Символи Стрітення Господнього: Ми – народ Божий через прощення наших гріхів The symbols of the Presentation of the Lord: We are God’s People through the forgiveness of our sins

 

Сьогодні, свято Стрітення Господнього завершує святкування Різдва Христового в нашій Церкві. Ми відразу бачимо, що Дерево Життя, яке розквітло у Вифлеємській печері, тепер зникло з наших очей. Дійсно, незабаром воно буде замінене іншим деревом, Деревом Хреста, на якому Син Божий приносить Себе як спокутну жертву за весь світ. Таїнство Стрітення нашого Господа є єдиним відповідним переходом між цими двома аспектами Дерева Життя. Це так, тому що в цій Тайні ми бачимо Сина Божого, принесеного в жертву в храмі, згідно з приписами Закону Мойсея. Сьогодні Він викуплений. Згідно з приписами Закону, двоє голубів, яких несе святий Йосиф на руках, помруть замість нього. Тим не менш, у цьому візиті до Єрусалимського храму Дитятко Ісус уже присвячує Себе, проголошуючи устами Своїх пророків св. Симеон і Анна, Його намір померти спокутною смертю, провіщену пророками Старого Закону. Самі два голуби свідчать про містичне виконання Старого Закону та настання Нового Закону, оскільки за Старим Законом один із цих голубів повернувся до Ноя в ковчезі з оливковим листом у дзьобі, знаком миру, сигналізуючи Ною та іншим мешканцям Ковчега, що Потоп закінчився. З іншого боку, інший голуб спускається на голову Господа Ісуса під час Його хрещення в річці Йордан, символізуючи присутність Святого Духа та підтверджуючи помазання Ісуса як Священика, Пророка і Царя, Який веде світ про рабство гріха і смерті до Обітованої землі Раю, Небесного Царства.

Today the feast of the Presentation of our Lord in the Temple marks the end of the celebration of Christmas in our Church. We see immediately that the Tree of Life that blossomed forth in the cave of Bethlehem has now disappeared from our sight. Shortly indeed, it will be replaced by another tree, the Tree of the Cross upon which the Son of God offers Himself as the atoning sacrifice for the whole world. The Mystery of our Lord’s Presentation in the Temple is the only suitable transition between these two aspects of the Tree of Life. This is so, because, in this Mystery, we see the Son of God being offered in the Temple, according to the prescriptions of the Law of Moses. Today, He is redeemed. According to the prescriptions of the Law, the two doves borne in the hands of St. Joseph will die in His stead. Nevertheless, in this visit to the Temple in Jerusalem, the Child Jesus is already dedicating Himself, declaring, by the mouth of His prophets Ss. Simeon and Anna, His intention to die the atoning death foretold by the prophets of the Old Law. The two doves themselves testify to the mystical fulfillment of the Old Law and the advent of the New Law, for in the Old Law, one of these doves returned to Noah in the Ark with the olive leaf in its beak, the sign of peace, signaling to Noah and the other inhabitants of the Ark that the Flood was over. On the other hand, the other dove descends on the head of the Lord Jesus at His baptism in the Jordan River, symbolizing the presence of the Holy Spirit and confirming the anointing of Jesus as the Priest, Prophet and King, Who leads the world out of the slavery of sin and death to the Promised Land of Paradise, the Heavenly Kingdom.

Знак двох голубів – зовсім не єдиний образ, який виконується в Стрітенні Господньому. Ні, ми бачимо від святого Симеона потрійне пророцтво: «Це Дитя стане причиною підйому і падіння багатьох в Ізраїлі і буде ознакою, яка суперечить, і меч пронизить і Твоє власне серце, [О Маріє], щоб виявилися приховані думки багатьох сердець». Господь Ісус викликає підйом і падіння багатьох в Ізраїлі, оскільки Він змушує язичників піднятися і стати Божим народом, тоді як колишній Ізраїль тимчасово відкидається, щоб вони могли навчитися бути смиренними і справді шукати Бога. Колишній Ізраїль мав бути упокореним і, будучи упокореним, очиститися від своїх марних претензій на універсальне правління. Їхні сподівання на військового Месію, який переможе і дозволить їм панувати над усім світом, мали бути розчаровані, щоб вони могли бути готові прийняти новий світ, де Ізраїль, Божий Народ, охоплює кожного, хто слухняний до Царя, Господа Ісуса.

The sign of the two doves is not at all the only type that is fulfilled in the Lord’s Presentation. No, we see from St. Simeon a threefold prophecy: “This Child will be the cause of the rise and fall of many in Israel and will be a sign that is contradicted, and a sword will pierce your own heart too, [O Mary], so that the hidden thoughts out of many hearts might be revealed.” The Lord Jesus causes the rise and fall of many in Israel, since He causes the Gentiles to ascend and become God’s people, while the former Israel is temporarily cast off, so that they can learn to be humble and truly seek God. The former Israel had to be humbled and, by being humbled, be purified of their vain pretensions to universal rule. Their expectations of a military Messiah, who would conquer and allow them to lord it over the whole world, had to be disappointed, so that they could be prepared to accept the new world where Israel, God’s People, encompasses everyone, who is obedient to the King, the Lord Jesus.

