THE BATTLE FOR THE VINEYARD OF OUR SOUL

 

We should recognize the literal meaning of this parable, so that we understand the deeper meanings of the other senses of Holy Scripture.  What is the literal meaning upon which all other interpretation of this passage depends? The parable describes the history of Israel. The Old Israel is the vineyard, and the tenant vinedressers are the rulers of God’s people. On account of the unfaithfulness of the rulers of Israel, God, finally, has to destroy the nation, since through negligence, Israel did not recognize God’s visitation. In order to illustrate this history, the Lord Jesus told this story. But, how is this literal interpretation helpful to us? Clearly, if the Old Israel was negligent and, therefore, lost the friendship of God, we also can lose this friendship if we are lazy. We should try to preserve our zeal and love for God.

Yet, there is a deeper moral meaning to this passage. According to the moral meaning, the vineyard is the human soul, and the tenant-vinedressers are the powers of the human soul, which are corrupted by sin. We call these corrupted powers “passions,” and we know by experience that the demons control them. God sends graces to the soul, and the passions kill them. They even kill the presence of Christ in the soul. Just like the history of Israel, the moral meaning of this passage is a solemn warning. Our passions will kill us, if we do not kill them. So, we see the struggle, the battle, which ascetical theology describes—the spiritual battle to free ourselves from the influence of the passions.

In addition, the passions are not only enemies within us, but also wounds, which need to be healed. The only effective healing is given to us through Christ, and it includes spiritual remedies both positive and negative. In order to understand this fact, we need to give examples. Positive remedies, which the Physician prescribes for us, are the Mysteries of Christ, and especially the Eucharist, but negative remedies are changes in our life, which we must make, in order to strengthen our spiritual health, just as a worldly doctor will often prescribe changes to our diet and lifestyle, because we need, before everything else, to avoid sin, if we desire to get well.

So as to avoid sin, we need to understand very clearly what sin is. Just as we saw last week in our meditation on the first psalm, there are different ways to approach and fall into sin, since the psalm said: “Blessed is the man who has not walked in the counsel of the wicked,” and the “counsel of the wicked” is hatred of the commandments of God, which teaches others to hate the commandments of God. The counsel of the wicked is behaving as if God does not exist. But, the psalm continues to describe two other ways, in which we can commit sin. The psalm says: “and does not go in the way of sinners.” What is the difference between “the counsel of the wicked” and “the way of sinners?” “The counsel of the wicked” seeks to lead other people to abandon faith in God. “The way of sinners” is an interior intention to commit personal sin. This is less serious than the counsel of the wicked, since the way of sinners does not encourage others to commit sin. Therefore, these sins are not a process, but isolated deeds. In other words, these sinners do not walk in the way. No, they only “go.” This difference is clearer in Hebrew, since the word has the meaning of “to stand,” without the idea of motion. In this way, the verbs of this verse have the following senses: walking, standing, sitting.

Then the psalm says: “and in the seat of the scornful he does not sit,” to describe this final group. These people do not lead others into sin, walking in the counsel of the wicked, nor do they commit personal sin, standing in the way of sinners, but they sit in the meeting of the scornful. In other words, they do not reprimand sinners around them, but they are silent when they should proclaim the truth and teach virtue. They sit in the meeting of the scornful, and although they do not take part in their deeds, they are guilty on account of their omission.  

Вся історія Ізраїлю: повість про мораль The Whole History of Israel: A Morality Tale

 

Звичайно, ми знаємо, що притча, яку ми маємо в сьогоднішньому читанні Євангелія, є подобою всієї історії Ізраїлю. Бог вибирає Своїх людей і дає їм Обітовану Землю. Потім Він знову і знову посилає їм пророків, щоб їх навчати і виводити на шлях праведності, але Ізраїль постійно ігнорує, зловживає і навіть вбиває пророків. Нарешті, Бог посилає свого Сина, і в найбільшому прояві їхньої безбожності, Ізраїль вбиває і Його. Потім, наприкінці, передвіщається знищення старого Ізраїлю. Це руйнування сталося через тридцять сім років після Воскресіння і Вознесіння Христа. Як передбачив Христос, «один камінь не лишився на іншому», а римляни забороняли людям єврейського походження жити в межах Юдеї. Таким чином, євреї були розсіяні, без батьківщини, і їм доводилося бродити з місця на місце, проживаючи як часто непро́хані гості на територіях інших народів.

Of course, we know that the parable, which we have in today's Gospel reading is a similitude of the entire history of Israel. God chooses His people and gives them the Promised Land. Then, He sends them, again and again, prophets to teach them and bring them into the path of righteousness, but Israel continually ignores, abuses and even kills the prophets. Finally, God sends His Son, and in the greatest display of their impiety, Israel kills Him as well. Then, at the end, the destruction of the old Israel is foretold. That destruction came about thirty-seven years after the Resurrection and Ascension of Christ. As Christ had foretold, "one stone was not left on another," and the Romans forbade any people of Jewish descent to live within the borders of Judea. Thus, the Jews were scattered, without a homeland, and had to wander from place to place, abiding as often unwelcome guests in the territories of other peoples.

