СИЛА, ЩОБ ПРОЩАТИ ГРІХИ, НАМ ДАНА, СВЯТІЙ ЦЕРКВІ THE POWER TO FORGIVE SINS IS GIVEN TO US, THE HOLY CHURCH

 

СИЛА, ЩОБ ПРОЩАТИ ГРІХИ, НАМ ДАНА, СВЯТІЙ ЦЕРКВІ

THE POWER TO FORGIVE SINS IS GIVEN TO US, THE HOLY CHURCH

Брати й сестри у Христі—

Сьогодні, шоста неділя після Зіслання Святого Духа разом зі Собором Святих Апостолів.

Згідно сьогоднішнього Євангелія, натовп був здивованим, і він прославляв Бога для того, щоб дав таку силу людям. Однак, Святий Апостол і Євангелист Матей знає таємницю, що її натовп не знає, але що її ми також знаємо. Євангелист знає, що Ісус є Бог. Божественною силою, Він прощає гріхи. Проте, Євангелист не пробує, щоб направити думку натовпу, тому що, він знає те, що дійсно Господь наш Ісус Христос дає Його Церкві силу, щоб прощати гріхи.

Today is the sixth Sunday After Pentecost together with the Synaxis of the Holy Apostles.

According to today’s Gospel reading, the crowd was amazed and glorified God for giving such power to human beings. However, the Holy Apostle and Evangelist Matthew knows a secret that the crowd does not know, but that we know as well. The Evangelist knows that Jesus is God. It is by divine power that He forgives sins. Nevertheless, the Evangelist does not try to correct the opinion of the crowd, because he knows that truly Our Lord Jesus Christ has given His Church the power to forgive sins.

Фактично, згідно Євангелія від Святого Йоана, відпущення гріхів було причиною для посилання Святого Духа над апостолами, бо Господь Ісус сказав: «Прийміть Святого Духа. Якого гріхи ви прощаєте, є прощеним...»  Отож, дійсно Бог подав цю велику силу людям, тобто Святій Церкві. Ми беремо участь у цій силі різними спо́собами:

Перше, ми беремо участь у церковні силі, щоб прощати гріхи, таїнством хрещення. Хрещення є воротами до відпущення гріхів і згідно традиційної думки, без цього таїнства гріхи не можуть бути прощеними. Прощення, яке це таїнство нам дає, є повним прощенням. І воно творить у нас джерело благодаті, від якого прощення гріхів може бути даними нам знову і знову через таїнство покаяння.

In fact, according to the Gospel of Saint John, the remission of sins was the reason for the sending of the Holy Spirit on the Apostles, since the Lord Jesus said: “Receive the Holy Spirit. Whose sins you forgive are forgiven…” So, truly God granted this great power to human beings, namely to the Holy Church. We take part in this power in different ways:

First, we take part in the Church’s power to forgive sins through the Mystery of Baptism. Baptism is the gate to the remission of sins and, according to the traditional opinion, without this mystery sins cannot be forgiven. The forgiveness that this mystery gives to us is a complete forgiveness, and it creates in us a source of grace, from which forgiveness of sins can be given to us again and again through the Mystery of Repentance.

Друге, ми беремо участь у відпущенні гріхів Євхаристією. Мабуть, ми не думаємо часто про силу Євхаристії, щоб прощати наші гріхи. Проте, це вона робить так, як ми говоримо після причастя у Службі Божій: «Оце діткнулося уст ваших, і відніме беззаконня ваші і гріхи ваші очистить.» Надхнення цього вірша приходить до нас від пророцтва Ісаї, від розказу покликання святого пророка, коли він бачив Господа у храмі, і Господь покликав його, щоб проповідувати покаяння грішним людям Юди. Він Господеві сказав: «Ой мені! Я—чоловік брудних губ між народом брудних губ, але я побачив Царя, Господа Саваота. Тоді, Господь послав ангела, щоб брати вугіль з вівтаря, і вуглем ангел доторкнувся губами пророка, і Господь сказав: «Ось, оце діткнулося уст твоїх і відніме беззаконня твої і гріхи твої очистить.» Цей образ Євхаристії як гаряча вугіль з вівтаря був дуже важливий для церковних отців, особливо Святого Йоана Златоустого. Це шлях, щоб розуміти Євхаристію, який є загубленим у загальній думці сучасної Церкви. Ми роздумаємо про Євхаристію як їжу, будуючи і підсилюючи нас, але ми потребуємо реставровувати наше розуміння Євхаристії як те, що очистить нас.

Second, we take part in the remission of sins through the Eucharist. Perhaps, we do not think often about the power of the Eucharist to forgive our sins. Nevertheless, this is what it does, just as we say after communion in the Divine Liturgy: “Behold, this has touched your lips. It shall take away your iniquities and cleanse your sins.” The inspiration of this verse comes to us from the prophecy of Isaiah, from the description of the prophet’s vocation, when he saw the Lord in the temple, and the Lord called him to preach repentance to the sinful people of Judah. He said to the Lord: “Woe is me! I am a man of unclean lips, among a people of unclean lips, but I have seen the King, the Lord of Hosts.” Then, the Lord sent forth an angel to take an ember from the altar, and the angel touched the lips of the prophet with the ember. The Lord said: “Behold this has touched your lips. It shall take away your iniquity and cleanse your sins.” This image of the Eucharist as a hot ember from the altar was very important for the fathers of the Church, especially Saint John Chrysostom. This is a way of understanding the Eucharist, which is lost in the common thought of the contemporary Church. We think of the Eucharist as food, building us up and strengthening us, but we need to restore and renew our understanding of the Eucharist as that, which cleanses us.

Третє, ми беремо участь у церковній силі, щоб прощати гріхи через таїнство покаяння. Це таїнство є знову положення благодаті святого хрещення. Як хрещені члени Його святого тіла, через це таїнство, ми маємо досвід надзвичайної близькости з Господом так, як спорідненість батька і сина у притчі блудного сина. У цій притчі, батько дивиться на дорогу день у день, очікуючи для його сина. Накінець, його син повертається до дому його батька, і батько є повним радости, коли він тепло захоплює його, і наказує його слугам, щоб одягнути його у найкращу одіж. Тим самим способом, коли ми приходимо до нашого небесного Отця у цьому таїнстві, це є неначе наша спорідненість ніколи не була вимкнена.  Або, замість цього, наш стан після нашого примирення з Отцем у Христі є навіть більшим від того, попереднього. Отже, ми завжди повинні мати упевненість у Його любові, щоб приближатися без стиду і ганьби.

Third, we take part in the Church’s power to forgive sins through the Mystery of Repentance. This Mystery is the reapplication of the grace of holy Baptism. As baptized members of His holy body, through this Mystery, we experience extraordinary intimacy with the Lord, just like the relationship of the father and son in the parable of the prodigal son. In that parable, the father gazes at the road day after day, waiting for his son. Finally, his son returns to the house of his father, and the father is full of joy, when he warmly embraces him, and commands his servants to cloth him in the finest robe. In the same way, when we come to our heavenly Father in this Mystery, it is as if our relationship was never interrupted. Or, instead of this, our status after our reconciliation with the Father in Christ is even greater than that, previously. Therefore, we always should have confidence in His love to approach Him without bashfulness or shame.

