Два конкуруючі джерела води Two competing sources of water

 

Євангельське читання, яке ми чуємо щороку в п’яту неділю Пасхи, зосереджено на темі Таїнства Хрещення, як і читання про розслабленого, яке ми чули минулого тижня.

The gospel reading which we hear every year on the fifth Sunday of Pascha is centered on the theme of the Sacrament of Baptism, just like the reading about the Paralytic, which we heard last week.

Читання минулого тижня дало нам складну і насичену ілюстрацію нашого людського життя в цьому грішному світі. Там ми побачили п’ять портиків, які представляють п’ять почуттів людського розуму, тому що почуття є входами або воротами до нашого розуму. Там, серед цих п’яти входів, ми побачили басейн Ветесди, який представляє сам розум, який має бути спокійним і нерухомим, щоб він міг ідеально віддзеркалювати Небеса. Незважаючи на це, ми бачимо купальню та її ворота, заповнені щільним натовпом хворих людей, що вказує на те, як наш розум і почуття постійно зайняті пристрастями та хворобливими думками, які вони породжують. Незважаючи на те, що наші розуми постійно зайняті таким чином, час від часу Небо все одно посилає нам натхнення та особливу благодать, але це марно і некорисно для нас через те, як наш розум переповнений нашими гріхами. Проте Христос приходить до нас у всій Своїй силі. Навіть натовп не може зупинити Його. Він приходить до нас і зцілює в нас те, що найбільше потребує зцілення. Раптом, завдяки силі Христа, ослаблення, спричинене натовпом наших гріхів і злих думок, стає засобом до чесноти та спасіння. Спокуси, які ми зазнаємо через наші гріхи та пристрасті, стають нам корисними.

Last week's reading gave to us a complex and crowded illustration of our human life in this fallen world. There we saw the five porticoes, which represent the five senses of the human mind, because the senses are entrances or gates to our mind. There among these five entrances, we saw the pool of Bethesda, which represents the mind itself, which is meant to be calm and still, so that it can perfectly reflect Heaven. Nevertheless, we see the pool and its gates thronged about by a dense crowd of sick people, signifying the way that our mind and senses are continually occupied by the passions and the sick, diseased thoughts that they engender. Despite the fact that our minds are continually occupied in this way, from time to time, Heaven still sends us inspiration and special grace, but it is useless and unprofitable in us because of the way that our minds are thronged by our sins. However, Christ comes to us in all His power. Even the crowd cannot deter Him. He comes to us and heals within us whatever is most in need of healing. Suddenly, because of the power of Christ, the debilitation caused by the throng of our sins and evil thoughts becomes a means to virtue and salvation. The temptations we suffer, because of our sins and passions become profitable to us.

У сьогоднішньому євангельському читанні ми бачимо інший аспект Таїнства Хрещення. Знову ми маємо водойму в центрі зображення. Замість купальні Ветесда ми маємо криницю Якова. І тут криниця є образом розуму. Звідки ми це знаємо? Тому що це послідовний образ у всьому Святому Письмі. Наприклад, у Книзі Приповідок ми читаємо: «Задум у серці людини, як глибока вода, але людина розумна вичерпає її», і, подібно, в іншому місці читаємо: «слова уст людини — глибокі води; джерело мудрості — це бурхливий потік». Тут ми маємо опис тих самих двох видів води, який дається нам в Євангелії. Контраст досить чіткий: з одного боку, людська думка складна, невиразна (як вода в криниці, захована під землею); в той час як, з іншого боку, Божі цілі та Його благодать схожі на текучий фонтан або бурхливий потік. Вони знаходяться на поверхні землі, їх добре видно (відро, яким їх витягують, не зникає в темряві), і вони мають чіткий напрямок, оскільки стікають вниз і дають життя землі навколо.

In today's gospel reading we see a different aspect of the Sacrament of Baptism. Once again, we have a body of water at the center of the image. In place of the pool of Bethesda, we have Jacob's well. Here again, the well is an image of the mind. How do we know this? Because this is a consistent image throughout the Scriptures. For example, in the Book of Proverbs we read: "The purpose in a man’s heart is like deep water, but a man of understanding will draw it out," and, similarly, another place reads: "the words of a man's mouth are deep waters; the fountain of wisdom is a gushing stream." Here we have a description of the same two kinds of water, which is given to us in the gospel reading. The contrast is fairly clear: on the one hand, human thought is complicated, obscure (like the water of a well, hidden underground); while, on the other hand, God's purposes and His grace are like a flowing fountain or a gushing stream. They are on the surface of the ground and can be clearly seen (the bucket used to draw them does not disappear into darkness), and they have clear direction, as they flow down and give life to the earth around them.

