Сила імен The Power of Names

Сьогоднішнє читання Євангелія про поведінку святого Йосифа, захист Святої родини та втеча до Єгипту є гарним нагадуванням про важливість імен у біблійній культурі. Вважалося, що імена містять суть того, що було названо. Це було настільки правдиво, що якщо ви знали чиєсь ім’я, це означало, що ви маєте владу над цим або, принаймні, право на це. Задля сили імен для стародавніх євреїв, імена зазвичай оберігали, охороняли та цінували. Імена були ретельно підібрані, і, як тільки вони були обрані, вони лише рідко змінювалися з найстрашніших причин. У Новому Завіті Христос Господь дає нові імена деяким особам, і присвоєння цих імен зазвичай надає їм нову владу чи посаду. Найпомітнішим прикладом є святий апостол Петро, ​​ім’я якого Господь Ісус змінив на Петро (або Кефа, по-арамейськи), щоб позначити, що цей апостол став лідером усіх апостолів. Так само Господь Ісус також називає святих апостолів Якова та Івана Боанергами (Синами грому), і вони разом з Петром утворюють внутрішнє коло між Дванадцятьма, яке присутнє в певні ключові моменти Господнього служіння: Преображення на горі Фавор, воскресіння дочки Яіра, агонія в Гетсиманському саду та ін.

The Gospel reading today concerning the conduct of Saint Joseph in the protection of the Holy Family and the flight into Egypt is a good reminder to us of the importance of names in biblical culture. Names were thought of as containing the essence of the thing that was named. This was so true that, if you knew something’s name, that meant that you had power over it, or, at least, a claim on it. Because of the power of names for the ancient Hebrews, names were usually guarded, protected and treasured. Names were carefully chosen, and, once they had been chosen, they were only rarely changed for the direst reasons. In the New Testament, Christ the Lord gives new names to certain persons, and the assigning of these names usually confers on them a new authority or position. The most notable example is the Holy Apostle Peter, whose name is changed by the Lord Jesus to Peter (or Kefa, in the Aramaic) to signify that that Apostle was becoming the leader of the apostles at large. Similarly, the Lord Jesus also names the Holy Apostles James and John  as the Boanerges (the Sons of Thunder), and they, together with Peter, form an inner circle among the Twelve that is present at certain pivotal moments in the Lord’s ministry: the Transfiguration on Mount Tabor, the resurrection of the daughter of Jairus, the agony in the Garden of Gethsemane, etc.

Також вважалося, що ім’я певною мірою передвіщає долю людини. Це добре видно в рішенні Патріарха Якова змінити ім’я свого молодшого сина, мабуть, тому, що він боявся впливу, який це ім’я матиме на життя його сина. Його мати, Рахіль, назвала дитину Бен Оні (Син мого смутку), але після смерті Рахілі, Яків узяв це питання в свої руки, вирішивши перейменувати дитину на Беніямин (Бен Ямін = Син моєї правої руки). Подібним чином ми знаходимо приклад людини, яка піднялася над викликами, які передвіщало його ім’я. У Першій книзі Хронік ми дізнаємося про чоловіка, якого його мати назвала Ябец (що означає біль). Тим не менш, через зло, яке передвіщає його ім’я, Ябец завжди прагнув бути джерелом радості й розради для інших, щоб НЕ бути джерелом болю. Саме для цього наміру він звернувся до Господа з молитвою: «Господи, будь ласка, по-справжньому благослови мене і примножи мої володіння. Нехай твоя рука буде зі мною, щоб уберегти мене від зла, щоб я не завдав болю».

The name was also thought to portend a person’s destiny to a certain extent. This is clearly visible in the decision of the Patriarch Jacob to change his youngest son’s name, apparently because he feared the influence that that name would have on his son’s life. The infant had been named by his mother, Rachel, Ben Oni (Son of My Sorrow), but Jacob, after Rachel’s death, took the matter in hand, deciding to rename the child Benjamin (Ben Yamin= Son of My Right Hand). In a similar way, we find an example of a man who rose above the challenges that his name portended. In the First Book of Chronicles, we learn of a man whom his mother named Jabez (which means pain). Nevertheless, because of the evil portended by his name, Jabez always strove to be a source of joy and consolation to others, so as NOT to be a source of pain. For this very intention he directed a prayer to the Lord, “Lord, please truly bless me, and enlarge my properties. May your hand be with me to keep me from evil, so that I may not cause pain.”

Людина в центрі сьогоднішнього читання Євангелія, святий Йосиф Обручник, мав ім’я, яке було дуже важливим в історії його народу, Ізраїлю. Йосиф — це єврейське слово для збільшення, процвітання. Спочатку це ім’я було дано одному з біблійних патріархів, Йосифу, сину Якова (інакше відомий як Ізраїль). Йосиф, як і його брат Веніямин, був сином Рахілі, улюбленої дружини Якова. Рахіль залишалася безплідною протягом багатьох років, а її сестра Лія (інша дружина Якова) мала багато дітей, тому що Бог змилувався над Лією, тому що вона була нелюба. Нарешті, Рахіль народила Йосифа, і вона дала йому це ім’я, тому що, на її думку, його народження було ознакою зміни хвилі в її битві з його сестрою. У житті цього Йосифа постійно спостерігається збільшення і процвітання. Незважаючи на епічну історію зради, проданого в рабство своїми рідними братами, Йосиф стає другою наймогутнішою людиною в Єгипті. Бог веде його до цього надзвичайного процвітання за допомогою мрій.

