The Hearth of God In Our Hearts, the Church and In the Age to Come

As we look around in nature, we see that there are numerous cases in which things are nested in larger and larger things. When one thing is opened, we find that there is something else inside, or perhaps there are even many things inside. In the case of the pomegranate, for example, when the skin is removed, we begin to uncover the vast numbers of sweet grains within the fruit. Saint Paul tells us that the Church, the Body of Christ, is like that pomegranate. It is one, but it contains within it innumerable individuals. Apart from the whole fruit, each pomegranate grain is just a grain. However, in the unity of the fruit, the individual grain IS pomegranate, for it shares the identity of the whole fruit. In just the same way, a mighty river is composed of innumerable drops of water. Any drop that is separated from the river is only a drop, but in communion with the river, each drop shares the identity of the whole river.

Today, the handbook is telling us that we must act in Mary in order to be in Christ. We must join ourselves to her domestic work. The image that the handbook employs places us in the house of Nazareth, which, through the work of Christ, has become the whole world. Thus, we act in Mary, and, in so doing, are found in Christ.

In the holy house of Nazareth, there are very simple and useful furnishings, with nothing superfluous, but everything is centered and focused on the hearth. It is to the hearth that the family members come for warmth, light and nourishment. Each of us should, through our interior life, make our souls into that holy house. The hearth within is the presence of God. From Him we get warmth, light and nourishment, but not without the ministry of the Mother of God. Yes, she is engaged in her household tasks. Her holy house is the whole world, indeed, but it is also our individual soul. Herein, she is banking the fire for warmth, she is stoking the fire for light, and she is preparing for us the food of Divine Grace. She invites us to assist her in these most holy tasks.

At the same time, even as we know the warmth, light and nourishment of the household of God, we know too that the household is a place of hard work. The very nature of the hearth is to be a place of hospitality. One does not enjoy warmth, light and food without feeling the necessity of inviting others to that same warmth, light and food. The hearth of the Kingdom of God as it burns within us has to be ordered to the salvation of souls. It always has to be an invitation to others. This, of course, opens us to embracing suffering for the sake of others. Will we go out into the highways and hedgerows and bring people to experience the presence of God? At what cost? At the cost of our lives?

St. Paul tells us in his Letter to the Hebrews that "our God is a consuming fire." In this same theme, God appeared to Moses in the burning bush. Then, in the Psalms, we read that "God makes spirits His messengers and flaming fires His ministers." In other words, He fashioned His angels to be, in some wise, like Himself. Then, we see that He wants us too to be like Himself, since He sent on the Holy Apostles "tongues of fire" as tokens of the presence of His All-holy Spirit. All of us rational creatures, when we remain in the presence of God, are bearers of His warmth, light and food. We are equipped to go to others, bringing them to the one hearth of God in our souls, in the Church and in the Kingdom of God. 

Бути світлом для інших: віра сотника Being a Light for Others: The Faith of the Centurion

Сьогоднішнє євангельське читання дає нам повчальний приклад сотника. Сотник є добрим нагадуванням нам, що ми повинні бути світлом один для одного. Христос є Світло правдиве, що просвічує кожну людину, що приходить у світ. Він каже нам: «Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на горі». Він каже нам, що наше світло має світити перед іншими. Ми схожі на світильники, але ми корисні лише тоді, коли ми поставлені на свічник, звідки можемо проливати наше світло назовні; не під миску, де буде сховане наше світло.

Today's gospel reading gives us the edifying example of the centurion. The centurion is a good reminder to us that we have to be light for one another. Christ is the True Light, Who enlightens every man coming into the world. He tells us, "You are the light of the world. A city set on a hill cannot be hidden." He tells us that our light must shine before others. We are like lamps, but we are only useful if we are set on a lampstand, where we can shed our light abroad; not under a bowl, where our light will be hidden.

Деталі про сотника не є аспектом розповіді святого Матея, але вони записані в іншому місці. З інших євангельських оповідей ми дізнаємося, що юдеї свідчили Господу Ісусу, що сотник був гідний Його уваги, тому що власним коштом збудував синагогу громади. Язичник був таким добрим другом цієї місцевої єврейської громади, що він побудував для них просторе, гарне місце для поклоніння, навчання та молитви. Воістину сотник був яскравим світлом для всієї тієї громади.

