Коли ми зосереджуємось на духовних речах, матеріяльні речі здаються менш і менш дійсними When we focus on Spiritual Things, Material Things seem less and less real

Грецький переклад Господніх старо-сирійських слів
The Greek translation of the Lord’s Syriac words

Брати й сестри у Христі—

Коли Євангеліє Від Святого Матея було перекладено на грецьку мову, перекладач прочитав старо-сирійське слово «гаммал», замість правильнoго «гамла». Отже, оригінальне значення цього уривку було, «Легше мотузці пройти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в Боже Царство.» Ми можемо бачити, що це значення ліпше зберігає метафору, бо нитка пройде через вушко в голці, і мотузка є аналогічним до нитки, але верблюд немає нічого спільного з вушком в голці.  Проте, обидва значення є рівно неможливими, бо незважаючи на дуже велику різницю між мотузкою і верблюдом, вони не пройдуть через природну силу.

When the Gospel of St. Matthew was translated into the Greek language, the translator read the Syriac word “gammal,” instead of the correct word “gamla.” Thus, the original meaning of this passage was, “It is easier for a rope to pass through the eye of a needle, than for a rich man to enter the Kingdom of God.” We can see that this meaning better preserves the metaphor, since a thread passes through the eye of a needle, and a rope is analogous to a thread, but a camel has nothing in common with the eye of a needle. Nevertheless, both meanings are equally impossible, since, despite the very great difference between a rope and a camel, they both will not pass through by any natural force.

Спасіння багатих майже неможливе
The salvation of the rich is nearly impossible

Отже, Господь промовляє, що спасіння багатих майже неможливе. Але, чому Він дає це дуже урочисте попередження? Бо Він знає, що багаті є прихильними до всіх сортів матеріяльних речей, які відвертають їх увагу від Бога та їхньої вічної долі.  Прихильність до матеріяльних речей і світової сили створює залежність від них, і знищує внутрішнє життя, яке нам потрібне, щоб мати спілкування з Богом у цьому житті, яке приготовляє нас до майбутнього життя у Божому Царстві. 

У духовному житті, прихильність до матеріяльних речей є повільно ви́міняною любови до Бога через молитву і роздумування над Святим Письмом.  Коли ми зосереджуємось на духовних речах, матеріяльні речі здаються менш і менш дійсними заради їхніх випадкових і завжди змінених природ. Так, як Господь Ісус каже, людина, яка має довір’я до матеріяльних речей є людиною, яка будує її хату на піску́.  Бо пісок постійно змінюється так, як всі випадки нашого життя у цьому світі.  Подібно, коли ми вибираємо, щоб мати прихильність до матеріяльних речей, духовні речі здаються менш і менш дійсними, аж до поки цей світ стає тільки реальністю.

Therefore, the Lord proclaims that the salvation of the rich is nearly impossible. But why does He give this very solemn warning? He knows that the rich are attached to all sorts of material things, which take their attention away from God and their eternal destiny.  Attachment to material things and worldly power creates dependence on these things, and destroys the interior life, which we need in order to have communion with God in this life, which prepares us for the future life in God’s Kingdom.

In the spiritual life, attachment to material things is slowly exchanged for the love of God through prayer and meditation on Holy Scripture. When we focus on spiritual things, material things seem less and less real on account of their contingent and ever-changing natures.  Just as the Lord Jesus says, the person, who has confidence in material things is like a person, who builds his house on sand, since sand is constantly changing, just like the circumstances of our life in this world.  Similarly, when we choose to become attached to material things, spiritual things seem less and less real, until this world becomes the only reality.

«Це ОК, ми не є багатими.»
”That’s OK, we’re not rich.”

Але часто, ми не думаємо, що ми є багатими, і тому, ми не віримо, що маємо цю проблему.  Проте, багатство є відносним концептом. Наприклад, кожна людина, яка мешкає у цій країні, є між найбагатшими людьми у всьому світі. Ми повинні пізнавати цей факт, і розуміти про духовні турботи і спокуси, які наше багатство дає нам.  Цим розумінням, ми також повинні прагнути до простоти, яку навіть найблагородніші наші предки приймали тому що, вони розуміли, що чеснота і показний прояв багатства були несумісними.  Тимчасовий Папа Римський є дуже великим прикладом цього духа. Коли він стався Папою, він відмовився мешкати у Апостольському Палаці тому що, йому не подобався показний вигляд палацу.  Замість цього, він вирішив мешкати у простому гуртожитку Будинку Святої Марти. 

