Прихильність до матеріальних речей: Шлях чесноти – це шлях болю Attachment to Material Things: The Way of Virtue is the Path of Pain

У Господній притчі про сіяча, те́рни, які душать тих, хто увірував, ідентифікуються як три речі: тривоги, багатство та задоволення. На поверхневому рівні ми бачимо, що цей список містить один негативний термін і два позитивних. Тривога, ми всі погоджуємося, негативна. Ніхто не хоче цього, і всі, хто його має, прагнуть його усунути. З іншого боку, багатство та задоволення є позитивними речами з точки зору природи. Ці дві категорії складаються з речей, які є створіннями Бога, і, отже, ми стверджуємо, що вони добрі самі по собі. Водночас, однак, ми стверджуємо, що, оскільки вони є меншими істотами, ніж ми, вони не є самоціллю, а засобом досягнення цілей. Це, у свою чергу, відкриває перед нами питання про цілі, з якими ми їх використовуємо.

In the Lord's parable of the sower, the thorns, which choke those who come to believe are identified as three things: anxieties, riches and pleasures. On surface level examination, we see that this list contains one negative term and two positive ones. Anxiety, we all agree, is negative. Nobody wants it, and all who have it strive to eliminate it. On the other hand, riches and pleasures are positive things from a natural point of view. These two categories are composed of things that are creatures of God and, therefore, we affirm that they are good in themselves. At the same time, however, we affirm that, since they are lesser beings than we are, they are not ends in themselves, but means to ends. This, in turn, opens the question to us concerning the ends to which we employ them.

Ми повинні звернути увагу на позитивні моменти в описі, оскільки ми виявимо, що присутність тривоги в нашому житті залежить від цих позитивних елементів. Занепокоєння ґрунтується на страху втратити переваги, якими ми раніше користувалися, а саме багатства та задоволення, які життя могло дати нам у тій чи іншій пропорції.

We must turn our attention to the positive terms in the description, since we will find that the presence of anxiety in our lives is dependent of these positive elements. Anxiety is rooted in the fear of losing the benefits that we have formerly enjoyed, namely, the riches and pleasures that life may have given us in one proportion or another.

Ці Божі створіння, багатства й насолоди життя, є слугами, якими Бог має намір допомогти нам, наближаючи нас до Бога. Проблема виникає, коли ми служимо їм, а не вони нам. Коли ми стаємо залежними від цих речей, ми служимо їм через нашу прив’язаність до них. Як ми знаємо, що ми досягли цього стану? Якщо нам важко розлучитися з ними чи бути без них. Саме з цієї причини Церква завжди намагалася навчити нас безпечнішого шляху: шляху достатності. Коли ми маємо лише те, що нам достатньо, прихильність менш імовірна.

These creatures of God, the riches and pleasures of life, are servants that God intends to help us, bringing us closer to God. The problem arises when we serve them, rather than them serving us. When we become dependent on these things, we serve them, on account of our attachment to them. How do we know that we have reached that state? If it is difficult for us to part from them or be without them. It is for this reason that the Church has always sought to teach us the safer way: the way of sufficiency. When we have only what is sufficient for us, attachment is less likely.

Інша важлива річ, про яку слід пам’ятати про служіння створінням, а не вони нам, це те, що часто присутність цих істот може стати таким же джерелом занепокоєння, як і наше бажання отримати їх і зберегти доступ до них. Ми можемо побачити приклад цього у вченнях самого Господа Ісуса. У притчі про дурня-багача Господь Ісус говорить нам, що занепокоєння багатого спочатку викликане проблемою недостатнього запасу, щоб вмістити його нещодавно придбане багатство. Його нещодавні придбання вимагають будівництва більших сараїв, і його тривога не зникне повністю, доки проект будівництва не буде завершено. Ми всі знаємо людей, які наприкінці життя мають таку велику кількість майна, що навіть не знають, з чого почати, щоб розпорядитися ним розумно та з користю.

Another important thing to remember about serving creatures rather than them serving us is that often the presence of these creatures can become just as much a source of anxiety as our desire to acquire them and to maintain our access to them. We can see an example of this in the Lord Jesus' own teachings. In the parable of the rich fool, the Lord Jesus tells us that the rich man's anxiety is initially motivated by the problem of insufficient storage to accommodate his recently acquired wealth. His recent acquisitions necessitate the building of bigger barns, and his anxiety will not be fully alleviated until the building project is completed. We all know people, who, in the waning years of their lives, have such a great multitude of possessions that they do not even know where to begin, in order to dispose of them in a prudent and useful manner. 