Самарянка в сьогоднішньому Євангелії, свята Фотинія, стоїть за кожного з нас. Вона звикла черпати воду з глибокої криниці. Іншими словами, вона звикла отримувати відповіді на труднощі та проблеми свого життя у власному розумі, вважаючи, що її власні думки та почуття є для неї джерелом життя. Якою б не була її біда, вона думає, що зможе її розібрати, вона може її виправити. Її довгі витягування з глибокої криниці власних думок і почуттів призвели до п’яти невдалих шлюбів, які є символом п’яти головних пороків: гордості, жадібності, несправедливості, гніву та нестриманості. Без благодаті Христа це все, що ми можемо взяти з криниці нашого власного розуму, тому що це все, що є в нас, так само, як говорить нам Євангеліє від Івана: «Коли Ісус був в Єрусалимі на Пасхальне свято, багато хто увірував у Його ім’я, коли побачив ознаки, які Він чинив, але Ісус не довірив Себе їм, тому що Він знав усіх людей і не мав потреби, щоб хтось свідчив про людину, бо Він Сам знав, що було в людині. " Коли Господь Ісус каже самарянці, що Він відчуває спрагу, і просить її напитися, Він висловлює ту саму ідею, що й коли сказав «Я спраглий» на хресті. Він прагне, тобто бажає взяти наші страждання на Себе і замість них дати нам «Живу воду». Жива Вода - це справжнє життя, яке вирує сама по собі, на поверхні землі, і стікає струмком, що дає життя нам і дає життя світу навколо нас. Хоча ця Жива Вода виходить зсередини нас, із Джерела, закладеного в нас Таїнством Хрещення, вона не походить від нас. Воно походить від Христа, Який перебуває в нас завдяки нашому Хрещенню. Це схоже на випадок ізраїльтян під час Виходу, які сорок років блукали в пустелі. Поки вони блукали цією пустелею, вони пили воду, яка чудесним чином витікала зі скелі. Вода завжди була доступна для них, тому що скеля слідувала за ними, коли вони рухалися пустелею. Саме святий апостол Павло говорить нам, що цією скелею був Христос.

The Samaritan woman in today's gospel, St. Photini, stands for every one of us. She is used to drawing water from a deep well. In other words, she is used to deriving answers for her own life's difficulties and struggles from her own mind, thinking that her own thoughts and feelings are the source of life for her. Whatever her trouble, she thinks that she can figure it out, she can make it right. Her long draughts from the deep well of her own thoughts and emotions have led to five unsuccessful marriages, which are a symbol of the five primary vices: pride, avarice, injustice, anger and intemperance. Without the grace of Christ, this is all that we are capable of drawing from the well of our own minds, because these things are all that is in us, just as the Gospel of John tells us: "When Jesus was in Jerusalem at the Passover feast, many believed in His name when they saw the signs which He did, but Jesus did not trust Himself to them, because He knew all men and needed no one to bear witness of man, for He Himself knew what was in man." When the Lord Jesus tells the Samaritan woman that He is thirsty and asks her for a drink, He is expressing the same idea as when He said "I thirst" on the Cross. He is thirsty, that is desirous, to take our sufferings on Himself and, in their place, to give us "Living Water." The Living Water is true life, bubbling up on its own, on the surface of the ground, and running down in a stream, which gives us life and gives life to the world around us. Even though this Living Water comes from within us, from the Source founded in us by the Sacrament of Baptism, it does not come from us. It comes from Christ, Who dwells within us by virtue of our Baptism. This is similar to the case of the Israelite people during the Exodus, who were wandering in the desert for forty years. While they wandered in this desert, they drank water that miraculously streamed out of a rock. The water was always available to them, because the rock followed them as they moved through the desert. It is the Holy Apostle Paul who tells us that this rock was Christ.

Ми охристилися в Христа, але всі ми маємо свободу волі. У нашій свободі ми маємо подібну дилему до тієї, яку мала свята Фотінія. У нас є два конкуруючі джерела «води». У нас є «глибока криниця» власних думок і бажань. Воно таємне, приховане і заплямоване нашими гріхами та пристрастями. З іншого боку, ми маємо в собі Живу Воду Христа, яка б’є в нас, породжуючи чесноту, роблячи нас подібними до Христа в наших думках і вчинках. За допомогою молитви ми повинні прагнути використовувати Живу Воду Христа як джерело нашого життя, а не забруднену, глибоку криницю наших власних розрахунків і бажань.

We have been baptized into Christ, but we all have free will. In our freedom, we have a similar dilemma to the one St. Photini had. We have two competing sources of "water" within us. We have the "deep well" of our own thoughts and desires. It is secretive, hidden and tainted by our sins and passions. On the other hand, we have the Living Water of Christ within us that is welling up in us, producing virtue, making us like Christ in our thoughts and actions. Through prayer, we must seek to use Christ's Living Water as the source of our life, rather than the polluted, deep well of our own calculations and desires.

 

Devotion to the Holy Spirit in the life of the Church-- not as absent as we might suppose (An Allocution the the Legion of Mary)

 

Today is the final day that we will concentrate on offering commentary on the Legionary Promise. In this last section, I will focus on the theme of devotion to the Holy Spirit, since the handbook points out explicitly that the Promise is directed to the Holy Spirit, but that devotion to the Holy Spirit has never developed to the extent that one would expect in the life of the Church.

My hypothesis for why the devotion to the Holy Spirit has not appeared as one would expect in the Church's shared experience is somewhat different from that offered by the handbook. I would venture to say that devotion to the Holy Spirit is indeed present in the Church and fully developed, and yet is somewhat hidden in an analogous way to the hiddenness of the Holy Spirit. It is, after all, the Lord Jesus Himself Who compares the Spirit to the wind. You can feel it, but you cannot know where it comes from or where it goes, and so it is with everyone who is born of Him through baptism.

Devotion to the Holy Spirit is fully present in the Church through devotion to the Most Holy Mother of God. As we said in the first part of this commentary some weeks ago, although she is not God, she is the Temple of God. The One Who dwells in her is God Himself, worthy of worship. As King David says in the fifth psalm: "I bow down before your Holy Temple, filled with awe."