Тоді також, ми потребуємо нотувати таїнство єлеопомазання, яке прощає наші гріхи в часах великої хвороби. Це ясно показує нам, що Господь має співчуття до нас у всіх випадках нашого життя, бо ці таїнства, якими наші гріхи є прощеними, є присутністю воплоченого Бога у наших нагодах. Так, як Господь Бог з’єднав людську природу до Себе у воплоченні, Бог дає силу людям для прощення гріхів, тому що ці люди є членами Його тіла—Святої Церкви. Ми всі беремо участь у цій силі, тому що Христові таїнства є ділами цілої Церкви. Ми всі маємо різні ролі у цих ділах, але цим фактом ми не є есенціально іншими так, як голова і раме́на є членами того самого тіла. Найчастіше, ми відправляємо цю силу, щоб прощати гріхи у імені Господа Ісуса через наше особисте прощення ближніх так, як ми промовляємо кожного дня: прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим.

Then too, we need to mention the Mystery of Anointing, which forgives our sins in times of great sickness. This clearly shows us that the Lord has compassion on us in all the circumstances of our life, since these Mysteries, by which our sins are forgiven, are the very presence of the Incarnate God in our every situation. Just as the Lord God united human nature to Himself in the Incarnation, God gives the power to human beings for the forgiveness of sins, because those human beings are members of His body—the Holy Church. We all share in this power, because the Mysteries of Christ are works of the whole Church. We all have different roles in these works, but we are not essentially different because of this, just as the head and the shoulders are members of the same body. Most often, we exercise this power to forgive sins in the name of the Lord Jesus through our personal forgiveness of our neighbours, just as we daily proclaim: forgive us our trespasses, as we forgive those who trespass against us.

The greatness of Saint John the Forerunner

Today, the spiritual reading from the handbook speaks of the inherent difficulty of the life of legionaries, and how essential it is to bring the details of legionary work to the meeting for the sake of valuation and evaluation. Indeed, as the handbook points out, without this valuation and evaluation, legionaries may be tempted to spare themselves the difficulties, preferring easier things rather than embracing suffering. In light of this, what we need as legionaries, and indeed as Christians, are examples of suffering with the right spirit. For this, we must continually turn to the lives of the friends of God, the saints, and if we look there regularly, patiently and diligently, we will always find much inspiration.

Yesterday was the feast of the Nativity of Saint John the Forerunner, and it is natural for us to think of the Lord’s testimony concerning this extraordinary man. He said, “No man born of woman was greater than John the Baptist.” We should ponder why it is that the Lord would give this strikingly positive appraisal. When we look at the life and deeds of Saint John, we see a man that endured tremendous sufferings for the sake of the Kingdom of Heaven.

Saint Luke ends his account of the birth of Saint John the Baptist with the simple sentence: “and he was in the desert until the day of his manifestation to Israel.” A simple sentence to be sure, but when we understand the whole story, we see what an abridgement of the facts this is. Saint Luke can, of course, be excused for his terseness. After all, Saint John the Baptist is not his subject. Saint John is only a character in the story of the Lord Jesus.

Yet, what we know from Tradition is much, much more. The first six months of Saint John’s life, before the birth of the Messiah, our Lord Jesus Christ, was probably the only period of peace that he enjoyed. This is so, because we know that, after Jesus’ birth, John’s family was affected by the plot of King Herod to kill all the children in Bethlehem and its environs, who were two years old and younger. John himself was in that group. Saint Elizabeth and the infant John narrowly and miraculously escaped the soldiers of King Herod. The priest Zechariah, Saint John’s father, went, once again, to discharge his service as priest in the Temple. The Sadducees, in league with Herod, knew that Zechariah knew the location of his own son, and they pressed him to reveal it. Zechariah would not, however. Instead, Zechariah preached to them the reality of the coming of the Messiah. Enraged, they attacked him and murdered him in the Temple between the porch and the altar.

In the meantime, St. Elizabeth had taken the infant John into the desert. She was very old and did not live very long. When she died, she had no choice but to leave her still very young son in the hands of Rechabite strangers. John had to continue to live in the desert, because young males in his age group continued to be hunted as long as Herod lived. Furthermore, when Herod the Great died, his son Archelaus continued the policy. It was not until Judea was transferred to direct Roman administration that John was safe to go home. By that time, when he was thirty years old, the Holy Spirit, Who had sanctified him in his mother’s womb, stirred within him, and he began to preach the baptism of repentance.

Even his prophetic ministry, preaching the baptism of repentance for the forgiveness of sins, in preparation for the coming of the Messiah, was not very long. John denounced and condemned the scandalous life of another son of Herod the Great, Herod Antipas. Antipas arrested John and John spent the rest of his life in prison, eventually being beheaded at the request of the Princess Salome.

Nevertheless, during his short ministry, John accomplished the most important work, the one, single, indispensable thing that he, in the providence of God had to do: he baptized the Lord Jesus Christ, sanctifying the creature of water and making it effective in our own baptism, the means to regeneration and everlasting Divine Life.

In the midst of all his sufferings, John always knew that his circumstances came from the hand of God, not the hands of his enemies. John knew that God was directing his life, lovingly and compassionately, forming him into the greatest prophet who ever lived. John accepted everything that the hand of God did in his life with meekness and love. That is why the Lord Jesus declared John to be “the greatest man ever born of woman.”

Христос є метою Закону: все в Ньому сповнилося Christ is the goal of the Law: It's all fulfilled in Him

 

Читання з послання святого апостола Павла до Римлян сьогодні говорить про те, що Сам Христос є «кінцем» Закону Мойсея. Читаючи це, ми повинні розуміти, що апостол говорить, що Христос є метою, до якої спрямований Закон, а не припинення Закону. Ми знаємо, що це правда з досвіду. Ми, християни, досі дотримуємося десяти́ заповідей. Ми просто привчили їх до нового покоління, коли готували наших дітей до першої сповіді та Першого урочистого Причастя. Десять заповідей є частиною Закону Мойсея. Так само великі заповіді любові: цілковито любити Бога і любити ближнього, як самого себе, також є частиною Закону Мойсея. Зрозуміло, що Христос не відміняв Закон. Ні, радше Він виконав Закон, відкривши його повне значення.

The reading from the epistle of the Holy Apostle Paul to the Romans today speaks of the way that Christ Himself is "end" of the Law of Moses. When we read this, we should understand that the Apostle is saying that Christ is the goal towards which the Law was aiming, not the termination of the Law. We know this to be true from experience. We Christians still observe the Ten Commandments. We just taught them to a new generation when we prepared our children for their first confession and First Solemn Communion. The Ten Commandments are part of the Law of Moses. Similarly, the great commandments of love: to love God entirely and to love one's neighbor as oneself, are also part of the Law of Moses. Clearly, Christ did not terminate the Law. No, rather, He fulfilled the Law by revealing its full meaning.

Повний зміст Закону, який відкриває Ісус Христос, це Він Сам, Його Особа, Втілене Слово Боже. Іншими словами, метою Закону Мойсея було виявити праведність Бога. Жодна людська істота не може виконати праведність Бога, але Бог відкрив Свою доброту і праведність, Свою славу і красу в алегоричний спосіб через вчення Свого пророка Мойсея, якого називають «Боговидцем», тому що він мав надзвичайно інтимний досвід Бога, Який, як кажуть, являвся йому в різний час у тілесній формі. Таким чином, через цей інтимний досвід Мойсей дізнався приховані речі Бога. Бог довірив Своєму пророкові, відкривши йому божественні таїнства, але лише в тіньови́й і неповний спосіб.