The man at the center of today’s Gospel reading, Saint Joseph the Betrothed, had a name that was very important in the history of his nation, Israel. Joseph is the Hebrew word for Increase, Prosperity. This name was given originally to one of the biblical Patriarchs, Joseph the son of Jacob (otherwise known as Israel). Joseph, like his brother Benjamin, was a son of Rachel, Jacob’s favorite wife. Rachel had remained barren for many years, while her sister Leah (Jacob’s other wife) had many children, because God had pity on Leah, because she was unloved. Finally, Rachel bore Joseph, and she gave him that name because, in her mind, his birth was a sign of the tide turning in her battle with his sister. In that Joseph’s life, increase and prosperity are continually apparent. Despite an epic story of betrayal, being sold into slavery by his own brothers, Joseph rises to become the second most powerful man in Egypt. God leads him on to this extraordinary prosperity by means of dreams.

Знову ж таки, у біблійному світогляді імена мають найвище значення і особливо вказують на аспекти долі тих, хто їх отримує. Ну і святий Йосиф Обручник, чоловік Пресвятої Богородиці, був також чоловіком, керованим мріями. Однак у його випадку відбувається глибоке збільшення та процвітання, яке є цілком духовним. Це духовне збільшення і процвітання настільки глибокі, що бути правителем Єгипту ніщо в порівнянні. Спочатку він стає подружжям Пресвятої Богородиці, потім уподібнюється до батка Самому Воплоченому Богу. Іншими словами, у святому Йосифі ми дуже чітко бачимо підтвердження слова, вимовленого Самим Господом Ісусом: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне». Бідні духом бідні, бо мають лише Одну Річ, але Вона більша за все інше.

Once again, in the biblical worldview, names are of the highest importance and they particularly indicate aspects of the destiny of those who receive them. Well, Saint Joseph the Betrothed, the husband of the Most Holy Mother of God was a man led by dreams as well. However, in his case, there is a profound increase and prosperity that is entirely spiritual. This spiritual increase and prosperity are so profound that it makes being the ruler of Egypt look like nothing at all. First, he becomes the spouse of the Most Holy Mother of God, then he becomes like a father to the Incarnate God Himself. In Saint Joseph, in other words, we see very clearly the confirmation of the saying uttered by the Lord Jesus Himself, “blessed are the poor in spirit, for theirs is the Kingdom of Heaven.” The poor in spirit are poor because they have only one Thing, but that One is greater than everything else.

В Одкровенні, Бог обіцяє кожному з нас, що якщо ми будемо вірні Йому, Він дасть нам нове ім’я, відоме тільки Йому. Іншими словами, Він дає нам нову долю, новий спадок і нове життя, повне духовного процвітання та вічного зростання.

In the Apocalypse, God promises each and every one of us that if we are faithful to Him, He will give us a new name known only to Himself. In other words, He is giving us a new destiny, a new inheritance and a new life full of spiritual prosperity and eternal increase.

What Can We Learn From A Star?

In the Church’s hymns for the feast day of the Nativity of Our Lord, God and Saviour Jesus Christ, very often we find the star mentioned, and, indeed, the Gospel reading for the feast itself tells us the story of the visit of the Wise Men from the East, who followed the star to Bethlehem, to the cave-stable in which Christ was born.  According to the Holy Gospel, the Wise Men said to King Herod: “Where is the newborn King of the Jews? For we saw His star in the East and we have come to worship Him.” And, on the eve of the feast, we already sing: “The Persian Magi clearly recognized the heavenly King born on earth. Led by a bright star, they arrived at Bethlehem bearing choice gifts of gold, frankincense and myrrh; and falling down, they adored Him; for they saw the eternal One, lying as a Child, in the cave.” And the special tropars, which we sing during the readings, remind us: “You were born in a cave, hidden from the eyes of all; but the heavens revealed You to all by means of a star, O Saviour. It brought the Magi to adore You; they worshiped You in the fervour of their faith. Have mercy upon all of us,” and “You have shone forth from the Virgin, O Christ, Sun of Justice. A star found You, whom nothing can contain, manifested in the cave. It led the Magi to adore you. With them, we worship You, O Giver of life, glory to You!”

These beautiful hymns show us the importance of the heavenly star for us. It is worth noting as well, that according to our tradition, when a group of carolers goes out from house to house, sharing the joyful news of Christ’s Birth, they always carry the star with them.  This symbol is very important for us, because it encapsulates so well the entire mystery of the Incarnation, which we celebrate, for God descended from Heaven to be with us, but He did not leave Heaven and the Royal Throne of His Father, but He remained there also, for He, just as we say of the Holy Spirit, is “everywhere present and fills all things.” In Christ, Heaven and Earth are united, just as God and the human race are united in Him. 

Of course, the Holy Church has always condemned astrology, for the basis of this pseudo-science is the idea, that the movement of the heavenly bodies (the stars and planets) constrains human free will according to regular, observable laws, and if we understand these laws, then we are able to predict the future.  But St. Augustine, in his book Confessions, revealed the fundamental error of astrology as long ago as the fourth century, for he observed that two people, who were born on the same day, and at the same time, and, therefore, under the same horoscope, had two very different fates.  It is, in fact, not possible to predict the future, because the future belongs to God.  Instead, it is necessary for us to look to Heaven in prayer, in order to ask for understanding and insight.  Nevertheless, there is a good astrology, so to speak, which looks upon the heavenly bodies, and regards them as symbols, which teach us about virtue.

