Беручи наше та віддаючи те, що Його: Ми повинні брати участь у справі Христа Taking what is ours and giving what is His: We must participate in the work of Christ

 

У Втіленні Сам Бог, згідно з висловом святого Кирила Олександрійського, бере наше, щоб дати нам Своє. Іншим варіантом цієї ж ідеї є ч́астий приспів святого Єфрема для багатьох його гімнів: «Блажен Той, Хто ранами Своїми зцілив наші рани». Протягом усього Євангелія зцілення, які Господь Ісус чинить серед людей, завжди символізують цей святий обмін. Щодо Воскресіння, то всі вони подібні до маленьких воскресінь, бо у Воскресінні Христос завершує цю роботу «взяття нашого та віддавання Свого», коли Він приймає смерть, покарання за наш непослух у грісі, і дає нам Своє вічне Життя.

In the Incarnation, God Himself, according to the dictum of St. Cyril of Alexandria, takes what is ours, in order to give us what is His. Another version of this same idea is St. Ephrem’s frequent refrain for many of his hymns: Blessed is He Who has healed our wounds by His wounds.” Throughout the entirety of the Gospel, the cures that the Lord Jesus works among the people are always emblematic of this holy exchange. In reference to the Resurrection, they are all like little resurrections, for, in the Resurrection, Christ completes this work of “taking what is ours and giving what is His,” when He takes death, the penalty of our disobedience in sin and gives us His own everlasting Life.

Коли ми пам’ятаємо про цю ідею як про загальний принцип, ми готові розглянути різні епізоди в Євангелії зокрем́а. Сьогодні євангельське читання розповідає нам про два такі епізоди. Спочатку Господь Ісус зцілює двох сліпих, а потім глухонімого. Зцілення показують нам різні аспекти Господа, який «бере наше і дає нам Своє». Те, що представлено в сліпоті та глухоті, є обмеженням наших знань, тоді як німота представляє обмеження нашої здатності висловлюватися.

When we keep this idea in mind as a general principle, we are prepared to look at the various episodes in the Gospel particularly. Today, the Gospel reading gives us two such episodes. First, the Lord Jesus cures the two blind men, then cures a deaf-mute. The cures show us various aspects of the Lord “taking what is ours and giving us what is His.” What is represented in blindness and deafness is limitation on our knowledge, while muteness represents a limitation on our power of expression.

По-перше, почуття – це двері нашого сприйняття, наші шляхи до знання. Таким чином, у нашому розумінні не може бути нічого, що не було б спочатку в почуттях. Тому будь-яке звуження відчуттів рівнозн́ачне звуженню нашої здатності пізнавати. З вчення святого Павла зрозуміло, що ми здатні сприймати існування Бога та основну істину Його природи зі створених речей, але оскільки наші почуття та розуміння затьмарені гріхом, наше знання про Бога сильно обмежене. Ми можемо любити лише те, що знаємо, і якщо те, що ми знаємо, гідне любові, ми будемо любити це тим більше, чим більше ми це знаємо. Таким чином, Господь Ісус у Втіленні бере те, що є нашим, нашу сліпоту та глухоту до істини Бога, і дає нам Своє знання за допомогою чесноти віри. Віра – це спосіб пізнання. Бог відкриває нам істину про Себе, і наше розуміння погоджується з цією Істиною. Це дар Божий. Ми не можемо прийти до нього самостійно. Тільки Господь може дати його нам, але Він ніколи не відмовить нікому, хто просить у нього.

In the first place, the senses are the doors of our perception, our pathways to knowledge. Thus, there can be nothing in our understanding that is not first in the senses. Therefore, any narrowing of the senses amounts to a constriction of our ability to know. It is clear from the doctrine of St. Paul that we are capable of perceiving the existence of God and the basic truth of His nature from created things, but because our senses and understanding are darkened by sin, our knowledge of God is severely limited. We can only love what we know, and, if the thing we know is lovable, we will love it more the more we know it. Thus, the Lord Jesus, in the Incarnation, takes what is ours, our blindness and deafness to the truth of God, and gives us His knowledge by means of the virtue of faith. Faith is a way of knowing. God reveals to us the truth about Himself, and our understanding assents to that Truth. It is a gift of God. We cannot come to it on our own. Only the Lord can give it to us, but He would never refuse anyone who asks for it.

