ЛЮБОВ БАГАТЬОХ ОХОЛОНЕ: ЛЮБОВ ДО ВОРОГІВ Є НАШИМ ВИЖИВАННЯМ THE LOVE OF MANY WILL GROW COLD: LOVE FOR OUR ENEMIES IS OUR SURVIVAL

Брати й сестри у Христі—

Сьогодні, Євангеліє нам каже, що ми мусимо любити наших ворогів. Але ми повинні пізнати те, що це проти-інтуїтивне для нашого людського сенсу, тому що наша природа є паде́нною і повною пристрастей та моральної сліпоти. Проте, щоб любити ворогів, ми мусимо розуміти раціональну причину цієї любови. Отже, чому ми мусимо любити наших ворогів? Тому що, вони є служителями Божої волі. Це дуже не простий факт для того, щоб розуміти, але ми потребуємо розуміти те і приймати те, щоб мати мир. Божа воля є єдиним притулком миру у нашому людському житті дуже повному страждання і жалю.  Наші вороги є служителями Божої волі, бо ми пізнаємо те, що вони ділять Божу волю у нашому житті.  Ми пізнаємо це, тому що ми маємо всесильного Бога, і ніщ́о не стається без Його до́зволу. Незважаючи на поганий намір наших ворогів, коли вони роблять їхні діла, всесильний Бог має Його намір для цих діл, і Його намір завжди має мотив співчуття.

Today, the Gospel tells us that we must love our enemies. But we should recognize that how counterintuitive this is to our human sense, because our nature is fallen and full of passions and moral blindness. Nevertheless, to love our enemies we must understand the rational reason for this love. Therefore, why do we love our enemies? Because they are the ministers of the will of God. This is a very difficult fact for us to understand, but we need to understand and accept it, in order to have peace. The will of God is the only harbor of peace in our human life, so full of suffering and sorrow.  Our enemies are the ministers of God’s will, because we recognize that they do the will of God in our lives. We recognize this, because we have an almighty God, and nothing happens without His permission. Despite the wicked intention of our enemies, when they perform their deeds, the almighty God has His own intention for those deeds, and His intention is always motivated by compassion.

Ми повинні дивитися на приклад Господа нашого Ісуса Христа. Незважаючи на злі наміри Його ворогів, Він (Бог) перетворив результат цих злих намірів (Його страждання і смерть) до цілої перемоги над смертю і гріхом.  Тим самим способом, всесильний Бог замінює результати злих і жахливих діл наших ворогів за Його співчуттєві й корисні дії, коли ми приймаємо ці діла вірою і покірністю, які приходять від любови. Життя вчоряшнього святого, Святого преподобного нашого отця Харитона, ісповідника є досконалим прикладом цієї правди. Коли розбійники атакували його під час паломництва до Єрусалиму, і він був ув’язненим один рік, приймав його долю як Божу волю, і він ніколи не ненавидів його розбійників—його ворогів. Фактично, коли розбійники були помилково отруєними зміє́ю, Харитон залишався у печері розбійників, щоб поховати померлих і молитися за них. Накінець, Святий Харитон узнав Господній співчуттевий намір його ув’язнення, Бог подав йому монаше життя і, через те, спасіння. Цей святий дуже важливий для візантійського обряду, тому що, Харитон є дідусе́м монастирі́в Святої Землі. Без Харитона, немає Євтимія, і без Євтимія, немає Сави, і без Сави, немає візантійського обряду, бо наше богослужіння приходить від духовних вправ монастиря Святого Сави. Злі люди мають їх наміри, але Бог має Його наміри, і Його намір є наповненим у нас, коли ми приймаємо нашу долю вірою і любов’ю.  Інші люди є інструментами Божої волі у нашому житті, і більше від інструментів, вони є нашими добродійниками.