Коли в пророцтві сказано, що Господь Ісус має бути «знаком», це те ж саме, що сказати «Він буде таїнством», оскільки основне слово те саме. Господь Ісус стає для нас Тайною Євхаристії, в якій Він дає нам споживати Свою Тіло і Кров. Брати і сестри, це не просто знак; це ознака протиріччя. Відразу ж, коли Господь Ісус відкрив цю центральну істину Своєї місії, це викликало нарікання серед тих, хто слухав Його. Вони сказали: «Як цей чоловік може дати нам їсти Свою Плоть?» Він пропонував їм повернутися до Дерева Життя в Раю, але вони могли зрозуміти Його слова лише тілесно, оскільки їхні розуми були затемнені через прихильність до гріха. Кожен з нас перебуває в подібній ситуації; кожен із нас може не розпізнати Господа Ісуса в Тайні Євхаристії, тому що наші серця обтяжені прихильністю до гріха. Ми повинні здійснювати палкі вчинки віри в те, що Бог відкрив, а потім молитися про звільнення від наших прихильностей.

When the prophecy says that the Lord Jesus is to be “a sign,” this is the same as to say “He will be a mystery or a sacrament,” for the underlying word is the same. The Lord Jesus becomes for us the Mystery of the Eucharist, in which He gives to us His Flesh and Blood to eat. Brothers and sisters, it is not just a sign; it is a sign of contradiction. Immediately, when the Lord Jesus revealed this central truth of His mission, it led to murmuring among those who heard Him. They said, “How can this man give us His Flesh to eat?” He was offering them a return to the Tree of Life in Paradise, but they could only understand His words carnally, since their minds were darkened because of their attachments to sin. Each of us is in a similar situation; each of us can fail to recognize the Lord Jesus in the Mystery of the Eucharist, because our hearts are weighed down by attachment to sin. We must make fervent acts of faith in what God has revealed and then pray for freedom from our attachments.

Тоді, ось, Пресвятій Владичиці нашій, Богородиці і приснодіві Марії пророк говорить, що її серце буде пронизане мечем, щоб таємні думки багатьох сердець могли бути відкриті. Чиї думки з чиїх сердець тут посилаються? Наші серця і наші думки, бо в стражданнях Христових розгортаються закриті книги сердець і думок. До пришестя нашого Господа Ісуса у Втіленні ми були зовсім самотні у світі, відкинуті від Бога та відчужені від інших людей. Над нашою самотністю панувала демонічна тиша, важка від наших таємних гріхів і недоліків. Але тепер у нас розв'язалися язики. Ми відкрито й тісно висловлюємося з Христом, Який є нашим Царем, але також і нашим Братом. Ми відкриваємо Йому в Тайні Покаяння те, чого не сказали б нікому, а натомість отримуємо благодать і зцілення, бо ця благодать і зцілення течуть на нас із серця Божої Матері, нашої Матері через милостиве рішення Бога. Меч страждань пронизав серце нашої дорогої Матері, щоб ми могли отримати благодать і зцілення від її серця, тісно пов’язаного з проколеним серцем її Божественного Сина. Інакше кажучи, Пресвята Богородиця витерпіла меч моральних страждань, щоб і ми були позбавлені того ж, як і передрік пророк Єремія: «Люди, що пережили меч, знайшли благодать у пустелі». Бог постійно закликає нас від наших гріхів і речей, які призводять до наших гріхів: відволікання, нестриманості та стимулювання. Пустеля – місце тиші та зосередженості. Бог невпинно кличе нас від безлічі «богів», яких пропонує нам світ, до Його власної присутності, в якій є єдність, незворушність і мир.

Then, behold, Our Most Holy Lady, the Mother of God and ever-virgin Mary is told by the prophet that her heart will be pierced with a sword, so that the secret thoughts of many hearts can be revealed. Whose thoughts from whose hearts are being referred to here? Our hearts and our thoughts, for in the suffering of Christ the closed books of hearts and thoughts are opened. Before the coming of Our Lord Jesus in the Incarnation, we were all alone in the world, cast off from God and alienated from other people. Over our solitude there reigned a demonic silence, heavy with our secret sins and failings. But now our tongues are loosed. We express ourselves openly and intimately with Christ, Who is our King, but also our Brother. We reveal to Him in the Mystery of Repentance the things that we would not utter to any man, and, in exchange, we receive grace and healing, because that grace and healing flow to us from the heart of the Mother of God, our Mother through the gracious decision of God. The sword of suffering has pierced the heart of our dear Mother, so that we can receive grace and healing from her heart, intimately connected with the pierced heart of her Divine Son. In other words, the Most Holy Mother of God has endured the sword of moral suffering, so that we may be spared the same, even as the Prophet Jeremiah had foretold, “The people who survived the sword found grace in the wilderness.” God is constantly calling us away from our sins and the things that lead to our sins: distraction, intemperance and stimulation. The desert is a place of silence and concentration. God is ceaselessly calling us away from the multiplicity of “gods” that the world proposes to us to His own presence, wherein is unity, equanimity and peace.  

