МУДРІСТЬ СВЯТОГО ЙОСИФА: СПАСІННЯ ЧЕРЕЗ ЧЛЕНСТВО ЦЕРКВИ THE PRUDENCE OF SAINT JOSEPH: SALVATION THROUGH MEMBERSHIP IN THE CHURCH

 

Святий Йосиф є моделлю чесноти мудрости. Мудрість є чеснотою, яка допомагає нам, щоб вирішити відповідальну дію у специфічних випадках. Святий Йосиф шукав керування Бога у молитві, і Бог відповідав йому, говорячи з ним часто у сні так, як Бог також підтримав Йосифа Старого Завіту, сина Якова, який став моделлю мудрости у його служіннi Фараонові, цареві єгипетському.

Matthew 2:11-23 St. Joseph is a model of the virtue of prudence. Prudence is the virtue that helps us determine the appropriate action in particular circumstances. St. Joseph was one who sought the guidance of God in prayer, and God answered him by speaking to him often in dreams, just as God had also dealt with his namesake, the Old Testament Joseph, the son of Jacob, who had become such a model of prudence in his service to Pharaoh, the king of Egypt.

Книга Приповідок нам каже-- "початок мудрости є страхом Божим." Це означає, що мудрість є народженою з нами, коли ми цілком залежні від Бога, і ми маємо повне довір'я того, що Його діла у нашому житті є на добро. Звичайна тема цілої книги Псалмів є цим довір'ям Бога, що є причиною того, що ця книга має дуже великий сплив на церковне життя. Псалтир є книгою у Біблії, яку ми найбільше вживаємо дня на день, тому що вона навчає нам про фундаментальну спорідненість, яку ми повинні мати з Богом, Який є Всезнаний і Вселюблячий і чинить все згідно його співчуття.  Ми не повинні думати, що ми будемо завжди розуміти все, що Він робить у нашому житті. З цієї причини, фундамент нашої мудрости є довір'ям або вірою, і очікуванням, яке ми маємо, коли ми будемо приймати Його обіцянки, що їх ми називаємо надією.

The book of Proverbs tells us that "the beginning of prudence is the fear of the Lord." This means that prudence is born in us through a complete reliance on God, a total trust that His actions in our lives are for the best. The common theme of the entire Psalter is this trust in God, and this is the reason why the Book of Psalms plays such a prominent role in the life of the Church.  The Psalter is the book in the Bible, which is used the most often from day to day by us, because it teaches us the fundamental relationship that we should have with God, Who is all-knowing and all-loving, and Who orders everything towards his compassionate purposes. We should not expect to understand everything that He is doing in our lives. For this reason, the basis of our prudence is called TRUST or FAITH, and the expectation we have of receiving  from God that which He promises is called HOPE.

Практично, як ми живемо згідно чесноти мудрости? 1) Ми приносимо все у нашому житті перед Богом у молитві. 2) Ми слухаємо уважно Його поради у духовному читанні, у Церкві і у внутрішніх надхненнях, які Він нам посилає під час нашого роздумування і нашої молитви.  3) Ми робимо приниженим і смиренним шляхом, який показує нашу залежність від Бога.

 

In practical terms, how do we live our lives according to the virtue of prudence? 1) We take everything in our lives before God in prayer. 2) We listen attentively to His counsel in spiritual reading, in the Church and in interior inspirations, which are sent to us at the time of our meditation and prayer.  3) we act in a modest, meek and humble way that shows our reliance on God.

Щоб бути мудрими згідно прикладу Святого Йосифа (і також Йосифа Старого Завіту), ми мусимо мати правдиві пріоритети, і ми мусимо направити нашу енергію до того, що є дійсно найважливішим. Що є найважливішим? Спасіння. Як приймати спасіння? Будучи у Христі; будучи частиною Тіла Христового; Будучи членом Святої Церкви. Ми є частиною Тіла Христового аж до кінця, поки ми беремо участь у церковному житті. Перший і найвідоміший шлях, яким ми беремо участь у церковному житті, є тим, щоб брати участь у її таїнствах і богослужінні. Проте, нам не треба бути фізично у храмі, щоб бути з'єднаними з Церквою. Ми можемо входити в спілкування з Церквою різними шляхами-- молячись псалми вдома вранці та увечері, щоденно читаючи духовну літературу, молячись іншими молитвами і богослужіннями, які Церква виставляла, молячись Ісусовою Молитвою протягом цілого дня, і роблячи добросердечні діла в імені Церкви і для добра Церкви. Ми не можемо бути дійсно залежними від Бога без того, щоб бути живими членами Його Тіла.

 In order to be truly prudent, after the example of Joseph (and his namesake), we have to make sure that our priorities are correct, and that our energies are directed towards what is truly the most important thing. What is the most important thing? Salvation. How is salvation achieved? By being in Christ; by being a part of the Body of Christ; by being a member of the Church. We are part of the Body of Christ to the extent that we take part in the life of the Church. The first and most obvious way to take part in the life of the Church is to participate in her sacraments and services. However, we do not need to be physically in the Church in order to join ourselves to the Church. We can enter into communion with the Church by various means: praying the Psalms at home at morning and evening, doing our daily spiritual reading, making use of other prayers and devotions approved by the Church, praying the Jesus Prayer throughout the day, and doing acts of kindness in the name of the Church and for the good of the Church. We cannot really rely on God without being a living, breathing member of His Body.

WARNINGS FROM GOD: GUIDANCE ON THE PATH OF LIFE

 

Brothers and sisters in Christ—

                Everyday, we receive a lot of warnings.  These warnings come to us from many sources.  For example, all the yellow signs along our roads and streets warn us about dangerous conditions.  We know that if we are not attentive to these warnings, we will fall into misfortune.  Some warnings are for our benefit, but others are for the benefit of other people.  For example, I was in the restroom of a restaurant recently, and I saw there a warning placed above the sink.  The sign said: “Employees must wash their hands before returning to work.” In this example, we see that obedience to warnings, which benefit the whole community is a very good thing.  In a similar way, we warn our children about dangerous circumstances in our homes and in life in general.  A lot of laws are warnings, because they place limitations on behaviour for the safety of the whole community.

                We receive warnings even in the depths of our own minds.  The human being, out of all creatures, is able to be the witness and observer of his mind.  We are able to observe our minds, and to see the thoughts that are there, in order to decide concerning what is dangerous, and what is useful.  We warn ourselves about dangerous things, in order to drive them out.  Who is this witness and observer? If it is the mind, then how does it observe itself as if in a mirror, but without a mirror? No, this is the soul, which observes the depths of the mind.  This is the image of God, which the mind is not able to know by thought, because, just as God is, so is His image.  He is incomprehensible to human thought, and therefore His image is also incomprehensible.  In the operation of the mind, we see the shadow, so to speak, of the soul.  Here our deepest being is partially revealed.  This is a very great consolation to us—that we are not only body and mind, but that we are that, which possesses and rules body and mind.  If our body and our mind are constrained by disease, the soul, our deepest being, is still free.  This image of God is constantly in us, guiding and warning us.

                We also receive warnings from God.  This Gospel reading is all about warnings from God, and the response that St. Joseph the Betrothed gave to these warnings.  Actually, the Gospel of St. Matthew also tells us that the magi received a special warning from God, and they were obedient to this warning.  Holy Scripture tells us that the magi were sincere seekers of the true God, and the Gospel describes St. Joseph as “a righteous man.” Both were prepared by good will to hear the warnings of God.  The image of God is in all of us, but that image can be covered by a mind and body that are darkened by the corruption of worldly things.  We must be “righteous people,” obedient to God’s commandments, in order to have good will and hear God’s inspirations.  The Lord God wants to guide us to spiritual health and salvation, but we must purify our minds, in order to hear His voice.  We are free creatures.  We can choose good or evil, but God desires to guide us to seek good and to avoid evil.  We must have pure minds and hearts to hear His warnings, just like St. Joseph.  The journey to purity of heart begins with prayer, and not only vocal prayer, but profound meditation.  Let us become friends of God through prayer, so that we can hear the warnings of God, which guide us on the path of life.

