Вся історія Ізраїлю: повість про мораль The Whole History of Israel: A Morality Tale

 

Звичайно, ми знаємо, що притча, яку ми маємо в сьогоднішньому читанні Євангелія, є подобою всієї історії Ізраїлю. Бог вибирає Своїх людей і дає їм Обітовану Землю. Потім Він знову і знову посилає їм пророків, щоб їх навчати і виводити на шлях праведності, але Ізраїль постійно ігнорує, зловживає і навіть вбиває пророків. Нарешті, Бог посилає свого Сина, і в найбільшому прояві їхньої безбожності, Ізраїль вбиває і Його. Потім, наприкінці, передвіщається знищення старого Ізраїлю. Це руйнування сталося через тридцять сім років після Воскресіння і Вознесіння Христа. Як передбачив Христос, «один камінь не лишився на іншому», а римляни забороняли людям єврейського походження жити в межах Юдеї. Таким чином, євреї були розсіяні, без батьківщини, і їм доводилося бродити з місця на місце, проживаючи як часто непро́хані гості на територіях інших народів.

Of course, we know that the parable, which we have in today's Gospel reading is a similitude of the entire history of Israel. God chooses His people and gives them the Promised Land. Then, He sends them, again and again, prophets to teach them and bring them into the path of righteousness, but Israel continually ignores, abuses and even kills the prophets. Finally, God sends His Son, and in the greatest display of their impiety, Israel kills Him as well. Then, at the end, the destruction of the old Israel is foretold. That destruction came about thirty-seven years after the Resurrection and Ascension of Christ. As Christ had foretold, "one stone was not left on another," and the Romans forbade any people of Jewish descent to live within the borders of Judea. Thus, the Jews were scattered, without a homeland, and had to wander from place to place, abiding as often unwelcome guests in the territories of other peoples.

Тим не менш, незважаючи на те, що це основний сенс притчі, ми не повинні думати, що вона безглузда по відношенню до нас. Ні, скоріше, це слугує нам як застереження. Кожен з нас був обраний Богом для благословенної долі вічного життя в Його Царстві. Але нам потрібно бути обережними, щоб ми не втратили цю долю, зневажаючи і зловживаючи благодать, яку Він нам надсилає. Якщо ми будемо вести себе таким чином, Він визнає нас винними так, як старим Ізраїлем, і Він відповідно покарає нас.

Nevertheless, even though this is the primary meaning of the parable, we should not think that it is meaningless in reference to us. No, rather, it serves for us as a cautionary tale. Each of us has been chosen by God for a blessed destiny of everlasting life in His Kingdom. Yet, we need to be careful that we do not lose that destiny by disdaining and abusing the graces that He sends us. If we behave in this way, He will hold us guilty as He did the old Israel, and He will punish us accordingly.

Через нашу гріховну природу, наші особисті історії неодмінно є майже нескінченними уламками розтрачених милостей від люблячого Бога, який намагається допомогти і зцілити нас. З одного боку, ми знаємо, що Бог, за Своєю справедливістю, візьме за нас відповідальність заради кожної з цих розтрачених дарів; але, з іншого боку, ми знаємо, що якщо ми Йому покаяємося, Він простить наші гріхи і поверне нам долю, яка була відкладена для нас під час нашого Хрещення. Абсолютно важливим є покаяння, яке не є лише миттєвим. Покаяння має бути "способом життя".

Because of our sinful nature, our personal histories are bound to be the story of a nearly endless wreckage of squandered graces from a loving God, Who is trying to help and heal us. On the one hand, we know that God, in His justice, will hold us responsible for every one of those squandered gifts; but, on the other hand, we know that if we approach Him in repentance, He will forgive our sins and give us back the destiny that was set aside for us in our Baptism. What is absolutely critical is repentance that is not merely momentary. Repentance has to be a "lifestyle."

У світі, який визначає всі види відвертого гріха і пороку як "вибір способу життя", наскільки доцільно, щоб наш спосіб життя визначався "постійним наверненням до Бога". Це постійне рішення миттєво згадувати Його люблячу присутність і звертатися до Нього є джерелом всього нашого натхнення та надії.

In a world, which identifies all kinds of inveterate sin and vice as "lifestyle choices," how appropriate that our lifestyle is defined by "continually turning back to God." This constant decision, moment by moment, to remember His loving presence and turn toward Him is the source of all our inspiration and hope.