Відповіді на наші молитви: ваги, які впливають на духовний ріст The Answers to Our Prayers: The Weights that Affect Spiritual Growth

 

У сьогоднішньому Євангельському читанні ми почули розповідь про зцілення Господом сліпого біля Єрихону. Різні версії цієї події записані в усіх трьох синоптичних Євангеліях: від Матея, Марка та Луки. Сьогодні в розповіді Луки ми чуємо про важливий прогрес від віри до молитви, від молитви до зцілення і від зцілення до подяки та учнівства. Нехай звернемо нашу увагу на цей прогрес, щоб з любов’ю та відданістю ми могли наслідувати його.

In today’s Gospel reading we heard the account of the Lord’s cure of the blind man near Jericho. Different versions of this event are recorded in all three of the synoptic Gospels: Matthew, Mark and Luke. Today, in Luke’s account, we hear of the important progression from faith to prayer, from prayer to cure, and from cure to thanksgiving and discipleship. Let’s turn our attention to this progression, so that, with love and devotion, we can emulate it.

Перш за все, початок історії ми бачимо у вірі сліпого. Сліпий чує натовп, що проходить повз нього, і запитує причину натовпу. Хтось каже йому, що містом проходить Ісус із Назарету. У той момент, ґрунтуючись на тому, що він, очевидно, почув про Ісуса, він покладає свою віру в Ісуса і смиренно молиться: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!» Слід зауважити, що молитва повторюється багато-багато разів. Слід також зауважити, що в натовпі є й інші, які намагаються заглушити молитву сліпого.

First of all, we see the beginning of the story in the blind man’s faith. The blind man hears a crowd passing and he asks the reason for the crowd. Someone tells him that Jesus of Nazareth is passing through the city. In that moment, based on what he has, apparently, heard about Jesus, he puts his faith in Jesus and makes a humble prayer: “Jesus, Son of David, have pity on me!” We should notice that the prayer is repeated many, many times. We should also notice that there are others in the crowd, who try to silence the blind man’s prayer.

По-друге, ми помічаємо, що Господь Ісус кличе чоловіка до Себе. Коли сліпий стоїть прямо перед Ним, Господь Ісус просить його виразно помолитися, сказати конкретно, чого він хоче. Сліпий просить повернути йому зір. Після цього, у відповідь на це конкретне прохання, Господь Ісус зцілює його.

Secondly, we notice that the Lord Jesus calls the man to Himself. Once the blind man is directly before Him, the Lord Jesus asks him to make his prayer explicit, to state specifically what he wants. The blind man asks for the restoration of his sight. Thereupon, in answer to this specific petition, the Lord Jesus heals him.

По-третє, ми помічаємо двояку відповідь сліпого на своє зцілення. Він переповнений вдячністю і дякує за своє зцілення, але, навіть більше, він присвячує своє життя Господу Ісусу, ставши Його послідовником.

Thirdly, we notice the twofold response of the blind man to his healing. He is overcome with gratitude and gives thanks for his healing, but, even more, he dedicates his life to the Lord Jesus by becoming His follower.

На всіх цих різних етапах процесу ми маємо модель для нашої емуляції. Ми повинні слідувати моделі з самого початку і закінчити на тому самому місці. Ми повинні починати з молитви, і наша молитва має починатися з віри. У нинішніх обставинах нашого життя в цьому світі, на жаль, багато хто з нас часто молиться без віри. Ми розмовляємо з Богом, тому що нас навчили, що це правильно, але ми не очікуємо, що наші відносини з Ним вплинуть на реальні зміни. Це правда, звичайно, що Бог не усуне і не розв’яже всі наші труднощі. Ні, він допускає багато наших труднощів, тому що це можливість зростати в потрібних нам чеснотах, щоб зробити нас придатними до успадкування Небесного Царства. Подібно до того, як у фізичному світі неможливо наростити м’язи на Місяці (у невагомій атмосфері), так само неможливо побудувати чесноту без труднощів. Ми повинні визнати, що відповіддю на наші молитви може бути не усунення труднощів, а збільшення чесноти та сили, щоб зносити ці труднощі благочестиво.

In all these various stages of the process, we have a model for our emulation. We must follow the model from the beginning and end up in the same place. We must begin with prayer, and our prayer must begin in faith. In the current circumstances of our life in this world, it is unfortunately common for many of us to pray without faith. We talk to God, because we have been taught that it is the right thing to do, but we do not expect any real change to be affected by our dealings with Him. It is true, of course, that God will not remove and resolve all our difficulties. No, he allows many of our difficulties, because they are opportunities to grow in the virtues that we need, to make us fit to inherit the Heavenly Kingdom. Just as, in the physical world, it is impossible to build muscle on the moon (in a weightless atmosphere), so too it is impossible to build virtue without difficulties. We must recognize that the answer to our prayers may not be the removal of difficulties, but an increase in virtue and strength to bear those difficulties in a godly way.