Тим не менш, незважаючи на те, що це основний сенс притчі, ми не повинні думати, що вона безглузда по відношенню до нас. Ні, скоріше, це слугує нам як застереження. Кожен з нас був обраний Богом для благословенної долі вічного життя в Його Царстві. Але нам потрібно бути обережними, щоб ми не втратили цю долю, зневажаючи і зловживаючи благодать, яку Він нам надсилає. Якщо ми будемо вести себе таким чином, Він визнає нас винними так, як старим Ізраїлем, і Він відповідно покарає нас.

Nevertheless, even though this is the primary meaning of the parable, we should not think that it is meaningless in reference to us. No, rather, it serves for us as a cautionary tale. Each of us has been chosen by God for a blessed destiny of everlasting life in His Kingdom. Yet, we need to be careful that we do not lose that destiny by disdaining and abusing the graces that He sends us. If we behave in this way, He will hold us guilty as He did the old Israel, and He will punish us accordingly.

Через нашу гріховну природу, наші особисті історії неодмінно є майже нескінченними уламками розтрачених милостей від люблячого Бога, який намагається допомогти і зцілити нас. З одного боку, ми знаємо, що Бог, за Своєю справедливістю, візьме за нас відповідальність заради кожної з цих розтрачених дарів; але, з іншого боку, ми знаємо, що якщо ми Йому покаяємося, Він простить наші гріхи і поверне нам долю, яка була відкладена для нас під час нашого Хрещення. Абсолютно важливим є покаяння, яке не є лише миттєвим. Покаяння має бути "способом життя".

Because of our sinful nature, our personal histories are bound to be the story of a nearly endless wreckage of squandered graces from a loving God, Who is trying to help and heal us. On the one hand, we know that God, in His justice, will hold us responsible for every one of those squandered gifts; but, on the other hand, we know that if we approach Him in repentance, He will forgive our sins and give us back the destiny that was set aside for us in our Baptism. What is absolutely critical is repentance that is not merely momentary. Repentance has to be a "lifestyle."

У світі, який визначає всі види відвертого гріха і пороку як "вибір способу життя", наскільки доцільно, щоб наш спосіб життя визначався "постійним наверненням до Бога". Це постійне рішення миттєво згадувати Його люблячу присутність і звертатися до Нього є джерелом всього нашого натхнення та надії.

In a world, which identifies all kinds of inveterate sin and vice as "lifestyle choices," how appropriate that our lifestyle is defined by "continually turning back to God." This constant decision, moment by moment, to remember His loving presence and turn toward Him is the source of all our inspiration and hope.

Ми схильні вважати покаяння дуже суворою справою, оскільки смуток за гріх - це безперечна частина. Але, насправді, справжній смуток за гріх - це той самий «світлий смуток», який ми переживаємо щороку під час Великого посту. Так, нам шкода за наші гріхи, але цей смуток не гніти́ть нас, але поновлює нашу надію на Царство Боже. Ми визнаємо, що Царство вже присутнє тут і зараз, хоча і не повністю, і наше покаяння - це оновлене рішення жити в Царстві Небесному, а не конформувати себе до тимчасових фантазій цього світу. Діянням Божої благодаті, гасло нашого християнського життя з моменту до моменту цілком могло бути: "Я вирішив жити в Царстві Небесному".

We tend to think of repentance as a very dour thing, since sorrow for sin is an undeniable part of it. But, in reality, real sorrow for sin is the same "bright sadness" that we experience every year during the Great Fast. Yes, we are sorry for our sins, but this sorrow does not depress us, but renews our hope in the Kingdom of God. We recognize that the Kingdom is already present in the here and now, although not fully, and our repentance is the renewed decision to live in the Kingdom of Heaven, rather than conforming ourselves to the passing fancies of this world. By the action of God's grace, the motto of our Christian life from moment to moment could well be: "I have determined to live in the Kingdom of Heaven."

Рішучість жити в Царстві Небесному, жити відповідно до цінностей Царства, а не за цінностями світу, що минає, вимагає змиритися з власною недостойністю. Знання нашої недостойності Царства - це ще одна річ, яка нас не пригнічує. Натомість вона облагороджує нас і підтверджує нас у вірі та любові, адже ми усвідомлюємо, що саме вільна рішучість Бога зробити нас синами і дочками. Той, кого король облагороджує від селянина до членства його двору, знає, що відтепер він повинен дотримуватися правил двору. Він повинен довести себе добрим слугою Короля, виконуючи волю Короля, а не свою власну. Далі він усвідомлює, що його щастя полягає у виконанні волі Короля, а не в його власних силах. Якби селянин, який був настільки облагороджений, вирішив зловживати своїм становищем у Королівстві, а не бути вірним слугою Короля, невже король помститься цій невдячній людині? Принаймні, він виявиться деградованим до ще нижчого стану, ніж той, з якого його взяли.

The determination to live in the Kingdom of Heaven, living according to the values of the Kingdom, rather than the values of this passing world, requires us to come to terms with our own unworthiness. The knowledge of our unworthiness of the Kingdom is another thing that does not depress us. Instead, it ennobles us and confirms us in faith and love, because we realize that it is God's free determination to make us sons and daughters. One whom the King ennobles from being a peasant to being a member of his court knows that he must henceforth abide by the rules of the court. He must prove himself a good servant of the King by doing the King's will and not his own. Further, he realizes that his happiness is in doing the King's will and not his own. If a peasant, who had been so ennobled, decided to abuse his position in the Kingdom, rather than being a faithful servant of the King, would the King not exact a just vengeance upon that ungrateful wretch? He would at least find himself degraded to an even lower condition than that from which he had been taken.

