Using Jesus' Evangelical Counsels to Simplify Our Lives

The evangelical counsels are called counsels because they are not precepts of the Lord but advice that He gives in particular areas that conduce to holiness. For example, the area of human sexuality is deeply affected by sin and death. The codes of canon law, taken as a whole, probably number some two thousand pages and two thirds of that is about marriage. Thus, it is easy to see the counsel in this particular area to be a simplification. In a similar, acquisitiveness is also a major problem in human life. We tend to neglect the important, weighty matters (related to the salvation of our souls) to attend to comparatively frivolous questions like amassing wealth for our retirements. Thus too, the evangelical counsel of poverty is seen as a simplification. Again, similarly, human willfulness is perceived to be a serious problem. Here again, the counsel of obedience can be seen as a simplification.

The Lord knows that if we are to succeed and cross the "ocean of this life" coming to everlasting life in the Kingdom of Heaven, He is going to have to make our salvation easier. He is going to have to simplify it for us. This is precisely what He is doing with the evangelical counsels. They may not be things that we can fully embrace in our lives, because of our particular state and the obligations that are incumbent on us because of our state. Nevertheless, we all should embrace them TO SOME EXTENT, and to whatever extent we do embrace them, we will find our lives wondrously and blessedly simplified. 

So, I asked myself, what is the best example of this perspective of the evangelical counsels as "simplification." Well, as I pondered that question, my thoughts ceaselessly came back to the life and story of one man, St. Alexius, who is called the Man of God, who died on 17 March 460. Alexius, according to his hagiography, was born into a wealthy Roman patrician family. When he grew to be marriageable age, his father arranged for him to be married to a virtuous Christian woman from another patrician family. The day of the wedding came, they were married, but Alexius apparently excused himself from the table and celebration and... disappeared. No one had any idea what had happened to him. In fact, he had fled from his father's house and his city. He lived the next eighteen years in a Syrian monastery. Then, in the course of a failed attempt to go on pilgrimage to a shrine somewhere else in the Mediterranean world, his ship was blown off course and, after a series of adventures and misadventures finally came to Rome. Living in Rome as a beggar, he was recognized as a holy man and was taken in by his own parents and his bride, who had continued to live with his parents after his departure. None of them recognized him, because his appearance and manners had so changed. He was given a place, a cubbyhole beneath the main stairs of the house, where he could sleep, provided that he spent his time everyday teaching catechism to the children of the house and its neighbors. Finally, after living in this way for seventeen years, they found the saint's body in his cubbyhole. Underneath his body was a letter he had written explaining who he was and expressing his love for his family and his wife, who survived him by a number of years.

St. Alexius shows us poverty. He was heir apparent to a sizable fortune and senatorial rank. He eschewed all of that and inherited in this life a cubbyhole and the education of a bunch of children not his own.

St. Alexius shows us chastity. Even though he got married, his marriage was never consummated. In the monastery, as well as during his life under the stairs, he seemed to others to be as innocent and simple as a child. In fact, in the Eastern Church he is regarded to be the very first of the class of saints referred to as "the fools for Christ's sake."

St. Alexius shows us obedience. In the Syrian monastery he was especially known for this virtue, and during his life under the stairs in his parents' house he was very obedient to all the demands that the household put upon him.

Alexius could have had a privileged, wealthy and comfortable life, but a very complicated life. Alexius used Jesus' evangelical counsels to simplify his life, eliminate what was not necessary and prioritize what was truly important. The evangelical counsels can do just the same for each one of us in the proportion to which we choose to use them.

МИР З ВИСОТ THE PEACE FROM ON HIGH

Сьогодні, у Євангелії, Господь наш Ісус Христос заохочує нас, щоб бути щедрими до інших, замість того, щоб бути багатими для себе. Щедрість, яку ми показуємо до інших, є щедрістю до Бога, Який є у всіх речах і особливо у Його образі- людині.  Щедрість є пізнанням цієї правди, тобто:  всі речі є єдиними у Бозі, і наші речі не є дійсно нашими, але вони належать Йому.  Ми пізнаємо у собі тільки тлінність пристрастей і порожнечу, яка тільки має значення у Бозі, бо порожнеча не може мати значення, крім значення того, яке може наповнити її. Бог тільки може наповнити нас, і чим Він бажає заповнити нас?  Своїм Життям, яке ми також називаємо «Царством Божим» або просто «миром.» З цієї причини, ми починаємо нашу службу Божу словами: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас і на віки віків,» і тоді, «в мирі Господу помолімся.» Цей мир є нашим спадкоємством у Христі, але ми хочемо бути певними, щоб розуміти значення миру згідно Бога, і не згідно світу, бо ці значення не можуть бути більше різними.