The details about the centurion are not a feature of St. Matthew's account, but they are recorded elsewhere. In the other gospel accounts, we learn that the Jews testified to the Lord Jesus that the centurion was worthy of His attention, because he built the community's synagogue at his own expense. A Gentile was such a good friend to that local Jewish community that he had built for them a spacious, beautiful place of worship, study and prayer. Truly the centurion was a bright light for all that community.

Так само і святі Руси-України, яких ми сьогодні згадуємо, починаючи від святих Володимира та Ольги, були світилами для всього народу. Вони купали весь свій народ у Світлі Христа, і завдяки їм їхня нація була світлом для всього світу.

In the same way, the saints of Rus'-Ukraine, whom we commemorate today, beginning with Saints Volodymyr and Olha, were bright lights to the whole nation. They bathed their whole people in the Light of Christ, and, because of them, their nation has been a light to the whole world.

Бути світлом для інших — це самопожертва. Напевно, ми всі помічали, як свічка, коли вона горить, стає коротшою, поки нічого не залишається. Ми не повинні боятися такого роду любові. Навіть якщо здається, що це применшує нас, воно вдосконалює нас. Це робить нас подібними до Христа і все більше і більше приєднує нас до Нього. Він – Світло невичерпне, незгасне. У Своїх стражданнях і смерті Він ніби згас, але у Воскресінні Його сліпуче Світло засяяло ще сильніше. Ми в Ньому. Нас не можна вгасити. Якщо наша любов подібна до Його, може здатися, що ми згоріємо, але в нашому смиренні ми матимемо частку в радості воскресіння.

Being a light for others is self-sacrificing. Surely we've all noticed how the candle, when it burns, gets shorter until there is nothing left. We should not fear this kind of love. Even though it seems to diminish us, it perfects us. It makes us like Christ and joins us ever more and more to Him. He is an inexhaustible, unextinguishable Light. In His suffering and death, He seemed to be snuffed out, but in the Resurrection His blinding Light shone out even stronger. We are in Him. We cannot be quenched. If our love is like His, we may seem to burn out, but in our humility we will have a share in resurrection joy.

Сотник називає себе людиною під владою. Він був яскравим світлом для тієї спільноти, в якій жив, але очевидно, що він був скромною людиною, яка не вважала себе яскравим джерелом світла. Я думаю, можливо, він би вважав себе, у кращому випадку, дзеркалом, яке відображає світло Бога для тих, хто його оточує. Ось що говорить Євангеліє про святого Івана Хрестителя: «Він сам не був Світлом, але був посланий свідчити про Світло, щоб усі увірували через нього». Це можна і потрібно сказати про кожного з нас. Ми як дзеркала. У нас немає власного світла. Ми відображаємо світло Христа, єдине Правдиве Світло. Малий Вхід Божественної Літургії символізує галилейське служіння Господа Ісуса. Ми пам’ятаємо, як Він ходив, проповідуючи Євангеліє по всіх містах і селах. У вході співслужитель (а іноді й кілька співслужителів) несе свічку перед Євангелієм. Служіння цих співслужителів представляє святого Івана Хрестителя. Господь Ісус говорить нам про Івана, що «він був світильник яскравий і сяючий». Іван теж вважав би себе дзеркалом. Він не був Світлом. Він прийшов відбити Світло. У цьому ми схожі на нього.

The centurion describes himself as a man under authority. He was a bright light to that community in which he lived, but it's clear that he was a humble man, who didn't consider himself a bright source of light. I think perhaps he would have considered himself, at best, a mirror, reflecting the light of God for those around him. This is what the Gospel tells us about Saint John the Baptist: "He himself was not the Light, but he was sent to bear witness to the Light that all men might believe through him." This could and should be said of each one of us. We are like mirrors. We have no light of our own. We reflect the light of Christ, the only True Light. The Little Entrance of the Divine Liturgy represents the Lord Jesus' Galilean ministry. We recall how He went around preaching the gospel to all the towns and villages. In the Entrance, a server (or sometimes several servers) carries candles ahead of the Gospel Book. The ministry of these servers represents Saint John the Baptist. The Lord Jesus tells us about John, "he was a bright and shining lamp." John too would have considered himself a mirror. He wasn't the Light. He came to reflect the Light. In this respect, we are like him. 

Брудні дзеркала погано або зовсім не відбивають світло. Якщо ми хочемо бути ефективними в тому, щоб бути світлими для оточуючих нас, наших сімей, наших громад, ми повинні бути дуже чистими. Наш Господь дав нам таїнство Святої Сповіді, щоб ми могли видалити нарости гріха, які нас затемнюють, щоб Його світло могло знову яскраво засяяти в нас. Будьте старанні у видаленні будь-якої темряви.