Furthermore, just as we see in the Old Testament that the Lord God acted in His Holy Temple, making "the Tower of David" to be the source of blessing and grace for the entire nation, so too, under the New Law, the Most Holy Mother of God, or rather, the Holy Spirit acting in her, has become the mother of every virtue in the Christian life. It is the Mother, who works assiduously to conform her other children to the Son of God, her Firstborn. We read confirmation of this in the Apocalypse of St. John the Theologian that tells us that the Dragon, when he was unable to continue to make war directly on the Son of God and His Most Holy Mother, turned his attention to the destruction of her "other children," those who believe in the name of Jesus. Nevertheless, the Woman (as she is eschatological termed in the Apocalypse, recalling to us the promise given to us by God in the third chapter of the Book of Genesis) and her children are given a safe place of rest in the desert, foretelling to us that the Church would be saved from destruction by the monastic life, and that each of us is protected and mystically formed anew through the cultivation of our interior life in communion with the Lord Jesus and His Holy Mother.

I recall the example of a married couple from long ago. Both of them had succumbed to the worst of temptations in their common life: to introduce bitterness and resentment into their relationship. Both had justified and reasonable grievances against the other. Each pointed a finger at the other and said: he or she must change. But brothers and sisters, changing other people does not work. We can only change ourselves. We must all be interiorly converted through the action of the Holy Spirit. Ultimately, I convinced them that their problems were an invitation to "work on themselves," to grow in virtue to become more like the Son of God, Who is virtue. Through the grace of the Holy Spirit and the mediation of the Most Holy Mother of God, they changed themselves interiorly, not only to the benefit of one another, but to the benefit of countless others, who experience the love of God through them.

Yes, I consider it self-evident that most of the devotion to the Holy Spirit of God in the Church is directed to the Most Holy Mother of God as the Temple in which He dwells. It the Lord Jesus Himself, Who came forth from her, Who has established and promoted this devotion when He made His Mother our mother also. The power of this devotion is transformative, in fact, deifying, because it works visible, miraculous, interior change, changing each and every human being who is docile to its action into the Son of God. So often we don't grow, we don't change, because we feel that we are justified in our state (my anger is justified; my impatience is perfectly reasonable), and we think that to grow and change would in some respect justify those against whom we have grievances. It would somehow give them a pass. In this way, we are not docile to the action of the Spirit of God. We cannot blame God for our stunted shape. But when we turn to God, when we change our hearts, cooperating with the Holy Spirit through the mediation of the Mother of God, every obstacle is removed, and Christ is formed in us to the glory of the Father.

МЕТА ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ THE PURPOSE OF HUMAN LIFE

 Мета людського життя—любити Бога, і служити й поклонятися Йому під час цього життя, і зазнавати втіхи від Його присутности навіки у наступному житті.  Але, часто наші серця вибирають, щоб любити менші, сучасні, добрі речі, замість того, щоб любити Бога—безмежне й вічне добро, бо ми маємо паденну, гріховну природу.  Отже, ми страждаємо через духовний параліч, щоб не йти до того безмежного добра.  Наприклад, між людьми пізнаємо три різні групи.  Скільки люди вірують, що найбільше добро є грошима. Ця ідея скеровує до скупости.  Інші вірують, що найбільше добро є задоволення, яке скеровує до обжерливости й хтивости. Та інші вірують, що найбільше добро є силою й владою, яке скеровує до гордости й гніву.  Всі ці пороки демонструють акумуляцію, бо їхні жертви нагромаджують всі сорти речей: одіж, автомобілі, електронні при́лади, і це нагромадження скеровує до більшого й більшого апетиту тому, що мета акумулації більше не є достатністю.  Цей більший й більший апетит стається пороком, бо він поневолює жертву паралічем у злобі.  Господь говорить про цей духовний параліч у пророцтві Пророка Єреми: «Подвійний бо злочин учинив народ мій: покинули мене, джерело води живої, і повикопували собі ко́панки, копанки діряві, що води не держать.» Коли ми вибираємо наслідувати менші добрі речі, замість цього, щоб любити Бога, як найвище добро, ми покинемо джерело води живої, заради копанки, що води не держить. Ми обмінюємо те, що може дати нам життя, на те, що виносить наше життя. 

     Сьогодні, у Євангелії, ми чуємо оповідання про чоловіка, який чекав, коли зрушиться вода, бо він бажав оздоровлення від води, яку час від часу ангел Господній заколочував.  Але він зустрів Джерело Води Живої, Який оздоровляв його божественною силою.  Тим самим способом, ми часто шукаємо мир і життя у інших сучасних речах, але ми тільки знайдемо дійсне значення нашого людського життя у Бозі так, як Пророк і Цар Давид Богові каже: «в Тебе джерело життя, у твоїм світлі побачимо світло.» Христос наш Бог є Джерелом Води Живої; якщо ми бажаємо пити цю животворящу воду, тоді ми мусимо боятися Бога і наслідувати Його заповіді, бо Книга Приповідок каже: «Господній о́страх—джерело життя, щоб уникати сітей смерти.» Звичайно, це означає, що ми повинні залишити нашу любов до сучасних, світових речей, і приймати дійсну орієнтованість до них. Сучасні й світові речі—не важливі. Вони не є необхідними тому, що ці речі нам служать, щоб ми служили Богові. Коли ми починаємо думати, що ці речі –необхідні, тоді ми служимо їм, замість Бога, Який їх сотворив.