Today in the Gospel, Our Lord Jesus Christ encourages us to be generous to others, rather than be rich towards ourselves. The generosity that we show to others is generosity towards God, Who is in all things and especially His image, the human being. Generosity is the realization of this truth, namely, that all things are one in God, and our things are not truly ours, but belong to Him. We recognize in ourselves only the corruption of the passions and an emptiness, which only has meaning in God, since emptiness cannot have meaning, except the meaning of that, which can fill it. Only God can fill us, and with what does He desire to fill us? With His Life, which we also call “the Kingdom of God” or simply “peace.” For this reason, we begin our Liturgy with the words: “Blessed is the Kingdom of the Father, and of the Son, and of the Holy Spirit, now and forever and ever,” and then, “in peace let us pray to the Lord.” This peace is our inheritance in Christ, but we want to be certain that we understand the meaning of peace according to God, and not according to the world, since these meanings could not be more different. 

Мир, згідно світу є просто неприсутністю конфлікту, турботи і жалю, але мир, згідно Бога може рости у конфлікті, турботі й жалі, тому що просвічена людська воля знає те, що Бог часто дозволяє конфлікт, турботу і жаль, щоб ми росли у чеснотах. Мир, згідно Бога є миром у всіх речах, які Бог бажає і дозволяє для нашого добра. Це мир, який ісходить від віри, тому що без віри, конфлікт, турбота і жаль не можуть бути позитивними і корисними. Отже, ми починаємо нашу Службу Божу молитвою за мир з висот. Іншими словами, молитвою не за мир світу, але мир над світовим розумінням.

Peace according to the world is simply the absence of conflict, trouble and sorrow, but peace according to God can grow in conflict, trouble and sorrow, because the enlightened human will knows that God often allows conflict, trouble and sorrow, so that we grow in virtue.  Peace according to God is peace in all things that God desires and permits for our good. This is a peace that comes from faith, because without faith, conflict, trouble and sorrow cannot be positive and beneficial. Thus, we begin our Liturgy with a prayer for peace from on high. In other words, we begin with a prayer not for the peace of the world, but peace above worldly understanding.

Господь наш Ісус Христос описує цей мир у Євангелії від Йоана: «Мир залишаю вам, мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам його... Ось надходить година—і тепер вона, --коли то ви розсієтеся кожен у свій бік, а мене самого полишите. Та я не сам, бо зо мною—Отець. Сказав я вам це, щоб ви мали в мені мир. У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ.» Тут це ясно, що Господній мир не залежить від зовнішніх випадків, але він є внутрішнім звичаєм, який світові випадки не можуть виганяти. Святий Амвросій Медіоланський нам каже: «Світові речі не легко мають вплив над цими, які є вдосконаленими, бо вони не є стурбованими через страх, і підозру, або запоклотаними через біль. Замість цього, неначе на березі абсолютної безпеки, вони повинні угамовувати їхнього духа, бо їхній дух є нерухомим у пристановищі віри проти хвиль і бур цього світу. Сам Христос подав цю підтримку духам християнським, коли Він приніс внутрішній мир до душ, які про́бували себе. Це Він зробив, щоб наші серця не були б стурбованими... Плід миру є відсутністю турботи у серці. Коротко, життя праведности –тихе, але життя злого – повне турботи і журби.»

Our Lord Jesus Christ describes this peace in the Gospel According to St. John: “Peace I leave you, my peace I give you; not as the world gives, do I give… The hour is coming, and now is, when each of you will scattered to his own place, and you will leave me alone. Yet, I am not alone, for the Father is with Me. I told you this, so that you would have peace in Me. In the world, you will have suffering. But be of good courage! I have overcome the world.” Here it is clear that the Lord’s peace does not depend on external circumstances, but is an interior disposition, which worldly circumstances cannot drive away. St. Ambrose of Milan tells us: “worldly things do not easily have influence over those, who are perfected, since they are not troubled through fear and suspicion, or distressed through pain. No, rather, as if on a shore of absolute safety, they should calm their spirit, since their spirit is immovable in the harbor of faith, against the waves and storms of this world. Christ Himself granted this support to Christian spirits, when He brought interior peace to the souls, who had proved themselves. He did this, so that our hearts would not be troubled… The fruit of peace is the absence of disturbance in the heart. In short, the life of the righteous man is calm, but the life of the evil man is full of disturbance and worry.”

Нещодавно, у середині листопада, два дні мали те ж і саме євангельське читання: На свято святого священномученика Йосафата, і тоді, на свято святого святителя Йоана Золотоустого, архиєпископа Констянтинограда. Христос нам каже у цьому євангельському читанні: «Я –ворота. Хто ввійде крізь мене—спасеться. Увійде він, вийде—і знайде пасовисько!» Ми знаємо від всіх святих писань те, що «входячи і вихо́дячи» є образом цілого людського життя. У книзі псалмів, ми знайдемо вірш: «Господь вихід і вхід твій стерегтиме, віднині і повіки.» І тоді, у книзі діянь святих Апостолів, Святий Петро каже про життя Господа Ісуса, коли святий апостол пропонував іншим апостолам, щоб вибира́ти нового апостола Матія: «Отже треба, щоб один із тих мужів, що сходились з нами повсякчас, як Господь Ісус входив і виходив між нами, щоб той разом із нами був свідком Його воскресіння.» Отже, якщо ми входимо (тобто зодягнемося) в Христа, ворота, наше ціле життя буде безпечним. Ми увійдемо, вийдемо і знайдемо пасовисько (Христос буде харчувати нас з чеснотами, які ведуть нас у життя вічне).  Наша частина цього зусилля є наслідуванням Христа.