ІN CHRIST, WE HAVE NO CAUSE FOR SHAME

 

The reading of the genealogy of our Lord Jesus Christ from the Holy Apostle and Evangelist Matthew is an opportunity for us to meditate on the mystery of the Incarnation in a special way, since we see that God became a member of a specific human family, having a specific role in world history. We note especially the names of the women, whom the Evangelist includes in the holy genealogy, because, unlike the male ancestors, only five women are named: Tamar, Rahab, Ruth, Bathsheba and, finally, Mary, the mother of the Lord Jesus. Actually, Bathsheba, the wife of King David, is not even clearly named, but is called “the wife of Uriah,” on account of her former husband, Uriah the Hittite, whom King David murdered, in order to marry her. Except for the Most Holy Mother of God and Ever-Virgin Mary, all these women were foreigners; Tamar and Rahab were Canaanites; Ruth was from Moab, and Bathsheba was a Hittite. The Evangelist includes these important names, because, in this way, he shows the universal purpose and mission of the Messiah, as a Savior and King for all peoples and nations.

But, there is a deeper meaning for the naming of these four women. The story of these women is a history of human sin. First, Tamar was the wife of both of the elder sons of Judah, since, after the death of her first husband, Er, she married Onan, the second son of Judah. When Onan died, Judah promised to give her to his son Shelah, when he was old enough, but Judah did not fulfill this promise. Therefore, Tamar disguised herself as a prostitute, and seduced her father-in-law, so that she bore twins by him. Second, Rahab actually was a prostitute, but she protected and concealed the Israelite spies, when they reconnoitered Jericho and the surrounding areas. Third, Ruth was a Moabitess, the wife of a man, who abandoned the Promised Land and went to Moab during a famine, because his faith was not strong enough to be confident that God would provide sufficiency for his People, just as He did in the days of the Patriarch Isaac, who remained in the Land despite terrible hardships.  This man died in Moab, and, after that, God gave Ruth a new husband, Boaz, from whom the entire Davidic dynasty comes. Naturally, after what has been said above, there is no need to note the evil deeds of the wife of Uriah, Bathsheba.

The point of all this is to notice the power of the Lord to change evil into good. Let us consider, “all these stories contain the memory of very great evil, but then what was the result?” The coming of our Lord Jesus Christ, Who was the descendant of such people. God has the power to transform every sin into a good effect. We ought to take this truth as the great axiom of our life—“God only wants us to worry about sin before we sin. However, Satan wants us to worry about sin after we have sinned.” When we have sinned, we should confess our sins with true contrition and deep faith that God will “make all things work together for good for those who love God.” In heaven, Saint Tamar, Saint Rahab, Saint Bathsheba, and her husband the Holy King David and Saint Ruth have no reason for shame, despite their evil deeds, because God transformed their deeds into part of His plan. In the same way, our past should never give us any cause for shame on account of the goodness of the Lord our God.  If we have faith, even the evil that we have done is a part of the Father’s loving plan. After we have turned from our sins to God, we only need to have trust and confidence. Like Saint Paul the Apostle, we can even boast about our weakness, if we recognize the true strength in God.  

Бути гідним нашого роду Being Worthy of Our Lineage

 

Коли наші предки читали або чули початок Євангелія  від святого Матея, яке ми щойно почу́ли, вони сприйняли два важливі послання. Це ті самі повідомлення, які ми повинні сприймати близько до серця. По-перше, почувши прочитання родоводу, вони нахилилися вперед, щоб почути чіткіше, бо почали підо́зрювати, що описаною Особою може бути Месія, якого так довго чекали. З цієї причини вони були особливо уважними, коли почули ім'я царя Давида, другого ізраїльського царя, якому Бог пообіцяв вічне царство через нащадка Давида, Божого Месію.

When our ancestors read or heard the beginning of the Gospel According to Saint Matthew, which we just heard, they perceived two important messages. These are the same messages that we should perceive and take to heart. First, when they heard the reading of the genealogy, they leaned forward to hear more clearly, because they began to suspect that the Person being described might be the Messiah, Who had so long been awaited. For this reason, they were particularly attentive when they heard the name of King David, Israel's second king, to whom God had promised an everlasting kingdom through David's descendant, God's Messiah.

Месія є найважливішим і центральним сподіванням єврейського народу. Не лише через те, що ізраїльський народ втратив свою незалежність і зіпсувався під ярмом іноземного панування, Месію щиро бажали. Ні, швидше за все, туга за Месією була більш ніж політичною. Туга за Месією була прагненням до праведності. Окремі ізраїльтяни прагнули бути поряд з Богом. Це було прагнення засудити гріх і проголосити новий і вічний мир. Все це було підтверджено для цих перших слухачів Євангелія наявністю в генеалогії династії Давидів. Згадка про царя Давида підтве́рдила, що обіцяний Месія буде схожий на нього, "людину за власним серцем Бога". Згадка про Соломона підтвердила, що новим царем Давидовим буде справжній Цар мудрості, сама Мудрість. Згадка про Єзекію підтвердила, що новий Давидів Цар буде Страждаючим Слугою Господа, який віддасть Своє життя за людей.

The Messiah is the most essential and central expectation of the Jewish people. It is not only because the nation of Israel lost its independence and chafed under the yoke of foreign domination that the Messiah was earnestly desired. No, rather, the longing for the Messiah was more than must political. The longing for the Messiah was a longing for righteousness. It was a longing by individual Israelites to be right with God. It was a longing for sin to be condemned and a new and everlasting peace to be proclaimed. All of this was confirmed for these first hearers of the Gospel by the presence in the genealogy of the Davidic dynasty. The mention of King David confirmed that the promised Messiah would be like him, "a man after God's own heart." The mention of Solomon confirmed that the new Davidic King would be the true King of Wisdom, Wisdom itself. The mention of Hezekiah confirmed that the new Davidic King would be the Suffering Servant of the Lord, Who would lay down His life for the people.

Проголошення прихо́ду Месії стало для єврейського народу "доброю новиною". Якщо у нас є якісь сумніви щодо цього, нам потрібно взяти лише сиддур (єврейський молитовник) навіть нині. Значна частина матеріалів у цих давніх літургіях походить із власного часу Господа Ісуса. Ми можемо там прочитати і почути тугу, велике прагнення справедливості та миру в серцях стародавнього Ізраїлю. Але ця "добра новина" була не єдиною радісною новиною, якою Матей ділиться у родоводі та перших словах Євангелія. Матей підтверджує невимовно чудове. Месією Божим був би сам Бог, Іммануїл, Бог з нами.

The proclamation of the coming of the Messiah was "good news" for the Jewish people. If we have any doubt about this, we need only pick up a siddur (a Jewish prayer book) even to this day. Much of the material in these ancient liturgies comes from the Lord Jesus' own time. We can read there and hear the longing, the great desire for justice and peace in the hearts of ancient Israel. But this "good news" was not the only glad tidings that Matthew shares in the genealogy and the first words of the Gospel. Matthew confirms the unspeakably wonderful. The Messiah of God would be God Himself, Immanuel, God-with-us.

Mабуть, нас може здивувати те, що вчені знали завжди, що стародавній Ізраїль завжди знав, що існують різні Божі Особи. Навіть саме читання Тори підтверджує, що Ангел Господній, про який стільки разів згадувалося на її сторінках, був Особою самого Бога. Подібним чином, Мудрість Божа, яка є головним героєм чудових книг, таких як Приповідок та Мудрості Ісуса бен Сіри, є Божою Особою. Подібно, ще раз, у Книзі мудрості Соломона, Слово Боже - це Божа Особа. Насправді, Ангел Господній і Слово Боже, здається, одна і та ж Божа Особа, оскільки їхні властивості настільки однакові. Ангел Господній завжди є Богом, оскільки Він нам близький.

It may surprise us to know what scholars have always known, namely that ancient Israel was always aware that there were distinct Persons of God. Even the reading of the Torah itself confirms that the Angel of the Lord referred to so many times in its pages was a Person of God Himself. Similarly, the Wisdom of God, Who is the protagonist of wonderful books like Proverbs and the Wisdom of Jesus ben Sira is a Person of God. Similarly, yet again, in the Book of the Wisdom of Solomon, the Word of God is a Person of God. In fact, the Angel of the Lord and the Word of God seem to be the same Person of God, because their attributes are so completely the same. The Angel is always God as He is immanent to us.

То що означають таїнства пришестя Месії та Втілення самого Бога стосовно нас? Ми не перші, хто слухає Євангеліє. Ми не євреї, котрі чують слова Євангелія так, як це чули євреї. Нам корисно знати, як євреї чули Слово Боже, але ми чуємо Євангеліє по-іншому. Коли ми чуємо Євангеліє, ми знаємо, що це наша історія, тому що ми в Христі. Ми є членами Тіла Христового, Церкви. Це Церква, яка продовжує Справжню Присутність Христа у цьому світі. Люди відчувають живого Христа через нас, Його членів.