But often we do not think that we are rich, and therefore, we do not believe that we have this problem. However, wealth is a relative concept. For example, each person, who lives in this country is among the richest people in the whole world. We ought to recognize this fact, and understand the spiritual difficulties and temptations, which our wealth brings to us.  By understanding this, we should also strive for the simplicity, which even the most noble of our ancestors accepted, because they understood that virtue and the ostentatious show of wealth were not compatible.  The current Pope of Rome is a very good example of this spirit.  When he became Pope, he refused to dwell in the Apostolic Palace, because he did not like the ostentation of the palace. Rather, he decided to dwell in the simple dormitory of the Domus Sanctae Martae.

Інша ідея про багатство
A different idea of wealth

Нам треба постійно змінювати нашу орієнтованість до речей цього світу. Дійсне багатство є небесним багатством. Іншими словами, знання про духовні речі є джерелом нашого дійсного багатства.  Ніщо не може знищити це багатство, що не є складеним, але тотально ціле і єдине.

We need to continuously change our orientation towards the things of this world. True wealth is wealth in Heaven. In other words, knowledge concerning spiritual things is the source of our true wealth. Nothing can destroy this wealth, since it is not made of many parts, but is completely whole and single.

Зобов’язання прощення: заради Бога, заради себе, заради інших The Obligation of Forgiveness: For God, For Ourselves, For Others

Сьогоднішнє євангельське читання, притча про немилосердного слугу, стосується ширшої теми прощення. У християнському житті прощення має велике значення, оскільки воно так сильно виявляється в житті Господа Ісуса. Таким чином, це стає одним із основних способів, якими ми пристосовуємося до Нього в наших думках, словах і діях. Насправді можна навіть стверджувати, що прощення є виключно християнською темою. В історії людства немає жодної іншої релігійної системи, яка містила б заповідь любити ворогів, що лежить в основі обов’язку прощати.

Today's Gospel reading, the Parable of the Unmerciful Servant, is concerned with the broader theme of forgiveness. In the Christian life, forgiveness is of great importance, because it is displayed so powerfully in the life of the Lord Jesus. So, it becomes one of the primary ways that we are conformed to him in our thoughts, words and actions. In fact, it might even be claimed that forgiveness is a uniquely Christian theme. There is no other religious system in human history that contains the commandment to love enemies, which is at the heart of the obligation to forgive.

Прощення є для нас обов’язком на трьох рівнях: заради Бога, заради себе та заради іншого. Перш за все, прощення – це обов’язок заради Бога. Саме святий апостол Павло нагадує нам, що ми не маємо права затаювати обра́зу на інших людей, тому що інші люди є слугами Бога, а не нашими слугами. Святий апостол ставить риторичне запитання: «Хто я такий, щоб судити чужого слугу?». Обра́за неприпустима, оскільки вона припускає такий вид судження як необхідний інгредієнт.

Forgiveness is an obligation for us on three levels: for the sake of God, for our own sake and for the sake of the other. First of all, forgiveness is an obligation for the sake of God. It is the Holy Apostle Paul that reminds us that we have no right to harbor resentment against other human beings, because other human beings are servants of God, not our servants. The Holy Apostle poses the rhetorical question, "who am I to judge another's servant?" Resentment is disallowed because it assumes this kind of judgment as a necessary ingredient.

По-друге, ми зобов’язані прощати заради себе. Бог хоче, щоб ми прощали іншим, тому що Він знає, що без цього нам неможливо зберегти нашу свободу. Бог створив людину вільною, тому що свобода є невід’ємною частиною о́бразу Божого. Від самих ранніх днів Церкви було відомим, що християнство врешті-решт знищить рабство, тому що внутрішня логіка Євангелія Христа була несумісною з таким інститутом. До кінця Високого Середньовіччя рабство перестало існувати в усіх християнських країнах. Воно би взагалі припинилося, якби піднесення ісламу не відновило його. Ні, просто немає сенсу, щоб будь-хто міг володіти образом Бога, тому що Бог живе в радикальній свободі, пов’язаний лише Своєю власною добротою та досконалістю, яких Він, звичайно, не порушить.

