Patron Saint of Encouragement: Imparting the Stimulus to do Great Deeds

Sunday, 26 October, was a very important day in the calendar of the Greek Church. It was the feast of the Great-Martyr Demetrius of Thessaloniki, who is called the Myrrh-Gusher, because, like St. Nicholas of Myra, his bones put forth a fragrant oil (called in Greek myron), which has miraculous properties and is often used to heal the sick.

St. Demetrius has an extraordinary life to share with us, not because of his own astounding deeds, but because of the great deeds that he inspired in others. St. Demetrius is in many ways the patron saint of all those, who encourage us in the Christian life. His life is a reminder that encouragement is important. Perhaps we should ask ourselves, "how many Christians fail to advance to their own potential, wither on the spiritual vine and are even lost for want of encouragement?"

Like Saint George of Lydda, and at about the same time, Demetrius achieved high rank in the Roman army. Demetrius was appointed by the Emperor Galerius to the position of proconsul (military governor) of the region of Thessaloniki. During Demetrius' administration, Galerius conducted a imperial progress, in which he toured all the provinces, going from city to city with a vast retinue. The local governors were responsible for entertaining the Emperor and his retinue at each stage of the progress. Galerius arrived in Thessaloniki in the summer of 306, and, as a part of his retinue, he brought his court favorite, the wrestler Lyaeus. Lyaeus was the greatest wrestler of his time, but he was also a sadist. Since the persecution of the Christian Church was an enormous reason for the progress of the Emperor through the various provinces, Lyaeus would stage wrestling competitions with Christian captives, but Lyaeus version of wrestling was a blood sport. Greco-Roman wrestling always takes place in a circle, but Lyaeus had a circular platform constructed and around the platform a deep moat with sharp upright spears pointing up towards the sky. Lyaeus would vanquish his opponents and then throw them onto the spears.

Demetrius knew perfectly well that he was not a terribly good wrestler, but one of his men, Nestor, a member of his personal guard was known throughout the cohort for his skill in this area. Furthermore, Nestor was also a Christian. So, Demetrius began to encourage Nestor to challenge Lyaeus to a single combat wrestling match. This was accomplished by Nestor openly declaring himself a Christian before the Emperor. Finally, having trained very hard and supported by Demetrius' prayers, he met Lyaeus in a wrestling match in the area. Nestor soundly beat him, throwing him over the side of the platform onto the spears. The nightmarish anti-Christian spectacle in the city was over, the blood sport terminated.

The Emperor Galerius, however, was so angry at seeing the demise of his favorite that he ordered Nestor to be beheaded. Nevertheless, the greater part of his fury was reserved for the one who had goaded Nestor into challenging Lyaeus in the first place. Appropriately in his mind, he ordered Demetrius to die slowly, having been pierced through with many spears.

So now, every year, the Great-Martyr Demetrius is celebrated on 26 October, while Holy Martyr Nestor is commemorated on 27 October, the following day. The feast of St. Demetrius is a feast of high rank in the calendar and the feast of St. Nestor less so. It is a fitting reminder of the importance of encouragement for all of us. It's a time for us to honor those who have encouraged us, but it's also an opportunity for us to remember our obligation to be a source of encouragement and inspiration to others. Today the handbook was like St. Demetrius for us, encouraging us to frequently confess our sins. In the same vein, we should take a look at our lives and eliminate in them anything that would not be an encouragement and inspiration to our brothers and sisters. The universal call to holiness, our vocation to be saints, is the call to transcend the ordinary, to stand out, to be heroic. There have never been, nor will there ever be mediocre saints.

Або ми любимо Христа, або ми прокляті We either love Christ, or we are accursed

 

Історія воскресіння сина вдови з Наїна – це євангельський уривок, який дивиться вперед не лише на воскресіння Христа, але й на Його життєдайні страждання та смерть. Це так, бо, як нам кажуть Отці Церкви, Господь Ісус був особливо зворушений долею цієї вдови, бо вона нагадала Йому про долю, яку незабаром мала пережити Його власна мати. Так само, як ця вдова жінка ховала свого єдиного сина, так і Пресвята Богородиця незабаром поховає свого єдиного Сина. Господь Ісус є одночасно досконалим Богом і досконалою людиною, і тому Він має здатність співчувати нам дуже людським чином. Оскільки Він зійшов у кожен аспект людських страждань, як моральних, так і фізичних, Він здатний, як наголошує Послання до Євреїв, як співчувати людям у їхніх стражданнях, так і спасати їх від вічних страждань, спричинених їхніми гріхами.

The story of the resurrection of the son of the widow of Nain is a gospel passage, which looks forward not only to the resurrection of Christ but also to his life-giving suffering and death. This is so, because, as the consensus of the Fathers of the Church tells us, the Lord Jesus was particularly moved to pity by the plight of this widow, because she reminded Him of the plight that His own mother would shortly undergo. Just as this widowed woman was burying her only son, so too would the Most Holy Mother of God soon bury her only Son. The Lord Jesus is at once perfect God and perfect man, and because this is the case, He has the ability to have pity on us in a very human way. Because He descended into every aspect of human suffering, both moral and physical, He is able, as the Letter to the Hebrews stresses, both to have compassion on human beings in their suffering and to save them from the eternal suffering that is due to their sins.

