Fundamental Commandment of Christ: Learn of Me!: An Allocution to the Legion of Mary

Today's spiritual reading was about study as a particular thing that a presidium of the Legion of Mary could take up. Various different are given as possible subjects of study, like apologetics, moral theology, dogmatic theology, church history etc.

All of this leads inevitably to a reflection upon the place of study in the Christian life. After all, despite the fact that martial images of Christian life are popular right now, with the Rosary being referred to frequently as a "weapon" by both people within the Church, as well as enemies of the Church, Christians are actually first and foremost, disciples. A disciple is just a Latin word for a student. A disciple is one who submits himself to a course of study, namely a discipline. There's no other way to refer to discipleship in Latin other than disciplina.

The Christian emphasis on learning comes to us from Judaism. Even in the Lord's time, the synagogues, which are so often referred to in the pages of the Gospels, were not so much places of worship as they were of study. The purpose of the synagogue, really then as now, was the study of Torah. The Christ, very early in His ministry, presents Himself as a new Torah when He commands His disciples to "learn of Me." Just as in Judaism of that time, worship became subsumed into study and study into worship. Even today among observant Jews there is very little white space between the concepts. This is the reason why Jewish and Christian worship features multiple readings from sacred texts and then homiliae (that is, conversations) about the meaning of those texts.

The study of Christ is the substance of Christian life, just as the study of Torah is the substance of Jewish life. Nevertheless, we have to be careful that our concept of study is not too delimited. While it is true that we must learn the Word of God (the Incarnate Logos) from the pages of the Scriptures, we also, according to Saint Eprhem the Syrian, are to learn from the other Scripture that God has entrusted to us: nature itself. We are to learn about God through interacting with our world. We are learn about God from the living icons of God, other human persons, in our world. In other words, even Legion assignments are examples of "learning Christ" from the Scriptures and the world, even those assignments where it is incumbent on leagionaries to teach. Why would this be so? Because we are disciples. According to the Teacher, "only one is your teacher, the Christ." When we act as teachers, we only participate in the teaching of Christ for that moment, as King David says in the Psalms, "not to us, Lord, not to us, but to Your Name be the glory."

Last week, we had the opportunity to speak about the effective way that the truths of the faith can be taught through our experience. Really, there is no contradiction involved here. Christ, our Teacher, constantly acts in our lives and forms us by means of our experiences. What happens to us, who believe in Christ, is willed by God for our good, our salvation. When we teach, in the Name of Christ, the effective way of doing so is to do what we see Saint Photini, the Samaritan Woman, and the Gerasene demoniac doing: proclaiming what God has done for us and among us. In other words, we are disciples who are relating to others what we have learned.

The fundamental commandment of Christ is "Take my yoke upon you and learn of Me." Sometimes that learning involves teaching, as we see at the end of the same Gospel: "Go into the whole world and make disciples of all nations, baptizing them in the name of the Father and of the Son and of the Holy Spirit, and teaching them to observe all the commandments I have given you." Thus, I disagree somewhat with the handbook's assertion that study can never be considered an assignment. Nay, every legionary assignment must be study.

Наші серця горітимуться заради чогось Our Hearts are Going to be On Fire for Something

Переконайтеся, що вони горять Вірою та Любов’ю Бога
Make Sure It's Faith and the Love of God

У читанні Послання святого апостола Павла до євреїв ми почули повну та розгорнуту розповідь про важливість віри в житті багатьох праведних людей, які жили до приходу Христа. Коли ми чуємо віру, яку прославляють таким чином, давайте чітко зрозуміти, яку віру Павло прославляє в житті цих різних людей.

In the reading from the Holy Apostle Paul's Letter to the Hebrews, we heard a full and prolix account of the importance of faith in the lives of the many righteous people who lived before the coming of Christ. When we hear faith extolled in this way, let's understand clearly what the faith is that Paul is praising in these various people's lives.

Коли Павло вихваляє віру різних праотців і отців у Старому Завіті, він говорить про чесноту віри, одну з трьох богословських чеснот, які той самий святий апостол визначає і пояснює в тринадцятому розділі свого першого послання до Коринтян. Чеснота віри визначається як чеснота, завдяки якій ми погоджуємося з усім, що відкрив Бог. Як Павло каже нам у першому вірші Послання до Євреїв, Бог відкривав Себе нам багатьма різними способами протягом століть людської історії. Кульмінацією цього самоодкровення став прихід Самого Христа, Воплоченого Слова Божого. Віра разом із надією та любов’ю, іншими двома богословськими чеснотами, є безкоштовним даром для нас у нашому Хрещенні, але, як і всі інші влиті чесноти, ми повинні вирішити використовувати їх і примножувати. Ми отримуємо наповнену чесноту, як вуглинку, яку ми повинні розпалити й роздути, поки вона не спалахне могутнім полум’ям.

When Paul praises the faith of the various forefathers and fathers in the Old Testament he is talking about the virtue of faith, one of the three theological virtues that the same Holy Apostle defines and expounds in the thirteenth chapter of his first letter to the Corinthians. The virtue of faith is defined as the virtue by which we assent to everything that God has revealed. As Paul tells us in the very first verse of the Letter to the Hebrews, God has revealed Himself to us in many different ways throughout the centuries of human history. The culmination of that self-revelation was the coming of Christ Himself, the Incarnate Word of God. Faith, along with hope and charity, the other two theological virtues, is a free gift to us in our Baptism, but, just like all of the other infused virtues, we have to choose to use it and increase it. We receive an infused virtue like an ember, which we must stoke and blow on, until it bursts into a mighty flame.

