The Weekly Substantial Work: An Earnest for all of Life

 

The reading from the handbook today was concerned with the legionary's responsibility as far as the report at the meeting and the attendant confidentiality of the meeting are concerned. All of this reminds us that in the view of the integral Legion system, the meeting gives birth to substantial work, then the performance of that substantial work, embraced as a cross, leads back to the meeting, where the report on that substantial work becomes inspiration and edification for others. In this we see a powerful example of how the Legion of Mary incarnates the Church's teaching on the role of the laity, that it is the responsibility of lay people to be active in the work of evangelization and, thus, to permeate business and commerce, at all levels of their professions with the Faith. The weekly substantial work of the Legion is in reality an earnest, a token that represents all of life. Offering the earnest contain the promise of the gathering in of the whole harvest. Lay people are, in a sense, to baptize every aspect of their experience around them, to change everything, to make everything univocally Catholic.

We see immediately that this teaching has deep roots in the doctrines of the Incarnation and theosis (the deification of the human being, who comes to share the same life with God through grace). The Incarnation is the basis too of all sense of sacramentality. Since God became man, He entered His creation, then everything is rendered holy by His contact. Through the Incarnation, everything has been restored, so that it can, potentially, be a means to communion with God.

The vision of the Second Vatican Council regarding the role of the laity in evangelization is various reminiscent of the above-stated ideals. Vatican II thought of itself as the dawn of new age of the laity, in which the laity, rather than the clergy would hold the pivotal role in the evangelization of the Earth in advance of Christ's second and glorious coming. Perhaps Vatican II had an entirely different outcome in mind, but it must be immediately admitted that Catholic businessmen and professionals, lay people working in the world in a variety of jobs and trades, are rank amateurs compared to our Catholic ancestors from the Age of Faith in sanctifying their world and experience, permeating it with the Faith, and extending the Faith to those around them. I would like to meditate briefly on the example of these ancestors, because I believe that their example is the authentic way forward towards achieving the noble goal that the council, has set for lay people in the twenty-first century.

First of all, it bears mentioning that the Age of Faith was replete with professional organizations. It was a foregone conclusion that, if you were not engaged in agriculture, you were a member of such an organization. The guilds were made up of people who practiced the same or similar trades or arts. They were gathered together for mutual support (insurance was unnecessary, because the brotherhood of the guild would care for its own, the sick or the widows of those who had been members). They insured ethics and quality in their fields. They were quasi educational institutions for the young. If a guild member had a son, who wanted to enter another profession, deals could be struck between guilds to allow that son to be educated in the other guild.

Further, the guilds were also, naturally, involved in church in a very close relationship with the clergy of the place. The guilds understood their role in the terms of the Old Testament figure of Bezalel. In the Book of Exodus, Moses was the government of the nascent Israel, both civil and ecclesiastical. Yet, the Lord told Moses that He had filled Bezalel with the wisdom to create and make things according to God's design. Thus, the guilds would take on parish projects, conduct repairs to church buildings, endow monuments, sponsor men studying for Holy Orders. Each guild had a patron saint, and the feast days of those saints were the occasions of processions and celebrations funded by the guilds. Each of these celebrations included largesse for the needy.

The guilds also exercised care for the poor in other ways. The most significant of these ways is the endowing of "chapels of ease." A chapel of ease was a freestanding chapel, dependant on the parish church, in a country place. The chapel was endowed for the sake of the maintenance of one priest, who would live there and offer Masses for the deceased. Any amount over and above the priest's stipends was distributed to the poor as alms. These chapels formed an intricate and reliable welfare system over entire regions. In fact, it is said by many experts that closing such chapels at the time of the Reformation was a main cause of the horrible poverty seen in countries like England in succeeding generations. With their assistance having been taken away, the poor, who up to that time had been able to subsist in rural places, moved increasingly into the cities, hoping, mostly in vain, to find work there.

In the system presented in the handbook, it is clear that the Legion of Mary focuses with great attention upon particular works to be done in the furtherance of the Faith. It is these works that are reported on in the context of every praesidium meeting. And yet, the works themselves are substantially an entree to a life that is completely transformed in Christ. Legionaries are meant by means of their works to sanctify every aspect of their life and relationships in just the same way that we saw the guild system do. The example of the guilds, with its authentic mission of evangelization and Incarnational transformation, should put us on guard against compartmentalism. The work cannot be separated from the rest of our life and kept in a locked room, opened only by a key that we hold in the place and time that is convenient to us. In a very real sense, the work must become our life. This part of our life must imbue the rest of our experience with its meaning and direction. The member of the guild was not just participating in a professional organization whenever it held meetings or functions. Through the culture of the guild, the guild was changing the world beginning with the heart of every one of its members.

Беручи наше та віддаючи те, що Його: Ми повинні брати участь у справі Христа Taking what is ours and giving what is His: We must participate in the work of Christ

 

У Втіленні Сам Бог, згідно з висловом святого Кирила Олександрійського, бере наше, щоб дати нам Своє. Іншим варіантом цієї ж ідеї є ч́астий приспів святого Єфрема для багатьох його гімнів: «Блажен Той, Хто ранами Своїми зцілив наші рани». Протягом усього Євангелія зцілення, які Господь Ісус чинить серед людей, завжди символізують цей святий обмін. Щодо Воскресіння, то всі вони подібні до маленьких воскресінь, бо у Воскресінні Христос завершує цю роботу «взяття нашого та віддавання Свого», коли Він приймає смерть, покарання за наш непослух у грісі, і дає нам Своє вічне Життя.

In the Incarnation, God Himself, according to the dictum of St. Cyril of Alexandria, takes what is ours, in order to give us what is His. Another version of this same idea is St. Ephrem’s frequent refrain for many of his hymns: Blessed is He Who has healed our wounds by His wounds.” Throughout the entirety of the Gospel, the cures that the Lord Jesus works among the people are always emblematic of this holy exchange. In reference to the Resurrection, they are all like little resurrections, for, in the Resurrection, Christ completes this work of “taking what is ours and giving what is His,” when He takes death, the penalty of our disobedience in sin and gives us His own everlasting Life.