     Коли ми губимо щось, або особа чи випадок позбавляє чогось, тоді ми повинні визначати нашу прихильність до сучасних і світових речей. Можна говорити з Святим Йовом: «Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім’я Господнє буде благословенне?» Якщо так, ми маємо покору, яка –необхідна, щоб наслідувати Господа Ісуса. Якщо ні—якщо ми сталися сердитими або сумни́ми заради цих випадків—ми мусимо робити тяжко, щоб рости у чесноті.  Якщо, ми чуємося сумні або сердиті заради наших випадків, тоді ми потребуємо молитися згідно способу Святого Йова, хоча наші слова не згоджуються з нашими чуттями, бо цим способом ми робимо звичкою.  Зрештою, наші негативні чуття будуть стихати, але звичка буде залишатися, як постійна частина нашого характеру.  

 

The purpose of human life is to love, serve and worship God in this life, and to enjoy His presence everlastingly in the next.  But our hearts very often choose to love lesser, temporary goods, instead of loving God, the infinite and eternal good.  This is the case because we have a fallen, sinful nature.  Therefore, we suffer a kind of spiritual paralysis that prevents us from making progress toward the ultimate Good.  For example, it is possible to recognize three groups among human beings.  Some believe that the greatest good is money.  This idea leads to avarice.  Others believe that the greatest good is pleasure, which leads to gluttony and lust.  Still others believe that the greatest good is power and authority, which in turn engenders anger and pride.  All of these vices demonstrate accumulation, since their victims collect all sorts of things: clothing, cars, electronic devices, etc.  This accumulation leads to a greater and greater appetite, since the purpose of the accumulation is no longer sufficiency.  This greater and greater appetite becomes a vice, since it enslaves its victim in a paralysis of evil.  The Lord speaks about this spiritual paralysis in the prophecy of Jeremiah: “My people have committed two evils: they have forsaken me, the fountain of living waters, and hewed out cisterns for themselves, broken cisterns that can hold no water.” When we choose to follow lesser goods, instead of loving God as our highest Good, we forsake the fountain of living water for cisterns that do not hold water. We exchange that which is able to give us life, for that, which takes away our life.

     Today in the Gospel, we heard the story concerning the man, who was waiting for the water to be stirred up, since he desired a cure from the water. From time to time an angel of Lord descended and stirred it up. But, he met the Fountain of Living Water, Who cured him by His divine power.  In just the same way, we often seek peace and life in other temporary, passing things, but we will only find the true meaning of our human life in God, just as the Prophet and King David says: “In You is the fountain of life, and in Your light we see light.” Christ our God is the Fountain of Living Water; if we desire to drink of this life-giving water, then we need to fear God and to follow His commandments, as the Book of Proverbs tells us: “The fear of the Lord is a fountain of life, so that one may escape the snares of death.” Naturally, this means that we must abandon our love for temporary, passing, worldly things, and accept the proper orientation towards them.  Passing, worldly things are not important. They are not necessary, because these things serve us, so that we can serve God.  When we begin to think that these things are necessary, then we serve them, instead of the God Who made them.

     When we lose something, or a person or circumstance deprives us of something, then we should assess our attachment to passing, worldly things.  Can we pray with St. Job: “The Lord gave, and the Lord took away. Blessed be the Name of the Lord?” If so, we have the resignation that is necessary to follow the Lord Jesus.  If not—if we become angry or sad on account of these circumstances—we must still work very hard to grow in virtue.  If we yet feel sad and angry on account of our circumstances, then we still need to pray according to the manner of St. Job, even though our words do not agree with our feelings, for in this way we are building a habit.  Eventually, our negative feelings will abate, but the habit will remain as a permanent part of our character.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Communion with the Most Holy Mother of God as Temple of the Holy Spirit (An Allocution to the Legion of Mary)

In the last section of this commentary, we saw how, at the beginning of the Legionary Promise, we call upon the All-Holy Spirit to descend upon the person of the legionary and make qualitative and quantitative changes within that person. We discussed the meaning of prayers that are of this "epicletic" nature, as well as the way that the Most Holy Mother of God became the perfect dwelling of the Holy Spirit to the extent that there was a moral union between her person and the Divine Person of the Spirit.

All of this is an introduction to the second paragraph. In this second paragraph of the Promise, we see mentioned the specific qualitative and quantitative changes that are being sought by the Spirit's activity. Here we see an important parallelism between the epicleses of the Divine Liturgies of the Church, the prayers of blessing modeled upon them and the text of the Promise. In all these cases we are asking for a transformation of sorts. In the first case, the epiclesis of the Divine Liturgy is asking for the transformation of the gifts into the Body and Blood of the Lord Jesus. In the second case, the prayer is asking for ordinary things to be transformed into vehicles of the grace of the Holy Spirit. Here, in the last case, the individual legionary is asking that he or she be transformed into one, who is in union with the Most Holy Mother of God. Put into more precise theological language, we are each, individually, asking to attain through the grace of the All-Holy Spirit a moral union with the one, who has a perfect moral union with the Spirit.