Last week, two days had the same Gospel reading. On Wednesday, it was the feast of the Holy Hieromartyr Josaphat, and then, on Thursday, was the feast of the Holy Hierarch John Chrysostom, the Archbishop of Constantinople. Christ tells us in this Gospel reading: “I am the gate. Whoever enters by Me will be saved. He will go in and go out, and find pasture!” We know from all the Holy Scriptures that “coming in and going out” is an image of our entire human life. In the Book of Psalms, we find this verse: “The Lord will guard your going and your coming, henceforth and forevermore.” And then, in the Book of the Acts of the Holy Apostles, St. Peter says concerning the life of the Lord Jesus, when the Holy Apostle proposed to the other Apostles to elect the new Apostle, Matthias: “Wherefore of these men which have companied with us all the time that the Lord Jesus went in and out among us must one be ordained to be a witness with us of his resurrection.” Therefore, if we enter (that is “put on”) Christ, the gate, our whole life will safe. We will go in, go out, and find pasture (Christ will nourish us with the virtues, which lead us into eternal life). Our part of this effort is the imitation of Christ.

Багато разів, навіть під час кожного дня, ми страждаємо через спокуси нетерпіння, досади і розладу. Треба відкидати ці спокуси пам’яттю Бога. Треба пам’ятати те, як Господь Ісус поводився у Його різних спокусах. Тим способом, резолюція, щоб імітувати Його у чесній поведінці, стає конкретним шляхом до духовного росту. Ми повинні також пам’ятати те, що кожного разу ми відкидаємо спокусу, щоб бути як Він, ми приходимо ближче до Нього. Кожного разу ми вибираємо шлях миру, наш мир росте.  Цей мир не залежить від світових випадків, але він впливає і змінює світові випадки. Тож, коли ми відповідаємо на ці спокуси відкиданням, наші ближні також стають спокі́йнішими, і як ми приходимо ближче до Христа, так інші наближаються до Нього, мабуть з першого разу.

Many times, even during each day, we suffer temptations to impatience, annoyance and frustration. We need to reject these temptations by the remembrance of God.  We need to remember how the Lord Jesus dealt with His various temptations. In this way, the resolution to imitate Him in virtuous behaviour, becomes a concrete path to spiritual growth. We should also remember that each time we reject temptation, in order to be like Him, we come nearer to Him. Each time we choose the way of peace, our peace grows. This peace does not depend on worldly circumstances, but it affects and changes worldly circumstances.  Therefore, when we respond to these temptations with rejection, our neighbors also become more peaceful, and as we come closer to Christ, so others approach Him, perhaps for the first time.

Гурій, Самон та Aвів: Наші небесні покровителі демонструють нам свою любов до бідних Gurias, Shamunas and Habib: Our Heavenly Patrons Show Us Their Love for the Poor

Щороку в перший день Пилипового посту, який цього року був у середу минулого тижня, Церква вшановує пам'ять перських мучеників Гурія, Самона і Авіва. Всі ці троє святих були вбиті за те, що вони були християнами, під час правління імператора Ліцінія. Попередник Ліцінія на троні, безжалісний, але дієвий імператор Діоклетіан вирішив відвоювати Месопотамію у Перської імперії та включити її до короткочасної та непродуманої провінції Месопотамія Римської імперії. Існування провінції тривало лише одне покоління, але за цей короткий час римське панування над цією територією встигло завдати величезної шкоди Сирійській Церкві. Свв. Гурій і Самон загинули разом, а диякон Авів був замучений через кілька років. Без особливих причин тіло диякона Авіва було покладено в одну могилу з кістками Гурія і Самона. Пізніше над могилою була споруджена невелика святиня.

Every year, on the first day of the St. Philip's Fast, which this year was Wednesday of last week, the Church commemorates the Persian martyrs Gurias, Shamunas and Habib. All three of these saints were killed for being Christians during the reign of the Emperor Licinius. Licinius' predecessor on the throne, the ruthless but effective Emperor Diocletian had decided to conquer Mesopotamia from the Persian Empire and incorporate it into the short-lived and ill-conceived Mesopotamia Province of the Roman Empire. The existence of the province only lasted a generation, but in that short time Roman rule over that area managed to do a tremendous amount of damage to the Syrian Church. Ss. Gurias and Shamunas died together, while the deacon Habib was martyred some years later. For no particular reason, Deacon Habib's body was placed in the same grave with the bones of Gurias and Shamunas. In later years, a small shrine was built over the grave. 

Слава свв. Гурія, Самона та Авів як одиниця виникли лише в результаті того, що вони зробили після своєї смерті, зі свого місця в Царстві Небесному. Один особливий випадок вирізнявся з-поміж інших, піднявши славу святих до неперевершеної висоти. Був готський чоловік, який служив офіцером у римській армії, і йому припала до душі якась молода сирійська жінка. Він запропонував їй одружитися. Оскільки він був досить заможним, родина була не проти одруження, але хвилювалася, адже батьківщина гота була далеко. Тим не менш, сім'я погодилася на шлюб за умови, що гот поклянеться, що він ще не одружений, що він стане християнином і що він не візьме інших дружин, крім їхньої дочки.