So, what do the mysteries of the coming of the Messiah and the Incarnation of God Himself mean in relation to us? We are not the first hearers of the Gospel. We are not Jews, who hear the words of the Gospel as Jews heard it. It is useful for us to know how Jews heard the Word of God, but we hear the Gospel in a different way. When we hear the Gospel we know that it is our story, because we are in Christ. We are members of the Body of Christ, the Church. It is the Church, which continues the Real Presence of Christ in this world. People experience the living Christ through us, His members.

Подібно до того, як Євангеліє відкриває не лише народження обіцяного Месії, так і наша присутність у світі відкриває для оточуючих більше, ніж просто людського Христа, який має лише людські справи. Ми беремо участь у Божественній Природі. Ми живемо з Богом одним життям. Через нас члени Христа, Церкви, світ повинен мати досвід цілого Христа, славно божественного і людського. Щоб виконати це велике завдання, нам слід бути гідними цього роду. Нам потрібно показати, що ми походимо від Давида і є "людьми за власним серцем Бога", живучи в присутності Бога з чеснотою, особливо справедливістю. На практиці це означає нову увагу до гріхів та спокус проти чесноти справедливості, особливо до пліток та зневаги, які є скрізь навколо нас у світі. Давайте вирішимо не чинити несправедливості, беручи участь у них.

Just as the Gospel reveals more than simply the birth of the promised Messiah, so our presence in the world reveals more to those around us than simply a human Christ with merely human works. We participate in the Divine Nature. We share the same life with God. Through us, the members of Christ, the Church, the world must experience the whole Christ, gloriously divine and human. To accomplish this great task, we need to be worthy of this lineage. We need to show that we are descended from David and be "people after God's own heart," by living in God's presence with virtue, especially justice. In practical terms, this means a new attention to sins and temptations against the virtue of justice, especially gossip and detraction, which are everywhere around us in the world. Let us resolve not to do injustice by participating in them. 

Далі, нам потрібно вирішити бути (як цар Соломон) людьми справжньої мудрості, які люблять правду і відмовляються задовольнятися чим-небудь меншим, ніж правда. Істина - це відповідність нашого розуму до реальності. Так само, як є одна реальність, є одна істина. Ми повинні відкинути підступне припущення культури про те, що існує багато і́стин або немає істини або що те, що є правдою для однієї людини, може бути неправдою для іншої. Перш за все, мудрість, яку ми мусимо показати світові, - це практична мудрість, яка точно визначає правильні дії у правильних обставинах.

Further, we need to resolve to be (like King Solomon) people of real wisdom, who love the truth and refuse to be satisfied by anything less than the truth. The truth is the conformity of our mind to reality. Just as there is one reality, there is one truth. We must reject the insidious suggestion of the culture that there are many truths or there is no truth, or that what is true for one person may not be true for another. Above all, the wisdom that we must show to the world is a practical wisdom that accurately determines the right action in the right circumstances.

Нарешті, ми повинні вирішити бути страждаючими слу́гами, пристосованими до Христа заради Його слави. Нам потрібно відмовитись від власних претензій на задоволення та зручність заради Христа та оточуючих, яких ми повинні привести до Христа. Наш Учитель прийшов з Неба і втілився, страждав і помер, не виконуючи Його власну волю, а виконуючи волю Отця заради нашого спасіння. Оскільки ми є членами Його Тіла, Він є нашою моделлю.

Lastly, we must resolve to be suffering servants conformed to Christ for the sake of His glory. We need to give up our own claims to pleasure and convenience for the sake of Christ and the others around us, whom we must bring to Christ. Our Master came from Heaven and was incarnate, and suffered and died, not to do His own will, but to do the will of the Father for the sake of our salvation. Because we are members of His Body, He is our model.

Бенкет, на який запрошують багатьох The Banquet To Which Many Are Invited

 

"Вийдіть на вулиці та провулки міста та введіть бідних, каліків, кульгавих та сліпих". Це слова, якими господар звертається до свого слуги, наказавши йому заповнити місця, позбавлені тим, кого спочатку запросили. Якщо ми вивчаємо ці слова і ретельно обмірковуємо їх, ми помічаємо кілька речей, які мають для нас духовну користь, пробираючись через перипетії цього світу до Царства Небесного.

"Go out into the streets and lanes of the city, and bring in the poor, and the maimed, the lame, and the blind." These are the words, which the householder addresses to his servant, instructing him to fill the places forfeited by those, who were originally invited. If we study these words and ponder them carefully, we notice several things that are of spiritual benefit to us, as we make our way through the vicissitudes of this world towards the Kingdom of Heaven.

Перш за все, ми помічаємо, що слузі наказано виходити на вулиці та провулки міста. Його метою є місто, насамперед. Декілька тижнів тому ми зазначали, що урбанізація в Біблії зазвичай асоціюється з гріхом. Місто часто зображають як гріховне місце, де відносна легкість життя людей (на відміну від тяжкої праці, необхідної для проживання в заміськи́х місцях) змушує їх охоплювати марні розваги, поклоніння ідолам та різні форми сексуальної аморальності. Господар дому скеровує слугу піти у грішний світ і привести людей звідти на бенкет Царства Небесного. Насправді він не лише наказав слузі поїхати до міста. Він скеровує його піти ГЛИБОКО в місто. Це сенс конкретної згадки про вулиці та провулки. Вулиці - це головні артерії міста, що з’єднують одну його частину з іншими частинами, але провулки - це лише бічні вулиці, по яких ходять лише ті, хто живе в тому чи іншому конкретному районі. Ви йдете по провулку, щоб дістатися до певної групи помешкань, і там провулок закінчується без виходу в інший бік.

First of all, we notice that the servant is instructed to go into the streets and lanes of the city. His goal is the city, first of all. We noted some weeks ago that urbanization in the Bible is usually associated with sin. The city is often depicted as a sinful place, where the people's relative ease of life (as opposed to the toil necessary for living in country places) leads them to embrace vain amusements, the worship of idols and various forms of sexual immorality. The householder here directs the servant to go into the sinful world and bring people from there into the banquet of the Kingdom of Heaven. In fact, not only does he direct the servant to go into the city. He directs him to go DEEP into the city. This is the meaning of the specific mention of streets and lanes. The streets are the main arteries of the city, connecting one part of it to other parts, but lanes are merely the side streets that are trodden only by those who live in this or that particular neighborhood. You follow a lane to get to a specific group of dwellings, and there the lane terminates with no outlet to any other way.

Таким чином, ми бачимо образ турботи Господа про всіх нас, хто живе серед цього грішного світу. Він скеровує Свого ангела зібрати всіх нас у Своє Царство, незалежно від того, наскільки глибоко в «місті» ми живемо. Його ангелові наказано йти по кожній вулиці та досліджувати кожен глухий кут у по́шуках нас, приводити нас до бенкету.

Thus, we see the image of the Lord's concern for all of us, who live in the midst of this sinful world. He directs His angel to gather all of us into His Kingdom, no matter how deep in the "city" we live. His angel is instructed to follow every street and explore every dead end in search of us, to bring us to the banquet.

Але давайте подивимось на те, як нас описує ця притча. Слузі наказується розшукати чотири групи людей і привести їх на бенкет: бідних, покалічених, кульгавих і сліпих. Якщо ми уважніше розглянемо цю групу, то побачимо, що вона складається з двох менших груп. Усі чотири групи мають дефекти, але перші дві групи не мають дефектів, які заважають їх просуванню до Небесного Царства. Бідні мобільні. Вони навіть можуть працювати. Їм потрібно лише показати напрямок до Царства, щоб вони прибули. Так само каліки також мобільні. На відміну від бідних, вони не можуть працювати, але їм також потрібно лише слідувати вказівкам, щоб прибути на бенкет. На відміну від них, дві останні групи потребують транспортування. Кульгаві так називаються, бо вони не можуть ходити. Незважаючи на те, що вони можуть бачити напрямок, у якому вони повинні йти, вони не мають засобів рухатися. Слуга повинен буде забезпечити їх транспортним засобом (наприклад, вагоном). Подібним чином, сліпі дуже здатні пройти зі свого житла до бенкету, але вони не бачать напрямку, в якому повинні йти. Їм теж потрібно їхати на бенкет.

