декілька, які були відкриті нам, простим людям. Але «віра» демонів не рятує їх, тому що не змушує їх з любов’ю дивитися на Господа, прагнучи наслідувати Його в імітуванні.

We ought to reflect on faith in the same way that the Holy Apostle James does. As he points out, the demons have "faith" in the sense that they assent to certain truths regarding God. In fact, the number of these truths is far greater than the few, which have been revealed to us mere human beings. But the demons' "faith" does not save them, because it does not lead them to look lovingly upon the Lord, seeking to pattern themselves upon Him in imitation and emulation.

Ми повинні зробити свої слова царя Давида: «Я маю Господа завжди переді мною». Якщо ми зробимо це, ми зможемо додати так, як це зробив святий пророк, "оскільки Він знаходиться праворуч мене, я не посоромлюсь". З любов’ю довіряти Господу означає вірити в драматичні зміни, в яких життя Господа сповнене. У житті Господа уявна поразка означає незаперечну перемогу, а ніби безпліддя віщу́є врожай, який приносить стократ.

We should make the words of King David our own, "I have the Lord always before me." If we do this, we can add as the holy prophet did, "since He is at my right hand, I shall not be ashamed." Putting loving trust in the Lord means believing in the dramatic reversals of which the Lord's life is full. In the Lord's life, seeming defeat means incontrovertible victory and seeming fruitlessness portends the harvest that yields the hundredfold.

Ми повинні розпочати день, поставивши Христа Господа перед очима нашого розуму як наш ідеал, модель нашої поведінки в найближчий день. Завжди допомагає працювати над якимось конкретним проектом з Господом, шукати певної чесноти відповідно до Нього. На початку дня ми повинні молитися про збільшення цієї конкретної чесноти і приймати рішення діяти відповідно до цієї чесноти за обставин, які ми можемо передбачити у найближчому дні.

We should begin the day by putting Christ the Lord before the eyes of our mind as our ideal, the model of our behavior in the coming day. It always helps to be working on some specific project with the Lord, to be seeking some specific virtue in conformity with Him. At the beginning of the day, we should pray for the increase of that specific virtue and make resolutions to act according to that virtue in circumstances that we can foresee in the coming day.

 

Наша гідність у втіленні Господа нашого: Ми—Божі діти Our dignity in the Incarnation of our Lord: We are children of God

 

Брати й сестри у Христі—

В наступну середу буде святом Різдва Пресвятої Богородиці, і це таїнство творить гарну гармонію з євангельським читанням, яке приписується для цієї п’ятнадцятої неділі по П’ятдесятниці, бо остання частина каже про воплочення Христа—таїнство, від якого наша ціла віра залежить. Пресвята Богородиця є посудиною воплочення, Богом вибраною, щоб бути матір’ю Христа. Воплочення Господа нашого Ісуса Христа є центральною нагодою цілої людської історії так, як нам показує наш календар. Господь Ісус запитує фарисеїв: «Що ви думаєте про Христа? Чий він син?» Фарисеї відповідають тим, що було знанням всіх: «Давидів,» бо цей факт був добре встановленим в пророцтві. Євангеліє від Святого Матея показує родовід Господа Ісуса від Царя Давида, і також Євангеліє від Святого Луки. Багато разів в чотирьох євангеліях, Він називається «Сином Давида.» Але, Господь Ісус запитує інше питання фарисеїв: «Коли, отже, Давид його Господом називає, то як він може бути його сином?» Фарисеї є неосвіченими про таїнство воплочення, хоча Божі пророки пророкували про це через п’ять тисячів років.  Цар Давид називає його Сина «Господа,» тому що Він, Який є Сином Давидів згідно Його людської природи, є Богом згідно Його божественної природи.