Коли ми пам’ятаємо про цю ідею як про загальний принцип, ми готові розглянути різні епізоди в Євангелії зокрем́а. Сьогодні євангельське читання розповідає нам про два такі епізоди. Спочатку Господь Ісус зцілює двох сліпих, а потім глухонімого. Зцілення показують нам різні аспекти Господа, який «бере наше і дає нам Своє». Те, що представлено в сліпоті та глухоті, є обмеженням наших знань, тоді як німота представляє обмеження нашої здатності висловлюватися.

When we keep this idea in mind as a general principle, we are prepared to look at the various episodes in the Gospel particularly. Today, the Gospel reading gives us two such episodes. First, the Lord Jesus cures the two blind men, then cures a deaf-mute. The cures show us various aspects of the Lord “taking what is ours and giving us what is His.” What is represented in blindness and deafness is limitation on our knowledge, while muteness represents a limitation on our power of expression.

По-перше, почуття – це двері нашого сприйняття, наші шляхи до знання. Таким чином, у нашому розумінні не може бути нічого, що не було б спочатку в почуттях. Тому будь-яке звуження відчуттів рівнозн́ачне звуженню нашої здатності пізнавати. З вчення святого Павла зрозуміло, що ми здатні сприймати існування Бога та основну істину Його природи зі створених речей, але оскільки наші почуття та розуміння затьмарені гріхом, наше знання про Бога сильно обмежене. Ми можемо любити лише те, що знаємо, і якщо те, що ми знаємо, гідне любові, ми будемо любити це тим більше, чим більше ми це знаємо. Таким чином, Господь Ісус у Втіленні бере те, що є нашим, нашу сліпоту та глухоту до істини Бога, і дає нам Своє знання за допомогою чесноти віри. Віра – це спосіб пізнання. Бог відкриває нам істину про Себе, і наше розуміння погоджується з цією Істиною. Це дар Божий. Ми не можемо прийти до нього самостійно. Тільки Господь може дати його нам, але Він ніколи не відмовить нікому, хто просить у нього.

In the first place, the senses are the doors of our perception, our pathways to knowledge. Thus, there can be nothing in our understanding that is not first in the senses. Therefore, any narrowing of the senses amounts to a constriction of our ability to know. It is clear from the doctrine of St. Paul that we are capable of perceiving the existence of God and the basic truth of His nature from created things, but because our senses and understanding are darkened by sin, our knowledge of God is severely limited. We can only love what we know, and, if the thing we know is lovable, we will love it more the more we know it. Thus, the Lord Jesus, in the Incarnation, takes what is ours, our blindness and deafness to the truth of God, and gives us His knowledge by means of the virtue of faith. Faith is a way of knowing. God reveals to us the truth about Himself, and our understanding assents to that Truth. It is a gift of God. We cannot come to it on our own. Only the Lord can give it to us, but He would never refuse anyone who asks for it.

Подібним чином ми спостерігаємо німоту у євангельському читанні. Німота – це обмеження нашої здатності висловлюватися. Через полон людського роду в грісі та смерті ми не можемо бути люблячими створіннями, якими були створені. Христос забирає нашу німоту і дає нам Свого Духа, який перебуває в нас через чесноту любові. В обмін на нашу обмеженість висл́овлювань Він дає нам у Своєму Святому Дусі силу любити Бога та ближнього досконало, так, як ми були створені. У кожному випадку, завдяки Втіленню, обмеженість замінюється безкінечною просторістю.

In a similar way, we observe muteness in the Gospel reading. Muteness is a constriction of our power of expression. Because of the captivity of the human race in sin and death, we cannot be the loving creatures that we were created to be. Christ takes our muteness and gives us His Spirit, which resides in us through the virtue of charity. In exchange for our narrowness of expression, He gives to us in His Holy Spirit the power to love God and our neighbor perfectly, just as we were created to do. In every case, on account of the Incarnation, narrowness and limitation are replaced by infinite expansiveness.

Усі ми маємо однаковий шлях до досконалості, стаємо тими, ким нас створив Бог. У нас однаковий шлях, бо цей Шлях – Христос. Протягом нашого життя у Христі, прийняття таїнств, молитви, посту, скоєння любові до ближніх, ми стаємо все більше схожими на Христа. Як члени Його Містичного Тіла, ми зростаємо в Його Тіло. Наш досвід ідентичний досвіду святого апостола Павла, який писав: «Живу вже не я, а живе в мені Христос». Протягом усього нашого життя Христос продовжує брати те, що наше, і давати нам те, що Його. Справа Втілення продовжується в Церкві та через неї.

All of us have the same path to perfection, becoming what God created us to be. We have the same path, because that Path is Christ. Through the course of our life in Christ, receiving the sacraments, praying, fasting, doing loving things for our neighbors, we are becoming more and more like Christ. As members of His Mystical Body, we are growing into His Body. Our experience is identical to that of the Holy Apostle Paul, who wrote, “It is no longer I who live, but Christ lives in me.” Throughout our lives, Christ continues to take what is ours and give us what is His. The work of the Incarnation continues in and through the Church.

Як члени Тіла Христового, ми не повинні забувати про відповідальність, яку ми несемо за життя інших у вірі та любові. Ми живемо у світі, де віра часто здається слабшаючою. Відповідно, у наших сучасних обставинах, здається, дуже мало щирої любові до Бога чи ближнього. Наш обов'язок — зміцнювати віру та любов у нашому світі своїми молитвами та прикладом. Господь Ісус був цілком серйозним, коли сказав нам, що молитва у щирій вірі може зр́ушити ѓори. Ми повинні вважати своїм обов'язком зміцнювати віру та любов у світі через присв́яту молитві за інших. Це тим більше стосується наших земних ворогів. Завжди пам'ятаймо відомий вислів святого Томи: «Злі люди — це коні. Демони — їхні вершники. Якщо ми вб'ємо вершників, коні будуть нашими». Брати і сестри, наші справжні вороги — духовні. Духовних ворогів потрібно вбивати духовними засобами. Молитва — це найвище благо, яке ми можемо зробити для інших, тому що це основний спосіб, яким ми беремо участь у роботі Христа, беручи те, що наше, і віддаючи те, що Його.

