Златоустий: «Споживання» чеснот, які роблять нас подібними до Бога Chrysostom: "Eating" the Virtues that Make Us Like God

У сьогоднішньому читанні Євангелія Господь Ісус каже учням: «Нема потреби людям відходити, ви дайте їм їсти». Таким чином Господь Ісус знову заявляє і повторює те, що зустрічається в різних формах у Євангеліях: Бог достатній для людей. Поки у людей є Бог, вони не мають абсолютної потреби ні в чому іншому. Це повторне ствердження того, що ми знаходимо в Книзі Виходу, яку цитує Господь Ісус у розповіді про Його спокусу в пустелі: «Не хлібом самим живе людина, але кожним словом, що виходить із уст Божих».

In the Gospel reading today, the Lord Jesus tells the disciples, "There is no need for the people to go away. You give them something to eat." In this way, the Lord Jesus states anew and reiterates what is found in various different forms throughout the Gospels: God is sufficient for human beings. As long as human beings have God, they have no absolute need for anything else. This is a restatement of that, which we find in the Book of Exodus, quoted by the Lord Jesus in the account concerning His temptation in the wilderness, "man does not live by bread alone, but by every word that proceeds from the mouth of God." 

У сьогоднішньому читанні Євангелія Господь Ісус бере в руки нагодувати натовп лише Своїм Словом. Чому це так? Бо, згідно зі священним текстом, на розмноження хлібів впливає молитва Господня. Він дивиться на небо, дякує, розламує хліби і дає їх учням, які, у свою чергу, роздають їх перед народом. Таким чином, за словами святого Івана Златоустого, Господь Ісус навчає людей чеснот смирення, справедливості та любові, оскільки Він дає однакову їжу всім людям у однаковій кількості, не намагаючись дати різну поживу тій чи іншій групі. Так само Златоустий вказує, що в Євангелії від Івана хліби описані як ячмінні. Вживаючи такий хліб, Господь навчає людей, що вони повинні зневажати багате і розкішне життя і дбати про достаток, який приходить від Бога.

In the Gospel reading today, the Lord Jesus takes it in hand to feed the multitudes on nothing but His Word alone. Why is this so? Because, according to the sacred text, the multiplication of the loaves is affected by the Lord's prayer. He looks up to Heaven, giving thanks, breaks the loaves and gives them to the disciples, who, in turn, set them before the people. In this way, according to Saint John Chrysostom, the Lord Jesus teaches the people the virtues of humility, justice and charity, because he sets the same food before all the people in equal amounts, not endeavoring to give a different provision to this or that group. In the same way, Chrysostom points out that, in the Gospel According to Saint John, the loaves are described as barley loaves. By using this kind of bread, the Lord teaches the people that they must disdain rich and luxurious living and be concerned with the sufficiency that comes from God. 

Іншими словами, Златоустий наголошує на тому, що Бог живить нас передусім чеснотами, які зміцнюють нас у духовному житті, уподібнюючи Богу. Таким чином, ми, які споживаємо надприродний хліб Присутності, який дається нам у Євхаристії, повинні зосередитися на «споживанні» чеснот, які приносять нам безсмертне життя Бога. Нам не принесе користі засвоїти плоть і кров Господа в Євхаристії, якщо ми не включимо чесноти, які плоть і кров мають намір принести нам. Господь Ісус говорить нам в Одкровенні святого Івана Богослова: «Тому, хто переможе, Я дам їсти від дерева життя, що в раю Божому». Це твердження тієї самої істини: перемога, про яку йдеться, є активним процесом, за допомогою якого ми приймаємо рішення практикувати конкретні чесноти та вико́нувати ці рішення своїми діями. Таким чином, їжа з Дерева Життя в Раю Божому, тобто прийняття Божественної Євхаристії, стає нагородою за дотримання наших постанов, але також засобом для подальшого досягнення в набутті чеснот, які становлять життя Бога.