But let's look at the way we are described in this parable. The servant is commanded to seek out four groups of people and bring them to the banquet: the poor, the maimed, the lame and the blind. If we take a closer look at this group, we can see that it is comprised of two smaller groups. All four groups have defects, but the first two groups do not have defects that impede their progress towards the Heavenly Kingdom. The poor are mobile. They can even work. They only need to be shown the direction to Kingdom, in order for them to arrive. Similarly, the maimed also are mobile. Unlike the poor, they cannot work, but they too need only follow directions to arrive at the banquet. By contrast, the two last groups require conveyance. The lame are so called, because they cannot walk. Even though they can see the direction in which they must go, they have no means to go. The servant is going to have to provide them with a conveyance (a wagon, for example). Similarly, the blind are perfectly capable of walking from their dwellings to banquet, but they cannot see the direction in which they must go. They too need to ride to the banquet.

У різні періоди нашого життя ми схожі на кожну з цих чотирьох груп. Бог дбає про нас у всіх цих умовах, і Він хоче, щоб ми прибули на бенкет. У деяких випадках ми бідні чеснотами, необхідними для досягнення вічного життя. Ми повинні йти в напрямку, який нам показує Святе Письмо і Традиція. В інший час, нас калічить відсутність однієї конкретної чесноти, проте її відсутність не заважає нам прогресувати. Ми повинні прийняти тверді, конкретні рішення, щоб практикувати цю чесноту і продовжувати із завзяттям прогресувати до нашої мети.

At various times in our lives, we are like each of these four groups. God has care for us in all these conditions, and He wants us to arrive at the banquet. In some cases, we are poor in the virtues that are necessary for us to attain everlasting life. We must go in the direction that Scripture and Tradition show to us. At other times, we are maimed by the absence of one, particular virtue, yet its absence does not stop us from making progress. We must make strong, specific resolutions to practice that virtue and continue with zeal to progress towards our goal.

Однак в інший час ми отримуємо кульгавість через те, що ми втратили чесноту любови через серйозний гріх. Ми все ще можемо побачити напрямок, у якому ми маємо йти, тому що ми все ще маємо віру, але нам потрібно буде "проїхати" до бенкету Небесного Царства за допомогою транспорту Таїнства покаяння, оскільки через нього ми можемо отримати розгрішення і відновлення любови, яка є життям Бога.

At other times, however, we are rendered lame by the fact that we have lost the life of charity through serious sin. We can still see the direction that we must go in, because we still have faith, but we will need to "ride" to the banquet of the Heavenly Kingdom by means of the conveyance of the Mystery of Repentance, since through it we can receive absolution and recovery the virtue of charity, which is the life of God.

Нарешті, бувають випадки, коли ми страждаємо від великих сумнівів. Можливо, цей сумнів навіть ви́кликаний діями наших ворогів, демонів. Наша віра настільки слабка, що ми насправді не знаємо, яким шляхом піти. І тут так, як сліпі, ми повинні їхати до Небесного Царства, транспортом навчання і таїнства Церкви. Наші сумніви потрібно розвіяти Словом Божим, а наші душі зміцнити духовною їжею, яка надається нам в таїнствах Церкви.

Finally, there are times in which we suffer great doubt. Perhaps that doubt is even instigated by the actions of our enemies, the demons. Our faith is so weak that we do not really know which way to go. Here too, just like the blind, we must ride to the Heavenly Kingdom by means of the conveyance of the Church's teachings and sacraments. Our doubts need to be dispelled by the Word of God, and our souls must be strengthened by the spiritual food, which is provided to us in the Church's sacraments.

Існує цілком реальний сенс, коли кожен із нас є членом усіх цих груп одночасно, але більшою чи меншою мірою. Давайте продовжуватимемо рухатись до своєї мети, вічного життя у Царстві Небесному, і давайте будемо часто користуватися транспортами, які Христос дав нам привести туди.

There is a very real sense in which each one of us is a member of all these groups at once, but to a greater or lesser extent. Let us keep moving toward our goal, everlasting life in the Kingdom of Heaven, and let us make frequent use of the conveyances that Christ has given to bring us there.

LET US IMITATE THE HOLY PATRIARCHS ABRAHAM, ISAAC AND JACOB

 

The Lord Jesus Christ invites us to the banquet of the Kingdom of God, just as we heard in the Gospel reading. The people in the Lord’s parable, when they received the invitation of the Lord, excused themselves for various reasons: material things (a field and pairs of oxen), and also human relationships (a wedding). The Lord summons us also to the Kingdom of Heaven, and we have just the same temptations to excuse ourselves from His invitation.  The Lord wants us to abandon those things that are obstacles to our loving relationship with Him—both attachment to material things and the spiritual and psychological wounds, which require us to accept heavenly remedies.

The Lord Jesus wants us to know that we only have a very short time, “to accomplish our salvation with fear and trembling,” just as the Holy Apostle Paul tells us. We must be attentive to the needs of our souls, instead of those of our bodies and our passions.  Therefore, the Lord gives to us the example today of the Holy Patriarchs: Abraham, Isaac and Jacob, who lived in obedience to the will of God. Abraham left his fatherland to be obedient to God, and with complete trust, he even prepared to sacrifice his only-begotten son. In the end, he did not sacrifice him. Nevertheless, his offering was complete and pleasing in God’s sight, because he loved God, and his intention was obedience to the One, Whom he loved. In the same way, our intention has to be obedience to God’s will. And why not? Since this is obedience to Him, Who loves us with an everlasting love. We must be like Abraham in this trust, knowing that God creates all our circumstances, even the very painful ones, in order to make us perfect, just as He, Our Heavenly Father, is perfect. This deep trust has to endure in us, despite all the pain in our life.

According to the example of the Holy Patriarch Isaac, we also have to live in stillness and prayer.  Among the patriarchs, Isaac is the most spiritually contemplative, because his job is to remain in the Promised Land. Through the stillness of the Patriarch Isaac, his children, the nation of Israel, receive a right to that land. In the same way, we receive a right to our inheritance in the Heavenly Kingdom through our life of stillness and prayer. Trust in God is very important, but the only evidence of this trust is a life of deep prayer. Prayer is the environment, in which trust and love grow. Through love and trust, the Lord Jesus wants us to become bold in prayer, since it is pleasing to God when we pray boldly, and when we speak with Him as “our” God. Our relationship with our God is very intimate. Have we noted that we always address God by the most intimate of pronouns? He is always, “Thee and Thou,” as if he were our equal. Indeed, He is not our equal, but is all-accessible to us, despite the fact that He made everything that exists. We learn this sort of prayer through the example of the Holy Patriarch Isaac. Our life requires stillness and prayer.

Our life in Christ also makes use of the example of the Holy Patriarch Jacob, because we need to remember that this life is a battle. Jacob was always in conflict with somebody (with his brother, Esau, with his father-in-law, Laban, and with the Canaanites, who then lived in the Promised Land). In the same way, we are always in conflict against the world, the flesh and the devil. We must always remember that we have enemies that desire our destruction, just like a soldier in the midst of battle always has to be aware of a multitude of threats. Just as the Patriarch Jacob defended himself from all his enemies through the strong alliance of his sons and friends, we also need to defend ourselves by the might of the communion of saints. By our Baptism, we have the privilege of belonging to this holy and strong alliance, and we should use the might of the prayers of our patron saints in the fight against temptation. The Holy Patriarch Jacob grew old in his battle against his many enemies, but he died peacefully in the arms of his son, Joseph, who is a figure of Christ. In the same way, the Lord Jesus wants us to know that if we fight faithfully, we will die peacefully in the arms of our loving Jesus and inherit the Kingdom of Heaven.

LOOK FOR GOOD THAT YOU CAN DO IN THE NAME OF CHRIST

 

 

Today, let’s focus on the Lord’s instruction to the parents to give food to the girl. Commands of this sort are very common in the four gospels, and we can see something deeply, psychologically meaningful in them. Human beings seek food for corporal and spiritual comfort, and eating something helps us to feel grounded in the present moment and to achieve emotional stability. We see this in today’s gospel, since the parents of the dead girl are very astonished and disturbed as well, on account of the resurrection of their daughter, and the Lord Jesus uses food to calm the situation and restore their awareness.  We always think of trouble and suffering as traumas to our psyche, but even good and wonderful occurrences can give us unease, just as we saw in the gospel last week, when the people of the Gerasene region were filled with fear on account of the cure of the demonized man, and they begged the Lord Jesus to leave their territory. Food helps us to recover our lost composure, just as we saw in the one hundred and third psalm, “Wine that cheers the human heart, oil that makes the human face shine, and bread that strengthens the human heart.” Food and drink have a direct effect on human hearts.