У Посланні до Євреїв чітко сказано, що Господь Ісус «пройшов крізь небеса». Іншими словами, після Свого фізичного відх́оду з цього світу у Своєму вознесенні, Він увійшов у справжнє Святе Святих, у безпосередню присутність Бога. «Ну і що?» — могли б ми сказати, зрештою, Він Бог. Так, але Він входить у присутність Отця у Своїй людській природі, і ця людська природа, через Свої життєдайні страждання, смерть і воскресіння, стає жертвою, яка спокутує гріхи всього людського роду. На відміну від священиків Старого Завіту, Господу Ісусу не потрібно знову і знову входити до Святе Святих, рік у рік, бо, одного разу ввійшовши, Він не йде. Він, священик і Його жертва завжди присутні перед Богом, і немає терміну дії служіння нашого Первосвященика.

The Letter to the Hebrews is explicit that the Lord Jesus has “passed through the Heavens.” In other words, upon His physical departure from this world in His ascension, He has entered into the actual Holy of Holies, the unmediated presence of God. “So what?” we might say, after all, He is God. Yes, but He enters into the presence of the Father in His human nature, and that human nature, through His life-giving suffering, death and resurrection, becomes the sacrifice, which makes atonement for the sins of the whole human race. Unlike the priests of the Old Covenant, the Lord Jesus doesn’t have to keep entering the Holy of Holies over and over again, year in and year out, because, having once entered, He doesn’t leave. He, the priest, and His sacrifice are ever present before God, and there is no expiration for the effectiveness of our High Priest’s ministry.

Послання святого апостола Павла до Ефесян робить цю думку ще чіткішою та більш особистою. У цьому посланні йдеться не лише про те, що Господь Ісус увійшов до Небесного святилища, як це робиться в Посланні до євреїв, але й про те, що всі ми вже перебуваємо на небесах. Це так, тому що всі ми включені в Христа через наше хрещення в Христа. Існує лише один Син Божий, але всі ми були усиновлені цим єдиним Сином Божим і в нього. Кожен з нас розділяє ідентичність Христа, уподібнюючись до Його Пасхальної Таїни. Велич цієї істини неможливо переоцін́ити. Ми уподібнюємося через наше хрещення до стражденного, вмираючого та воскреслого Христа. Наші страждання та смерть – це Його страждання та смерть, які вже певною мірою беруть участь у Його воскресінні.

The Letter of the Holy Apostle Paul to the Ephesians makes this point even clearer and more personal. That letter speaks not only of the Lord Jesus having entered into the sanctuary of Heaven, as the Letter to the Hebrews does, but it speaks of all of us already being seated in the heavenly places. This is the case, because all of us are incorporated into Christ by our baptism into Christ. There is only one Son of God, but all of us have been adopted by and into that one Son of God. Each of us shares the identity of Christ, conformed to His Paschal Mystery. The majesty of that truth cannot be overstated. We are conformed by our baptism to the suffering, dying and risen Christ. Our suffering and death are His suffering and death, already sharing, in some degree, in His resurrection.

Брати і сестри, наша Церква має довгу історію, і в цій історії є безліч товаришів по боротьбі, яких ми згадуємо, які через свої життєві обставини досконало уподібнилися стражданням, смерті та воскресінню Христа. Той, кого ми згадуємо сьогодні, – це святий великомученик Димитрій, якого ми шануємо як «Мироточця», бо з його кіст́ок витікає таємнича, запашна олія, яка творить чудеса і донині. У своїй мученицькій смерті Димитрій був у великій мірі уподібнений Христу. Це знову і знову проявляється в церковній гімнографії, в якій велика увага приділяється дет́алям страждань Димитрія, особливо тому факту, що його прокололи списом у бік. Ця рана, згідно з церковним тлумаченням, робить Димитрія образом Христа.

Brothers and sisters, our Church has a long history, and in this history there are countless fellow-fighters whom we commemorate, who were perfectly conformed to the suffering, death and resurrection of Christ through their life circumstances. The one that we commemorate today is St. Demetrius the Great-Martyr, whom we honor as “the Myrrh-Gusher,” because his bones exude a mysterious, fragrant oil, which works miracles even to this day. In his martyrdom, Demetrius was to a very great degree conformed to Christ. This comes out again and again in the Church’s hymnography, in which great attention is paid to the details of Demetrius’ suffering, especially the fact that he was stabbed in the side with a lance. This wound, according to the Church’s interpretation, makes Demetrius an image of Christ.

Так само й наші страждання мають потенціал зробити нас живими іконами Христа, якщо ми приймаємо їх з любов’ю. Фундаментальний вибір життя завжди відкритий для нас. З одного боку, у нашій владі зробити наші страждання та нашу смерть безглуздими, руйнівн́ими та принизливими, або ж поєднати наші страждання та смерть зі стражданнями та смертю Христа. Різниця полягає в любові. Ми або любимо Христа, або ми прокляті. Це справді так просто.

In just the same way, our sufferings have the potential to make us living icons of Christ as well, if we accept them in a loving way. The fundamental choice of life always lies open to us. On the one hand, it is in our power to render our suffering and our death meaningless, devastating and abject, or to unite our suffering and death to the suffering and death of Christ. The difference is love. We either love Christ, or we are accursed. It really is that simple.

The Liturgy of the Hours: The sanctification of time

 

The reading from the handbook today really explains the role that prayer and mortification has to play in the life of a legionary. In the section on prayer, the handbook identifies three forms of prayer that are essential for the Christian life: communal prayer, private prayer and ceaseless prayer.