Our Holy Father Ephrem the Syrian speaks to us about this good astrology in his Hymns on the Nativity.  In the sixth Hymn, St. Ephrem reminds us that Christ our God had two heralds, when He came among us in the Incarnation: one in heaven—the bright star, and the other on the earth—St. John the Baptist.  He says: “In the heights, just as in the depths, this Child has two heralds: the bright shining star, which shines in the heights, and John also becomes His herald here on earth.  Behold the two heralds—one from the earth, the other from heaven.  This one in the highest preaches concerning His Nature, which is from the Majesty, and this one in the depths preaches concerning His nature, which is from humanity.  O what a great wonder! By these two, His Divinity and humanity are proclaimed.  The Star reminds the person, who thinks that He is only terrestrial, that He is also heavenly; but, John reminds him, who thinks that He is only a pure Spirit, that also He is corporeal.” This beautiful hymn shows us the correspondence between heaven and earth, which we see in the Incarnation.  We need to show the same harmonious correspondence in our lives, because we ought always to work so as to make heavenly virtues present on the earth.  A star shines with great purity and constancy, and we must imitate these heavenly bodies according to their virtues.  Our faith, hope and love need to be as immovable as the stars, heedless as they are of the circumstances of this world. 

ІN CHRIST, WE HAVE NO CAUSE FOR SHAME

The reading of the genealogy of our Lord Jesus Christ from the Holy Apostle and Evangelist Matthew is an opportunity for us to meditate on the mystery of the Incarnation in a special way, since we see that God became a member of a specific human family, having a specific role in world history. We note especially the names of the women, whom the Evangelist includes in the holy genealogy, because, unlike the male ancestors, only five women are named: Tamar, Rahab, Ruth, Bathsheba and, finally, Mary, the mother of the Lord Jesus. Actually, Bathsheba, the wife of King David, is not even clearly named, but is called “the wife of Uriah,” on account of her former husband, Uriah the Hittite, whom King David murdered, in order to marry her. Except for the Most Holy Mother of God and Ever-Virgin Mary, all these women were foreigners; Tamar and Rahab were Canaanites; Ruth was from Moab, and Bathsheba was a Hittite. The Evangelist includes these important names, because, in this way, he shows the universal purpose and mission of the Messiah, as a Savior and King for all peoples and nations.

But, there is a deeper meaning for the naming of these four women. The story of these women is a history of human sin. First, Tamar was the wife of both of the elder sons of Judah, since, after the death of her first husband, Er, she married Onan, the second son of Judah. When Onan died, Judah promised to give her to his son Shelah, when he was old enough, but Judah did not fulfill this promise. Therefore, Tamar disguised herself as a prostitute, and seduced her father-in-law, so that she bore twins by him. Second, Rahab actually was a prostitute, but she protected and concealed the Israelite spies, when they reconnoitered Jericho and the surrounding areas. Third, Ruth was a Moabitess, the wife of a man, who abandoned the Promised Land and went to Moab during a famine, because his faith was not strong enough to be confident that God would provide sufficiency for his People, just as He did in the days of the Patriarch Isaac, who remained in the Land despite terrible hardships.  This man died in Moab, and, after that, God gave Ruth a new husband, Boaz, from whom the entire Davidic dynasty comes. Naturally, after what has been said above, there is no need to note the evil deeds of the wife of Uriah, Bathsheba.

The point of all this is to notice the power of the Lord to change evil into good. Let us consider, “all these stories contain the memory of very great evil, but then what was the result?” The coming of our Lord Jesus Christ, Who was the descendant of such people. God has the power to transform every sin into a good effect. We ought to take this truth as the great axiom of our life—“God only wants us to worry about sin before we sin. However, Satan wants us to worry about sin after we have sinned.” When we have sinned, we should confess our sins with true contrition and deep faith that God will “make all things work together for good for those who love God.” In heaven, Saint Tamar, Saint Rahab, Saint Bathsheba, and her husband the Holy King David and Saint Ruth have no reason for shame, despite their evil deeds, because God transformed their deeds into part of His plan. In the same way, our past should never give us any cause for shame on account of the goodness of the Lord our God.  If we have faith, even the evil that we have done is a part of the Father’s loving plan. After we have turned from our sins to God, we only need to have trust and confidence. Like Saint Paul the Apostle, we can even boast about our weakness, if we recognize the true strength in God.  

Родовід Господа нашого згідно з моральним сенсом The genealogy of our Lord according to the moral sense

Сьогодні, коли ми чуємо родовід Господа нашого Ісуса Христа згідно з Євангелієм від Святого Матея, ми повинні бути свідомими важливости цього читання буквально і морально. Згідно з буквальним сенсом, родовід показує нам те, що Бог став чоловіком, як член певної родини та у певному періоді. Родовід нам показує те, що родина Месії була недосконалою родиною, повною скандалу, трагедії й людського жалю́, бо він нотує оповідання про Тамару і шлях, яким вона породила Фареса від Юди, її свекора, і також оповідання про Салмона, який одружив Рахаву, повію, і тоді оповідання про царя Давида, який породив його сина Соломона від Версавії, жінки Урії, якого Давид вбив.