Як і в багатьох інших сферах нашого життя, ми виявляємо, що у випадку «багатства й насолод цього життя» чеснотним шляхом уперед є шлях болю. Це так, тому що ми повинні спочатку запитати себе: «чи буде мені боляче втратити те чи інше?» Ствердна відповідь на це питання є позитивною ознакою прихильності до якогось створіння. Однак є й інші запитання, які слід вирішувати. Тоді ми повинні запитати себе, чи ця конкретна річ відіграє суттєву роль у нашій роботі, наприклад. Я можу, наприклад, виявити, що мені було б дуже боляче втратити комп’ютер, але подальше дослідження виявило б, що цей пристрій є важливим для моєї роботи. Тим не менш, залишається правдою те, що ми завжди знаходимо чесноту в болісних виборах, в усуненні речей, до яких ми прив’язані, і в також наступній свободі, яку це нам приносить.

As with so many other areas of our life, we find that in the case of "the riches and pleasures of this life" the virtuous way forward is the path of pain. This is the case because we need to first ask ourselves, "would it pain me to lose this or that?" The affirmative answer to this question is a positive sign of attachment to some creature. There are other questions that must follow, however. We must then ask ourselves whether that particular thing plays an essential role in our work, for example. I may, for example, discover that it would pain me a great deal to lose my computer, but a further examination would reveal that the device is essential to my work. Nevertheless, it remains true that we will always find virtue in painful choices, in the elimination of things to which we are attached and the subsequent freedom that that brings us.

 

Наїн: Пройти крізь зіпсованість цього світу, щоб відпочити в красі Nain: Passing Through the Corruption of this World to Rest in Beauty

У сьогоднішньому читанні Євангелія ми розповідаємо, що коли Господь Ісус наближався до міста Наїн, похоро́нний кортеж вино́сив тіло людини з міста. Той мертвий був єдиним сином овдовілої матері. Археологічні дослідження на місці Нейн (сучасне місто в Галілеї) підтвердили, що місто ніколи не мало стіни. Таким чином, посилання в Євангелії від святого Луки на ворота міста, очевидно, стосується просто простору між будинками, через які проходила головна дорога. Саме в цьому вузькому провулку між сті́нами будинків Господь Ісус зустрі́в кортеж, зупинив його і воскресив померлого.

In the gospel reading today, we are told that as the Lord Jesus approached the town of Nain a funeral cortege was carrying the dead body of a man out of the town. That dead man was the only son of a widowed mother. Archaeological research at the site of Nein (the modern town in Galilee) has confirmed that the town never had a wall. Thus, the reference of the Gospel According to Saint Luke to the gate of the town is apparently referring to merely the space between the houses through which the main road passed. It was in this narrow alley between the walls of the houses that the Lord Jesus met the cortege, stopped it and raised the dead man to life.

Ще одна річ, яку архео́логи виявили на місці стародавнього Наїну, це наявність помірно великого некрополя. Некрополь (з грецької означає «місто мертвих») є ознакою більшості стародавніх поселень. Протягом тисячоліть люди усвідомлювали, що мертві повинні бути строго відокремлені від живих. Близькість трупів до живого населення міста створювала ризик захворювання через забруднення повітря та води. Таким чином, у всіх стародавніх поселеннях ми знаходимо «місто мертвих» за межами живого міста. Найчастіше, коли місто продовжувало рости, це «місто мертвих» утворювало кільце́ навколо населеного міста, тож будь-які відвідувачі міста му́сили пройти повз гробниці на своїх шлях до міста. Хорошим прикладом є місто Рим, де некрополь утворює майже повне кільце навколо межі старого міста. Подібним чином в Єрусалимі некрополь утворює три чверті кола навколо Старого міста, тоді як за його межами лежить величезний простір сучасного міста. У цьому випадку Старе місто було захищено своїм некрополем від розширення та будівництва сучасного міста, яке могло б загрожувати йому, якби не велика кількість гробниць.

The other thing that archaeologists have discovered at the site of ancient Nain is the presence of a moderately large necropolis. The necropolis (from the Greek for "city of the dead") is a feature of most ancient settlements. For thousands of years, human beings have been aware that the dead must be strictly separated from the living. The proximity of dead bodies to the living population of the city presented risks of disease through the contamination of air and water. Thus, in all ancient settlements we find the "city of the dead" outside the living city. More often than not, as a town continued to grow, this "city of the dead" would form like a ring around the populated area, so that any visitors to the town would have to walk past and through the area of the tombs on their way into the town. A good example is the city of Rome, where the necropolis forms almost a complete ring around the old city limits. Similarly, in Jerusalem, the necropolis forms three quarters of a circle around the Old City, while the vast expanse of the modern city lies beyond. In this case, the Old City has been protected by its necropolis from the expansion and construction of the modern city that may have threatened it if it were not for the great multitudes of tombs.