In other words, Chrysostom is making the point that God nourishes us, first and foremost, with virtues that strengthen us in the spiritual life, making us like God. Thus, we, who eat the supernatural bread of the Presence, which is given to us in the Eucharist, need to focus ourselves on "eating" the virtues that bring us the immortal life of God. It does us no good to assimilate the flesh and blood of the Lord in the Eucharist if we do not incorporate the virtues that the flesh and blood are designed to bring to us. The Lord Jesus tells us in the Apocalypse of Saint John the Theologian, "to him, who conquers, I will grant to eat from the Tree of Life, which is in the Paradise of God." This is a statement of the same truth: the conquest that is being referred to is the active process by which we make resolutions to practice concrete virtues and fulfill those resolutions through our actions. Thus, eating from the Tree of Life in the Paradise of God, that is, receiving the Divine Eucharist, becomes the reward for adherence to our resolutions, but also the means to further attainment in the acquisition of the virtues that constitute the life of God. 

Тоді ми повинні повернутися й окремо розглянути чесноти, на які Златоустий звертає нашу увагу в цьому уривку про годування натовпу. Златоустий вважає ці чесноти самоочевидними, оскільки Господь Ісус дає всім однакову їжу. Ми повинні замислитися над цим і зрозуміти, що це все ще так. Господь Ісус не дав одного таїнства для багатих і іншого для бідних, а також одного таїнства для однієї раси людей та іншого для іншої раси. Навпаки, Він створив усе, щоб підкреслити, що всі люди є грішними і, отже, потребують однієї й тієї самої духовної їжі. Онтологічно кажучи, велич людини справді є дуже великою, оскільки вона є образом Бога і призначена брати участь у житті Бога. Таким чином, справжня суть чесноти смирення не може бути приниженням людської істоти як такої. Натомість смирення визнає точне положення людини в любовному плані Бога. Отже, матеріалом наших рішень щодо цієї чесноти має бути прийняття приниження згідно з волею Бога. Щоденне життя містить багато маленьких принижень, призначених Богом як частину наших обставин. Ці речі ми можемо прийняти з любов’ю.

We should return then and consider individually the virtues that Chrysostom calls our attention to in this passage about the feeding of the multitudes. Chrysostom considers these virtues to be self-evident, because of the fact that the Lord Jesus provides the same food to all. We should reflect on this and realize that this is still the case. The Lord Jesus has not provided one mystery for the rich and a different one for the poor, nor one mystery for one race of people and another for a different race. On the contrary, He has constructed everything to emphasize that all human beings are sinners and are, therefore, in need of one and the same spiritual food. Ontologically speaking, the majesty of the human being is very considerable indeed, since he is the image of God and is destined to share the life of God. Thus, the true essence of the virtue of humility cannot be a debasement of the human being as such. Humility, instead, recognizes the precise position of the individual within the loving plan of God. Thus, the material of our resolutions in regard to this virtue should be to embrace humiliation according to the will of God. Daily life contains lots of small humiliations that are ordained by God as part of our circumstances. These things we can resolve to accept in a loving way. 

Оскільки чеснота справедливості керує нашими зобов’язаннями в об’єктивному світі, наші рішення щодо її практики за необхідністю стосуватимуться нашої поведінки щодо наших сусідів. Златоустий закликає нас у світлі цього євангельського уривку наслідувати Господа Ісуса і забезпечити однакову справедливість для всіх. Ось суть тих рішень, які ми повинні прийняти: бути однаковими для всіх людей, не вдаючи, що одні люди важливі, та інші ні, але ставлячись до кожного з однаковою повагою, яка показує, що ми трактуємо інших, ніби вони Господь.

Since the virtue of justice rules our obligations in the objective world, our resolutions regarding its practice are, by necessity, going to be concerned with our behavior towards our neighbors. Chrysostom calls us in light of this Gospel passage to emulate the Lord Jesus and provide the same justice for all. Herein is the meat of the kind of resolutions that we should make: to be the same for all people, not pretending that some people matter and others do not, but treating everyone with a like respect, even a deference, that shows that we treat others as if they were the Lord.

Нарешті, ми повинні розглянути чесноту любові, форму всіх інших чеснот. Златоустий, звертаючи увагу на годування натовпу як вияв Божої любові до нас, нагадує нам, що Господь Ісус від самого початку жалів натовп і зціляв його хворих. Рішення наслідувати Господа Ісуса в любові, яку ми спостерігаємо під час годування натовпу, і в тому, що йому передувало, означає просто ось що: прийняти рішення віддати себе, коли ми підозрюємо, що нам ні́чого дати. Таке рішення насправді дуже приємне Богові, тому що воно мусить уникати впевненості в собі і повністю довіряти Богові.