Today, when we hear the genealogy of our Lord Jesus Christ according to the Gospel of Saint Matthew, we should be aware of the importance of this reading according to the literal and moral sense. According to the literal sense, the genealogy tells us that God became man, as a member of a certain family and in a certain period. The genealogy tells us that the family of the Messiah was an imperfect family, full of scandal, tragedy, and human sorrow, since it notes the story about Tamar and the way she bore Perez by Judah, her father-in-law, and also the story about Salmon, who married Rahab, the prostitute, and then the story about King David, who begot his son Solomon with Bathsheba, the wife of Uriah, whom David murdered.

Від коріння буквального сенсу, ми можемо бачити багатство значення згідно з моральним сенсом. Найперше, ми навчаємося чого-небудь, яке є фундаментальним для нашого розуміння Правдивого Бога. У Бозі, немає квапливости. Він завершив Його план через п’ять тисяч років. Ми потребуємо пізнати те, що Його робота у нас є рівно неквапли́вою і навмисною. Це дуже гарне правило, щоб пізнати дія́ння Правдивого Бога. Надхнення, яке потребує скорої дії або вирішення у нас, не приходить від Бога. Ні, радше, робота диявола у нас часто потребує квапливости, і створює  замішання і занепокоєння. Ми завжди повинні випробувати спокуси до квапливости, коли ми чуємося замішаними і занепокоєними, затримуючи дію до того часу, коли ці чуття залишать нас.

From the root of the literal sense, we can see a wealth of meaning according to the moral sense. First of all, we learn something that is fundamental to our understanding of the True God. In God there is no haste. He accomplished His plan over the course of five thousand years. We need to recognize that His work in us is equally meticulous and deliberate. This is a very good rule to recognize the action of the True God. Inspiration, which demands quick action or decision in us, does not come from God. No, rather, the work of the devil in us often requires haste, and creates confusion and uneasiness. We should always test temptations to haste, when we feel confused and uneasy, delaying action until these feelings abate.

Родовід Господа нашого є також дуже важливим для нас, тому що Христос є народженим у кожному з нас згідно з родоводом, бо чесноти мають власний родовід. Тут, у Євангелії від Святого Матея, народження Христа є кінцем і метою родоводу. Тим самим способом, у кожному з нас мета всіх чеснот є любов’ю, бо Бог—Любов. Наш ріст у чесноті приведе нас ближче і ближче до тієї самої досконалости у чесноті так, як кожне покоління привело Божий народ ближче і ближче до народження Месії. Між чеснотами споріднености, які є ясними шляхами росту. Ми можемо пізнати ці шляхи через наші спокуси, бо, наприклад, якщо ми страждаємо через спокуси до хтивости, а також обжерливости й лінивости, наша центральна проблема не є дефицітом чеснот, які є протилежними до цих пороків, тобто чистоти, тверезости і ретельности, але дефицітом матері всіх цих чеснот, тобто поміркованости.

The genealogy of our Lord is also very important for us, because Christ is born in each one of us according to a genealogy, since the virtues have their own genealogy. Here, in the Gospel According to St. Matthew, the birth of Christ is the end and purpose of the genealogy. In the same way, in each one of us, the purpose of all the virtues is love, since God is Love. Our growth in virtue brings us closer and closer to that same perfection in virtue, just as each generation brought God’s people closer and closer to the birth of the Messiah. Among the virtues there are relationships, which are clear paths of growth. We can recognize these paths through our temptations, since, for example, if we suffer temptations to lust, but also to gluttony and sloth, our main problem is not a lack of the virtues, which are contrary to these vices, namely purity, abstinence, and diligence, but a deficit of the mother of all those virtues, namely temperance.

У родоводі, всі ймення не є рівно важливими, і, тим самим способом, певні чесноти –важливіші від інших, тому що вони є місцями, в яких нам треба робити більшим і серйознішим зусиллям. Наприклад, багато людей страждають через спокуси до гніву, і часто лік цієї проблеми є збільшенням чесноти терпеливости, але терпеливість є донею чесноти мужности, і часами збільшення матеро-чесноти також-- необхідне. Що є різницeю між роля́ми терпеливости і мужности? Просто це: Спокуса проти терпеливости є гнівом, який булькотіє щодалі, але мужність нам допомагає, щоб анулюва́ти вибухи гніву від впливів, які приходять від моменту до моменту.

In the genealogy, all the names are not equally important, and, in the same way, certain virtues are more important than others, because they are places, in which we need to work with greater and more serious effort. For example, a lot of people suffer from temptations to anger, and often the remedy of this problem is an increase in the virtue to patience, but patience is a daughter of the virtue of fortitude, and sometimes an increase in the mother-virtue is also needed. What is the difference between the roles of patience and fortitude? Simply this: A temptation against patience is an anger that simmers over time, but fortitude helps us to avoid outbursts of anger from stimuli, which come from moment to moment.

Кожному з нас треба екзаменувати сумління щоденно, щоб узнати наші гріхи, і отже наші спокуси, бо це нам показує шлях, яким рости у подобі Господа нашого. До цих гріхів і спокус—протилежні чесноти, злучені спорідненостями, які є як родовід, приходячи до народження Христа. Нам треба узнати ті чесноти, які ми потребуємо, і робити резолюції, щоб практикувати їх з Божою допомогою.