З опису в Євангелії стає зрозуміло, що Господь Ісус мав пройти повз і крізь гробниці, щоб увійти в місто. Там, на в’їзді до міста, він зустрів похоронну процесію, яка виносила мерця. У цих обставинах ми можемо побачити дуже чітки́й образ і представлення життя в цьому світі. Ми повинні пройти крізь смерть і тлін цього світу, щоб опинитися в істинному місці життя – Царстві Небесному.

It is clear from the description in the Gospel that the Lord Jesus had to walk past and through the tombs in order to enter the town. There, at the entrance of the town, he met the funeral procession bearing the dead man out. It is possible for us to see in these circumstances a very clear image and representation of life in this world. We have to pass through the death and decay of this world, in order to find ourselves in the true habitation of life– the Heavenly Kingdom.

Весь цей епізод дуже нагадує подію, що сталася в Дотані в Самарії шістсот років тому. Там місцеві жи́телі займалися похоронами, коли на їхнє місто несподівано напа́ли сирійські рейдери. Не маючи іншого ви́ходу, вони кинули тіло, яке несли, до найближчої гробниці та втекли. Невідомо, що найближча могила була могилою пророка Єлисея, який помер сто років тому. Коли тіло, яке вони безладно кинули в гробницю, випадково торкнулося кісто́к пророка, чоловік знову ожив. Обидві ці історії показують, що, незважаючи на те, що цей світ є царством зіпсованості, смерті та занепаду, Бог робить життя присутнім навіть тут у надзвичайний і вражаючий спосіб.

The whole episode is highly reminiscent of an event that happened in Dothan in Samaria six hundred years earlier. There, the locals were engaged in a funeral, when their town was unexpectedly attacked by Syrian raiders. Having no other recourse, they tossed the body they were carrying into the nearest tomb and fled. Unbeknownst to them, that nearest tomb was the tomb of the prophet Eliseus, who had died a hundred years earlier. When the body they haphazardly tossed into the tomb came into chance contact with the bones of the prophet, the man came to life again. Both of these stories show that, even though this world is a realm of corruption, death and decay, nevertheless God makes life present even here in extraordinary and astounding ways.

Коли ми бачимо це маленьке містечко та його некрополь, ми також повинні зверну́ти увагу на значення назви міста, а також на глибоке значення його географічного положення. По-перше, назва міста Наїн по-єврейській означає «краса». Наша мета в контексті цієї історії — супроводжувати Господа Ісуса через некрополь цього світу, царство тління та смерті, і прийти до присутності Краси, де є справжнє життя. По-друге, неможливо розглядати місце Наїна без урахування неминучості кінця цього світу. Це тому, що місто Наїн лежить на північній частині рівни́ни Ездрелон, також відомої як рівнина Їзреель. Цю родю́чу сільськогоспо́дарську територію також називають Армагеддо́н (єврейською — гора Мегіддо). Біблія говорить нам, що там відбудеться остання битва між арміями Антихриста та Христа. У кульмінаційний момент цієї битви Христос уб’є Антихриста мечем, який вийде з Його вуст.

As we see this little town surrounded by its necropolis, we should also note the meaning of the town's name, as well as the deep significance of its geographical situation. In the first place, Nain, the name of the town, means "beauty" in Hebrew. Our goal in the context of this story is to accompany the Lord Jesus through the necropolis of this world, the realm of corruption, decay and death and come to the presence of Beauty, where there is true life. Secondly, it is impossible to consider the site of Nain without considering the inevitability of the end of this world. This is the case because the town of Nain lies on the northern age of the Plain of Esdraelon, otherwise known as the Plain of Jezreel. This fertile farming area also goes by the name of Armageddon (the mountain of Megiddo in Hebrew). The Bible tells us that the last battle will occur there between the armies of Antichrist and those of Christ. At the culmination of that battle, Christ will slay the Antichrist with a sword that comes out of His mouth.

Сама ситуація цього міста спонукає нас заду́матися про кінець світу, перемогу Христа та прихід Царства Небесного в повноті. Кожен аспект цього насиченого епізоду спонукає наші серця й розуми зупинитися на нашому кінцевому пункті призначення, нашому приході на спочинок у Красі, Небесному Царстві. Наш перехід через некрополь цього світу, сповнений тління та смерті, є тимчасовим і примарним. Ми повинні продовжувати йти до нашої мети з тугою в серці, щоб не стати подібними до одержимого демоном із Гадари, який «жив у гробницях». Як сумно буде, якщо ми заблукаємо і зробимо цей світ корупції нашою метою.