The fame of Ss. Gurias, Shamunas and Habib as a unit only came about as a result of things they did after their death, from their place in the Kingdom of Heaven. One particular incident stood out from the others to raise the glory of the saints to unparalleled heights. There was a Gothic man serving as an officer in the Roman army who took a liking to a particular young, Syrian woman. He proposed marriage to her. Since he was quite wealthy, the family was not averse to the marriage, but they were concerned, because the Goth's homeland was so far away. Nevertheless, the family agreed to the marriage provided the Goth would swear that he was not already married, that he would become a Christian and that he would take no other wives other than their daughter. 

Як виявилося, гот про все збрехав. Коли молода жінка прибула на батьківщину гота, за багато тисяч миль від сирійської батьківщини жінки, вона виявила, що в гота вже є дружина і що він не має наміру ставати християнином. Навпаки, він мав намір залишити сирійську жінку своєю рабинею.

As it turned out, the Goth had lied about everything. When the young woman arrived in the Goth's home country, many thousands of miles from the woman's Syrian homeland, she found that the Goth already had a wife and that he had no intention of becoming a Christian. Rather, he intended to keep the Syrian woman as his slave.

З часом дружина гота померла. У той момент, дотримуючись язичницького готського звичаю, гот вирішив поховати свою сирійську рабу живцем разом із тілом своєї померлої дружини. Таким чином, це було зроблено. Але сирійська жінка, перетерпівши стільки страждань на чужині, згадала про святилище мучеників Гурія, Самона і Авіва далеко у своїй країні, і покликала на допомогу святих мучеників. Мученики розмовляли з нею і сказали, щоб вона була спокійна і що її молитва була почута. У цей момент жінка, похована живцем у труні мертвої дружини, заснула. Коли вона прокинулася через кілька годин, то зрозуміла, що її більше немає в труні. Вона фактично перебувала в святині святих мучеників Гурія, Самона і Авіва. Коли вранці сторожі прийшли відкривати святиню, вони знайшли її там, впізнали і вона розповіла їм усе, що сталося.

In the course of time, the Goth's wife died. At that point, following pagan Gothic custom, the Goth decided to bury his Syrian slave alive with the body of his deceased wife. Thus, it was done. But, the Syrian woman, enduring so much suffering in a strange land, remembered the shrine of the martyrs Gurias, Shamunas and Habib far away in her own country, and she called upon the holy martyrs for help. The martyrs spoke to her and told her to be at peace and that her prayer had been heard. At that point, the woman, buried alive in the dead woman's casket, fell asleep. When she woke some hours later, she was aware that she was not in the coffin any longer. She was, in fact, in the shrine of the holy martyrs Gurias, Shamunas and Habib. When the caretakers came to open the shrine in the morning, they found her there, they recognized her and she told them everything that had happened.

У притчі про милосердного самарянина Господь показує нам, як Він прийшов, щоб спасти кожного з нас від влади демонів. Він влив вино й оливу Святих Тайн у наші духовні рани і довірив нас Церкві для постійної опіки. Піклування, яке Він виявив до нас, є нашим прикладом і взірцем. Подібно до того, як Він виявив до нас таку доброту й любов, так само ми повинні залишити осторонь наші горді й егоїстичні шляхи, стати зневаженими й відкинутими, як самарянин, і виявляти таку ж доброту й любов до оточуючих, які страждають у багатьох різних ситуаціях.

In the parable of the Good Samaritan, the Lord shows us how He has come to save each and every one of us from the power of the demons. He has poured the wine and oil of the Holy Mysteries into our spiritual wounds and has entrusted us to the Church for our continued care. The kind of care that He has shown towards us is our example and model. Just as He has shown us such kindness and love, so must we leave aside our proud and selfish ways and become despised and rejected, like a Samaritan, and show the same kindness and love towards those around us, who are suffering in so many different ways.

Франциск, Папа Римський, оголосив сьогоднішній день, 19 листопада 2023 року, Всесвітнім днем бідних. Це відзначення є гарною нагодою для нас перевірити себе щодо нашої дбайливості про бідних серед нас. Що ми зробили, щоб полегшити страждання бідних? Ми повинні стати такими, як Гурій, Самон і Авів, і бути чуйними на крики тих, хто поруч з нами, занурених у безодню відчаю. Брати і сестри у Христі, відкладати їжу для бідних – це дуже просто, і це приносить користь нам так само, як і бідним. Це жертва Богу, яка приносить прощення наших гріхів.

Francis, Pope of Rome, has designated today, 19 November 2023 as the World Day of the Poor. This commemoration is a good opportunity for us to examine ourselves regarding our concern for the poor among us. What have we done to relieve the suffering of the poor? We have to become like Gurias, Shamunas and Habib and be sensitive to the cries of those who are near to us, sunk in the depths of desperation. Brothers and sisters in Christ, putting aside food for the poor is a very simple thing and it benefits us as much as it does the poor. It is a sacrifice to God and it obtains the remission of our sins.