Ні, щоб ми самі уникали цієї долі, ми завжди повинні шукати способи зробити себе незручним для любові до Бога. Ми повинні піднятися на дерево свого особистого хреста, власну частку у стражданнях Христа. Звідти ми зможемо побачити нашого Бога, Господа Ісуса Христа, і Сам Він закликає нас зійти і приєднатися до Нього на бенкеті Небесного Царства, так, як Він закликав Закхея зі схилу дерева до обіду з Ним. Ми повинні знайти весь наш сенс у своїй орієнтації на Царство, знаючи, що лише це є постійним.

No, in order to avoid this fate ourselves, we must always be looking for ways to make ourselves uncomfortable for the love of God. We must climb up on the tree of our personal cross, our own share in the sufferings of Christ. From there, we will be able to see our God, the Lord Jesus Christ, and He Himself will call us to come down and join Him in the banquet of the Heavenly Kingdom, just as He called Zacchaeus down from a sycamore tree to lunch with Him. We must find all our meaning in our orientation to the Kingdom, knowing that only that is permanent. 

Unity of Faith Begins in Our Own Hearts

 In the Epistle reading that we heard today, the Holy Apostle Paul insists upon the truth of the Resurrection of Our Lord Jesus Christ from the dead, because it is the central, essential Christian teaching. The Apostle rightly insists that if Christ is not raised from the dead then our Faith is worthless and we are still in our sins.

This reading gives us a good opportunity to reflect upon the fact that faith in Christ is salvific. We are saved through faith, but we are not saved through just any faith. We can only be saved if we hold the right faith. For this reason, from the very earliest times, the leaders of the Church, the bishops, often gathered in councils to settle points that were in dispute concerning the content of the Church's faith.

The Church is always first and foremost a unity of faith. We together make up one Church, because we have the same faith, we all believe the same things, the same teachings, which the Councils and Fathers of the Church handed down to us. In the celebration of the feast of the Holy Fathers of the First Ecumenical Council (the First Council of Nicaea) which we observe every year on the Sunday after the feast of the Ascension, the Faith of the Church is compared to a robe that is woven from "theology." The right theology weaves the robe, but the wrong theology, based in error, tears the robe. The Alexandrian priest Arius, against whose ideas the First Ecumenical Council was called, was trying to tear the robe of the Church's Faith. The Fathers of the Nicene Council restored it and handed it on to us through composing the Symbol of Faith, which we still use to this day.

Sadly, our Church has fallen into considerable decay in this time period in which we live. The decay is due to the fact that we are failing to hand on the Faith to those who are rising after us. As a result, many who consider themselves members of the Church do not believe the Church's teachings. Recent studies show that seven in ten do not believe in the Real Presence of Christ in the Eucharist. In nearly the same proportions, members of the Catholic Church also give way on fundamental moral issues, believing, against the constant Tradition of the Church, that homosexuality and homosexual marriage are acceptable and not seriously sinful.

In order to be saved, we must have the right faith, but the orthodox faith is not being handed on due to societal decay in the Church and in the world. If we look for the source of this decay, we find it in our own hearts, the deepest reality of ourselves before God. So powerful is the human heart that if the heart is changed, the world is changed. If the heart is transfigured by the grace of the Holy Spirit, then the world too is transformed by communion with God.

The practice of the Rosary in the Ukrainian Greek-Catholic Church is often referred to as the Rule of the Mother of God, Pravylo Bohorodytsi, because it is the revival of a prayer rule that came originally from monks in Egypt in the ninth century. Unfortunately, it is often looked upon as a Latin-inspired addition, even an innovation. This is partially true, because Pravylo Bohorodytsi fell out of use in the Christian East for so long. Nevertheless, I would suggest that it is an important devotion for us for three reasons: first, it forces us to meditate on the major events of the Gospels; second, it forces us to consider the Church's doctrines that spring from those Gospel events; and third, it brings us to meditate on the virtues that those New Testament episodes show us and on the moral consequences that those virtues have in our own lives.

Whether we use the prayer Rule of the Mother of God, Pravylo Bohorodytsi, or not, it is extremely important that we do all three of these things. We need to reflect on the Gospel. We need to understand the Gospel the way the Church understands it, and we need to consider the moral application of the truths of the Gospel to our everyday lives. It is the consistent practice of these three things that renovate our hearts, correct the decay of false doctrine that enters into them and builds us up in unity of faith. 

Чому б Богу не зробити спасіння легким? Why Wouldn't God Make Salvation Easy?

 

Іноді трапляється, що ми знемагаємо через сприйняті труднощі наших духовних завдань. Ми повинні врятувати свою душу і, щоб зробити це, ми повинні боротися проти наших пристрастей і прагнути набли́зитись до Христа. Ця боротьба є співпрацею з Богом, Хто хоче нас врятувати, але пристрасті всередині нас є сильними, і наша прихильність до гріха сильна, і ми повинні відштовхуватися від їхнього впливу, щоб довіритись одному Богу. Змова проти нас у наших пристрастях, керованих демонами, завжди говорить про те, що ми щось втрачаємо, вступаючи в боротьбу. Але правда насправді навпаки. Ми незмірно здобудемо через конформування до Христа так, як втратимо все, що варто мати, залишаючись під владою пристрастей і своєю прихильністю до гріха.

