Теологія входу A Theology of Entrance

 

 

Вхід Господа в Єрусалим: Ми проголошуємо, що Христос є Царем
The Lord's Entrance into Jerusalem: We Acclaim That Christ is King

Сьогодні ми вшановуємо та святкуємо тріумфальний вхід Господа Ісуса у Святе місто Єрусалим. Це рідне свято візантійського обряду Христа як Царя, тому що в цьому святі ми проголошуємо Христа універсальним Царем, якому підпорядковуються всі мирські та тимчасові влади (подобається це їм чи ні). Вхід Господа Ісуса у Святе Місто показує, що Він Цар у кількох напрямках. По-перше, будучи нащадком царя Давида, Він входить у стародавнє місце царства Давида, ніби претендуючи на нього. По-друге, Він входить у древній центр поклоніння Ізраїлю і прямує до Храму Господнього, виконуючи пророцтво Малахії. Таким чином, Він виявляє, що Він - Яхве, справжній цар Ізраїля, для якого Давидові царі були простими заповнювачами чи намісниками.

Today we commemorate and celebrate the triumphal entry of the Lord Jesus into the Holy City of Jerusalem. This is the Byzantine Rite's native feast of Christ as King, because, in this feast, we acclaim Christ as the universal King to Whom all worldly and temporal authorities are subject (whether they like it or not). The entry of the Lord Jesus into the Holy City shows that He is King in several ways. First, as the descendant of King David, He enters the ancient seat of the Davidic kingdom, as if laying claim to it. Second, He enters the ancient center of Israel's worship and goes directly to the Temple of Lord, fulfilling the prophecy of Malachi. Thus, He reveals that He is Yahweh, Israel's true king, for Whom the Davidic kings were mere placeholders or viceroys.

Хоча події, які ми згадуємо сьогодні, відбуваються на Пасху, усі біблійні образи, які ми знаходимо тут, належать до послідовності осінніх свят Ізраїлю. Там світ створюється на святкуванні Нового року (Рош Ха-Шана), Яхве входить у Своє сотворення і приносить Себе в жертву за його відновлення в День Спокути (Йом Кіппур), а потім Він інтронізується як Цар оновленого Сотворення на Святі Скиній (Суккот).

Although the events that we commemorate today are taking place at Passover, all the biblical imagery, which we find here belongs to the sequence of the autumn feasts of Israel. There, the world is created at the celebration of the New Year (Rosh Hashanah), Yahweh enters into His creation and offers Himself as a sacrifice for its renovation in the Day of Atonement (Yom Kippur), and then He is enthroned as King of the renewed Creation at the Feast of Tabernacles (Succoth).

Найголовніше - це акт вступу. На початку Бог виливає життя у Своє Створення. Потім, Він Сам входить у Сотворення, щоб вилити своє життя на жертву, щоб оновити завіт, невидимий закон і порядок, що утримує Сотворення. Він вступає у смерть, щоб знищити смерть. Потім, увійшовши в постійне життя оновлення завіту, Він відкриває своє Царство у всій повноті.

The important thing is the act of entering. In the beginning, God pours life into His Creation. Then, He Himself enters into Creation to pour out His own life in sacrifice to renew the covenant, the invisible law and order, which holds the Creation in existence. He enters into death, so as to destroy death. Then, having entered into the permanent life of the covenant's renewal, He inaugurates His Kingdom in all its fullness.

Ми бачимо, що тут багато входів, кожен із яких має своє значення. Те, що ми бачимо, - це точні рухи небесної Літургії, в яких ми бачимо, що Яхве не тільки Цар, але Творець, Священик і Жертва. Він входить творити. Він входить, щоб приносити жертву. Нарешті, Він входить царювати.

We can see that there are a lot of entrances here, each of them with its own signification. That which we are seeing are the precise movements of the heavenly Liturgy, in which we see that Yahweh is not only King, but Creator, Priest and Sacrifice.He enters to create. He enters to offer oblation. Finally, He enters to reign as King.

Виконання біблійних входів
The Fulfillment of Biblical Entrances

Також не є зайвою деталлю, що сьогоднішні події відбуваються на свято Пасхи, оскільки реальність, виражена в осінніх святах, виконується у весняні свята́. Зрештою, Пасха - це сама колекція входів: вхід Ізраїлю в пустелю (час очищення, коли Божий народ формується в націю), вхід Ізраїлю в завіт з Яхве на горі Синай і, нарешті, вхід Ізраїлю в Землю обітниці, яку Бог дав Аврааму та його нащадкам. Нам треба зазначити, як входи Божого народу у їхні завітні стосунки зі своїм Богом відображають Божі входи у Створення для оновлення завіту.

Neither is it a needless detail that today's events are happening at the feast of Passover, since the reality expressed in the autumn feasts is being fulfilled in the spring feasts. After all, Passover is itself a collection of entrances: Israel's entrance into the desert (the time of purification, in which God's people are formed into a nation), Israel's entrance into the covenant with Yahweh at Mount Sinai, and, finally, Israel's entrance into the Land of Promise, which God had given to Abraham and his descendants. We should not fail to note how the entrances of God's people into their covenant relationship with their God mirror God's entrances into Creation for the renewal of the covenant.

У всіх цих входах є взаємність. У всіх цих випадках Бог увійшов у Своє Сотворення, щоб ми могли вступити у стосунки з Ним.

There is a reciprocity in all these entrances. In all these cases, God has entered into His Creation, so that we can enter into relationship with Him.

Важливість входів у наших богослужіннях - що вони говорять?
The Importance of Entrances in Our Divine Services–What Do They Say?

Нам повинно бути ясно, що концепція входу дуже важлива для наших богослужінь. Можливо, їхню функцію найкраще описати в служінні Великій Вечірні, "О, добрий чоловіколюбче Царю, що все благословляєш! Молимось тобі наполегливо, серцем сокрушеним і духом смиренним: Благослови наші входи і виходи, Христе, істиний Боже наш. Бо прихід Твій серед нас у Втіленні, Твоє вознесіння від нас і Твоє пожиття з людьми завжди благословенні, нині і повсякчас і на віки віків ".

It should be clear to us that the concept of entrance is very important in our divine services. Perhaps their function is best described in the service of Great Vespers, "O gracious King, Who loves mankind and blesses all things, with contrite heart and humble spirit we pray to You, Christ our true God: Bless our comings and our goings. For Your coming among us in the Incarnation, Your ascension from us, and your dwelling among us are blessed, always now and forever and ever."

Тут ми знову бачимо, як Бог входить серед нас, щоб принести Себе в жертву, Бог входить у Небесну святиню, щоб нести цю жертву перед Отцем, а потім знову входить серед нас, коли Він повертається, щоб царювати. Тут також ми бачимо висловлене сподівання, що наші "входи" дзеркально відображаються і якось беруть участь у Його входах. Таким чином, ми молимось, "благословляйте наші входи і виходи ... бо Твої входи і виходи благословенні на віки віків".