Милостиня, відкладення грошей або їжі для бідних, має особливу силу, коли вона поєднується з постом. Ми їмо менше, щоб ті, хто зазвичай їсть менше, мали більше, ми принищуємо себе заради наших братів, наших ближніх. Під час свого земного життя свв. Гурія та Самона були відомі своєю милостинею. Кожен міг покластися на них у часи гострої потреби, і вони з радістю розлучалися зі своїми грошима та товарами, бо розуміли, що вносять депозит на банківський рахунок, який постійно накопичувався для них. Ми повинні мати таке ж розуміння. Кожний піст, кожна милостиня є депозитом на рахунку з процентними ставками, які ми не можемо зрозуміти.

Almsgiving, putting aside money or food for the poor, is especially powerful when it is combined with fasting. We eat less, so that those who usually eat less can have more, we mortify ourselves for the sake of our brethren, our fellow human beings. During their earthly lives, Ss. Gurias and Shamunas were well-known for their almsgiving. Everyone could depend on them in times of desperate need, and they parted with their money and goods with gladness, because they understood that they were making a deposit into a bank account that was continuously accruing for them. We have to have that same understanding. Every fast, every act of almsgiving is a deposit into an account with rates of interest beyond our comprehension.

 

The "Mystical Body" of the Alter Christus

The priest, as an alter Christus, has an extended mystical body, just like Christ the Lord. This mystical body is made up of those, who assist the priest. This fascinating idea is conveyed to us today in the reading of the handbook. It is an especially interesting coincidence that this reading occurred today, when the Roman Martyrology commemorates Saint Willibrord. Willibrord is known as the Apostle of Frisia, the land that today comprises the states of Belgium, the Netherlands and Luxembourg. Willibrord was given as a child oblate to Ripon Abbey in the Kingdom of Northumbria right after he was weaned. His mother had died in childbirth, and his father, the noble and devout Wilgis had decided himself to enter monastic life in the setting of the desolate island of Iona.

When Willibrord was sufficiently old, he was sent away from Ripon to be educated in Ireland at Rathmelsigi Abbey by Saint Ecbert. There, Willibrord lived for twelve years. After those twelve years, he was ordained a priest and sent (along with eleven companions) to begin a foundation in the pagan area of Frisia, which had recently been conquered by the Franks. Willibrord, the alter Christus, set out with his "mystical body" to live in the darkness of those pagan lands. Willibrord was eventually ordained bishop over the Frisian lands, but over the space of years, from their home base at the Abbey of Echternach, he and his Benedictine brothers won the whole territory to Christ. One of those Benedictine brothers was the celebrated Wilfrid, otherwise known as Boniface, who, after Willibrord's death, founded abbeys in Germany as well.

Strengthened by the communion of his "mystical body," there was the power and boldness of Christ Himself in Willibrord. At one point, due to an uprising of the pagan king Radbod against his Frankish overlords, Willibrord had to flee from Frisia to neighboring areas. This turned out to be a circumstance for the furtherance of the Gospel of Christ, because the saint had the opportunity to preach the Gospel for the first time in Denmark, especially in Helgoland. There, it is said, he landed on an island traditionally identified as Forsiteland, named after its horrible, menacing god Forsite, a monster, who was said to eat disobedient human beings alive. The worship of the god was centered on a blackened idol shaped like a pole that was truly terrible, frightening to behold. At the base of the pole was the god's sacred artesian well from which none could drink but the priests of the god. Once a year, the water was drawn to bless the people and their fields. Willibrord and his brothers obtained a saw, they cut Forsite down and threw him into a ditch used as a latrine. Then they used the sacred well for baptisms and they slew the god's sacred cattle and hosted a feast for all the people. (Keep in mind, it really was for the people. Traditionally, monks don't eat meat.)

Perhaps this coincidence of this reading from the handbook with the commemoration of the birth into eternal life of St. Willibrord is also a preparation for another unique and equally fascinating coincidence. Among St. Willibrord's spiritual children, a descendant of those won to Christ by the saint, would arise one who had an uncanny resemblance. Pieter-Jan de Smet too was sent from his home country with eleven companions to preach the Gospel of Christ to new people, who had never before heard it. Father de Smet preached the Gospel to the indigenous peoples of the western United States and Canada. Over the course of decades, he traveled over 180,000 miles, over unmapped wilderness spreading the true Faith of Christ. Always strengthened too by his "mystical body," those companions that assisted him in all his travels and labors, he, like St. Willibrord before him, displayed great boldness and power in the face of seemingly insurmountable obstacles. When he feared that his first mission at Council Bluffs, IA was under threat because of the state of war that existed between his people, the Potowatamie tribe, and the Sioux, he went himself and negotiated a peace treaty. It was the beginning of a pattern that was to be played out many, many times before his death. In his declining years, he convinced Sitting Bull to enter into the Fort Laramie Treaty that finally ended the Sioux's war with the United States, saved countless lives and ensured the survival of the tribe as a people.