Вірою ми знаємо, що Бог завжди відповідає на наші молитви, і Його відповідь завжди є найкращою для нашого вічного спасіння. Господь Ісус каже нам: «Просіть і отримаєте», маючи на увазі, що ми отримаємо те, що є найкращим, найпотрібнішим для нашого життя. Іноді це означатиме продовження або навіть збільшення страждань, а не полегшення, але наша наполегливість у молитві принесе нам духовні дари, які дають нам чесноти та розраду, необхідні нам, щоб витерпіти та перемогти наші труднощі.

By faith, we know that God always answers our prayers, and His answer always amounts to that which is best for our eternal salvation. The Lord Jesus says to us, “Ask and you shall receive,” meaning that we shall receive that which is the best, the most needful for our lives. Sometimes this will mean a continuation or even increase in suffering, rather than an alleviation, but our perseverance in prayer will bring to us spiritual gifts that give us the virtues and consolations that we need to endure and triumph over our difficulties.

У вірі відповідь на наші молитви має бути покладена на розпорядження Бога. Іншими словами, ми не вгадуємо Бога. Якщо він вирішить продовжити або збільшити наші страждання, а не полегшити їх, ми маємо можливість прославити Божу мудрість, яка, як ми визнаємо, більша за нашу власну. Бог подивився на наше життя і побачив, що нам дійсно потрібно, і Він діяв відповідно, таким чином, щоб наблизити нас до Нього.

In faith, the answer to our prayers must be left to God’s disposition. In other words, we do not second guess God. If he chooses to continue or increase our suffering, rather than alleviate it, we have opportunity to glorify the wisdom of God, which we confess is greater than our own. God has looked at our life and has seen what we really need, and He has acted accordingly, in the way that will bring us closer to Him.

Незалежно від того, яку відповідь ми отримуємо в молитві, наша відповідь має бути завжди однаковою: вдячність, подяку та оновлена ​​посвята слідуванню за Господом Ісусом. З цією метою повернемося до метафори зміцнення. Немає нікого, хто бажає набратися фізичної сили, хто ображається на свою вагу. Насправді все навпаки. Часто ми платимо значні суми грошей, щоб використовувати ваги, які надають приватні спортзали. Так само і в нашому щоденному духовному житті. Труднощі, з якими ми зазнаємо в цьому житті, — це ваги, які нам потрібні для духовного зростання. Ми не повинні ображатися на них, а вітати їх і старанно використовувати, як задумано Богом, доки Він не забере їх і не замінить іншими, які відповідають нашому мінливому зростанню. У випадку зі сліпим, наприклад, це правда, що труднощі сліпоти були зняті з нього. Проте він добровільно обирає слідувати за Господом Ісусом, і ми можемо бути впевнені, що в новому житті учня він мав багато труднощів і страждань, можливо, навіть мученицьку смерть.

No matter what answer we receive in prayer, our response must be always the same: gratitude, thanksgiving and renewed dedication to following the Lord Jesus. For this purpose, let us return to the strength building metaphor. There is no one who desires to gain physical strength, who is resentful of his weights. In fact, the opposite is true. Often, we pay substantial amounts of money to use the weights that private gyms provide. It is the same in our daily, spiritual life. The difficulties which we suffer in this life are the weights that we need to affect spiritual growth. We should not resent them but welcome them and assiduously use them as God intends, until He takes them away and replaces them with others suited to our changing growth. In the case of the blind man, for example, it is true that the difficulty of blindness was taken away from him. Nevertheless, he willingly chooses to follow the Lord Jesus, and we can be sure that in his new life as a disciple he had many difficulties and sufferings, perhaps even a martyr’s death.

Мати єдність у собі: присутність Господа Ісуса є привабливою Having unity in ourselves: The presence of the Lord Jesus is attractive

Сьогодні в Євангельському читанні ми чули про самий початок публічного служіння Господа. Він іде до галілейських територій Завулона та Нефталіма, щоб виконати давнє пророцтво Ісаї про те, що ці регіони побачать велике світло Месії під час Його приходу. У цьому контексті варто зазначити, що Галілея (єврейською мовою Галіл) означає «район». Тому пророк Ісая назвав цю область «районом поган». Іншими словами, навіть за часів Ісаї, майже за сімсот років до пришестя Господа Ісуса, ця колишня ізраїльська територія вже впала до царя Ассирії, і Ассирійська імперія спустошила землю своїх колишніх ізраїльських мешканців, депортувавши їх на схід і замінивши їх поселенцями-язичниками.