Here once again, we see God entering among us to offer Himself in sacrifice, God entering into the Heavenly sanctuary to carry that sacrifice before the Father, and then His entering among us once again, when He returns to reign as King. Here too, we see expressed the expectation that our "entrances" mirror and somehow participate in His. Thus, we pray, "bless and goings and comings... because your goings and comings are blessed."

Що ми можемо зробити, щоб увійти в присутність Господа і щоб Він увійшов до нас?
What Can We Do To Enter the Presence of the Lord, and For Him To Enter Us?

Отже, як ми можемо навмисно об’єднати наші «входи і виходи» із «входи і виходи» Господа? Насправді це питання зводиться до того, "як ми можемо насправді брати участь у Господньому житті?" Зрештою, Він увійшов серед нас саме для того, щоб вплинути на цю участь. У Євангелії від Івана, він говорить: "Я прийшов, щоб вони мали життя і мали його вдосталь". Відповідь на це питання знаходиться в нас. Це полягає у нашій волі. За своєю волею ми можемо увійти в присутність Господа і можемо прийняти Його в себе.

So, how can we intentionally unite our "goings and comings" with the Lord's own "goings and comings?" This question, in fact, amounts to "how can we really participate in the Lord's life?" After all, He entered among us precisely to affect that participation. He says in the Gospel According to Saint John, "I came that they might have life, and have it abundantly." The answer to this question is within us. It lies in our will. By our will, we can enter into the presence of the Lord, and we can will to receive Him into us.

У давнину до того, коли складався херувимський гімн, у цьому місці Літургії завжди співали 23 псалом. Там ми читаємо: "О ворота, підніміть високо свої голови! Підніміться вище, старовинні двері! Цар Слави увійде! Хто Цар Слави? Господь (Яхве), Сильний, Могутній, Господь, Могутній на війні ". Щоб Господь увійшов до нас і оселився в нас, ми повинні підняти наш розум до того, що над нами, до постійних реалій Небесного Царства, і більше не дозволяти нашому розуму бути прив'язаним до загниваючих речей цього віку.

Anciently, before the composition of the Cherubic Hymn, Psalm 23 was always sung in that place of the Liturgy. There, we read, "O Gates, lift high your heads! Grow higher, ancient doors! The King of Glory will enter! Who is the King of Glory? The Lord (Yahweh), the Strong, the Mighty, the Lord, the Mighty in war." For the Lord to enter into us and dwell in us, we must raise our minds to things above us, to the permanent realities of the Heavenly Kingdom, and no longer permit our minds to be attached to the decaying things of this age.

З іншого боку, щодня на Утрені під час Великого посту ми співали той самий тропар в кінці богослужіння: "Стоячи у храмі слави твоєї, Богородице, себе на небі уявляємо. Ти, Двері Небесні, відчини нам двері милости твоєї". Тут ми дізнаємось, що для того, щоб ми могли увійти в присутність Бога, ми повинні використати правильні ворота. Пресвята Богородиця - єдина брама, через яку Господь увійшов у світ через Втілення. Отже, вона єдина брама, через яку ми можемо увійти в Господню присутність у Небесному Царстві. Завдяки цьому Церква запрошує нас наблизитись у молитві до Господньої Матері, яка є нашою Матір’ю. Вона є справжніми Божими Брамами. У давнину людство намагалося створити власні «ворота Бога». Це значення Вавел, або Вавилон, що є Баб Ельон (Брама Всевишнього). Але той Вавилон став місцем плутанини, поділу та зла. Пресвята Богородиця - справжні Божі брами. Давайте наблизимося до неї і через неї вступимо в близькість з її Сином, Господом у Його Небесному Царстві.

On the other hand, everyday at Matins during Great Lent, we sang the same tropar at the end of the service: "Standing in the temple of your glory is like standing in Heaven itself, O Mother of God. You are the Gate of Heaven. Open to us the door of your mercy." Here we learn that in order for us to enter into the presence of God, we must use the right gate. The Most Holy Mother of God is the only gate through which the Lord has entered the world through the Incarnation. Therefore, she is the only gate through which we can enter into the Lord's presence in the Heavenly Kingdom. By this consideration, the Church invites us to draw near in prayer to the Lord's Mother, who is our Mother. She is the true Gate of God. In ancient times, mankind tried to make its own "gate of God." This is the meaning of Babel, or Babylon, which is Bab Elyon (Gate of the Most High). But that Babel became a place of confusion, division and evil. The Most Holy Mother of God is the true Gate of God. Let us draw near to her and, through her, enter into intimacy with her Son, the Lord in His Heavenly Kingdom.

 

THE ENTRANCE OF OUR LORD INTO OUR HEARTS

 

The entrance of our Lord into Jerusalem is similar to His entrance into our hearts.  Jerusalem is a symbol of his beloved people, and everywhere in Scripture, this city is called, “Mount Zion, which the Lord loves.” We are those, whom the Lord loves as well, and all the passages about Mount Zion are also about us.  Let us pay attention to what happens today in the Gospel, and then also what happens later, since the city, which welcomes its Saviour with great joy, later betrays the same Saviour to suffering and death.  In just the same way, very often, the soul that welcomes a new relationship with the Lord through the Mysteries of Repentance, Holy Communion, or even Ordination as a priest, then turns from the Lord with distaste and fatigue, just as the Lord prophesied in His parable.  He said, “The sower went out to sow his seed. When he sowed, some fell on rocky ground, where there was not much soil, and immediately it sprang up, for the soil was shallow.  When the sun rose, it was scorched, because it had little root…But that one, who received the seed in rocky ground, this is the one, who hears the word and immediately receives it with great joy, but he has no roots in it, but is temporary.  And after affliction or persecution arises on account of the word, quickly he is made to stumble.”

Behold the great generosity of our God and Lord, since He continues to sow the seed of His grace in us, despite the fact that we are inconstant, and rarely respond to His inspiration.  Only in the Kingdom of God will we see and recognize all the graces and gifts, which the Lord sent to us, but we refused. His entrance into the house of our souls is a gift to us. We are free to accept it, or to reject it, and, if we receive this gift, we are still free to reject it later, just as the city of Jerusalem accepted the Lord Jesus with great joy, but later rejected Him, “casted Him out of the vineyard and killed Him.” We must not be inconstant in our relationship with God. We must be perseverant, even obstinate, in prayer, because God rewards those, who earnestly seek Him. We have a solemn obligation to remember that our soul is the holy city, which the Lord describes in Holy Scripture. Cities are defended by force of arms, and our city also must be defended by martial effort. Our city ought to be fortified with prayer and self-denial.