Many passage in Holy Scripture show us this truth that the Lord gives His people nourishment for more than physical reasons. Food and banquets are the occasions, by which the Lord reveals His most profound mysteries. For example, in the context of a supper with Abraham and his wife Sarah, the Lord God revealed the promise of the miraculous birth of Isaac. Later, by means of a supper, Patriarch Joseph, the ruler of all of Pharaoh’s property and the entire country of Egypt, prepared to reveal his identity to his brothers, the other sons of Jacob. Also, in the book of Proverbs, the fulfillment of all the good things, which Divine Wisdom has in store for the human race, is described as a banquet, to which all the wise are invited. The Prophet Isaiah also tells us that the Kingdom of Heaven is a banquet, which the Lord will prepare on His Holy Mountain in the coming age.

In the New Testament, the Lord Jesus continues this theme, which He, the Eternal Word of God, revealed in the Old Testament. In fact, He even “doubles down” on the theme of nourishment for not only the physical, but also the spiritual and psychological comfort of the human race. Again and again, food is the instrument, by which God shows us that He loves and cares for us.  We should remember that the Kingdom of Heaven is often portrayed as a banquet in the pages of the New Testament. In the context of a banquet, the Lord Jesus sanctifies marriage, transforming water into wine, and at a supper, He forgave all the sins of the sinful woman. Later, in the context of the most solemn banquet, He revealed the mystery of His Body and Blood.

All of this care and loving kindness is the work of a Being, Who doesn’t need to eat, but all His goodness is accommodation and condescension, since He knows our weakness and thus He expresses Himself in a way that we can understand. God always works in this manner, and we should meditate on it and take it as our example, since it is God’s desire that we become like Him. This is the essence of the commandment, “Be perfect as your Heavenly Father is perfect.” We have to be especially aware of the importance of food and drink in the lives of others. Becoming like God means that we should be careful concerning the virtue of hospitality, recognizing that it applies to all in some measure.  In other words, when we are aware of the way that God cares for us, we should not tolerate the presence of hunger around us, either corporal or spiritual.

There are many ways that we can practice the virtue of hospitality even without opening our homes, since that, which the practice of this virtue really requires is the opening of our hearts. Frustration is inherent in human nature, because our understanding, knowledge and resources will always be limited. But, our will, that is, our ability to love will always be unlimited, and it is able to embrace our neighbors, even our whole world. There are many people, even in our own community, who need our mercy and help. We must think about them first, before we think about our own needs. It is an ancient custom in our Church to give alms during the fast period with a special intensity. This is very good, but we should recognize as well the needs that are nearest and most personal to us. Seek good that you can do. If we make this our rule, we will not run out of good that we can accomplish, but Christ Himself will help us, and our relationship with Him will grow.

Храм, дім і наш розум The Temple, A House and Our Mind

 

Розмірковуючи з приводу воскресіння дочки Яіра, цікаво відзначити групи людей, які беруть участь у цій історії (і підповіді) у різні моменти. Перш за все, слід зазначити, що Господь та Святі Апостоли становлять одну дискретну групу. Спочатку ця група оточена набагато більшою групою, величезним натовпом, який слідує за Господом Ісусом з місця на місце, завдяки дивовижним зна́кам, які Він робив. У цьому великому натовпі в один момент міститься жінка з крововиливом. Цей епізод швидко вирішується, і дві групи продовжують ходити разом, як і раніше.

When meditating on the account of the resurrection of Jairus' daughter, it is interesting to note the groups of people who are involved in the story (and the sub-story) at different points. First of all, we should note the Lord and the Holy Apostles forming one discrete group. Initially, this group is surrounded by a much larger group, the immense throng, which is following the Lord Jesus from place to place, because of the amazing signs, which He has been performing. This great throng, at one point, contains the woman with the hemorrhage. That episode is quickly resolved, and the two groups go on together as before.

Основна зміна в історії відбувається, коли вони прибувають до будинку Яіра. Там, на зовнішніх дворах будинку, вони зустрічають іншу групу - гравців на сопілках та інших най́маних жалібників, які спустились на будинок, очікуючи дня ви́плати. Господь Ісус повністю розганяє цих людей з дому. Потім він ділить групу апостолів на двоє. Десять із них він залишає у зовнішньому будинку. Він разом з Петром, Яковом та Іваном та батьками дівчинки входять у центр будинку, де викладається мертве тіло дівчинки. Там, у внутрішніх кімнатах будинку, здійснюється воскресіння дівчини.

The major change in the story comes when they arrive at the house of Jairus. There, in the outer courts of the house, they meet another group, the flute-players and other hired mourners, who have descended upon the house, anticipating a payday. The Lord Jesus wholly dispels these people from the house. Then, he divides the group of the Apostles into two. He leaves ten of the them in the outer house. He, along with Peter, James and John, and the parents of the girl, enter into the heart of the house where the dead body of the girl is laid out. There, in the inner chambers of the house, the girl's resurrection is accomplished.

Отже, що це означає? Чого ми можемо навчитися, спостерігаючи дина́міку ро́звитку цих груп? Перше, на що слід звернути увагу, це те, що весь зразок дуже добре знайомий. Наше відчуття знайомства з цілим епізодом походить від того факту, що він тісно відповідає образам старозавітного храму. Як ми знаємо, Храм складався з концентричних дворів, які ставали дедалі ексклюзивнішими, коли вони ставали деда́лі меншими, зосереджуючись до Святая Святих, земного місця проживання Бога. Зовнішній двір був найбільшим, і він був відкритий для всіх, як євреїв, так і язичників. З цієї причини, цей двір називали "Двором язичників". Потім був менший Двір жінок, частина Храму, доступна для ізраїльських жінок. Потім, пройшовши через масивні, монументальні ворота Ніканора, поклонник прибув до двору Ізраїлевих людей. Потім був Двір священиків, де стояв Вівтар Всепалення. Тоді, всередині самої будівлі Храму, було Святе місце, кімната, яка стояла безпосередньо перед Святая Святих, де був золотий вівтар кадила.

So, what does this mean? What can we learn from observing the dynamics of these groups? The first thing we must note is that the whole pattern is very familiar. Our sense of familiarity with the whole episode comes from the fact that it closely parallels the imagery of the Old Testament Temple. As we know, the Temple was made of concentric courts, which became more and more exclusive as they got smaller and smaller, zeroing in on the Holy of Holies, the earthly dwelling place of God. The outer court was the largest and it was open to everyone, both Jew and Gentile. For this reason, that court was called "the Court of the Gentiles." Then, there was the smaller Court of the Women, the part of the Temple that was accessible to Israelite women. Then, after passing through the massive, monumental Nicanor Gate, the worshiper arrived in the Court of the Men of Israel. Then, there was the Court of the Priests, where the Altar of Holocaust stood. Then, inside the Temple building itself, was the Holy Place, the room that stood directly in front of the Holy of Holies, where the golden altar of incense was.

Сьогоднішня євангельська історія починається на вулиці, посеред величе́зного натовпу, подібно до Двору Язичників. Господь виходить на зовнішній двір дому Яіра і виганяє гравці́в на сопілці та інших найманих жалібників, які були там, ніби входячи до Ізраїлевих дворів і очищаючи їх. Потім Він бере обрану групу Своїх апостолів Петра, Якова та Івана і входить у серце будинку, де Він творить чудо воскресіння.

Today's Gospel story begins on the street, in the midst of a vast throng, just like the Court of the Gentiles. The Lord enters the outer court of Jairus' house and casts out the flute-players and other hired mourners who were there, as if entering into the Courts of Israel and purifying them. Then, He takes the select group of His apostles, Peter, James and John and enters into the heart of the house, where He will work the miracle of resurrection.

