BEING “GOD-BEARERS”

 

During the postfeast of Christmas, we saw that all the feasts were commemorations of martyrs.  These martyrs became the royal entourage for the Child Jesus, Who descended from heaven in order to sacrifice His very self for our sakes.

     Now, in the period between the Theophany and the feast of the Presentation of the Lord in the Temple, in which we continue to meditate on the significance of the great Mystery of the Incarnation of our Lord, we bow down before His human nature, worshipping it as the instrument of our salvation.  During this period, our Lord has a new retinue, which escorts Him in gladness and joy from the cave of Bethlehem to the Lord of His Father in Jerusalem.  Now, the members of this new retinue are monks, instead of martyrs, especially the founders of the monastic order in the early Church.  On the fifteenth of January, we commemorated St. Paul of Thebes, the first hermit, then on the 17^th of January we remembered St. Antony the Great, who was the first monk. The 20^th of January brings us the feast of St. Euthymius the Great, the founder of the monastic order in Palestine. The 25^th of January is the feast of St. Gregory the Theologian, the great monk and bishop.  On the 27^th we celebrate the Transfer of the Holy Relics of St. John Chrysostom, and the 28^th is the feast of Ss. Ephrem and Isaac, Syrian monks.  Finally, the 30^th of January is the solemn celebration of the feast of the Three Hierarchs: Basil the Great, the author of the monastic rules, Gregory and St. John.  All these saints are very important and significant, because they are the authors and teachers of monastic wisdom, and together they built the foundation of the Christian, ascetic and moral life.  From Whom did they learn their great wisdom, which teaches detachment from the vanity of worldly things and contempt for the riches of this world? From the Divine Child of Bethlehem, Who was born in a cave, because there was no room for Him in an inn.  Just as the Lord Jesus later said of Himself: “The foxes have lairs and the birds of heaven their nests, but the Son of Man has no place to lay His head.”  These holy fathers of the Church learned the wisdom of poverty from the cave of Bethlehem, in which a little Child, Who was the Mighty God, emptied Himself and took the form of a slave, becoming like us.  These holy monks learned that they had to empty themselves in order to be true disciples of Christ, and heirs of the Heavenly Kingdom.  In this way, they became “God-bearers,” for all of our holy fathers the monks are called “venerable and God-bearing saints.” “God-bearer” means that they carried God in their hearts in order to share Him with all people. 

     Today, we begin the Time of the Triodion with the Sunday of the Publican and the Pharisee.  We heard in the Gospel about the proud Pharisee and the humble Publican, but we ought to remember especially the punch line of this parable: “Everyone, who exalts himself, shall be humbled, but he who humbles himself will be exalted.” Pride is the greatest obstacle in the Christian spiritual life, since it always seems that we have a reason to be proud, when we grow in virtue and live according to the commandments of Christ, but growth in virtue is always a gift of God.

     There is a book, which survives in a number of different versions, called The Miracles of Our Lady Mary, the Two-fold Virgin, and it is a collection of stories about the signs and wonders which the Mother of God worked during the early centuries of Christianity.  This book gives to us a very valuable insight. Again and again, the Most Holy Mother of God delivers the most abominable sinners from death and destruction and misfortune, because they love her and they call out to her for help.  For example, according to these stories, she saved a pregnant nun, a thief, an adulterer, and a cannibal, who had eaten eighty-seven people. In all of these stories, the Mother of God’s compassion proves to be greater than the horrific sins, which are committed by the people.  The compassion of the Mother of God mirrors God’s compassion, for she is the perfect disciple.

     Often, as we think on the lives of the holy monks, who are members of this royal retinue, escorting the Lord Jesus to the Mystery of His Presentation in the Temple, we focus on their ascetical struggles against the passions, their long prayers and their heroic fasts, but their lives are actually stories about the compassion of God. Each and every saint loved God, but God loved him or her first, and each of these holy ones called out to God for help.  Despite our great sins, it is only necessary to call out to our God, and He can save us, if we sincerely love Him.

     With this insight, let us mystically go up to the Temple to pray (like the Publican and the Pharisee).  When we behold our Most Holy Lady, the Mother of God, bring in her Son to present Him before the Lord, and to give Him into the arms of just elder Symeon, let us promise to love Him with our whole hearts and to call out to him and to His Holy Mother for help in all our needs, just as we see the Publican doing. We are similar to the saints, when we recognize our dependence on Him, and when we recognize our sinful nature.  In this way, we become small like Him, small enough in fact, so that He is able to embrace us with His grace.  Wondrously, when we become small, and He is able to embrace us with His tiny arms, just as He embraced St. Symeon, we become large enough to bear Him, to become “God-bearers,” who are capable of sharing with all people our precious treasure—our most precious Divine Child.

 

БУТИ «БОГОНОСЦЯМИ»

Під час посвяття Різдва Христового, ми бачили, що всі празники були на згадку про мучеників. Ці мученики сталися царським почтом для Божого Дитятка, Який зійшов з неба, щоб жертвувати Його Життя. 