Finally, we must consider the virtue of charity, the form of all the other virtues. Chrysostom, in calling attention to the feeding of the multitudes as an expression of God's love for us, reminds us that the Lord Jesus pitied the crowds from the beginning and cured their sick. A resolution to emulate the Lord Jesus in the charity that we observe in the feeding of the multitudes and what preceded it means simply this: to decide to give of ourselves when we suspect that we have nothing to give. Such a resolution is actually very pleasing to God, because it has to eschew confidence in ourselves and put full confidence in God.

 

Нехай подумаємо про те, чим ми паралізовані Let's Think About the Many Ways that We are Paralyzed

Сьогодні ми почули євангельську історію про зцілення розслабленого. Це та сама подія, яка описана в Євангелії від Св. Марка і про яку ми чуємо у другу неділю Великого посту. Ця історія, звичайно, наповнена сенсом з різних точок зору, але один із найкращих способі́в отримати плоди від роздумів над цією історією — це побачити себе в образі паралізованої людини. Подібно, у 4-ту неділю після Пасхи, ми мали нагоду поставити себе на місце того іншого паралізованого чоловіка, який лежав на підстилці в Єрусалимі, чекаючи, коли прибулий ангел сколихне́ воду в чудодійній купальні.

Today we heard the gospel story of the healing of the paralytic. This is the same event that is described in the Gospel According to Saint Mark and that we hear on the Second Sunday of Great Lent. The story is, of course, full of meaning from many different angles, but one of the greatest ways that we can derive fruit from meditation on this story is to put ourselves in the person of the paralyzed man. Similarly, on the 4th Sunday after Pascha, we had occasion to put ourselves in the place of that other paralyzed man, who was lying on a mat in Jerusalem, waiting for the water of a miraculous pool to be stirred up by a visiting angel.

Ця подія, про яку ми сьогодні чули, сталася в Капернаумі біля Галілейського моря в розпал служіння Господа Ісуса в Галілеї. Дивлячись на цю подію очима віри, нехай побачимо тут той факт, що ми також страждаємо від різного роду паралічу, паралічу, який заважає нам стати тим, ким ми були призначені бути в очах Бога, і повністю увійти в Небесне Царство.

This event that we heard about today happened in Capernaum by the Sea of Galilee at the height of the Lord Jesus' Galilean ministry. As we look upon this event with the eyes of faith, let us see here the fact that we suffer from various kinds of paralysis too, paralysis that prevents us from becoming what we were intended to be in God's eyes and entering fully into the Heavenly Kingdom.

Перш за все, це наш очевидний параліч у грісі та смерті. Це, звичайно, правда, що Господь Ісус потенційно усунув цей параліч у кожного з нас через Свої життєдайні страждання, смерть і воскресіння. Щоб ця потенція стала реальною, ми повинні приєднатися до Господа Ісуса, співпрацювати з Його благодаттю та трансформуватися, уподібнюючись до Нього, розділяючи інтимне спілкування в Його Особі.

First of all, there is our obvious paralysis in sin and death. It is, of course, true that the Lord Jesus has potentially removed this paralysis from each and every one of us through His life-giving suffering, death and resurrection. For that potency to become actual, we must adhere to the Lord Jesus, cooperate with His grace and become transformed by being conformed to Him, sharing an intimate communion in His Person.

Однак є також другий параліч, від якого ми страждаємо. Цей параліч є наслідком обмеженості наших знань у цьому світі. Усе, що ми можемо пізнати в цьому світі, має починатися з наших почуттів, але наші почуття не мають доступу до величезного духовного світу, де живуть Бог, Його ангели та святі.

However, there is also a second paralysis from which we suffer. That paralysis is due to the limitations of our knowledge in this world. Everything that we can know in this world must begin in our senses, and yet our senses have no access to the vastness of the spiritual world where God and His angels and saints dwell.

Обидва ці види паралічу можна подолати однаково: чеснотою віри. В інших місцях Євангеліє говорить нам, що чеснота віри рухає го́ри. Це вірно точно так само, як вона лікує параліч. Наші здібності в духовному світі пропорційні нашій вірі. Велика віра здатна перемогти будь-що так, як мала віра може зробити дуже мало.

Both of these kinds of paralysis can be overcome in the same way: through the virtue of faith. The gospel tells us in other places that the virtue of faith moves mountains. This is true in precisely the same way that it heals paralysis. Our abilities in the spiritual world are proportionate to our faith. Great faith is able to conquer anything, while a small faith can accomplish very little.