Secondly, we have an obligation to forgive for our own sake. God wants us to forgive others, because He knows that without doing so it is impossible for us to preserve our freedom. God created the human being to be free, because freedom is an essential part of being God's image. From the very early days of the Church, it was a foregone conclusion that Christianity was eventually going to destroy slavery, because the inner logic of the Gospel of Christ was inconsistent with such an institution. By the end of the High Middle Ages, slavery had ceased to exist in all Christian lands. It would have ceased altogether if the rise of Islam had not reintroduced it. No, it simply does not make sense that anyone can own the image of God, because God lives in radical freedom, bound only by His own goodness and perfection, which He will not, of course, transgress.

Коли ми зв’язані гнівом і образою, ми невільні. Є місця, куди ми не можемо піти. Є люди, з якими ми не можемо спілкуватися. Існують навіть блага, про які ми не можемо роздумувати, тому що це підтвердило б існування наших ворогів. Заради нашої свободи ми повинні вирішити повернутися до любові доброзичливості і бажати добра тим, з ким ми ворогували.

When we are bound by anger and resentment, we are not free. There are places we cannot go. There are persons with whom we cannot converse. There are even goods, upon which we cannot meditate, because to do so would validate the existence of our enemies. For the sake of our freedom, we have to decide to return to the love of benevolence and begin wishing the good for those with whom we have been at enmity.

Нарешті, прощення також необхідне заради іншого. Цю частину наших зобов’язань слід виконувати в останню чергу, тому що образа позбавляє нас будь-якого бажання принести користь тому, хто нас образив або поранив. Таким чином, ми маємо передусім розглянути наш обов’язок перед нашим Творцем, оскільки Він також є Творцем наших ворогів, і наш обов’язок перед собою усунути обмеження нашої свободи, які накладає на нас образа. Але, нарешті, ми можемо розглянути користь, яку дає прощення тому, з ким ми ворогували через образу чи травму. З цією метою ми замислюємося над тим, що заповідь Христа: «Так, як хочеш, щоб чинили з тобою, роби іншим» і «Люби свого ближнього, як самого себе». Іншими словами, те, що необхідно для зцілення наших власних пристрастей, є саме тим, що необхідно для зцілення пристрастей інших. Єдине, що може нас зцілити, це любов доброзичливості, любов, яка прагне нашого остаточного блага.

Lastly, forgiveness is also necessary for the sake of the other. This part of our obligation has to be dealt with last, because resentment removes any desire for us to benefit one who has insulted or injured us. Thus, we have to consider our obligation towards our Creator first, since He is the Creator of our enemies as well, and our obligation towards ourselves to remove the constraints on our freedom that resentment places on us. But then, lastly, we are able to consider the benefit, which forgiveness affords the one with whom we have been at enmity, because of insult or injury. For this purpose, we reflect on the fact that the commandment of Christ is "do unto others as you would have them do unto you," and, "you shall love your neighbor as yourself." In other words, what is necessary for the healing of our own passions is exactly what is necessary for the healing of the passions of others. The only thing that can heal us is the love of benevolence, the love that desires our ultimate good.

Повернутися до любові доброзичливості зовсім не так складно, як можна було б припустити. Навпаки, любов доброзичливості найбільше відповідає нашій природі. Для нас природно бажати власного добра та добра інших навколо нас. Отже, повернення до любові доброзичливості після того, як у наших серцях виникла образа через травму чи образу, означає просто відновлення природного порядку. Для цього нам потрібно лише прийняти рішення, а потім відкинути будь-які думки та бажання, які не узгоджуються з цим рішенням.

Returning to the love of benevolence is not anywhere near as difficult as might be supposed. On the contrary, the love of benevolence is what is most consistent with our nature. It is natural for us to desire our own good and the good of others around us. Thus, returning to the love of benevolence after resentment has arisen in our hearts on account of injury or insult is simply to restore the natural order. In order to do this, it is only necessary for us to make a decision and then to reject any thoughts and desires that do not accord with that decision.