It is sometimes the case that we become discouraged because of the perceived difficulty of our spiritual tasks. We must save our souls and, to do so, we must struggle against our passions and strive to conform ourselves to Christ. This struggle is one of cooperation with God, Who wants to save us, but the passions within us are powerful and our attachment to sin is strong, and we must push back against their influence so as to put our trust in God alone. The conspiracy against us in our demon-controlled passions always suggests to us that we are going to lose something by engaging in the struggle to begin with. Yet, the truth is actually the opposite. We will gain immeasurably through conformity to Christ, while we will lose everything worth having by staying under the power of the passions and our attachment to sin.

Вирватись на свободу - це боротьба, і все ж чому вона повинна бути боротьбою? Чому Бог не полегшив спасіння? Відповідь на це питання насправді досить проста. Спасіння - це любов. Справжня любов не може бути легкою. Щоб підтвердити це, нам потрібно лише подивитися на життя Господа нашого Ісуса Христа. Його життя - зразок для нашого. Його життя було очевидно непростим. Це була спокутна жертва за гріх. Стати жертвою, це не може бути приємно.

Breaking free is a struggle, and yet why should it be a struggle? Why didn't God make salvation easy? The answer to this question is actually pretty plain. Salvation is love. Real love can't be easy. To confirm this, we need only look at the life of Our Lord Jesus Christ. His life is the pattern for ours. His life was emphatically not easy. It was an atoning sacrifice for sin. Being offered as a sacrifice can't be pleasant.

Отже, справжня любов до Бога не може бути легкою, більше, ніж справжня любов між людьми може бути легкою. Обидва види любови потребують пропорційних жертв з боку людини. Жертвоприношення пропорційне до гідності іншого. Кожна людина гідна того, щоб її любили, бо вона є образом і подобою Божою, але певні людські істоти гідніші, щоб їх любили, ніж інші через їх близькість і особливі стосунки. Дружина чоловіка, наприклад, більш гідна любові, ніж сусід. Тільки Бог нескінченно гідний любові. Таким чином, справжня любов до Бога вимагає жертви, яка пропорційна Божій гідності. Але, хто може принести нескінченну жертву пропорційно Божій безмежній достойності? Тільки Бог може. Ось чому церковні Отці наполягають на тому, що Воплочення Сина Божого завжди було частиною Божого задуму з початку світу. За Божим задумом, жертва Христа не завжди була спокутою гріха, але Воплочення завжди було ідеальним поклонінням Богові. Завжди, це було Божим наміром, що Син Божий мав би стати з’єднаним з людською природою і стати "Священиком Сотворіння", приносячи Богові єдину жертву, яка справді може дати Богові славу і честь, яку Він заслуговує.

So, real love of God cannot be easy, any more than real love among human beings can be easy. Both kinds of love require proportional sacrifices on the part of human beings. The sacrifice is in proportion to the other's worthiness to be loved. Every human being is worthy of being loved, because he or she is the image and likeness of God, but certain human beings are more worthy to be loved by us than others because of their proximity to us through special relationships. A man's spouse, for example, is more worthy of love than his neighbor. Only God is infinitely worthy of love. Thus, true love of God requires a sacrifice that is in proportion to God's worthiness. But, Who can offer an infinite sacrifice in proportion to God's infinite worth? Only God can. This is why the Fathers of the Church insist that the Incarnation of the Son of God was always a part of God's plan from the beginning of the world. In the plan of God, the sacrifice of Christ was not always an atonement for sin, but the Incarnation was always the perfect worship of God. It was always the intention of God for the Son of God to become united with human nature and become "the Priest of Creation," offering to God the only sacrifice that can truly give to God the glory and honor that He deserves.

Яку величезну гідність маємо як християни, що нас запрошують представити кожне наше дійство як участь у цій великій жертві. Ми виявляємо свою любов до Бога, беручи участь у Божій любові, любові Отця до Сина та любові Сина до Отця в єдності Святого Духа. Бути окремо від цієї любові - це бути в холодному місці смерті.

What a tremendous dignity we have as Christians that we are invited to present our every action as a participation in that great sacrifice. We show our love for God by participating in God's love, the Father's love for the Son and the Son's love for the Father in the unity of the Holy Spirit. To be apart from this love is to be in the cold place of death.

Справжня любов - це нелегко, але і працю ми не повинні виконувати самостійно. Дійсно, любов до Бога стає для нас радістю навіть у всіх її труднощах, бо Христос працює в нас, коли ми спираємось на Христа. Це ми можемо дуже чітко бачити в нашій боротьбі за подолання наших гріхів, пороків та пристрастей. У тому найважливішому з усіх починань, ми ніколи не досягнемо успіху, якщо не покладемо всю свою довіру на Христа. Єдиний спосіб досягти успіху - сказати Христу та Його Святій Матері: «Я знаю, що я недостатньо сильний, щоб протистояти спокусі, але Ти можеш звільнити мене своєю силою». Таким чином, завдяки довірі до Бога, а не до себе, наша боротьба стає приємною Богові.

Real love is not easy, but neither is it a labor that we must undertake alone. Indeed, love of God becomes joy for us, even in all its difficulty, because Christ works in us, as we lean on Christ. We can see this very clearly in our struggles to overcome our sins, vices and passions. In that most important of all endeavors, we will never succeed unless we put all our confidence in Christ. The only way that we succeed is to say to Christ and His Holy Mother, "I know that I am not strong enough to resist temptation, but You can free me by Your strength." In this way, through confidence in God, rather than in ourselves, our struggle becomes pleasing to God.