Якщо ми хочемо зростати у вірі, ми повинні молитися про віру. Бог може нескінченно збільшувати нашу віру, до того моменту, коли віра більше не потрібна. Коли віра більше не потрібна? Коли ми переходимо у світ майбутній, світ, для якого ми створені, світ, за яким ми повинні прагнути, бо це наш справжній дім. Коли ми подорожу́ємо, ми зупиняємось у різних місцях, у готелях, гуртожитках або, якщо ми в паломництві, можливо, у монастирі. Ми ніколи не плутаємо жодне з цих місць, де ми тимчасово кладемо го́лови, з нашим домом. Ні, дім є іншим. Дім – це місце, де нам справді комфортно, тому що наші речі в нашому домі, а нам комфортно серед своїх речей. Я знав багатьох людей, які не могли спати далеко від дому протягом однієї, двох або навіть трьох ночей.

If we want to grow in faith, we have to pray for faith. God can increase our faith endlessly, up to that point that faith is no longer necessary. When is faith no longer necessary? When we pass over to the world to come, the world for which we were created, the world for which we should long, because it is our true home. When we travel, we stay in various different places, in hotels, hostels, or, if we are on a pilgrimage, a monastery perhaps. We never confuse any of these places where we temporarily lay our heads with our home. No, home is different. Home is where we are truly comfortable, because our things are in our home, and we are comfortable among our things. I have known many people who could not sleep away from home for as much as one, two or even three nights.

Саме віра дає нам знання про наш справжній дім. Ось ми просто проїжджаємо. Було б безглуздо під час якоїсь подорожі зупинити наш прогрес і просто вирішити залишитися в іншому місці, крім нашого дому. Якби ми це зробили, це б прирекло́ нас, принаймні зрештою, на бездомне життя, без речей, без роботи, без засобів до життя. Ніхто з нас не буде таким дурним. Ні, коли ми подорожуємо, ми прямуємо до місця призначення, щоб розвернутися і піти додому. Ніхто з нас також не повинен чинити духовну дурість. Ми не повинні жертвувати домом, люблячим домом нашого Батька і Його сім’ї, нашою сім’єю, заради дрібни́чок і легковажності.

Well, it is faith that gives us knowledge of our true home. Here, we are just passing through. It would be foolishness on a trip of some kind to halt our progress and just decide to remain in some place other than our home. If we did that, it would condemn us, at least eventually, to a life of homelessness, without things, without a job, without means to live. None of us would be so foolish. No, when we travel, we get to where we are going, so that we can turn around and go home. None of us should commit spiritual foolishness either. We should not sacrifice home, the loving house of our Father and His family, our family, for trinkets and frivolity.

Подорожувати важко. Ми всі це розуміємо інстинктивно. Іноді, коли нам потрібно кудись йти, ми навіть не можемо почати рухатися, тому що боїмо́ся труднощів, які можуть зустрітися на цьому шляху. Дійсно, це параліч. Як легко навіть у найзвичайніших обставинах стати паралізованим смутком і сумнівами. Є лише одна річ, яка може зробити духовну подорож легшою і світлішою: знання того, що Бог нас дуже любить, що Він з нами і допомагає нам у кожну хвилину. Лише це полегшує наш вантаж під час нашої подорожі. Ми повинні довіряти Богові повністю. Як нагадує нам святий апостол Павло, Він робить так, щоб усе разом працювало нам на благо.

Travelling is difficult. We all know this instinctually. Sometimes, when we have to go somewhere, we cannot even begin to move, because we dread the difficulties that may lie along the way. Now that is paralysis. How easy it is, in even the most ordinary circumstances, to become paralyzed with sadness and doubt. There is only one thing that can make the spiritual journey easier and lighter: the knowledge that God loves us very much, that He is with us and is helping us at every moment. This alone lightens our load and makes our journey easier. We have to trust God and trust Him completely. As the Holy Apostle Paul reminds us, He is making everything work together for our good. 

Саме віра прориває всі наші різні види паралічу. Отже, маймо віру. Нехай маємо велику віру, щоб ми могли пересунути го́ри-перешкоди на нашому шляху до Бога, і щоб ми також могли допомогти іншим пересунути перешкоди зі своїх шляхів. Молі́мося до Бога, щоб Він зміцнив нашу віру і дав нам ще більшу тугу за Його Царством.