As members of the Body of Christ, we should not forget the responsibility we have for the lives of others in faith and charity. We live in a world in which faith often seems to we waning. Correspondingly, there seems to be very little sincere love of God or neighbor in our contemporary circumstances. It is our responsibility to build up faith and charity in our world by our prayers and example. The Lord Jesus was entirely serious when He told us that prayer in sincere faith can move mountains. We should consider it our responsibility to build up faith and charity in the world through dedication to prayer for others. This is all the more true in regard to our earthly enemies. Let us always remember the well-known dictum of St. Thomas: “Evil men are horses. Demons are their riders. If we slay the riders, the horses will be ours.” Brothers and sisters, our real enemies are spiritual. Spiritual enemies must be slain by spiritual means. Prayer is the highest good we can do for others, because it is the primary way that we participate in the work of Christ, taking what is ours and giving what is His.

The benefits of fasting from our own will

 

The sections that we read in the handbook for spiritual reading today detail the ordinary duties of the legionary, first the attendance at the weekly meeting and then the performance of the substantial work. What is apparent from this description is the spirit of sacrifice, which accompany legionary actions at all times, along with a spirit of obedience to the Mother of God in all the circumstances of legionary life.

There is no more emblematic sacrifice in union with the Church than fasting. In just a few short days, Eastern Christians are about to begin what is often termed the Lent of the Mother of God, the yearly fast which precedes the feast of Our Lady's Assumption on 15 August. In these Churches, just as we fast before the Feast of Christ's Resurrection with a forty day fast, so we have a little fast before the feast that commemorates Our Lady's death, her anticipated resurrection and her bodily assumption into Heaven. Although the two weeks of fasting before the Feast of Our Lady's Dormition (as it's called in the East) is purely an Eastern institution, even in the Church at Rome, in previous centuries, the vigil day of the Feast of the Assumption was kept as a fast day.

There is general agreement that we fast before these great feasts, which commemorate the great mysteries of salvation, in order to prepare. There are many who venture the opinion that this preparation by fasting leads to an increase in spiritual acuity, as if the spirit thrives upon the diminution of the body. This would hardly be surprising, since repentance, even in its bodily practices and manifestations are bound to have both natural and supernatural effects.

Nevertheless, it is Our Father Among the Saints, Ephrem the Syrian that gives us an even more interesting perspective. According to St. Ephrem, as we read in his Hymn On the Fast VI (De Ieiunio VI), "In the midst of the Fast the Scriptures gathered like merchants, having in their possession a veritable treasure house of divinity. With that holy voice as the key, they are opened up before those who listen. Blessed is that King, Who opened up his treasury to His people in need." In other words, because of the increased spiritual acuity of the fast, the great insights in Scripture gush forth to all of us. In place of food, the Lord graciously nourishes us with great light on the meaning of His Word.

Ephrem goes on to explain what benefits we can expect to attain from the Scriptures in our time of sincere fasting. He says, "Here are to be found garments for those invited to the wedding feast, here too are sackcloth and tears for all kinds of penitents, here in their midst is armor too for athletes; with every kind of riches they are filled. Blessed is he who has prepared for everyone every kind of succor." What Ephrem is talking about, of course, is a union of fasting, reading and prayer. In other words, when we are fasting, our prayerful reading does not fail to give to us precisely what we need: consolation to those needing consolation, motives for repentance for those who are in the path of repentance, and protection from the attacks of the enemy for those who are committed to striving against him.

In the following stanza, Ephrem gives us an exhortation that is perhaps the most consoling words in the entire, vast body of his work. "Open up [this treasure house], my brethren, and take from it with discernment, for this treasure house is the common property of everyone, and each person, as if he were treasurer, possesses his own key; who can now fail to get rich? Blessed is He Who has removed the cause of our low estate." When we fast, God gives us a key to His expansive, in fact, infinite property. This is a recurring theme in the works of the saint. In many other places, we find the saint's contention that Adam's failure to access the largesse of God was due to his unwillingness to fast (not indeed from all food, but from the fruit of just one particular tree).

Fasting is emblematic of the entire spirit of sacrifice in the Christian life. In the life of the legionary of Mary, I think that we can expect all that Saint Ephrem has said above to hold true. Particularly, if we fast from our own will and do the will of God and His Holy Mother instead, we will find ourselves reaping the spiritual benefits of those who fast. The Divine Scriptures will open themselves to us and we will take from them precisely what is necessary not only to nourish us, but to make us rich in grace.

Цілюще Слово та Вогняний Пророк: Спільні нитки між Матея 9:1-8 та служінням Іллі The Healing Word and the Fiery Prophet: Common Threads Between Matthew 9:1-8 and Elijah’s Ministry

 

Улюблені у Христі, сьогодні ми зібралися, щоб поміркувати над двома надзвичайними моментами в історії спасіння: зціленням паралітика в Євангелії від Матея та дивовижним життям і служінням пророка Іллі, оскільки сьогодні свято цього святого пророка. На перший погляд, ці історії можуть здаватися далекими — розділеними століттями, культурами і навіть самими завітами. Однак, через обидві пронизані яскраві теми сили віри та заклику довіряти Богові, який прощає, зцілює та посилає нас у сміливості.