Іноді ми ставимо умови щодо любові. Такого бути не повинно. Іноді ми думаємо, що наші вороги продовжують ранити та ображати нас. Нехай вони перестануть нас ранити і ображати, і тоді ми їх пробачимо. Тоді ми будемо любити їх любов'ю доброзичливості. До того часу ми можемо ненавидіти їх. Це неправильно. Прощення, повернення до любові доброзичливості завжди повинно бути наслідком образи чи травми. Любов не суперечить самозахисту. Ми можемо сильно боротися проти марення, божевільної людини, захищаючи власне життя та життя людей навколо нас, не маючи в серці злоби до нього. Навпаки, ми можемо лише жаліти таку людину і все одно здолати й підкорити її для загального блага. Так само наші вороги діють проти нас тільки через обмани демонів. Сам Господь Ісус говорить нам, що цар тих бісів був «вбивця від початку, брехун і батько брехні».

Sometimes we put conditions on love. This should not be. Sometimes we reason that our enemies continue to injure and insult us. Let them cease to injure and insult us, and then we will forgive them. Then, we will love them with the love of benevolence. Until then, we feel free to hate them. This is wrong. Forgiveness, the return to the love of benevolence, should always be consequent on the offense or injury. Love is not inconsistent with self-defense. We can struggle mightily against a delirious, crazy person, defending our own lives and those around us, while having no rancor in our hearts against him. On the contrary, we can have nothing but pity for such a person and still overpower and subdue him for the common good. In the same way, our enemies only work against us because of the deceptions of the demons. The Lord Jesus Himself tells us that the king of those demons was "a murderer from the beginning, a liar and the father of lies."

 

The Meaning of the Church Building (An Allocution to the Legion of Mary)

Since we are going to explore in the coming weeks the meaning of the Mass, it seems a unique opportunity to put together at least in a cursory way a truly Catholic commentary on the Mass, an approach to the Church's Eucharistic Liturgy that takes into account insights from all the various liturgical Traditions that make up the Catholic Church.

I would like to begin today with what I believe is the necessary introduction to such a commentary, the consideration of the church building, the temple, in which the Liturgy is celebrated. What is the significance of the Christian temple and its furnishings? Saint Maximus the Confessor helps us answer this question. He gives us the following propositions that, when properly understood, explain how the church building is the fitting setting for the worship of the True God: First of all, the cosmos is a temple; then, the temple is a cosmos. Second, the human being is a cosmos, and the cosmos is a human being. Third, the human being is a temple, and the temple is a human being. These three sets of propositions begin to reveal the importance of what we are doing in the Liturgy. 

In the first place let's consider the first set: the cosmos is a temple and the temple is a cosmos. These truths are very clearly revealed to us in Scriptures. There, we find that the Lord's sanctuary was intended to be a representational model of the visible and invisible creation. The Book of Psalms says of God, "He built His shrine like the heavens and like the earth that stands firm forever. In the whole of the cosmos, everything that exists has one single orientation towards its end, that is God. Everything is moving towards its fulfillment in God. In the same way, the temple has the same orientation. Out in our various occupations and enterprises in this world, we move in every direction, often with competing interests and desires. In the church building, on the other hand, everyone is oriented towards and finds his or her purpose in God. The world may be full of confusion, but the temple draws us into unity.

Further, the cosmos is divided into the physical and the spiritual world. In the same way, the church building is divided into a nave and sanctuary. Usually the sanctuary, the area immediately around the altar, is raised at least one step above the nave, showing that the spiritual world is prior to and greather than the physical world. Nevertheless, there is a connection between these two worlds. That connection is the human being. Because the human being is composite, a physical and a spiritual being at the same time, there is continuous communication between these two worlds. The human being is designed as the priest: to enter the spiritual world, offering the physical world to God, and then return to the physical world, bearing the graces and blessings that come from God.

Second, we must keep in mind that the human being is a cosmos; he is the microcosm: composed of physical and spiritual realities. At the same time, in a metaphorical sense, the cosmos is also a human being. It is made of the aforementioned physical and spiritual realities elements. In this arrangement, the spiritual has a headship over the physical. The entire cosmos is head and body, just as the human being is head and body.

The third set of propositions is especially important to our understanding: the temple is a man and man is a temple. Just as the temple consists of a sanctuary and a nave, so to does the human being consist of a head and a body, a soul and a body. It is not the desires of the body that are to direct the whole man, but the whole human being is under the headship of the soul. The sanctuary represents this soul. In the center of the sanctuary is the altar. The altar represents the mind. It is covered by various clean and radiant cloths and surmounted by the cross of Christ. In the same way, our mind must be protected (clothed) by the various virtues. It must be occupied with the suffering and death of Christ. Nothing unclean must be allowed to touch the altar, but the incense of prayer must be offered there. 