It's very important for the priest to have that "mystical body" of people around him, assisting him to bring the Gospel to that particular time and place. The Legion of Mary is positioned intentionally to be at least an important part of that "body." Following Saint Paul, as the handbook is at pains to state, the head needs the body and the body needs the head.

Єдність Церкви: відповідальність кожного з нас The Unity of the Church: The Responsibility of Each One of Us

Св. Павло займається відносинами між Церквою та Старим Ізраїлем, між Новим Законом благодаті та Старим Законом з його правовими приписами. Св. Павло, описуючи Тіло Христа, стверджує, що це Тіло складається як з євреїв, так і з поган. Іншими словами, «тіло» Старого Ізраїлю трансформується та розширюється, щоб потенційно охопити весь світ.

St. Paul is concerned with the relationship between the Church and the Old Israel, between the New Law of grace and the Old Law with its legal prescriptions. St. Paul, describing the Body of Christ, states that that Body is assembled from both Jews and Gentiles. In other words, the "body" of the Old Israel is transformed and expanded to potentially take in the whole world.

Історичних християн, католиків, православних, ортодоксальних і ассирійців часто критикують за прийняття того, що насмішкувато називають «теологією заміни», у якій Старий Ізраїль, слухняний Закону Мойсея, був замінений Новим Ізраїлем, слухняним Закону Христа. Однак це карикатура на правду. У нас немає теології заміни, а теології розширення. У церковній еклезіології, самоусвідомленні Церкви, Воскресіння Христа з мертвих розширило межі Божого Народу, щоб охопити цілий світ. У Бога немає двох народів, а один народ, одне Тіло, яке складається як з євреїв, так і з язичників, іншими словами, з усіх людей, які слухняні Ісусу Месії.

Historical Christians, Catholics, Orthodox, Oriental Orthodox and Assyrians are often criticized for embracing what is derisively called a "replacement theology," in which the Old Israel, obedient to the Law of Moses, has been replaced by a New Israel obedient to the Law of Christ. This, however, is a caricature of the truth. We do not have a replacement theology, but an expansion theology. In the Church's ecclesiology, the Church's understanding of itself, the Resurrection of Christ from the dead has expanded the borders of God's People to embrace the whole world. God does not have two peoples, but one people, one Body that is composed of both Jews and Gentiles, all human beings, in other words, who are obedient to Jesus the Messiah.

Ті протестантські секти, які вчать людей, що Бог тепер має два народи (старий Ізраїль, який все ще слухняний Закону Мойсея, і Церква Христа), повинні пояснити, чому поклоніння Церкви виявляє наступність зі старозавітним поклонінням. Якщо християни з язичників не були включені в «єдину, нову людину», Тіло Христа, Новий Ізраїль, коли вони прийняли хрещення в Христа, тоді чому ми використовуємо іврит у нашому поклонінні на всіх найвидатніших місцях? Дійсно, найважливіші слова в нашому богослужінні походять з цієї давньої, святої мови: Алилуя та Амінь. Так само чому перша частина чину нашого богослужіння зберігає той самий порядок, що й стародавня синагогальна служба, в якій читання з Пророків і Тори замінені лише читаннями з послань і Євангелія Нового Завіту?

Those Protestant sects, which teach people that God now has two peoples (the Old Israel, still obedient to the Law of Moses, and the Church of Christ), need to explain why the worship of the Church shows continuity with Old Testament worship. If Gentile Christians were not subsumed into "the one, new man," the Body of Christ, the New Israel, when they accepted baptism into Christ, then why do we use Hebrew in our worship in all the most prominent places? Indeed, the most important words in our worship are from this ancient, holy language: Alleluia and Amen. Similarly, why does the first part of the order of our service preserve one and the same order as the ancient synagogue service, in which the readings from the Prophets and the Torah are only replaced with readings from the epistles and Gospels of the New Testament?

Справді, Бог створив «одну нову людину» замість двох, тобто єврея та язичника. Ця правда має багато наслідків для нас як на мікрорівні, так і на макрорівні. Св. Павло каже нам, що Христос зруйнував стіну ворожнечі, яка відділяє людей одна від одної. Хоча апостол говорить про поділ між євреями та язичниками, ми бачимо, що всі поділи символічно представлені в цьому основоположному та фундаментальному поділі. Розбіжності між людьми завжди викликані хибними переконаннями. Наприклад, євреї помилково вірять, що вони можуть досягти спасіння через дотримання шестисот тринадцяти заповідей Закону Мойсея. Цією вірою вони відокремилися від Тіла Месії, Правдивого Ізраїлю. Точно так само хибні переконання завжди працюють, щоб відокремити групи людей від державного устрою Церкви.

Indeed, God has made "one, new man" in place of the two, that is, the Jew and the Gentile. This truth has many consequences for us both on the micro level as well as in the macro. St. Paul tells us that Christ has broken down the wall of enmity that separates human beings one from another. Although the Apostle is talking about the division between Jews and Gentiles, we can see all divisions symbolically represented in this seminal and fundamental division. Divisions among human beings are always caused by false beliefs. As an example, the Jews erroneously believe that they can attain salvation through observance of the six hundred and thirteen commandments of the Law of Moses. By this belief, they have separated themselves from the Body of the Messiah, the True Israel. In just the same way, false beliefs always work to separate groups of human beings from the polity of the Church.