Beloved in Christ, today we gather to contemplate two extraordinary moments in salvation history: the healing of the paralytic in Matthew 9:1-8, and the remarkable life and ministry of the Prophet Elias, since today is the feast of this holy prophet. At first glance, these stories may seem distant—separated by centuries, cultures, and even the testaments themselves. Yet, woven through both are luminous themes of the power of faith and the call to trust in the God who forgives, heals, and sends us forth in courage.

Ісус звертається до паралітика: «Встань, візьми своє ложе та йди додому». І по цьому слову чоловік встає, цілий тілом і душею. Люди, які стали свідками чудесного зцілення, йдуть геть, вражені тим, що «Бог дав таку велику владу людям». Іншими словами, тут, на сторінках Святого Євангелія, стверджується та доводиться, що ми маємо Церкву, яка має владу прощати гріхи в ім’я Христа.

Jesus turns to the paralytic—"Rise, pick up your bed, and go home." And at that word, the man stands, whole in body and soul. The people who witness the miraculous cure go away amazed that “God has given such great authority to men.” In other words, here in the pages of the Holy Gospel it is affirmed and proven that we have a Church with the power to forgive sins in the name of Christ.  

А тепер перенесімося далі в часі, до пагорбів, що провітрюються, та печер стародавнього Ізраїлю, до часів Іллі Тішбіянина. Ілля з'являється на сцені як пророк вогню, протистоячи царям, накликаючи посуху та дощ, навіть воскрешаючи мертвих. Він стоїть один на вершині гори Кармель, протистоячи пророкам Ваала, проголошуючи коливаючомуся народові, що тільки Яхве є Богом. Однак, попри всю свою сміливість, Ілля також знає біль людської слабкості. Після своїх найбільших тріумфів він тікає в пустелю, стомлений і наляканий, прагнучи тихого, лагідного голосу Бога.

Now, let us travel further back in time to the windswept hills and caves of ancient Israel, to the days of Elias the Tishbite. Elias bursts onto the scene as a prophet of fire, confronting kings, calling down drought and rain, even raising the dead. He stands alone atop Mount Carmel, facing down the prophets of Baal, declaring to a wavering people that Yahweh alone is God. Yet for all his boldness, Elias, too, knows the ache of human frailty. After his greatest triumphs, he flees into the wilderness, weary and afraid, longing for God’s still, small voice.

Що ж тоді об'єднує ці дві історії — історію паралізованих кінцівок та історію пророчого вогню? Розгляньмо дві спільні нитки: та віри таїнство і перетво́рювальний заклик до повстання.

What, then, unites these two stories—one of paralyzed limbs, one of prophetic fire? Let us consider two common threads: the mystery of faith, and the transformative call to rise.

Таїнство віри

The Mystery of Faith

Віра, як у розповіді Матея, так і в служінні Іллі, виявляється як жива, дихаюча довіра, яка спонукає людей діяти, наполегливо й невпинно сподіватися. У Євангелії від Матея са́ме друзі паралітика втілюють цю віру — несуть свого стражденного товариша до ніг Ісуса, не злякавшись натовпу чи звичаїв. Їхня віра видима, відчутна — віра, яка несе, яка заступається, яка вірить, що зцілення можливе навіть тоді, коли світ бачить лише перешкоди. Примітно, що Ісус, бачачи «їхню віру», відповідає співчуттям і силою.

Faith, in both Matthew’s account and Elias’s ministry, reveals itself as a living, breathing trust that moves people to act, to persevere, and to hope against hope. In Matthew 9, it is the friends of the paralytic who embody this faith—bearing their suffering companion to the feet of Jesus. Their faith is visible, tangible—a faith that carries, that intercedes, that believes healing is possible even when the world sees only barriers. It is remarkable that Jesus, seeing "their faith," responds with compassion and power.

Ми бачимо подібну ткан́ину віри в житті Іллі. Послух Іллі перед обличчям посухи, його сміливість на горі Кармель, його молитви про дощ і воскресіння — усі ці моменти сяють вірою, яка готова поставити все на довіру до Бога.

We see a similar fabric of faith in Elias’s life. Elias’s obedience in the face of drought, his boldness on Mount Carmel, his prayers for rain and resurrection—all these moments shine with a faith that is willing to stake everything on the trustworthiness of God.

Отже, віра — це динамічна подорож, а не статичне володіння. Вона знаходиться в друзях, які нас несуть, у молитвах, які ми наважуємося висл́овлювати, у чесності наших труднощів і в моменти, коли ми встаємо з власних матів — іноді слабкі, іноді невпевнені, але завжди прит́ягнуті голосом Того, Хто називає нас любивими. Віра закликає нас діяти — чи то говорити слово підбадьорення, чи нести тягарі іншого, чи йти вперед у послуху, коли результат невидимий. Вона також закликає нас бути вразл́ивими, визнавати потребу та іноді дозволяти собі бути несеними. Як у паралітику, так і в Іллі, ми бачимо віру як індивідуальний і спільний досвід — таїнство, яке поглиблюється, коли ми подорожуємо разом і коли зустрічаємо Бога в кожний момент, чи то в тріумфі, чи в пустелі.

Faith, then, is a dynamic journey, not a static possession. It is found in the friends who carry us, in the prayers we dare to pray, in the honesty of our struggles, and in the moments when we stand up from our own mats—sometimes weak, sometimes uncertain, but always drawn by the voice of the One who calls us beloved. Faith calls us to act—whether to speak a word of encouragement, to bear another’s burdens, or to go forward in obedience when the outcome is unseen. It also calls us to be vulnerable, to admit need, and to allow ourselves to be carried at times. In both the paralytic and Elias, we see faith as both an individual and communal experience—a mystery that deepens as we journey together and as we encounter God in each season, whether in triumph or in the wilderness.