ЦЕ МІЙ СИН УЛЮБЛЕНИЙ. СЛУХАЙТЕ ЙОГО: Читання Святого Письма з морального сенсу THIS IS MY BELOVED SON. LISTEN TO HIM: Reading the Scriptures according to the moral sense

Таїнство Переображення є сильною ілюстрацією відновлення нашої природи, тому що людська природа, яка бере участь у Божественному Житті, немає ніякої темряви у ній. Оповідання переображенського таїнства нам показує те, що ми мусимо діяти, щоб стати співучасниками у цьому житті.

The Mystery of the Transfiguration is a powerful illustration of the restoration of our nature, because human nature, which participates in the Divine Life, does not have any darkness in it. The story of the transfiguration mystery shows us what we must do to become participants in this life.

Перше, ми мусимо підніматися на гору. Гора, гірське місце, є символом присутности Бога. Ми мусимо піднімати наші уми над турботами, спокусами і задоволеннями  цього світу. І ми мусимо тримати небесні і вічні речі, бо тільки ці речі нам подають правдиве утішання на шляху цього сучасного життя. Отже, ми піднімаємо наші серця до того, яке є вічним, Царством Божим, ціле і святе у його чеснотах, навіть як цей світ є нечистим і порожнім. Дуже великий контраст між горою і полем під нею. Ось, контраст між повнотою і порожністю. Отож, ми присвячуємо наші розуми для роздумування Божих речей, і Христос нам показує те, коли Він піднімається на гору, щоб молитися. Він несе зі собою тільки ці речі, тільки ці спорідненості, які будуть корисними для Його спілкування з Отцем. Тим самим способом, це наш перший урок: Ми мусимо тримати тільки ці речі у нашому житті, які нам допомагають, щоб мати нашу увагу і пріоритет на нашій вічній долі.

First, we must ascend onto the mountain. The mountain, the high place, is a symbol of the presence of God. We must lift our minds above the troubles, temptations, pleasures of this world. We must hold onto heavenly and eternal things, since only these things give us true consolation on the path of this current life. Therefore, we raise our hearts to that which is eternal, the Kingdom of God, whole and holy in its virtues, even as this world is defiled and empty. There is a very great contrast between the mountain and the field below it. Behold, the contrast between fulness and emptiness. Thus, we consecrate our minds to the contemplation of the things of God, and Christ shows us this, when He ascends the mountain to pray. He takes with Him only those things, only those relationships, which will be useful to His communion with the Father. In like manner, this is our first lesson: We must hold onto only those things in our life, which help us to hold our attention and priority on our eternal destiny.

Господь і Бог наш Ісус Христос йде на гору з Петром і синами Заведея, Яковом та Йоаном. Але, як ми сказали, простота  нашого життя є тільки нашим першим уроком. Коли ми вирішили піднімати наші розуми над зміненими речами цього світу, неначе на гору, і ми несли тільки ці речі, які корисні для нашого спілкування з Богом і нашої вічної долі, тоді правдива робота молитовного життя починається. Що ця робота включає? Ми вже сказали, ми присвячуємо наші серця для роздумування над Божими речами—і особливо, Словом Божим. Наші роздуми над Мойсеєм і пророками, як Іллею, не є заради себе самого, але вони виявляють Живого Христа. Ми читаємо Мойсея, історії, пророків, але ми чуємо Христа, що промовляє до нас на тих сторінках.

The Lord our God, Jesus Christ, goes up onto the mountain with Peter and the sons of Zebedee, James and John. But, as we have said, simplicity of life is only our first lesson. When we have decided to raise our minds above the changing things of this world, as if onto a mountain, and we have taken only those things, which are profitable for our communion with God and our eternal destiny, then the true work of the life of prayer begins. In what does this work consist? We have already stated, we consecrate our hearts to meditation on the things of God—and especially, the Word of God. Our meditations on Moses and the prophets, like Elias, are not for their own sake, but they reveal the Living Christ. We read Moses, the histories, the prophets, but we hear Christ, speaking to us in those pages.