Я прошу вас, роздумуючи над життям цих великих старозавітних святих, подумати про те, що кожне людське серце подібне до купи сухого труту. Передбачено, що щось підпалить його. Ворог підготував усілякі речі навколо нас, щоб підпалити ці купи сухого труту. Хтивість, злі бажання, користування, жадібність, гординя – усе це було підготовлено, щоб підпалити нас нищівним полум’ям пристрасті. Крім того, їх переконливий і нав’язливий характер ясно показує нам, що Ворог не поважає свободу волі. Ні, він намагається знищити цю свободу і поневолити нас. З іншого боку, Бог через служіння Своїх святих ангелів пропонує нам натомість чисте полум’я чеснот, щоб запалити наші серця. Через пришестя Свого Всесвятого Духа в нашому Хрещенні та Миропомазанні Він дає нам палаючі вуглинки усіх чеснот, а особливо богословських чеснот, які приводять нас безпосередньо до Нього. Чому Він просто дав нам вуглинки? Бо, на відміну від Ворога, Він поважає нашу свободу. Він хоче, щоб ми любили Його вільно. Ми повинні вибрати. Ми повинні застосувати силу нашої волі (за допомогою Його благодаті), щоб роздути ці вугілля до полум’я.

I ask you, as we meditate on the lives of these great Old Testament saints, to consider the fact that every human heart is like a pile of dry tinder. It is a foregone conclusion that something is going to set it aflame. The Enemy has prepared all kinds of things all around us to set those piles of dry tinder aflame. Lust, evil desires, acquisitiveness, avarice, pride– all these things have been prepared to set us on fire with the destructive flames of passion. Furthermore, their compelling and intrusive nature clearly shows to us that the Enemy does not respect the freedom of wills. No, he is trying to destroy that freedom and enslave us. God, on the other hand, through the ministry of His holy angels, offers to us instead the pure flames of the virtues to set our hearts afire. Through the coming of His All-Holy Spirit in our Baptism and Chrismation, He gives to us the burning embers of all the virtues, and most especially those theological virtues, which bring us directly to Him. Why has He merely given to us the embers? Because, unlike the Enemy, He respects our freedom. He wants us to love Him freely. We must choose. We must exercise the power of our will (aided by His grace) to blow those embers into flame.

Брати і сестри, я зізнаюся вам, що ця пора року часом знеохочувальний час, щоб бути священиком. Під час Великого посту часто буде велика черга покутників, які раз на рік приходять посповідатися. Багато з них – діти, яким батьки сказали, що вони повинні сповідатися раз на рік. У спілкуванні з ними на сповіді стає зрозуміло, що, не маючи жодної любові до Бога, вони не цікавляться ні Богом, ні Церквою. Що ще сумніше, вони мало цікавляться нічим, крім своїх побіжних розваг. Уже в одинадцять-дванадцять років їм набридає життя, вони не мають відчуття напрямку чи мети. Їхні батьки змушують їх проходити через ритуали віри, якої батьки не потрудилися їх навчити.

Brothers and sisters, I confess to you that this time of year is sometimes a discouraging time to be a priest. During the weeks of Great Lent, there is frequently a long line of penitents, who come to make their confession this once a year. Many of them are children, who have been told by their parents that they must make their once-a-year confession. It is clear in dealing with them in confession that, far from having any love of God, they have no interest in God or the Church. Even more sad, they have little interest in anything except their passing amusements. Already at eleven or twelve years old, they are bored with life and have no sense of direction or purpose. Their parents are making them go through the rituals of a faith the parents have not bothered to teach them.

Якщо ми люди, а всі ми є, наші серця будуть чимось запалені. Це будуть або пристрасті, розроблені та контрольовані Ворогом, які запалюють нас, або це буде чеснота та любов до Бога. Усе полум'я пристрастей задовольняє лише мить. Потім, вони швидко дрижають і гаснуть, залишаючи нас порожніми, холодними та бажаючими чогось іншого, щоб розважитися. Наші серця будуть горіти чимось, і серця наших дітей так само запалюватимуться. Не тільки ми самі повинні горіти такою вірою, яку описує святий апостол Павло в сьогоднішньому читанні, але ми повинні також навчати наших дітей, навіть у ранньому віці, роздувати вугілля віри (та інших чеснот) у полум'я. Навчіть своїх дітей молитися. Навчіть їх мати стосунки з їхнім Творцем, Який любить їх вічною любов’ю. Не дозволяйте їм стати рабами однієї стимуляції за іншою. Навчіть їх самозречення, поки ще є час. Це приповідок латинською мовою «ad astra per aspera» (до зірок, тобто до Царства Небесного, через труднощі). Ніхто з нас не отримає винагороду за легкі вчинки. Саме труднощі приносять нам прогрес і винагороду.

If we are human, and all of us are, our hearts are going to be inflamed by something. It will either be the passions, designed and controlled by the Enemy that inflame us, or it will be virtue and the love of God. All the flames of the passions are satisfying only for a moment. Then they quickly sputter and go out, leaving us empty and cold and desirous of something else to amuse ourselves with. Our hearts are going to be on fire for something, and our children's hearts are going to be similarly ignited. Not only must we ourselves be on fire with the kind of faith the Holy Apostle Paul is describing in today's reading, but we must also teach our children, even at a young age, to blow the embers of faith (and the other virtues) into flame. Teach your children to pray. Teach them to have a relationship with their Creator, Who loves them with an everlasting love. Don't let them become enslaved to one stimulation after another. Teach them self-denial while there is still time. The maxim is "ad astra per aspera" (to the stars, that is, to the Kingdom of Heaven, through difficulties). No one of us will be rewarded for doing easy things. It's hardship and difficulty that brings us progress and reward.