The full meaning of the Law, which Jesus Christ reveals, is He Himself, His very Person, the Incarnate Word of God. In other words, the purpose of the Law of Moses was to reveal the righteousness of God. No human being can fulfill the righteousness of God, but God revealed His goodness and righteousness, His glory and beauty, in an allegorical way through the teachings of His prophet Moses, who is called "the God-seer," because he had an extremely intimate experience of God, Who is said to have appeared to him at various different times in bodily form. Thus, through this intimate experience, Moses learned the hidden things of God. God took His prophet into His confidence, revealing to him divine mysteries, but only in a shadowy and incomplete way.

Навпаки, тепер, в останній вік світу, Бог з’явився всім у тілесній формі. Він втілився від Діви Марії і оселився серед нас у цілісній людській природі. Він відкрив нам Божественні Тайни в повноті. Таким чином, Закон виконується, оскільки Христос відкривається як справжній і глибший зміст Тори Мойсея.

By contrast, now, in the last age of the world, God has appeared in bodily form to all. He became incarnate of the Virgin Mary and dwelt among us in an integral human nature. To us, He has revealed the Divine Mysteries in their fullness. Thus, the Law is fulfilled, as Christ is revealed as the true and deeper meaning of the Torah of Moses.

Дійсно, ми бачимо, що Тора сповнена дуже конкретних наказів, які свідомо відокремлюють Божий народ від народів, які його оточують. Суть цих заповідей стосується святості Бога. Подібно до того, як Бог повністю відокремлений від усього створеного, повністю над ними, так Бог закликає Свій народ бути подібним до Нього. Він каже до них: «Будьте святі, як святий Господь, Бог ваш». Усі ці заповіді повністю виконані в Ісусі, тому що Він є Бог, повне об’явлення всієї Божої святості.

Indeed, we see that the Torah is full of very specific commands that deliberately separate God's people from the peoples that surround them. The point that these commands are making is about the holiness of God. Just as God is completely separate from every created thing, completely above them, so God is calling His people to be like Him. He says to them: "Be holy as the Lord your God is holy." All of these commands are fully fulfilled in Jesus, because He is God, the full revelation of all the holiness of God.

Об’єктивно, оскільки повнота Закону сповнена в Божественній Особі Ісуса, стосовно нас, повнота Божого Закону, повне об’явлення Божої праведності відкривається в наслідуванні Ісуса. Кожен із нас повинен моделювати своє життя за Ісусом. Ми повинні виявляти свою любов і вірність Господу Ісусу, живучи так, як жив Він. На практиці це означає плекати чесноти в нашому житті та викорі́нювати пороки. У Ньому не було темряви пороку, і Він був повнотою чесноти.

Objectively, since the entirety of the Law is fulfilled in the Divine Person of Jesus, in reference to us, the entirety of God's Law, the full revelation of God's righteousness is revealed in the imitation of Jesus. Every one of us has to model his or her life on Jesus. We have to show our love and allegiance to the Lord Jesus by living as He lived. In practical terms, this means cultivating virtues in our lives and rooting out vices. The darkness of vice did not exist in Him, and He was the fullness of virtue.

Як учні Христа, які віддані наслідуванню Його в Його чеснотах, ми можемо зробити дуже багато позитивних тверджень про нашого Господа, які автоматично ставлять нас проти того, як світ оточує нас. Насправді вони за своєю природою протиставляють нас навколишньому світу. Наведе́мо лише кілька прикладів таких тверджень, які безсумнівно правдиві. По-перше, Господа Ісуса не хвилюва́ли мирські багатства чи приємні матеріальні речі. Однак він був стурбований щодо інших, про що дуже чітко свідчать такі епізоди, як «Нагодування п’яти тисяч». Таким чином, коли Закхей, якого його вороги (і цілком справедливо) звинуватили в грісі, він відповідає: «Ось половину свого майна я роздам убогим, а якщо когось обма́нув, то відплачу́ в чотири рази́ більше». Саме тоді, коли Закхей бере на себе це зобов’язання, Господь благословляє його. Він каже: «Тепер спасіння прийшло в цей дім, бо цей чоловік також є нащадком Авраама». По-друге, Господь Ісус не турбувався про особисті прикраси. Йому було достатньо, щоб Його тіло було чистим і скромно вкритим. Ми дуже мало знаємо про Його особистий одяг, але ми бачимо, що Він, здається, протиставляє тих, хто носить останню моду, і чеснотних людей, яких Він ставить як приклад. Святий Іван Хреститель був знаменитістю свого часу; великі натовпи вийшли в пустелю, щоб побачити його. Господь нагадує людям, що пророк і святий – це не той, хто одягнений у найкращий одяг. По-третє, незважаючи на те, що Він сам є Богом, Господь Ісус був дуже обережним і сумлінним у виконанні волі Свого Отця. Насправді палке бажання виконувати волю Отця спонукало Його прийняти Його страждання та смерть. Звичайно, як послідовників Христа, цей приклад вимагає від нас запитувати себе на початку кожної дії, чи ця дія сприяє Божій славі та нашому спасінню. Якщо ні, ми повинні відпустити це. Світ навколо нас, наприклад, одержимий розвагами. Господь Ісус, навпаки, був зайнятий молитвою. Це правда, що Євангелія показують нам, що Господь час від часу брав участь у деяких розвагах, але ці розваги завжди стосувалися перебування серед Його улюблених людей у ​​товари́ському оточенні. Навпаки, велика частина розваг сучасного світу є відносно самотньою та ізольованою. Хоча це правда, що ми дуже наполегливо працюємо, ми взагалі не дуже наполегливо молимося. Господь Ісус зробив і те, і інше. Як Його послідовники, ми повинні намагатися наслідувати Його, поступово рухаючи свої серця від винагороди за розваги до справжнього зміцнення себе молитвою.

As disciples of Christ, who are committed to imitating Him in His virtues, we can make very many positive statements about our Lord that automatically put us at variance to the ways the world around us. In fact, by nature, they put us in opposition to the world around us. Let us take just a few examples of such statements that are indubitably true. First, the Lord Jesus was not concerned about worldly wealth or nice, material things. He was, however, concerned about others, as episodes like the Feeding of the Five Thousand very clearly show. Thus, when Zacchaeus, accused by his enemies (and quite rightly) of being a sinner, he responds, "Behold, I will give half my belongings to the poor, and if I have cheated anyone, I will pay back four times as much." It is at the point that Zacchaeus makes this commitment that the Lord pronounces a blessing upon him. He says, "Now, salvation has come to this house, for this man, also, is a descendant of Abraham." Second, the Lord Jesus was not concerned about personal adornment. It was enough for Him that His body was clean and modestly covered. We know very little about His personal clothing, but we do see that He seems to contrast those who wear the latest fashions with the virtuous people that He hold up as an example. St. John the Baptist was a celebrity in his time; great crowds went out into the desert to see him. The Lord reminds the people that a prophet and saint is not someone who is suited up in the finest clothes. Third, even though He Himself is God, the Lord Jesus was very careful and conscientious about fulfilling the Will of His Father. It was, in fact, the burning desire to do the Father's Will that led Him to accept His suffering and death. Surely, as followers of Christ, this example requires us to ask of ourselves, at the beginning of each action, whether that action contributes to God's glory and our salvation. If it doesn't, we should let it go. The world around us, for example, is obsessed with entertainment. The Lord Jesus, on the other hand, was occupied with prayer. It is true that the Gospels show us that the Lord partook of some entertainments from time to time, but those entertainments were always about being among His beloved people in a social setting. By contrast, so much of the contemporary world's entertainments are comparatively solitary and isolated. While it may be true that we work very hard, we do not tend to pray very hard at all. The Lord Jesus did both. As His followers, we should try to emulate Him by moving our hearts by increments from rewarding ourselves with entertainments to really strengthening ourselves with prayer.