Ми схильні вважати покаяння дуже суворою справою, оскільки смуток за гріх - це безперечна частина. Але, насправді, справжній смуток за гріх - це той самий «світлий смуток», який ми переживаємо щороку під час Великого посту. Так, нам шкода за наші гріхи, але цей смуток не гніти́ть нас, але поновлює нашу надію на Царство Боже. Ми визнаємо, що Царство вже присутнє тут і зараз, хоча і не повністю, і наше покаяння - це оновлене рішення жити в Царстві Небесному, а не конформувати себе до тимчасових фантазій цього світу. Діянням Божої благодаті, гасло нашого християнського життя з моменту до моменту цілком могло бути: "Я вирішив жити в Царстві Небесному".

We tend to think of repentance as a very dour thing, since sorrow for sin is an undeniable part of it. But, in reality, real sorrow for sin is the same "bright sadness" that we experience every year during the Great Fast. Yes, we are sorry for our sins, but this sorrow does not depress us, but renews our hope in the Kingdom of God. We recognize that the Kingdom is already present in the here and now, although not fully, and our repentance is the renewed decision to live in the Kingdom of Heaven, rather than conforming ourselves to the passing fancies of this world. By the action of God's grace, the motto of our Christian life from moment to moment could well be: "I have determined to live in the Kingdom of Heaven."

Рішучість жити в Царстві Небесному, жити відповідно до цінностей Царства, а не за цінностями світу, що минає, вимагає змиритися з власною недостойністю. Знання нашої недостойності Царства - це ще одна річ, яка нас не пригнічує. Натомість вона облагороджує нас і підтверджує нас у вірі та любові, адже ми усвідомлюємо, що саме вільна рішучість Бога зробити нас синами і дочками. Той, кого король облагороджує від селянина до членства його двору, знає, що відтепер він повинен дотримуватися правил двору. Він повинен довести себе добрим слугою Короля, виконуючи волю Короля, а не свою власну. Далі він усвідомлює, що його щастя полягає у виконанні волі Короля, а не в його власних силах. Якби селянин, який був настільки облагороджений, вирішив зловживати своїм становищем у Королівстві, а не бути вірним слугою Короля, невже король помститься цій невдячній людині? Принаймні, він виявиться деградованим до ще нижчого стану, ніж той, з якого його взяли.

The determination to live in the Kingdom of Heaven, living according to the values of the Kingdom, rather than the values of this passing world, requires us to come to terms with our own unworthiness. The knowledge of our unworthiness of the Kingdom is another thing that does not depress us. Instead, it ennobles us and confirms us in faith and love, because we realize that it is God's free determination to make us sons and daughters. One whom the King ennobles from being a peasant to being a member of his court knows that he must henceforth abide by the rules of the court. He must prove himself a good servant of the King by doing the King's will and not his own. Further, he realizes that his happiness is in doing the King's will and not his own. If a peasant, who had been so ennobled, decided to abuse his position in the Kingdom, rather than being a faithful servant of the King, would the King not exact a just vengeance upon that ungrateful wretch? He would at least find himself degraded to an even lower condition than that from which he had been taken.

Ні, щоб ми самі уникали цієї долі, ми завжди повинні шукати способи зробити себе незручним для любові до Бога. Ми повинні піднятися на дерево свого особистого хреста, власну частку у стражданнях Христа. Звідти ми зможемо побачити нашого Бога, Господа Ісуса Христа, і Сам Він закликає нас зійти і приєднатися до Нього на бенкеті Небесного Царства, так, як Він закликав Закхея зі схилу дерева до обіду з Ним. Ми повинні знайти весь наш сенс у своїй орієнтації на Царство, знаючи, що лише це є постійним.

No, in order to avoid this fate ourselves, we must always be looking for ways to make ourselves uncomfortable for the love of God. We must climb up on the tree of our personal cross, our own share in the sufferings of Christ. From there, we will be able to see our God, the Lord Jesus Christ, and He Himself will call us to come down and join Him in the banquet of the Heavenly Kingdom, just as He called Zacchaeus down from a sycamore tree to lunch with Him. We must find all our meaning in our orientation to the Kingdom, knowing that only that is permanent.