The very situation of this town makes us think about the end of the world, the victory of Christ and the coming of the Heavenly Kingdom in its fullness. Every aspect of this rich episode raises our hearts and minds to dwell upon our final destination, our coming to rest in Beauty, the Heavenly Kingdom. Our passage through the necropolis of this world, full of corruption, decay and death is temporary and illusory. We must keep going towards our goal with longing in our hearts lest we become like the demon-possessed man of Gadara, who "dwelt in the tombs." What a sad thing it will be if we lose our way and make this world of corruption our goal.

 

Єдність в нас і між нами Unity In Us and Among Us

Молитва Господня за єдність у контексті сьогоднішнього євангельського читання вважається основою прагнення християн до єдності. Ми розуміємо, що роз’єднаність між християнами суперечить волі Христа, і визнаємо брак єдності результатом гріха.

The Lord's prayer for unity in the context of today's gospel reading is regarded as being the foundation for the desire among Christians for unity. We understand the disunity among Christians to be contrary to the will of Christ and we recognize the lack of unity as the result of sin.

Гріх створює глибоку роз’єднаність у нас окремо, у нашому людському роді і, нарешті, навіть у Тілі Христа. Єдиний спосіб відновити єдність на будь-якому з цих рівнів – це піти шляхом покаяння і повністю покластися на Христа.

Sin creates a profound disunity in us individually, in our human race and finally, even in the Body of Christ. The only way to restore unity on any of these levels is to follow the way of repentance and to put all confidence in Christ.

Гріх породжує роз'єднаність насамперед в особистості, і ця роз'єднаність є парадигмою для всіх інших розломів і поділів, які ми бачимо на вищих рівнях. Душа людської істоти глибоко розділена, так що наші нижчі сили більше не підвладні вищій силі розуму. Замість того, щоб нами керував розум, нами керують гнів, хтивість, страх тощо. Христос у Своїй роботі серед нас зцілює цей поділ, але потенційно. Його робота повинна бути застосована до кожного з нас через використання нашої свободи, прийняття шляху покаяння та покладання нашої віри в Нього, Хто переміг смерть, воскреснувши з неї на третій день.

Sin creates disunity in the individual first of all, and this disunity is paradigmatic for all the other fractures and divisions, which we see at higher levels. The soul of the human being is deeply divided, so that our lower powers are no longer subject to the higher power of reason. Rather than being ruled by reason, we are ruled by anger, lust, fear and the like. Christ, in His work among us, heals this division but potentially. His work must be applied to each of us through the exercise of our freedom, embracing the way of repentance and putting our faith in Him, Who conquered death by rising from it on the third day.

Головним таїнством Божественної Літургії є воскресіння, яке завершується нашим сопричастям у воскреслому Тілі та Крові Господа. Іншими словами, через це спілкування ми беремо участь у Його житті. Ми змінюємося внутрішньо, відновлюємося як безсмертні істоти. Однак, щоб досягти цієї кульмінації, Літургія проводить нас через процес спо́гадів. Ми згадуємо всю нашу історію від створення світу. Особливо ми згадуємо працю Христа, яка є центром і значенням усієї тієї історії.

The Divine Liturgy has the resurrection as its central mystery and it culminates in our communion in the risen Body and Blood of the Lord. In other words, through that communion we come to share in His life. We are changed inwardly, restored as immortal beings. In order to reach this culmination, however, the Liturgy brings us through a process of recollection. We recall our whole history from the creation of the world. Especially, we recall the work of Christ, which is the centerpiece and meaning for that entire history.

На початку Божественної і Святої Літургії ми проголошуємо нашу мету і долю. Як ми говоримо в Господній молитві: «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі», так ми говоримо: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа». Царство є нашим призначенням. Царство Небесне – наша мета. Насправді так було завжди. Ще до того, як наш рід впав у гріх, нам судилося розділити життя Бога. Тому Він створив нас. Він хотів поділитися з нами своїм вічним щастям. Однак наш рід через обман диявола зрадив Бога і впав у гріх і смерть.

At the beginning of the Divine and Holy Liturgy, we declare our destination and goal. Just as we say in the Lord's Prayer "Thy Kingdom come, Thy will be done on earth as it is in Heaven," so too we say, "Blessed be the Kingdom of the Father and of the Son and of the Holy Spirit." The Kingdom is our destination. The Kingdom of Heaven is our goal. In fact, it always was. Even before our race fell into sin, we were destined to share the life of God. That's why He created us. He wanted to share His everlasting happiness with us. However, our race, because of the Devil's deception, betrayed God and fell into sin and death.