Last time, in the context of the first paragraph of the Promise, we had the opportunity to meditate on the way that the Most Holy Mother of God is overshadowed by the Holy Spirit, just as we see the Spirit fill the Temple at its completion in the days of Solomon. The similarity of the terms of the two accounts is deliberate. The Most Holy Mother of God becomes the Holy Spirit's living Temple. In her is the Cherubimic Throne upon which the Lord of Hosts rests. In the fourth chapter of the Gospel According to Saint John, the Lord Jesus foretells to the Samaritan Woman that the day is coming when the Lord will rightly be worshipped neither on the mountain in Samaria (Gerizim), nor in the Temple in Jerusalem (He leaves the question open, I believe deliberately, whether the Father was ever rightly worshipped in the Second Temple). He tells the Samaritan Woman that the Lord is now to be worshipped "in Spirit and in truth." This is not to say that there is no Temple, but only that there is no Temple that is confined to any particular place. No, there is a Temple, a spiritual Temple, that all who believe have equal access to, because it exists in Heaven. In his Apocalypse, the Holy Apostle John the Theologian tells us that he witnesses the New Jerusalem coming down out of Heaven from God. In his description of the new Holy City, he goes on to say that the city has no Temple, for the Lord God and the Lamb were its Temple. Yet, this is equivalent to saying that the entire city is a Temple. The Most Holy Mother of God is this Temple.

In the Old Testament, despite the fact that the Holy Spirit descended and filled the Solomonic Temple, overshadowing it to the extent that the priests were not even able to minister for a time, there are also accounts of certain individual persons being similarly filled with the Holy Spirit. We have vivid accounts of the Lord's Spirit filling both kings and prophets, for example. The equivalent of this in the New Law is much more universal and enduring, for while the Holy Spirit has descended and filled the Church, nevertheless, the anointing of the Holy Spirit can be seen in gifts and charisms in all the individuals in the Church, and even in certain persons beyond its known boundaries.

Putting the prayer of the Promise into the terms and categories of the individuals, who received a special outpouring and indwelling of the Holy Spirit in the time of the Old Law, we can see that we are asking for the Divine Grace to put us into a disposition of constant union with and orientation towards the Temple. This is surely what the Psalmist is praying for, when we read: "One thing only do I seek: to dwell in the house of the Lord all the days of my life." Obviously, no one, not even the priests, literally, physically dwelt in the House all the time. No, the text is talking about a desire for constant union with the Divine Presence. In the same way, through the Promise, the legionary is beseeching the Holy Spirit, for the love of the Lord Jesus Christ, to be habitually, intellectually united with the Most Holy Mother of God (for her desires to be my desires, her aspirations, my aspirations; her virtues, my virtues). In other words, we are seeking to love the Lord Jesus with the same love with which His Most Holy Mother loves Him. Even though this is a human love, it is amplified by the Holy Spirit to be worthy of its object. To love is to will the good. God wills the good of human beings all-powerfully, all-knowingly and all-compassionately. There is obviously no proportion between the love that God has for us and the love that we return to God. Yet, union with the Most Holy Mother of God, because of her union with the Holy Spirit, makes it possible for creatures to will the good of God in proportion to His love for us.

Поховання Господа Ісуса: наслідування святого Йосифа The Burial of the Lord Jesus: Emulating St. Joseph

 

Розповідь, яку ми маємо з Євангелія від Святого Марка щодо поховання Господа Ісуса, показує нам дії святого Йосифа з Ариматеї методичними кроками. Св. Йосиф шукає від Пилата тіло Ісуса; він купує плащаницю; він загортає тіло в плащаницю; потім, нарешті, він кладе тіло в могилу, висічену зі скелі. Ці кроки показують нам людину, яка з великою відданістю та пошаною виконує те, що є однією з традиційних Тілесних Справ Милосердя, а саме, ховає померлих.

The account that we have from the Gospel According to Saint Mark concerning the burial of the Lord Jesus shows us the actions of the St. Joseph of Arimathea in methodical steps. St. Joseph seeks the body of Jesus from Pilate; he buys a shroud; he wraps the body in the shroud; then, finally, he lays the body in tomb hewn from the rock. These steps show us a man, who, with great devotion and respect, fulfills what is one of the traditional Corporal Works of Mercy, namely, to bury the dead.

Про ці дії святого Йосифа ми маємо яскраве нагадування на кожній Божественній Літургії, оскільки Великий Вхід символізує похоронну процесію Господню. Приготовані дари на проскомидійнику – це ікона Господнього Тіла, яку з благочестям і любов’ю несуть у процесії до Його гробу, Святого Вівтаря. Коли священик кладе дари на жертовник, він промовляє ті самі слова, що й сьогоднішній тропар: «Благородний Йосиф зняв з дерева пречисте тіло Твоє і, загорнувши в чисту плащаницю, положив його в новому гробі». Після цього двері і завіса іконостасу зачиняються, символізуючи те, що гробниця була закрита і запечатана. Мабуть, надії не залишилося. Адже люди не повертаються з мертвих.

We have a vivid reminder of these actions taken by St. Joseph in every Divine Liturgy, since the Great Entrance represents the burial procession of the Lord. The prepared gifts on the proskomediynyk are the icon of the Lord's dead body, which are borne in procession with devotion and love to His tomb, the Holy Altar. When the priest puts the gifts on the altar, he says the very same words as today's tropar: "The noble Joseph took down Your most pure body from the tree and, wrapping it in a clean linen shroud, He laid it in burial in a new tomb." After this, the doors and curtain of the iconostas are closed, representing the fact that the tomb was closed and sealed. Apparently, no hope remains. After all, people don't come back from the dead.