Each of us needs to examine his conscience everyday to discover our sins, and therefore our temptations, since this shows us the way to grow in the likeness of our Lord. To these sins and temptations there are contrary virtues, joined by relationships, which are like a genealogy, leading to the birth of Christ. We need to discover those virtues that we need, and make resolutions to practice them with God’s help.  

Sunday of the Forefathers—Abraham Our Father in Faith

Brothers and sisters in Christ—

                Today, we celebrate the Sunday of the Holy Forefathers.  This Sunday commemorates all the saints of the Old Testament that lived before the time of the Law.  These heroes of the people of Israel are examples of virtue for us.  The Holy Scripture tells us about the life of these saints and their virtues.

                First of all, we begin with the example of our father in the faith, Abraham.  In the history of Israel, the faith of Abraham is incomparable, since God gave a great promise to Abraham, and Abraham believed God, even though there was no hope, as the Holy Apostle Paul tells us: “By faith Abraham, when he was called, obeyed and left to the land that he was to receive as an inheritance. He went, not knowing where he was going.  By faith, he dwelt as a stranger in the promised land, living in tents with Isaac and Jacob, heirs along with him of the same promise…By faith, Abraham, subjected to a test, offered Isaac in sacrifice.  He offered in sacrifice his only-begotten son, the one to whom the promise had been given, of whom it was said: “Through Isaac will your descendants be born.” Abraham was thinking that God had the power to raise the dead, and thus he received Isaac back as a symbol.” Also, in another place, the Apostle speaks to us about the faith of this great man, when he says: “Does the one who grants you the Spirit and works miracles among you do it because of works of the Law, or because you believed in the Gospel? Just as “Abraham believed in God, and this was credited to him as righteousness,” understand that only those who believe are true sons of Abraham.  Therefore, the Scripture, foreseeing that in the future, God would justify the wicked by faith, gave to Abraham this good news: In you will all the nations find blessing.  Thus, therefore, those that believe are blessed with faithful Abraham.”

                Here we have a description of Abraham’s faith, and also the reward of that faith.  God calls us to strive for this faith with the same confidence and zeal.  Abraham’s faith is limitless confidence in God and in His intentions and plans for our lives, as the Apostle Paul says: “Abraham awaited a city with firm foundations, whose builder and founder was God.  By faith, Sarah also received the power to conceive, although she was already advanced in years, since she considered the One, who made the promise, to be faithful.  Therefore, from one man, and that one as good as dead, were born descendants as many as the stars in the sky and the sand on the seashore, without number.  All those died in faith, not having received the fulfillment of the promises; they only saw and welcomed them from afar, knowing that they were strangers and sojourners on the earth.”

                In order to have the faith of Abraham, we have to embrace the obedience and the hope of this great saint.  Once we form the habit of hearing the Word of God and obeying it, then our confidence will grow, as we sense that His intentions develop in our life according to His loving plan, since when we sense that God loves us, then indeed our confidence is limitless.  Now, during the time of this fast, we ought to remember the great sign of God’s love for us—the gift of His only-begotten Son.  In this sign, we have the greatest confidence in God, since He has loved us with the greatest love.

Молитися, як молився Христос: значення псалтиря в християнському житті Praying as Christ Prayed: The Importance of the Psalter in the Christian Life

Послання до Марцеліна, написане нашим Отцем серед святих Афанасієм, архієпископом Олександрійським, насправді є книгою, яка описує використання та тлумачення Псалтиря, Книги Псалмів, у Церкві. У цьому листі святий Афанасій прагне викласти унікальні претензії стародавнього ізраїльського гімну, і ці претензії зводяться до наступного: Бог промовляє до нас у всьому Писанні, але тільки в Псалтирі (з дуже мало іншими прикладами поза межами того), Бог говорив до нас про те, як ми повинні говорити з Ним. Іншими словами, у Псалтирі Бог показав нам, як Він хоче, щоб ми наближалися до Нього в молитві.

The Letter to Marcellinus written by our Father among the saints Athanasius the archbishop of Alexandria is really a book that describes the use and interpretation of the Psalter, the Book of Psalms, in the Church. In this letter, Saint Athanasius is keen to set out the unique claims of the Israel’s ancient hymnal, and those claims boil down to this: God speaks to us in all of the Scriptures, but only in the Psalter (with very few other examples outside of it) has God spoken to us concerning the way that we should speak to Him. In the Psalter, in other words, God has shown us how He would like us to approach Him in prayer.

Псалтир, за словами святого Афанасія, має ще більші претензії на наше використання та нашу любов через Воплочення Господа, Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Це так, тому що безсумнівно, що це ті самі молитви, якими користувався Сам Господь Ісус, звертаючись до Свого Отця. Євангеліє розповідає нам, що Він провів багато ночей у молитві до Отця, і розум підказує нам, що Він Сам використовував ті самі молитви, якими Він надихнув свого предка, царя Давида та інших, щоб написали. Святий апостол Павло розповідає нам про це молитовне життя. Він каже, що «у часі Свого тіла Він з голосним криком і сльозами звертався до Того, Хто міг врятувати Його від смерті, і був почутий через Його благочестивість». (Hb. 5:7)

