During
the postfeast of Christmas, we saw that all the feasts were commemorations of
martyrs. These martyrs became the royal
entourage for the Child Jesus, Who descended from heaven in order to sacrifice
His very self for our sakes.
Now,
in the period between the Theophany and the feast of the Presentation of the
Lord in the
Today, we begin the Time of the Triodion
with the Sunday of the Publican and the Pharisee. We heard in the Gospel about the proud
Pharisee and the humble Publican, but we ought to remember especially the punch
line of this parable: “Everyone, who exalts himself, shall be humbled, but he
who humbles himself will be exalted.” Pride is the greatest obstacle in the
Christian spiritual life, since it always seems that we have a reason to be
proud, when we grow in virtue and live according to the commandments of Christ,
but growth in virtue is always a gift of God.
There is a book, which survives in a
number of different versions, called The
Miracles of Our Lady Mary, the Two-fold Virgin, and it is a collection of
stories about the signs and wonders which the Mother of God worked during the
early centuries of Christianity. This
book gives to us a very valuable insight. Again and again, the Most Holy Mother
of God delivers the most abominable sinners from death and destruction and
misfortune, because they love her and they call out to her for help. For example, according to these stories, she
saved a pregnant nun, a thief, an adulterer, and a cannibal, who had eaten
eighty-seven people. In all of these stories, the Mother of God’s compassion
proves to be greater than the horrific sins, which are committed by the
people. The compassion of the Mother of
God mirrors God’s compassion, for she is the perfect disciple.
Often, as we think on the lives of the
holy monks, who are members of this royal retinue, escorting the Lord Jesus to
the Mystery of His Presentation in the
With this insight, let us mystically go up
to the
БУТИ «БОГОНОСЦЯМИ»
Під час посвяття Різдва Христового, ми бачили, що
всі празники були на згадку про мучеників. Ці мученики сталися царським почтом
для Божого Дитятка, Який зійшов з неба, щоб жертвувати Його Життя.
Тепер,
ми у періоді поміж Богоявленням і Стрітенням, в якому ми розважаємо над
таїнством воплочення Господа нашого, і поклоняємося перед Його людською
природою, яка сталася інструментом нашого спасіння. Під час цього періоду, наш Господь має новий
почет, який супроводить Його від Вифлеємської печери до Храму Його Отця в
Єрусалимі. Тепер, члени цього почту є
монахами, особливо фундаторами монашого чину в ранній Церкві. П’ятнадцятого січня, ми святкуємо празник
нашого преподобного отця Павла, який був першим затворником, потім,
сімнадцятого січня --Святого Антонія Великого, який був першим монахом;
двадцятого січня --Святого Євтимія Великого, фундатора монашого чину в
Палестині; і двадцять п’ятого січня-- нашого отця між святими, великого монаха
та єпископа, Григорія Богослова;
двадцять сьомого січня --перенесення мощей архиєпископа й монаха Святого Йоана
Златоустого; двадцять восьмого січня-- Святого Єфрема Сиріського; і накінець,
тридцятого січня --урочисте святкування Трьох Святих Ієрархів: Святого Василія
Великого, автора монаших правил, Святого Григорія й Святого Йоана. Всі ці святі важливі тому, що вони є автори
та учителі монашої мудрости, і будували фундамент християнського, аскетичного
та морального життя. Від якого вони
навчилися цієї мудрости, яка навчає відчужености від марности світових речей й
презирства до багатства цього світу? Від Божого Дитятка, яке було народжене у
печері тому, що не було Йому місця в заїзді.
Так як Ісус потім описував: «Лисиці мають нори й птиці небесні—гнізда, а
Син Чоловічий не має де голову прихилити.» Ці церковні отці навчалися мудрости
бідности від печери Вифлеємської, у якій Маленька Дитина, яка була Кріпким
Богом, применшила себе саму, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до нас.
Вони навчилися, що мають применшитися, щоб бути дійсними наслідниками Христа, і
спадкоємцями Божого Царства. Тим способом, вони сталися «богоносці», бо всі
наші святі отці називаються «преподобними й богоносними святими.» «Богоносець»
означає, що вони носили Бога у їхніх серцях, щоб поділитися Ним з усіма людьми.
Сьогодні, ми починаємо період Посної
Тріоди, неділею Митаря й Фарисея. Ми
чули читання Євангелія про гордого Фарисея й смиренного Митаря, але ми повинні
пам’ятати дуже важливу приказку: «Кожний, хто виноситься, буде принижений, а
хто принижується, вивищенний.» Гордість
є найбільшою пасткою християнського духовного життя, бо здається, що ми маємо
причину, щоб бути гордими, коли ростемо у чесноті й живемо згідно заповідей
Христових, але ріст у чесноті завжди є Божим подарунком.
Книга,
яка наявна згідно кількох варіантів, Чуда
Владичиці нашої Марії, Подвійної Діви, колекція різних знаків і чуд, які
Богородиця зробила під час ранніх століть християнства, нам дає важне
надхнення. Знову й знову, Пресвята Богородиця визволяє огидних грішників тому,
що вони її люблять і викликають її на допомогу.
Наприклад, згідно цих оповідань, вона визволила вагітну монахиню,
злодія, чоловіка, який порушує подружню вірність, і людоїда, який їв вісімдесят
сім людей. У всіх оповіданнях, її співчуття є більшим від страшних гріхів, які
люди чинять. Співчуття Пресвятої Богородиці
зображує Боже співчуття, бо вона є перфектною Божою ученицею.
Часто,
ми роздумуємо про життя святих монахів, які є членами цього царського почту,
який супроводить Господа нашого до таїнства Стрітення, і зосереджуємось на їх
аскетичній боротьбі проти пристрастей, та їх довгих молитвах, але їх життя є
оповіданням про Боже співчуття. Кожний
святий Бога полюбив, але вперше Бог їх полюбив.
Кожний святий викликав Його допомогу. Незважаючи на наші гріхи, треба
тільки викликати Бога нашого, і Він буде рятувати нас, якщо ми щиро любимо
Його.
Містично заходьмо в храм помолитись разом зі святими монахами цього
періоду. Коли ми бачимо, що Пресвята Богородиця носить її Сина, щоб поставити
Його перед Господом, і дати Його старшому праведному Симеонові, нехай обіцяємо
любити Його цілим серцем і викликати до Нього і Його Святої Матері, так як
Митар, бо ми є подібними до святих, коли ми пізнаємо нашу залежність від Нього,
і коли ми пізнаємо нашу грішну природу. Тим способом, ми стаємося маленькими так
як Він, досить маленькими, щоб Він міг обійняти нас благодаттю Його. Дивно, коли ми стаємося маленькими, і Він
може обійняти нас з маленькими руками так, як обіймав Святого Симеона, ми
стаємося досить великими, щоб носити Його, тоді ми стаємося «богоносцями», які
можуть поділитися з усіма людьми наш цінним скарбом—нашим прецінним Божим
Дитятком.
No comments:
Post a Comment