Закопайте наш талант у землю або дозвольте Богу примножити його Bury Our Talent in the Ground, or Allow God to Increase It

Святий Григорій Великий допомагає нам зрозуміти притчу в сьогоднішньому євангельському читанні. Одна річ, яку він вказує на особливо корисну, це його інтерпретація акту взяття́ таланту та зако́пування його в землю. За словами святителя Григорія, це діяння означає життя, спрямоване до суто земних ці́лей, що займається лише земними речами. Таке життя неприємне Господу, бо Він хоче, щоб ми цінува́ли небесне, шукаючи Царства Небесного. Земна людина турбується про те, щоб стати багатим і успішним. Людина, яка спрямовує свою енергію на успадкування Царства Небесного, навпаки, хоче збагатитися чеснотами. Він розуміє, що матеріальні багатства не будуть супроводжувати його в наступному житті, але чеснота, яка є «скарбом на небі», про який говорить Господь Ісус, є безсмертною, тому що це Життя Бога.

Saint Gregory the Great helps us to understand the parable in today's gospel reading. One thing that he points out that is particularly useful is his interpretation of the act of taking the talent and burying it in the ground. According to Saint Gregory, this action signifies a life that is aimed at merely earthly goals, concerned with only earthly things. Such a life is displeasing to the Lord, because He wants us to value heavenly things, seeking the Heavenly Kingdom. The earthly person is concerned with becoming rich and successful. The person who directs his energy towards inheriting the Kingdom of Heaven, on the other hand, want to grow rich in virtues. He understands that material riches will not follow him into the next life, but virtue, which is the "treasure in Heaven" that the Lord Jesus speaks about, is immortal, because it is the Life of God. 

Ми повинні піклуватися про невеликі способи, щоб практикувати чесноти, тому що ці маленькі дії матимуть величезний вплив на все наше життя. Ми будемо формувати звички, які змінюють наш характер, нашу духовну ДНК, так би мовити. Крім того, вчинки доброти та співчуття запускають ланцюгову реакцію, яка покращує долю оточуючих нас, полегшуючи їм також практикувати чесноти. Кожного разу, коли ми вирішуємо наслідувати Господа Ісуса в Його люблячій доброті до інших, наш світ зазнає непередбачуваного та чудового впливу. Навіть коли ми уподібнюємося до Христа у своїх вчинках, ми віддаємо належну честь й пошану образу Бога в інших.

We should concern ourselves with little ways to practice virtue, because those little acts will have an enormous impact on our entire lives. We will be building habits that alter our character, our spiritual DNA, so to speak. Further, acts of kindness and compassion set off a chain reaction that improves the lot of those around us by making it easier for them to practice the virtues as well. Every time we decide to imitate the Lord Jesus in His loving kindness towards others, our world is impacted in unforeseen and wonderful ways. Even as we conform ourselves to Christ in our actions, we are giving due honor and reverence to the image of God in others.

Заховати свій талант у землі, дбаючи лише про земні речі, це, по суті, егоїстичний спосіб життя, який не може призвести до вічних плодів, які тривають у Небесному Царстві. Ми повинні завжди бути на сторожі егоїзму. Егоїзм вбиває в нас подобу Господа Ісуса, тому що Господь Ісус, за Його власними словами, прийшов у цей світ «не для того, щоб Йому служили, але щоб служити і віддати своє життя як викуп за багатьох». Він також засвідчує надзвичайну плідність такого життя, коли каже: «Якщо пшеничне зерно, не впавши в землю, не вмре, воно залишиться пшеничним зерном. А якщо воно вмре, то принесе рясний плід». З нами так само. Якщо ми хочемо бути справді плідними у спосіб, який є тривалим, ми повинні відмовитися від власних бажань. Це «вмирання для себе» є справою нашого життя. Це робить нас християнами, тому що життя Христа було саме таким.

Burying our talent in the earth, being concerned with merely earthly things, is essentially a selfish way of life that cannot result in the permanent fruit that endures in the Heavenly Kingdom. We must always be on guard against selfishness. Selfishness kills the likeness of the Lord Jesus in us, because the Lord Jesus, in His own words, came into this world "not to be served, but to serve and to give His life as a ransom for many." He also bears witness to the extraordinary fruitfulness of that kind of life, when He says, "Unless a grain of wheat falls into the ground and dies, it remains just a grain of wheat. But if it dies, it produces much fruit." It is just the same with us. If we desire to be truly fruitful in a way that is lasting, we have to deny our own desires. This "dying to ourselves" is our life's work. It makes us a Christian, because Christ's life was just of this kind.