Teaching the Truths of the Faith through Our Experiences

An Allocution to the Legion of Mary

Today's spiritual reading was about CCD. The beloved CCD. There was a time we all remember when what is now referred to as "faith formation" was called CCD. When we hear the name of the confraternity, we tend to think of organized classes for children, but the truth is that the work of evangelization and catechesis is accomplished much more outside of formal class settings. The work of evangelization and catechesis is accomplished in the minute circumstances and occupations of the individual convicted Christian life. This has played out again and again in the lives of the numerous saints throughout history.

Today, I would like to recall in partiuclar the example of Saint Panteleimon, sometimes called Panteleon in the West. Panteleimon was a successful physician, who preached the gospel of Christ through his work as a medical doctor. He served others in a meek and humble way, wisely using the medicines available to him, using the nature of medicine and physiology was a metaphor for the deeper things of the spiritual life. The greatest medicine at his disposal, the medicine he employed in the most extreme circumstances, and which worked the most astounding cures was the Holy Name of Jesus. No merely human physician can cure death, but Panteleimon knew that Christ, the Physician of souls and bodies can cured death in His Life-Giving Suffering, Death and Resurrection. Panteleimon's faith in Christ as Physician was so great that the Lord Jesus gave him the power to raise the dead through the Holy Name.

Panteleimon had a wonderful way of explaining the truths of the faith through the metaphor of medicine. I have known many who had gifts to make the same kind of compelling explanations based on their own fields and experiences. There was one very devout and faithful friend of my grandfather, an avid fisherman, who explained so many things about the truths of the Faith in terms of fishing. Similarly, I went to seminary with a man who had the same knack for giving faith-filled and memorable lessons based on automobile mechanics.

This kind of personal interaction outside of formal class, in the context of circumstances of everyday life is an example of the truth that the second century Christian author Tertullian pointed to when he said, "Christians are not born but made," and further, and I paraphrase, "the Catholic Faith is not so much taught as caught." Relating the Faith the way that Panteleimon did, by means of homely examples based on everyday experience, shows a love for the truths that are conveyed. To find faith and the truths of faith in church is one thing, but to find those same truths everywhere is quite another. Now that is real love.

I think it is given to each of us, at least in some degree, to teach the Faith from where we are, to expound our Faith to others as if all our lives were a metaphor for the Truth of truths. In this way, each of us has a unique contribution, because each of us has distinct experiences, distinct backgrounds. It is true that Panteleimon had deep insights into the nature of the mysteries of Christ from a medical point of view. It is equally true that a priest like Saint John Bosco had similar insight, which he conveyed to street urchins in a language understandable to street urchins. To go further, perhaps the humble farmer Saint Isidore and his devout, meek wife Blessed Maria de la Cabeza had the deepest insights of all, based on their experiences, even though they seem unremarkable and mundane.

What Does the Rosary Accomplish in Relation to Us?

We have a case here in which the updaters of the handbook are actually more zealous for the prerogatives of the Apostolic See than that See itself or the Rosary Confraternity. The handbook says that a member has to recite twenty decades of the Rosary per week. The Confraternity, however, disagrees. Members must recite fifteen decades of the Rosary per week. Putting this difference aside, the information that is conveyed in this appendix is a good opportunity for us to meditate on the reason why the Rosary is highly privileged by Heaven, deeply loved by Our Lady. Why is it that this devotion should be so loved, even in preference to Our Lady's office?

The answer to this question is without doubt that the Rosary is, as St. John Paul II tells us, "a compendium of the Gospel." It is a way of meditating on the entire Gospel of Christ in a relatively short period of time. Further, it is highly portable and convenient and can be done in every place and at nearly any time. It can even be done, if need be, without beads, since God in His kindness has given us ten fingers. The Mother of God loves this devotion, because it is an easy entree into intimacy with her and her Son by sharing their life, which is the substance of the Gospel itself.

What does the Rosary accomplish in relation to us? Probably a great multiplicity of things, but the following are the most obvious:

First, the recitation of the Most Holy Rosary accomplishes that intimacy mentioned above with Our Lady and Her Divine Son. How can ever achieve a close relationship with any other person? The only way is by sharing their life and experiences, remembering their joys, sorrows, inspirations and exaltations along with them, until we too become participants in those same joys, sorrows, inspirations and exaltations. An analogy from my own experience would be family storytelling. My grandparents and parents would often, when we were children, tell stories from the history of the family that took place before I was born. Eventually, we knew the stories so well that it was almost as if we were there.

Secondly, the Rosary creates stillness. The Rosary, like all forms of meditation, requires silence. There is too little silence in today's world, but silence is necessary for salvation. The Rosary helps us to cut through the noise. It lifts us up above the din of the world to a lofty summit where we can contemplate eternal things. It is true, of course, that what we are meditating on are historical events, but they have also become eternal mysteries, ever present in the Kingdom of Heaven, where we have access to them through humble prayer. These quiet rooms in the Heavenly Kingdom are places to which we can and should resort often, so that we are continually breaking the hold that our passions have on us, as well as the love of contingent things.