Communal prayer consists largely in worship. In the first place, the handbook is at pains to remind us that the largest ingredient in a Christian's communal prayer is liturgy, comprised of the Holy Sacrifice of the Mass and the Liturgy of the Hours. We should note that, although these things are linked together in the same category (that is, liturgy), they have very different functions in the communal Christian life. In fact, there is no way that one of them can replace the other. Even though the Mass has infinite worth and results in the perfect adoration of God and complete satisfaction for both the living and the dead, it does not accomplish the same task in the Christian spiritual life that the Liturgy of the Hours does. This is a very important reminder in a world in which, more often than not, the Liturgy of the Hours is a book we read by ourselves rather than a communal celebration. In some previous ages, the only people who prayed the Hours by themselves were hermits laboring in their cells alone, deep in the literal desert or in the many "deserts" built by the Carthusian and Camaldolese hermits across the continent of Europe and beyond. Nevertheless, with the rise of literacy in the Late Middle Ages and the invention of printing halfway through the Renaissance, Books of Hours became exceedingly popular among clergy and laity alike. Now, in what many social scholars are increasingly referring to as the "Post-Modern Era" we all find ourselves hermits by our very circumstances, increasingly isolated from one another by technologies that were supposed to connect us. For example, on my return from my recent conference in Chicago, in row 23, on the starboard side of the aircraft were three of us sitting abreast. During the long delays on the ground at O'Hare Airport in Chicago, I (sitting in the aisle seat) was reading a book, but, nevertheless, was in frequent conversation with the lady across the aisle. The two young men sitting next to me, on the other hand, were both fitted with noise-cancelling earphones, hunched over, gazing at the lighted screens of their smartphones, scrolling through God knows what, oblivious to everything happening around them. This kind of isolation could be legitimately remedied by the conscious embrace of liturgy, namely the Liturgy of the Hours prayed from the individual's solitary circumstances.

Yes, the collection of services known as the Liturgy of the Hours has a different function than the Mass, and they cannot do without one another. The purpose of the Liturgy of the Hours is the sanctification of time. The Mass, on the other hand, being a service that is not bound to any particular time, but whose central action (the Mystery itself) happens outside of time and transcends time. Only the cycle of services in the Liturgy of the Hours can make time holy, consecrated to God, because every one of those services is attached to some certain, discrete period of time. Each of these services creates communion with God in that specific time and place.

Further, the Liturgy of the Hours is incredibly old. Three of the hours were initiated. under the inspiration of the Holy Spirit, by the Patriarchs, Abraham, Isaac and Jacob. These Hours are: The Morning Prayer (called in Hebrew Shacharit), the Evening Prayer (called in Hebrew Ma'ariv) and a Prayer at Noon (called in Hebrew Mincha), the prayer accompanying the daily sacrifice. The rest of the Hours were added in the First Temple period during the reigns of Kings David and Solomon. King David himself bears witness to the develop of this tradition when he says in the 118th Psalm, "seven times in the day have I praised You... At midnight I arose to give glory unto You."

The Second Vatican Council with its attempts to renew liturgical life in the Western Church states rather forcefully that the obligation to sanctify time cannot be reserved only to monks and other forms of religious, priests, etc. It is the responsibility of every Christian to consecrate time and experience to God. This is the very mechanism by which the cosmos itself is becomes holy.

I suggest to you all that you pray some of the Hours, and I have the following tips that I think will make the practice easier and more fruitful:

1) Start small. Introduce one or two of the Hours. Focus on quality over quantity.

2) Use a book, not your phone. The phone is not designed for concentration. In fact, it's designed for precisely the opposite. It's designed for distraction, because distraction, not concentration, makes advertising more effective. Using a book is per se more rational, less emotional, and thus, is more conducive to connection to Heaven, while the phone (for obvious reasons) connects us to this world. (It is, after all, a phone.)

3) Always offer each of the services for a specific intention. While it is true that it is Church's prayer, and it is offered for all the intentions of the Church, that certainly does not prevent you from assigning a specific intention that gives personal meaning to that particular time and place.

4) Consider lighting candles, burning incense and making the prescribed bows for the communal celebration even if you are alone (which you almost certainly will be). These ceremonies have the effect of sacralizing the atmosphere in which the Hour or Hours are being prayed, which, in turn, will lead to greater concentration and attachment to God during the time of prayer.

Наша духовна спадщина: Церква, яка є експертом у прощенні Our Spiritual Heritage: A Church that is expert in forgiveness

 

Слова Господа в сьогоднішньому євангельському читанні мають приспів: «Яка тобі за це заслуга?» Господь Ісус використовує це, щоб встановити твердий моральний принцип, що праведність Його послідовників має перевищувати ту, що зазвичай спостерігається в людській поведінці. Наслідуючи людську природу в її грішному стані, ми зазвичай любимо тих, хто любить нас, і ненавидимо тих, хто нас ненавидить. Ми ненавидимо тих, хто ображає та шкодить нам, і ми любимо тих, хто добрий до нас. Господь каже нам, що ця звичайна поведінка не приносить нам користі. Це те, як поводяться грішні люди. Це не узгоджується з поведінкою Бога щодо тих, хто ображає Його.

The Lord’s words in the Gospel reading today have a refrain: “What credit is that for you?” The Lord Jesus is using it to establish a firm moral principle that the righteousness of His followers has to exceed that, which is normally seen in human behavior. Following human nature in its fallen state, we normally love those who love us and hate those who hate us. We hate those who insult and injure us, and we love those who are kind to us. The Lord tells us that this normal behavior is of no benefit to us. It is the way that sinful human beings behave. It is not consistent with God’s behavior towards those who offend against Him.