 

Accurate minutes might just save the Faith

 

We heard in the spiritual reading today how important it is to have good notes and even to read them well. It may be a surprise to us to learn that these values are not just of earth but also of Heaven. Today, it would be profitable for us to delve into the story of some of God's secretaries, with a deep desire to do their jobs well, taking accurate notes, but ultimately in a quandary concerning what should be included and what not. We shall hear how Heaven itself intervened to resolve their problems, give them accurate and good notes, and how those notes preserved the Church's faith for future generations.

This story has several episodes. The first took place in 304. In that year, there was a terrible persecution of Christians in Asia Minor (what is now Turkey). One particular young woman was swept up in that persecution. Her name was Euphemia. Refusing to turn away from the worship of Christ, she was sentenced to death, but her captivity turned into days, then into weeks and then into months, because the authorities kept trying to kill her, but could not seem to succeed. First, they tried to torture her on the wheel, but an angel shattered the wheel. Then, they tried to burn her in a furnace, but she emerged from the fire unharmed. They tried to drown her in a cistern used for sewage collection, but not only did she come up from it alive, but she was unstained by the contents. Finally, she was thrown to wild beasts, but she said a short prayer and gave up her soul to God before the beasts reached her. For her endurance of all these sufferings, she was designated as one of the "Great-Martyrs" by the Church.

Over a hundred years later, in 449, the second episode begins. In that year, an Ecumenical Council was called together to meet in Ephesus, just as the bishops had met there in 431. In fact, just as the Council of Ephesus had been under the presidency of the St. Cyril, the Patriarch of Alexandria, so this Second Council of Ephesus was to be presided over by his nephew Dioscorus, the new Patriarch of Alexandria. In those days, Ephesus was a wooded and lush place, more like Tahoe than the terrible desert place that it is today. It was not until the 11th century that the area's new inhabitants, the Turks, burned the forests, because they wanted open pastureland for their flocks. Dioscorus, just like his uncle, St. Cyril, came to Ephesus with an army of Paraboli (urban monks, whose special vocation was burying the dead). At a certain point during the council's proceedings, at a signal from Dioscorus, the Paraboli rushed into the Church of the Mother of God in Ephesus and severely beat Flavian, the Patriarch of Antioch, leaving him half dead. (He was, in fact, to die as a result of his wounds some days later.)The papal legates, a priest and a deacon, took refuge in the sanctuary during the melee and there, in the name of Pope Leo, placed sentence on the council, declaring it null and void. Pope Leo later personally heard the testimony of both his legates and confirmed their sentence. He also, at the same time, anathematized Dioscorus, uttering his own famous condemnation of the so-called council: "Non est concilium, sed latrocinium" (That's not a council, but a den of thieves).

Pope Leo, the Emperor Marcian and his wife, the Empress Pulcheria, immediately began to plan for a real council to bring the despicable Dioscorus to justice and restore true faith to the Church. The Second Council of Ephesus had decreed that there was only a Divine Nature in Christ, and no human nature. (Many of the bishops had been forced to sign the documents in duress, under threat of the same thing happening to them that had already happened to Patriarch Flavian.) The new Council met in Chalcedon, near the imperial capital, in 451. Naturally, they met in the Church dedicated to the local saint, the Great-Martyr Saint Euphemia. The proceedings were at first tense and difficult. This was so much the case that the fathers of the Council finally determined that it was necessary to take a break for prayer and fasting to last for three days. For safe keeping, the fathers instructed the secretaries of the council to take all their notes and documents and place them in the sarcophagus of St. Euphemia. All the minutes of the council, the records of its proceedings and the documents that had been read into the record of the council were all taken and place into the tomb of the saint. Among the documents were the heretical writings of Eutyches and Dioscorus, as well as the Tome of St. Leo (which had not yet been read into the record). The Tome of Leo taught that Christ is one, single Divine Person, Who subsists in two natures, Divine and human, and that there is no mixture or confusion between these two natures.

After their three days of prayer and fasting, the secretaries returned to the sarcophagus of Saint Euphemia and they were astonished. They summoned the fathers to see what they had found. Even though all the papers of the council had been put into the sarcophagus in one single pile, the Tome of Leo had been separated out. It was now in the saint's right hand, pressed to her heart. On the other hand, the heretical writings had also been separated out. They found them under the saint's feet.

That very day, the Tome of Leo was read into the record of the council. When they heard it, the bishops acclaimed together, "Peter has spoken by Leo!"

Yes, indeed, the service of a good secretary and accurate minutes are very important. So important, in fact, that even Heaven agrees. Whenever there are questions by the secretary concerning what to include and what not, perhaps a prayer to the Great-Martyr Euphemia may be of help. You never know. The accuracy of your minutes might just save the Faith.

БУДЬМО СВЯТИМИ: САМОЗРЕЧЕННЯ І ТЕРПЕЛИВІСТЬ У НАШОМУ ХРИСТИЯНСЬКОМУ ЖИТТІ LET US BE SAINTS: SELF-DENIAL AND PATIENCE IN OUR CHRISTIAN LIFE

Раби смерти і гріха проти рабів праведности-- Що означає бути рабом праведности? Найперше, мабуть ми потребуємо запитати, "Що є праведність?" Праведність є поведінкою згідно Божих стандартів так, як Господь наш Ісус Христос сказав Його учням- "Якщо ви любите мене, то мої заповіді берегтимете." Перед приходом Господа Ісуса, стандарти Бога були ви́раженими у заповідях Старого Завіту, але навіть тоді, есенція цього завіту була досконалою любов'ю до Бога і досконалою любов'ю до ближніх. Щоб мати досконалу любов, ми мусимо практикувати самозречення.  Просто, самозречення означає те, щоб шукати добра для інших перед тим, що ми шукаємо добра для себе. Можна прийняти святість, якщо ми завжди беремо це так, як правило нашої поведінки.

 

The slaves of death and sin-- versus the slaves of righteousness-- What does it mean to be a slave of righteousness? First, perhaps we need to ask ourselves, "What is righteousness?" Righteousness is behaviour according to the standards of God, just as our Lord Jesus Christ told His disciples: "If you love me, keep my commandments." Before the coming of the Lord Jesus, the standards of God were expressed in the commandments of the Old Law, but even then, the essence of that law was perfect love of God and perfect love of neighbour. To have perfect love, we have to practice self-denial. Simply, self-denial means that we seek the good of others, before we seek our own good. We can achieve holiness, if we always take this for a rule of our behaviour.

 

Часами, щоб шукати добра для інших перед тим, що ми шукаємо добра для себе, це означає те, що нам треба жертвувати нашу вигідність, наш час і, у дуже серйозних нагодах, наше життя, бо ми віримо у вічне життя царства Божого, яке є нагородою тих, хто практикують самозречення у цьому світі. Всі вірні члени Церкви є прикладами самозречення, тому що самозречення є есенціальною частиною життя у вірі, бо у самозреченні ми пізнаємо присутність чеснот. Наприклад, ми пізнаємо опис чесноти терпеливости, бо чеснота терпеливости є готовністю, щоб терпіти страждання. Ймовірно, ми маємо багато страждань у житті. Проте, тільки якщо ми є охочими, щоб терпіти ці страждання, ми є терпеливими.