Lastly, the Rosary has a way of creating the virtue of humility in us. I believe the more we pray it, the humbler we will become. Why would this be so? Firstly, because of the method. It is fundamentally unfancy. It's just beads and the same prayers over and over. At the same time, however, it's demanding. We are bound to fall short of its intended recitation. Our undisciplined minds are bound to wander off into countless reveries. Each time that happens, Our Lady, like a schoolmistress, recalls us to what we should be doing. On each such occasion we are humbled when we realize we are no better than small children haltingly stammering out our lessons. We often come close to what the Cistercian spiritual writer Eugene Boylan referred to as "the Prayer of Stupidity," as we find ourselves completely incapable of meditating on anything, except in a very vague way. In the end, we are forced to accept our limitations and trust our Mother that she will make up and remedy whatever is lacking in our prayer.

Secondly, the Rosary also brings us the virtue of humility, because of the greatness of the things that we are contemplating. Just as Our Lady's cousin, the saintly Elizabeth exclaimed, "who am I that the Mother of my Lord should come to me?", so we often perceive the honor of having access to these quiet rooms, where we have conversation with Our Lord and Our Lady themselves. We are struck by the enormous incongruity between us, slaves of our passions, and the holy personages that we meet in our reflections. Again, we are humbled, but our humiliation brings forth trust, rather than shame. The Holy One Himself welcomes us, He wants to be with us, He wants to share His life with us. May we become wholly His through this prayer.

Відкладення справ темряви; Одягнення в броню світла Putting Off the Deeds of Darkness; Putting On the Armor of Light

Сьогодні в читанні Апостола ми почули, як святий Павло сказав християнській спільноті в Римі, що «ніч майже закінчилася. День уже близько». Ці слова стосуються Другого пришестя нашого Господа, Бога і Спасителя Ісуса Христа. Очікування того, що Друге пришестя Христа буде майже негайним, є загальним місцем у ранніх творах Павла. Незважаючи на те, що Друге пришестя Господа зазвичай вважається більш невизначеним, оскільки ми «не будемо знати ні дня, ні години», нам важливо зосередитись на словах Павла, оскільки залишається правдою те, що наше життя дуже коротке у велицій схемі часу та історії, і нам доведеться постати перед Справедливим Суддею дуже, дуже скоро. Також і в цьому випадку ми «не знаємо ні дня, ні години».

Today in the reading from the Apostle, we heard Saint Paul tell the Christian community in Rome that "the night is almost over. The day is almost here." These words refer to the Second Coming of Our Lord, God, and Savior Jesus Christ. The expectation that the Second Coming of Christ would be nearly immediate is a commonplace in Paul's early writings. Despite the fact that the Lord's Second Coming is typically regarded as more indefinite, since we "will know neither the day nor the hour," Paul's words are important for us to focus on, because it remains true that our lives are very short in the great scheme of time and history, and we will have to stand before the Just Judge very, very soon. In this case too, we "do not know the day or the hour."

Отже, поміркуймо над цим як нашим центральним питанням, «що таке «день», про який говорить святий апостол?» Щоб почати відповідати на це запитання, ми могли б поміркувати над темою дня і ночі в Святому Письмі в цілому. Це правда, що «день» є метафорою присутності Господа, тоді як «ніч» є метафорою зла. Ми, згідно зі Святим Письмом, проходимо через життя, в якому зло має велику владу. З цієї причини Павло називає цей світ «темрявою». Павло каже нам, що ще до того, як настане день, ми повинні відкласти вчинки темряви. Далі він ретельно перераховує деякі вчинки темряви. Ми визнаємо пункти в цьому списку звичайними явищами нашого часу та культури. Ми навіть можемо зайти так далеко, щоб сказати, що наш час і культура є експертами в цих «вчинках темряви». Павло закликає нас відокремитися від цих речей, так само як ми відокремлюємося від брудного, смердючого одягу. Ніхто з нас не любить неприємно пахнути. Якщо у нас є хоча б найменша підозра, що від нас неприємний запах, ми, як тільки зможемо, змінюємо одяг, який, на нашу думку, є образливим. Таким же чином, ми повинні поспішати, щоб відокремитися від зла, яке поширене в нашому оточенні.

So, let us meditate on this as our central question, "what is the "day" to which the Holy Apostle is referring?" To begin to answer this question, we might well reflect upon the theme of day versus night in the Scriptures as a whole. It is true that "day" is a metaphor for the presence of the Lord, while "night" is a metaphor for evil. We, according to Scripture, are passing through a life in which evil holds great sway. For this reason, Paul refers to this world as "darkness." Paul tells us that, even before the day arrives, we must put off the deeds of darkness. He goes on to carefully list some of the deeds of darkness. We recognize the items in that list as commonplaces of our time and culture. We could even go so far as to say that our time and culture are expert at these "deeds of darkness." Paul is summoning us to separate ourselves from these things, just as we separate ourselves from a dirty, stinking garment. None of us likes to smell unpleasant. If we have even the slightest suspicion that there is a foul odor on us, we, as soon as we can, change the garment that we suspect is offensive. In the same way, we should make haste to separate ourselves from the evils that are common in our surroundings.

Потім Павло йде далі, кажучи нам, що ми повинні «одягнутися в зброю світла». Кілька рядків пізніше він говорить нам, що ця «зброя світла» насправді є Особою Господа Ісуса. Те, про що Павло тут говорить, це наслідування. Ми прийшли, щоб розділити ідентичність Христа в нашому Хрещенні, але тепер ми повинні наслідувати Його в нашому способі життя.

Paul then goes further to tell us that we must "put on the armor of light." A few lines later he tells us that this "armor of light" is, in fact, the Person of the Lord Jesus. What Paul is talking about here is emulation. We have come to share the identity of Christ in our Baptism, but now we must emulate Him in our manner of living.