It is faith that breaks through all our various different kinds of paralysis. So, let's have faith. Let's have great faith, so that we can move the mountain-obstacles in our path to God, but that we can also help others move the obstacles out of their paths as well. Let's pray to God that He will increase our faith and give us ever greater longing for His Kingdom.

 

Преподобний Антоній Києвопечерський: Наслідуймо його чесноти Saint Antony of the Kyiv Caves: Let Us Emulate His Virtues

Сьогодні свято отця чернецтва Київської Русі. Для нас, перш за все, важливо говорити про велике значення чернечого руху в житті Церкви. Чернечий рух виник у III столітті, коли добігав кінця час мучеництва. Тривалий період гонінь на Церкву закінчувався, і, як наслідок, серйозні та палкі християни почали шукати способу, за допомогою якого вони могли б зберегти суворе зобов’язання, яке так довго включало в себе християнське життя. Вони прагнули створити палкість мучеників у своєму власному повсякденному християнському житті, щоб саме християнство залишалося пропозицією життя і смерті, якою воно було для мучеників і для всіх тих, хто пережив епоху мучеників. Щоб зробити це, вони повинні були прийняти сувору етику, яка вважала, що «мученицька смерть ЗАРАЗ». Іншими словами, кожна мить християнського життя вимагає фундаментального вибору зректися світу й присвятити себе Христу. Мученики ніколи не мали б сили, спонукані Божою благодаттю, віддати своє життя Христу, якби вони не приносили своє життя Христу багато разів, від моменту до моменту протягом усього свого життя. Чернече життя стало новим способом безкомпромісної відданості Христові.

Today is the feast of the father of monasticism in Kievan Rus. It is, first of all, important for us to speak about the great importance of the monastic movement in the life of the Church. The monastic movement arose in the third century, when the time of martyrdom was coming to an end. The long period of persecutions against the Church was winding down, and, as a result, serious and fervent Christians began to seek a way by which they could preserve the strict commitment that the Christian life had for so long entailed. They sought to create the fervor of the martyrs in their own daily Christian lives, so that Christianity itself would remain the life and death proposition that it had been for the martyrs and for all those who had lived through the age of the martyrs. In order to do this, they had to adopt a strict ethic that believed that "martyrdom is NOW." In other words, every moment of the Christian life demands that fundamental choice to renounce the world and commit oneself to Christ. The martyrs would never have had the strength, impelled by the grace of God, to offer their lives to Christ if they had not consistently offered their lives to Christ many times, moment to moment throughout their lives. Monastic life became a new way of uncompromising commitment to Christ.

Природно, що початковий дух і запал чернечого руху охолов і мусив багато-багато разів відновлюватися протягом історії Церкви. Але воно завжди відновлювалося, особливо в ті періоди, коли воно відіграва́ло видатну́ роль у приведенні нових земе́ль і народів до Христа. Більшість народів світу, які сьогодні є християнами, отримали світло християнської віри спочатку від ченців.

Naturally, the initial spirit and fervor of the monastic movement cooled and had to be renewed many, many times over the course of the history of the Church. But it did always renew itself, particularly during those periods when it played a prominent role in bringing new lands and peoples to Christ. Most of the peoples of the world who are Christians today received the light of the Christian faith originally from monks.

Святий, якого ми сьогодні вшановуємо, відіграв вирішальну роль у набли́женні Київської Русі до Христа. Він зробив це, будучи прикладом християнської чесноти для тих, хто нещодавно прийняв віру. Подібно до того, як ті люди бачили чесноти святого Антонія і наслідували їх, ми повинні наслідувати ті самі християнські чесноти тепер у контексті нашого повсякденного життя. У цей час тяжких випробувань для України ми маємо усвідомити, що ми не можемо зробити нічого важливішого для України та світу, ніж те, щоб моделюва́ти Христові чесноти, які показує нам святий Антоній.

The Saint that we commemorate today played a critical role in bringing Kievan Rus to Christ. He did this by being an example of Christian virtue to those who had so recently accepted the Faith. In the same way that those people saw the virtues of Saint Antony and emulated them, we should resolve to emulate those same Christian virtues now in the context of our everyday lives. In this time of severe trial for Ukraine, we should realize that there is nothing more important that we can do for Ukraine and for the world than to model the virtues of Christ that Saint Antony shows to us.