Dirty mirrors reflect light badly or not at all. If we are to be effective in being light for those around us, our families, our communities, we must keep ourselves very clean. Our Lord has given us the sacrament of Holy Confession so that we can remove the accretions of sin that darken us, so that His light can shine brightly in us once again. Be assiduous in removing any darkness.

Сотник любив свого хлопця, як свою душу. Коли його хлопчик захворів, він зі смутком і смиренням приступив до Господа, і завдяки вірі його хлопчик зцілився. Ми теж повинні бути такими. Коли наші душі хворіють через ті нарости гріха, які затьмарюють наше світло, ми також повинні наблизитися до Господа зі смутком і смиренням. Ми будемо зцілені через нашу віру.

The centurion loved his boy like his own soul. When his boy fell sick, he approached the Lord in sorrow and humility, and, because of his faith, his boy was healed. We must be like this too. When our souls are sick because of those accretions of sin that dim our light, we too must approach the Lord in sorrow and humility. We will be healed because of our faith.

Наше особливе завдання — бути схожими на цього сотника. Ми повинні вирішити бути світлом Христа для оточуючих. Ми повинні зберігати себе дуже чистими, як сяючі дзеркала, щоб ми могли проливати Його Божественне Світло в усі найтемніші куточки та тіні. Коли ми виявляємо, що затьмарені гріхом, нам потрібно наблизитися до Христа зі смутком і смиренням, щоб Він міг очистити нас через нашу віру в Нього. Амінь.

Our special task is to be like this centurion. We must resolve to be the light of Christ to those around us. We must keep ourselves very clean like shining mirrors, so that we can cast His Divine Light into all the darkest corners and shadows. When we find that we are darkened by sin, we need to approach Christ in sorrow and humility, so that he can cleanse us on account of our faith in Him. Amen.

 

Grace Always Builds On Nature (An Allocution to the Legion of Mary)

Today, the handbook continues to discuss the virtue of humility in reference to Our Most Holy Lady, the Mother of God and Ever-Virgin Mary. As we point out the last time, the virtue of humility is the virtue by which we know our place in the universe which God has created, as place not too low, not too high, but in precisely the right position.

The handbook compares the virtues of a good legionary and the virtues of a good soldier in a secular army. What is main difference, according to the handbook? The virtue of humility as modeled and practiced by the Mother of God. While there is little to disagree with in this passage, my mind kept returning to the notion at the very basis of all Christian theology that the grace of God always builds upon nature.

There is, of course, no contradiction between the realms of nature and grace. In fact, the Source of nature itself is Uncreated Grace, that is, the Person of the Holy Spirit, Who brings creation into being and sustains it. In this sense, nature (the physical creation) is itself a grace, a gift that is given to the mankind for our sustenance and salvation. The Book of Psalms says as much, "the heaven of the heavens is the Lord's, but the earth He has given to the children of men."

Grace always builds upon nature. Every virtue (save three) that is infused into us in the Mysteries of Baptism and Confirmation has already a form that is natural and acquired. Further, in turns out, this is true of the virtue at issue in this passage: humility. The handbook says that the secular soldier might well fail in the virtues that would make him a good soldier. These virtues are enumerated: courage, obedience, etc. But then, the handbook says by contrast that the failure of a legionary is in the virtue of humility. Is the contrast really that marked? I would argue no. The legionary is unable to exist with merely the virtue of humility, as if courage and obedience were not necessary for him or her. Such a humility would not be a true humility. At the same time, even a secular soldier must possess a natural virtue of humility. Without it, his courage and obedience are just vainglory.

The natural virtue of humility is a certain knowledge of one's limitations, a knowledge of what one can do, and what one cannot accomplish. It is an essential virtue in every human endeavor, because it prevents the individual from making false promises, from promising too much. In wartime, many lives may depend on the individual's ability to truly, accurately assay his limitations. This is the essential natural virtue upon which the supernatural virtue of humility is based. Grace always builds on nature. This lesson is powerfully conveyed to us in the Liturgy. There are two "catholic incensations," meaning offerings of incense in which the whole temple is censed. There is one at the beginning of the service, representing creation itself. Then, there is a second at the beginning of the Liturgy of the Eucharist, representing the Lord's life-giving suffering and death, which effect a substantial re-creation of the world. So it is that the same symbol signifies the inaugurations of nature and grace. