Ми належимо Богу We Belong to God

Притча про виноградник нагадує нам, що творці мають права на свої творіння. Питання крадіжки інтелектуальної власності викликає величезне занепокоєння в сучасному світі, оскільки багато досягнень західної цивілізації вкрадено та скопійовано комуністичним Китаєм. Але саме це питання є доброю нагодою для нас зосередитися на тому факті, що Бог як Верховний Творець також має права на Своє Сотворення. Заперечення цих прав з боку людей і ангелів є гріхом проти чесноти справедливості та зловживанням свободою.

The parable of the vineyard reminds us that creators have rights over their creations. The issue of intellectual property theft is an enormous concern in the world today, with so much of Western civilization's accomplishments being stolen and copied by Communist China. But the issue itself is a good opportunity for us to focus on the fact that God as the Supreme Creator has rights over His Creation as well. The denial of these rights on the part of human beings and angels is a sin against the virtue of justice and the abuse of freedom.

Хоча притча про виноградник є символічним відображенням історії старого Ізраїлю, однак, згідно з її моральним тлумаченням, вона має глибоке значення також для нашого індивідуального життя. Посланець, який постійно приходить до нас, щоб отримати те, що належить Богу як нашому Творцю, є голосом нашої совісті всередині нас. А що належить Богу як нашому Творцю? Словом, все наше єство. Те, як ми живемо, має відповідати Божим стандартам поведінки, так само як машина, щоб бути в робочому стані, повинна працювати так, як вона була призначена для роботи.

Although the parable of the vineyard is a symbolic representation of the history of the old Israel, nevertheless, according to its moral interpretation, it has deep meaning for our individual lives as well. The messenger that comes to us continually to obtain what is due to God as our Creator, is the voice of our conscience within us. And what is due to God as our Creator? In short, our whole being. The way we live has to be conformed to God's standards of behavior, just as a machine, in order to be in working order, must operate as it was designed to operate.

Коли ми не живемо згідно з Божим задумом, наша совість свідчить нам, що ми вчинили зло, порушивши заповіді Бога. Голос сумління продовжуватиме звинувачувати нас, доки ми не відвернемося від своїх помилкових шляхів і знову не приймемо Божий задум, але є способи, якими ми можемо замовкнути сумління та його звинувачення проти нас. Цей процес придушення свідчення сумління зображено в притчі, як виноградарі у винограднику погано поводяться, виганяють і, нарешті, вбивають посланців, які до них послані.

When we fail to live according to God's design, our conscience testifies to us that we have done evil by breaking the commandments of God. The voice of the conscience will continue to accuse us until we turn from our errant ways and reembrace God's design, but there are ways that we can silence the conscience and its accusations against us. This process of silencing the testimony of the conscience is depicted in the parable, as the tenants in the vineyard mistreat, cast out and, finally, kill the messengers that are sent to them.

Слід зазначити, що відбувається ескалація зла, яке зображено в притчі. Спочатку з посланцями погано поводяться, потім їх виганяють із виноградника, потім убивають сина господаря. Подібним чином у нас виникає ескалація, коли ми намагаємося замовкнути своє сумління. Кроки в цьому процесі паралельні крокам, описаним у притчі.

We should note that there is an escalation of evil, which is depicted in the parable. First, the messengers are mistreated, then they are cast out of the vineyard, then the son of the owner is killed. In the same way, there is an escalation involved in us when we try to silence our conscience. The steps in that process parallel the steps described in the parable.

Коли хтось скаржиться на нас і дошкуляє нам про певні проблеми, наша перша реакція — це відповідати тим же, образою. Проте з плином часу, коли така поведінка продовжується, ми уникаємо цієї людини, думаючи, що саме уникнення вирішить проблему. Нарешті, якщо навіть уникнення людини не зменшує роздратування, ми можемо спробувати взагалі видалити цю людину зі свого життя. Так, ми їх духовно вбиваємо, щоб вони для нас більше не існували, бо саме їхнє існування стало для нас шкідливим.