Перш за все, ми повинні наслідувати його велику любов. Ми повинні бути готові розлучитися з усім, так, з усім заради Христа. Подібно до нього, ми повинні постанови́ти віддавати перевагу Христу над усім іншим і піти́ на будь-яку жертву, щоб отримати спадок у Христовому Царстві. Наш святий залишив батьківщину, сім’ю, друзів, усе, що було йому знайоме, бо любив Господа Ісуса і хотів навчитися того, як наближатися до Нього. Його прагнення жити в близькості з Господом Ісусом привело його далеко, спочатку до Константинополя, а потім до суворих монастирів і скитів гори Афон. Там він багато чого навчився про життя в молитві та тиші. Проте, коли він добре закріпився у своєму чернечому житті, його життя знову перевернулося з ніг на голову. Його духовний отець на Афоні просив його пожертвувати своїм молитовним життям, своєю безмовністю, своєю близькістю до Бога, яку він знайшов під час перебування на Святій Горі, щоб повернутися на рідну землю, щоб принести́ світло Христа своїм власним людям. Святий Антоній прийняв слова́ свого духовного отця, як голос Божий. Він знову вирвався з коріння і повернувся на Русь. Це була жертва дуже щедрого серця, яке глибоко любило Бога.

First of all, we should emulate his great charity. We should be prepared to part with everything, yes, everything for the sake of Christ. Like him, we should resolve to prefer Christ to everything else and make any sacrifice to possess an inheritance in Christ's Kingdom. Our saint left his homeland, his family, his friends, everything that was familiar to him, because he loved the Lord Jesus and wanted to learn how to grow closer to Him. His quest to live in intimacy with the Lord Jesus led him far away, first to Constantinople, then to the austere monasteries and hermitages of Mount Athos. There he learned much about the life of prayer and stillness. Yet, when he was well-established in his monastic life, his life was again turned upside down. His spiritual father on Mount Athos asked him to sacrifice his life of prayer, his stillness, his closeness to God that he had found during his time on the Holy Mountain, in order to return to his native land to bring the light of Christ to his own people. Saint Antony accepted the words of his spiritual father like the voice of God. He once again uprooted himself and returned to Rus. It was an offering of a very generous heart that loved God deeply.

По-друге, ми повинні прагнути наслідувати лагідність святого Антонія. Ми часто маємо хибне уявлення про лагідність і супутню їй чесноту смирення. Це ще більше підстав для того, щоб зосередитися на тому, що є справжньою лагідністю. Лагідність — це чеснота, завдяки якій ми визнаємо, що наші обставини є волею Бога щодо нас, і що Він бажає цих обставин з любов’ю та співчуттям, навіть якщо ми не можемо розуміти Його намірів. Святий Антоній є чудовим зразком цієї чесноти. Нам потрібно прагнути бути схожими на нього. Після придушення жорстокого повстання князь Ізяслав повернувся до Києва. Князь підозрював, що святий Антоній допомагав повстанцям під час повстання, і тому вигнав святого з Києва, відправивши до Чернігова. Святий Антоній був невинним у висунутих йому звинуваченнях. Проте він не намагався захищатися, а беззаперечно прийняв вирок князя. На переїзд до Чернігова він дивився як на можливість поширювати світло Христа. Фактично в Чернігові він заснував монастир, який зберігся донині як друга найдавніша чернеча фундація в Україні. Точно так само наші обставини дані нам Богом з причин любові та співчуття. Ми повинні прийняти їх і процвітати в них для Божої слави та спасіння душ тих, хто нас оточує.

Secondly, we should strive to emulate Saint Antony's meekness. We often have a false view of meekness and its companion virtue of humility. All the more reason for us to focus on what constitutes true meekness. Meekness is the virtue by which we recognize that our circumstances are the will of God for us, and that He wills those circumstances lovingly and compassionately, even though we may not understand His purposes. Saint Antony is a wonderful model of this virtue. We need to strive to be like him. After putting down a brutal rebellion, Prince Izyaslav returned to Kyiv. The prince suspected that Saint Antony had assisted the rebels during the insurgency, and, therefore, he exiled the saint from Kyiv, sending him to Chernihiv. Saint Antony was innocent of the accusations made against him. Nevertheless, he did not try to defend himself, but accepted the prince's judgment without question. He looked upon the move to Chernihiv as an opportunity spread the light of Christ. In fact, in Chernihiv, he founded a monastery that survives to this day as the second oldest monastic foundation in Ukraine. In just the same way, our circumstances are given to us by God for loving and compassionate reasons. We need to accept them and thrive in them for God's glory and the salvation of the souls of those around us.