 We should look upon the example of our Lord Jesus Christ. Despite the evil intentions of His enemies, He (God) changed the result of those evil intentions (His suffering and death) into the complete victory over death and sin. In the same way, almighty God exchanges the results of the evil and cruel deeds of our enemies for His compassionate and beneficial deeds, when we accept these deeds with faith and resignation born of love. The life of yesterday’s saint, our venerable Father Chariton the Confessor is a perfect example of this truth. When robbers attacked him during a pilgrimage to Jerusalem, and he was taken captive for a year, he accepted his fate as the will of God, and he never hated the robbers—his enemies. In fact, when the robbers were accidentally poisoned by a serpent, Chariton stayed in the cave of the robbers to bury the dead and to pray for them.  Finally, St. Chariton discovered the Lord’s compassionate intention for his captivity. God had granted him the monastic life, and, through it, salvation. This saint is very important to the Byzantine Rite, because Chariton was the grandfather of the monasteries of the Holy Land. Without Chariton, there would be no Euthymius, and without Euthymius, there would be no Sava, and without Sava, there would be no Byzantine Rite, because our services come from the spiritual exercises of the monastery of St. Sava. Evil people have their intentions, but God has His own intentions, and His intentions are fulfilled when we accept our fate with faith and love. Other people are instruments of God’s will in our life, and, more than instruments, they are our benefactors.

Тож, чому любов і прощення ворогів настільки важливі до нашого християнського життя? Вони є настільки важливими, тому що оберігають наше зосередження на внутрішнє життя. День у день, ми мусимо пам’ятати те, що наші внутрішні діла є важливішими від того, що стається навколо нас у світі. Наше дійсне багатство є у наших внутрішніх ділах, а не у різних матеріальних речах, які ми часто помилково оцінюємо. Ми повинні згадати це дуже ясно і постійно, тому що день приходить, коли внутрішні діла будуть всім, що залишається для нас. На той день, якщо ми не будемо мати багате внутрішнє життя, ми будемо впадати в гіркість і гнів. Дружина Святого Йова була людиною такого сорту. Коли вона бачила дуже великі страждання Святого Йова, вона пора́дила йому, «Іще тримаєшся твоєї досконалости? Лихосло́ви Бога і умри!»[1] Але, Святий Йов, тому що він мав глибоке внутрішнє життя у молитві й роздумуванні, відповідав їй: «Неначе б говорила яка дурна, отаке́ й ти говориш. Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?»[2] Господь наш Ісус Христос і Його Тіло, Церква, попереджають нас, що майбутнє страждання буде настільки гірше від страждання періоду Ноя, або якого-небудь іншого періоду світу. Ми мусимо бути готовими, щоб терпіти цей період наполегливістю, або, Господь попереджає нас, ми будемо загубленими. Господь каже: «Тоді видадуть вас на муки й уб’ють вас; вас будуть ненавидіти всі народи імени мого ради. Багато тоді спокусяться і видаватимуть один одного й будуть ненавидіти один одного. Чимало лжепророків устане і зведуть багато людей. Через те, що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне. Але хто ви́тримає до останку, той спасеться.»[3]

So, why are love and forgiveness so important to our Christian life? They are so important, because they protect our focus on the interior life. Day by day, we must remember that our interior acts are more important than what happens around us in the world. Our true wealth is in our interior acts, and not in the various material things, which we often mistakenly value. We should remember this very clearly and constantly, because the day is coming, when interior acts will be all that remains for us. On that day, if we do not have a rich interior life, we will fall into bitterness and anger. The wife of St. Job was a person of such a sort. When she saw the very great sufferings of St. Job, she advised him: “Are you still maintaining your innocence? Curse God and die!” But St. Job, because he had a deep interior life in prayer and meditation, replied to her: “You have spoken like one of the foolish women. If we have received good things from the hand of the Lord, shall we not endure evil things?” Our Lord Jesus Christ and His Body, the Church, both warn us that the future sufferings will be much worse than the suffering in the time of Noah or any other period of the world. We must be ready to endure this time with perseverance, or, the Lord warns us, we will be lost. The Lord says: “They shall deliver you up to be afflicted, and shall kill you: and you shall be hated by all nations for My Name’s sake. And then shall many be offended, and shall betray one another, and shall hate one another. And many false prophets shall rise, and shall deceive many. Because iniquity shall abound, the love of many shall grow cold. But he that shall endure unto the end, the same shall be saved.”

Ми мусимо практикувати, щоб приготовлятися до цього часу, жертвою, молитвою, добрими ділами, прощенням і любов’ю до ворогів. Якщо ми не можемо любити наших ворогів тепер, у релативній вигідності, чому ми віримо в те, що ми будемо любити їх під час найбільшого страждання від сотворення світу? Ні, наша любов охолоне, і ми будемо загубленими, тому що тільки хто ви́тримає до останку, той спасеться.