But, before we are able to practice prayer and self-denial, she must be present, who is the mistress of prayer and self-denial—the virtue of faith.  Today, the city of Jerusalem proclaims that Jesus is the Messiah, the Son of God. Similarly, our spiritual life begins with a profession of faith in the Lord Jesus, the Son of God, and His Father, and Holy Spirit. This profession of our faith is very important, because without true faith perseverance in prayer and self-denial are impossible. We bow before God in our hearts and thank Him for the gift of faith, since this makes all our progress in the spiritual life possible. Faith is the capable wife about whom King Lemuel speaks in the Book of Proverbs: “When one finds a worthy wife, her value is far beyond pearls. Her husband, entrusting his heart to her, has an unfailing prize. She brings him good, and not evil, all the days of her life. She obtains wool and flax and makes cloth with skillful hands.  Like merchant ships, she secures her provisions from afar. She rises while it is still night, and distributes food to her household. She picks out a field to purchase; out of her earnings she plants a vineyard. She is girt about with strength, and sturdy are her arms. She enjoys the success of her dealings; at night her lamp is undimmed. She puts her hands to the distaff, and her fingers ply the spindle. She reaches out her hands to the poor, and extends her arms to the needy. She fears not the snow for her household; all her charges are doubly clothed. She makes her own coverlets; fine linen and purple are her clothing.  Her husband is prominent in the city gates as he sits with the elders of the land. She makes garments and sells them, and stocks the merchants with belts. She is clothed with strength and dignity, and she laughs at the days to come.” This is a very large catalog of good works, but these are the fruits of the virtue of faith in our soul. Faith leads us by the hand to greater and greater accomplishment in good works, as we become more and more similar to Christ. This is the noble woman, who must welcome the Lord, when He enters into our city. She is His gift. She is prepared to welcome Him. 

Our model for this virtue is Our Lady the Mother of God and Ever-Virgin Mary.  She was the first “city,” to welcome the Incarnate God.  She shows us the ideal of practical faith, since our faith not only believes but works.  Every day, and every moment, we must welcome the Lord into our soul by deeds, and not only by an ephemeral faith.  Practical faith grows in us through practice. On the other hand, an ephemeral faith is only an assent to certain ideas, without love, without aspiration.  Practical faith is full of love and aspiration, because true faith is a work, just as we see in the life of the Mother of God: “Mary kept all these things, reflecting on them in her heart.”

ATTACHMENT TO OUR EXPECTATIONS OR PURITY OF HEART: THE WAY OF REFLECTION ON THE LIFE OF THE LORD

 

 

 

 

There is a very great dissonance in today's Gospel reading, because, in the first part of the reading, Our Lord Jesus Christ speaks about His future suffering in great detail, but in the second part, the apostles James and John behave as if they did not hear the Lord's words.  The Lord speaks about pain, trouble and humiliation, and, in the end, He foretells His resurrection, but the apostles come to Him with expectations of a glorious, heavenly kingdom. Thus, we must conclude that they did not listen to His words, since their response is beyond logic. The Lord speaks about pain, and they ask for a share in a kingdom.

 

 Perhaps the key to understanding this strange behavior is at the beginning of the reading. There, we find these enigmatic words: "Jesus went ahead of them, and they were amazed, but those who followed after Him were afraid." Here the evangelist reveals the different minds of the apostles, first, and second, those, who follow the Lord less intimately. When we study the text of the Gospel of St. Mark, we see that, before this prophecy concerning His suffering, the Lord Jesus worked the miracle of the healing of the demon-possessed youth, which we heard last Sunday. The Apostles saw the unlimited power of the Lord even over the demons, and therefore, with great enthusiasm they expect the inauguration of the Messianic Kingdom. But God had a different plan, which the Lord tried to explain, but the ears of the apostles were not open to hear the truth.

 

In this case, the people, who followed the Lord Jesus less intimately than the apostles were, in fact, wiser, because instead of being filled with the expectation of imminent glory, they are full of fear, since they admit that they do not understand the strange occurrences and circumstances, which surround the Lord Jesus. They are not blinded by expectation the way the apostles are, but their eyes are open and their hearts are full of terror, because they never experienced the presence of God in this powerful way.  Of course these people were wiser, and we are able to witness similar circumstances in our life, because we approach the Lord with expectation-- we expect that our spiritual life in the Lord will proceed in a certain way. Often, we expect blessings from the Lord and a share in the Messianic, heavenly kingdom, but the Lord has willed for us temptation and suffering for His own compassionate reasons. 

 

Who were these people who were wiser than the apostles? They were, for example, the women, who became His disciples in Galilee very early in His preaching ministry, and many other people besides, who left their homes to follow the course of the Lord's ministry and to hear His teaching.  Among these were very many tax-collectors and sinners, who were outcasts from their community, but who had found mercy in the Lord Jesus. Although these people loved Jesus on account of His great mercy, they considered themselves unworthy of the Messianic kingdom. Therefore, they regarded the approach of this kingdom with great fear. Thus, when we should follow the path of these wiser people, we, instead, follow the example of the apostles. We become attached to our expectations, and so we become disheartened when we receive temptation and suffering. The Church teaches us that temptation and suffering are signs of God's love for us. They show us that God has chosen us to inherit the heavenly kingdom. In paradise, every tree bore fruit, because the world was perfect. Our ancestors, Adam and Eve, received nothing but blessings from the Lord. But, on account of sin, the world is no longer perfect, however, God desires that we be perfect. The only way to grow to perfection in communion with God is through temptation and suffering. But, very often, we do not recognize this sign of God's election, and we believe that God is punishing us.  All these evils are the results of our attachment to expectations, since, when we should wait with humble fear to learn the Lord's will for us, we open the door of our souls to the spirit of frustration that destroys our confidence in God.

 

Therefore, what is the remedy for this attachment to our expectations? Purity of heart. We can achieve purity of heart through serious reflection on the life of the Lord, since there we learn the true and holy way to respond to the circumstances of our life. The life of the Lord teaches us to conform our will to the will of God, and to accept temptation and suffering as an expression of love.  For this reason, the holy Rosary has always been a form of prayer that is very recommended, because it contains this reflection on the life of the Lord and also on the life of the Mother of God. This persevering reflection slowly purifies our heart.

 

Пристрасть гордості та її протилежні чесноти The Passion of Pride and Its Contrary Virtues

 

Суть гордості - що це?

The Essence of Pride–What Is It?

Сьогодні під час читання Євангелія ми чуємо про синів Зеведея, Якова та Івана, які приходять зі своєю матір’ю до Господа Ісуса, щоб просити бажаних посад у Царстві, коли наш Господь Ісус Христос буде проголошений царем. Звичайно, усі три люди очікували, що Царство буде відкрито негайно і по-земному. Тим не менше, на це прохання апостолів Якова та Івана через їх матір часто вказують як на прояв пристрасті гордості. Щоб зрозуміти це, ми повинні поглянути на визначення гордості та на приклади цього, що наводяться в Євангеліях і в цілій Біблії.