Today in the Gospel reading we heard about the very beginning of the Lord’s public ministry. He goes to the Galilean territories of Zabulon and Nephtali, in order to fulfill the ancient prophecy of Isaiah that those regions would see the great light of the Messiah at His coming. In this context, it is worth pointing out that Galilee (Galil in Hebrew) means “district.” Thus, this region is referred to by Isaiah the Prophet as the “district of the Gentiles.” In other words, even in Isaiah’s own day, almost seven hundred years before the coming of the Lord Jesus, this formerly Israelite territory had already fallen to the king of Assyria, and the Assyrian Empire had emptied the land of its former Israelite inhabitants, deporting them to the east and replacing them with Gentile settlers.

Це євангельське читання про єдність. Пришестя Месії має на меті об’єднати всіх людей. Навіть фундаментальний поділ між євреєм і язичником, створений Божим Законом, ось-ось буде назавжди подоланий, «і Я, — каже Господь Ісус, — коли буду піднесений із землі, усіх людей притягну до Себе. » Язичники, представлені Завулоном і Нефталимом, побачили велике світло Бога, що зійшло у плоті. З цього моменту Бог кличе всіх людей до єдності Свого Тіла, Церкви.

This is a Gospel reading about unity. The coming of the Messiah is intended to draw all men into unity. Even the fundamental division between Jew and Gentile, which was created by God’s Law, is about to be permanently overcome, “and I,” the Lord Jesus says, “when I am lifted up from the earth, will draw all men to myself.” The Gentiles, represented by Zabulon and Nephtali, have seen the great light of God having come in the flesh. From this point on, God is calling all human beings into the unity of His Body, the Church.

Немає нічого важливішого за єдність Церкви. Це центральна точка Євангелія Христового, тому що так само, як є лише одне Євангеліє, є лише одна Церква. Ця єдина Церква відправляє Святі Тайни, особливо Тайну Євхаристії, але Церква також створена, породжена Євхаристією, оскільки, як свідчить святий апостол Павло, участь в Єдиному Тілі Христовому веде нас до єдності, що робить нас Єдиним Тілом Христа. Таким чином, у нашій Літургії терміни «єдність віри» і «причастя Святого Духа» стоять поряд як еквівалентні вирази тієї самої реальності, побаченої з двох різних точок зору: «Єдність віри і причастя Святого Духа, випросивши самих себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо».

Nothing is more important than the unity of the Church. It is the central point of the Gospel of Christ, because, just as there is only one gospel, so there is only one Church. This one Church celebrates the Holy Mysteries, especially the Mystery of the Eucharist, but the Church is also created, brought into being, by the Eucharist, since, as the Holy Apostle Paul testifies, sharing in the One Body of Christ draws us into unity, making us the One Body of Christ. Thus, in our Liturgy, the terms “the unity of faith” and “the communion of the Holy Spirit” rest side by side as equivalent expressions of the same reality seen from two different vantage points: “Having asked for unity of faith and the communion of the Holy Spirit, let us commend ourselves and one another and our whole life unto Christ our God.”

Наша партикулярна Церква в єдності Католицької Церкви, Українська Греко-Католицька Церква, має честь і відзнаку, що багато постраждала задля єдності Церкви. Можна згадати багатостраждальних мучеників і сповідників аж від початку: Митрополита Київського Ісидора Монемвасійського, священномученика Йосафата Кунцевича, Пратулинських мучеників, єпископа Миколая Чарнецького, єпископа Василя Величковського, Омеляна Ковча та всіх тих, хто нещадно полювали, бо вважали, що є тільки один Церква, одне Тіло Христове, що існує в багатьох обрядах, але має одну віру. Через багато страждань і скорбот наша Церква завжди залишалася вірною єдності Церкви та слухняною Верховній Владі Церкви.

Our particular Church within the unity of the Catholic Church, the Ukrainian Greek-Catholic Church, has the honor and distinction of having suffered much for the sake of the unity of the Church. We can mention long-suffering martyrs and confessors all the way back from the beginning: the Metropolitan of Kyiv, Isidore of Monemvasia, the Hieromartyr Josaphat Kuntsevych, the Pratulin Martyrs, Bishop Nicholas Charnetskyj, Bishop Vasyl Velychkovskyj, Omelian Kovch and all those who were mercilessly hunted down, because they believed that there is only one Church, one Body of Christ, existing in many rites, but having one Faith. Through much suffering and tribulation, our Church has always been faithful to the unity of the Church and obedient to the Church’s Supreme Authority.

Отже, що ж такого важливого в єдності? Це основний, видимий вияв милосердя, непохитної любові, яку Бог має до нас. Як каже нам св. Іван Богослов: «Погляньте, яку любов дав нам Отець, щоб ми дітьми Божими називалися, і ми такими є». Якщо ми справді діти Божі, і ми віримо, що ми всі є дітьми Божими, це означає, що ми всі є братами і сестрами в Єдинородному Сині. Ми повинні жити згідно з цим переконанням, щоб зробити любов Божу присутньою у світі навколо нас. Зробити непохитну Божу любов присутньою в наших щоденних обставинах означає мати постійну й непохитну відданість тому, що є добрим, правдивим і прекрасним. Ці речі завжди повинні бути разом як одне ціле. Ми не можемо шукати добра, яке не є істинним, і ми ніколи не можемо пропагувати істину, яка не є доброю і прекрасною. Наш Христос, наш Ісус є Добрим, Істинним і Прекрасним. Наші вчинки та слова мають виявляти Його. Це є єдність у собі, єдність, яка залучає до неї інших, тому що Господь Ісус завжди привабливий; Він завжди притягує нас до Себе.