We must practice, in order to prepare for that time, through sacrifice, prayer, good works, forgiveness and love of enemies. If we cannot love our enemies now, in relative comfort, why do we believe that we will love them during the greatest suffering since the creation of the world? No, our love will grow cold, and we will be lost, because only the one who endures to the end will be saved.

---

[1] Йов. 2:9

[2] Йов. 2:10

[3] Мат. 24:9-13

The Holy House of Nazareth: A parable for eye-servants

The reading from the handbook today reminded me of a story. Towards the end of the eleventh century, a Norman nobleman left his homeland in northern England to make his way to the Holy Land to fight in the armies of the First Crusade. This nobleman, Geoffrey de Faverches was killed in battle just days before the Christian armies took the Holy City of Jerusalem in 1099. Less than a fortnight later, his pregnant wife gave birth to his son back on their estate in Northumbria. She named him Geoffrey, the same as his father. She, now a widow, dedicated herself to the upbringing and education of her son, the sole heir of their noble house.

Well, this noble widow, a very devout woman named Richeldis de Faverches, began to have a series of visions of the Most Holy Mother of God. At the culmination of these visions, Richeldis was picked up by angels and transported to Nazareth in Galilee. There, she was shown the Holy House of the Annunciation, which was also the home in which our Lord Jesus Christ grew up. The Mother of God told her to carefully remember the exact appearance of the Holy House and to build a copy of it on her lands in England. The Mother of God told her that that Holy House would be a shrine of pilgrimage and that no one, who came to honor her in her shrine would go away empty handed. The exact location of the Holy House on her property had been revealed by Heaven. Therefore, she hired workmen and bought materials and had them placed at the location. The workmen however rejected the location on the grounds that there was a spring there. The water coming up from the ground would undermine the foundation and cause the walls to collapse. Therefore, the workmen proposed an alternative site some distance away. Reluctantly, Richeldis agreed to the workmen’s assessment. Forthwith, the materials were moved to the new site and work began. At the end of day, the workmen left the site for the night. In the morning, they went to the building site to continue their work, only to find that there was no trace of any of the work that they had done the night before and the materials were gone. After a short search, they found the piles of materials back at the original location. Confused and annoyed, they moved the materials again and began to work, but they had lost so much of the day already that they accomplished very little before sunset. The next day, they came again and found no trace of the materials at the building site. Returning to the original site near the manor house, they found all of them there, just as on the previous day. Even more angry and determined to blame Richeldis herself for frustrating their work, they moved the materials once again to the agreed-upon building site. Sunset came that day amid an atmosphere of enormous tension between Richeldis and the hired workmen. They all left the estate for the night and Richeldis breathed a sigh of temporary relief, but remained apprehensive about what might happen in the morning. Then, in the middle of the night, Richeldis and her son were awakened by the sound of beautiful singing. They went outside the manor house and found that the Holy House had been completed on the original location. Richeldis and her son arrived at the spot just in time to see the last of the shrine’s angelic workmen going up back into Heaven. When the earthly workmen came the next morning, they were stunned to find the House complete, built with a level of workmanship that none of them had ever seen. And, the spring, far from undermining the shrine’s foundation and walls, was skillfully incorporated into the House as a source of miraculous water.

Immediately, after the completion of the Holy House, it became a site of pilgrimage for all of England and eventually the whole of Europe, becoming widely known under the titles of Our Lady of Walsingham and England’s Nazareth. After his mother’s death, when Geoffrey de Faverches was preparing to join the armies of the Second Crusade, following in the footsteps of his father, he left all his property along with the Holy House to the Augustinian Order with the understanding that they would build a monastery there and offer Masses for his soul. In accordance with his premonition, he died without any heirs in the Holy Land a few years later.

The handbook exhorts us to regard the praesidium meeting as the Holy House of Nazareth, having a special reverence for everything associated with it, as being the furniture and implements of the Holy Family themselves. In line with this exhortation, I would like to suggest that we should keep the story of the England’s Holy House in mind as well. The story of the Holy House at Walsingham teaches us the importance of exact conformity to God’s Will. We must often put aside our own thoughts and expectations, even in areas where we may believe that we have some experience and expertise and accept instead what Heaven has decreed. We should expect to be astounded when we see things that we thought were impossible come to pass. According to the ways of human prudence, certain works take years to accomplish, only hard, trudging labor eventually comes to fruition. Nevertheless, Heaven can accomplish the same work overnight and in a way that is perfectly inexplicable to our minds. What the Holy Family was doing in the Holy House of Nazareth was simple, hidden and unassuming, but it was already the first act in the Redemption of the world. In just the same way, our work in the praesidium has to be simple, hidden within the Legion and unassuming. Heaven brings to pass what it wills, while we are instruments of that will.