Next Wednesday will be the feast of the Nativity of the Most Holy Mother of God, and this mystery creates a beautiful harmony with the Gospel reading, which is appointed for this fifteenth Sunday after Pentecost. The last part speaks concerning the incarnation of Christ—the mystery upon which our whole faith depends. The Most Holy Mother of God is the vessel of the incarnation, chosen by God to be the Mother of Christ.  The incarnation of our Lord Jesus Christ is the central event in the whole of human history, just as our calendar clearly shows. The Lord Jesus asks the Pharisees: “What do you think about the Christ? Whose son is he?” The Pharisees reply with what everybody knows: “David’s,” since this fact was well established in prophecy. The Gospel of St. Matthew shows the descent of the Lord Jesus from King David, just as does the Gospel of St. Luke. Many times in the four Gospels, He is called “Son of David.” But, the Lord Jesus asks another question of the Pharisees: “If David calls Him Lord, then how can he be his Son?” The Pharisees are ignorant about the mystery of the incarnation, although God’s prophets prophesied about it over the course of five thousand years.  King David calls his Son “Lord,” because He, Who is the Son of David according to His human nature, is God according to His Divine Nature. 

Воплочення Божого Сина є чудовим таїнством, тому що воно подає людині дуже велику гідність. Як Бог створив людину, вона є Божим образом, так у воплоченні Господа нашого Ісуса Христа, Бог нам дає здатність «стати Божими дітьми.» Він свобідно нам дає Його образ, і також дає нам можливість вдосконалювати подобу цього образу у Ньому. Тут є глибше значення притчі талантів. Багато людей не будуть використовувати те, що дав їм Бог; вони не будуть співпрацювати з Ним у вдосконаленні божественного образу, бо ми всі мають вибір, щоб слідувати цим шляхом, або ні. Свобідний вибір є страшною річчю, і ми повинні бути дуже дбайливими про спосіб, яким ми використовуємо його, і не тільки як це відноситься до нас, а також до інших. Ми всі бачили дуже страшні картини жахливих діл, які Ісламський Штат чинить у Месопотамії і Сирії, бо ми бачимо те, що ці вбивці керують дуже великими групами людей в канави і забивають їх вогнем з кулемета, і вони також обезголовюють багатьох людей навіть дітей. Знищення образу Божого є дуже великою обра́зою проти Бога, бо Він запрошує кожну людину, щоб стати Його досконалою подобою. Горе їм, які забирають свободу людської істоти і знищують її, бо їм буде тієї самою долею зрадника, який видав Господа Ісуса, тому що кожна людина можливо бере участь у благодаті воплочення. «Горе тому чоловікові, що зрадить Сина Чоловічого! Ліпше було б тому чоловікові не народитись!»

As God created man to be the image of God, so in the incarnation of our Lord Jesus Christ, God gives us the ability “to become children of God.” He freely gives us His image, and He also gives us the potency to perfect the likeness of that image in Him.  Here we see the deeper meaning of the parable of the talents.  Many people will not use what God has given to them; they will not cooperate with Him in the perfection of the Divine Image, since we all have a choice to follow that path, or not.  Free choice is a terrifying thing, and we should be very careful about how we use it, not only in regards to ourselves, but also to others.  We all have seen the terrible pictures of the cruel acts, which Islamic fundamentalism has committed throughout the world. We see that these murderers lead very large groups of people into ditches and kill them with machine gun fire, and they also behead many people, even children.  The destruction of the image of God is a very great affront against God, for He invites each human being to become His perfect image. Woe to those, who snatch away the freedom of the human being and destroy him, since they will have the same fate as the traitor, who betrayed the Lord Jesus, because every human being potentially shares in the grace of the incarnation. “Woe to that man by whom the Son of Man is betrayed. It would have been better for him, if he had not been born.”

Тим самим способом, ліпше було б нам не народитись, якщо не маємо дуже глибокої честі Божому образові у братах і сестрах наших, інших людях, і так, навіть наших ворогах, бо людина, яка відмовляє участь Божого життя іншій людині, втрачає участь того самого життя.  Так, як Святий Апостол Йоан каже: «Коли хтось каже: «я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той не правдомовець.» Ми приходимо тут до Святої Церкви, шукаючи поділитися у втіленні Сина Божого—стати спів-втіленими і спів-кровними з Господом Ісусом через Святу Євхаристію. Отже, наша поведінка має бути тією самою з Христом. Так, як Святий Апостол Петро нам каже: «Христос був злославлений, але сам, навпаки, не злословив, хто страждав, та не погрожував, а здався на того, який судить справедливо.» І Святий Апостол Павло дає нам ці подібні слова, які далі пояснюють нашу відносну поведінку: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі: Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж – хресної.» Це модель для нашої поведінки, коли ми бажаємо єднання з Богом через втілення Христа.  Це поведінка, яка ми бачимо у Божественній Літургії. Немає гніву, або заздрости, або марности, або хтивости, але тільки мир і честь до Бога та інших людей. Тут ми поклоняємося Богові, і ми почитаємо Божий образ коли ми поклоняємося перед одне одним всякий раз, коли ми благословляємо один одного.