 

Sometimes, to seek the good of others before we seek our own good means that we need to sacrifice our comfort, our time, and, in very grave occasions, our life, since we believe in the everlasting life of the Kingdom of God, which is the reward of those who practice self-denial in this world. All the faithful members of the Church are examples of self-denial, because self-denial is an essential part of life in faith, since in self-denial we recognize the presence of the virtues. For example, we recognize the definition of the virtue of patience, since the virtue of patience is willingness to endure suffering. Perhaps, we have many sufferings in life. Nevertheless, only if we are willing to endure these sufferings, are we patient.

 

Церква показує нам всіх святих як приклади терпеливости, яка ісходить від любови. Коли ми читаємо життя святих, ми пізнаємо те, що досконала любов до Бога і ближніх потребує великої терпеливости, великої готовности, щоб страждати. Наприклад, між святими, Церква нам дає приклад великого князя Михайла Чернігівського, який страждав ув'язненням і тоді смертю заради його людей. Церква також нам дає оповідання Блаженного Священомученика Миколи Конрада, який 26-ого червня в 1941-р., поїхав до недалекого села, щоб допомогти хворій жінці, що потребувала святої сповіді. В той час, армія радянського союзу відступила і середовище було дуже небезпечним. Його сім'я і парафіяни попросили Отця Миколу, щоб залишитися вдома, але є обов'язком священика, щоб уті́шити вмираючих, і отже, о. Микола поїхав з дяком Володимиром Приймою до хати хворої жінки. Коли він повертався до його дому, енкаведисти зустріли його у лісі. Вони катували священика і дяка і тоді вбили їх. Це дуже гарний приклад терпеливости. Отець Микола був охочим, щоб терпіти страждання заради любови.

 

The Church gives us all the saints as examples of patience, which is born of love. When we read the lives of the saints, we realize that perfect love of God and neighbour requires a great deal of patience, great willingness to suffer. For example, among the saints, the Church gives us the example of the great prince Michael of Chernihiv, who suffered imprisonment and then death for the sake of his people. The Church also gives us the story of the blessed priest-martyr Mykola Konrad, who on the 26th of June 1941, drove to a nearby village to help a sick woman, who needed to make her confession. At that time, the army of the Soviet Union was retreating and the environment was very dangerous. His family and parishioners begged Father Mykola to stay at home, but it is the duty of the priest to comfort the dying, and therefore, Father Mykola drove with his cantor Volodymyr Pryjma to the house of the sick woman. When he was returning to his home, officers of the NKVD met him in the forest. They tortured the priest and the cantor and killed them. This is a very beautiful example of patience. Father Mykola was willing to endure suffering for the sake of love.

 

Отже, що про нас? Чи ми шукаємо добра для інших перед тим, що ми шукаємо добра для себе? Якщо ні, ми є далекими від духа святих. Mи повинні пам'ятати те, що дійсні герої є тими, що практикують самозречення задля любови до Бога і ближніх, і наші герої є тільки корисними для нас, якщо ми наслідуємо приклад їхнього самозречення. Нехай багато людей у цьому храмі з'єднуються з усіма святими, щоб радіти у присутності Бога навіки, і щоб надихати майбутні покоління з любов'ю до Бога і один одного.

 

Thus, what about us? Do we seek the good of others before we seek our own good? If no, we are far from the spirit of the saints. We should remember that true heroes are those that practice self-denial for the sake of love of God and neighbor, and our heroes are only useful for us, if we follow the example of their self-denial. May many people in this church be united with all the saints to rejoice in the presence of God forever, and to inspire future generations with love of God and one another.

 

The quasi-liturgical nature of the legionary meeting: total self-giving in communion with Christ

About twenty-five years ago, when I was a student in Canada, from time to time I had the opportunity to go over from Ottawa to Montreal. We would spend the day doing interesting things in the city and then arrive back in Ottawa fairly late at night. The last thing that we would do in the city, typically, was to pay a visit to Montreal's new cathedral, Notre-Dame Reine de la Monde. In those days, every night (with the exception of certain vacation days), the Archbishop of Montreal, Jean-Claude Cardinal Turcotte, would come to the cathedral and pray five decades of the Rosary. After the Rosary was completed, he would sit down on his throne and give a sermon to the small group of elderly people gathered there.

Today, in the handbook we began to read the description of the legionary meeting. What is not said in the handbook, but is worth noting, is that the meeting takes a quasi-liturgical form. It is, in fact, patterned on a Vespers service, in which five decades of the Rosary replace the psalmody. Otherwise, all the usual furniture of Vespers is present: the introduction "O God, come to my assistance"; the hymn, the Magnificat with its antiphon, the concluding prayers with its collect.

Once we advert to the meeting's quasi-liturgical structure, we can begin to see the many parallels between it and the Church's liturgical services. First of all, there is the presence of the altar. Just as the altar is the center of the liturgical services, so is Our Lady's altar the center of the legionary meeting, for, as the handbook goes on to suggest, she has gathered us together to do the work of "practical worship." Just as in the Church's Liturgy, we bring offerings to the altar, in an analogous way, we bring offerings to the meeting as well, namely, the works that have been accomplished in the preceding week. These offerings are mingled with the incense of our prayer, as we present them to the Most High through His Most Holy Mother.

In the Church's liturgical services, after we have presented our offerings, we receive from God grace and blessing in answer to our prayers. Analogously, in the meeting, legionaries receive a new assignment for the present week and, not just presumably, but certainly, the grace and blessing that is necessary to the work's completion.

In the Church's historic Liturgies, offertory processions are traditionally moments of decision. This is so, because the offerings represent ourselves. When the bread and wine are offered in the Mass, we are to join our entire selves to that offering. The question to each of us is: Will you offer yourself together with Christ? The further question is: Will you hold anything back? The fate of those who hold anything back is clear. The story of Ananias and Sapphira from the Book of the Acts of the Holy Apostles tells us one and then the other was carried out dead. What is the fate of those who hold something back? They drop dead. In other words, making a partial offering to God is soul-destroying, because it denies the fundamental meaning of reality itself, for it claims, "I have things that are not from God."

Again, in an analogous way, in the legionary meeting, the reports on the various assignments that were given for the previous week are offerings to God. The work itself was an offering, but the report is the token of that work. The same two questions are appropriate in due proportion: Will you offer yourself together with Christ? and will you hold anything back? In other words, the legionary meeting is an extension of Christ's self-offering, which is re-presented in the Liturgy. This is precisely consistent with Chrysostom's own commentary on the Eucharistic Liturgy, wherein he says that the purpose of the dismissal at the conclusion of the rite is not so that the Liturgy may end, but so that, with the doors of the church being opened, it might continue, flowing out into the space beyond the church.

Let us reflect for a moment upon the figure that is presented by the arrangement of the meeting. The image of the Mother of God stands at one end of the table, where the altar is set up. We all, gathered around this table are members of the Body of Christ. The Mother of God has a special role in the Body. It is St. Louis-Marie de Montfort, who calls her the "neck" of that Body, because all of God's graces come to us through her. In other words, what is invisible here is the Head, Christ Himself, Who stands behind His Most Holy Mother and acts in her.

In the Church's Liturgies, Christ is revealed to us as the axis and meaning of everything that exists. In Cardinal Turcotte's nightly Rosaries and sermons our orientation towards Christ, our ultimate meaning, was strengthened and solidified. No devotion more than the Rosary puts Christ in the center of our experience, because the Gospel is applied to life and life is submitted to the Gospel. So it is too for the legionary meeting. May the total offerings of our lives be acceptable, our reasonable worship.