Подумки спостерігаючи за діяннями святого Йосифа, ми повинні пам’ятати загальне правило, яке знаходимо в двадцять п’ятому розділі Євангелія від Матея, а також в інших місцях: ми служимо Христу, Господу нашому, коли служимо іншим. Як кожен із нас може наслідувати відданість і любов святого Йосифа, коли він піклується про тіло Господа Ісуса?

Observing the actions of Saint Joseph in our mind's eye, we should remember the general rule that we find in the twenty-fifth chapter of the Gospel According to Saint Matthew, as well as in other places: we serve Christ our Lord when we serve others. How can each of us emulate the devotion and love of Saint Joseph as he cares for the body of the Lord Jesus?

Перш за все, нам може бути корисно пам’ятати, що Церква є Містичним Тілом Господа Ісуса. Це Містичне Тіло вже не мертве, а воскресле до нетлінного життя. Кожен із нас, хто охрещений у Христа, має частку в цій священній тотожності. Так ми співаємо в пасхальному каноні: «Вчора з Тобою похований, Христе, сьогодні ж воскресаю з Тобою, Вчора з Тобою розп’явся я, Спасе, тепер прослав мене з Тобою в Царстві Твоїм». Таким чином, ми бачимо, що, оскільки Церква є Містичним Тілом Христа, коли ми служимо Церкві, ми служимо Христу.

First of all, it might be helpful for us to remember that the Church is the Mystical Body of the Lord Jesus. This Mystical Body is no longer dead but risen to imperishable life. Each of us, who is baptized into Christ has a share in this sacred identity. It is thus that we sing in the Paschal Canon: "I was buried yesterday with You, O Christ; but today I rise, resurrected with You. Yesterday, I crucified myself with You, O Savior. Now glorify me with You in Your Kingdom." Thus, we see that, since the Church is Christ's Mystical Body, when we serve the Church, we serve Christ.

Ми бачимо, що ми наслідуємо святого Йосифа, перш за все, тихо і непомітно: ми служимо Христові в Його містичному Тілі, коли ми Його шукаємо. Подібно до того, як святий Йосиф пішов до Пилата шукати тіло Ісуса, ми повинні заснувати наше служіння Христу в Його Церкві на тому, щоб шукати Його щодня в молитві. Саме через молитовне життя ми виявляємо таку саму відданість і любов до Господа.

We see that we emulate Saint Joseph, first and foremost, in a quiet and inobtrusive way: we serve Christ in His Mystical Body when we seek Him. Just as Saint Joseph went to Pilate to seek the body of Jesus, we should found our service of Christ in His Church on seeking Him every day in prayer. It is primarily through a life of prayer that we show this same kind of devotion and love for the Lord.

Далі ми бачимо, що святий Йосиф купив полотняну плащаницю. Багато хто з нас у Церкві вірить, що й донині ми володіємо цією святою плащаницею. Ми бачимо його, як і чудотворний образ, який залишило на ньому чудо Воскресіння. Одна з речей, які ми можемо чітко побачити з цього полотна, це те, що це не звичайне простирадло. Це дуже дороге́, витончене полотно. Іншими словами, навіть якщо святий Йосиф був дуже багатим, покупка цього полотна включала значну жертву, принесену з любові до Господа Ісуса. Так само всі ми покликані Богом прино́сити значні жертви як знак любові до інших і до Церкви. Ми не повинні втомлюватися від щедрості, але щодня просити Господа збільшити нашу щедрість і нашу здатність любити. Перш за все, ми повинні пам’ятати, що любов без жертви не є справжньою любов’ю. Визначення любові полягає в бажанні добра. Ми насправді не хочемо добра, якщо це нам нічого не коштуватиме.

Next, we see that Saint Joseph bought a linen shroud. Many of us in the Church believe that we still possess this holy shroud even to this day. We can see it, as well as the miraculous image, which the miracle of the Resurrection left upon it. One of the things that we can clearly see from this shroud is that it is no common bedsheet. It is a very expensive, intricately woven, cloth. In other words, even if Saint Joseph was very wealthy, the purchase of this cloth entailed a substantial sacrifice, offered for love of the Lord Jesus. In just the same way, all of us are called by God to offer substantial sacrifices as signs of our love for others and the Church. We must not tire of generosity, but daily ask the Lord to increase our generosity and our ability to love. Above all, we should remember that love without sacrifice isn't real love. The definition of love is to will the good. We don't really will the good if it costs us nothing.

Святий Йосиф взяв цю дорогу́ плащаницю і загорнув у неї тіло Ісуса. Брати і сестри, нехай це буде символом нашої праці. Якою б не була наша робота, нехай візьмемо нашу роботу і загорнемо в неї тіло Господа Ісуса. Нехай Він буде в центрі всіх наших зусиль. Святий Павло закликає нас робити це, коли каже: «Усе, що ви робите, робіть це в Ім’я Господа Ісуса, прославляючи через Нього Бога Отця». Немає надійнішого засобу гідно оцінити всю нашу роботу, особливо найнеприємнішу, ніж «загорнути тіло Господа Ісуса» в неї, як у Його плащаницю.

St. Joseph took this expensive shroud and wrapped the body of Jesus in it. Brothers and sisters, let this be a symbol of our work. Whatever our work is, let us take our work and wrap the body of the Lord Jesus in that work. Let Him be at the heart of all our efforts. Saint Paul tells us to do this when he says, "Whatever you do, do it in the name of the Lord Jesus, praising God the Father through Him." There is no surer means to dignify all our work, especially the most unpleasant of tasks, than to "wrap the body of the Lord Jesus" in it as in His shroud.