Так, як церковні отці завжди нам нагадують, коли ми читаємо Святе Письмо, ми не тільки розуміємо мудрі слова, але ми маємо просте знання Христа Живого, Хто говорить з нами і входить в спорідненість з нами. Він говорить, і ми мусимо слухати. Отже, наш перший обов’язок є тим, щоб читати, але другий, слухати. Ми мусимо слухати морально—тобто з моральним сенсом—бо це є первісним способом, яким Христос керує нами за установами Своїми. Христос нам каже: «Якщо ви любите Мене, дотримуйте мої установи.» Щоб дотримувати Його установи, ми мусимо слухати їх у Святому Письмі. Ми приймаємо це знання тільки коли ми прочитаємо з моральним сенсом. Це спосіб, яким ми повинні завжди читати так, як Святий Псалтир каже: «Блажен муж...хто на законі Господньому роздумає щодня і щоночі.» Коли ми це робимо, ми узнаємо те, що входимо в бесіду з Мойсеєм і Іллею (та іншими авторами найсвятіших книг) про страждання, смерть і воскресіння Господа нашого згідно зі способом, яким це пасхальне таїнство показується у нашому житті. Ми стаємо просвіченими невидимим і неосяжним світлом—світлом божественного життя, нашого присвоєння у божественній природі. Інша назва цього неосяжного світла—чеснота, бо навчання чеснот завжди називається оСВІТою. Це тільки правдива освіта, тому що вона виганяє темряву тління, яка присутня у нашій природі, і нам дає просвічення, яке виявляє Бога. Для цієї причини, у ранній Церкві (так, як ми бачимо на багатьох іконах) ці слова були завжди написаними на омофорі єпископа: «то Фос Христоу фаінеі пасі (Світло Христове просвічує всіх).» Справді, це світло є доступним, щоб просвічувати всіх, але ми мусимо слухати слова Божі так, як голос отцевий каже у євангельському читанні: «Це мій улюблений Син. Слухайте Його.» Ми слухаємо нашого Господа, Сина Божого, коли ми відкриваємо Святе Письмо і читаємо з моральним сенсом. Для цієї практики, ми потребуємо тільки один або два вірші, якщо ми розуміємо їх у контексті. І тут треба дати специфічний і достатній приклад. Ми роздумаємо над двадцять дев’ятим псалмом так: «Як буду хвалити Його, Господи,...» Як я схвалюю Господа у житті моєму? Як я анулював хвалити Господа нашого заради недбайливости? Проте, незважаючи на мою негідність, псалом каже: «Ти піднімав мене...» Таким способом Господь мене піднімав? Від якого Він рятував мене? Псалом тоді каже: «Ти не дозволиш ворогам моїм, щоб радіти наді мною.» Хто є моїми правдивими ворогами? Які гріхи є особливо перешходами для моєї споріднености з Христом?

Just as the fathers of the Church always remind us, when we read Holy Scripture, we not only understand wise words, but we have a direct knowledge of the Living Christ, Who speaks with us and enters into relationship with us. He speaks, and we must listen. Therefore, our first obligation is to read, but second, to listen. We must listen morally, that is, according to the moral sense, since this is the primary way that Christ guides us according to His commandments. Christ says to us: “If you love Me, keep my commandments.” In order to keep His commandments, we must listen to them in Holy Scripture. We receive this knowledge only when we read according to the moral sense. This is the way by which we should always read, just as the Holy Psalter says: “Blessed is the man, who…meditates on the Law of the Lord day and night.” When we do this, we discover that we enter into discussion with Moses and Elias (and the other authors of the most holy books) about the suffering, death, and resurrection of our Lord, according to the manner in which this paschal mystery manifests itself in our life. We become enlightened by an invisible and ineffable light—the light of divine life, our participation in the Divine Nature. Another name for this ineffable light is virtue, since the teaching of the virtues is always called “oSVITa” (education). This is the only true education, because it drives away the darkness of corruption, which is inherent in our nature, and it gives to us illumination, which reveals God. For this reason, in the Early Church (just as we see in many icons) these words were always written on the omophorion of the bishop: “To phos Khristou phainei pasi” (The light of Christ illumines all). Truly, this light is available to enlighten everyone, but we must listen to God’s words, just as the Father’s voice in the gospel reading tells us: “This is my beloved Son. Listen to Him!” We heed our Lord, the Son of God, when we open the Holy Scriptures and read according to the moral sense. For this practice, we need only one or two verses, if we understand them in context. Here it is necessary to give a specific and comprehensive example. We meditate on the 29^th psalm in this way: “I will praise Him, the Lord,…” How do I praise the Lord in my life? How do I omit to praise the Lord on account of my carelessness? Nevertheless, despite my unworthiness, the psalm says: “You have raised me….” In what manner has the Lord raised me? From what has He saved me? The psalm then says: “You have not allowed my enemies to rejoice over me.” Who are my real enemies? What sins are especially obstacles to my relationship with Christ?