The Psalter, according to Saint Athanasius, has even grander claims to our use and our affection on account of the Incarnation of Our Lord, God and Savior Jesus Christ. This is so, because there is no doubt that these are the very same prayers that the Lord Jesus Himself used, addressing Himself to His Father. The Gospels tell us that He spent many nights in prayer to the Father, and reason would tell us that He Himself used the selfsame prayers that He inspired His ancestor King David and others to write. Saint Paul the Apostle tells us about this life of prayer. He says, “in the days of His flesh, He addressed Himself with load cries and tears to the One Who could save Him from death, and He was heard on account of His godly reverence.” (Hb. 5:7)

З усіх цих причин, на які вказує святий Афанасій, ми бачимо, яку помилку робимо, якщо не використовуємо ці молитви у своєму житті. Християнин – це людина, уподібнена до Христа, яка поділяє ідентичність Христа в хрещенні, і яка все більше і більше вростає в цю ідентичність завдяки співпраці з Божою благодаттю. Ми не можемо знайти кращий спосіб уподібнитися Христові, ніж використовувати ті самі молитви, що й Він, щоб звертатися до Отця, Сина і Святого Духа тими ж словами, якими Він звертався до Отця.

For all of these reasons that Saint Athanasius points out, we can see what a mistake we make if we fail to make use of these prayers in our own lives. A Christian is a human being who is conformed to Christ, who shares the identity of Christ in baptism, and who grows more and more into that identity through cooperating with God’s grace. We cannot find a better way to become conformed to Christ than to use the same prayers as He used, to address the Father, Son and Holy Spirit with the same words that He addressed to the Father.

Цей пункт підводить нас до ще більшого таїнства щодо Псалтиря, який відкриває нам святий Афанасій. Усе Боже одкровення, повне Святе Письмо та природа, включені в Псалмах у мініатюрній формі. На сторінках Псалтиря згадується вся історія Божого народу, яка докладно розповідається в інших книгах Святого Письма. І саме тому там міститься історія, печалі, труднощі нашої індивідуальної душі. Коли ми молимося, використовуючи Псалтир, ми молимося дуже особисто. Ми знаходимо себе в словах псалмів. Наприклад, людина, яка сильно випробовується спокусами, яка має великі печалі та бі́ди, без проблем звертається до Бога, Єдиного в Пресвятій Тройці, зі словами третього псалма: «Скільки моїх ворогів, Господи! Скільки повстає проти мене!» І оскільки в часи великих випробувань ми спокушаємося засумніватися в допомозі нашого милосердного Бога, той самий чоловік може додати: «Скільки говорять про мене: «Нема йому допомоги в Бозі!» Дійсно, той, хто знайомиться з Псалтирем, навіть запам’ятовуючи його велику частину, знає, що в ньому відображені всі можливі людські емоції.

This point brings us to an even greater mystery concerning the Psalter that Saint Athanasius reveals to us. God’s entire revelation, the entirety to Scripture and nature, are included in miniature form in the Psalms. The entire story of God’s people, which is told at length in the other books of Scripture, is referred to in the pages of the Psalter. And, for this very reason, the story, the sorrows, the difficulties of our individual soul are contained there as well. When we pray using the Psalter, we pray in a very personal way. We find ourselves in the words of the Psalms. For example, the man who is greatly tried with temptation, who has great sorrows and troubles, has no problem addressing himself to God, One in the Holy Trinity, with the words of the third psalm: “How many are my foes, O Lord! How many are rising up against me!” And, because in times of great trial, we are tempted to doubt the help of our compassionate God, the same man can add, “How many are saying about me, ‘there is no help for him in God!’” Indeed, the one who becomes familiar with the Psalter, even committing much of it to memory, knows that every possible human emotion is reflected in it.

У цю неділю праотців Христових, в яку ми вшановуємо пам’ять деяких предків Ісуса Христа, ми повинні прислухатися до поради святого Афанасія і почати використовувати Псалтир у власному молитовному житті. Чи знаєте ви, що якщо ви читатимете лише п’ять псалмів на день, ви закінчите весь Псалтир протягом місяця? Деякий час тому, читаючи певну книгу, я натрапив на захоплюючий алгоритм, який дає дуже зручний для розподілу Псалтиря. По-перше, ви можете взяти псалом, який відповідає дню місяця. Наприклад, сьогодні ми беремо дванадцятий псалом. Потім додаємо тридцять, поки не зможемо більше (оскільки є лише 150 псалмів). Таким чином, крім дванадцятого псалма, маємо ще сорок другий, сімдесят другий, сто другий і сто тридцять другий. Подібним чином кожен день дає рівно п’ять псалмів. У місяці, який містить тридцять один день, у тридцять другий день ми можемо взяти додаткові розділи сто вісімнадцятого псалма, оскільки саме цей псалом дуже довгий.

On this Sunday of the Forefathers of Christ, on which we commemorate some of the ancestors of Christ, we should heed the advice of Saint Athanasius and begin to use Psalter in our own life of prayer. Did you know that if you only read five psalms a day, you will complete the entire Psalter in the course of a month? Some time ago, reading a certain book, I came across a fascinating algorithm that yields a very usable distribution of the Psalter. First, you can take the psalm that corresponds to the day of the month. For example, today we take the twelfth psalm. Then, we add thirty until we can’t anymore (since there are only 150 psalms). Thus, in addition to the twelfth psalm, we also have the forty-second, the seventy-second, the one hundred and second and the one hundred thirty-second. In a similar way, each day yields precisely five psalms. In a month that contains thirty-one days, on the thirty-second day, we can take the extra sections of the one hundred eighteenth psalm, since this particular psalm is very prolix.