Нарешті, ми повинні наслідувати розсудливість святого Антонія. Святий Антоній був відомий тим, що кожне рішення приймав після ретельного обдумування та глибокої молитви. Ми повинні бути такими ж. Іноді інші вважали повільність прийняття рішень святим Антонієм джерелом розчарування, але знову і знову Божественне Провидіння винагороджувало обережну розсудливість святого. Точно так само ми повинні стежити за своїми думками, приймати кожне рішення з молитвою і не приймати жодних рішень, доки Бог не об’явить нам Свою волю. Як святий Антоній, ми повинні шукати поради в інших, яким ми довіряємо, коли вирішуємо складні́ речі. Боже Провидіння ви́нагородить і нашу розсудливість.

Lastly, we need to resolve to emulate the prudence of Saint Antony. Saint Antony was known for taking every decision after careful thought and deep prayer. We need to be the same way. Sometimes, others found the slowness of Saint Antony's decision-making process to be a source of frustration, but, again and again, Divine Providence rewarded the saint's careful prudence. In just the same way, we should attend to our thoughts, make every decision with prayer, and make no decision until God makes His will known to us. Like Saint Antony, we should seek the counsel of others, whom we trust, when we are deciding difficult things. Divine Providence will reward our prudence as well.

 

Одяг, обрус і пояс: мощі як допоміжні засоби для чесноти віри A Robe, a Cloth and a Belt: Relics as Aids to the Virtue of Faith

У літні місяці Церква вшановує найрізноманітніші мощі, речі, які були тісно пов’язані з окремими святими особами під час їхнього земного життя. Першим прикладом було свято, яке ми святкували вчора, свято розміщення ризи Пресвятої Богородиці в присвяченій Їй церкві у Влахернському палаці в Константинополі. Друге з цих великих реліквійних свят відзначається 16 серпня, у свято ікони Господа нашого Ісуса Христа «Нерукотворної». Згідно з народним переказом, ця ікона чудесним чином виникла, коли Сам Господь притулив Свій лик до полотна. Нарешті, третє велике свято реліквійне - це покладання поясу Пресвятої Богородиці в церкві, присвяченій Їй, у Халкопратеї (кварталі робітників бронзи) Константинополя.

During the summer months, the Church commemorates a great variety of relics, things that were intimately associated with certain holy persons during their earthly lives. The first example was the feast that we celebrated yesterday, the feast of the placement of the robe of the Most Holy Mother of God in the church dedicated to her in the Vlachernae Palace in Constantinople. The second of these great relic feasts is celebrated on the 16th day of August, the feast of the Icon of Our Lord Jesus Christ "Not Made By Hands." According the popular legend, this icon was miraculously produced when the Lord Himself pressed His face against a cloth. Finally, the third great relic feast is the placement of the belt of the Most Holy Mother of God in the church dedicated to her in the Chalcoprateia (Bronze-workers' Quarter) of Constantinople.

Оскільки все це відбувається влітку, ми маємо чудову нагоду роздумувати над використанням мощей у Церкві як допоміжних засобів для віри. Серед інших чеснот віра займає першочергове становище, тому що в цьому світі, щоб практика будь-якої чесноти була приємною Богові, вона має бути викликана вірою. Іншими словами, для того, щоб інші чесноти подобалися Богові, віра має бути нашим мотивом і причиною для її застосування. Терпіння до наших ближніх має народжуватися з віри, оскільки воно спонукається досконалою любов’ю до Бога та наших ближніх заради Нього. Подібним чином чесноти чистоти та цнотливості мають випливати з віри, оскільки, знову ж таки, вони мають базуватися на пошані до Божого образу в оточуючих нас. Проституція або використання порнографії є ​​серйозною неповагою до образу Бога. Ми використовуємо божественний образ як засіб для власного задоволення. Подібним чином можна було б продемонструвати, що кожна інша чеснота повинна народжуватися з віри, щоб бути приємною Богові.