Християнам потрібно уникати тривог, щоб бути подібними до Христа Christians need to eschew anxiety in order to be like Christ

 

У сьогоднішньому Євангельському читанні Господь наш Ісус Христос забороняє хвилюватися віруючим у Нього. Це буде повторювана тема в Євангелії від святого Матeя, оскільки це читання походить із шостого розділу, але цього минулого четверга ми читаємо з десятого розділу читання, яке зображує нашого Бога як такого, що знає точну кількість волосин, що кожен із нас має на голові (дуже єврейський спосіб сказати, що Він знає нас і любить нас дуже глибоко).

In the Gospel reading today, Our Lord Jesus Christ forbids worrying among those who believe in Him. This will prove to be a recurring theme in the Gospel According to Saint Matthew, since, this reading comes from the sixth chapter, but this last Thursday, we read from the tenth chapter a reading that depicts our God as knowing precisely the number of hairs that each of us has upon our heads (a very Hebrew way of saying that He knows us and loves us very intimately).

Євангельське читання стосується двох основних категорій турботи: турботи про прожиток і турботи про одяг. У цілому ми бачимо, що їжа та одяг представлені тут як репрезентативні символи всієї концепції засобів до існування. Іншими словами, Господь Ісус не говорить про турботу про житло. Тим не менш, правильне тлумачення уривка не полягає в тому, що хвилюватися через житло є допустимим. Загальні форми занепокоєння просто покажені нам як представники всіх занепокоєнь. Ні, насправді, у нашому житті з Богом навіть турбота про спасіння заборонена, тому що Бог люблячий і не бажає, щоб ми тривожилися.

The Gospel reading deals with two main categories of worrying: worrying about sustenance and worrying about clothing. Taken as a whole, we can see that food and clothing are presented here as the representative symbols of the entire concept of livelihood. In other words, the Lord Jesus does not speak about worrying in reference to housing. Nevertheless, the correct interpretation of the passage is not that fretting over housing is permissible. Common forms of worrying are simply presented to us as representatives of all worrying. No, in fact, in our life with God, even worrying about salvation is proscribed, because God is loving and does not desire that we be anxious.

Завжди, в кожному випадку, вчення Євангелія слід сприймати в цілому. Таким чином, ці заклики проти тривоги правильно розуміються разом із словами Господа щодо духовного дитинства. У багатьох місць у Євангеліях Господь каже нам стати подібними до малих дітей. Звичайно, ці вислови багатозначні, мають багато аспектів значення, але одне з основних значень того, щоб бути «як дитина», полягає в тому, щоб уникати тривоги. У своєму природному стані діти не схильні до тривоги. Звичайно, діти можуть бути тривожними через свої життєві обставини (наприклад, розбіжності між батьками), але це не є природним шляхом, і, коли це трапляється, це має тенденцію переривати та гальмувати розумовий та емоційний розвиток дитини. [Однією з головних практичних причин, чому Церква виступає проти розлучення, є те, що воно назавжди ранить дітей, іноді так, що їх неможливо зцілити.] Отже, загалом, бути як маленька дитина згідно з заповіддю Господа Ісуса означає уникати занепокоєння.

Always, in every case, the teaching of the Gospels has to be taken as a whole. Thus, these exhortations against anxiety are properly understood along with the Lord's sayings regarding spiritual childhood. In many places in the Gospels, the Lord tells us to become like little children. Naturally, these sayings are multivalent have many facets of meaning, but one of the core meanings of being "like a child" is to eschew anxiety. In their natural state, children do not tend to be anxious. Of course, children can be made anxious by their life circumstances (for example, by dissension between their parents), but this is not the natural course, and, when it happens, it tends to interrupt and stunt the child's mental and emotional development. [One of the primary practical reasons that the Church opposes divorce is that it permanently wounds children, sometimes in ways that can never be healed.] So, in general, to be like a little child according to the Lord Jesus' commandment is to eschew anxiety.

З якої ж причини дитина не турбується? Вона не хвилюється, бо довіряє батькам. Вона впевнена у любові батьків і почувається в безпеці під захистом батьків. Таким же чином для нас, християн, Господь Ісус відкрив Свого Отця як нашого Отця. Оскільки через хрещення ми поділяємо ідентичність Христа, ми маємо Бога як нашого Отця. Тривога нам недоречна, бо ми знаємо, що Отець піклується про нас. Оскільки ми перебуваємо під захистом Бога-Отця, ми вільні любити Бога своїм простим, дитячим способом. Ми довіряємо Йому, і Він діє для нашого добра всіма необхідними способами. Важливо, щоб християни йшли цією дорогою любові та впевненості, тому що це єдиний шлях, завдяки якому ми справді створені бути подібними до Господа Ісуса, Який усе робив у Своєму земному житті з довірою до Отця та з любов’ю до Нього. Зрештою, Господь Ісус прийняв Свої жахливі страждання та смерть з однієї головної причини. Він сказав: «Щоб знав світ, що Я люблю Отця».

For what reason, then, does the child not worry? He doesn't worry because he trusts his parents. He's confident in his parents' love and feels safe in his parents' protection. In the same way, for us Christians, the Lord Jesus has revealed His Father as our Father. Because we share the identity of Christ through Baptism, we have God as our Father. Anxiety is not appropriate for us, because we know that the Father has care of us. Because we are under the protection of God the Father, we are free to love God in our simple, childlike way. We put our confidence in Him, and He acts in every way necessary on our behalf. It is essential for Christians to walk in this way of love and confidence, because it is the only way that we are truly made to be like the Lord Jesus, Who did everything in His earthly life with confidence in the Father and with love for Him. In the end, the Lord Jesus embraced His terrible suffering and death for one, primary reason. He said: "that the world may know that I love the Father."

Проте ми завжди повинні пам’ятати, що наш Ворог надзвичайно хитрий і постійно намагається підірвати нашу довіру до Бога. В останні роки ми стали свідками того, як у наших традиційно християнських суспільствах все більше і більше людей відокремлюються від Христа в Євхаристії через різні рівні непереносимості глютену. Подібним чином інша група людей проявляє алергію на виноград, якої раніше не було в історії світу. Таким чином демони (звичайно, з Божого дозволу) створили спосіб зробити випадкові якості самої Євхаристії шкідливими для людей, намагаючись відокремити їх від Господа Ісуса Христа. Таким чином, вони підривають любов і довіру, яку повинні мати Божі діти до свого Творця і Викупителя.

Nevertheless, we should always keep in mind that our Enemy is extremely cunning and is constantly trying to undermine our confidence in God. In recent years, we have witnessed the way that more and more people in our traditionally Christian societies are being separated from Christ in the Eucharist by varying levels of intolerance to gluten. In a similar way, another group of people are manifesting allergies to grapes that have never been seen before in the history of the world. In this way, the demons (by God's permission, of course) have designed a way to make the accidental qualities of the Eucharist itself noxious to human beings in an attempt to separate them from the Lord Jesus Christ. Thus, they undermine the love and confidence that God's children should have in their Creator and Redeemer.

Таким же чином, Ворог також створив цілковиті предмети тривоги, нові речі, про які навряд чи існували раніше. Наприклад, якщо попередні покоління, можливо, багато хвилювалися про засоби до існування, зараз наймолодші з нас хвилюються про стосунки. Чимало досліджень показують, що наша молодь дуже хвилюється про те, щоб мати коли-небудь значущі стосунки з чоловіком/дружиною або навіть друзями. Найбільша епідемія серед них — самотність. Ворог використовував широке використання соціальних медіа, щоб зупинити їх розвиток у формуванні таких стосунків. В результаті деякі з них незграбні, афект у них «дерев'яний», надуманий і штучний.

In the same way, the Enemy has also created entirely subjects of anxiety, new things to worry about that scarcely existed before. For example, while previous generations may have worried extensively about livelihood, now, the youngest among us are worried about relationships. Our young people, many studies show, entertain great anxieties about ever having meaningful relationships with a spouse or even with friends. The great epidemic among them is loneliness. The Enemy has used the widespread use of social media to stunt their development in the formation of such relationships. As a result, some of them are awkward, their affect being "wooden", contrived and artificial.

Тим не менше, ніхто, незалежно від віку, не повинен впадати у відчай мати стосунки в житті, які дійсно важливі, починаючи з фундаментальних стосунків: стосунків між кожною людиною та її Творцем, Який її невимовно любить і віддав за неї Своє життя. Уникнувши будь-якої тривоги з приводу таких речей, ми повинні відокремитися від речей, які використовує Ворог, щоб тримати нас «застряглими» в скрутному становищі розвитку. Відкинувши залежність від будь-яких технологій, ми можемо довірити себе Богові в молитві та почати йти шляхом наших предків, налагоджуючи стосунки, зустрічаючи справжніх людей із плоті та крові.

Nevertheless, no one, regardless of age, should despair of having the relationships in life, which really matter, beginning with the fundamental relationship: the relationship between each human being and His Creator, Who loves him unspeakably and laid down His life for him. Having eschewed all anxiety over such things, we then need to separate ourselves from the things that the Enemy is using to keep us "stuck" in a developmental quandary. Casting off dependence on all manner of technology, we are in a position to entrust ourselves to our God in prayer, and begin walking in the way of our ancestors, forging relationships by meeting real, flesh and blood people.

 

The Good Shepherd and the Divine Physician: The role of suffering in the perfection of charity

Nisibis IV

The fourth Nisibene Hymn was prompted by the second Persian invasion of the territory of the city of Nisibis. Once again, less than a year after the conclusion of the first siege, the city had enemy combatants, once again, under its walls. The hymn testifies to the great state of fear that gripped the whole populace.

This particular hymn falls into two parts. The first part is centered upon the image of the Lord as the Good Shepherd. The second part expounds the image of the Lord as the Divine Physician. Both of these images are commonplaces for St. Ephrem. On the one hand, the image of the Good Shepherd is appealed to, in order to beseech the Lord for safety and security from the "wolves" that are circling outside. On the other hand, the Divine Physician's services are even more necessary, because the external realities have their source and cause within the hearts of the people.

First, looking at the image of the Good Shepherd, we see a strange alternation in the hymn between references to the Shepherd standing amidst His flock, defending them with His staff, and Christ as a little Child. Thus, the sixth stanza tells us: "Thy flock has seen the wolves, and lo! it cries loudly. Behold, how terrified it is! Let Thy Cross be a staff, to drive out them that would swallow it up. Then, immediately, the seventh stanza follows: "Accept the cry of my little ones, that are altogether pure. It was He, the Infant of days, that could appease, O Lord, the Ancient of days. The day when the Babe came down, in the midst of the stall, the Watchers descended and proclaimed peace. May that peace be within all my streets, for all my offspring."

The central message of this first part of the hymn is that which is also expressed in most ancient icons of the Most Holy Mother of God. Christ is depicted in her arms not as a infant (it is not the case that the artists were incapable of naturalistic depictions of babies), but as merely a small adult. A depiction of the baby Jesus as a naturalistic infant would diminish His power. It would fail to symbolically convey that this baby is, nevertheless, the Almighty God. I am reminded of one of my handcrosses. Made in Jerusalem by Coptic Christians, this handcross is designed to use in confession. The handcross has two icons of the Mother of God, one on either side. On one side, there is a dark icon of the Mother and Child. The Mother holds her Child in her arms, but He holds a large sword (out of proportion with His Child's body). The Mother of God seems to be addressing the Child, interceding, convincing Him not to use that very formidable weapon. When the cross is turned over, on the other hand, there a beautiful, radiant and bright icon of the Mother of God. The sword is gone and the Child extends His hand in blessing.

Let us then, for now, move on to the second half of the hymn and to the image of the Divine Physician. This section begins in the 13th stanza, which begins with the words: There is a joy that is affliction, misery is hidden in it; there is a misery that is profit, it is a fountain of joys, in that new world." Ephrem continues to give an explicit example: "The happiness that my persecutor has gained, woes are hidden in it; therefore, I rejoice. The wretchedness that I have gained from him; happiness is concealed for me in it." In other words, pain, sorrow and suffering may be destructive poisons for those who are enemies of God, but those who are His friends experience the same things as medicine, which cures their passions and brings them to everlasting life. In this context, the couplet created by the 16th and 17th stanzas makes sense, "Thou, Healer of all, hast visited me in my sicknesses! Payment for Thy medicines, I cannot give Thee, for they are priceless." "Thy mercies in richness, surpass Thy medicines: they cannot be bought, they are given freely, it is by tears they are bartered."

As usual, St. Ephrem's use of these two images comprise very profound and insightful theological and spiritual messages. The most important of these messages is that suffering is not worthless. The corollary of this truth is: what human beings think is medicine is really nothing of the sort. Human medicine is directed towards the alleviation of suffering. The true and Divine medicine, on the other hand, is directed towards perfection in charity. True medicine may even CAUSE suffering, pain and sorrow, so that charity can grow. The greatest example of this is the Cross of Christ Himself. In it, we observe a sublime Divine Homeopathy wherein our true sufferings (our sins, passions and imperfections) are healed by His Suffering. We cannot buy God's medicines (mainly, our sufferings and trials), but we barter for them with our tears. This means that we cannot merit God's action in our life to make us perfect through charity, but we must continuously decide to cooperate with it by means of repentance. God sends us abundant medicine, but our response to it determines whether we will grow. We can accept our medicine or reject it. Drawing near the Good Shepherd, so as to be under the protection of His staff (the Holy Cross) isn't a seeking of refuge against pain and suffering. Instead, it is a protection against sin and, ultimately, death.

With this point, we arrive at the confluence of the teachings of St. Ephrem with the teachings of the other great saints of the Church, like St. Justin Martyr, St. Therese of Lisieux and many others. The meaning of reality is Christ. It is Logos, Who is the meaning and Who also imparts meaning. Christ, through the circumstances of the present moment, is leading us onward in the perfection of charity.

Духовна мережа розкинулася, щоб зловити всіх людей і все The Spiritual Net spread out to catch all people and all things

Улюблені брати у Христі, хвала, благословення і велика подяка Тому, Хто покликав Своїх Апостолів і зробив їх «ловця́ми людей». Сьогодні ми бачимо, як Він відкликав Своїх перших апостолів від їхніх сі́тей і почав, роблячи це, давати їм нові сіті, бо якщо необхідно використовувати сіті для ло́ву риби, чи не потрібно також використовувати сіті ловити душі людські? Але яка природа такої духовної мережі́? Подібно до того, як зовнішня сітка для риб складається зi зв’язків, сплетених воєди́но, так і духовна сітка складається з міцних зв’язків, які перевершують природу. З самого початку духовна сітка була розкинута в історії, природі та Святому Письмі, і тепер її потрібно взяти за краї́ та стягну́ти докупи, захопивши в пастку кожну людину, яка добре розуміє. Цією духовною мереже́ю є Євангеліє Ісуса Христа, свідчення Царства Небесного вже в цьому світі. Це присутність Христа скрізь і в усьому.