In the Gospel reading today, we hear about the sons of Zebedee, James and John, coming with their mother to the Lord Jesus to ask for the preferred positions in the Kingdom, when our Lord Jesus Christ would be proclaimed king. Of course, all three of these people expected that Kingdom to be inaugurated immediately and in an earthly way. Nevertheless, this request of the Apostles James and John through their mother is often pointed to as a manifestation of the passion of pride. To understand this, we must look at the definition of pride and the examples of it that are given throughout the Gospels and the whole Bible.

Ми бачили кілька тижнів тому притчу Господню про митаря і фарисея з Євангелія від святого Луки. Там ми також вказали на фарисея як приклад пристрасті гордості. Але чи це та сама гордість, яку ми бачимо в цих двох апостолах сьогодні?

We saw some weeks ago the Lord's parable of the Publican and the Pharisee from the Gospel According to Saint Luke. There too, we pointed to the Pharisee as an example of the passion of pride. But is this the same pride, which we see in these two Apostles today?

Суть гордості полягає в самозвеличенні, самопіднесенні до рівня поваги, який не належить цьому у справедливості. Подивіться, як чеснота справедливості є арбітром правильної міри всього. Справедливість - це чеснота, яка дає кожному належне. Це стосується і самого себе. Так, безумовно, я гідний поваги, співчуття та піклування. Але надання собі занадто великої поваги - це саме той порок, якого ми маємо на увазі: гордість. Відповідно до простих слів Святого Письма, гордість була первісною пристрастю, яка відокремлювала Сатану та паденних ангелів від Бога. Оскільки вони занадто шанували себе, вони відмовлялися служити Богові, Який їх створив. Потім, через вплив Диявола, люди впали в ту саму пристрасть, коли згрішили проти Бога, бажаючи бути подібними до Бога, визначаючи добро і зло для себе.

The essence of pride is self-exaltation, lifting the self to a level of esteem that is not due to it in justice. See how the virtue of justice is arbiter of the right measure of everything. Justice is the virtue that gives to each what is its proper due. That goes for the self as well. Yes, certainly, the self is worthy of esteem, of compassion, of care. But affording the self too great an esteem is exactly the vice to which we are referring: pride. According to the plain words of Scripture, pride was the original passion, which separated Satan and the fallen angels from God. Because they esteemed themselves too much, they refused to serve God, Who had created them. Then, because of the influence of the Devil, human beings fell into this same passion, when they sinned against God, desiring to be like God, determining good and evil for themselves.

Суть гордості - це самозвеличення. Отже, Сам Втілений Бог попереджає нас: «Хто піднесе себе, той буде упокорений, а хто впокориться, той буде піднесений». Звичайно, це призводить до згадування протилежної чесноти цієї пристрасті, смирення.

The essence of pride is self-exaltation. Thus, the Incarnate God Himself warns us, "Whoever exalts himself will be humbled, but whoever humbles himself will be exalted." Naturally, this brings into the discussion the mention of this passion's contrary virtue, humility.

Протилежна чеснота - смирення

The Contrary Virtue– Humility

Ми часто дуже недостатньо розуміємо чесноти смирення та лагідності. Ми уявляємо, що смирення характеризу́ється самозниженням і самодеградацією, і це правда, але лише в певній мірі і в дуже кваліфіко́ваному розумінні. Чеснота смирення стосується лише приниження себе, бо ми горді. Оскільки ми винні в гордості, нас потрібно збити. Через нашу схильність до гордості це той аспект, про який ми постійно думаємо. Проте все навпаки стосується і смирення. Якщо хтось принижений над мірою, його потрібно піднести. Це тому, що чеснота смирення пов’язана з утри́манням належного місця у сотворенні, не занадто високому і не занадто низькому.

We often have a very insufficient understanding of the virtues of humility and meekness. We imagine that humility is typified by self-abasement and self-degradation, and this is true, but only to a degree and in a very qualified sense. The virtue of humility is only concerned with self-abasement because we are proud. Because we are guilty of pride, we need to be brought down. Because of our tendency to pride this is the aspect, which we are continually thinking of. Yet, the opposite is also true concerning humility. If someone is degraded beyond measure, he needs to be exalted, lifted up. This is so because the virtue of humility is concerned with holding the proper place in creation, not too high and not too low.

Далеко не як самозниження заради себе, смирення займає місце у сотворенні, до якого мене закликав мій Творець. Це місце, єдине місце, де Божа любов до мене найбільш очевидна і де я вільний любити Бога.

Far from being self-abasement for its own sake, humility is occupying the place in creation that I was intended by my Creator to hold. It is the place, the only place where God's love for me is most apparent and where I am free to love God.

Відношення смирення до лагідності

The Relationship of Humility to Meekness

Дуже часто ми чуємо слова смирення і лагідність і думаємо, що ці чесноти однакові. Це не так. Лагідність і смиренність пов’язані, але дуже різні речі. Як зазначалося раніше, смирення здебільшого полягає в інтелекті. Це знання свого справжнього місця в порядку, який створив Бог, і діяння відповідно до цього знання. Лагідність здебільшого полягає у волі, бо лагідність принесе нас, щоб бути лицем до лиця з Божественною Волею у всіх її незрозумілих таїнствах. Лагідність - це дуже просто, чеснота, завдяки якій ми сприймаємо свої обставини як прояви волі Божої. У лагідності я вирішую сприймати те, що відбувається зі мною, добре чи погане, як позитивно чи дозвільно бажані співчутливим і чоловіколюбним Богом.

Very often we hear the words humility and meekness and think that these virtues are the same. It is not so. Meekness and humility and related but very different things. As mentioned previously, humility is mostly in the intellect. It is knowing one's true place in the order that God has made, and acting according to this knowledge. Meekness is mostly in the will, because meekness brings us face to face with the Divine Will in all its incomprehensible mysteries. Meekness is, very simply, the virtue by which we accept our circumstances as manifestations of the will of God. In meekness, I decide to accept what happens to me, whether good or bad, as positively or permissively willed by the compassionate and man-loving God.

Що такого чудового в лагідності?

What's So Great About Meekness?

Звичайно, частиною чесноти лагідності є практичне усвідомлення того, що ми ніколи не можемо зрозуміти розум Божий у його цілісності. Як і всі інші чесноти в цьому житті, лагідність визначається вірою. Оскільки я довіряю Богові, я приймаю, що те, що трапляється зі мною, зрештою є якимось чином для мого блага.

Naturally, part of the virtue of meekness is the practical realization that we are never going to understand the mind of God in its totality. Just like all the other virtues in this life, meekness is actuated by faith. Because I trust God, I accept that what happens to me is ultimately, somehow for my good.