In the same way, it would be better for us not to have been born, if we do not have a very great reverence for the image of God in our brothers and sisters, other human beings, and yes, even our enemies, for a person, who denies a share of God’s life to another person, forfeits his share in that same life. It is just as the Holy Apostle John tells us: “If anyone says, ‘I love God,’ but hates his brother, he is a liar.” We come to the Holy Church, seeking to share in the Incarnation of the Son of God—to become co-bodied and co-blooded with the Lord Jesus through the Holy Eucharist. Therefore, our behaviour has to be the same as Christ’s.  Just as the Holy Apostle Peter tells us: “When they hurled insults at Christ, He did not retaliate; when He suffered, He made no threats. Instead, He entrusted Himself to Him who judges justly.” The Holy Apostle Paul gives to us these similar words, which further explain our appropriate behaviour: “Your attitude should be the same as that of Christ Jesus: Who, being in very nature God, did not consider equality with God something to be grasped, but made himself nothing, taking the very nature of a servant, being made in human likeness. And being found in appearance as a man, he humbled himself and became obedient to death—even death on a cross!” This is the model for our behaviour, if we desire union with God through the Incarnation of Christ.  This is the conduct, which we see in the Divine Liturgy.  There is no anger, or jealousy, or vanity, or lust, but only peace and honour for God and others. Here we worship God, and we honour the image of God when we bow before one another each time we bless one another.

РАЗОМ З ХРИСТОМ, ПРАВДИВІ ХРИСТИЯНИ Є СИНАМИ ДАВИДА TOGETHER WITH CHRIST, TRUE CHRISTIANS ARE SONS OF DAVID

 

 

Часто, Господь наш Ісус Христос називається Сином Давида так, як у сьогоднішньому євангелії. Ми знаємо те, що згідно з Його божественною природою, Ісус Христос називається Сином Божим, а згідно з людською природою називається Чоловічим Сином, Сином Авраама, або Сином Давида. Це дуже ясно, але ці титули також мають глибше значення, бо «щоб бути сином» означає більше від фізичного покоління, але важливіше, це означає бути подібним. Ми бачимо цей пункт дуже ясно у посланні Святого Апостола Павла до Галатів, в якому він каже те, що правдиві сини Авраама є тими, хто мають віру Авраама. Дійсно, чеснота, якої Патріарх Авраам є дуже великим прикладом, є вірою, і ця чеснота є джерелом праведности Авраама так, як вона є джерелом праведности для всіх нас християн, правдивих синів Авраама. Подібним способом, предок Господа нашого Ісуса Христа, Цар Давид моделю́є певні чесноти для нас, і якщо ми маємо ці чесноти, ми також є правдивими синами Давида у Христі.

Often, our Lord Jesus Christ is called the Son of David, just as we find it in today’s Gospel. We know that according to His Divine Nature, Jesus Christ is called the Son of God, but according to His human nature He is called the Son of Man, the Son of Abraham, or the Son of David. This is very clear, but these titles also have deeper meaning, since “to be a son” means more than physical descent, but more importantly, it means to be similar. We see this point very plainly in the Letter of the Holy Apostle Paul to the Galatians, where he says that the true sons of Abraham are those, who have the faith of Abraham. Indeed, the virtue, of which the Patriarch Abraham is a very great example, is faith, and this virtue is the source of the righteousness of Abraham, just as it is the source of righteousness for all of us Christians, the true sons of Abraham. In the same way, the ancestor of our Lord Jesus Christ, King David models certain virtues for us, and if we have these virtues we are also true sons of David in Christ.