Бог кличе нас щомиті God is calling us from moment to moment

 

Сьогодні в Євангелії ми чули розповідь про те, як Господь покликав Своїх перших учнів, двох братів Андрія та Симона Петра та синів Зеведеєвих Якова та Івана. З пізніших уривків Євангелія ми знаємо, що, коли Господь Ісус обрав Своїх апостолів, ці учні були виділені першими членами Апостольської колегії та внутрішнього кола привілей́ованих послідовників навколо Господа. Власне, троє членів цієї групи перебувають поруч із Господом у різні вирішальні моменти Його земного життя: Його Преображення та Його муки в Гетсиманському саду, а також воскресіння доньки Яіра.

Today in the Gospel reading we heard the account of Our Lord calling His first disciples, two sets of brothers, Andrew and Simon Peter and the sons of Zebedee, James and John. We know from later passages in the Gospels that, when the Lord Jesus selected His Apostles, these disciples were singled out to be the first members of the Apostolic College and the inner circle of privileged followers around the Lord. In fact, three members of this group are close to the Lord at various crucial moments of his earthly life: His Transfiguration and His agony in the garden of Gethsemane, as well as the resurrection of the daughter of Jairus.

Господь Ісус закликає цих перших зі Своїх вірних учнів, і вони відповідають зі жвавістю та щедрістю. Ця розповідь про покликання учнів дає нам можливість поміркувати над тим, як Бог кличе нас у нашому житті, а також подумати про якість нашої відповіді.

The Lord Jesus summons these first of His faithful disciples and they respond with alacrity and generosity. This account of the vocation of the disciples gives us an opportunity to meditate upon the ways that God is calling us in our lives, and to reflect as well upon the quality of our response.

Перш за все, ми повинні знати, що Бог кличе. Він кличе нас постійно, від моменту до моменту нашого життя, закликаючи залишити темряву гріха та смерті та піти за Ним до нового життя. Кожна мить кожного людського життя містить заклик Бога до спасіння, до вічного життя в Його присутності. Більшість із цих закликів ми навіть не чуємо, тому що ми зайняті турботами цього тимчасового існування. Це реальність, про яку ми чуємо в притчі про бенкет. Готується Божий бенкет, весільний бенкет Його Сина. Він надсилає виклик запрошеним, усьому людському роду, але всі починають виправдовуватися: «Я купив волів», або «Я купив землю», або «Я щойно одружився». Ми занурюємося в суєту, одержимі гнил́ими речами сьогодення, що минає.

First of all, we must be aware that God calls. He calls to us constantly, from moment to moment in our lives, summoning us to leave the darkness of sin and death and follow Him to newness of life. Every moment of every human life contains the summons of God to salvation, to everlasting life in His presence. Most of these summonses we do not so much as hear, because we are preoccupied by the concerns of this temporary existence. This is the reality that we hear about in the Parable of the Banquet. God’s banquet, the wedding feast of His Son, is prepared. He sends a summons to those who are invited, the whole human race, but they all begin to make excuses: “I have bought oxen” or “I have bought land” or “I have just gotten married.” We submerge ourselves in busyness, obsessed with the decaying things of the present, passing age.

Однак, хоча це і правда, це не так, що ми взагалі «присутні» в теперішньому моменті, який дає нам це життя. Якби ми дійсно намагалися усвідомити обставини теперішнього моменту, ми б усвідомили тимчасовість цього світу і те, що його сенс знаходиться поза ним. Повне усвідомлення теперішнього моменту дає нам тугу за Царством Небесним. Ні, радше, нас відволікають не обставини, а турботи. Бог відкриває нам Себе в даний момент, але ми не зустрічаємося з Ним через наші думки. Це наші турботи, які обтяжують нас і не дають нам побачити справжнього значення цього теперішнього, тимчасового віку. Саме в цьому контексті мудра порада святого і духовного письменника ХХ століття Піо з П’єтрельчіни має видатний сенс. Своїм духовним дітям він радив: «Просто моліться і не хвилюйтесь».