На перший погляд, це усвідомлення може здатися лякаючим, але при глибшому розгляді ми дізнаємось, що лагідність є однією з найбільш звільняючих чеснот. У поєднанні зі смиренням воно тримає нас і охороняє в місці, призначеному для нас у плані люблячого Творця, навіть забезпечуючи постійне Боже керівництво та підтримку.

At first thought, this realization might appear frightening, but with deeper consideration we learn that meekness is among the most liberating of virtues. Paired with humility, it keeps us and guards us in the place designated for us in the loving Creator's plan, even while assuring us of God's constant guidance and support.

Як і всі моральні чесноти, лагідність і смирення вдосконалюються завдяки молитві та практиці. По-перше, ми молимось про збільшення чесноти. Потім ми одразу починаємо практикувати чесноту, впевнені, що наша молитва була почута. Ми зростаємо, роблячи дії смирення та лагідності, так само, як ми зростаємо в богословських чеснотах, здійснюючи акти віри, надії та любові.

Just like all the moral virtues, meekness and humility are perfected through prayer and practice. First, we pray for an increase of the virtue. Then, we immediately begin to practice the virtue, confident that our prayer has been heard. We grow by making acts of humility and meekness, just as we grow in the theological virtues through making acts of faith, hope and love.

 

Все можливо для того, хто має віру Everything Is Possible to One Who Has Faith

 

У молитві відповідь адаптується до ставлення прохача
In Prayer, the Answer Is Adapted to the Attitude of the Petitioner

Коментуючи це читання євангелії, англійський Отець Церкви, святий Беда Преподобний каже нам, що ми повинні передусім помітити, що відповідь на прохання чоловіка адаптована до умов прохання. Відповідь, яку Христос дасть з цього приводу (як і інших), залежить від внутрішнього ставлення та настрою того, хто просить благодаті.

When commenting on this gospel reading, the English Father of the Church, Saint Bede the Venerable tells us that we should notice first of all the way that the answer to the man's petition is tailored to the terms of the petition. The answer, which Christ gives on this occasion (as well as on others) depends on the interior attitude and disposition of the one who is asking for grace.

У цьому випадку, прошення подається таким чином: "Якщо ви можете щось зробити, будь ласка, зробіть". Відповідь відповідає прошення: "Якщо ти можеш зробити що-небудь? Все можливо тому, хто вірує". Подібним чином, в іншому місці, ми бачимо прокаженого, який каже Господу Ісусу: "Якщо хочеш, можеш зцілити мене", на що Господь Ісус відповідає: "Я хочу. Будь зцілений".

In this case, the petition is put in the following way: "If you can do anything, please do." The response fits the petition: "If you can do anything? All things are possible to him who has faith." In a similar way, in another place, we see the leper say to the Lord Jesus "If you want to, you can heal me," to which the Lord Jesus replies, "I do want to. Be healed."

Подібним чином, відповідь Господа на наші молитви також пристосована до умов прохання та нашого внутрішнього ставлення. Якщо ми звертаємось до Господа зі смиренням і вірою, наші прохання виконуються за умови, що вони відповідають волі Божій, але, з іншого боку, прохання відповідно до волі Божої і лише згідно з волею Божою є знаком справжнього смирення.

In just the same way, the Lord's response to our prayers is also tailored to the terms of the petition and to our interior attitude. If we approach the Lord in humility and faith our petitions are granted provided they are in accord with the will of God, but, on the other hand, making petitions according to the will of God and only according to the will of God is a mark of true humility.

Віра, як і інші чесноти, завжди піддається зростанню
Faith, Like the Other Virtues, Is Always Susceptible of An Increase

Віра, безумовно, є однією з богословських чеснот. Відповідно, вона завжди може збільшуватися в нас, і ми завжди можемо володіти нею у різній мірі. Існує нова віра, що зароджується, а потім віра досконалого, повнота віри, що визначається як володіння чеснотою віри настільки, наскільки Бог хоче, щоб ми мали її. Ця відмінність є причиною того, чому батько в сьогоднішньому читанні євангелії каже: "Я вірю ...", іншими словами, "я маю віру", але "" допоможи моєму невір'ю "або" збільши мою віру ". Насправді, в іншому місці самі апостоли просять Господа Ісуса «збільшити нашу віру», на що Господь Ісус відповідає: «Якби у вас була віра розміром з гірчичне зерно, ви могли б сказати цій горі: вирвай звідси і буди кинутим у море, і вона послухається вас ". Ніщо з цього не свідчить про те, що віра з боку людей діє для творення чудес. Навпаки, тут ми бачимо лише звичайну поведінку Єдиного Справжнього Бога, який завжди прагне, щоб ми любили Його вільно. Люди, спонукані благодаттю, повинні вибрати вірити і любити. Бог не буде використовувати примус та маніпуляцію для досягнення нашого спасіння.

Faith is, of course, one of the theological virtues. Accordingly, it can always increase in us, and we can always possess it in varying degrees. There is an incipient, emerging faith, and then there is the faith of the perfect, the fullness of faith, defined as the possession of the virtue of faith to the extent that God wants us to have it. This distinction is the reason why the father in today's gospel reading says, "I do believe...", in other words, "I have faith," but, "help my unbelief," or "increase my faith." In fact, in another place, the apostles themselves petition the Lord Jesus, "increase our faith," to which the Lord Jesus replies, "If you had faith the size of a mustard seed, you would be able to say to this mountain be uprooted from here and be cast into the sea, and it would obey you." None of this is to suggest that faith on the part of human beings is operative in working miracles. On the contrary, all we see here is the usual behavior of the One True God, Who always seeks to be loved freely. Human beings, impelled by grace, must choose to believe and to love. God will not use coercion and manipulation to achieve our salvation.

В якому би дусі ми молились, Бог відповість нам тим самим духом. Якщо ми будемо молитися з великим сумнівом, Бог дасть нам сумнівну, непевну відповідь. І навпаки, якщо ми молимося з великою вірою, Бог відповість нам із великою вірністю. Це точне значення того, що говорить нам цар Давид у Псалмах: "Ти вірний вірним, бездоганний з бездоганним, щирий до щирих, але хитрий до хитрих, Ти рятуєш народ смиренний і принижуєш тих, хто має горді обличчя".

In whatever spirit we pray, God will answer us in the same spirit. If we pray with great doubt, God will give us a doubtful, uncertain answer. Conversely, if we pray with great faith, God will answer us with great faithfulness. This is the exact meaning of what King David tells us in the Psalms: "You are faithful to the faithful, blameless with the blameless, sincere to the sincere, but cunning to the crafty, you save a people that is humble and humiliate those with haughty looks."