Нарешті ми бачимо, що святий Йосиф поклав тіло Господа Ісуса в гробницю, висічену в скелі. Євангеліє від Святого Марка не говорить нам про це, але інші джерела підтверджують, що це була нова гробниця самого Святого Йосифа. Знову ж таки, це дуже значна жертва. Нову гробницю, висічену в скелі, було недешево. Святий Йосиф жертвує цю нову гробницю для Господа Ісуса. Ми наслідуємо святого Йосифа, коли всю свою працю, наші зусилля та засоби до існування, навіть усе, довіряємо Богові; ми віддаємо все в руки Бога з повною довірою та палкою вірою. Ми відкидаємо будь-яку спокусу турбуватися про результат будь-яких обставин, тому що ми знаємо Бога. Він несподівано перетворив найстрашнішу поразку і катастрофу в історії на найразючішу перемогу. Є впевненість, що Він це зробив. Він зробить те саме для кожного з нас, Його дітей. Пророк Давид у Псалмах чудово описує таїнство Воскресіння: «Тоді прокинувся Господь, немов від сну, як воїн, охоплений вином, і вразив ворогів Своїх ззаду, і навік їх посоромив». Ніхто не мріяв, що перемога можлива, але, як сказав Бог пророку Єзекіїлю: «Я обіцяв і виконаю». Ми можемо наслідувати святого Йосифа, коли виявляємо таку ж повну довіру та гарячу віру, коли кладемо все, навіть самих себе, до гробниці з Господом Ісусом. «Ті, хто помре з Ним, з Ним і царюватимуть».

Finally, we see that Saint Joseph laid the body of the Lord Jesus in the tomb hewn out of rock. The Gospel According to Saint Mark doesn't tell us this, but other sources confirm, that this was St. Joseph's own new tomb. Again, this is a very substantial sacrifice. It could not have been cheap to have a new tomb hewn out of rock. Saint Joseph sacrifices this new tomb for the Lord Jesus. We emulate St. Joseph when we take all our work, our efforts and livelihoods, indeed everything, and we entrust it all to God; we leave everything in the hands of God with complete trust and fervent faith. We reject every temptation to worry about the outcome of any of our circumstances, because we have the knowledge of God. He unexpectedly turned the worst defeat and catastrophe in history into the most astounding victory. It is a certainty that He did that. He will do the same for each and every one of us, His children. The Prophet David in the Psalms describes the mystery of the Resurrection in beautiful terms: "then the Lord awoke as if from sleep, like a warrior overcome by wine. He smote His enemies from behind and put them to everlasting shame." No one dreamed that victory was possible, but, as God told the Prophet Ezekiel: "I have promised, and I will do it." We can emulate Saint Joseph when we exercise the same complete trust and fervent faith, when we put everything, even our very selves, into the tomb with the Lord Jesus. "Those who die with Him will also reign with Him."

 

Ми працюємо разом з Христом, щоб впливати на прощення гріхів We work together with Christ to affect the forgiveness of sins

 

У сьогоднішньому Євангельському читанні ми чули, як Господь Ісус стверджує, що Він посилає у світ Святих Апостолів так само, як Бог Отець послав у світ Сина. Він каже: «Як Отець послав Мене, так і Я посилаю вас». Це коротке речення абсолютно насичене змістом, оскільки спонукає до роздумів над тим, як Отець послав Сина. Яким чином наше християнське покликання є таким же, як Отець, який посилає Сина у світ?

In the Gospel reading today, we heard the Lord Jesus affirm that He is sending the Holy Apostles into the world in the same way that God the Father sent the Son into the world. He says, "As the Father has sent me, so I send you." This short sentence is absolutely pregnant with meaning, because it invites a meditation upon the manner in which the Father sent forth the Son. How is our Christian vocation the same as the Father sending the Son into the world?

У різних місцях Євангелія від Івана Господь Ісус говорить про те, що Отець послав Його у світ. У цій великій місії Сина ми особливо помічаємо дві речі. По-перше, ми помічаємо, що це зовсім не схоже на місії, посольства та емісарів, які ми посилаємо в цьому житті. У цьому світі ми посилаємо місію, посольство чи емісара, коли самі не в змозі бути присутніми особисто. Таким чином, посол в іноземній країні, наприклад, є офіційним представником уряду, який він або вона представляє, але він або вона представляє цей уряд ЗА ЙОГО ВІДСУТНОСТІ. Подібним чином ми, люди, дозволяємо відбуватися речам, яким ми не можемо запобігти. Ці два споріднені випадки повністю відрізняються від Бога. Як ми знову і знову повторюємо в молитві, Бог «присутній всюди і все наповнює». Присутність посланців, таких як пророки, не є ознакою відсутності Бога. Це навпаки. Пророк є видимим знаком присутності Бога, а не Його відсутності. Таким же чином присутність Сина Божого у Втіленні є досконалим знаком Божої Присутності. Він буквально «з нами Бог». У кожну мить, коли Він був присутній тут, на Землі протягом Свого земного життя, Отець і Святий Дух також були присутні з Ним. Про це свідчить Сам Господь Ісус. Він каже нам: «Амінь, амінь, кажу вам, що Син нічого не може зробити Сам від Себе, але Він може робити тільки те, що Він бачить, що робить Отець». Він продовжує, кажучи, що ті, хто був свідком Його діл, побачать ще більші, і що Його учні з часом зроблять ще більше таких же чудес в Його Ім’я. Таким чином ми бачимо проілюстровану істину про те, що Отець і Святий Дух постійно присутні в роботі Христа, так само як Христос постійно присутній у справах, здійснених Церквою після Його Вознесіння на Небо. Це знову те, що ми читаємо в Євангелії від святого Матeя, коли Він обіцяє: «Ось Я з вами по всі дні аж до кінця віку».