So, what is so important about unity? It is the primary, visible manifestation of charity, the steadfast love that God has for us. As St. John the Theologian tells us: “See what love the Father has given us that we should be called children of God, and so we are.” If we are truly children of God, and we believe that we all are children of God, that means that we are all brothers and sisters in the Only-Begotten Son. We have to live according to that conviction, in order to make the love of God present in the world around us. Making God’s steadfast love present in our daily circumstances means having a constant and unswerving commitment to what is good, true and beautiful. These things must always hang together as one. We cannot seek any good that is not true, nor can we ever promote a truth that is not good and beautiful. Our Christ, our Jesus, is the Good, the True and the Beautiful. Our actions and our words must make Him known. This is having unity in ourselves, a unity that brings others into it, because the Lord Jesus is always attractive; He always draws us to Himself.  

The Fruit: The Mystical Name of the Messiah

 

Today, the reading from the handbook dealt with the theme of the Vexillum, the standard of the Legion of Mary and its specific design. This reading highlights the close relationship between the Most Holy Mother of God and the Third Person of the Holy Trinity, the Holy Spirit, Who overshadows (that is, indwells) the Mother of God, just as God filled the Jerusalem Temple under the Old Law. The Scriptures and the Tradition of the Church are unanimous in reassuring us that divine indwelling is not for Our Lady alone, but it is for all of us in due proportion. It goes without saying that none can filled as perfectly with God as the very Temple of God, the Mother, from whom He was born in Bethlehem, but each of us is to strive with all our might for a more and more perfect union with our God. We are to labor with resolution to become those “logs in the fire,” which several of the Fathers of the Church have used as illustrations of union.

In the Second Hymn on the Nativity, Our Father Among the Saints Ephrem the Syrian gives us another illustration of this reality that is so central to our faith. In this hymn, as in so many others, Ephrem gives to the Messiah a mystical name that is based on a wealth of Scriptural references. This is one instance in which we can fully appreciate the saint’s theology, as well as the theology of the entire Syriac Church, which his life and writings were so critical in forming. Whereas, the Greek Church would come to create a theology based on philosophical reasoning and logical debate, the Syriac Fathers, and most especially Ephrem, fathered a Church that sees poetry as the basis of reality. Since God is a poet and His creation is the most sublime poetry, knowledge of His Creation and Self-Revelation can only be expressed in poetry. For this reason, returning to our subject, the Messiah has a mystical name. He is called Fruit. This name is based on several passages from the Old Testament. For example, the Prophet Isaiah tells King Hezekiah: “Here is a sign of what will happen. This year and the next you will have only wild grain to eat, but the following year you will be able to plant grain and harvest it, and plant vines and grapes. Those in Judah who survive will flourish like plants that send roots deep into the ground and produce Fruit.” And Psalm 79:15: “O God, come and save this grapevine that you planted, this vine you made grow so strong!” As well as the prophecy in Ezekiel 47:12: On each bank of the stream all kinds of trees will grow to provide food. Their leaves will never wither, and they will never stop bearing fruit. They will have fresh fruit ever month, because they are watered by the stream that flows from the Sanctuary.” Thus, in the Second Hymn on the Nativity, Ephrem uses this mystical name of the Messiah. He says, “Blessed be the Fruit that lowered Himself to our famished state!”

So, why is “Fruit” Ephrem’s mystical name for the Messiah? Well, we observe that many, many times in the Gospels the Lord refers to righteous people as good trees that produce good fruit. In making these many statements, the Lord Jesus is hearkening back to what He revealed to King David in Psalm, namely that righteous people “shall be like trees that grow beside a stream that bear fruit at the right time, and whose leaves do not dry up, but in everything they prosper.” Ephrem goes a step further in his interpretation of these passages. When good people are spoken of as trees yielding fruit, it is in so far as the Holy Spirit is dwelling within them, conforming them to Christ and thus Christ, the Fruit, is seen in their deeds.

Ephrem even goes further in explicating this theme. Towards the end of the hymn he adds, “Glory to Him, Who never felt the need of our praising Him, yet felt the need to be kind to us and thirsted to love us. Thus, He asks us to give to Him, but He longs to give to us. His Fruit was mingled with us men, that in Him we might come nigh to Him, Who condescended to us. By the Fruit of His stem He grafted us into His Tree. Let us praise Him that prevailed and gave us life by His stripes! Praise we Him that took away the curse by His thorns! Praise we Him that put death to death by His dying!”