Завдяки Вірі той, кого диявол робить, як мертвий, воскрес
Through Faith, He Whom the Devil Renders Like the Dead Is Raised to Life

Епізод, описаний у читанні євангелії, говорить нам, що, після вигнання демона, хлопчик здається мертвим, але Господь Ісус іде до нього і воскрешає його. Ця деталь історії дуже важлива для Отців, які цим епізодом показують нам, що ми повинні бути ревними в молитві за себе і за інших, бо віра здатна підняти до життя навіть тих, хто духовно мертвий. У цьому випадку саме палка (хоча і недосконала) віра батька спонукає Господа, щоб підняти сина, який, принаймні, здається мертвим. Гаряча віра в цьому контексті передбачає наполегливу молитву. Тут ми знову бачимо той самий урок, який так часто зустрічається в Євангеліях: не існує такого поняття, як невидима віра. Віра завжди проявляється в палких справах, як наполеглива молитва.

The episode that is described in the gospel reading tells us that, after the demon is cast out, the boy appears dead, but that the Lord Jesus goes to him and raises him up. This detail of the story is very significant to the Fathers, who show us by this episode that we should be fervent in prayer for ourselves and for others, because faith is able to raise even those who are spiritually dead to life. In this case, it is the fervent (although imperfect) faith of the father that moves the Lord to raise up his son, who at least appears to be dead. Fervent faith in this context implies persevering prayer. Here, we see again the same lesson that is so often met in the Gospels: there is no such thing as invisible faith. Faith is always manifested in fervent works, like persevering prayer.

Майте віру, щоб молитися; Моліться, щоб мати віру
Have Faith To Pray; Pray To Have Faith

Щодо цього останнього пункту, святий Августин є особливо корисним, оскільки він дуже чітко заявляє: "Майте віру, щоб молитися; моліться, щоб мати віру". Якщо ми виявимо, що наша віра слабка, нам потрібно спонукати себе до більш пильної молитви. Молитва - це засіб для духовного існування, як і їжа - для фізичного харчування. Якщо ми слабкі, нам потрібно їсти, а якщо потрібно їсти, ми будемо слабкими. Це тавтологія. Навіть такий наслідок: якщо ми слабкі у вірі, нам потрібно проводити час з Богом; якщо нам потрібно провести час з Богом, ми будемо слабкими у вірі.

In relation to this last point, Saint Augustine is particularly helpful, since he states very clearly, "Have faith in order to pray; Pray in order to have faith." If we find that our faith is weak, we need to stir ourselves to more fervent prayer. Prayer is the means to spiritual sustenance as much as eating is the means to physical nourishment. If we are weak, we need to eat, and if we need to eat, we will be weak. This is a truism. Even so is the corollary: If we are weak in faith, we need to spend time with God; if we need to spend time with God, we will be weak in faith.

 

THREE PITFALLS OF OUR LENTEN JOURNEY

 

“I asked your disciples to cast it out, but they were not able,” so the man says to the Lord, when he explains the circumstances concerning his mute son.  The man came to the disciples of Christ, seeking the cure of his son, but they were not able to heal him.  The cures, which are recorded in the Gospel are the work of the Lord Jesus Christ, but the Lord earlier gave the disciples the power to heal the sick and drive out demons.  Therefore, the disciples are surprised, because they try to cast out the demon without success.  Perhaps, the disciples, having had great success in casting out these evil spirits, began to feel powerful and sufficient in their own persons, as if they did not need the Lord. Perhaps they began to be proud in their new ability.  The Lord reminds them that they need humility. They need to recognize their weakness and nothingness, since they are creatures, who do not exist in the same sense that God exists.  Before the Being of God, their being is like nonbeing.  Their inability to heal the demoniac proves to them that they are dependent on God.  In the same way, we have come to the middle of the Fast.  In these weeks, we have begun the battle against our passions, and perhaps we have had success on account of our efforts, but we must recognize that our success in this battle comes to us through the Lord’s grace and energy.  If we think that our progress is our accomplishment, we lose the entire profit of the Fast.  This is the first pitfall of the Fast, which the Enemy has placed in our path, so that we lose the benefit of this time. In a similar way, this is a key, which allows us to understand our other accomplishments.  Our accomplishments in this world are God’s gift, just as He Himself told us: “Apart from Me, you can do nothing.”

When the Lord hears that “the disciples were not able,” He says: “O faithless generation! How long will be with you? How long must I endure you?” The Lord is clearly upset, but why? Is He upset because the disciples tried without success to cast out the demon? No, He is upset, because the disciples do not have confidence in God. They have full confidence in themselves, but no confidence in the Lord. Contrariwise, we must have deep confidence in God in order to have success in this battle. Here, the Lord speaks with great frustration, because His Heart is grieved on account of His disciples’ faithlessness. But we must recognize that His Heart is grieved, because He loved the disciples so deeply. Never would He have abandoned them, despite the fact that they would abandon Him on the day of His crucifixion.  In the same way, the Lord will not abandon us also, despite our failings and faithlessness, although His Heart is grieved, because He knows what we are able to become through communion with God. The second pitfall of the Great Fast is the temptation to believe that God will abandon us in the time of our suffering and our trial.  This is a temptation of the Enemy, who tries to create doubt in us. The battle against the passions is full of suffering, because we must continuously choose what our nature hates, but our God is with us during this trial, and He strengthens us. Just as it is in Lent, so is it also in our whole earthly life. God will not abandon us in our suffering, but, on the contrary, each suffering is most precious, because it is able to be joined to the suffering of Christ and become a way to greater perfection, helping us to fulfill the command of Christ: “Be perfect, as your Father in heaven is perfect.”

The Lord Christ says to the man: “everything is possible to one who believes.” This expression of the Lord is perhaps the greatest challenge of our spiritual life, since we need a sincere faith in order to receive the answer to our prayers, in the destruction of our passion, just as in other circumstances.  There is no greater work, which the human needs to accomplish, and we need to begin this work with faith. We must be careful so that we do not accept a faith that is less than that, which believes, “everything is possible to him, who believes.” This is a constant temptation, and it is the third pitfall of our Lenten journey. There are different degrees of faith. For example, there is the faith, which believes that a few things are possible. Then there is the faith, which believes that many things are possible, and most things are possible. These are imperfect faiths, but perfect faith believes that ALL things are possible to one, who believes. We need to encourage the growth of this faith in us and in other people.

THE TREE IS A SYMBOL OF SUFFERING AND TEMPTATION: ACCEPTING THE JUDGMENT OF GOD IN THE DIRECTION OF OUR LIFE

 

 

Today, the Gospel reading is about self-denial. We see throughout the whole world that the desire for wisdom brings people to religion. Rarely, people remain fervent in their religion without this idea of seeking wisdom. People have, of course, different reasons for seeking wisdom, but, in the beginning, they all recognize the need for wisdom in their lives.  In a similar way, we also need to recognize the need for God's wisdom in our own circumstances, or our religion will mean very little.   