When someone complains to us and nags us about certain issues, our first reaction is to respond in kind with vituperation and abuse. As time goes on, however, as the behavior continues, we avoid that person, thinking that avoidance itself will solve the problem. Finally, if even avoiding the person does not alleviate the annoyance, then we might seek to remove that person from our life altogether. Yes, we spiritually kill them, so that they no longer exist for us, because their existence itself has become noxious to us.

Так само і з нашим сумлінням. По-перше, ми сперечаємось із звинуваченнями сумління за допомогою раціоналізацій. Потім, коли звинувачення тривають, ми займаємося іншими, часто легковажними, думками та розвагами, щоб не думати про свою провину. Потім, нарешті, ми вирішуємо, що попереднє переконання нашого сумління було неправильним. Ми стверджуємо себе у своєму грісі. Більше немає потреби в раціоналізації та уникненні, тому що ми вбили в собі звинувачувальну совість. Ми бачимо, як це дуже часто відбувається навколо нас на суспільному рівні. Люди утверджуються в грісі. Суспільство вирішило, що «любов є любов», і тому гомосексуалізм заслуговує похвали. Воно вирішило, що прийнятно вбивати невинних людей, принаймні в певних ситуаціях. Тепер суспільство постановляє (з владою бога?), що чоловіки можуть бути жінками, а жінки можуть бути чоловіками, тому що людські істоти не мають обмежень щодо своїх повноважень на самовизначення. Небо все це бачить і справедливо гнівається. Ми належимо Богу. Він наш Творець. Він – Цар Небесний. Ми кажемо, що Він «всюди єси і все наповняє». Саме з цієї причини несправедливість щодо Творця призводить до несправедливості, яка присутня скрізь і наповнює все. Справедливість Божа не може бути відкладена вічно. Можливо, вже занадто пізно запобігти знищенню найвеличнішої цивілізації, яку коли-небудь знав світ.

So it is too with our conscience. First, we argue with our conscience's accusations with rationalizations. Then, when the accusations continue, we busy ourselves with other, often frivolous, thoughts and amusements, so that we can avoid thinking about our guilt. Then, lastly, we decide that the previous conviction of our conscience was wrong. We affirm ourselves in our sin. There is no more need for rationalization and avoidance, because we have killed the accusatory conscience within us.  We can see this very thing happening around us very often on a societal level. People are affirming themselves in sin. Society has decided that "love is love," and therefore homosexuality is praiseworthy. It has decided that it is acceptable to murder innocent people, at least in certain situations. Society now decrees (with the authority of a god?) that men can be women and women can be men, because human beings have no limits on their powers of self-determination. Heaven sees all this and is rightly angry. We belong to God. He is our Creator. He is the Heavenly King. We say that He is "everywhere present and filling all things." For that very reason, injustice to the Creator leads to injustice everywhere present and filling all things. The justice of God cannot be delayed forever. It may already be too late to prevent the destruction of what was the greatest civilization that the world has ever known. 

Проте, якщо ми особисто досягли цього моменту в якійсь сфері нашого життя, якщо ми утвердилися в грісі, для нас ще є надія. Ми можемо воскресити свою совість ще живими на цьому світі, молячись до джерела всякої Животворчої Благодаті Пресвятої Богородиці та слухаючи голосу Христа в Церкві. Якщо ми дозволимо, щоб наша моральна свідомість була сформована Пресвятою Богородицею та Традицією Церкви, незалежно від того, наскільки ми впали, ми знову оживемо, процвітатимемо і зростатимемо в моральному сенсі.

Yet, if we personally have reached this point in some area of our life, if we have affirmed ourselves in sin, there is still hope for us. We can resurrect our conscience while we are still alive in this world by praying to the source of all Life-Giving Grace, the Most Holy Mother of God, and listening to the voice of Christ in the Church. If we allow our moral consciousness to be formed by the All-Holy Mary and the Tradition of the Church, no matter how far we have fallen, we will come to life again and thrive and grow in a moral sense.