Усе це ми повинні зробити ще до настання «дня». Ми повинні зробити це, щоб бути готовими до «дня». Біблія по-різному говорить про День Господній. Іноді День Господній описується в Пророках дуже жахливими способами. В інших випадках День згадується набагато втішніше. Це так, тому що День Господній буде жахливим для тих, хто ненавидить Бога, але він буде легким, втішним і повним миру для тих, хто любить Його. Шістдесятий розділ пророцтва Ісаї є гарним прикладом цієї подвійності в нашому людському сприйнятті Дня Господнього. Пророк говорить: "Встань, світися, Єрусалиме, бо прийшло світло твоє. Слава Господня над тобою осяяла. Бо хоч темрява покрила землю, і темрява народи, на тобі воскресне Господь, над тобою буде бачив славу Його. Народи підуть до світла Твого і царі до блиску Твого. Підведіть свої очі й подивіться навколо. Вони всі збираються і йдуть до тебе...» Коли ми підійдемо до кінця Великого посту, ми почуємо св. Йоан Дамаскин посилається саме на цей уривок Воскресного канону на Пасхальній Утрені.

All of this we must do before the "day" even arrives. We must do this in order to be ready for the "day." The Bible speaks about the Day of the Lord in various different ways. Sometimes, the Day of Lord is described in the Prophets in very terrifying ways. At other times, the Day is referred to in a way that is much more consoling. This is the case because the Day of the Lord is going to terrible to those who hate God, but it is going to be light, consoling and full of peace for those who love Him. The sixtieth chapter of the Prophecy of Isaiah is a good example of this duality in our human perception of the Day of the Lord. The prophet says, "Arise, shine, Jerusalem, for your light has come. The glory of the Lord has risen upon you. For although darkness covers the earth and thick darkness the peoples; on you the Lord will rise; over you will be seen His glory. Nations will go toward your light and kings toward your shining splendor. Raise your eyes and look around. They are all assembling and coming to you..." When we come to the end of Great Lent, we will hear Saint John of Damascus refer to this very passage in the Resurrection Canon at Paschal Matins.

Тому ми повинні бути обережними, щоб стати на бік тих, хто любить Бога, а не на бік тих, хто Його ненавидить. Наша природа з жахом відсахається від припущення, що ми коли-небудь могли б ненавидіти Бога, але правда полягає в тому, що це почуття легше для нас, ніж ми думаємо. Бог є духовною істотою. Близькість до Нього визначається подібністю, а не просторовою близькістю. Господь Ісус дуже ясно говорить нам, що «якщо любите Мене, виконуйте Мої заповіді». Іншими словами, ми не можемо сказати, що любимо Бога, якщо вирішуємо жити не так, як Він нас створив. З цієї причини для нас також небезпечно вважати, що ми достатньо любимо Бога, що ми достатньо робимо для Нього в нашому житті. Зрештою, чого в цьому контексті достатньо? Чи може створена річ "достатньо" відповідати задумам її автора? Ні, створена річ має повністю відповідати задуму автора, інакше автор викине її та замінить чимось, що відповідає його задуму. Отже, наше головне завдання в житті — любити Бога все більше і більше. Навчитися любові до Бога все більше і більше є сенсом нашого учнівства. Саме тому ми читаємо Біблію, молимося, любимо одне одного. Навчитися любові до Бога все більше і більше є суттю нашого наслідування нашого Учителя, Ісуса Христа.

We must be careful, therefore, that we fall on the side of those who love God, rather than on the side of those who hate Him. Our nature recoils in horror from the suggestion that we could ever hate God, but the truth is that this sentiment is easier for us than we think. God is a spiritual being. Nearness is Him is determined by similarity, not by spatial proximity. The Lord Jesus is very plain in telling us that, "if you love Me, keep my commandments." In other words, we cannot say that we love God if we choose to live in a way contrary to the way He created us to live. For this reason, it is also dangerous for us to consider that we love God enough, that we do enough for Him in our lives. After all, in this context what is enough? Can a created thing correspond to the intentions of its author "just enough?" No, a creation must correspond to its author's intention completely, or the author will scrap it and replace it with something that is according to his design. Thus, our primary work in life is to love God more and more. Learning to love God more and more is the point of our discipleship. It is reason we read the Bible, that we pray, that we love one another. Learning to love God more and more is the substance of our emulation of our Master, Jesus Christ.

Самозречення – шлях до Царства Небесного Renunciation is the Path to the Heavenly Kingdom

Одними з труднощів сьогоднішнього читання апостола є те, що аргумент св. Павла було перервано, щоб зробити цей уривок близьким до теми посту, теми дня. Сьогодні М'ясопусна неділя, останній день перед Пасхою, коли традиційно можна їсти м'ясо. Таким чином, Церква, готуючи лекціонарій, відредагува́ла цей уривок так, щоб він зосередився на темі утримання від споживання м’яса.

One of the difficulties with today's epistle reading is that St. Paul's argument has been interrupted, in order to make this passage congenial to the theme of fasting, the theme of the day. Today is Meatfare Sunday, the last day before Holy Pascha when meat is traditionally permitted to be eaten. Thus, the Church, when preparing the lectionary, edited this passage so that it would center upon the theme of abstinence from the eating of meat.