Yet, while this is true, it is not the case that we are at all “present” in the present moment that this life gives to us. If we really tried to be aware of the circumstances of the present moment, we would realize the temporary nature of this world and that its meaning is beyond it, outside it. Being fully aware of the present moment gives us a longing for the Heavenly Kingdom. No, rather, we are distracted not by our circumstances but by our cares. God reveals Himself to us in the present moment, but we do not encounter Him, because of our thoughts. It is our cares that weigh us down and keep us from seeing the true meaning of this present, temporary age. It is in this context that the sage advice of the twentieth century saint and spiritual writer Pio of Pietrelcina makes eminent good sense. He used to counsel his spiritual children: “Just pray, and don’t worry.”

Погляньмо на цей світ ясними очима. Ми, люди, у нинішній час подібні до ходячих трупів без Божої благодаті. Ось, всесвіт тління людського життя в цьому світі. Подивіться, як руйнуються всі стосунки в житті, навіть найпростіші. Матер́і вбивають дітей у їхніх утробах. Чоловіки виходять заміж за чоловіќів, а жінки за жінок, і вони називають це добре. Люди, особливо молоді, настільки відчужуються навіть від самих себе, що дівчата прагнуть бути хлопчиками, а хлопчики хочуть бути дівчатками, і вони починають вірити, що зміни, яких вони прагнуть, насправді досяжні. Усе це є демонічна омана, яка походить від забуття Бога. Ми забуваємо про Бога, Який любить нас, хоча Він тут і зараз, закликаючи нас до життя з Ним у Його Царстві.

Let us look around at this world with clear eyes. We human beings in this present age are like walking corpses without the grace of God. Behold, the universe decay of human life in this world. See the way that every relationship in life is breaking down, even the most basic. Mothers murder the children within their wombs. Men marry men and women marry women, and they call it good. Human beings, especially the young, are becoming so alienated even from their very selves that girls long to be boys and boys desire to be girls, and they come to believe that the change they seek is actually achievable. All of these things are demonic delusion that comes from forgetfulness of God. We are forgetful of the God Who loves us, even though He is here, now, summoning us to life with Him in His Kingdom.

А тому, брати і сестри у Христі, повільніше! Робіть те, що ви робите, з усвідомленням присутності Бога. Не губись у своїх думках. Бог Творець – Еммануїл. Він з нами. Він серед нас і всередині нас.

And so, brothers and sisters in Christ, slow down! Do what you’re doing with awareness of the presence of God. Do not get lost in your thoughts. God the Creator is Emmanuel. He is with us. He is amongst us and within us.

Скандал хреста: Життя здобувається прийняттям ганебної смерті The Scandal of the Cross: Life is obtained by embracing shameful death

Однією з головних тем у посланнях святого Павла є «скандал хреста». Скандальний елемент Чесного і Животворящого Хреста – це майже те, що ми вже не можемо почути, тому що ми, як християни, настільки звикли шанувати Хрест Христовий, побожно поклонятися перед ним і бачити його покритим золотом і коштовністю. Тим не менш, ми повинні усвідомити в перші століття Церкви, що Хрест справді був безглуздим і скандальним у світі, до якого прийшов народжуваний християнський рух. Розп'яття було лише для злочинців, і не просто злочинців, а іноземних злочинців. Це було покарання, призначене для рабів та інших нікчемних людей. Перенесення хреста було не благородною справою, а джерелом жалюгідного сорому. Ми згадуємо, наприклад, знамените «графіто Алексамена», яке показує хлопчика в позі поклоніння перед зображенням осл́а, прибитого до хреста. Потім глузливий напис каже: «Алексаменос поклоняється своєму богу». Через такого роду глузування, є дуже, дуже мало зображень Хреста Христового, які збереглися від Ранньої Церкви.