Як це стосується нас? Яке значення це має для нашого духовного життя? Ну, ми в основному не поклоняємося Богові в храмі, зробленому руками. Ні, згідно зі Святим Євангелієм, ми поклоняємось Богові "в дусі та в правді". Храм, в якому ми поклоняємося нашому Богові, - це наш розум і серце, найглибша реальність нас самих. У розгубленості навколишнього світу, Христос, наш Бог, є, мабуть, лише однією з багатьох "ідей", що вимагають уваги в галасли́вому го́моні. Ми повинні увійти в себе, у тишу. Подібно до того, як ми бачимо, як Христос робить це в Євангелії сьогодні, нам потрібно відкинути всі відволікаючі фактори та пристрасті, які створюють "внутрішній шум" у нашому житті. Вигнання смутку та гніву, разом з усіма іншими духовними «гравцями на сопілці», залишає нас у стані, коли ми можемо глибше ввійти в себе в компанії Господа. Там Він починає творити своє глибоке чудо. Він починає воскрешати нас із мертвих, даруючи нам Своє життя. "Подібно до того, як Отець має життя в Собі, так Він дав Синові мати життя в Собі, щоб кожен шанував Сина, як шанують Отця".

How does this relate to us? What meaning does this have for our spiritual life? Well, we do not principally worship God in a Temple made by hands. No, according to the Holy Gospel, we worship God "in Spirit and in truth." The temple in which we worship our God is our mind and heart, the deepest reality of ourselves. In the confusion of the world around us, Christ our God is perhaps only one of many "ideas" clamoring for attention in a noisy din. We have to enter within ourselves, into silence. Just as we see Christ do in the Gospel today, we need to cast out all the distractions and passions that create "interior noise" in our lives. Casting out sadness and anger, along with all the other spiritual "flute-players," leaves us in a state in which we can enter more deeply into ourselves in the company of the Lord. There, He begins to work His profound miracle. He begins to raise us from the dead by giving us His Life. "Just as the Father has life in Himself, so He has given to the Son to have life in Himself, so that everyone will honor the Son, even as they honor the Father."

Нам важливо включити цю плідну тишу у своє життя. Нам потрібно звільнитися від розваг і відволікань, щоб дати собі час наодинці з Богом. Зробити це непросто. Подібно до того, як сьогодні гравці на сопілці сміялися та глузували над Господом Ісусом в Євангелії, наші власні думки часто знущаються над нами, припускаючи, що ми просто "витрачаємо час", і що ми маємо робити щось корисніше та вигідніше. Нам потрібно ви́кинути їх із святині нашого розуму і з вірою йти впере́д до нашого «внутрішнього залу», де Господь творить у нас свої чудеса.

It is important for us to incorporate this fruitful silence into our lives. We need to break free from our amusements and distractions, in order to give ourselves time alone with God. It is not easy to do this. Just as the flute-players laughed and mocked the Lord Jesus in the Gospel today, our own thoughts will often mock us, suggesting that we are simply "wasting time," and that we should be doing something more useful and profitable. We need to throw them out of the sanctuary of our mind and go forward in faith towards our "inner chamber," where the Lord will work His marvels in us.

Собор Святих Ангелів Synaxis of the Holy Angels

Ця 23-я неділя після П’ятидесятниці збігається зі святом святого Архангела Михаїла та всіх Небесних, Святих, Безтілесних Сил. Це важливо, оскільки сьогодні читання Євангелія стосується чоловіка, якого одержив Легіон. Легіон, армія незліченних демонів, які рушили разом, щоб захопити тіло цього нещасного чоловіка-язичника з Гераси, є протилежністю армії святих ангелів, які допомагають і захищають людський рід. Згідно з Церковною традицією, ці дві групи колись були одними і тими ж, але Ранкова Зірка або Люцифер (найбільш вражаючий і величний з усіх ангелів) очо́лили повстання проти Бога. Бог прогнав Його від Своєї присутності разом з усіма, хто став на бік Люцифера. У цей момент Люцифер став відомий як Сатана, що означає "Супротивник", і "Диявол", що походить від грецького "diavolos", що означає "розділювач, той, хто викликає поділ".

This 23rd Sunday after Pentecost happens to coincide with the Feast of Saint Michael the Archangel and All the Heavenly, Holy, Incorporeal Powers. This is significant because the Gospel reading today is about the man, who was possessed by the Legion. The Legion, an army of innumerable demons that moved together to seize the body of this unfortunate Gentile man from Gerasa, is the opposite of the army of holy angels that assist and protect the human race. According to Church Tradition, these two groups were once one and the same, but the Morning Star or Lucifer (the most impressive and majestic of all the angels) led a revolt against God. God banished Him from His presence, along with all those who sided with Lucifer. At this point, Lucifer became known as Satan, which means "the Adversary," and the "Devil," which comes from Greek "diavolos," which means "the divider, the one who causes division."

Сатана, не маючи змоги розпочати війну з Богом, бо Бог Всемогутній, вирішив воювати проти тих, кого Бог любить (людей), намагаючись знищити якомога більше з них. Сатана знає, що він приречений, що не може боротися проти Бога, але кожна людина, яку він знищує, є маленькою перемогою.

Satan, unable to make war against God, because God is Almighty, decided to war against those, whom God loves (human beings), trying to destroy as many of them as possible. Satan knows that he is doomed, that he cannot fight against God, but every human being that he destroys is a small victory.

Коли Сатана був вигнаний з Божої присутності, він взяв зі собою незліченних ангельських союзників. Він створив царство, яке пародію́є Царство Небесне. Царство Небесне тримає разом любов до Бога. Усі Божі створіння, які мають бачення Бога, прагнуть бути з Богом і слухатись Бога, тому що Бог вселюбний і вселюбський до них. Царство Сатани, навпаки, утримується спільною ненавистю до Бога, насильством та погрозами насильства. Незважаючи на те, що ангели є істотами інтелектуальними та духовними, насильство та примус цього царства набагато переверщує будь-яке фізичне насилля чи примус, які ми зазнаємо або коли-небудь могли зазнати у цьому світі. У читанні Євангелія, призначеному для минулого четверга, Господь Ісус ставить перед фарисеями питання, чи вірять вони, що царство Сатани розділене проти самого себе. Питання порушується, бо фарисеї припустили, що Господь Ісус насправді виганяє демонів силою Вельзевула (Володаря мух), одного з титулів Сатани. Господь Ісус, звичайно, знає, що ця ідея - нісенітниця. Сатана має таку перевагу серед паде́нних ангелів, що ніхто не наважиться поставити під сумнів його правління. Древня іконопис зображала цю першість, показуючи автору зла з дванадцятьма крилами, щоб показати, наскільки більшим він був навіть від найвищого хору ангелів, Серафимів, які зображені з шістьма крилами, як свідчить святий Іван Златоустий в Анафорі, "шостокрилі, багатоокі, що високо ширяють, пернаті".

When Satan was banished from God's presence, he took innumerable angelic allies with him. He set up a kingdom that parodies the Kingdom of Heaven. The Kingdom of Heaven is held together by love of God. All of God's creatures, who have the vision of God, desire to be with God and obey God, because God is all-lovable and all-loving towards them. Satan's kingdom, on the other hand is held together by common hatred of God, violence and threats of violence. Even though angels are intellectual and spiritual creatures, the violence and coercion of that kingdom far surpass any physical violence or coercion that we experience or could ever experience in this world. In the Gospel reading appointed to be read last Thursday, the Lord Jesus raises the question with the Pharisees whether they believe that the kingdom of Satan is divided against itself. The question is raised because the Pharisees have suggested that the Lord Jesus actually casts out demons through the power of Beelzebub (the Lord of the Flies) one of the titles of Satan. The Lord Jesus knows, of course, that the idea is nonsense. Satan has such preeminence among the fallen angels that none would dare question his rule. Ancient iconography depicted this preeminence by showing the author of evil with twelve wings to show how much greater he was even than the highest choir of angels, the Seraphim, who are depicted with six wings, as Saint John Chrysostom testifies in the Anaphora, "six-winged, many-eyed, hovering aloft on their wings."

Ця комбінація загальної ненависті, насильства та погроз насильства, які складають основу царства Сатани, означає, що внутрішня організація царства буде іншою, ніж організація Царства Небесного. Царство Небесне організовується на особистій основі. Таким чином, є ангели, яким покладено нагляд за окремими людськими істотами, потім є ангели груп, спільнот, держав, націй і т. Д. Це також Традиція, передана від ранньої Церкви, що ангели також надають форму неживим речам. Вони є «логоями», які, спілкуючись із Логосом (Христом, Богом нашим), роблять все зрозумілим для нас. Коли наш розум розуміє речі, цей духовний процес можливий завдяки їхній присутності в речах.