 

In the Holy Scriptures, God gives to us two very important sorts of wisdom, two metaphors, which, if we balance, we will grow in the spiritual life and become nearer to God.  The first of these metaphors, and the one which is the most interesting (because it is the Sunday of the Holy and Life-Giving Cross), is the metaphor of the tree. The image of the tree is very important in our spiritual life, because it gives to us an illustration of the ideal of human life, composite by nature, both rooted in the earth (that is in material existence), and stretching out towards Heaven, aspiring to God. This we clearly see in the first psalm: "[the righteous man] will be like a tree that is planted by a stream of water, which will bear its fruit in due season, and its leaves will not scatter." The tree in Holy Scripture is a place of decision and revelation, since weighty things are decided under the boughs of the tree, and God reveals Himself there.  For example, in the beginning, in paradise, our first parents Adam and Eve decided to sin under the boughs of the Tree of Knowledge and near the Tree of Life. Later, God visited the Patriarch Abraham under the Oak of Mamre, and promised him that he would have a son. This prophecy was fulfilled after a year in the birth of Isaac.  Also, under this same tree, God decided to destroy Sodom and Gomorrah and Abraham bargained with God to save the people of those cities. Later, when Deborah was called by God to judge Israel, she sat under a palm tree to judge the cases that the people brought to her. Also, in the Book of Judges, kinds of trees become the characters in the only fable in Holy Scripture-- the Fable of the Buckthorn and the Trees. In the books of the prophets, the people of Israel was described as a fig tree, and, finally, in the New Testament, Our Lord Jesus Christ tells the Apostle Nathanael that He saw him under the fig tree-- a fact, which has great significance to the Apostle.  Naturally, all these examples are fulfilled in the tree of the Cross of our Lord.

 

Therefore, the tree, or the cross, is a symbol of suffering and temptation, and we should reflect upon the various examples from Holy Scripture, so that we learn about the nature and purpose of this aspect of our life.  First, a tree is a thing that enlightens and gives life, just like the trees in Paradise. Second, through the tree (of suffering and temptation) God promises us spiritual fruitfulness in a multitude of virtues, just as God promised the birth of Isaac under the boughs of the Oak of Mamre, but He also destroyed the Cities of the Plain, which are a symbol of our passions. In other words, the Lord's ways in our lives are often unpleasant and painful. The tree (a symbol of our suffering and temptation) are a reminder to us to accept the judgment of God in the direction of our life, just as a tree became the place where God's judgment was revealed through the Prophetess Deborah.  Accepting the cross is all of these things: enlightenment and healing, spiritual fruitfulness and the destruction of our passions, and acceptance of the Lord's holy will.  

 

The second metaphor is the mountain. We can say that its wisdom is very different from the wisdom of the tree, but it is complementary. Throughout God’s words to us in Holy Scripture we find the mountain again and again. The mountain is Sinai, where God descends to be among His people and give them His commandments. The mountain is Zion, the holy place of Jerusalem itself, where God has chosen to dwell forever. As He says in the Psalms, “Here is my resting place unto the ages of ages. Here I will dwell, for I have desired it.” The mountain is Tabor, where the glory of God is made visible to us in the mystery of the Transfiguration. Yet, as much as the mountain is a place of exaltation and glory, it is also the place of sacrifice and abasement. The mountain is also Moriah, where Abraham is called by God to sacrifice his son, his only son. The mountain even more is Golgotha, where the Son of God Himself enters into suffering and death.

 

The tree and the mountain must ever be the subject of our meditations and prayers. As the Lord Jesus Himself told us, whoever exalts himself will be humbled, but whoever humbles himself will be exalted. We must determine to climb the mountain of the Lord, led on by our love and desire for God. As David tells us in the Psalms, “who will climb the mountain of the Lord, and who will stand in His holy place? He whose heart is blameless…” We must become accustomed to accepting the tree of the cross in our life.  This is simple. We must visit the suffering of Christ often in our thoughts and prayers. We recall these sufferings even constantly, and we remember that our sins are the cause of them.

 

Що таке хрест, який я повинен нести? What is the Cross That I Should Carry?

Те, що тут наказує Господь, здається важким, але ...

What the Lord Commands Here Seems Hard, But...

Вислів Господа Ісуса, який ми маємо сьогодні в читанні євангелії, здається дуже важким і складним. У чисто земному розумінні це важко заперечити. Цей уривок та інші уривки, пов’язані з ним, складаються з того, що Господь сказав: «ти повинен погодитись, щоб вас вбили, і ви з ентузіазмом повинні мати при собі інструмент своєї страти». Це саме визначення твердої приказки, оскільки наша природа автоматично відступає від смерті. Зазвичай людська природа вважає смерть найбільшим злом і витрачає будь-яку кількість енергії, щоб уникнути її.

The Lord Jesus' saying as we have it in the gospel reading today seems very hard and difficult. In a purely earthly sense, this would be hard to deny. This passage and other passages related to it amount to the Lord saying: "you have to agree to be executed, and, with enthusiasm, you have to carry the instrument of your execution." This is the very definition of a hard saying, because our nature automatically recoils from death. Normally, human nature considers death the greatest evil and will expend any amount of energy to avoid it.

Тим не менше, святий Августин і святий Цезарій Арльський зазначають, що слова уривку не стоять самі по собі. Їх слід тлумачити у світлі цілого Євангелія, і Євангеліє Христа має свою основу в любові: любов Бога до нас, насамперед, а потім наша любов у відповідь. Зв’язок усієї цієї любові - це те, що ми називаємо «спасінням». Августин і Цезарій зазначають, що любов полегшує те, що було б неможливим інакше. Як зазначає Августин, "те, що Він наказує, не є ні важким, ні болючим, коли Він Сам допомагає нам таким чином, щоб досягти того самого, що він вимагає. ... Бо все, що здається важким у тому, що наказано, любов робить легким. " І Цезарій додає: "Те, що Він наказує, не є складним, оскільки Він допомагає виконувати те, що Він наказує ... Подібно до того, як ми втрачаємось через любов до себе, так і нас знаходять, заперечуючи себе. Любов до себе була руї́ною першої людини. Якби він не любив себе в неправильному порядку, він був би готовий бути підпорядкованим Богові, віддаючи перевагу Богові перед самим собою ".

Nevertheless, Saint Augustine and Saint Caesarius of Arles point out that the words of the passage do not stand on their own. They must be interpreted in the light of the whole Gospel, and the Gospel of Christ has its basis in love: the love of God for us, first of all, and then our love in return. The nexus of all this love is what we call "salvation." Augustine and Caesarius points out that love makes easy what would be impossible otherwise. As Augustine puts it, "What He commands is neither hard nor painful when He Himself helps us in such a way so that the very thing he requires may be accomplished. ...For whatever seems hard in what is enjoined, love makes easy." And Caesarius adds, "What He commands is not difficult, since He helps to effect what He commands.... Just as we are lost through loving ourselves, so we are found by denying ourselves. Love of self was the ruin of the first man. If he had not loved himself in the wrong order, he would have been willing to be subject to God, preferring God to self."