     Тепер, ми у періоді поміж Богоявленням і Стрітенням, в якому ми розважаємо над таїнством воплочення Господа нашого, і поклоняємося перед Його людською природою, яка сталася інструментом нашого спасіння.  Під час цього періоду, наш Господь має новий почет, який супроводить Його від Вифлеємської печери до Храму Його Отця в Єрусалимі.  Тепер, члени цього почту є монахами, особливо фундаторами монашого чину в ранній Церкві.  П’ятнадцятого січня, ми святкуємо празник нашого преподобного отця Павла, який був першим затворником, потім, сімнадцятого січня --Святого Антонія Великого, який був першим монахом; двадцятого січня --Святого Євтимія Великого, фундатора монашого чину в Палестині; і двадцять п’ятого січня-- нашого отця між святими, великого монаха та єпископа,  Григорія Богослова; двадцять сьомого січня --перенесення мощей архиєпископа й монаха Святого Йоана Златоустого; двадцять восьмого січня-- Святого Єфрема Сиріського; і накінець, тридцятого січня --урочисте святкування Трьох Святих Ієрархів: Святого Василія Великого, автора монаших правил, Святого Григорія й Святого Йоана.  Всі ці святі важливі тому, що вони є автори та учителі монашої мудрости, і будували фундамент християнського, аскетичного та морального життя.  Від якого вони навчилися цієї мудрости, яка навчає відчужености від марности світових речей й презирства до багатства цього світу? Від Божого Дитятка, яке було народжене у печері тому, що не було Йому місця в заїзді.  Так як Ісус потім описував: «Лисиці мають нори й птиці небесні—гнізда, а Син Чоловічий не має де голову прихилити.» Ці церковні отці навчалися мудрости бідности від печери Вифлеємської, у якій Маленька Дитина, яка була Кріпким Богом, применшила себе саму, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до нас. Вони навчилися, що мають применшитися, щоб бути дійсними наслідниками Христа, і спадкоємцями Божого Царства. Тим способом, вони сталися «богоносці», бо всі наші святі отці називаються «преподобними й богоносними святими.» «Богоносець» означає, що вони носили Бога у їхніх серцях, щоб поділитися Ним з усіма людьми.  

     Сьогодні, ми починаємо період Посної Тріоди, неділею Митаря й Фарисея.  Ми чули читання Євангелія про гордого Фарисея й смиренного Митаря, але ми повинні пам’ятати дуже важливу приказку: «Кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, вивищенний.»  Гордість є найбільшою пасткою християнського духовного життя, бо здається, що ми маємо причину, щоб бути гордими, коли ростемо у чесноті й живемо згідно заповідей Христових, але ріст у чесноті завжди є Божим подарунком.

     Книга, яка наявна згідно кількох варіантів, Чуда Владичиці нашої Марії, Подвійної Діви, колекція різних знаків і чуд, які Богородиця зробила під час ранніх століть християнства, нам дає важне надхнення. Знову й знову, Пресвята Богородиця визволяє огидних грішників тому, що вони її люблять і викликають її на допомогу.  Наприклад, згідно цих оповідань, вона визволила вагітну монахиню, злодія, чоловіка, який порушує подружню вірність, і людоїда, який їв вісімдесят сім людей. У всіх оповіданнях, її співчуття є більшим від страшних гріхів, які люди чинять.  Співчуття Пресвятої Богородиці зображує Боже співчуття, бо вона є перфектною Божою ученицею.

     Часто, ми роздумуємо про життя святих монахів, які є членами цього царського почту, який супроводить Господа нашого до таїнства Стрітення, і зосереджуємось на їх аскетичній боротьбі проти пристрастей, та їх довгих молитвах, але їх життя є оповіданням про Боже співчуття.  Кожний святий Бога полюбив, але вперше Бог їх полюбив.  Кожний святий викликав Його допомогу. Незважаючи на наші гріхи, треба тільки викликати Бога нашого, і Він буде рятувати нас, якщо ми щиро любимо Його.

     Містично заходьмо в храм помолитись разом зі святими монахами цього періоду. Коли ми бачимо, що Пресвята Богородиця носить її Сина, щоб поставити Його перед Господом, і дати Його старшому праведному Симеонові, нехай обіцяємо любити Його цілим серцем і викликати до Нього і Його Святої Матері, так як Митар, бо ми є подібними до святих, коли ми пізнаємо нашу залежність від Нього, і коли ми пізнаємо нашу грішну природу. Тим способом, ми стаємося маленькими так як Він, досить маленькими, щоб Він міг обійняти нас благодаттю Його.  Дивно, коли ми стаємося маленькими, і Він може обійняти нас з маленькими руками так, як обіймав Святого Симеона, ми стаємося досить великими, щоб носити Його, тоді ми стаємося «богоносцями», які можуть поділитися з усіма людьми наш цінним скарбом—нашим прецінним Божим Дитятком.