Подібним чином ми спостерігаємо німоту у євангельському читанні. Німота – це обмеження нашої здатності висловлюватися. Через полон людського роду в грісі та смерті ми не можемо бути люблячими створіннями, якими були створені. Христос забирає нашу німоту і дає нам Свого Духа, який перебуває в нас через чесноту любові. В обмін на нашу обмеженість висл́овлювань Він дає нам у Своєму Святому Дусі силу любити Бога та ближнього досконало, так, як ми були створені. У кожному випадку, завдяки Втіленню, обмеженість замінюється безкінечною просторістю.

In a similar way, we observe muteness in the Gospel reading. Muteness is a constriction of our power of expression. Because of the captivity of the human race in sin and death, we cannot be the loving creatures that we were created to be. Christ takes our muteness and gives us His Spirit, which resides in us through the virtue of charity. In exchange for our narrowness of expression, He gives to us in His Holy Spirit the power to love God and our neighbor perfectly, just as we were created to do. In every case, on account of the Incarnation, narrowness and limitation are replaced by infinite expansiveness.

Усі ми маємо однаковий шлях до досконалості, стаємо тими, ким нас створив Бог. У нас однаковий шлях, бо цей Шлях – Христос. Протягом нашого життя у Христі, прийняття таїнств, молитви, посту, скоєння любові до ближніх, ми стаємо все більше схожими на Христа. Як члени Його Містичного Тіла, ми зростаємо в Його Тіло. Наш досвід ідентичний досвіду святого апостола Павла, який писав: «Живу вже не я, а живе в мені Христос». Протягом усього нашого життя Христос продовжує брати те, що наше, і давати нам те, що Його. Справа Втілення продовжується в Церкві та через неї.

All of us have the same path to perfection, becoming what God created us to be. We have the same path, because that Path is Christ. Through the course of our life in Christ, receiving the sacraments, praying, fasting, doing loving things for our neighbors, we are becoming more and more like Christ. As members of His Mystical Body, we are growing into His Body. Our experience is identical to that of the Holy Apostle Paul, who wrote, “It is no longer I who live, but Christ lives in me.” Throughout our lives, Christ continues to take what is ours and give us what is His. The work of the Incarnation continues in and through the Church.

Як члени Тіла Христового, ми не повинні забувати про відповідальність, яку ми несемо за життя інших у вірі та любові. Ми живемо у світі, де віра часто здається слабшаючою. Відповідно, у наших сучасних обставинах, здається, дуже мало щирої любові до Бога чи ближнього. Наш обов'язок — зміцнювати віру та любов у нашому світі своїми молитвами та прикладом. Господь Ісус був цілком серйозним, коли сказав нам, що молитва у щирій вірі може зр́ушити ѓори. Ми повинні вважати своїм обов'язком зміцнювати віру та любов у світі через присв́яту молитві за інших. Це тим більше стосується наших земних ворогів. Завжди пам'ятаймо відомий вислів святого Томи: «Злі люди — це коні. Демони — їхні вершники. Якщо ми вб'ємо вершників, коні будуть нашими». Брати і сестри, наші справжні вороги — духовні. Духовних ворогів потрібно вбивати духовними засобами. Молитва — це найвище благо, яке ми можемо зробити для інших, тому що це основний спосіб, яким ми беремо участь у роботі Христа, беручи те, що наше, і віддаючи те, що Його.

As members of the Body of Christ, we should not forget the responsibility we have for the lives of others in faith and charity. We live in a world in which faith often seems to we waning. Correspondingly, there seems to be very little sincere love of God or neighbor in our contemporary circumstances. It is our responsibility to build up faith and charity in our world by our prayers and example. The Lord Jesus was entirely serious when He told us that prayer in sincere faith can move mountains. We should consider it our responsibility to build up faith and charity in the world through dedication to prayer for others. This is all the more true in regard to our earthly enemies. Let us always remember the well-known dictum of St. Thomas: “Evil men are horses. Demons are their riders. If we slay the riders, the horses will be ours.” Brothers and sisters, our real enemies are spiritual. Spiritual enemies must be slain by spiritual means. Prayer is the highest good we can do for others, because it is the primary way that we participate in the work of Christ, taking what is ours and giving what is His.