One of the major themes in the letters of Saint Paul is “the scandal of the Cross.” The scandalous element of the Holy and Life-Giving Cross is almost something that we are no longer able to hear, because we, as Christians, are so used to honoring the Cross of Christ, devoutly venerating it and seeing it depicted covered with gold and jewels. Nevertheless, we must realize in the first centuries of the Church that the Cross was indeed nonsensical and scandalous in the world to which the nascent Christian movement came. Crucifixion was only for criminals, and not just criminals, but foreign criminals. It was the punishment reserved for slaves and other people of no account. Suffering the cross was not a noble thing, but a source of abject shame. We think, for example of the famous “Alexamenos graffito,” which shows a boy in a posture of worship before a depiction of an ass nailed to a cross. The derisive inscription then reads, “Alexamenos worships his god.” Because of this kind of mockery, there are very, very few depictions of the Cross of Christ, which survive from the Early Church.

Отже, ми бачимо, що «скандал хреста» стосується не лише смерті. Бог, Який створив небо, землю і все, що на них, не просто увійшов у Своє створіння і пережив смерть заради нас. Він зазнав ганебної смерті, як пророкували про Нього стародавні пророки, які говорили під натхненням Святого Духа. Пророк Ісая, наприклад, бачив ганебну смерть Втіленого Бога більш ніж за сімсот років до народження Христа. Ісая навіть бачив, що Христа вважатимуть злочинцем. Він описує це так, ніби був свідком цього. Він каже: «І вони призначили йому могилу серед нечестивих». Крім того, у Книзі Премудрості Соломона вся змова проти Христа описана за століття до того, як вона сталася. Автор зображує змовників, які говорять один одному: «Він хвалиться, що Він Син Божий. Нехай перевіримо, чи правдиві Його твердження. Віддаймо Його ганебній смерті».

Thus, we see that the “scandal of the Cross” is about more than death. The God, Who created Heaven and earth and everything in them didn’t just enter His creation and endure death for our sake. He endured a shameful death, as was prophesied of Him by the ancient prophets, who spoke under the inspiration of the Holy Spirit. The Prophet Isaiah, for example, saw the shameful death of the Incarnate God more than seven hundred years before the Christ was even born. Isaiah even saw that Christ would be thought of as a criminal. He describes it as if he was a witness to it. He says, “and they assigned to him a grave among the wicked.” Then too, in the Book of the Wisdom of Solomon, the whole conspiracy against Christ is described centuries before it happened. The author depicts the conspirators as saying to one another: “He boasts that He is God’s Son. Let’s see if His claims are true. Let us put Him to a shameful death.”

Тим не менш, незважаючи на ганьбу Хреста і велике клеймо, пов’язане з розп’яттям у перші роки існування Церкви, християнство зрештою перемагає. Тоді що ми бачимо? Ми бачимо, як предмет сорому перетворюється на знаряддя слави. Подібно до того, як ми бачимо це так чітко в історії Церкви, історії спасіння, ми також повинні навчитися, щоб бачити ту саму модель у нашому власному житті. Ми дуже обманюємо себе, якщо віримо, що мученицька боротьба була лише за те, щоб зійти на смерть разом із Христом. Ні, це було більше. Це йшло разом із Христом НА ГАНЕБНУ СМЕРТЬ. Мученикам не пропонували «смерть з гідністю», ніби таке існує. Ні, їм довелося терпіти приниження на знак любові. Те саме стосується і нас. Ми повинні справді йти за Христом. Ми повинні прийняти приниження, смерть собі, тому що це єдиний вияв любові. Є багато маленьких принижень, які пропонує нам життя. Кожного з них можна принести Богові з любов’ю, з щедрим серцем. Цінність таких пропозицій неможливо описати й підрахувати. Адже видимість цього світу не відповідає правді. Те, що здається цінним у цьому світі, є сміттям з точки зору Царства Божого. Коли ми туди приїдемо, ми це побачимо. Найдивовижніші речі вр́азять нас своєю чистою дорогоцінністю, дрібниці, які здавалися абсолютно незначними, поки ми були ще в битві цього життя. Але коли ми прибудемо туди, там буде тільки любляча присутність нашого Христа і те, що ми зробили з любові до Нього.