Цей уривок насправді стосується самозречення загалом, якого утримання від споживання м’яса є видом. Аргумент Павла полягає в наступному: щоб бути учасниками Царства Небесного, ми повинні відмовитися від речей, на які ми маємо природне право, заради інших. Хоча це правда, що аргумент починається з утримання від м’яса, потім Павло встановлює свій авторите́т як апостола по відношенню до Коринфської Церкви та починає наводити приклади свого власного самозречення як моделі для наслідування. Це узгоджується з його при́нципом, який він дав раніше коринтянам, а саме: «Будьте наслі́дувачами мені, як я Христу».

The passage is actually about renunciation in general, of which abstinence from the eating of meat is a species. Paul's argument is basically the following: in order to be participants in the Heavenly Kingdom, we must renounce things, to which we have a natural right, for the sake of others. While it is true that the argument begins with the discussion of abstinence from meat, Paul then establishes his authority as an apostle vis-a-vis the Corinthian Church and begins to give examples of his own renunciation as models for emulation. This fits in with his maxim, which he gave earlier to the Corinthians, namely, "be imitators of me, as I am of Christ."

Іншими словами, св. Павло показує нам, що Небесне Царство є шляхом самозречення. Ми часто думаємо про різноманітні прихильності до гріха, від яких ми повинні відмовитися, щоб бути спадкоємцями та учасниками цього Царства, але тут Він запрошує нас розмірковувати про добрі речі, на які ми маємо право, але від яких все-таки нам треба зректися заради Царства. Початковий приклад, з якого розвивається вся дискусія, - це утримання від споживання м'яса, тому що споживання такого м'яса може обурити інших. Тим не менш, він продовжує говорити про власне самозречення. Він відмовився від права мати дружину та права отримувати платню́ від коринфської церкви.

In other words, St. Paul is showing to us that the Heavenly Kingdom is a path of renunciation. We often think on the various attachments to sin, which we must give up, in order to be inheritors and participants in that Kingdom, but here, he is inviting us to meditate on the good things to which we have a right, but that we must, nevertheless, renounce for the sake of the Kingdom. The beginning example, from which the whole discussion develops is abstinence from eating meat, because the consumption of such meat might scandalize others. Nevertheless, he goes on to speak about his own renunciation. He has renounced the right to have a wife, and the right to have wages from the Corinthian Church.

Життя в Небесному Царстві — це самозречення, як відмова від прихильності до гріха, так і відмова від добрих речей заради Бога та інших. Таким чином ми бачимо, що план самого Храму є моделлю нашого досвіду Небесного Царства. Зовнішній двір Храму дуже широкий і просторий, Жіночий двір менший. Двір Ізраїлевих людей ще менший. Двір священиків менший за тих. Святе місце становить лише незначну частину ро́зміру зовнішнього двору, і, нарешті, Святая Святих, де фактична присутність Бога, є найменшою. Який влучний образ самозречення! У певному сенсі, коли ми стаємо все більш близькими з Богом, наш світ стає все меншим і меншим. Але слід звернути увагу на іншу істину. Коли ми наближаємося до Бога, наша слава зростає. Двір священиків містить вівтар холокосту та Велике море, купіль для обмивання. Обидва ці аксесуари були зроблені з бронзи. Коли ми входимо до святого місця – яка зміна! – бронза зникла. Усе із золота, жертовник кадила, семисвічник і стіл для хлібів показних. Меблі у Святая Святих також зроблені із золота: престіл Бога, утворений розпростертими кри́лами Херувимів, і Кивот Завіту, вкритий зсередини та зовні чистим золотом. Проте є ще більша різниця. Сті́ни Святая Святих всі покриті золотом. Святая Святих — це місце цілковитої темряви, але кри́хітна кількість світла, яка потрапляє туди зі святилища, коли входить священик, робить всю кімнату схожою на місце вогню.

Life in the Heavenly Kingdom is all about renunciation, both the renunciation of attachment to sin, but also the renunciation of good things for the sake of God and others. In this way, we can see that the plan of the Temple itself is a model of our experience of the Heavenly Kingdom. The outer court of the Temple is very broad and spacious, the Court of the Women is less so. The Court of the Men of Israel is even smaller. The Court of the Priests is smaller than that. The Holy Place is only a fraction of the size of the outer court, and finally, the Holy of Holies, wherein is the actual Presence of God is the smallest yet. What an apt image of renunciation! In a sense, as we become more and more intimate with God, our world gets smaller and smaller. But, we should observe another truth. As we approach God, our glory increases. The Court of the Priests contains the altar of holocaust and the Great Sea, a fount for washing. Both of these appurtenances were made of bronze. When we enter the Holy Place– what a change!– bronze has disappeared. Everything is of gold, the altar of incense, the seven-branched lampstand, and the Table of the Showbread. The furniture of the Holy of Holies is similarly of gold: the throne of God, formed by the outstretched wings of the Cherubim, and the Ark of the Covenant, covered within and without by pure gold. Yet, there is an even greater difference. The walls of the Holy of Holies are all covered with gold. The Holy of Holies is a place of complete darkness, but the tiny amount of light that enters there from the sanctuary when the priest enters makes the whole chamber appear to be a place of fire.