Важко зрозуміти і навіть уявити жахливі страждання зла, в які впав людський рід до приходу Христа. Насильство, яке панувало у світі, було настільки великим, що Бог одного разу знищив світ по́топом і знову почав його через Ноя та його сім’ю. Однак навіть після потопу ми бачимо світ, який був злим і жалюгідним, у якому, наприклад, люди були змушені воювати один з одним і вбивати один одного заради розваги. Натовп був у за́хваті від бі́йні. У цей сумний період Бог не покинув світ, але послав пророків, головним чином через Свій народ Ізраїль, щоб скерувати людей назад до пізнання Бога. У Божественній Літургії ми згадуємо цей сумний період в історії світу, коли співаємо Єктенію Миру. Наше безперервне благання до Бога в нещасті гріха і смерті: «Господи, помилуй».

It is hard to understand and even visualize the terrible misery of evil into which the race of human beings had fallen before the coming of Christ. The violence that reigned in the world was so great that God once destroyed the world by flood and started it again through Noah and his family. Yet, even after the flood, we see a world that was evil and miserable, in which, for example, people were forced to fight one another and kill one another for entertainment. The crowds were delighted with the carnage. During this sad period, God didn't abandon the world, but sent prophets, mainly through His people Israel, to steer people back towards the knowledge of God. In the Divine Liturgy, we remember this sad period in the history of the world when we sing the Ektenia of Peace. Our continuous cry to God in the misery of sin and death is, "Lord, have mercy."

Коли ми молимось цю Єктенію на початку Божественної Літургії, ми повинні підняти свій розум і серце, щоб згадати той жалюгідний стан і водночас бути вдячними Богові за те, що Він відвідав нас і спас нас у Христі. Подібно до того, як ми думаємо про історію цілого людського роду до пришестя Христа, ми також повинні розмірковувати про наші власні страждання окремо від Нього. Ми повинні визнати, що ми ніщо без Нього і що ми покладаємось на Його любов до нас навіть у самій своїй істоті. Подивіться, як далеко ми впали, і як рід, і як окремі люди, але Христос підхопив нас і повернув нам ще більшу спадщину.

When we pray this Ektenia at the beginning of the Divine Liturgy, we should raise our minds and hearts to recall that miserable state and, at the same time, be thankful to God for the way that He has visited us and saved us in Christ. Just as we think about the history of the whole human race before the coming of Christ, we should also reflect on our own misery apart from Him. We should admit that we are nothing without Him and that we rely on His love for us even for our being itself. Look how far we have fallen, both as a race and as individuals, and yet Christ has picked us up and restored us to an even greater inheritance.

Він відновив єдність у нас і між нами. Єдність усередині нас ми називаємо здоров’ям. Єдність між нами ми називаємо миром. Ми не бачимо миру навколо нас у світі? Христос є мир. Він приходить до нас у відповідь на покаяння і повну довіру до Нього.

He has restored unity in us and among us. The unity within us we call health. The unity among us we call peace. We don't see peace around us in the world? Christ is peace. He comes among us in answer to repentance and total confidence in Him.

  

Бог сподівається, що ми будемо «грати мов Бог» God Hopes We Will "Play God"

Для багатьох наших людей не буде несподі́ванкою те, що Божественна Літургія насправді починається за десять-п’ятнадцять хвилин до відкриття завіси іконостасу. Кі́лька років тому у нас була ви́ставка, на якій ми молилися проскомидію перед іконостасом на очах всіх людей. Тим не менш, корисно нагадати собі зміст і значення цього обряду, а також поміркува́ти над тим, що відбувається після нього.

It will not be a surprise to many of our people that the Divine Liturgy actually begins a good ten to fifteen minutes before the curtain of the iconostas is opened. A few years ago we had an exhibition in which we prayed the proskomedia rite in front of the iconostas in view of all the people. Nevertheless, it is useful to remind ourselves of the content and meaning of that rite, and to reflect as well upon what comes after it.

Чин проскомидії нам важливо пам’ятати, оскільки він символізує передбачення і Боже провидіння. Ще до того, як Бог почав Свою роботу зі створення, Він знав кожну деталь того, що станеться. Оскільки Він не живе в часі, а бачить весь час з точки зору вічності, ніби кожна мить відбувається одночасно, Він має певне й безпомилкове передбачення того, як Його вільні створіння використовуватимуть свою свободу, навіть якщо Він має не змушувати їх виконувати будь-які їхні вільні дії.