Це тільки перший вірш цього псалму, і вже ми маємо матеріал для годин особистої молитви. Читання цього сорту з моральним сенсом повільно трансформує нас через бесіду з Христом Ісусом.

This is only the first verse of this psalm, and already we have material for hours of personal prayer. Reading of this kind, according to the moral sense slowly transforms us through conversation with Christ Jesus.

We Have to Sow A Lot (An Allocution to the Legion of Mary)

This last section, which we took from the handbook, approaches the True Devotion to Our Lady in a transactional sense. It seeks to portray to the eyes of our hearts both what the sacrifice, which we offer, consists of, but also the return on investment, which we may expect from investing such spiritual capital with the Mother of God. None of this is particularly surprising. After all, the premier devotion associated with the Most Holy Mother of God, the Holy Rosary, takes the form of handling what seems to be just a few seeds (in Old Slavonic, as in many other languages, beads are called "seeds," as if to remind us of the natural fact that small seeds often grow into very formidable trees. The seed of the mighty sequoia, for example, North America's largest tree, is quite small, no bigger than the bead of a large rosary.) The Lord Jesus too talks of seeds, reminding us that they must "fall into the earth and die" in order to produce any fruit, and the Holy Apostle Paul completes the seed imagery, when he tells us that our bodies are like seeds. The earthly body will be sown in the earth, but the one that comes up from the earth will be a heavenly body. We don't even know what a heavenly body is, but we do know that it grows from this earthly seed.

One of the most important and elementary gardening lessons is not to be stingy with seed. As St. Paul reminds us, "the one who sows sparingly also reaps sparingly." Sowing has to be accompanied by generosity. If it happens that the plants are too close together after germination, one can always thin and spread them, but sowing with generosity protects the sower from the possibility that some of the seed may not germinate.

In a similar vein, in the spiritual life it behooves us to sow a lot of seed. It is fortunate that we have the powerful devotion of the rosary, because it forces us to look upon our prayers as the seeds of mighty things that may grow. And we have plenty of examples from history that prove that this is indeed the case. The rosary is recorded to have destroyed entire fleets and armies that were arrayed against the people of God. How much more can we guess that such is the case in the invisible world as we have observed in the physical one: even greater armies of demons must have routed by... seeds.

In the True Devotion to Our Lady, we give everything over into her hands– absolutely everything. Nevertheless, we still need to sow a lot. It is true, we no longer have our own farm, where we grow our own crops. We now work on the Mother of God's farm and sow and reap for her. Now, it is all the more true that we have to sow a lot. In this case, the holy rosary is like an illustration of all of life. In the same way that we come to see our prayers as seeds, so we also learn, by extension, to see our virtues and deeds as tiny, mean little seeds– small indeed, but God is able to make them grow into something great through the intercession of the Mother of God for His own glory, not for ours. When the worker works hard but is detached from exerting any kind of ownership over the produce of his work, great things result for God's glory, as we see in today's reading: five loaves and two fish became twelve baskets of edible fragments. The holy rosary, taken as an emblem of this True Devotion, is complete inversion of communism. In communism, the workers seek to exert their ownership over the means of production. In our devotion, on the other hand, we give everything away, in order to work as slaves on the estate of our Lord and our Lady. Not even the seeds are our own, and what grows from them is certainly not our own, but God recognizes our tiny role in the growing, and He rewards it with the generosity that can only be exercised by an Infinite Being.

We need to sow as much as we can. It will endear us to God. Among the workers of the vineyard, may we work the hardest, sow the most and be noticed the least, because the hundredfold awaits us at the time of the harvest.