Подібним чином, коли ми наближаємося до Бога, коли ми стаємо все більш і більш близькими з Ним, наш досвід світу стає все меншим і меншим, оскільки ми відмовляємося від багатьох благ світу заради наших братів і сестер. Проте наша слава зростає, і ми дізнаємо́ся, що Слава Божа більша за світ. На наших іконах це дуже яскраво висвітлено. Можливо, ми спостерігали, як речі, наприклад, будівлі, виглядають на іконах спотво́реними. Можна легко припустити, що автори́ цих ікон нічого не знали про перспективу. Насправді, однак, ці об’єкти відображаються в тому, що можна назвати «зворотною перспективою». Вони відображаються так, ніби глядач був точкою зникнення. Отвір у Царство Небесне дуже малий, але, на відміну від природного світу, речі стають більшими, віддаляючись від нас. Брати і сестри, ми повинні зробити себе дуже маленькими, щоб увійти в цей отвір. Якщо ми зможемо це зробити, ми увійде́мо в Царство Небесне.

In a similar way, as we approach God, as we become more and more intimate with Him, our experience of the world gets smaller and smaller as we renounce many of the good things of the world for the sake of our brothers and sisters. Nevertheless, our glory increases, and we learn that the Glory of God is vaster than the world. This point is made very powerfully in our icons. Perhaps we have observed the way that things, buildings for example, look "cock-eyed" in the icons. We might easily assume that the writers of those icons didn't know anything about perspective. Actually, however, these objects are rendered in what could be termed a "reverse perspective." They are rendered as if the viewer were the vanishing point. The aperture into the Heavenly Kingdom is very small, but, unlike the natural world, things get bigger as they move away from us. Brothers and sisters, we have to make ourselves very small in order to enter that aperture. If we can do that, we have entered the Heavenly Kingdom.

Великий піст традиційно є часом самозречення. Ми стоїмо на порозі Сирнопусного тижня, останнього тижня перед Пасхою, коли традиційно можна було їсти моло́чні продукти. Я закликаю вас прийняти традицію посту нашої Церкви якомога повніше. Правила прості: жодного м’яса, ніяких молочних продуктів до Пасхи; крім того, ніякого вина та оливкової олії, окрім суботи та неділі. Крім того, я заохочую вас прийняти інші маленькі жертви, маленькі способи самозречення, особливо якщо це заради наших ближніх. Добрим прикладом є жертви заради допомоги постраждалим в Україні. Є багато людей, чиї страждання можуть бути полегшені або пом’якшені нашим дискомфортом.

Great Lent is traditionally a time of renunciation. We stand on the threshold of Cheesefare Week, the last week before Holy Pascha that, traditionally, dairy products could be eaten. I encourage you to embrace the fasting tradition of our Church in the fullest way that you can. The actual practices are simple: no meat, no dairy products until Holy Pascha; furthermore, no wine and olive oil except on Saturdays and Sundays. Beyond that, I encourage you to embrace other little sacrifices, little ways of self-denial, especially if they are for the sake of our fellow human beings. Making sacrifices to help those suffering in Ukraine is a good example. There are many whose sufferings can be alleviated or mitigated by our discomfort.

 

Дві найважливіші речі для нас у цьому житті: любов і покаяння Two Essential Things for Us in this Life: Love and Repentance

Сьогодні ми маємо нагоду роздумувати над євангельською притчею про блудного сина, а також продовжуємо роздуми над таїнством Стрітення Господнього у Храмі.

Today, we have the opportunity to meditate on the gospel parable about the Prodigal Son, while we continue to our meditation on the mystery of the Lord's presentation in the Temple.

Стрітення Господа у Храмі є таїнством, яке пов’язане з чеснотою послуху. Коротше кажучи, Господь Ісус і Його Пресвята Мати були слухняні Закону Мойсея, хоча фактичні приписи Закону до них не стосувалися. Закон наказує, щоб кожен чоловічої статі, «який розкриває утробу», був представлений Господу на сороковий день після свого народження. Та все ж Господь Ісус не «розкрив утробу» Пресвятої Богородиці. Ні, радше, Пресвята Богородиця після Його народження залишилася дівою, як і раніше. Подібним чином Закон також приписує очищення матері дитини чоловічої статі на сороковий день після його народження. Це також не стосувалося Пресвятої Богородиці, бо чудесне народження Сина Божого не осквернило Її.

The Lord's presentation in the Temple is a mystery that is all about the virtue of obedience. In short, the Lord Jesus and His Most Holy Mother were obedient to the Law of Moses, even though the actual prescriptions of the Law did not apply to them. The Law prescribes that every male "who opens the womb" must be presented to the Lord on the fortieth day after his birth. Nevertheless, the Lord Jesus did not "open the womb" of the Most Holy Mother of God. No, rather, the Most Holy Mother of God remained a virgin after His birth, just as she was before. In a similar way, the Law also prescribes a purification for the mother of a male child on the fortieth day after his birth. This too did not apply to the Most Holy Mother of God, because the miraculous birth of the Son of God did not defile her.

Проте, незважаючи на те, що приписи Закону не зовсім стосувалися Господа Ісуса та Його Пресвятої Матері, вони підкорялися духу Закону, показуючи святість Закону, освячуючи досвід усіх інших людей, які виконали закон від необхідності і, що ще важливіше, надання Закону нового значення на всі часи. Внаслідок послуху Сина Божого та Його Пресвятої Матері кожен із нас, хто перебуває у Христі, представлений Господу в нашому Хрещенні та очищений від усякої плями гріха, щоб ми могли жити в досконалій слухняності волі Отця. Ця Свята Воля відтепер відкривається нам у Новому Законі, який є Особою Самого Христа. Ось що має на увазі пророк Ісая, коли каже: «Від Сіону вийде Тора і хвала зі серця Єрусалиму». Походження Закону Мойсея не має нічого спільного з Єрусалимом, оскільки він прийшов з гори Синай, але в ці останні часи нова Тора вийшла з Єрусалиму, де Господь Ісус воскрес із мертвих і дав Своїм апостолам настанови: «Ідіть по всьому світу та проповідуйте Євангеліє».