Щоб розбудити нас від сну в цій «нормальній» моделі людської поведінки, Господь ставить запитання: «Яка це вам заслуга?» Цікаво, що слово, яке перекладається як «заслуга» в більшості Біблій, — це грецьке слово «харіс». Найпростіше та найосновніше значення слова «харіс» — благодать або прихильність. Воно має це значення ще з «Одіссеї» Гомера, у 8 столітті до нашої ери, де поет описує, як Афіна, богиня мудрості, щедро вилила благодать на Одіссея, так що той дос́яг успіху в хитрості. У більш широкому сенсі, в трагедіях, написаних Есхілом, це слово набуває дещо іншого значення. Воно починає означати вдячність, яку людина повинна мати за благодать або послугу, отриману від когось іншого. Нарешті, у трагічного поета Евріпіда це слово використовується в тому значенні, яке ми бачимо тут. Це хтось або щось, за що люди повинні бути вдячними. Іншими словами, хороший переклад «яка це вам заслуга?» — це «чому інші повинні відчувати вдячність за це?» Отже, ми добрі до тих, хто добрий до нас. Чому люди загалом повинні бути вдячними за цей мінімальний, посередній спосіб життя? Господь запитує: «Чому хтось повинен хвал́ити нашу посередність?» Тільки надзвичайне та виняткове гідне похвали.

To wake us from our slumber in this “normal” pattern of human behavior, the Lord asks the question: “What credit is that for you?” It is interesting that the word rendered “credit” in most English Bibles is the Greek word kharis. Kharis’s simplest and most basic meaning is grace or favor. It has this meaning as far back as Homer’s Odyssey, in the 8^th century before Christ, where the poet describes the way that Athena, the goddess of wisdom, poured out grace in abundance upon Odysseus, so that he excelled in cunning. By extension, in the tragedies written by Aeschylus, the word takes on a slightly different sense. It comes to mean the gratitude that one should have for a grace or favor received from someone else. Finally, in the tragic poet Euripides, the word is used in the sense that we see here. It is someone or something for which people should be grateful. In other words, a good translation of “what credit is that for you?” is “why should others feel grateful for that?” So, we are kind to those who are kind to us. Why should people in general be grateful for this minimal, mediocre way of life? The Lord asks, “why should anyone praise our mediocrity?” Only the extraordinary and exceptional are praiseworthy.

З останніх рядќів цього уривку зрозуміло, що Євангеліє об’єднує ці різні значення слова «харіс». В кінці Господь дає нам заповідь: «Будьте милосердні, як милосердний Отець ваш Небесний». Бог рясно виливає на нас Свою благодать, і у відповідь ми виявляємо благодать і доброту до тих, хто нас оточує, особливо до наших ворогів, без розб́ору. Таким чином, ми гідні хвали перед Богом та іншими.

It is clear from the final lines of this passage that the Gospel brings these various meanings of kharis together. At the end, the Lord gives us the commandment, “Be merciful as your Father in Heaven is merciful.” God pours out His grace upon us abundantly and, in response, we show grace and kindness to those around us, especially to our enemies, without discrimination. Thus, we are praiseworthy before God and others.

Отже, ми бачимо, що любов до ворогів є суттєвою, бо тільки вона робить нас подібними до Бога, а любов до ворогів проявляється у прощенні, рішенні повернутися до любові доброзичливості, рішенні бажати добра іншому. Брати і сестри, наша Церква дуже досвідчена у шляхах прощення. Наша довготерпеливість та любов у свідченні про єдність Церкви чітко очевидні для всього світу. Ці страждання в любові до Бога та ближнього сягають корінням задовго до радянської епохи. Зрештою, це був наш митрополит Ісидор Монемвасійський, якого великий князь Московський ув'язнив у 1441 році за його віру в єдність Христової Церкви. Так само, у наступних поколіннях наші єпархії, що входили до меж Конгресу Польщі, були ліквідовані силою. Жорстока ліквідація Холмської єпархії, звичайно, нам добре відома.

Thus, we see that love of enemies is essential, because only it makes us like God, and the love of enemies is manifest in forgiveness, the decision to return to the love of benevolence, the decision to will the good of the other. Brothers and sisters, our Church is very expert in the ways of forgiveness. Our long-suffering patience and love in witnessing to the unity of the Church is clearly manifest to the whole world. That suffering in love of God and neighbor goes back much before the Soviet era. It was, after all, our Metropolitan, Isidore of Monemvasia, who as imprisoned by the Grand Prince of Moscow in 1441 for his belief in the unity of Christ’s Church. Similarly, in the generations that followed, our eparchies that fell within the boundaries of Congress Poland were eliminated by force. The brutal liquidation of the Kholm eparchy is, of course, well known to us.

Під час міжєпархіальної конференції, що відбулася минулого тижня в Чикаго, було особливо приємно побачити ченців Чину Святого Василія Великого. Саме їхні брати, їхні попередники в чернечому житті, збудували головний храм у святині Почаєва, святині, яку у них відібрали без компенсації, оскільки вони самі були змушені тікати у вигнанн́я. Правда полягає в тому, що скрізь, куди йшли чоботи російських солдатів, нашу Церкву ліквідовували, знищували. Так сталося в Криму у 2014 році, і так відбувається до сьогодні в районах Донецької та Луганської областей, які зараз контролює Росія. Жахи радянської епохи нам добре відомі, але важливо пам'ятати, що кожна російська держава з 1441 року (разом з її так званою Церквою) була ворогом єдності Церкви. Під час конференції наш митрополит Борис Ґудзяк кілька разів наголошував, що Московський Патріархат зараз часто хвалиться тим, що повернув втрачену симфонію з державою. Ієрархи цієї Церкви настільки сліпі, що навіть не можуть побачити своє становище таким рабством, яким воно є. Вони зрадили Христа заради мирської влади.