Таким чином, протягом дня ми повинні робити акти впевненості в Бога. Ми повинні звертатися до Бога з вірою в наших обставинах від моменту до моменту. Крім того, як ми нещодавно говорили про формування звички благословляти інших, з якими ми контактуємо, ми також повинні вибудовувати звичку благословляти Бога у всьому. Зрештою, ми можемо бути впевнені, що завдяки Божій доброті те, що з нами трапляється, призначене для нашого спасіння. Таким чином, за будь-якої обставини ми повинні благословляти Бога, як це робимо в Літургії, "Нехай буде ім’я Господнє благословенне від нині і до віку".

Thus, throughout the day, we should make acts of confidence in God. We should turn to God in faith in our circumstances from moment to moment. Further, just as we recently talked about forming the habit of blessing others with whom we come into contact, we should also build the habit of blessing God in all things. After all, we can be sure, because of God's goodness, that whatever happens to us is intended for our salvation. Thus, in every circumstance we should bless God as we do in the Liturgy, "Blessed be the Name of the Lord now and forever."

Наше спасіння не може бути простим, адже це справжня любов і справжня жертва. Тим не менш, щедрість Бога не може бути обігнана. Все, що ми даємо Йому, повернеться до нас у тисячу разів і більше. Отже, давайте все віддати тому, хто все віддав нам і за нас. Йому слава в Церкві на віки віків.

Our salvation cannot be easy, because it is real love and true sacrifice. Nevertheless, the generosity of God cannot be outdone. Whatever we give to Him will come back to us a thousandfold and more. So, let us give everything to Him, Who has given everything to us and for us. To Him be glory in the Church unto ages of ages.

Несправедливість, через яку ми страждаємо, є частиною нашого боргу перед Богом Injustice We Suffer is Part of Our Debt to God

 

Сьогодні читання Євангелія дає нам дуже важливі надхнення, які мають безпосереднє відношення до сучасної ситуації в нашому світі. У нашому культурному та політичному «ландшафті» постійно говорять про справедливість. Дуже часто культурна та політична ліва зловживає та визначає чесноту справедливості для просування свого антихристиянського порядку денного.

Today the gospel reading gives us very important insights that have direct bearing upon the contemporary situation of our world. There is constant talk of justice in our cultural and political landscape. Very often the cultural and political left is misusing and redefining the virtue of justice to advance its own anti-Christian agenda.

Тим не менш, сьогодні читання Євангелія показує нам, що справжня чеснота справедливості, концепція надання кожній людині того, що належить їй, завжди пом'якшується Богом в силу милосердя. Милосердя визначається як "співчуття в наших серцях до нещастя іншої людини, співчуття, яке змушує нас робити все, що можемо, щоб допомогти їй". З одного боку, Бог ідеально справедливий, завжди і безпомилково надає всім Своїм створінням те, що належить їм у цілому космічному порядку. І все таки Він також милосердний, відкидаючи справедливу вимогу помститися за зло. Таким чином, Він робить прощення гріхів можливим, особливо через спокуту Христової смерти, яка стає основою заповіту, який ефективно відновлює сотворення, пошкоджене гріхом.

Nevertheless, the gospel reading today shows us that the true virtue of justice, the concept of rendering to each individual that which is his or her due, is always mitigated by God through the virtue of mercy. Mercy is defined for as "the compassion in our hearts for another person's misery, a compassion which drives us to do what we can to help him." On the one hand, God is perfectly just, always and infallibly rendering to all His creatures what is their due in the whole cosmic order. Yet, He is also merciful, putting aside the just requirement to avenge evil. Thus, He makes the forgiveness of sins possible, especially through the atoning death of Christ, which becomes the basis of covenant that effectively repairs the creation damaged by sin.

Тому, ми маємо на увазі заповідь Христа бути досконалим, як досконалий Небесний Отець. З термінів самого Євангелія ми розуміємо, що справедливість є богоподібною. Безумовно, щоб бути побожними людьми, ми повинні бути справедливими. Але справедливість не зовсім богоподібна. Тільки справедливість, яка пом’якшується належним співчуттям до грішників, справді подібна до Бога. З цієї причини, як ми бачимо, стати подібним до Небесного Отця - це домагання протягом усього життя, яке за необхідності вимагає ча́стих невдач і частого покаяння. Оскільки Бог терпить нас, коли ми бо́ремося, щоб зростати за Його подобою, так, як говорить нам Євангеліє, ми повинні бути терплячими до тих, хто навколо нас, хто не може не бути нашими "співборцями".

Therefore, we have in view the commandment of Christ to be perfect as the Heavenly Father is perfect. We realize from the terms of the Gospel itself that justice is Godlike. Assuredly, to be godly people we must be just. But justice is not completely Godlike. Only the justice that is mitigated by proper compassion for sinners is truly like God. For this reason, as we can see, becoming like the Heavenly Father is a lifelong pursuit that, by necessity, requires frequent failure and frequent repentance. As God is patient with us as we struggle to grow in His likeness, so, as the Gospel tells us, we should be patient with those around us, who cannot help but be our "fellow strugglers."