This combination of common hatred, violence and threats of violence that form the basis of the kingdom of Satan means that the internal organization of the kingdom is going to be different than that of the Kingdom of Heaven as well. The Kingdom of Heaven is organized on a personal basis. Thus, there are angels assigned to look after individual human beings, then there are the angels of groups, of communities, of states, of nations, etc. It is also the Tradition handed down from the early Church that angels also give form to inanimate things. They are the "logoi" that, in communion with the Logos (Christ our God), make everything intelligible to us. When our minds understand things, that spiritual process is possible, because of their presence in the things.

Натомість Царство Сатани зневажає людей. Отже, його організація згідно з Отцями Церкви базується не на особах, а на гріхах. Є демони, які спеціалізуються на спокусі до певних конкретних гріхів, і ці демони підпорядковуються в ієрархії тим, хто спеціалізується на більших, потужніших пороках і пристрастях.

The Kingdom of Satan, on the other hand, despises human beings. Thus, it's organization according to the Fathers of the Church is based not on persons, but on sin. There are demons who specialize in temptation to certain, specific sins, and these demons are subject in a hierarchy to those who specialize in larger, more powerful vices and passions.

Людське життя є полем битви між цими протиборчими арміями, і ми, як духовні істоти разом з ними, належимо до тієї чи іншої сторони. Щоб бути на боці Бога, потрібна любов до Бога, а любов до Бога - дотримання заповідей Бога. Ніхто не може стверджувати, що любить Бога, не дотримуючись Його заповідей.

Human life is the battlefield between these opposing armies, and we, as spiritual beings along with them, belong to one side or other. To be on the side of God, requires love of God, and love of God requires the observance of the commandments of God. No one can claim to love God without honoring His commandments.

Якщо ми вирішимо любити Бога і виконувати Божі заповіді, ми можемо покладатися на допомогу ангелів, щоб жити згідно з нашими рішеннями. Це переконлива причина, чому молитва і відданість ангелам завжди повинні бути частиною нашого повсякденного життя.

If we resolve to love God and keep the commandments of God, we can rely on the help of the angels to live according to our resolutions. This is compelling reason why prayer and devotion to the angels should always be a part of our daily life.

 

Decapolis: Ten "Sin Cities"

Today in the Gospel, we saw the Lord sail across the Lake of Gennesaret to the side called Decapolis, because of the ten cities that dominated that region. These ten cities were mostly Gentile settlements. They were larger than the other towns situated around the lake, and so they merited the title "polis" or "city." They were known through the period from the first century B.C. to the second century A.D. as very sinful places. This was not only the case because they were mostly Gentile cities. This attitude also prevailed because of the marked lack of virtue that was present in the population.

We note throughout history that this is a recurring theme. Urbanization is, in fact, the enemy of virtue. Urbanization destroys virtue. Most often, the extent of the moral decadence of a city is proportional to its population. The famous example from the ancient world were the five Cities of the Plain, which are now submerged permanently under the much shallower, southern end of the Dead Sea. These five cities, Sodom, Gomorrah, Admah and Zeboiim, were all destroyed by God in a single day, on account of the enormity of their sins. To this day, homosexual acts between men are often referred to as "sodomy" or "the sin of Sodom," because of the role of homosexual sex in the destruction of the cities.

But why should urbanization lead inexorably to greater sin and a loss of virtue? This is the case, because human beings in rural areas have a necessary connection to nature. Their life depends on them living in harmony with nature. Their life isn't easy, because they are surrounded by nature, and they must make room for themselves within nature. Urbanization, on the other hand, breaks this essential connection between the human being and the natural world. For example, especially in the modern age, but not exclusively, cities have always been able, to a certain extent, to turn day into night and night into day. In other words, urbanization leads to leisure, and leisure ultimately leads to the manipulation of nature. It leads on further to the manipulation of other human beings and finally to the manipulation of God. God's essential connection, as the Lawgiver, with being the guarantor and preserver of the morality of the community becomes lost, and it is replaced by the idea that the spiritual world can be bargained with to provide us with what we desire.

The relative leisure of the urban setting leads to such progressive alienation from the natural world that human beings begin to embrace things that are unnatural. These unnatural behaviors would be self-defeating in the non-urban setting, but in a city the leisure and ease of life makes them possible. This is the reason why cities throughout history have been centers of sexual sin, particularly unnatural sexual sin as in the case of Sodom, Gomorrah, Admah and Zeboiim. The subtext that is always present is that nature is not absolute. It is ours to manipulate. It is ours to use as a toy for our amusement.

Traditionally, cities are seen as centers for other kinds of sin as well. Many of those sins spring from the idle amusements that city life offers us.

Greed as well traditionally thrives in the city, where work is definitively separated from the issue of survival, and, as a result, large of amounts of things can be amassed, which are superfluous to our existence.

There is no such thing as a virtuous city. There can, however, be virtuous people within cities, but that is because they decide to eschew the amusements that the city offers them. They decide to distance themselves from the pleasure-loving pull of the city and to concentrate instead on their relationship with God. We have great saints who give us examples of this. Saint Sampson the Hospitaller live in the midst of the mega-city of Constantinople, and quietly prayed and fasted and collected money to build a free hospital for the poor. Saint Theodore the Studite was the abbot of the Stoudion Monastery in the same city. That monastery was carefully insulated by high walls from the noise and din of city life.

All of us are city-dwellers and we must make the same decision as these great saints. In the midst of the noise, confusion and sin that is everywhere in urban life, we need to spend our time deepening our relationship with God. We should reflect on the life of the Holy Family. Everywhere they went, their house, their dwelling place, was filled with great joy. How can we know this? Well, how is it possible for a heart that seeks God not to have joy in the presence of God. The Most Holy Mother of God and Saint Joseph had the Incarnate God there with them, always. In the midst of even the deepest of suffering, as during the flight in Egypt, there was great joy from the presence of the God, Who had made them and loved them. In just the same way, we need to find the joy that always comes with the presence of God. That joy is incomparably greater than the empty amusements of the city, which lead so many astray.

Щоб мати справжнє співчуття, ми повинні знати власну гріховність To Have True Compassion, We Must Know Our Own Sinfulness

Сьогодні, читання Євангелія - це притча та застережлива казка, яка дає нам негативний приклад. Це показує нам, як ми НЕ повинні поводитися по відношенню до своїх ближніх. Ми не повинні бути байдужими до їхніх страждань, відволікаючись і захоплені власними задоволеннями. Ми повинні мати справжнє співчуття до інших людей, і це співчуття починається з реального пізнання власної гріховності. Це знання можливе лише в Церкві та з нею.

The Gospel reading today is a parable and cautionary tale, which gives us a negative example. It shows us how we must NOT behave towards our fellow human beings. We must not be indifferent to their sufferings, distracted and self-absorbed in our own pleasures. We must have real compassion for other people, and that compassion begins with a real knowledge of our own sinfulness. This knowledge is only possible in and with the Church.

Я не можу сам вирішити, що таке гріх, а що ні. Я повинен покладатися на Святе Письмо і тлумачення Святого Письма святими Отцями Церкви, що передаються безперервно. В основному, на це є дві причини. По-перше, для мене завжди буде спокуса вибачити власні гріхи або, принаймні, пом'якшити їх тяжкість. Таким чином, серйозний гріх стає тим, що роблять інші люди. Це перетворює мене на самоправедного фарисея, який молився СОБІ: "Боже, я дякую тобі, що ти не зробив мене подібним до інших людей". Це змушує мене поглянути на педофілів, вбивць, ґвалтівників тощо і сказати собі: "Я на це не здатний". Таким чином, я руйную Божі наміри щодо мене, бо приходжу до прямо протилежного висновку, до якого мені слід було б прийти. Сказати: "Я на це не здатний" суперечить факту, оскільки всі ті люди, яких я можу вважати дуже серйозними грішниками, педофілами, вбивцями, ґвалтівника́ми тощо, не є космічними інопланетя́нами. Вони люди, одна зі мною природа.