During the intereparchial conference held in Chicago last week, it was a pleasure, in particular, to see the monks of the Order of St. Basil the Great. It was their brothers, their predecessors in monastic life, who built the main church at the shrine of Pochaiv, a shrine that was seized from them without compensation, as they themselves had to flee into exile. The truth is that everywhere that the boots of Russian soldiers have gone, our Church has been liquidated, destroyed. Thus, it happened in Crimea in 2014, and so it has happened up to today in the areas of Donetsk and Luhansk, which Russia now controls. The enormities of the Soviet era are well known to us, but it is important to remember that every Russian state since 1441 (along with its so-called Church) has been the enemy of the unity of the Church. During the conference, our Metropolitan, Borys Gudziak emphasized several times that the Moscow Patriarchate is now frequently boasting of having recovered its lost symphonia with the state. The hierarchs of that Church are so blind that they cannot even see their condition as the subservience that it is. They have betrayed Christ for the sake of worldly power.

Так, справді, наша Церква дуже добре знає прощення. Це становить для нас велику духовну спадщину, бо, як свідчить Господь, «багато прощається тому, хто багато любить». Це покоління не може не піднятися до такого ж рівня вірності Христу, люблячи своїх ворогів і молячись за тих, хто нас переслідує. Головне — бажати їхнього навернення та молитися за їхнє спасіння. Найкраще — принести свої страждання заради цього, таким чином повернувши зброю демонів проти них.

Yes, indeed, our Church is very expert in the ways of forgiveness. This constitutes a very great spiritual heritage for us, for, as the Lord testifies, “much is forgiven the one, who loves much.” This generation cannot fail to rise to the same level of fidelity to Christ, loving our enemies and praying for those who persecute us. The key is to desire their conversion and to pray for their salvation. It is best to offer one’s suffering for that end, thus turning the demons’ weapons back upon them.

 

 

Brothers and sisters in Christ—

In the epistle reading today, we heard the “boasting” of the Holy Apostle Paul to the members of the Church in Corinth as he tries to persuade them of his unique authority as an Apostle of Christ in regard to them. In this part of the letter, the Holy Apostle speaks about his accomplishments and the graces that he has received from the Lord. On the one hand, he speaks of the terrible sufferings that he has endured at the hands of enemies in order to fulfill his mission of preaching the Gospel of Christ, but, on the other hand, he speaks of revelations specially given to him, as he was caught up to Paradise to hear words, which are, by nature, effable and inconceivable to human thought.

Nevertheless, at the end, he tells us the truly important part. He tells us of extraordinary suffering that the Lord gave him to endure. He describes this suffering in two different ways. He refers to this suffering as “a thorn in the flesh” that was meant to keep him in a spirit of humility, but he also describes it as a “messenger of Satan” sent to beat him on his face. He does not tell us explicitly what this suffering was, but we understand from the text that the pain of the holy Apostle from it was extraordinary, and his sorrow because of it was very, very deep. Even though the holy Apostle understood the meaning and purpose of it, the suffering was so great that he admits to begging the Lord to take it away from him. Finally, the Lord replied to him, “My grace is enough for you, for My power is revealed in weakness.”

Each of us has his or her cross, which the Lord has commanded us to take up, to carry and to follow Him. It is important for us to recognize the providence of God in our lives. Our sufferings are tailor made for us. No two of us has the same cross. All our sufferings have been lovingly, carefully designed to make us into the astonishingly beautiful saints that He created us to be. Just like the Holy Apostle Paul before us, our sufferings are always too great for us (why not, after all? Our destiny is too great for us! The life that awaits us is altogether beyond our understanding). Yes, our sufferings are always too much, the sorrows allotted to us, too deep. But we are sustained by grace. It is the grace of God that empowers us, and it is an infinite source of life and energy. It is this grace that gives us a horizon on the reality of suffering, so that we can look deeply into the realities of the world to come.

Довіра до Бога або впевненість у собі та самооцінка Trust in God or self-confidence and self-esteem

 

Бог насолоджується людською недостатністю. Коли ми приносимо свою недостатність Богові та у своїй бідності просимо Його виправити її, тоді Він любить наповнювати наше життя сторицею, про яку так часто говорить Євангеліє. З іншого боку, коли ми вважаємо свої здібності, таланти тощо достатніми, Бог насолоджується тим, що показує нам нашу недостатність, бо Він насолоджується істиною. Він є Істиною.

God delights in human insufficiency. When we bring our insufficiency to God, and, in our poverty, ask Him to remedy it, then He loves to fill our lives with the hundredfold that the Gospel so often speaks about. On the other hand, when we think of our abilities, talents, etc. as sufficient, God delights in showing us our insufficiency, because He delights in truth. He is the Truth.

Ми живемо в культурі, де існує психологічна тенденція, що включає ствердження та актуалізацію. Основне переконання полягає в тому, що людині потрібна самооцінка, довіра до власних здібностей і талантів, що призводить до все більшого р́озвитку цих здібностей і талантів, доки людина не зможе повністю реалізувати свій потенціал. Частиною процесу формування самооцінки є усунення обм́ежувальних переконань за допомогою стверджень, які часто повторюються як мантри. Одне з популярних стверджень — «Я достатній», що означає, що моїх здібностей достатньо, щоб подолати будь-які перешкоди в моєму житті, які заважають мені самореалізуватися. Проблема, однак, полягає в тому, що саме це ствердження об'єктивно хибне. Брати і сестри, ми  недостатні. Тільки Бог достатній. Якщо ми не покладаємося на Нього, ми загублені.