This Fruit, the Christ, the Messiah, has grafted us into His Tree, that is, into the Holy and Life-Giving Cross. This is the way that divine indwelling and union with God happens. The Spirit that proceeds from the Father and the Son comes to dwell within us and begins the process of conforming us to Christ. If we cooperate with the Spirit’s work, eventually the Fruit, the is, Christ Himself, will appear “on our outside,” in our deeds, witnessing to our having been grafted in. The Most Holy Mother of God shows us the perfection of this whole process, but it is for all of us to share in the proportion that God wills and that we are willing.

Алегорія нашого життя в цьому світі An Allegory of Our Life In This World

 

З того часу, як у четвер розпочалося передсвяття Богоявлення, Церква своєю Літургією говорить нам залишити Вифлеєм і перебратися до Йордану, бо там ми побачимо ще більше Божих чудес. Насправді, виражаючи ту саму реальність, Церква також закликала галілейські регіони, Завулона та Нефталима, закликаючи їх підготуватися, щоб прийняти «велике світло», яке було обіцяне їм пророком Ісаєю. Коли Церква кличе до цих географічних місць, ми повинні пам’ятати, що вона справді кличе до нас, так само, як вона це робить у своїх закликах перенести наші розуми та серця з Вифлеєму на Йордан. Церква своєю Святою Літургією нагадує нам, що ми маємо Бога, Який єдиний творить чудеса. Його знамен і чудес занадто багато, щоб навіть порахувати. Церква закликає нас бути свідками дивовижних речей, зроблених заради нас.

Ever since the prefeast of the Theophany started on Thursday, the Church has been telling us through her Liturgy to leave Bethlehem behind and move to the Jordan, because there we will see even more of God’s wonders. In fact, expressing the same reality, the Church has cried out too to the Galilean regions, Zebulon and Naphtali calling on them to prepare to receive “the Great Light” that was promised to them by the Prophet Isaiah. When the Church is calling out to these geographical places, we should bear in mind that she is really calling out to us, just as she does with her exhortations to move our minds and hearts from Bethlehem to the Jordan. The Church, through her sacred Liturgy, is reminding us that we have a God, Who alone works wonders. His signs and miracles are too many to even count. The Church is calling us to be witnesses of the amazing things done on our behalf.

Отже, що втілений Бог робить на Йордані, чого Церква так палко хоче, щоб ми були свідками? Він змінює природу створеної субстанції. Він відновлює створені речі (через створіння води), щоб вони знову могли бути засобом спілкування з Ним. У далекому минулому, до гріхопадіння наших предків, усе створене було засобом спілкування з Богом. Через наше гріхопадіння створені речі найчастіше віддаляють нас від Бога, а не наближають до Нього, тому що ми зловживаємо ними, роблячи їх самоціллю. Таким чином, вони відволікають нас на нашій подорожі до Бога.

Існує відома алегорія, дитяча народна історія з Греції, яка розповідає про п’ятьох маленьких хлопчиків, які разом гралися в саду, коли до них прийшов Дитятко Ісус під виглядом посланця «Великого Царя». Посланник дав їм човни і наказав плисти прямо через Океан до Землі Великого Короля, де вони отримають щедру винагороду, яка перевищує їхню уяву. Вони повинні були слідувати ка́ртам і схемам, які надав сам Посланник. Посл́анник попер́едив їх, однак, не зупинятися на жодному з острові́в (Острови́ Слави, Задоволень і Багатства), тому що ці місця містили незліченні небезпеки. Далі Посланник закликав їх взяти з собою в човен ще когось, когось нещасного (прокаженого, сліпого, кульгавого хлопчика тощо). Отримавши великий заклик від короля та обіцянку вічних благословень, один із хлопців негайно вирішив знехтувати порадою Посланця. Він стрибнув у човен, нікого не взявши з собою, і ру́шив до островів, тому що, як він міркував, «Я не боягуз. Я не боюся небезпеки. Я спочатку поїду на острови. Я здобуду собі славу, а потім поверну свій човен, щоб поплисти́ в Країну Великого Короля». Той хлопчик через обман Диявола потрапив на О́стрів Слави. Там він помер жалюгідною смертю і ніколи не бачив Землі Великого Короля. Подібна доля була у іншого хлопця. У нього не було нічого, крім гарної погоди для плавання, яка привела його прямо на Острів задоволення. Там у нього періодично виника́ло бажання покинути країну Великого Короля, але завжди виникало щось, що трима́ло його там. Нарешті він раз і назавжди вирішив, що поїде до справжнього місця призначення. Він попрямував до берега моря та човна, який чекав, але дорогою випив стільки вина, що впав на вулиці й помер.

So, what is the incarnate God doing at the Jordan that the Church wants us so ardently to witness? He is changing the nature of created substance. He is restoring created things (through the creature of water) so that they can be a means to communion with Him once again. In the distant past, before the fall of our ancestors into sin, every created thing was a means to communion with God. Because of our fall into sin, created things, more often than not, distance us from God rather than bringing us closer to Him, because we misuse them, making them ends in themselves. Thus, they become distractions to us in our journey towards God.