Шляхи світу показуються нам через життя в цьому світі, занепалому світі, світі, ураженому гріхом. Шляхи Царства Небесного, навпаки, показані через Святе Письмо, а Літургія є Святим Письмом у дії. Отже, ми не маємо багато часу, щоб читати Святе Письмо? Це добре, якщо ми відвідуємо богослужіння Церкви і вбираємо їх зміст, значення слів і дій, які ми бачимо в цьому духовному світі. Ми не можемо знати значення слів і дій, якщо нам їх не пояснити, але як тільки їх нам пояснити, ми можемо вільно піднести свої серця до цих таїнств і перетворитися ними на особу Христа. Піднесення наших сердець і розуму до речей, які ми бачимо в духовному світі, посередницьких нам через Літургію Церкви, є саме роздумуванням. Завдяки цьому роздумуванню ми стаємо єдиними з реальністю, над якою роздумуємо.

The ways of the world are shown to us through life in this world, a fallen world, a world afflicted with sin. The ways of the Heavenly Kingdom, on the other hand, are shown through Holy Scripture, and the Liturgy is Scripture in action. So, we don't have a lot of time to read Holy Scripture? It's alright, as long as we attend the services of the Church and imbibe their meaning, the meaning of the words and the actions that we behold in this spiritual world. We cannot know the meaning of the words and actions unless they are explained to us, but once they are explained to us we can freely raise our hearts to these mysteries and be transformed by them into the identity of Christ. Raising our hearts and minds to the things that we behold in the spiritual world, mediated to us through the Liturgy of the Church is itself meditation. Through this meditation, we become one with the realities upon which we meditate. 

Заривання нашого таланту в землю, турбота про суто земні, світські речі, самі по собі є антироздумуванням. Це принизливе споглядання безсмертної істоти на непостійні, минущі речі. Долучення наших сердець і розумів до таїнств, знаних зі Святого Письма, переданих нам на Літургії, облагороджує наш розум, тому що, як каже нам святий апостол Павло, дає нам розум Христовий. Так, ми насправді розмірковуємо розумом Самого Бога.

Burying our talent in the ground, being concerned with merely earthly, worldly things, is itself like an anti-meditation. It is a self-defeating contemplation of an immortal being on impermanent, passing things. Joining our hearts and minds to the mysteries we know from the Scriptures, communicated to us in the Liturgy, ennobles our minds, because, as the Holy Apostle Paul tells us, it gives us the mind of Christ. Yes, we actually ponder with the mind of God Himself.

Переорієнтувавши свій розум таким чином, ми можемо почати з дуже малого і все одно досягти величезних плодів. Ми повинні почати з самого серця Літургії. Починати треба з Великого входу, похоронної процесії Господа Ісуса. Коли ми бачимо Його містичним чином покладеним у гробницю, коли ми бачимо запечатану гробницю, ми повинні думати, що все це було заради нас. Ми повинні всім серцем постановити, щоб бути подібними до Нього, бо, як каже нам святий Павло, «ті, що померли з Христом, з Ним житимуть, і ті, що з Ним розіп’яті, з Ним царюватимуть». Це чудова нагода відновити наше зобов’язання жити в Христі та з Христом, не закопуючи свій талант у землю, а дозволяючи Йому примножувати його у Своєму Царстві.

Reorienting our minds in this way, we can start very small and still attain enormous fruit. We should start at the heart of the Liturgy. We should begin with the Great Entrance, the burial procession of the Lord Jesus. As we see Him mystically laid in the tomb, as we behold the tomb sealed, we should reflect that all of this was for our sake. We should resolve with all our hearts to be like Him, for, as Saint Paul tells us, "those who have died with Christ will also live with Him, and those who have been crucified with Him will also reign with Him." This is the perfect opportunity to renew our commitment to live in and with Christ, not burying our talent in the earth, but allowing Him to increase it in His Kingdom.