Чому поміркованість так важлива? Why Is Temperance So Important?

 

Сьогодні в читанні з Першого послання святого апостола Павла до Коринтян ми знаходимо всебічне вчення апостола щодо чесноти поміркованості та її ролі в християнському житті. Ми знаємо, що суть усіх чеснот - це любов. Так би мовити, якщо б чесноти звести до мі́німуму, звести їх до "матерії", з якої в кінцевому рахунку складається кожна з них, було б виявлено, що любов лежить в їх основі. Любов є «формою» всіх чеснот, бо любов - це життя Бога.

Today in the reading from the First Epistle of the Holy Apostle Paul to the Corinthians, we find the Apostle's comprehensive teaching regarding the virtue of temperance and its role in the Christian life. We know that the essence of all the virtues is the virtue of charity. So to speak, if the virtues were to be boiled down, reduced to the "matter" that each of them is ultimately made of, it would be found that charity underlies them all. Charity is the "form" of all the virtues, because charity is the life of God.

Тим не менше, кожна з чеснот відкриває інший аспект цієї єдиної любови, яка необхідна для нашого життя у цьому світі. Поміркованість не є винятком, і аспект, який вона виявляє, справді дуже важливий для нашого повсякденного життя та спасіння. Чеснота поміркованості пом'якшує наше прагнення до задоволення, дозволяючи тим самим переносити страждання і будувати те, що зазвичай називають "характером".

Nevertheless, each of the virtues reveals a different aspect of that one charity, which is necessary for our life in this world. Temperance is no exception, and the aspect that it reveals is truly very important for our daily life and salvation. The virtue of temperance moderates our desire for pleasure, thus allowing us to endure suffering and build what is usually referred to as "character."

Ми повинні розвіяти будь-які міфи з самого початку. Чесноти - це звички. Насправді можна сказати, що "чеснота" - це просто інше слово для "доброї звички". Тверда істина полягає в тому, що чесноти, як і всі звички, слід практикувати, перш ніж вони стануть звичними.

We should dispel any myths right from the beginning. Virtues are habits. In fact, it could be said that "virtue" is simply another word for a "good habit." The hard truth is that virtues, like all habits, must be practiced before they become habitual.

Звичне - це природне і текуче, так як те, що практикується, є неприродним і незручним. Той, хто займався спортом або освоїв музичний інструмент, дуже добре знає цю відмінність. Той, хто може грати на спортивному полі або грати на інструменті природним чином, - той, хто багато годин працював на практиці. Те саме з усіма чеснотами, і особливо з поміркованістю. Проте, на відміну від спортивного поля чи музичного інструменту, оволодіння такою чеснотою, як поміркованість, є ремеслом життя і смерті. Це різниця між рабством і свободою.

What is habitual is natural and fluid, while what is practiced is unnatural and awkward. Anyone who has played a sport or mastered a musical instrument knows this distinction very well. The one who can play on a sports field or play an instrument in a natural way is the one who has labored for many hours in practice. It is the same with all the virtues, and especially with temperance. Yet, unlike the sports field or the musical instrument, mastering a virtue like temperance is a life and death skill. It is the difference between slavery and freedom.

Чому, зрештою, ми повинні намагатися стримувати своє бажання задоволення? Хіба не більшість задоволень, які нам пропонує цей світ, досить невинні? Ну ні. Проблема задоволення від цього впалого світу, в якому ми живемо, полягає в тому, що він є поневоленням. Відступ для задоволення вимагає більше задоволення або для підтримки приємного стану, в якому ми опинилися, або для отримання нових джерел та перспектив задоволення. Щоб звільнитися від рабства до задоволення, ми повинні прийняти невигідність. Ми маємо дотягнутися і схопити те, що неприємно.

Why, after all, should we endeavor to restrain our desire for pleasure? Are not most pleasures, which this world offers us, innocent enough? Well, no. The problem with pleasure in this fallen world in which we live is that it is enslaving. A concession to pleasure requires more pleasure, either for the maintenance of the pleasant state in which we find ourselves, or to acquire new sources and vistas of pleasure. In order to free ourselves from slavery to pleasure, we have to embrace discomfort. We have to reach for and seize what is unpleasant.