Beloved brethren in Christ, praise, blessing and abundant thanksgiving be to Him Who called His Apostles and made them "fishers of people." We see today the way that He called His first Apostles away from their nets and began, in so doing, to give them new nets, for if it is necessary to use a net to catch fish, is it not also necessary to use a net to catch the souls of human beings? But what is the nature of such a spiritual net? Just as the external fish net is made of bonds all woven together, so too is the spiritual net made of solid bonds that transcend nature. From the beginning, the spiritual net was spread out in history, nature and Scripture, and now it must be taken up by its edges and pulled together, trapping every person who understands in good will. This spiritual net is the Gospel of Jesus Christ, the evidence of the Kingdom of Heaven already in this world. It is the presence of Christ everywhere and in everything.

В іншому місці Євангелія від святого Матeя (13:47-53) Господь Ісус говорить нам, що Царство Небесне – це могутня сітка, закинута в море, яка збирає все на своєму шляху, не даючи жодної можливості втекти́. Ось опис мережі, яка була розкинута в історії, природі та Святому Письмі. Вонa поширенa в історії, тому що Христос є сенсом усієї людської історії. Він є його режисером і головним актором. Через віру ми знаємо, що Його плани зді́йснюються. Вонa поширенa в природі, тому що Христос є Автором усього, що існує; Він присутній у всьому через Свої знання та Свої сліди. Коли ми розуміємо речі навколо нас за допомогою нашого розуму, ми розуміємо Христа, тому що Він єдиний розумний. Вірою ми знаємо, що навіть вчені-атеїсти, коли вони розуміють закони та роботу Всесвіту, вони розуміють Христа (Слово Боже) через Христа. Духовна сітка також розкинута в Святому Письмі, тому що від початку, як і в самій історії, Христос є значенням Святого Письма в усіх його деталях. Усе в Святому Письмі сповнилося у Христі.

Elsewhere in the Gospel According to Saint Matthew (13:47-53), the Lord Jesus tells us that the Kingdom of Heaven is mighty dragnet, cast into the sea, which collects everything in its path, suffering nothing at all to escape. Here is the description of the net, which has been spread out in history, nature and Scripture. It is spread out in history, because Christ is the meaning of all of human history. He is its Director and primary Actor. By faith, we know that His designs are being accomplished. It is spread out in nature, because Christ is the Author of everything that exists; He is present in all things by His knowledge and His vestige. When we understand the things around us by the use of our minds, it is Christ that we understand, because He alone is intelligible. We know by faith that even atheist scientists, when they understand the laws and workings of the universe, they are understanding Christ (the Word of God) by means of Christ. The spiritual net is also spread out in Scripture, because from the beginning, just as with history itself, Christ is the meaning of the Scriptures in all their details. Everything in Scripture is fulfilled in Christ.

Це опис духовної мережі Євангелія. Сьогодні через Своє Втілення та через покликання Святих Апостолів Христос починає затягувати сіті. Вонa все збере. Взагалі нічого не втече́. Навіть вороги Бога будуть зібрані в цю велику сітку. Наприкінці цього віку, коли все буде зібрано в сіті Царства Небесного, Сам Господь забере з сіті все і всіх, хто гідний, і дасть їм повноту Царства. З іншого боку, те, що нічого не варте, Його вороги, як демони, так і люди, будуть відкинуті, навіки викинуті у зовнішню темряву, Пекло, створене ними самими.

This is the description of the spiritual net of the Gospel. Today, through His Incarnation and through the calling of the Holy Apostles, Christ begins to draw the net together. It will collect everything. Nothing at all will escape. Even the enemies of God will be gathered up in this great net. At the end of this age, when everything has been gathered into the Kingdom of Heaven's net, the Lord Himself will take everything and everyone that is worthy from the net and give them the fullness of the Kingdom. That which is worthless, on the other hand, His enemies, both demons and men, will be discarded, eternally cast off into the outer darkness, the Hell of their own making.

Але, любі брати і сестри у Христі, якщо ми є свідками перемоги Христа в нашому світі, якщо сітка Його Царства збирається докупи своїми края́ми, то чому, здається, ми бачимо, як зло перемагає навколо нас. Чому здається, що світ стає все гіршим і гіршим. Це лише перспектива, зумовлена ​​нашою позицією. Коли сітка стягується, що відбувається з усіма речами, які потрапили в неї? Всі вони стають все ближче і ближче один до одного. Таким же чином мережа все ближче й ближче наближає нас до зла цього віку. Подібно до того, як бур’яни́ ростуть усе ближче й ближче до пшениці в міру того, як триває вегетаційний період і наближаються жнива, ми також опиняємося в оточенні найбільшого зла — демонічних речей, про які попередні покоління навіть не могли уявити. З огляду на необхідність, яку нав’язує сітка Євангелія Ісуса Христа, ми повинні протистояти всім цим злам, яких не знали попередні покоління християн. Ми повинні бути готові до найбільших спокус, тому що наша вірність Царю́ Христу не повинна похитну́тися. У міру того, як сітка все більше і більше стягується, вороги Бога стають все більш обмеженими, і вони кидаються насильством у марній спробі звільнитися від Божої сили, що оточує. Ми повинні бути сильними в благодаті Господа Ісуса проти всіх нападів, які мають прийти.

But, beloved brothers and sisters in Christ, if we are witnessing the victory of Christ in our world, if the net of His Kingdom is being gathered together by its edges, then why do we seem to see evil winning all around us. Why do we seem to see the world getting worse and worse. This is only a perspective caused by our position. As a net is drawn together, what happens to all the things trapped within it? They all get closer and closer to one another. In just the same way, the net is bringing us into closer and closer proximity with the evils of this age. Just as the weeds grow closer and closer to the wheat as the growing season goes on and the harvest approaches, we also find ourselves surrounded by the greatest of evils-- demonic things that previous generations could not even have imagined. By the necessity forced upon by the net of the Gospel of Jesus Christ, we must face all these evils that previous generations of Christians had not known. We must be ready for the greatest temptations, because our allegiance to Christ the King must not waver. As the net becomes more and more drawn together, the enemies of God become more and more constrained, and they lash out in violence in a vain attempt to free themselves from God's encircling power. We must be strong in the grace of the Lord Jesus against all the attacks, which must come.

Подібно до того, як мережа працює ззовні через історію, природу та Священне Писання, так само вона працює всередині нашого власного розуму та серця. Про це говорить нам святий апостол Павло. Він описує спосіб, яким кожна думка повинна бути полоненою Христом (2 Кор. 10:5). Він каже нам: «Брати, все, що правдиве, що почесне, що справедливе, що чисте, що миле, що милостиве, якщо є якась досконалість, якщо є щось гідне похвали, думайте про це. Чого ви навчилися, і прийняли, і чули, і бачили в мені, те робіть, і Бог миру буде з вами». Амінь! Звернути свої думки на Христа — це єдиний спосіб мати мир у цей лихий вік.

Just as the net works externally through history, nature and Scriptures, so does it also work internally in our own minds and our hearts. It is the Holy Apostle Paul, who tells us this. He describes the way that every thought must be brought into captivity to Christ (2 Cor. 10:5). He tells us: "Brothers, whatever is true, whatever is honorable, whatever is just, whatever is pure, whatever is lovely, whatever is gracious, if there is any excellence, if there is anything worthy of praise, think about these things. What you have learned and received and heard and seen in me, do; and the God of peace will be with you." Amen! To have our minds on Christ is the only way to have peace in this evil age.