Коли ми розглядаємо справедливість і милосердя як чесноти, які потребують рівноваги, ми пропускаємо той факт, що в очах Бога ці чесноти насправді однакові. Зрештою, Бог не володіє всіма чеснотами, Він є всіма чеснотами, і це те саме, що говорити, що Він є. Він є Існування понад усе, що ми охоче і регулярно уявляємо як існуюче. Через те, що зло є такою частиною нашого життя, ми схильні вважати його як існуюче, але воно не існує. Зло - це лише позбавлення добра, яке повинне існувати, або деформація добра.

When we think of justice and mercy as virtues that require balance, we miss the fact that in the sight of God these virtues are, in fact, the same. God, after all, does not possess all the virtues, He is all the virtues, which is the same as saying that He IS. He is Existence above everything that we readily and regularly conceive as existing. Due to the fact that evil is such a part of our lives, we tend to think of it as existing, but it doesn't exist. Evil is only the privation of a good that should exist or the deformation of good.

Отже, як ми виявляємо справедливість і милосердя таким чином, щоб вирости в подобі Небесного Отця? Насамперед слід пам’ятати, що справедливість не відкладається в інтересах милосердя у випадку Бога чи в нашому випадку. Позиви справедливості мають бути задоволені, оскільки позиви справжньої справедливості об'єктивно реальні. Те, що є об'єктивно реальним, не можна ігнорувати і не відкладати, так само як ми не можемо ігнорувати перешкоду на нашому шляху, не стикаючись з ним. Отож, як навчає нас Євангеліє, ми повинні зді́йснювати справедливість і милосердя способом, і лише способом яким, таким Бог нам їх показав. Це означає, що на пра́ктиці, ми повинні "прощати сімдесят сім разів", і що ми повинні "любити ворогів і молитися за тих, хто переслідує нас". Іншими словами, згідно з внутрішньою логікою самого сотворення, суворий облік всього, що "заборгувалося нам у справедливості", був би можливий лише у світі, в якому ми не маємо боргів перед Богом.

So, how do we show justice and mercy in such as way as to grow in the likeness of the Heavenly Father? We should remember, first of all, that justice is not laid aside in the interest of mercy in the case of God or in our case. The claims of justice have to be satisfied because the claims of true justice are objectively real. Whatever is objectively real cannot be ignored or laid aside, just as we cannot ignore an obstacle in our path without tripping over it. So, as the Gospel teaches us, we must practice justice and mercy in the way, and only in the way, that God has shown them to us. This means on the practical level that we must "forgive seventy times seven times," and that we must "love our enemies and pray for those who persecute us." In other words, according to the internal logic of creation itself, a strict accounting of everything that is "owed to us in justice" would only be possible in a world in which we have no debts to God.

Як ми бачимо в читанні Євангелія, саме наші борги́ перед Богом покладають на нас милість і прощення. Ми не відкладаємо вимог справедливості в нашому житті, але цілком реально вважаємо несправедливість, через яку ми страждаємо, як частину нашого боргу перед Богом, Хто нас створив. Адже саме прощення Богом наших боргів робить можливим наше продовження існування.

As we see in the Gospel reading, it is our debts to God that make mercy and forgiveness incumbent on us. We do not lay aside the claims of justice in our regard, but we quite realistically regard the injustice that we suffer as part of our debt to the God, Who made us. It is, after all, God's forgiveness of our debts that makes our continuation in existence possible.

Таким чином, послідовна етика прощення є одночасно справедливою і милосердною. Вислів Господа Ісуса «сімдесят сім разів» - це лише єврейська ідіома, що означає, що ми повинні прощати все. Ми повинні згадати, що ми співаємо з такою любов’ю та відданістю щороку на Святкових святах, Свята Пасха, бо Пасхальна Стіхира підтверджує, що ми «все прощаємо»: «Скажімо: Браття! І тим, що нас ненавидять; простім все з Воскресінням».

Thus, a consistent ethic of forgiveness is both just and merciful at the same time. The "seventy times seven" saying of the Lord Jesus is merely the Hebrew idiom, which means that we should forgive everything. We should recall what we sing with such love and devotion every year at the Feast of Feasts, Holy Pascha, because the Paschal Stichera affirms that we "forgive everything": "Let us call brethren even those who hate us, and in the resurrection forgive everything."

Реалізація цієї етики - це те, що вимагає роботи протягом усього життя, зростаючи на подобу Бога. Однак, одне може нам незмірно допомогти в цій роботі: звичка благословляти. Ми повинні формувати звичку благословляти, хоча і внутрішньо, кожного, кого ми зустрічаємо протягом дня. Благословити когось - це покликати на них Божу благодать. Якщо ця звичка є на місці, то лише невелика річ пам’ятати, щоб благословити тих, хто ображає нас будь-яким чином. Незалежно від того, що нам може сказати культура, нам не потрібне "безпечне місце" з боку тих, хто нас ображає. Нам потрібно створити небесне місце, в якому вони зможуть насолоджуватися разом з нами благодаттю і благословеннями Божими.

Putting this ethic into practice is something that requires a lifetime of work, growing in the likeness of God. Yet, one thing can help us immeasurably in this work: the habit of blessing. We should form the habit of blessing, albeit interiorly, everyone we meet throughout the day. To bless someone is to call down God's grace upon them. With this habit in place, it is only a small thing to remember to bless those who insult and offend us in any way. Regardless of what the culture may tell us, we do not need a "safe space" from those who offend us. We need to create a heavenly place, in which they can enjoy with us the grace and blessings of God.