Трансформаційний заклик до повстання

The Transformative Call to Rise

Християнський шлях ніколи не буває шляхом застійного комфорту. Кожна зустріч із живим Богом – це заклик до піднесення: від гріха до прощення, від відчаю до надії, від ізоляції до люблячого служіння. Ваш килимок – те, що колись визначало ваші обмеження – може стати вашим свідченням. Пустеля Іллі стає місцем народження нової місії. Килимок паралітика стає символом Божої сили.

The Christian journey is never one of stagnant comfort. Each encounter with the living God is a call to rise: from sin to forgiveness, from despair to hope, from isolation to loving service. Your mat—the thing that once defined your limitation—can become your testimony. Elias’s wilderness becomes the birthplace of new mission. The paralytic’s mat becomes a symbol of God’s power.

Застосування до нашого життя

Application to Our Lives

Дорогі брати і сестри у Христі, що це означає для нас, коли ми проходимо через звичайні та надзвичайні моменти нашого життя?

По-перше, давайте повністю віддамо себе Ісусу, довіряючи Його владі прощати, зцілювати та відновлювати через таїнства та молитви Його Церкви. Не дозволяймо гордості, страху чи тягарю осуду відволікати нас від Його присутності.

Dear brothers and sisters in Christ, what does this mean for us as we walk through the ordinary and extraordinary moments of our lives?

First, let us bring our whole selves to Jesus, trusting His authority to forgive, to heal, and to restore through the sacraments and prayers of His Church. Let us not allow pride or fear or the weight of judgment to keep us from His presence.

По-друге, давайте розвивати віру, яка готова діяти — заступатися за інших, слухатися Божого заклику, навіть коли результат неясний, вірити, що сила Господа вдосконалюється в нашій слабкості. Якщо ви несете тягар або прагнете зцілення, не йдіть самотньо. Поділіться своєю потребою з довіреними друзями та запросіть Церкву привести вас до Христа в молитві. І навпаки, будьте більш свідомими в молитві за інших. Ведіть блокнот, у якому записуйте свої молитовні наміри. Часто пам’ятайте, наскільки необхідні ваші молитви, щоб полегшити тягарі інших.

Second, let us cultivate a faith that is willing to act—to intercede for others, to obey God’s call even when the outcome is unclear, to trust that the Lord’s power is made perfect in our weakness. If you are carrying a burden, or longing for healing, do not journey alone. Share your need with trusted friends and invite the Church to bear you to Christ in prayer. Conversely, be more intentional about praying for others. Keep a notebook in which you record your prayer intentions. Remember often how necessary your prayers are to lighten the burdens of others.

По-третє, прислухаймося до Божого голосу — не лише в драматичному та дивовижному, але й до ніжного шепоту, який кличе нас уперед. Як Ілля, коли ми виснажені або налякані, чекаймо на Господню присутність, вірячи, що Він поруч.

Нарешті, відповім́о на заклик встати. Нехай прощення та зцілення, які ви отримуєте у Христі, спонукають вас до служіння, свідчення, принесення надій та примирення світові, який цього потребує. Нехай вас не визначає ваше ліжко чи ваша печера. Ви покликані, як паралітик та як Ілля, стояти та ходити у владі та любові Бога.

Third, let us listen for God’s voice—not only in the dramatic and miraculous, but in the gentle whisper that calls us onward. Like Elias, when we are exhausted or fearful, let us wait for the Lord’s presence, trusting that He is near.

Finally, let us answer the call to rise. Let the forgiveness and healing you receive in Christ move you outward—to serve, to testify, to bring hope and reconciliation to a world in need. Do not be defined by your mat, or by your cave. You are called, like the paralytic and like Elias, to stand and walk in the authority and love of God.

 

Making Progress in the Spiritual Life

Today the reading from the handbook speaks to us about some issues that are related to the virtue of courage. It speaks of the obstacles that we face whenever we first think about doing a good work. The illustration contained in this reading is extremely useful. The difficulties at first appear like a dense forest. From a distance, it is impenetrable, but if we walk forward, steadfastly toward it, the closer we get to it the more we can see the paths forward through the trees.

There is a pervasive ignorance all around us in the world concerning how to make progress in the spiritual life. Thus, our churches, mainly our parish communities, are reduced to places of formalistic worship, in which the priest or the deacon from Sunday to Sunday gives some advice on how to embody some ethical principle. The matter of the homily is generalized and thus separated from the experience of most of his hearers. Being that this is the state (at least in the West) of the Church, it is little wonder that, as the recent Pew Research Study shows, for every convert that enters the Church, eight leave. The only way out of the kind of formalism, divorced from healing and progress through the spiritual life, is docility to the Holy Spirit and commitment to His inspirations.

We all know from experience that we receive inspirations to change our lives in ways, which will deepen our relationship with God and bring us closer to Him. It is at this point that the realization of those inspirations seems like the forest afar off, mentioned in the handbook today. We have a good idea about how to improve our life spiritually, and immediately we are faced by insurmountable obstacles like Zeno's Paradox. To realize our desire, we have to accomplish a great many things, but in order to accomplish those things, we must first accomplish half those things, and in order to accomplish half those things, we must accomplish half those things, and so on. We cannot even begin to move. This is the reason why we need a specific, testable resolution. Making progress in the spiritual life means making one, simple resolution based on the inspiration that God has given us. Far from being a mechanical process, the formation of such a resolution is the fruit of a loving, daily conversation between us and the One Who loves us the most deeply. We make one, specific, testable resolution. We pray for divine grace. We receive the sacraments to nourish and strengthen our resolve. Then, at the end of the day, we test ourselves on the resolution. Once, with God's help, we attain mastery in the area of any resolution, we make another resolution, relying as we did before on the nourishment of the sacraments to lead us on to victory. By means of this process, we go from Zeno's Paradox to incremental progress in growth in virtue.

Often, we make the error of adopting too many resolutions. Thus, our strength is dissipated, and we fail to accomplish any of them. Adopting a single, testable resolution, one after another, is an exercise in the virtue of humility, By this process, we walk with Christ, we lean on Him, recognizing our own insufficiency and weakness. The primary agency is always Christ's. It is He Who guides us through the action of His all-Holy Spirit to the resolution, then it is He Who strengthens us for its accomplishment in the sacraments. It is He Who becomes present to us, encourages and advises us as a good physician in the context of prayer.