Nevertheless, despite the fact that the precepts of the Law did not exactly apply to the Lord Jesus and His Most Holy Mother, they obeyed the spirit of the Law, showing the Law's holiness, sanctifying the experience of all other people, who had fulfilled the Law from necessity and, even more importantly, giving the Law new meaning for all time to come. As a result of the obedience of the Son of God and His Most Holy Mother, each one of us, who is in Christ, is presented to the Lord in our Baptism and purified from every stain of sin, so that we can live in perfect obedience to the will of the Father. That Holy Will is henceforth revealed to us in the New Law, which is the Person of Christ Himself. This is what the Prophet Isaiah means when he says: "From Zion will go forth Torah and praise from the heart of Jerusalem." The origin of the Law of Moses has nothing to do Jerusalem, for it came from Mount Sinai, but in these latter times, a new Torah has gone forth from Jerusalem, where the Lord Jesus rose from the dead and gave His Apostles the instruction: "Go into the whole world and preach the Gospel."

Євангельська притча про блудного сина, навпаки, є розповіддю про непослух, милостиво прощений Отцем. Вирішальним для цієї історії про прощення є покаяння, усвідомлення того, що ми повинні відвернутися від своїх гріхів і повернутися до Бога. Покаяння є абсолютно критичним для Нового Закону. Наше життя у Христі починається і підтримується покаянням. На початку, коли ми обираємо йти за Христом, ми залишаємо свої гріхи. Проте кожного дня ми повинні відновлювати дух покаяння в наших серцях, відвернутися від спокус дня і привернутися до Бога. Саме це мав на увазі Господь Ісус, коли сказав: «Лихо дня дневі достатнє».

The Gospel parable about the Prodigal Son, on the other hand, is a story about disobedience graciously forgiven by the Father. Critical to that story of forgiveness is repentance, the realization that we should turn from our sins and return to God. Repentance is absolutely critical to the New Law. Our life in Christ begins and is sustained by repentance. At the beginning, when we choose to follow Christ, we forsake our sins. Nevertheless, every day, we must renew that spirit of repentance in our hearts, turn away from the temptations of the day and adhere to God. This is what the Lord Jesus meant when He said, "the evil of the day is sufficient for it."

Щодня ми починаємо наші ранкові молитви з виразів покаяння. У написаній Василієм Великим молитві, яка міститься в більшості варіантів ранкових молитов нашої Церкви, читаємо: «Прокинувшись від сну, дякую Тобі, Пресвята Тройце, бо через велику доброту і терпіння Ти був не розгнівався на мене, ледаря і грішника, і не погубив мене в моїх гріхах, але виявив до мене звичайну любов». У цьому одному реченні ми знаходимо стислий вираз духу покаяння: ми відвертаємося від наших гріхів і повертаємося до Бога. Починаючи з ранкової молитви, нам потрібно продовжувати діяти в тому самому дусі. Це справді головний виклик нашого християнського життя: постійно усвідомлювати Бога, розмовляючи з Ним, Який бажав, щоб ми розділяли ідентичність Його Сина.

Every day, we begin our morning prayers with expressions of repentance. In the prayer written by Basil the Great that is included in most versions of the morning prayers of our Church, we read: "As I rise from sleep, I thank You, Holy Trinity, for because of your great goodness and patience, You were not angry with me, an idler and sinner, nor have you destroyed me in my sins, but have shown your usual love for me." In this one sentence we find a succinct expression of the spirit of repentance: we turn from our sins and return to God. From the time of our morning prayers, we need to continue in that same spirit. That is really the central challenge of our Christian life: to retain the awareness of God at all times, conversing with Him, Who willed that we share the identity of His Son.

У певному сенсі всередині нас відбуваються дві речі одночасно. З одного боку, ми, за словами святого Василія Великого, ледари і грішники. З іншого боку, ми уподібнюємось до Христа, Сина Божого, у нашому Хрещенні. Ми поділяємо Його ідентичність. Коли Отець дивиться з Небес і бачить незгладимий характер хрещення, відбитий у наших душах, Він каже: «Це Син Мій Улюблений, Якого Я вподобав». Тим не менш, у цьому світі ми залишаємось підвладними немочі зламаної та пошкодженої людської природи зі схильністю до гріха.

There are, in a sense, two things going on within us at the same time. On the one hand, we are, according to the words of Saint Basil the Great, idlers and sinners. On the other hand, we are conformed to Christ, the Son of God, in our Baptism. We share His identity. When the Father looks down from Heaven and sees the indelible baptismal character imprinted on our souls, He says, "This is my beloved Son, in Whom I am well-pleased." Nevertheless, in this world we remain subject to the infirmity of a broken and damaged human nature, a human nature with the propensity to sin.

Найголовніше для нас у цьому світі – любов і покаяння. Важливо, щоб ми любили Бога і ненавиділи гріх. Для того, щоб досягти цього, ми маємо постійно і за звичкою відвертатися від гріха та повертатися до Бога. Щоразу, коли протягом дня ми усвідомлюємо, що якась спокуса підкрадається до наших сердець, нам потрібно відвернутися від цього і зробити вчинок любові до Бога.

The most important things for us in this world are love and repentance. It is important that we love God and hate sin. In order to accomplish this, we have to turn away from sin continually and habitually and return to God. Whenever, in the course of the day, we become aware of some temptation creeping up in our hearts, we need to turn away from that thing and make an act of love for God.