Our Venerable Father Sabbas the Sanctified

 

Today the Church commemorates Our Venerable Father Sabbas the Sanctified. This saint is pivotal for our Church in ways that require deep explanation and meditation. First of all, we should focus our minds on the name that the Church uses when she commemorates this great saint. He is only one of two in the entire calendar year who is referred to as "the sanctified." What does this mean? Are not all saints "sanctified." Yes, assuredly, but the Church means to point to a particular life and growth in virtue when she assigns this surname to these two particular persons.

First of all, we should look at the other saint who is called by the same adjective "the sanctified." This is our Venerable Father Theodore the Sanctified. Theodore is the Egyptian monk, who was the disciple of Saint Pachomius, the founder of common life monasticism in the region of upper Egypt. All his adult life, Theodore was the close associate of Saint Pachomius and was groomed by Pachomius to become his successor as the archimandrite of all the monasteries of Upper Egypt. Nevertheless, when Pachomius died, the community of monks passed over Theodore, electing the elderly Saint Orsisius to succeed Pachomius as archimandrite. Only after the death of Orsisius did the community finally ratify Pachomius' original intention and make Thedore the superior of the monasteries.

Even this very broad outline of his life gives us a hint of why the Church designates Saint Theodore as "the sanctified." Theodore was a disciple. He gave himself freely to discipline. He fully embraced the slow martyrdom of the virtue of obedience. He became fully conformed to Christ by being obedient unto death. All the many episodes that we have about Theodore in the written lives of Saint Pachomius show us this truth.

Today's saint, Our Venerable Father Sabbas the Sanctified lived a very similar life about two hundred years after Saint Theodore the Sanctified went to his reward to enjoy the Kingdom of Heaven. Sabbas even started out his monastic life in the same country, Egypt, but shortly moved to the monasteries in the Judean wilderness near the Holy City Jerusalem. There, he became a disciple of Saint Euthymius the Great, just as Theodore had become a disciple of Pachomius. Sabbas embraced the martyrdom of the virtue of obedience, becoming obedient to Euthymius, his spiritual guide. Just like Theodore before him, he was rejected by his community, which preferred to be governed by a monk ordained to the priesthood. Later, after becoming the archimandrite of the monasteries in the Judean wilderness, he was still obedient. He was obedient even unto death, the death of the cross as God willed it for him in his particular circumstances. What God willed, Sabbas accepted without question and without complaint.

So, why is Sabbas so important to us? Well, as an old man, he wrote down the particulars of his way of life, so that his disciples could have a guide to the discipline of the Gospel after his death. This writing is called the Typikon of the Great Lavra of Saint Sabbas the Sanctified. When public worship in the city of Constantinople was restored in 1267, after sixty-three years of Latin occupation, Sabbaite monks were brought to the capital to staff the churches. They brought the Typikon with them. The services that are described in the Typikon are what we today refer to as "the Byzantine Rite."

The way of holiness that is marked out by Theodore and Sabbas is open to us as well. We are called to be disciples, that is to embrace discipline. We too can become conformed to Christ by becoming obedient unto death, the death of the cross. We do this in the same way that Theodore and Sabbas and did by accepting what God wills for us day by day and moment by moment. In this way, we too can become "sanctified" by sharing in God's life and grace.

Жити в волі Божій Living in the Will of God

 

Притча, що зображує Царство Небесне як бенкет, є гарною нагодою для роздумів про реальність Церкви, оскільки вона славно існує на Небі, але також, вона подорожує цим світом. Церква водночас тріумфу́є на небі, з’єднана зі своїм Главою, Господом нашим Ісусом Христом, але водночас мандрує до Царства Небесного в його повноті через страждання і скорботи земного життя. Завдання, яке ставить перед нами притча, полягає в тому, щоб прийняти волю Бога, Царя Небесного, її повноту, навіть приймаючи святкову атмосферу бенкету ще в цьому світі.

The parable depicting the Kingdom of Heaven as a banquet is a good opportunity to meditate on the reality of the Church, as it exists gloriously in Heaven, but also as it is travelling in this world. The Church is at the same time triumphant in Heaven, united to its Head, Our Lord Jesus Christ, but, at the same time, is sojourning towards the Kingdom of Heaven in its fullness through the sufferings and tribulations of earthly life. The challenge that is presented to us by the parable is to embrace the will of God, the King of Heaven, its fullness, even while embracing the celebratory atmosphere of the banquet while still in this world.

Ми часто забуваємо, що Царство Небесне вже присутнє серед нас тут і зараз. Нам не потрібно шукати його присутності далі, ніж наші повсякденні обставини. Ми можемо заперечити, що принаймні інколи наше життя не схоже на святковий весільний бенкет, але це часи, коли ми забуваємо, що Царство Небесне керується Волею Небесною. Царство Небесне є місцем, де виконується воля Божа, а не наша. Якщо ми вважаємо за краще йти за своїм власним царством, а не за Божим Царством, цей шлях відкритий для нас, але Господь Ісус попереджає нас: «Яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, але втратить свою власну душу?» Відповідь на це риторичне запитання, звісно, нічого. Життя, вкладене в спроби встановити свій власний контроль над життям, є марним життям. Життя, проведене з любов’ю конформуючи себе до волі Божої, — це життя, яке здобуває Бога, а Бог — це все, що варто мати.