I cannot decide for myself what sin is and what it is not. I must rely on the Scriptures and the interpretation of the Scriptures by the holy Fathers of the Church, handed down in a continuous succession. Basically, there are two reasons for this. First, the temptation will always be for me to excuse my own sins, or at least to mitigate their seriousness. Thus, serious sin becomes something other people do. This turns me into the self-righteous Pharisee, who prayed TO HIMSELF: "O God, I give you thanks that you have not made me like other men." It causes me to look at the pedophiles, the murderers, the rapists, etc. and say to myself, "I am not capable of that." In this way, I defeat God's intentions for me, because I come to precisely the opposite conclusion that I should come to. To say, "I am not capable of that" is contrary to fact, because all those people I may regard as very serious sinners, pedophiles, murderers, rapists, etc. are not space aliens. They are human beings, one in nature with me.

Очевидно, що людська природа здатна на все це. Справа не в тому, що я не здатний на ці речі, а лише в тому, що я не спокуси́вся на них. Як би я відповів, якби спокусився на них? Я не можу сказати з упевненістю. Навіть якби мене спокушали на такі речі, і я протистояв спокусі, я все одно на цьому ґрунті не міг би вважати цих людей більшими грішниками, ніж я сам. Вирок Господа Ісуса говорить: "Кому більше дано, того більше очікуватимуть". Отже, через величезну кількість благодаті, яку Бог мені дав, мої гріхи з цього приводу серйозніші, ніж ті, хто не отримав стільки. Насправді, якби мене не підтримала благодать, що б я зробив ще більш мерзе́нних речей.

Obviously, human nature is capable of all these things. It is not the case that I am not capable of these things, but only that I have not been tempted to them. How would I respond if I were tempted to them? I cannot say with any certainty. Even if I had been tempted to some such things and I had resisted the temptation, I still, on that ground, would not be able to regard these people as greater sinners than myself. The Lord Jesus' dictum is, "to whom more has been given, more will be expected." Thus, because of the enormous amount of grace I have been given by God, my sins are on that account more serious than those who have not received as much. In fact, if I had not been supported by grace, what even more abominable things would I have done.

Отже, ми підійшли до другої причини, чому я повинен залишити визначення гріха Писанням і Отцями. З моїм обмеженим розумінням взаємозв’язку́ всього буття, я ніяк не можу пізнати всю ступінь своєї провини в гріхах інших. Господь Ісус говорить нам, що нас будуть судити відповідно до "кожного бездіяльного слова". Можливо, я сказав щось необережне, що змусило іншого відвернути їхнє серце так мало від Бога, ніби я відчинив двері, які повільно відкривалися все ширше і ширше завдяки моїм початковим діям. На цій підставі виправдано стверджувати, що всі ми беремо участь у гріхах один одного. Я не можу уникнути цього, і я не повинен намагатися, тому що це змушує мене протистояти темряві та хворобі, які є у моєму власному серці, і шукати зцілення у єдиного лікаря, який може мені допомогти, так, як святий Василій говорить нам у Літургії, «Отче ... Твій Син засудив гріх у Його плоті, щоб ті, хто помирає в Адамі, могли знайти життя у Твоїм Христі».

Thus, we come to the second reason why I must leave the definition of sin up to the Scriptures and the Fathers. With my limited understanding of the interconnectedness of all being, there is no way that I can know the full extent of my guilt in the sins of others. The Lord Jesus tells us that we will be judged according "to every idle word." Perhaps, I have said something careless that has caused another to turn their heart ever so slightly away from God, as if I cracked a door open that slowly was opened wider and wider due to my initial action. On this basis, it is justifiable to say that we all have a share in one another's sins. I cannot escape this, and I should not try, because it forces me to confront the darkness and disease that is in my own heart and to seek healing from the only Physician Who can help me, just as Saint Basil tells us in the Liturgy, "Father...Your Son condemned sin in His flesh, so that those who die in Adam may find life in Your Christ."

Отже, ми всі мусимо сумувати за гріх, і в чому саме ми каємось? Злі вчинки, які ми зробили? Так, звичайно, але більше того́. Ми суму́ємо і каємося про ту темряву і хворобу, яка лежить у нас, що змушує нас відвернутися від Бога. Бог хоче нас врятувати, але ця темрява, ця хвороба - це та частина нас, яка не хоче бути врятованою. Можливо, хтось може заперечити, "це не реально. Це не існує". Я можу точно сказати, що це існує в мені. Якщо я спостерігаю за своїми думками, то виявляю, що дев'яносто відсотків мого думаючого життя - це одна з двох речей: прагнення до самозростання і, з іншого боку, судження та засудження інших, так само, як святий Єфрем також зазначає: "Господи і Царю, дай мені бачити гріхи мої, а не осуджувати брата чи сестру мою, бо Ти благословенний на віки віків ".

So, we all must have sorrow for sin, and what precisely are we repenting of? Evil deeds that we have done? Yes, surely, but more than that. We are mourning and repenting of that darkness and disease that lies within us that makes us turn away from God. God wants to save us, but this darkness, this disease is the part of us that does not want to be saved. Perhaps someone might object, "that's not real. It does not exist." I can say for certain that it exists in me. If I observe my thoughts, I find that ninety percent of my thought-life is one of two things: seeking to aggrandize myself, and, on the other hand, judging and condemning others, just as Saint Ephrem also notes, "O Lord and King, grant to me the grace to be aware of my sins, and not to judge my brothers and sisters, for You are holy, now and ever and unto ages of ages."

Можливо, є ті, хто заперечує: "Добре, так що піди і протистої тій хворобі, яка, на вашу думку, є у вас, і залиште інших людей, які не погоджуються". Ніхто, хто вірить у Бога, не міг цього зробити, бо це не любов. Гріх шкідливий для людини. Я не вирі́шую, що таке гріх. Бог це відкрив. "Це Він створив нас, а не ми самі".

Perhaps there are those who would object, "OK, so go off and confront that disease that you say you have, and leave other people alone, who disagree." No one who believes in God could do that, because it's not loving. Sin is harmful to human beings. I don't decide what sin is. God has revealed it. "It is He Who made us, and not we ourselves."

У нашому суспільстві є люди, які хочуть «захистити меншини», примушуючи християн йти проти нашої совісті та брати участь у гріху, що руйнує душу. Їхні наміри можуть бути добрими, але результати будуть шкідливими для людей загалом. Той факт, що ті, хто вірить у Христа, не погоджуватимуться брати участь у діях, що порушують їх совість (бо це не любов), витіснить Церкву та християн загалом із служби усиновлення, охорони здоров'я та врешті-решт освіти. Дійсно, якщо ліві отримають те, чого насправді хочуть, а саме такий закон про мову ненависті, як це має Канада, Церкві буде незаконно викладати істини сексуальної етики, наприклад, поряд з іншими істинами, які Бог відкрив і святі Отці Церкви передали нам у постійній Традиції. Само собою зрозуміло, що це автоматично призведе до переслідування Церкви, оскільки Церква не може мовчати щодо гріха. Просто дозволяти людям шкодити собі та оточуючим, не попереджаючи їх, це не любов.

There are those in our society who want to “protect minorities” by forcing Christians to go against our consciences and participate in soul-destroying sin. Their intentions may be good, but the results will be harmful to human beings generally. The fact that those who believe in Christ won't consent to participate in actions that violate their consciences (because it's not loving) will drive the Church and Christians generally out of adoption services, healthcare, and, eventually, education. In fact, if the left gets what it really wants, which is a hate speech statute like Canada has, it will be illegal for the Church to teach the truths of sexual ethics, for example, along with other truths, which God has revealed and the holy Fathers of the Church have handed down to us in constant Tradition. Needless to say, this automatically will lead to a persecution of the Church, because the Church can't be silent regarding sin. Just letting people harm themselves and those around them, without warning them, isn't loving.

Бути по-справжньому співчутливим до наших ближніх - це набагато більше, ніж просто бути «приємним». Це вимагає від нас багато саморозуміння. Це вимагає від нас протистояти злу, яке є в наших серцях і в нашому житті. Нашим входом у справжнє співчуття є розуміння власної гріховності та негідності в очах Бога. Якщо ми наполягатимемо на власних визначеннях щодо того, що є гріх, а що - ні, ми станемо лише нещадними людьми, судячи та засуджуючи своїх ближніх.

Being truly compassionate towards our neighbors is much more than just being “nice.” It requires us to have a lot of self-understanding. It requires us to confront the evil that is in our hearts and in our lives. Our entrance into true compassion is our understanding of our own sinfulness and unworthiness in the sight of God. If we insist on making our own definitions concerning what sin is and what it is not, we will only become merciless people, judging and condemning our neighbors.