In various places in the Gospel According to Saint John, the Lord Jesus speaks about the Father sending Him into the world. There are two things that we notice most especially about this great mission of the Son. Firstly, we notice that it is totally unlike the missions, embassies and emissaries that we send in this life. In this world, we send a mission, an embassy or emissary when we ourselves are not capable of being personally present. Thus, the ambassador to a foreign country, for example, is the official representative of the government that he or she represents, but he or she represents that government IN ITS ABSENCE. In a similar way, we human beings permit things to happen, which we cannot prevent. These two related cases are completely different from God. As we say again and again in prayer, God is "everywhere present and fills all things." The presence of emissaries like the prophets is not a sign of the absence of God. It is the opposite. The prophet is a visible sign of God's presence, not His absence. In this same way, the presence of the Son of God in the Incarnation is the perfect sign of God's Presence. He is literally "God with us." At every moment that He was present here on Earth during His earthly life, the Father and the Holy Spirit were also present with Him. It is the Lord Jesus Himself Who testifies to this. He tells us, "Amen, amen, I say to you, the Son cannot do anything of Himself, but He can only do what He sees the Father doing." He goes on to say that those who were witnessing His works would see even greater ones, and that His disciples, in due course, would do even a greater number of the same kind of miracles in His Name. In this way, we see the truth illustrated that the Father and the Holy Spirit are constantly present in the work of Christ, just as Christ is constantly present in the works done by the Church after His Ascension into Heaven. This is again what we read in the Gospel According to Saint Matthew, when He promises, "Behold, I am with you always, even to the end of time."

З усього цього ми бачимо, що наша праця, праця Церкви, є працею Христа. Він тісно працює в нас і через нас, щоб поширити Своє Царство та відвоювати душі від Своїх ворогів, які нищать душі. Що б ми не робили як Церква, Він є головним працівником. Справа не стільки в тому, що Він співпрацює з нами. Ми з Ним співпрацюємо. Цей урок дуже сильно дається нам в одній особливій чудотворній іконі Божої Матері. Це ікона «Всіх скорботних Радість». На іконі ми бачимо постать Богоматері, яка стоїть у центрі, але навколо неї стоять святі ангели, які одягають нагих, повчають невігласів, подають милостиню бідним, годують голодних. Саме Небо здійснює ці великі справи спасіння. Ми, глядачі, просто щасливі мати можливість брати участь у цих чудових речах. Коли ми, як Церква, виконуємо справи Церкви, ми є лише Його продовженням.

We can see from all this that our work, the work of the Church, is Christ's work. He is working intimately in us and through us to extend His Kingdom and reclaim souls from His soul-destroying enemies. Whatever we do as a Church, He is the primary worker. It is not so much that He is cooperating with us. We are cooperating with Him. This message is given to us very powerfully in one particular miraculous icon of the Mother of God. It is the icon known as "Joy of All Who Sorrow." In the icon, we see the figure of the Mother of God standing in the center, but arrayed around her are holy angels, who are clothing the naked, instructing the ignorant, giving alms to the poor, feeding the hungry. Heaven itself is accomplishing these great works of salvation. We, the onlookers, are simply privileged to be able to participate in these wonderful things. When we, as the Church, do the works of the Church, we are only an extension of Him.

Після того, як Господь Ісус проголошує: «Як Отець послав Мене, так і Я посилаю вас», Він дихає на них і проголошує їм суттєву та головну місію. Він дає їм частку Свого Святого Духа спеціально для того, щоб вони мали здатність прощати гріхи в Його Ім’я. Погляньмо очима на всі дивовижні чудеса Євангелія. Там можна знайти Господа Ісуса, який дарує зір сліпим, слух глухим, зцілює кульгавих, зцілює всілякі хвороби і навіть воскрешає мертвих. Дивлячись на всі ці чудеса, ми повинні усвідомити, що прощення наших гріхів навіть більше, ніж усі вони разом узяті. Це Його найбільша робота, якою Він ділиться з нами як зі Своєю Церквою. Усі ми беремо участь у владі нашої Церкви в Ім’я Христа прощати гріхи, тому що ми маємо владу приводити інших до Церкви, щоб отримати Боже прощення.

Now, after the Lord Jesus makes this pronouncement, "as the Father has sent Me, so I send you," He breathes on them and declares to them the essential and primary mission. He gives them a share of His Holy Spirit specifically so that they will have the ability to forgive sins in His Name. Let us cast our eyes on all the wondrous miracles of the Gospels. The Lord Jesus can be found there giving sight to the blind, hearing to the deaf, healing the lame, healing diseases of every kind, and even raising the dead to life. As we look upon all those miracles, we must realize that the forgiveness of our sins is even greater than all of them put together. This is His greatest work, which He is sharing with us as His Church. All of us share in our Church's power in Christ's Name to forgive sins, because we have the power to bring others to the Church to receive God's forgiveness.