We have a God Who wants us to communicate with Him. I often think that this is precisely the reason why He has given us the Holy Scriptures. They are not "the one, infallible rule of faith" as Protestants often insist. They are inerrant and a rule of faith, but I think these things spring from the reality of what they really are. God wants to communicate with us, so He has spoken to us. He has broached the silence. He has taken the initiative. He has broken the ice. He has given us the Holy Scriptures so that we will not be tongue-tied in our conversation with Him. We have His Holy and wholly reliable words to us, so that learning them, we may come to hear Him, Who does not speak with a bodily voice, but spiritually.

So, we are assured of making progress in the spiritual life if we lovingly remain in His presence, listening to His inspirations concerning the direction of our lives; if we make a single, testable resolution, asking for His help in realizing it; if we fortify ourselves with the sacraments, attaining the necessary strength to fulfill our good intentions; and if we test ourselves daily on our resolutions in loving conversation with Him.

МОЛИТВА: НЕ ЗБРОЯ, НЕ ЗНАРЯДДЯ. МОЛИТВА Є НАШОЮ БОРОТЬБОЮ PRAYER: NOT A WEAPON, NOT A TOOL. PRAYER IS OUR BATTLE

Брати й сестри у Христі—

У сьогоднішньому євангельському читанні є дуже цікавою одна фраза: Ніхто не міг перейти тією дорогою.  Цією фразою, ми пам’ятаємо про лютість демонів і їхню ненависть до людського роду, але оздоровленням гадаринських біснуватих, ми навчаємося про могутність Господа Ісуса, нашого Бога. Ми навчаємося, що Сатана не рівний з Богом, а тільки створена істота, і він принижений у цій нагоді гадаринських біснуватих, і накінець розбитий у стражданні, смерті і воскресінні Господа нашого.

There is a very interesting phrase in today’s Gospel reading: No one was able to pass by that way.  With this phrase, we remember the ferocity of the demons and their hatred of the human race, but through the cure of the Gadarene demoniacs, we learn about the might of the Lord Jesus, our God. We learn that Satan is not equal to God, but is only a created being, and he is humbled in this event of the Gadarene demoniacs, and finally he is destroyed in the suffering, death and resurrection of our Lord.

Цією фразою, ми також пам’ятаємо про те, що наша боротьба не «проти плоти і крови», але проти духів, які шукають нам дати найбільшу шкоду—смерть нашої душі.  Два біснуваті чоловіки Євангелія від Святого Матея можуть репрезентувати нам найбільш люті пристрасті наших душ: гнів і хтивість—вороги, які так люті, що тільки Господь наш Ісус Христос є достатньо сильним, щоб перемогти над ними. Ці пристрасті є природними енергіями у нас, які ворог контролює заради гріха.  Проте, коли ми вирішимо залишити гріх, і навернємося до Бога цілим серцем, Святий Дух нам дає силу, щоб захищатися проти їх атак і змінити наше життя.  Святий Дух діє через молитву. Молитва не зброя, не знаряддя нашої боротьби; вона є боротьбою самою, в якій ми захищаємося проти пристрастей і диявола Іменням нашого Бога, підсилених Божим Словом.  Навіть найбільш люті демони і пристрасті повинні капітулювати перед силою Бога, Якого ми закликаємо. 

With this phrase, we also remember that our struggle is not against “flesh and blood,” but against spirits, which seek to deal us the greatest injury—the death of our souls.  The two demoniac men in the Gospel according to St. Matthew can represent for us the most ferocious passions of our souls: anger and lust—the enemies, who are so fierce that only our Lord Jesus Christ is sufficiently strong to overpower them.  These passions are natural energies in us, which the enemy controls on account of sin.  Nevertheless, when we decide to leave sin, and we turn to God with our whole heart, the Holy Spirit gives us the power to defend against these attacks and to change our lives.  The Holy Spirit acts through prayer.  Prayer is not a weapon, it is not a tool of our struggle; it is the struggle itself, in which we defend against passions and the devil by the Name of our God, strengthened by the Word of God.  Even the most ferocious demons and passions must capitulate before the power of God, Whom we invoke.

Можна використовувати історію Святого Теодора Варяга як притчу.  Коли Володимир, князь Старого Но́вгорода, приходив, щоб взяти трон Києва, він вирішив виразити його авторитет серією людських жертв.  Специфічно, він вибрав християн, щоб жертвувати, тому що християни були загрозою  його владі заради того, що вони не поклонялися богам, що від них авторитет князя ісходив.  Отже, Володимир вибрав сина Теодора Варяга, Йоана, щоб бути жертвою богам.  Але, Святий Теодор відкидав видати його сина. Він сказав: «Я не дозволю того, щоб мій син був жертвою демонів.» Тому, Володимир і його бояри атакували дім Святого Теодора, і Святий Теодор, озброєний мечем, стояв у вузьких дверях його дому, і блокував їх довгий час лютою боротьбою. Накінець, Володимир і бояри мали відрізати опори дому, щоб Теодор і його син Йоан впали від дверей на проко́ли солдатів Володимира. Тому, святі мученики померли і підняли до неба. 

We can use the story of Saint Theodore the Varangian as a parable. When Volodymyr, the prince of Old Novhorod, came to take the throne of Kyiv, he decided to assert his authority by a series of human sacrifices.  Specifically, he chose Christians to sacrifice, because Christians were threats to his authority on account of the fact that they did not worship the gods, from whom the authority of the prince was derived. Therefore, Volodymyr chose the son of Theodore the Varangian, John, to be a sacrifice to the gods. But, St. Theodore refused to hand over his son. He said, “I will not permit that my son be sacrificed to demons.” Therefore, Volodymyr and his boyars attacked the house of St. Theodore, and St. Theodore, armed with a sword, stood in the narrow doorway of his house, and held them off for a long time with fierce fighting. Finally, Volodymyr and the boyars had to cut the supports of the house, so that Theodore and his son John fell from the doorway onto the spears of Volodymyr’s soldiers. Thus, the holy martyrs died and ascended to heaven.