Сьогодні вшановуємо пам’ять святителя Йосафата Кунцевича, покровителя нашої єпархії та великого світоча нашої Церкви з XVII століття. Святий Йосафат, архиєпископ Полоцький і Вітебський, загинув мученицькою смертю за єдність Церкви. Протягом свого життя він був таким великим апостолом цієї єдності, що вороги називали його «Крадієм душ». Ще до рукоположення на єпископа, будучи простим монахом, він схилив навіть Московського митрополита Ігнатія вступити до Католицької Церкви.

Today, we commemorate St. Josaphat Kuntsevych, the patron of our eparchy and a great luminary of our Church from the seventeenth century. St. Josaphat, the Archbishop of Polotsk and Vitebsk, died as a martyr for the unity of the Church. During his life, he was such a great apostle for that unity that his enemies referred to him as "the Thief of Souls." Even before his consecration as bishop, as a mere monk, he swayed even the Metropolitan of Moscow, Ignatius, to enter the Catholic Church. 

Як греко-католики, ми, як і наш отець святий Йосафат перед нами, позиціонуємось як свідки єдності Церкви. Кожному з нас потрібно протистояти хибним переконанням, які призводять до розколу в Церкві та суспільстві загалом. Кожен із нас має взяти героїчну відданість правді і тільки правді, явленій нам у Втіленому Богові Ісусі Христі. Навколо нас у світі так багато брехні. Нам потрібно протистояти всім без винятку і без компромісів заради любові Ісуса Христа, в Якому єдиному є справжній мир для нас самих, наших сімей і нашого світу.

As Greek-Catholics, we, like our father Saint Josaphat before us, are positioned as witnesses to the unity of the Church. We each need to oppose the false beliefs that lead to division in the Church and in society at large. Each of us needs to make an heroic commitment to the truth and only the truth, revealed to us in the Incarnate God Jesus Christ. There are so many lies being advanced around us in the world. We need to stand against all of them without exception and without compromise for the love of Jesus Christ in Whom alone is true peace for ourselves, our families and our world.

Єдність Церкви починається з єдності дому. Ті серед нас, хто є головами сімей, повинні бути старанними, щоб захистити членів своїх сімей від згубного впливу антихристиянських ідеологій, які панують над більшою частиною нашої культури. Голови наших сімей повинні бути зосереджені на тому, що відбувається в школах їхніх дітей, а також серед їхніх однолітків. Перш за все, це ваша відповідальність вести та навчати молитви у ваших домогосподарствах. Вашому дому потрібне молитовне правило. Вирішіть, що ви збираєтеся робити як домогосподарство в молитві, запишіть це, а потім застосуйте на практиці. Відсутність молитовного життя в сім’ї, ранкових молитов, вечірніх молитов, вервиці, а лише богослужіння в неділю протягом кількох годин – це практика, яка прирече ваших дітей на життя без віри взагалі. Прислів’я, безсумнівно, правдиве: «Якщо ви змалку не навчили дітей знати Бога, то до кінця віку будете розказувати Богові про своїх дітей.»

The unity of the Church begins with the unity of the home. Those among us who are the heads of families must be diligent to guard the members of their families from the harmful effects of the anti-Christian ideologies that hold sway over much of the culture around us. The heads of our families need to be focused on what is going on in their children's schools, as well as among their peer groups. Above all, it is your responsibility to lead and teach prayer in your households. Your household needs a rule of prayer. Decide what you are going to do as a household in the area of prayer, write it down and then put it into practice. Having no life of prayer in the household, no morning prayers, no evening prayers, no rosary, but only worshipping on Sunday for a couple of hours is a practice that will condemn your children to a life with no faith at all. The proverb is certainly true: "(Якщо ви змалку не навчили дітей знати Бога, то до кінця віку будете розказувати Богові про своїх дітей) If you do not teach your children to know God from the time they are little, to the end of your life you will be telling God about your children."

  

Kinds of Demonic Influence in our lives Сорти Демонічного Впливу у нашому житті

Євангельське оповідання про гадаринського біснуватого у Євангелії від Святого Луки є ілюстрацією ефектів демонічного впливу у нашому житті. Ми можемо підсумува́ти ці ефекти, тобто: нагість, захво́рюваність, відволікання та ізольованість. Більшість з нас не має досвіду цього впливу простим способом через гноблення і одержимість, але не простим способом через наше рабство пристрастей, які контролюють демони.

The Gospel story of the Gadarene demoniac in the Gospel according to St. Luke is an illustration of the effects of demonic influence in our lives. Those effects can be briefly summarized as: nakedness, morbidity, distraction, and isolation. Most of us do not experience this influence directly by means of oppression or possession, but indirectly through our slavery to the passions, which are under demonic control.