Античні філософи до пришестя Христа помічали, що людині добре навмисно привчати себе до труднощів. Наприклад, члени школи стоїків ви́найшли вправу під назвою "Амор Фаті", що означає "Любов долі". У цій вправі людина навмисно сприймає певні страждання або труднощі, яких боялася, щоб страх перед деякою нестачею міг бути знищений, а потім людина могла жити вільно від тиранії втратити якесь вже отримане задоволення. Таким чином, студенти йшли без їжі, щоб заглуши́ти свій страх перед голодом. Вони ходи́ли із зав'язаними очима, щоб пом'якшити свій страх перед сліпотою. Вони обмежувались у маленькій кімнаті, щоб заглушити свій страх перед ув’язненням. Вони відмовлялися від улюблених розваг, щоб заглушити свій страх втратити саме ці розваги. У кожному випадку, витримавши певний час, вправа спрямовувала їх поглянути на свій досвід і запитати себе: "Це те, чого ти боявся?" Таким чином, вони формували свої характері, виключаючи рабство до задоволення, переносячи добровільні страждання.

Ancient philosophers before the coming of Christ noticed that it was good for a human being to purposely accustom his or herself to hardship. The members of the Stoic school, for example, invented an exercise called "Amor Fati," which means "The Love of Fate." In this exercise, a person would intentionally embrace some suffering or hardship that he feared, so that the fear of some privation could be destroyed and the person could then live in freedom from the tyranny of losing some pleasure already possessed. Thus, students would go without food to deaden their fear of hunger. They would walk about blindfolded to deaden their fear of blindness. They would confine themselves in a small room to deaden their fear of imprisonment. They would give up favorite pastimes to deaden their fear of losing those particular pastimes. In each case, having endured the privation for a time, the exercise directed them to look at their experience and ask themselves, "Is this what you feared?" Thus, they would mold their characters by eliminating slavery to pleasure by enduring voluntary suffering.

Для нас, християн, чеснота тепер втілилася як людина. Тепер ми можемо досягти вершин чесноти просто шляхом наслідування Людині, Яка Са́ма Чеснота. Це особливо вірно, коли йдеться про основні чесноти мужності та поміркованості. Мужність пом’якшує гнів та інші запальні пристрасті. Як мужність, так і поміркованість найбільш чітко продемонстровані в житті Господа Ісуса через Його страждання. Хоча це правда, що терпіння Господа під стражданням чітко демонструє повноту мужності, поміркованість проявляється в Його добровільному прийнятті страждань. Він добровільно прийняв страждання, страждаючи до смерті. Наслідування прийняття страждань є важливою частиною життя кожного християнина.

For us Christians, virtue has now become incarnate as a human being. We are now able to arrive at the heights of virtue simply through emulation of the Person, Who is Virtue Itself. This is particularly true when it comes to the cardinal virtues of fortitude and temperance. Fortitude moderates anger and the other irascible passions. Both fortitude and temperance are most clearly demonstrated in the life of the Lord Jesus through His sufferings. While it is true that the patience of the Lord under suffering clearly demonstrates the fullness of fortitude, temperance is displayed in His voluntary acceptance of suffering in the first place. He voluntarily accepted suffering, suffering unto death. Emulating this acceptance of suffering is an important part of the life of every Christian.

Тому ми повинні практикувати поміркованість, і ключовим словом є "практикувати". Спочатку, як потрібно, це буде дуже неприродно, оскільки ми прагнемо позбавити себе певних задоволень і прийняти певні невигідності. Роблячи це, ми повинні нагадувати про страждання Христа і пропонувати свою "практику" в поєднанні з Його стражданнями.

Therefore, we have to practice temperance, and "practice" is the keyword. At first, as needs be, it will be very unnatural as we seek to deprive ourselves of certain pleasures and embrace certain discomforts. As we do this, we should call to mind the sufferings of Christ and offer our "practice" in union with His sufferings.