The rite of the proskomedia is important for us to keep in mind, because it represents the foreknowledge and Providence of God. Before God even began His work of creation, He knew every detail of what would happen. Since He does not live in time, but sees all of time from the perspective of eternity, as if every moment were happening at once, He has certain and infallible foreknowledge of the way that His free creatures will use their freedom, even though He has not caused them to perform any of their free acts.

Проскомидія представляє Боже передбачення всього плану спасіння. Цей обряд починається з того, що Ягня (велика частинка хліба) вирізається з буханки навколо. Це нагадування нам про те, що Агнець Божий, Ісус Христос, Логос, Друга Особа Пресвятої Трійці, був «убитий від заснування світу», як говорить нам святий апостол Іван Богослов в Одкровенні. Потім з буханок також вирізають інші частинки. Ці частинки представляють усіх нас, усіх членів Церкви Христової, Його Містичного Тіла. Усі вони зібрані разом, розташовані навколо Агнця на дискосі, нагадуючи про вічний план спасіння.

The proskomedia represents God's foreknowledge of the entire plan of salvation. This rite begins with the Lamb (the large particle of bread) being excised from the surrounding loaf. This is the reminder to us that the Lamb of God, Jesus Christ, the Logos, Second Person of the Holy Trinity, was "slain from the foundation of the world" as the Holy Apostle John the Theologian tells us in the Apocalypse. Then other particles are excised from the loaves as well. These particles represent all of us, all the members of Christ's Church, His Mystical Body. They are all gathered together, arranged around the Lamb on the diskos, recalling the eternal plan of salvation.

З цієї точки зору проскомидія водночас втішає і лякає. Це втішає, тому що ми бачимо в ньому запевнення, що Бог повністю контролює всесвіт, який Він створив. Він Всемогутній і Всезнаючий, але Він також Вселюблячий і Милосердний. У проскомидії, іншими словами, ми можемо почути ту саму впевненість, яку Бог дав нам через Свого пророка Єзекіїля, коли Він сказав: «Я відкрию гроби ваші, і ви воскреснете з них, народе мій». Але водночас це обряд, що лякає, бо нагадує нам про Божий дар свободи. Ми змушені розмірковувати про наслідки поганого використання цього дару.

From this perspective, proskomedia is both comforting and haunting. It is comforting, because we see in it an assurance that God is in complete control of the universe that He has made. He is All-Powerful and All-Knowing, but He is also All-Loving and All-Compassionate. In the proskomedia, in other words, we can perceive the same assurance that God gave to us through His prophet Ezekiel, when He said, "I will open your graves and have you rise from them, O my people." Yet, at the same time, it is a haunting rite, because it reminds us about God's gift of freedom. We are forced to contemplate the consequences of using that gift badly.

Після проскомидії відбувається кадіння всієї церкви. Це обряд, який вшановує і представляє саме Сотворення. Відкривається завіса іконостасу і диякон кадить спочатку святиню, а потім і всю церкву, згадуючи, що на початку Бог створив «небо (святиню) і землю (решту церкви)». Солодкий аромат ладану нагадує нам, що Бог створив усе добре, як каже Біблія: «Бог побачив, що це добре», і «Бог не вчинив смерті, і Він не радіє знищенню живих, але Він створив всі речі, які вони могли існувати».

What follows the proskomedia rite is the incensing of the entire church. This is the rite that commemorates and represents Creation itself. The curtain of the iconostas is opened and the deacon incenses first the sanctuary and then the entire church, recalling that in the beginning God created "the heavens (the sanctuary) and the earth (the rest of the church)." The sweet fragrance of the incense reminds us that God created everything good, as the Bible tells us, "God saw that it was good," and "God did not make death, nor does He rejoice in the destruction of the living, but He made all things that they might have being."

Цей самий солодкий аромат походить від соку певних африканських дерев, які, за словами Святого Письма, росли в Раю до того, як людський рід впав у гріх. Цей запашни́й сік спалювався протягом тисячоліть у храмі Старого Закону, а тепер його спалюють у храмі Нового Закону, нагадуючи нам, що, як сказано в сьогоднішньому читанні Апостола, «Бог може збагатити нас усією благодаттю». Бог дав нам і дасть усе, що нам потрібно, зі щедрості Його Сотворення, якщо ми довіряємо Йому. У цьому представленні Божої роботи Сотворення ми піднімаємо очі нашого серця до всіх «добрих справ» Бога щодо нас, які створені за Його образом і подобою. Він дав нам усі добрі речі Сотворення, щоб ми могли бути подібними до Нього, творячи добрі справи за допомогою того, що Він нам дав.