There is a famous allegory, a children’s folk story from Greece, that tells of five little boys playing together in a garden, when the Child Jesus came to them disguised as a messenger of the “Great King.” The Messenger gave them boats and told them to sail directly over the Ocean to the Land of the Great King, where they would be richly rewarded beyond their imaginations. They were to follow maps and charts, which the Messenger Himself provided. The Messenger warned them, however, not to stop at any of the islands (the Isles of Fame, Pleasure and Riches), because these places contained incalculable perils. The Messenger further exhorted them to take someone else, some unfortunate one, along with them in their boat (a leper, a blind boy, a lame boy, etc.). Having received their great summons from the King and the promise of everlasting blessings, immediately, one of the boys decided to disregard the advice of the Messenger. He jumped into the boat without taking anyone with him and set off towards the islands, because, he reasoned, “I am no coward. I am not afraid of perils. I will go first to the islands. I will win glory for myself, and then I will turn my boat to go to the Land of the Great King.” That boy, through the deception of the Devil, landed on the Isle of Fame. He died a miserable death there and never saw the Land of the Great King. Another of the boys had a similar fate. He had nothing but good weather for sailing that took him directly to the Isle of Pleasure. There, off and on, he had the desire to leave and go to the Land of the Great King, but something always came up that kept him there. Finally, he decided once and for all that he would be off for his real destination. He headed off towards the seashore and the waiting boat, but he drank so much wine one the way that he collapsed in the street and died.

Решта троє хлопчиків вико́нували накази Посланця. Двоє з них вирішили залишатися разом під час плавання, неухильно дотримуючись наданих їм карт. Пішли в сусіднє село і знайшли хворих, нещасних хло́пців, щоб їх взяли з собою. Третій хлопець пішов слідом за ними, але він був дуже коливливим, непостійним хлопцем, який безперервно ставив запитання на зразок: «Чи не могли б ми також відвідати деякі острови, щоб просто подивитися, що там?» Зрештою, хлопці вируша́ють у подорож, і на всьому шляху вони стикаються зі страшними стражданнями, страшними шторма́ми на морі, піратами на службі дияволу тощо, але Господь Ісус рятує їх від усього цього у відповідь на їхні молитви . Однак, нарешті, під час найгіршої бурі, з якою хлопці ще стикалися, цей непостійний, коливальний хлопець втрачає надію. Паралізований страхом, він благає Диявола відвести його від шторму на якийсь безпечний острів поблизу. Диявол веде його на острів багатства. Там він знаходить величезні земні багатства, але помирає невтішним, у великій самотності та ро́зпачі й так і не побачить Землі Великого Короля. Двоє інших хлопців продовжують разом зі своїми пасажирами, підбадьорюючи один одного, і, нарешті, вони приходять до гавані короля.

The remaining three boys had been obedient to the commands of the Messenger. Two of them decided to stay together during the voyage, steadfastly sticking to the charts that were provided for them. They went to the nearby village and found sick, unfortunate boys to take with them. The third boy followed along with them, but he was a very vacillating, inconstant fellow, who was continuously raising questions like: “Could we not visit some of the islands as well, just to see what is there?” Ultimately, the boys set out on their voyage, and they encounter terrible sufferings all along the way, frightening storms at sea, pirates in service to the Devil, etc., but the Lord Jesus saves them from all of it in answer to their prayers. Finally, however, in the worst storm that the boys had yet encountered, that inconstant, vacillating boy gives up hope. Paralyzed by fear, he implores the Devil to take him out of the storm to some safe island nearby. The Devil leads him to the Isle of Riches. There, he finds enormous earthly wealth, but he dies disconsolate, in great loneliness and despair and never sees the Land of the Great King. The other two boys press on, along with their passengers, encouraging one another, and they come, finally, to the haven of the King.

Ця алегорія нашого життя в цьому світі настільки відома, що св. Шарбель Маклуф поклав її в основу однієї зі своїх проповідей. Шарбель використовує історію, щоб вказати на нашу дурість. Незважаючи на великі обіцянки, дані нам, ми продаємо свою спадщину за дрібниці, які пропонує цей світ.

This allegory of our life in this world is so well known that it was used by St. Sharbel Maklouf as the basis of one of his homilies. Sharbel uses the story to point out our foolishness. Despite the great promises that have been made to us, we sell our inheritance for trifles that this world offers.

Нехай справді підемо тепер до Йордану і побачимо оновлене Творіння, яке пропонує нам Господь. Подивіться, Він робить воду засобом, за допомогою якої ми можемо прийти до Нього. Ми повинні бути рішучими плисти во́дами цього світу прямо, ніколи не повертаючись ні праворуч, ні ліворуч, ніколи не втрачаючи з поля зору нашої мети — вічного життя в Царстві Божому.

Let us indeed go now to the Jordan and see the renewed Creation that the Lord is offering us. Look, He is making water a means by which we can come to Him. We must be resolute to sail through the waters of this world directly, never turning to the right or to the left, never losing sight of our goal—everlasting life in the Kingdom of God.