We live in a culture in which there is a psychological trend involving affirmation and actualization. The core belief is that what human beings need is self-esteem, a trust in their own abilities and talents, which leads to a greater and greater development of those abilities and talents until the person’s full potential can be actualized. Part of the process of building self-esteem is to eliminate self-limiting beliefs through affirmations, often repeated like mantras. One popular affirmation is “I am enough,” signifying that my abilities are sufficient to meet and overcome whatever obstacles there are in my life, which impede me from my self-actualization. The problem, however, is that the affirmation itself is objectively false. Brothers and sisters, we are not enough. Only God is sufficient. If we do not rely on Him, we are lost.

Насправді, людська недосконалість є на кожній сторінці Святого Євангелія. Наприклад, кілька тижнів тому ми мали євангельське читання з Євангелія від Матeя про множення хлібів. Там ми це чітко бачимо. П'яти хлібів і двох риб ніяк не вистачить, щоб нагодувати п'ять тисяч людей, і жодна кількість повторюваних тверджень не змінила б цього факту. Так само, у сьогоднішньому євангельському читанні ми бачимо, можливо, ще більш відрезвляючу істину: навіть нічна робота недостатня. Рибалки працювали всю ніч і нічого не вловили. Ми знаходимо ту саму істину, про яку йдеться також у Старому Завіті. Цар Давид каже нам у Псалмах: «Якщо Господь не будує дому, то даремно будують його ті, хто його будує; якщо Господь не пильнує міста, то даремно пильнують його ті, хто його охороняє». Все це стосується і нашого життя. Усі ми можемо працювати до знемоги, але якщо Бог не поширить Свого благословення на нашу працю, вона вийде нанів́ець, бо ніхто з нас не є достатнім сам по собі.

In fact, human insufficiency is on every page of the Holy Gospels. For example, a number of weeks ago, we had the gospel reading from the Gospel According to Saint Matthew of the multiplication of the loaves. There we see it plainly. There is no way that five loaves and two fish are sufficient to feed five thousand people, and no amount of repeating affirmations would have changed that fact. Similarly, in today’s gospel reading, we see perhaps an even more sobering truth: Even working all night is not sufficient. The fishermen worked all night, and they caught nothing. We find the same truth referred to also in the Old Testament. King David tells us in the Psalms: “If the Lord does not build the house, those who build it build it in vain; if the Lord does not watch over the city, those who guard it keep watch in vain.” All of this is true in our life as well. All of us can work our fingers to the bone, but if God does not extend His blessing to our work, it will come to nothing, because none of us is sufficient in ourselves.

Чеснота смирення, справжнє, точне розуміння того, ким є Бог і ким є ми, веде нас до одного висновку: панівн́а культура навколо нас неправильна. Нам не потрібна впевненість у собі та самооцінка. Нам потрібна довіра, глибока віра в наш статус синів і дочок Бога у Христі, єдиному, Єдинородному Синові Божому. Ця проста, любляча довіра спонукає нас стати джерелом милосердя і для тих, хто нас оточує. Життя вірою завжди породжує діла віри, тоді як життя згідно з впевненістю в собі та самооцінкою може призвести лише до плодів егоїзму.

The virtue of humility, the true, accurate estimation of who God is and who we are, leads us to one conclusion: the prevailing culture all around us is wrong. We do not need self-confidence and self-esteem. We need trust, a deep faith in our status as sons and daughters of God in Christ, the unique, Only-Begotten Son of God. This simple, loving trust leads us to become a source of mercy for those around us as well. Living by faith always brings forth the works of faith, while living according to self-confidence and self-esteem can only bring forth the products of selfishness.

Життя вірою в дусі смирення призводить до зміни наших пріоритетів. Продовжуючи працювати, ми усвідомлюємо, що працюємо не самі. Наша робота залежить від благословення Бога, Який нас створив, як визнав цар Давид у Псалмах, коли сказав: «Нехай буде на нас благодать Господня. Дай успіх ділу рук наших. Дай успіх ділу рук наших». Це фундаментальне розуміння спонукає нас звертатися до Бога в молитві в усіх наших справах і шляхах.

Living by faith in the spirit of humility has the effect of reforming our priorities. While we continue to work, the fundamental realization is that we do not work alone. Our work depends on the blessing of the God, Who made us, just as King David acknowledged in the Psalms when he said, “Let the favor of the Lord be upon us. Give success to the work of hands. Give success to the work of our hands.” This fundamental insight leads us to turn to God in prayer in all our works and ways.

The Most Holy Mother of God acting to preserve true freedom

On this feast of Our Lady of Victory, I thought it might be profitable for us to meditate on Our Lady's victories throughout, at least, recent Christian history, and then turn to the question of how this might have meaning in our own personal Christian lives.

First, let's remember that this feast is principally about Lepanto, but not entirely about Lepanto. It is about far more. The battle of Lepanto is, of course, the naval battle fought between the forces of La Santa Alianza (the Holy Alliance) and the naval forces of the Ottoman Empire. Even though the Alliance was outnumbered at, initially, at a disadvantage, the tide of battle was changed by the intervention of the Most Holy Mother of God, on account of fervent prayers, particularly the Rosary, of the entirety of Catholic Europe.