This same sweet fragrance is derived from the sap of certain African trees, which the Scripture tells us grew in Paradise before the human race fell into sin. This fragrant sap was burned for thousands of years in the temple of the Old Law and now it is burned in the temple of the New Law, reminding us that, as the epistle reading today told us, "God can make every grace abound for us." God has given us and will give us everything we need from the bounty of His Creation if we trust in Him. In this representation of God's work of Creation, we raise the eyes of our hearts to all of God's "good works" towards us, who are created in His image and likeness. He has given us all the good things of Creation, so that we can be like Him, doing good works with what He has given us.

Коли ми стоїмо посеред храму, вдихаючи пахощі дерев, які росли в Раю, перш ніж ми впали в гріх, ми бачимо, як це зображення Сотворення пов’язане з проскомидією, яку ми щойно закінчили. Бог знав наперед, що багато Його улюблених створінь зловживатимуть своєю свободою і відвернуться від Нього, але Він все одно створив всесвіт у всій його доброті. У цьому всесвіті Він створив нас, людей, «маленькими богами» в надії, що ми будемо «грати мов Бог» в контексті цього Сотворення. Сьогодні «грати мов Бог» має поганий відтінок, оскільки нагадує про те, як люди зарозуміло присвоюють прерогативи Бога, не наслідуючи Його любові та співчуття. Бог хоче, щоб ми дійсно «грали мов Бог», наслідуючи Його в усіх відношеннях. Він зробив це безмежно легшим у цю останню епоху світу, ставши одним з нас і давши нам заповідь: «Любіть один одного, як Я вас полюбив».

As we stand in the midst of the temple, breathing the fragrance of the trees that grew in Paradise, before we fell into sin, we can see how this representation of Creation ties together with proskomedia, which we just finished. God knew beforehand that many of His beloved creatures would misuse their freedom and turn away from Him, but He established the universe in all its goodness anyway. In this universe, He established us human beings as "little gods," in the hope that we would "play God" in the context of this Creation. Today, "playing God" has a bad connotation, because it recalls the way that human beings arrogantly assume the prerogatives of God without emulating His love and compassion. God wants us to really "play God," emulating Him in every way. He has made this infinitely easier in this last age of the world by becoming one of us and giving us the commandment, "Love one another as I have loved you."

 

Демони — це найбільша загроза Demons are the Greatest Threat

Дивовижний збіг євангельського читання на сьогодні зі святим, якого ми згадуємо. Сьогодні – день пам’яті священномученика Кипріяна та його співстрадниці Юстини. Згідно з розповіддю про їхнє життя, святий Кипріян був могутнім чаклуном, поклонником бісів, який зрештою був навернений до християнської віри за прикладом святої Юстини. Кипріян був найнятий заможною людиною в місті Антіохії, щоб заклинати Юстину, щоб вона закохалася в цього чоловіка. Однак Юстина була християнкою, яка дала обітницю дівоцтва і проводила час у молитві та пості. У результаті магічні зусилля Кипріяна не принесли результату. Усі його чари були марні проти Юстини. Зрештою Кипріян зрозумів, що має справу з силою, більшою за нього самого і більшою за демонів, яким він служив. Він покинув практику чаклунства і став християнином. Згодом його обрали єпископом свого міста. Він і Юстина віддали своє життя за християнську віру під час гонінь імператора Діоклетіана.

There is a wonderful coincidence between the gospel reading for today and the saint whom we commemorate. Today is the feast day of the Holy Hieromartyr Cyprian and his fellow sufferer, Justina. According to the account of their lives, Saint Cyprian was a powerful sorcerer, a worshipper of demons, who was ultimately converted to the Christian faith by the example of Saint Justina. Cyprian had been hired by a wealthy man in the city of Antioch to cast spells upon Justina, in order to make her fall in love with the man. Justina, however, was a Christian, who had made a vow of virginity and spent her time in prayer and fasting. As a result, the magical efforts of Cyprian were to no avail. All his spells were useless against Justina. Ultimately, Cyprian understood that he was dealing with a power greater than himself and greater than the demons he served. He gave up the practice of sorcery and became a Christian. Eventually, he was chosen to be the bishop of his city. He and Justina both gave their lives for the Christian faith during the persecution of the Emperor Diocletian. 

Цей збіг у темах читання Євангелія та святих того дня є гарною нагодою для нас поміркувати над повною дурістю людей, які часто вступали в союзи зі злими, надприродними істотами, які ненавидять людство, щоб отримати помста іншим людям. Демони лише бажають нашого знищення, але ми настільки нерозумні, що часто приходили до них у пошуках якоїсь вигоди.