Історія Святих Мучеників Теодора і його сина Йоана показує нам, що ми не можемо компромізуватися з пристрастями, а ми маємо вбивати їх з мечем Слова Божого до смерти, якщо це необхідне.  Наш приклад є спокусою Господньою у пустелі.  У спокусах, ми мусимо протиставати диявола авторитетом Святого Духа, щоб знищити псевдо-авторитет Сатани.  Наша перша молитва повинна бути за вливання Святого Духа так, як Святе Євангеліє каже: «Котрий із вас, батьків, коли син проситиме в нього хліба, дасть йому камінь? Або коли попросить риби, замість риби дасть йому гадюку? Або коли яйце́ попросить, дасть йому скорпіона? Отак коли ви, злими бувши, умієте давати дітям вашим дари добрі, скільки більше Отець небесний дасть СВЯТОГО ДУХА  тим, що у нього просять!» Мета Святого Духа у нашому житті—конформувати нас до Христа, Який є перфектністю людської природи.  Отже, ми повинні молитися за те з великим бажанням. Дві молитви є дуже бридкими Богові: молитва без бажання і молитва без довір’я.  Ми маємо молитися з великим бажанням і довір’ям за вливання Святого Духа в наше життя, не тільки для нас, а для спорудження Святої Церкви.   

The story of the Holy Martyrs Theodore and his son John shows us that we cannot compromise with the passions, but we have to fight them with the sword of the Word of God to the death if necessary.  Our example is the Lord’s temptation in the desert.  In temptations, we must oppose the devil by the authority of the Holy Spirit in order to destroy the false authority of Satan. Our first prayer should be for the infusion of the Holy Spirit, just as the Holy Gospel says: “Which of you, fathers, when your son asks for bread, will give him a stone? Or when he asks for a fish, instead of a fish, will give him a serpent? Or when he asks for an egg, will give him a scorpion? If you, who are evil, know how to give your children good things, how much more will the heavenly Father give the HOLY SPIRIT to those who ask Him!” The purpose of the Holy Spirit in our lives is to conform us to Christ, Who is the perfection of human nature. Therefore, we should pray for this with great desire. Two prayers are very offensive to God: the prayer that is without desire, and the prayer that is without trust. We have to pray with great desire and great confidence for the outpouring of the Holy Spirit in our lives, not only for us, but for the building up of the Holy Church. 

Щоб бути «підвладною людиною», це означає бути пацієнтом Мудрого Лікаря Being a “man under authority” means being a patient of the wise Physician

 

Брати й сестри у Христі—

Під час останніх тижнів, Свята Церква, через літургійні кола Великопосної Тріоди, а тоді Квітної Тріоди, навчала нас про Божий план спасіння, в який ми є запрошеними у Христі, але тепер, у звичайних тижнях року, вона навчає про шляхи, якими ми можемо брати участь у цьому плані. Ці звичайні тижні включають два роз’єднані кола, які зв’язуються іншим способом, кожного року, тому що Октоїх, коло восьми́ гла́сів, наслідує місячний зразок від тижня до тижня, але Мінея, коло згадок святих, свят і празників, наслідує григоріянський календар. Тож, кожного року, ці два літургійні кола нам дають інші уроки, показуючи нам дуже велике багатство нашого християнського духовного життя.  Іншими словами, кола Великопосної й Квітної Тріоди навчали нас того, що ми мусимо повірити, але Октоїх і Мінея тепер навчають нас того, як, практично кажучи, ми можемо відповідати на покликання Господа ділами у нашому сучасному житті. 

During recent weeks, the Holy Church, through the liturgical cycles of the Lenten Triodion and then the Floral Triodion, taught us concerning the plan of God for salvation, to which we are invited in Christ, but now, in the normal weeks of the year, she teaches us the ways, in which we can take part in this plan.  These normal weeks include two separate cycles, which combine themselves in a different way every year, because the Octoechos, the cycle of the eight tones, follows the lunar pattern from week to week, but the Menaion, the cycle of the commemorations of the saints and the feasts, follows the Gregorian calendar. So, each year, these two liturgical cycles give us different lessons, showing us the very great richness of our Christian spiritual life.  In other words, the cycles of the Lenten and Floral Triodia taught us what we must believe, but the Octoechos and the Menaion now teach us how, practically speaking, we can respond to the call of the Lord by deeds in our contemporary life.

Сьогодні, Євангеліє нам дає оповідання сотника. У цій історії, ми навчаємося двох інших чеснот: віри й покори. Ці обидві чесноти є важливими для нашого духовного життя. Якщо ми шукаємо коротку думку, якою ми будемо пам’ятати євангельські уроки, ми можемо запам’ятати цю фразу сотника: «Я—підвладний чоловік.» Дійсно, ми є підвладними людьми, бо ми вірні люди, тому що ми віримо в ці речі, які Свята Церква навчає нас. Ми пізнаємо дуже добре владу під якою ми служимо, і ми відповідаємо до цієї влади слухняністю і покорою. 

Today, the Gospel gives to us the story of the centurion. In this story, we learn two different virtues: faith and humility. Both of these virtues are important to our spiritual life. If we seek a short thought, by which we can remember the Gospel’s lessons, we can memorize this phrase of the centurion: “I am a man under authority.” Indeed, we are people under authority, since we are people of faith, because we believe in those things, which the Holy Church teaches us. We understand very well the authority under which we serve, and we respond to this authority with obedience and humility. 