IMITATING GOD THROUGH LOVE OF OTHERS

 

When our Lord Jesus Christ says in today’s gospel that the heavenly Kingdom is like a king, this makes clear, intuitive sense, because God is a king.  He has complete rule over the entire universe and every aspect of existence.  He is the Creator of all things, but all things also remain in existence, because, in every moment, He wills their continuation.  This one fact is very marvelous, when we consider the vast size of the universe, since our world is truly only a particle of dust in a vast sea of other particles, namely stars, planets, even galaxies.

When we consider our insignificance, this might be a temptation to our faith, except that we remember that the Lord God loves smallness and insignificance, just as we read in the eighth psalm: “When I look upon the heavens, the works of your hands, the moon and the stars You have created, what is man that You are mindful of him, or the human being that You care for him.  Yet you made him little less than the angels, with glory and honor you crowned him.” 

In a similar way, God also showed His mysterious love for insignificance and smallness, when He chose the people of Israel to be the instrument of salvation for the entire world. Further, He even entered into His Creation, not in a majestic way, but through smallness and insignificance, having become a man, a very tiny thing in the vastness of the universe.  

God has absolute rule over the universe, and His rule has not only infinite extension in space, but also in time. Past, present and future have no meaning for Him, because time is His creation, and He lives beyond its limits.  But, when we think about this absolute rule, we must remember that God is all-good.  God has a plan, which He created in love and compassion, and our circumstances are parts and aspects of His plan, because He is All-Mighty and All-Loving. So, every circumstance, even every trial, has a purpose in His plan for our good.  

God always wills our good, and so, we must bless God in all things. Similar to many things in human life, we need to form the habit of accepting the manifestation of God’s will in our circumstances with faith, love and hope.  

We know God’s will through His commandments, which He revealed to us. But, this knowledge of His will is not concrete.  Our knowledge becomes concrete through our response to circumstances. We have a choice to respond to our circumstances according to the commandments or against them. The Lord Jesus is very clear in this teaching, when He tells us that nothing that enters a man from the outside of him is able to defile him. In other words, external circumstances cannot soil us, but only our response to those circumstances can defile us. We must remember this when we suffer insult and scorn from others.   

Only the humble man is able to recognize trial as a blessing from God, because, in order to do this, we must admit that we do not have the complete knowledge that God has. Even the question, “how can such a thing be good?” puts limits on God’s goodness, since the Almighty can change anything, even the greatest evil, into the most perfect good, leading us to salvation.

Thus, it is clear that God does not judge us on the basis of our trials and temptations, but only for our responses to these things. In other words, He will judge us according to our deeds, how we have behaved towards others, and even towards Him. (We should not forget that we have a personal God, actually a tri-personal God, and our behavior towards Him is also interpersonal.) The day will come, when God settles accounts with us, and our accountability to Him needs to be our primary concern.

We need to be merciful towards our fellow human beings. God does not despise us in our smallness and insignificance, but He accepted that very same smallness and insignificance on Himself in the His Incarnation.  Our behavior towards others has to be similar to God’s behavior. God wants us to change our hearts according to the example He has given us, imitating His self-sacrificing love. Any failure in this area will defile us, and God will judge us accordingly.

Хворий гріхом: Христос зцілює нас, навіть якщо він не лікує нас Sick With Sin: Christ is Healing Us, Even If He Doesn't Heal Us

 

Сьогоднішнє читання Євангелія розповідає про чоловіка, який приводить свого демонізованого сина до учнів Ісуса з надією, що вони зцілять його. Їх нездатність, щоб чинити оздоровлення, викликала заворушення, яке закінчилося лише тоді, коли Вчитель знову з'явився після повернення з гори, де Він був перетворений в очах Петра, Якова та Івана. Коли Господь Ісус приїжджає на сцену, люди біжать разом до Нього, щоб побачити, що Він буде робити. Після того, як Його учні не зможуть зцілити цю людину, чи вдасться Йому вигнати злого духа?

Today's Gospel reading tells of a man bringing his demonized son to the disciples of Jesus in the hope that they would heal him. Their inability to work the cure caused an uproar that only concluded when the Teacher reappeared after His return from the mountain, where He had been transfigured in the sight of Peter, James and John. When the Lord Jesus arrives on the scene, the people run together to Him, to see what He will do. After His disciples failure to heal this man, will He succeed in driving the evil spirit out?

В цілому, від перших розділів Євангелій до останнього, Господь Ісус витрачає багато часу на вилікування хвороб оточуючих Його. Він робить це для того, щоб продемонструвати свою Божественну силу, щоб люди побачили діла, які він робить, і повірили в Нього.

On the whole, from the very first chapters of the Gospels to the last, the Lord Jesus spends much time curing the sicknesses of those around Him. He does this in order to show forth His Divine Power, so that people will see the works that He does and put faith in Him.

Від початку Свого служіння, Він повинен вико́нувати зцілення і вилікувати вимірюваним чином, щоб слава Його як цілителя не заважала його більшій місії. Іноді це дуже близько до цього, але в цей момент, Господь Ісус обережно залишає на деякий час, поки ситуація не вщухне, а потім повернеться, щоб знову зайнятися своєю місією. Таким же чином, Він повинен керувати ворожнечею Своїх ворогів. Коли їхній гнів стає занадто великим, Він повинен на час залишати, а потім повернутися, коли Він може відновити свою місію в повноті.