With all of this happening during the summer, we have a perfect opportunity to meditate on the use of relics in the Church as aids to faith. Among the other virtues, faith has a preeminent position, because in this world, in order for the practice of any virtue to be pleasing to God it has to be actuated by faith. In other words, in order for the other virtues to please God, faith has to be our motive and reason for practicing it. Patience with our neighbors has to be born of faith, since it is motivated by perfect love of God and our neighbours for His sake. Similarly, the virtues of purity and chastity have to spring from faith, since, there again, they must have their foundation in respect for God's image in those around us. Prostitution or the use of pornography is a grave disrespect to the image of God. We are using the divine image as a means to our own gratification. In a similar way, it could be demonstrated how every other virtue must be born of faith, in order to be pleasing to God. 

Оскільки віра дуже важлива для наших випробувань у цьому світі, Бог дав нам певну допомогу вірі. Він дав нам певні речі, які полегшують віру, наближаючи Його та Його святих до нас у нашому власному розумінні. Звичайно, насправді Він не може бути ближчим до нас, ніж Він є. Він всюди присутній і наповнює все. Речі існують лише тому, що Він присутній у них через Своє знання. Саме Його знання про речі підтримує їх існування.

Since faith is so essential to our trials in this world, God has given us certain helps to faith. He has given us certain things that make faith easier by bringing Him and His holy ones closer to us in our own reckoning. Of course, in reality, He cannot be closer to us than He is. He is everywhere present and filling all things. Things only exist because He is present in them by means of His knowledge. It is His knowledge of things that keeps them in existence. 

Тим не менш, оскільки ми грішні і працюємо у великому неві́гластві в цьому житті, іноді Бог здається дуже далеким від нас. Іноді здається, що Небо мовчить, ніби Бог не хоче або не може відповісти на наші молитви. Бог у Своєму милосерді дає нам приналежності, щоб подолати цю фальшиву відстань, зробивши Його, Його ангелів і Його святих відчутними та близьки́ми. Одним із прикладів цього є існування святих ікон у Церкві. Через посередництво ікон ми можемо бачити Бога і святих Божих. Через ікони ми можемо по́думки увійти в духовний світ і поговорити з його мешканцями віч-на-віч.

Nevertheless, because we are sinful and labor in great ignorance in this life, sometimes God seems very far away from us. Sometimes Heaven seems silent, as if God is unwilling or unable to answer our prayers. God in His mercy gives to us appurtenances to bridge this false distance by making Him and His angels and His saints tangible and near at hand. One example of this is the existence of the holy icons in the Church. Through the mediation of the icons, we can see God and the holy ones of God. Through the icons we can mentally enter into the spiritual world and speak to its denizens face to face.

Іншою великою допомогою для віри є мощі, подібними до яких ми святкуємо на ці свята протягом усього літа. Моща – це насамперед тіло того, хто був другом Бога. Коли святий помирає, він, як і всі інші люди, залишає своє тіло в могилі чекати воскресіння. Тіло святого стає для нас засобом благословення і зцілення, якщо ми приступаємо до нього з вірою. Так само деякі речі, які були пов’язані зі святим за його життя, також можуть стати животворними реліквіями, якщо ми з вірою ними користуємося. Оскільки тіла Господа нашого Ісуса Христа та Його Пресвятої Матері вже воскресли з мертвих, ми не маємо їхніх тіл, але маємо деякі речі, які були пов’язані з ними в їхньому чеснотному житті. Разом святі ікони і мощі нагадують нам, що життя це не життя. Справжнє життя чекає на нас у майбутньому світі. В тому світі доступна для нас справжня слава. Ось чому тіла святих і речі, які вони залишили після себе в цьому світі, виливають приємні пахощі чудес. Це аромат справжнього життя, яке поділяють Отець, Син і Святий Дух.

Another great aid to faith are the relics the like of which we celebrate on these feasts throughout the summer. A relic is primarily the body of one who was a friend of God. When the saint dies, he, like all other human beings, leaves his body in the grave to await the resurrection. The saint's body becomes a means of blessing and healing for us if we approach it with faith. In the same way, certain things that were associated with the saint during his lifetime also can become life-bearing relics if we use them with faith. Since the bodies of Our Lord Jesus Christ and His Holy Mother have already been raised from the dead, we do not have their bodies, but we have some things that were associated with them in their virtuous lives. Together, the holy icons and the relics are reminders to us that this life is not life. True life awaits us in the world to come. That world is where true glory is accessible to us. This is the reason why the bodies of the saints and the things that they have left behind them in this world pour forth the sweet fragrance of miracles. It is the fragrance of real life shared by the Father, the Son and the Holy Spirit.