Наша слухняність і покора мають сенс, тому що ми пам’ятаємо те, що Бог не може брехати, але згідно Його есенціальної доброти, Він вселюбивий і всемудрий, творячи всі речі, щоб співпрацювали у нашому спасінні.  Спасіння, згідно нашого концепту (концепту, який має коріння у Святому Письмі) є мов ліки. Христос наш Бог стає нашим лі́карем, Який пропонує всеосяжну терапію для нашого вічного здоров’я і життя.  Наш перший обов’язок як пацієнта є цілою упевненістю на здатність лікаря. Але, друге, ми мусимо приймати наш цілий досвід як частину спасенної терапії.

Our obedience and humility make sense, because we remember that God is not able to deceive, but, according to His essential goodness, He is all-loving and all-wise, making all things work together for our salvation. Salvation, according to our concept (a concept, which has roots in the Holy Scripture) is like medicine.  Christ our God becomes our physician, Who prescribes a comprehensive therapy for our eternal health and life. Our first duty as a patient is complete confidence in the ability of the physician. But, second, we must accept our entire experience as a part of the saving therapy. 

Нехай вживаємо кожну річ у свою чергу. Спочатку, ми мусимо мати цілу упевненість на здатність лікаря. Між світовими лікаря́ми, пропорційно ми маємо більше довір’я до тих, хто має довший досвід, але наш духовний Лікар, Ісус Христос, не тільки має вічний досвід, піклуючись для людських істот, але Він є також нашим Створителем, і отже Його розуміння нашого існування і наших проблем є несказаним і неосяжним. В додатку, Він приймав на Себе цілу паденну людську природу у Його воплоченні, не чинячи гріх, а приймаючи на Себе всі результати гріха, навіть смерть.  Так, як Святий Василій Великий нам каже у його анафорі: «Бо, тому що через чоловіка гріх увійшов у світ, а через гріх—смерть, благозволив єдинородний твій Син, сущий у лоні в тебе, Бога й Отця, що народився від жени, святої Богородиці і приснодіви Марії, і, бувши під законом, осудив ти гріх плоттю своєю, щоб, в Адамі вмираючи, оживотворилися в самім Христі твоїм.»

Let us consider each thing in turn.  First, we must have a complete confidence in the ability of the physician. Among worldly physicians, proportionately we have more trust in those, who have longer experience, but our spiritual physician, Jesus Christ, not only has eternal experience , caring for human beings, but He is also our Creator, and, therefore, His understanding of our existence and our problems is unspeakable and incomprehensible.  Further, He took on Himself the entire fallen, human nature in His Incarnation, not committing sin, but taking on Himself all the consequences of sin, even death. Just as Saint Basil the Great tells us in his Anaphora: “For, since through a man sin entered into the world, and through sin, death, it pleased your Only-Begotten Son, being in the bosom of You, God and Father, to be born of a woman, the holy Theotokos and ever-virgin Mary. Being born under the Law, He condemned sin in His flesh, so that those who die in Adam may find life in Your Christ.”

Тоді, друге, ми мусимо приймати всі аспекти нашого досвіду як частину нашої терапії. Наша терапія є всеосяжною, тому що вона включає позитивні й негативні ліки.  Природно, позитивні ліки є різними елементи у житті Святої Церкви, наприклад сім святих таїнств, богослужіння, і так далі, але наша терапія також включає негативні ліки, наприклад піст, милостиня і, найперше, страждання. У прийнятті негативних лік, наша упевненість на здатність нашого лікаря часто закінчується, бо треба мати дуже велику любов і глибоку слухняність, щоб стати піддатливим діям Святого Духа. 

Then, second, we must accept all the aspects of our experience as part of our therapy. Our therapy is comprehensive, because it includes positive and negative medicines. Naturally, the positive remedies are the various elements in the life of the Holy Church, for example, the seven Holy Mysteries, the Church’s services, etc., but our therapy also includes negative remedies, for example, fasting, almsgiving and, above all, suffering. In the acceptance of negative remedies, our confidence in the ability of our physician often ends, since it is necessary to have great love and profound obedience, in order to become malleable under the actions of the Holy Spirit.

Ми мусимо відкидати спокусу, щоб загубити упевненість на Христа, нашого Лікаря.  Щоб підсилювати нашу любов і слухняність перед стражданням і турботою, ми можемо використовувати цю дуже гарну молитву, яка є часом включеною між традиційними ранішніми молитвами:

Господи, подай мені, щоб привітати цей новий день у мирі. Допоможи мені у всіх речах, щоб спира́тися на твою святу волю. У кожній годині цього дня, яви мені твою волю. Благослови мої справи з усіма, які є навколо мене. Навчи мене, щоб приймати все, яке стається мені через день, з миром душі і твердою вірою в те, що твоя воля володіє всім. У всіх ділах і словах, керуй моїми думками і чуттями. У непередбачених випадках, нехай не забуду те, що все є посланим Тобою. Навчи мене діяти твердо і мудро, не озлобляючи і бентежучи інших. Подай мені силу, щоб нести втому прийдешнього дня з усім, яке він буде нести. Скеровуй мою волю, навчи мене молитися; молися, Ти Сам, у мені. Амінь.

We must reject the temptation to lose confidence in Christ, our Physician. To strengthen our love and obedience in the face of suffering and trouble, we can use this very beautiful prayer, which is sometimes included among the traditional morning prayers:

O Lord, grant me to greet the coming day in peace. Help me in all things to rely upon Your holy will. In every hour of the day, reveal Your will to me. Bless my dealings with all who surround me. Teach me to treat all that comes to me throughout the day with peace of soul and with the firm conviction that Your will governs all. In all my deed and words, guide my thoughts and feelings. In unforeseen events, let me not forget that all are sent by You. Teach me to act firmly and wisely, without embittering and embarrassing others. Give me strength to bear the fatigue of the coming day with all that it shall bring. Direct my will; teach me to pray; pray Yourself in me. Amen.