Then, however, the feast also remembers another signal victory worked through the intercession of the Most Holy Mother of God a hundred years later, when the siege of Vienna was lifted unexpectedly by the arrival of the King of Poland-Lithuania, Jan Sobieski, who routed the armies of the Ottoman Empire and drove Turkish forces back as far as the Balkans. The Ottoman Empire never recovered from these defeats. From that point in the 17th century until the Empire's demise in 1924 it was regularly referred to as "the sick man of Europe."

Even beyond these great victories against Islam's incursions into Europe, let's reflect on some of the other astounding victories of the Most Holy Mother of God, worked on behalf of the People of Her Son. First of all, the unexpected victory of the Catholic people of Donglu over the armed mobs of the Boxer Rebellion. The Catholic church in Donglu, surrounded for almost two weeks by the rebels, was unexpectedly saved, when, during the rebels' final assault on the church and the people, who had taken refuge within it, the Most Holy Mother of God herself appeared briefly, before sending the Holy Archangel Michael and a fiery chariot to drive the rebels away from the breech point in the siege. The ensuing confusion among the rebels caused them to turn on one another. They were completely routed and the siege was lifted.

Finally, there is the similar unexpected victory worked by the intercession of the Most Holy Mother of God in October of 1942, when, on the first night, 23 October, she sent the fourth-century Egyptian martyr Mena and his trademark camels to create widespread confusion in the battle lines of the Axis Powers at El-Alamein. Although it took nearly another three weeks for total victory to be attained, the trajectory of the battle was determined that night. The Axis forces under Field Marshall Erwin Rommel were routed and Egypt was saved from conquest by the Nazi Third Reich.

So, in all these cases, why does the Most Holy Mother of God work these astounding victories. It is always for the same reason. It is always to preserve freedom. We have a false idea of freedom in our world. We think that freedom is the liberty to follow our desires and impulses. Real freedom, what the Holy Apostle Paul calls "the freedom of the children of God," is the liberty NOT to have to follow our desires and impulses, in order to pursue our own perfection. The freedom of the musician is not to ham-fistedly to play the instrument in any way he likes. It is, rather, the facility, built through knowledge and practice, to play the instrument completely correctly, without flaw and error, with an ease that appears to onlookers to be a second nature. In a similar way, true freedom in human life generally always involves obedience to the will of God. When true freedom is threatened, the Most Holy Mother of God acts in answer to prayers. Just as true freedom were impossibilities in the Islam being forced upon Europe by the Ottoman Empire, the death and destruction caused by the Boxers and the Nazi Third Reich, so too there are many circumstances in our own life that amount to substantial threats to true freedom. Always, it is a matter of slavery to our passions. At these times, we need to call out to the Mother of God. She will act to preserve the freedom of her children.

Життя вірою у світі, мотивованому страхом і задоволенням Living by faith in a world motivated by fear and pleasure

Без віри догодити Богові неможливо.

Я пам'ятаю, як кілька років тому читав біографію великого чудотворця 19-го століття Леона дю Пона. Під час сумних подій після Французької революції дю Пон створив щось на кшталт святилища у вітальні свого будинку в Турі. Центральним елементом кімнати була ікона Обличчя Господа Ісуса, як воно зображено на Покрові Вероніки, також відома як Святий Обрузь. Перед іконою горіла лампада, і ті, хто мав недуги, приходили, молилися перед іконою та були помазані олією з лампи. За період проживання дю Пона в цьому будинку сталося понад тридцять тисяч чудес.

Without faith, it is impossible to please God

I remember reading a number of years ago the biography of the great, 19^th century wonder-working saint Leon du Pont. In the sad events of the aftermath of the French Revolution, du Pont established something of a sanctuary in the front living room of his home in Tours. The centerpiece of the room was an icon of the Face of the Lord Jesus as it appears on the Veil of Veronica, otherwise known as the Holy Napkin. The icon had an oil lamp burning before it, and those with infirmities would come, pray before the icon, and be anointed with the oil from the lamp. Over the period of du Pont’s residence in that house, over thirty thousand miracles took place.

Одного дня молода жінка прийшла в супроводі членів родини, щоб помолитися в цьому імпровізованому храмі. У неї було ракове ураження на руці. Леон дю Пон коротко поговорив з нею та її родиною, а потім став на коліна, щоб помолитися, як завжди. Після молитви Дю Пон помазав молоду дівчину олією з лампи. Потім вони оглянули ураження, щоб побачити, чи є якісь зміни, але жодних ознак покращення не було. Дю Пон наполягав на тому, щоб весь процес повторився, але знову ж таки, змін не було. Знову і знову, протягом багатьох годин, Дю Пон наказував молодій жінці та родині повторити процес. Зрештою, члени родини молодої жінки почали виправдовуватися, стверджуючи, що вони намагалися, але, очевидно, це не була Божа воля на зцілення. У цей момент Дю Пон повернувся до молодої жінки та прямо дорікнув їй: «Це Божа воля на зцілення, але ти не зцілена через свою невіру!» Отримавши сувору догану святого, жінка заплакала, і вона разом зі своєю родиною знову стали на коліна, щоб продовжити молитву. Після цих молитов Дю Пон знову помазав жінку святою олією з лампи. Цього разу, коли вони оглянули ураження, то виявили, що воно повністю зникло.