Nevertheless, despite the shame of the Cross and the great stigma attached to crucifixion in the early years of the Church, Christianity is eventually triumphant. Then, what do we see? We see the object of shame transformed into an instrument of glory. Just as we see this so clearly in the history of the Church, salvation history, so we should also learn to see the same pattern in our own lives too. We greatly deceive ourselves if we believe that the martyrs’ struggle was just about going down to death with Christ. No, it was more. It was going down with Christ TO SHAMEFUL DEATH. The martyrs were not offered “death with dignity” as if such a thing exists. No, they had to endure humiliation as a sign of their love. The same is true of us. We must truly follow Christ. We must embrace humiliation, death to ourselves, because this is the only expression of love. There are many little humiliations that life offers to us. Every one of them can be offered to God in a loving way, with a generous heart. The worth of such offerings is beyond description and calculation. After all, the appearances of this world are not according to truth. What appears valuable in this world is rubbish from the point of view of the Kingdom of God. When we arrive there, we will see that. The most surprising things will astonish us by their sheer preciousness, little things that seemed completely insignificant while we were still in the battle of this life. But when we arrive there, there will only be the loving Presence of our Christ and the things that we have done for love of Him. 

Будьте хитрі, як змії: Христос нам у всьому взірець Be as cunning as serpents: Christ is our model in everything

У центрі сьогоднішнього євангельського читання – образ мідного змія, якого створив пророк Мойсей за вказівкою Божою. Кожен, хто був укушений смертоносними зміями в пустелі, міг вилікуватися, дивлячись на скульптуру змія. Мідний змій з Книги Виходу був встановлений на стовпі, і, таким чином, за словами Господа, він стає типом (прообразом, іншими словами) Розп’ятого Христа.

The gospel reading today centers upon the image of the bronze serpent, which the Prophet Moses made, at the instruction of God. Everyone who had been bitten by the deadly serpents in the desert could be cured by gazing upon the sculpted serpent. The bronze serpent of the Book of Exodus was mounted on a pole, and, thus, according to the Lord’s own words, it becomes a type (a prefiguring, in other words) of the Crucified Christ.

Сьогодні зосередимо нашу увагу на образі змія. Для нас було б неможливо розмірковувати над цим уривком, не думаючи про уривок у Книзі Буття, в якому Злий приймає вигляд змія та обманює прабатьків нашої раси, Адама та Єву, щоб вони не послухалися заповіді Бог. Змій у цьому уривку є обманщиком, і скрізь у Святому Письмі змій відомий своєю хитрістю. Фактично, Сам Господь Ісус закликає Своїх послідовників бути «хитрими, як змії, але невинними, як голуби». Звичайно, ми знаємо, що в усьому Господь Ісус є нашим зразком. Якщо Він говорить нам, що ми маємо бути «хитрими, як змії, але невинними, як голуби», це тому, що Він par excellence «хитрий, як змій, але невинний, як голуб». Контекст, у якому Він наказує нам бути подібними до змій у Матея 10:16, є розповіддю про те, якими будуть майбутні переслідування. Він говорить нам, що ми повинні бути готові до переслідувань. Ми повинні бути хитрими, як змії, у дуже особливий спосіб. Ми повинні бути обережними під час переслідувань, щоб покладатися виключно на Святого Духа, який дасть відповідь на кожну труднощу. Таким чином, згідно з уривком, Євангеліє Христа буде поширене.

Today, let us focus our attention upon the image of the serpent. It would be impossible for us to meditate on this passage without thinking about the passage in the Book of Genesis, in which the Evil One takes the form of a serpent and deceives the progenitors of our race, Adam and Eve, into disobeying the commandment of God. The serpent in that passage is a deceiver, and everywhere throughout the Scriptures, the serpent is known for his cunning. In fact, the Lord Jesus Himself exhorts His followers to be “as cunning as serpents, but as innocent as doves.” Of course, we know that in all things the Lord Jesus is our model. If he tells us that we must be as “cunning as serpents, but as innocent as doves” it is because He is par excellence “as cunning as a serpent, but as innocent as a dove.” The context in which He commands us to be like serpents in Matthew 10:16 is the narration of what future persecutions will be like. He is telling us that we must be ready for persecution. We must be as cunning as serpents in a very particular way. We must be cautious under persecution, so that we rely solely on the Holy Spirit to provide our answer to every difficulty. In this way, according to the passage, the Gospel of Christ will be furthered.