From the beginning of His ministry, He has to perform the healings and cures in a measured way, so that His fame as a healer does not interfere with His greater mission. Sometimes, it comes very close to doing so, but, at that point, the Lord Jesus prudently withdraws for a while until the situation dies down and then returns to take up His mission anew. In the same way, He has to manage the enmity of His enemies. When their anger becomes too great, He has to withdraw for a time, and then return when He can resume His mission in its fullness.

Зцілення ніколи не суть сама по собі. Воно виступає в ролі підтримуючої справжньої місії Господа: скасувати діла Диявола і, через спокутуючи жертву, відновити вічний завіт між Богом і людьми, який підтримує світ у бутті та добробутті. Справжній сенс зцілення завжди символічний. Фізичні зцілення завжди являють собою справжнє зцілення завіту.

The healings are never the point in themselves. They stand in a supportive role to the Lord's true mission: to undo the works of the Devil and, through atoning sacrifice, restore the eternal covenant between God and human beings that keeps the world in being and well-being. The true meaning of the healings is always symbolic. Physical healings always represent the true healing of the covenant.

Перш за все, фізичні зцілення наочно демонструють, що Господь Ісус є Яхве, Бог Ізраїля, тому що це діла Яхве згідно зі ста другим псалмом. Однак, твори Яхве повністю виявляються не в самих творах, а в тій речі, яку представляють твори: реставрація Всесвіту через оновлення завіту. Людська істота повинна бути приєднана до цієї роботи, ставши обожненою через спільну тотожність Христа.

First of all, the physical healings clearly demonstrate that the Lord Jesus is Yahweh, the God of Israel, because these are the works of Yahweh according to the one hundred and second psalm. Yet, the works of Yahweh are fully manifested not in the works themselves, but in the thing that the works represent: the renovation of the universe through the renewal of the covenant. The human being has to be joined to that work, becoming divinized through sharing the identity of Christ.

Обожнювання людини відбувається завдяки її включенню в Тіло Христове, спочатку Таїнством Хрещення, потім причастям інших Таїнств і, нарешті, життям покаяння, в якому людська людина робить рішучість хвилини за хвилиною жити в Царстві Небесному, а не у світі розбещення, гріха та занепаду.

The divinization of the human being is accomplished through his or her incorporation into the Body of Christ, first by the Mystery of Baptism, then by the communion of the other Mysteries and, finally, by a life of repentance in which the human person makes the determination minute by minute to live in the Kingdom of Heaven rather than in the world of corruption, sin and decay.

Людина повинна містично, через Христові Таїнства та покаяння, зійти на страждання та смерть Христа та піднятися разом із Ним у Його воскресінні та вознесінні на небо. З цієї причини святий Павло говорить нам, що навіть коли ми боремося через обставини нашого життя в цьому світі, ми вже сидимо в небесних місцях у Христі, Хто вже включив нас у Се́бе.

The human being must mystically, through the Mysteries of Christ and repentance, descend into the suffering and death of Christ and rise with Him in His resurrection and ascension into Heaven. For this reason, Saint Paul tells us that, even as we struggle through the circumstances of our life in this world, we are already seated in the heavenly places in Christ, Who has already incorporated us into Himself.

Ми повинні охопити той факт, що ми поділяємо тотожність Христа як велику реальність нашого життя. Наша залежність від нього в усіх наших умовах так само, як і все тіло залежить від голови. Ми можемо з упевненістю чекати на свою вічну долю, бо Голова Тіла вже знаходиться у Царстві Небесному. Цей факт є джерелом нашого зцілення. Якщо в нашому житті є деякі страждання, і ми молимося про визволення від цих страждань, Бог може вирішити зцілити нас у відповідь на наші молитви. Однак, якщо Бог не вирішить зцілити нас, наші страждання все ще є частиною нашого зцілення за рахунок нашого спілкування в Єдиному Христі.

We should embrace the fact that we share the identity of Christ as the great reality of our lives. Our dependence is on him in all our circumstances, just as the whole body depends on the head. We can look forward with confidence towards our eternal destiny, because the Head of the Body is already in the Kingdom of Heaven. This fact is the source of our healing. If we have some suffering in our life, and we pray for deliverance from that suffering, God may decide to heal us in answer to our prayers. However, if God does not determine to heal us, our suffering is still a part of our healing on account of our communion in the One Christ.

Маленькі та великі страждання нашого життя - це частина нашого зцілення. Вони є дією Божественного Лікаря, використовуючи Себе (єдиний життєдайний лік), щоб конформувати нас до Себе (Воплоченого Бога). Ми можемо радіти, тому що ми ділимося Його тотожністю, часто приймаючи Його Божественні Таїнства, особливо Сповідь та Святе Причастя, і жертвуючи Йому своє життя момент за моментом, обставиною за обставиною. У цьому ми можемо мати впевненість у тому, що нас зці́люють. Ми все більше стаємо частиною здорового Тіла, яке вічно панує у Небесному Царстві.

The little and great sufferings of our lives are all part of our healing. They are the action of the Divine Physician, using Himself (the only Life-Giving Medicine) to conform us to Himself (the Incarnate God). We can have joy in sharing His identity by receiving His Divine Mysteries frequently, especially Confession and Holy Communion, and by offering to Him our lives moment by moment, circumstance by circumstance. In this, we can have confidence that we are being healed. We are becoming more and more a part of the healthy Body that reigns forever in the Heavenly Kingdom.