One day, a young woman came in the company of family members to pray at this makeshift shrine. She had a cancerous lesion on her arm. Leon du Pont spoke with her and her family briefly and then knelt down to pray as usual. At the conclusion of the prayers, du Pont anointed the young lady with the oil from the lamp. They then examined the lesion to see if there was any change, but there was no sign of any improvement. Du Pont then insisted that the whole process be repeated, but again, there was no change. Again and again, over the space of many hours, du Pont directed the young woman and the family to repeat the process. Finally, the young woman’s family members began to make excuses, suggesting that they had tried, but, evidently, it was not God’s will to heal. At this point, du Pont turned to the young woman and scolded her directly, “It is God’s will to heal, but you are not healed because of your lack of faith!” Receiving the saint’s severe scolding, the woman wept, and she and her family knelt again to continue their prayers. At the end of those prayers, du Pont anointed the lady once again with the holy oil from the lamp. This time, when they examined the lesion, they found that it had entirely disappeared.

Послання святого апостола Павла до євреїв нагадує нам, що без віри догодити Богові неможливо. Святий апостол далі пояснює, що ми повинні вірити в Його існування і вірити в Його благость. Нам потрібно вірити, що Він Той, Хто винагороджує тих, хто щиро шукає Його.

The Letter of the Holy Apostle Paul to the Hebrews reminds us that without faith it is impossible to please God. The Holy Apostle goes on to explain that we must believe that He exists, and we must believe in His goodness. We need to believe that He is One Who rewards those who sincerely seek Him.

 

Віра повинна мотивувати нас. Не страх, не задоволення.

Ми живемо у світі, де дії часто мотивовані або страхом, або задоволенням. Є ті, хто навіть намагався прийняти покликання шлюбу через страх. Вони боялися, бо старіли та були самотні, тому одружилися, але виявили, що це не те, чого вони очікували. Їхній страх змусив їх зробити жахливу помилку з далекосяжними наслідками.

Faith must motivate us. Not fear, not pleasure.

We live in a world in which action is often motivated by either fear or pleasure. There are those who have even tried to embrace the vocation of marriage out of fear. They became afraid because they were aging and alone, and so they got married, only to discover that it was not what they expected it to be. Their fear caused them to make a terrible misstep with far-reaching consequences.

З іншого боку, у світі існує епідемія молоді, яка втратила будь-який сенс життя через звичне використання електронних пристроїв. Залежні від шуму, який заполонив їхні серця, вони не уявляють, чим зайнятися, коли не можуть знайти нічого цікавого на Netflix чи численних інших подібних платформах. Існує Бог, Який любить їх і співчутливо кличе їх, але вони не можуть Його чути, бо Він говорить у тиші. Однак тиша їм огидна. Їм потрібен суворий докір святого, такого як Леон дю Пон: «У вас немає віри!». Їм потрібна реколекція, суттєва детоксикація від шуму, який заражає їхній внутрішній світ.

On the other hand, there is an epidemic of young people in this world, who have lost all sense of life’s meaning, because of their habitual use of their electronic devices. Addicted to noise, which has invaded their very hearts, they cannot imagine what to do with themselves once they can find nothing interesting on Netflix or numerous other such platforms. There is a God Who loves them and is compassionately summoning them, but they cannot hear Him, because He speaks in silence. Silence, however, is abhorrent to them. What they need is the stern rebuke of a saint like Leon du Pont, “You have no faith!” They need retreat, a substantial detoxification from the noise that infects their interior world.

Часто ці дві речі можуть одночасно мотивувати наші дії, тому що потяг і відраза завжди переплетені в нашому житті в цьому світі. Те, чого ми боїмося, і те, чого ми бажаємо, завжди існують пліч-о-пліч.

Often these two things can be motivating our same actions at the same time, because attraction and aversion are always wrapped up together in our life in this world. What we fear and what we desire are always side by side.

 

Наша відповідь у вірі на Божу любов до нас – це наполегливість. Ми не можемо дозволити собі втомитися від любові.

Найбільша загроза, з якою ми стикаємося, – це не повна втрата віри. Це байдужість. Ми маємо ту саму спільну тенденцію в усіх наших фундаментальних стосунках. Байдужість – це буквально втома від любові. Люди в стосунках різного роду втомлюються, виснажуються, їм набридає зобов'язання та обов'язки, яких вимагає від них любов. У нашому житті з Богом, як і в усіх інших наших стосунках, ми повинні розпізнати це як спокусу та наполегливо дотримуватися своєї мети любити.

Our response in faith to God’s love for us is perseverance. We can’t allow ourselves to get tired of love.

The greatest threat that we face is not the outright loss of faith. It is lukewarmness. We have the same common tendency in all our fundamental relationships. Lukewarmness, tepidity, is literally getting tired of love. People in relationships of all sorts become tired, fatigued, bored with the obligations and duties that love requires of them. In our life with God, just as with all our other relationships, we must recognize this as temptation and persevere in our resolution to love.

Жінка з сьогоднішнього євангельського уривку наполегливо молилася до Господа Ісуса, і за цю наполегливість вона була винагороджена. Бог добрий, і Він винагороджує тих, хто щиро шукає Його. Нам потрібно бути наполегливими. Нам потрібно звертати увагу на попереджувальний знак того, що ми впадаємо в байдужість у наших стосунках з Богом. Безпомилковим попереджувальним знаком байдужості є нехтування дрібницями духовного життя: ранковими молитвами, вечірніми молитвами, нашим молитовним життям загалом, дисципліною посту тощо.

The woman in the gospel reading today persevered in her petition to the Lord Jesus and she was rewarded for that perseverance. God is good and He rewards those who sincerely seek Him. We need to persevere. We need to watch for the warning sign that we are falling into lukewarmness in our relationship with God. The infallible warning sign of lukewarmness is neglect of the little things of the spiritual life: the morning prayers, the evening prayers, our life of prayer in general, the discipline of fasting, etc.