На початку обман хитрого змія (Злого) був загибеллю нашого роду. Але чому Господь вибрав собі за образ лукавого змія? Це поезія Справедливості Всеблагого Бога. Втілення Бога-Слова призначене для того, щоб дати Злому та його силам відчути смак власних ліків на славу Божу. Втілення — це зі самого початку смілива рятувальна місія. Бог Слово сходить у Своє власне творіння і приймає людську природу. Коли Його пекельні вороги дивляться на Нього, вони бачать лише людину, бо Його людська природа служить прикриттям Його Божественної природи та Його справжніх намірів. Коли Його вороги хваляться: «Ми знаємо, хто Ти, Святий Божий», або коли вони вигукують: «Ти — Син Божий», вони абсолютно не розуміють справжнього значення цих виразів. Вони вважають, що Ісус є «Святим Бога» подібно до того, як пророк Мойсей був «Святим Бога», і вони вважають, що Ісус є «Сином Божим» у тому ж сенсі, що й пророк Давид «син Божий». Вони не знають вирішальної реальності. Від них приховано, що цей чоловік Ісус є Сам Бог. Насправді їхнє невігластво настільки глибоке, що вони грають на руку Йому, виконуючи Його план. Вони змовляються та планують знищити Його, не розуміючи, що знищення, яке вони планують для Нього, є Його перемогою та прославленням. Як каже про Нього святий Павло: «Він був убитий, що стосується плотського існування, але Йому було дано життя в царстві Духа». Все це наперед бачив цар-пророк Давид і написав про це в псалмах. Там він говорить про перемогу Господа у Його воскресінні з мертвих: «Тоді Господь прокинувся, немов від сну, як воїн, переможений вином. Він уразив Своїх ворогів ззаду і наклав на них вічну ганьбу». Страждання і смерть Господа були ефективною хитрістю. Подібно до тварини, що підстерігає, Він у відповідний час вискочив зі Свого сховку і завдав смертельного удару ворогам людства.

In the beginning, the deception of a cunning serpent (the Evil One) was the undoing of our race. But why would the Lord choose a cunning serpent as an image of Himself? It is the poetry of the Justice of the All-Good God. The Incarnation of God the Word is designed to give the Evil One and his forces a taste of their own medicine to the glory of God. The Incarnation is, from the beginning, a daring rescue mission. God the Word descends into His own creation and takes on human nature. When His infernal enemies look at Him, they see only a human being, for His human nature serves as a disguise of His Divine Nature and of His true intentions. When His enemies boast, “We know who you are, the Holy One of God,” or when they cry out, “You are the Son of God,” they have absolutely no idea about the true meaning of these expressions. They think that Jesus is “the Holy One of God” in an analogous way to the Prophet Moses being “the holy one of God,” and they think that Jesus is the “Son of God” in the same sense that the Prophet David was “the son of God.” They are ignorant of the crucial reality. It is hidden from them that this man Jesus is God Himself. In fact, so deep is their ignorance that they play into His hands, fulfilling His plan. They conspire and scheme to destroy Him, not realizing that the destruction that they plan for Him is His victory and glorification. As Saint Paul says of Him, “He was put to death as far as fleshly existence goes, but He was given life in the realm of the Spirit.” King David the Prophet saw all this beforehand and wrote about it in the Psalms. There he says concerning the Lord’s victory in His resurrection from the dead: “Then the Lord awoke as if from sleep, like a warrior overcome with wine. He struck His foes from behind and put them to everlasting shame.”  The Lord’s suffering and death was an effective ruse. Like an animal lying in wait, at the appropriate time, He sprang from His hiding place and dealt the death blow to the enemies of mankind.

Брати і сестри у Христі, ми повинні повірити в хитрості і віддати свою цілковиту вірність і любов до Бога хитрості. Він здійснив наше спасіння за допомогою рятівної місії, приголомшливого повороту, який зараз стоїть у центрі історії людства. Він залишається Богом переворотів. Очима віри ми повинні навчитися, що все не так, як виглядає. Наші приниження, наші страждання, наші хвороби, усі наші болі насправді для нашого блага. Наші духовні вороги думають, що нищать нас ними; справді, вони одягають нас у славу.

Brothers and sisters in Christ, we must put our faith in the ruse and give our total allegiance and love to the God of the ruse. He has wrought our salvation by means the rescue mission, the astounding reversal that stands now at the center of human history. He remains a God of reversals. With the eyes of faith we must learn to see that things are not as they appear. Our humiliations, our sufferings, our diseases, all our pains are actually for our good. Our spiritual enemies think they are destroying us by means of them; in truth, they are clothing us in glory.