Що таке хрест?

What Is The Cross?

Отже, «брати хрест» - це вираз любові. Але що це хрест, який ми повинні взяти, щоб наслідувати Христа? Знову, Отці Церкви дають нам кілька цінних уявлень. Перш за все, це дуже ранній церковний отець, Тертуліан, який дає нам такий опис: "Ваш хрест означає ваші власні тривоги та ваші страждання у вашому власному тілі, яке саме має форму вже подібну до хреста". Цезарій погоджується з Тертуліаном у цьому питанні, але він наголошує на певному типі страждань, які доведеться зазнати кожному справжньому послідовнику Христа: протистоянню інших людей, навіть тих, хто здається співбратом Церкви. Для Цезарія є впевненістю, що якщо хтось із нас вирішить наслідувати Христа серйозно і повністю, нам будуть протистояти інші. Це протистояння для Цезарія є невід’ємною частиною «хреста», який нам наказано нести.

So, "taking up the cross" is an expression of love. But what is this cross, which we should shoulder in order to follow Christ? Again, the Fathers of the Church give to us some valuable insights. First of all, it is the very early Father, Tertullian, who gives us this description: "Your cross means your own anxieties and your sufferings in your own body, which itself is shaped in a way already like a cross." Caesarius agrees with Tertullian on this point, but he emphasizes a particular kind of suffering, which every true follower of Christ will have to endure: the opposition of other people, even those who seem to be fellow members of the Church. For Caesarius, it is a certainty that if any of us determine to follow Christ seriously and completely, we will be opposed and resisted by others. This opposition, for Caesarius, is an integral part of the "cross," which we are commanded to carry.

Отже, ми можемо побачити, що згідно з консенсусом Отців, нести хрест самозречення є працею любові, яка наслідує Христа, Хто несе Свій Хрест для нашого спасіння. Носіння хреста для нас органічно пов’язане з „перебуванням у тілі”, тобто існуванням тілесним в цьому світі, оскільки тіло, за Тертуліаном та Цезарієм, є основним інструментом і місцем наших страждань, як і тіло зіграло ту саму роль у стражданнях і смерті Христа.

Thus, we can see that according to the consensus of the Fathers, carrying the cross of self-denial is a labor of love, which imitates Christ carrying His Cross for our salvation. Carrying the cross for us is organically connected with "being in the body," that is, having our corporeal existence in this world, because the body is, according to Tertullian and Caesarius, the primary instrument and location of our suffering, just as the body played the same role in the suffering and death of Christ.

Нам потрібно тимчасово страждати

We Need to Temporarily Suffer

Тим не менше, Отці намагаються заспокоїти нас, що наші страждання є тимчасовими, як і цей світ і все, що в ньому є тимчасовим. В іншому контексті Августин порівнює хрест зі смертю плоті. Він говорить нам: "Це наш власний хрест, який Господь наказує нам нести, щоб ми могли бути добре озброєними, йдучи за Ним. Ми страждаємо на мить, поки смерть не буде поглинута перемогою. Тоді цей хрест буде розп'ятий . Хрест буде прибитий до страху Божого. Навряд чи ми могли б його нести зараз, якби він вічно протистояв нам вільними і необмеженими кінцівками. Немає іншого шляху для наслідування Господа, крім як його носіння, бо як ти можеш піти за Ним, якщо ти не належиш Йому ".

Nevertheless, the Fathers are at pains to reassure us that our suffering is temporary, just as this world and everything in it is temporary. Augustine, in another context, equates the cross with the mortality of the flesh. He tells us, "This is our very own cross which the Lord commands us to carry that we may be as well armed as possible in following Him. We suffer momentarily, until death is swallowed up in victory. Then this cross itself will be crucified. The cross will be nailed to the fear of God. We would hardly be able to carry it now if it forever resisted us with free and unfettered limbs. There is no other way for you to follow the Lord except by carrying it, for how can you follow Him if you are not His."

Деякі способи, як ми несемо хрест

Some Ways That We Carry the Cross

В основному, страждання приносять результат, коли ми практикуємо чесноту таким чином, щоб протистояти нашій природі. Оскільки людська природа впала в гріх і глибоко вражена гріхом, чеснота для нас вже не є природною. Ми повинні боротися проти природи, перш ніж та чи інша чеснота знову стане природною. З цієї причини найкраще, що ми можемо зробити, щоб нести свій хрест, наслідуючи Христа, - це терпіти все, що в нашому житті повинно бути перенесено: незручності, розчарування, досаду, образи тощо. Незалежно від того, яке джерело цих речей, вони є для нас щасливими, бо допомагають нам наблизитись до Христа. Чим більша жертва, тим більша любов, якою ми можемо принести її Богові. Одна справа - витримати довгу чергу в продуктовому магазині без нарікань. Це набагато більше переносити діа́гноз важкої хвороби і пропонувати це Богові з любов’ю. Стерпіти те, що треба терпіти заради любові до Бога, - це половина того, що ми можемо зробити.

Basically, suffering results whenever we practice virtue in a way that strives against our nature. Because human nature fell into sin and was deeply аffected by sin, virtue is no longer natural to us. We have to strive against nature, before this or that virtue becomes natural once again. For this reason, the best thing we can do to carry our cross in imitation of Christ is to endure whatever in our life must be endured: inconveniences, frustrations, annoyances, insults, etc. No matter what the source of these things is, they are fortunate for us, because they are helping us to grow closer to Christ. The greater the sacrifice, the greater the love with which we can offer it to God. It is one thing to endure a long line at the grocery store without complaint. It is something so much greater to endure the diagnosis of a serious illness and to offer that to God with love. Enduring what must be endured for love of God is half of what we can do.

Друга половина - однаково дорогоцінна. Ми можемо страждати через незручність і невигідні обставини, щоб робити люблячі речі для інших. Ми мусимо шукати можливостей для цього, і головним чином у нашому намірі повинні бути можливості, в яких те, що ми зробили, не буде визнано чи оцінено. Це так, бо захоплення похвалою є для нас дуже небезпечним станом. Невдачі в чесноті смирення, як правило, псую́ть і інші чесноти.

The other half is equally precious. We can inconvenience and disadvantage ourselves to do loving things for others. We must be on the lookout for opportunities to do this, and foremost in our intention should be opportunities in which what we have done will not be recognized, acknowledged or appreciated. This is so, because becoming fond of praise is a very dangerous condition for us. Failures in the virtue of humility tend to spoil the other virtues as well.