Найперше, «Син Давида» є месіянським тітулом, тому що древнє пророцтво промовляло те, що Месія був би нащадком Давида згідно з плоттю і наслі́дником на його престолі. Навіть більше, очікування всього Ізраїля було тим, що Месія був би подібним до Давида згідно чеснот.  Від початку, Давид називається у Святому Письмі «чоловік згідно з Божим серцем,» і це сильне підтвердження є заради його простого довір’я у Бозі, довір’я, яке рухало Давида, щоб прийшов у боротьбу проти гіганта без звичайних зброй, і у багатьох інших шляхах, Давид також показав те саме довір’я.  Через довгі періоди його життя, Давид був бі́женцем, несправедливо обвинувачений невірністю і зрадою, але він терпів ці речі без ненависті, а з любов’ю до Бога, тому що він вірив в те, що Бог зве́ршував дуже великі подвиги через його страждання.

First of all, “Son of David” is a Messianic title, because ancient prophecy proclaimed that the Messiah would be a descendant of David according to the flesh and the successor on his throne. Even more, the expectation of all Israel was that the Messiah would be similar to David according to his virtues.  From the beginning, David is called in Holy Scripture “a man after God’s own heart,” and this strong endorsement is on account of his simple confidence in God, confidence, which moved David to go into battle against a giant without the usual weapons. In many other ways, David also showed the same confidence. Through long periods of his life, David was a fugitive, unjustly accused of disloyalty and treason, but he endured these things without hatred, but with love for God, because he believed that God was accomplishing very great deeds through his suffering.

Природно, Цар Давид є також прикладом покаяння, тому що, хоча він тільки чинив один серйозний гріх, чужолож з Ветсавією і губство її чоловіка, дух покаяння жив у ньому до останнього його подиху. Він дав нам п’ятдесятий псалом, як перфектну ікону покаяння, і ми повинні використовувати ці слова часто, щоб створити той самий дух у собі також. Для цієї причини, Свята Церква прописує повторення цього псалму у багатьох богослужіннях через цілий день. Очевидно, Ісус Христос не міг, щоб бути подібним до Давида у його покаянні, буквально кажучи, тому що Він є Бог, і ніколи не згрішив, але Він приймав страждання задля гріхів всього людського роду.

Naturally, King David is also an example of repentance, because, although he only committed one serious sin, adultery with Bathsheba and the murder of her husband, the spirit of repentance lived in him until his last breath. He gave us the fiftieth psalm as a perfect icon of repentance, and we should use these words often to create that same spirit in ourselves as well. For this reason, the Holy Church prescribes the repetition of this psalm in many of the services throughout the day. Obviously, Jesus Christ could not be similar to David in his repentance, literally speaking, because He is God, and never sinned, but He accepted suffering on account of the sins of the whole human race.

Правдиві християни повинні бути синами Давида згідно з його великим довір’ям і духом покаяння. Пізнаючи́ дуже великий тягар наших гріхів, ми повинні думати про гріхи інших людей як ніщо у порівнянні з ними.  Пізнаючи тягар наших гріхів також означає те, що ми повинні робити виправдання для поведінки інших людей, навіть якщо вони є нашими ворогами. Ми не можемо бути правдивими учнями нашого Владики, якщо ми не поводимося так, бо Він простив Його ворогів з хреста, коли Він сказав, «Отче, прости їм, бо вони не знають те, що роблять.» Наша терпеливість буде більшою, якщо ми будемо пізнавати те, що наші гріхи є більшими. І через всі ці речі, ми довіряємо у Бозі. Ми віруємо в те, що Бог звершує великі подвиги у нас і через нас, незважаючи на те, що ми є грі́шниками. Вкінці, наша мета є тим, щоб подобатися Богові, а не іншим людям, ані собі.

True Christians should be sons of David according to his great confidence and spirit of repentance. Realizing the great weight of our sins, we should think about the sins of other people as nothing in comparison with them. Realizing the weight of our sins also means that we should make excuses for the behavior of other people, even if they are our enemies. We cannot be true disciples of our Master, if we do not behave in this way, because He forgave His enemies from the cross, when He said, “Father, forgive them, for they no not what they do.” Our patience will be greater, if we realize that our sins are greater. And through all these things, we trust in God. We believe that God accomplishes great deeds in us and through us, despite the fact that we are sinners. In the end, our goal is to please God, and not other people, and not ourselves.