We often forget that the Kingdom of Heaven is already present among us here and now. We do not need to seek its presence out any further than our everyday circumstances. We might object that, at least at times, our life does not feel like a celebratory wedding banquet, but those are the times in which we forget that the Kingdom of Heaven is governed by the Will of Heaven. The Kingdom of Heaven is where the will of God is done, not ours. If we prefer to pursue our own kingdom rather than God’s Kingdom, that avenue lies open to us, but the Lord Jesus warns us, “what does it profit a man if he gains the whole world but loses his own soul?” The answer to this rhetorical question is, of course, nothing. A life invested in trying to establish our own control over life is a wasted life. A life spent in lovingly conforming ourselves to the will of God is a life that gains God, and God is everything worth having.

В єврейських літературних образах все Сотворіння представлено як весільний бенкет. Весілля – це весілля Бога з Його народом. За своєю природою він святковий, і це факт, який ми повинні щодня пам’ятати, виконуючи свої щоденні завдання. Приймаючи волю Божу в своєму житті, одружуючись з Його волею, ми стаємо учасниками Його бенкету, Його Царства. Таке просте прийняття Його волі є дуже дорогим Богу, але це також та річ, яка безмежно сприяє процвітанню людини, щастю. Справді, Бог дає постійну радість тим, хто живе по Його волі.

In Jewish literary imagery, the whole Creation is presented as a wedding banquet. The wedding is that of God with His people. By nature it is celebratory, and that is a fact that we should daily keep in mind as we go about our daily tasks. By accepting the will of God in our lives, by marrying His will, we become partakers of His banquet, His Kingdom. This kind of simple acceptance of His will is very dear to God, but it is also the thing that contributes beyond all measure to human flourishing, the happiness. Indeed, God gives enduring joy to those who live in His will.

Це підводить нас до важливої відмінності. Одна справа виконувати волю Божу. Це щось зовсім інше — жити за Його волею. Природно, ми всі хочемо виконувати волю Божу. Ніхто з нас не хоче діяти проти Його волі, чинячи серйозний гріх. Сподіваємося, той факт, що ми іноді все ще вчиняємо серйозний гріх, є причиною нашої людської слабкості, а не злоби, яка навмисно спрямована проти волі нашого Бога. Але виконання волі Божої обов’язково робить акцент на наших діях і досягненні. Життя по волі Бога має іншу природу. Побудувати будинок, навіть за допомогою набагато сильнішої людини, — це одне; просто вирішити жити в будинку - це щось інше. Коли ми вирішуємо жити по волі Бога, ми бажаємо, щоб кожна думка і дія були згідно з Його волею, Бог бере на себе ініціативу, покладаючись на Божу дію, щоб освятити нас.

This brings us to an important distinction. It is one thing to do the will of God. It is something entirely different to live in His will. Naturally, we all want to do will of God. None of us wants to act against His will, committing serious sin. Hopefully, the fact that we sometimes still commit serious sin is do to our human weakness rather than the malice that intentionally aims at defying the will of our God. But doing the will of God necessarily puts the emphasis on our action and our accomplishment. Living in the will of God is of a different nature. Building a house, even with the help of a much stronger man, is one thing; simply deciding to live in the house is something of a different order. When we decide to live in the will of God, we desire that every thought and action be according to His will, God taking the initiative, relying on God’s action to sanctify us.

У нас не повинно складатися враження, що легко вирішити жити по волі Бога. Ні, потрібна певна впертість, за допомогою Бога, щоб залишатися в присутності Бога, незважаючи на світ, який хоче відтягну́ти нас у даремні відволікання. Подивіться на гостей вечері в сьогоднішній притчі. Дивіться, різні способи, якими вони відриваються від волі Божої через протилежні турботи. Так само ми повинні бути насторожі, щоб не відірвати нас від життя у Божій волі через подібні речі. Простий, важливий інструмент виживання — пам’ятати, що речі цього світу не такі, якими вони здаються. Вони реальні, але ілюзорні. Все в створеному порядку є лише запрошенням для нас піднести свій розум до Того, Хто його створив. Тільки там ми можемо знайти його справжній зміст. Отже, ми формуємо звичку з часом безперервно відступати від того, що є земним і тимчасовим, до того, що є реальним і вічним. Це те, що ми маємо на увазі, коли проголошуємо Бога як Того, Хто створив усе в мудрості. Мудрість — це те, над чим ми повинні замислитись, а роздуми — це засіб, за допомогою якого ми можемо зрозуміти все більше й більше, оскільки ми ростемо у волі Божій.

We should not get the impression that it is easy to decide to live in the will of God. No, it takes a certain stubbornness, aided by God, to remain in the presence of God despite a world that wants to pull us away into vain distractions. Look at the dinner guests in today’s parable. See, the various ways that they are pulled away from the will of God by contrary concerns. In the same way, we should be on our guard lest we are pulled away from living in the will of God by similar things. The simple, essential survival tool is to remember that the things of this world are not what they seem. They are real, but illusory. Everything in the created order is merely an invitation for us to raise our minds to the One Who created it. It is only there that we can find its true meaning. So, we form the habit over time of continuously prescinding from what is earthly and temporary to what is real and eternal. This is what we mean when we acclaim God as the One Who has created all things in wisdom. Wisdom is something we should ponder, and pondering is the means by which we can understand, and understand more and more as we grow in the will of God.