Нагість, про яку ми говоримо, є відсутністю духовного захисту проти більшого заслання наших ворогів. Природно, ми злучимо нагість з уразливістю, і це є концептом, який Святе Письмо нам показує. Дуже часто, ця нагість приходить перед іншими елементами нашої скорботної кондиції і має джерело у серйозному грісі. Гріх, або конкретні пороки роблять душу уразливою від ро́сту інших і більших пороків, перш за все тих, що мають відношення до оригінального гріха, і тоді тих, що менш належить до гріха.

The nakedness of which we speak is the absence of spiritual defense against further incursion by our enemies. Naturally, we associate nakedness with vulnerability, and that is exactly the concept which is being shown to us in the Scriptures. Very often, this nakedness has preceded the other elements in our sad condition and has been caused by serious sin. Sin, or entrenched vices have left the soul vulnerable to the development of different and greater vices, first those that are related to the original sin, and then those that are less related.

Проте, захворювання у цьому контексті є тенденцією, щоб стати хворим духовно. Так, як ми знаємо дуже добре, коли благодать Господа не захороняє нас заради стану серйозного гріха, ми маємо тенденцію, щоб стати більше і більше хворими духовно. Часами, ми повинні нотувати, що це захворювання веде навіть до тілесної хвороби, тому що ми розуміємо злучення ті́ла і душі тільки трохи. Але, це має сенс, тобто, людина, яка у слабкому духовному стані, страждаючи через деяку пристрасть або порок, дуже можливо буде додавати інші пороки, і буде знайомити інших людей гріхом і пороком також. Тим способом, ми бачимо те, що духовна хвороба кантактна.

However, morbidity in this context means the tendency to contract spiritual disease. As we know very well, when the grace of God does not protect us due to a state of serious sin, we have the tendency to become more and more spiritually sick. Sometimes, it should be noted, this spiritual morbidity leads even to bodily sickness, since the essential connection between body and soul is very imperfectly understood. Yet, it stands to reason that a person in a weakened spiritual state, suffering from some entrenched passion or vice is very likely to acquire other vices, and to introduce others to sin and vice as well. In this way, we see that spiritual disease is communicative.

В додатку, демонічний вплив у нашому житті через пристрасті веде до відволікання також, і це, мабуть, симпто́м цього впливу найбільш фаміліарний для нас у наших щоденних випадках. Часто, коли ми страждаємо через міцний поро́к, це є єдиною річчю, про що ми можемо думати. Він володіє нашими думками, тож, це є рабством більшим від рабства, яким земляни воло́дарі володіють іншими людьми. Зрештою, земляни воло́дарi володіють тілами своїх слуг, а їхні думки залишаються свобідними. У рабстві пристрастей, ані думка, ані тіло не є свобідними, допоки раб пробує, щоб звільнятися через молитву. Інакше, пристрасті нам дають стан постійного відволікання окрім того, яке звершує їхнє наповнення.

Further, demonic influence in our lives by means of the passions also leads to distraction, and this is perhaps the symptom of this influence that we are most familiar with in our day to day experience. Often, when we suffer from an entrenched vice, it is all that we can think about. It dominates our thoughts, and thus is a slavery over and above the slavery imposed on human beings by earthly masters. After all, earthly masters enslave the bodies of their slaves, but the thoughts of the slave remain free. In the slavery of the passions, neither thought or body is free, unless the slave endeavors to free himself through prayer. Otherwise, the passions leave us in a state of constant distraction, unable to concentrate on anything except their fulfillment.

Накінець, рабство пристрастей, як первісний ефект демонічного впливу, ізолює нас від інших і Бога також. Ми можемо бачити це дуже ясно у первісних, кількох ро́зділах книги Буття, де ми бачимо хвилю після хвилі відчуження, після того, коли гріх входив у світ: людина від Бога, людина від людини, людина від природи, і так далі.

Finally, the slavery to the passions, which the primary effect of demonic influence, also isolates us from others and from God. We can see this very clearly in the first few chapters of the Book of Genesis, where, sin having entered into the world, we see successive waves of alienation: man from God, man from man, man from nature, and on and on.

Рабство пристрастей є фактом нашого життя. Але, ми маємо лік також, тому що ми маємо таїнство воплочення Сина Божого. Христос приходив, щоб вдосконалювати нашу природу. Згідно відомого розказу Святого Атаназія Олександрійського, «те, що не береться, те саме не спасенне.» Христос досконало врятував нас через те, що Він брав на Себе нашу цілу людську природу, зці́люючи нашу природу через спілкування з Його Божественною Природою. В додатку, Воплочений Христос є невичерпним запасом всього, що необхідне для нашого вдосконалення. Будь-що необхідне, ми тільки потребуємо просити, і ми будемо приймати те, тому що Бог бажає нашого спасіння.

Slavery to the passions is a fact of our lives. But, we also have the remedy, because we possess the mystery of the Incarnation of the Son of God. Christ came to perfect our nature. According to the well-known dictum of St. Athanasius of Alexandria, “what has not been assumed has not been saved.” Christ has perfectly saved us by taking upon Himself our entire human nature, healing our nature through its communion with His Divine Nature. In addition, the Incarnate Christ is an inexhaustible supply for us of everything that is needed for our perfection. Whatever it is that we need, we need only ask, and we will receive it, because God desires our salvation.