This coincidence in the themes of the gospel reading and the saints of the day is a good opportunity for us to meditate on the utter foolishness of human beings, who have often made alliances with malicious, preternatural beings, who hate mankind, in order to get revenge on other human beings. The demons only desire our destruction, and yet we are so foolish that we have often gone to them seeking some sort of benefit.

Те саме, що стосується чаклунства та темних мистецтв, є істинним і в повсякденному житті. Будь-який союз, який ми укладаємо зі злом, навіть найменшим, зрештою призведе лише до зла. Ненавидь демонів до нас не пом’якшує той факт, що ми прагнемо їхньої дружби. Навпаки, ця огида тільки посилюється, тому що демони дуже добре знають величезні блага, які Бог пропонує людям. Незважаючи на те, що демони ненавидять Бога, вони ненавидять людей ще більше через людську зневагу до благодаті та благословень, які пропонує Бог.

The same thing that is true in the case of sorcery and the dark arts is the true also in everyday life. Any alliance that we make with evil, even in the smallest way, will ultimately only lead to evil. The demons loathing of us is not mitigated by the fact that we seek their friendship. On the contrary, that loathing is only increased, because the demons know very well the tremendous benefits that God has offered to human beings. The demons, even though they hate God, they hate human beings all the more because of human disdain for the grace and blessings that God offers.

Людські істоти, які об’єднуються з демонами, для них не що інше, як корисні ідіоти, дурні, які співпрацюють із власним знищенням. З самого початку альянс спрямований демонами на знищення як того, хто звертається до них за допомогою, так і тих, з ким він або вона ворогує. Сказати, що демонам не можна довіряти виконання своєї сторони будь-якої угоди, — це найбільше недомовлення в історії. Крім того, для людей думати, що вони можуть перевершити своїх демонічних супротивників у хитрості, є ще більшою помилкою, ніж довіряти їм. Усі люди за порядком порівняння у багато, багато разів менш розумні, ніж вони є, і демони з презирством дивляться на грубий спосіб, яким ми повинні здобувати знання за допомогою почуттів. Ми завжди повинні пам’ятати, що якою б сильною і великою не була ворожнеча між нами та іншими людьми, ненависть демонів до нас є незмірно більшою.

Human beings that ally themselves with demons are nothing more to them than useful idiots, fools that cooperate with their own destruction. From the very beginning, the alliance is aimed by the demons at the destruction of both the one who seeks their help and those with whom he or she is at enmity. To say that the demons cannot be trusted to fulfill their side of any agreement is history's greatest understatement. Further, for human beings to think that they can outdo their demonic adversaries in cunning is an even greater mistake than trusting them. All human beings are by order of comparison many, many times less intelligent than they are, and the demons look with scorn upon the crude way that we must acquire knowledge by means of the senses. We must always keep in mind that no matter how strong and great the enmity may be between us and other human beings, the hatred, which the demons have for us is immeasurably greater. 

Я звертаюся, зокрема, до наших чоловіків. Особливо ми, чоловіки, повинні прийняти рішення наслідувати Господа Ісуса, як Він з’являється в цьому сьогоднішньому євангельському читанні. Це наше божественно призначене покликання бути захисниками жінок і дітей. Чоловіки повинні діяти, щоб захистити жінок і дітей від природи і злих людей, але ще більшим є наше завдання захистити від дій демонів, так само як ми бачимо, як Господь Ісус рятує вдову та її дочку від демонічного впливу.

I address myself particularly, at this point, to our men. It is especially us men, who must resolve to emulate the Lord Jesus as He appears in this gospel reading today. It is our divinely-appointed vocation to be the protectors of women and children. Men must take action to protect women and children from nature and evil people, but it is even more our task to protect against the actions of demons, just as we see the Lord Jesus save the widow and her daughter from demonic influence.

Ми навіть не можемо сподіватися виконати свою роль захисників від цих найнебезпечніших ворогів, якщо не будемо людьми, відданими молитві, тому що сила для цього захисту походить лише від Бога. Чоловік, який стежить за своїми думками і молиться Богу в своєму серці, є надійним захисником своєї родини від дій демонів. У свою чергу, він обачливо ставиться до того, що він дозволяє і що він забороняє членам своєї родини, щоб вони були захищені від цих серйозних загроз.

We cannot even hope to fulfill our role as protectors against these most dangerous enemies if we are not people committed to prayer, because the strength for this defense comes only from God. The man who is watchful over his own thoughts and prays to God in his heart is a trustworthy protector of his family against the actions of the demons. In turn, he is circumspect concerning what he allows and what he forbids among the members of his family, so that they are protected from these grave threats.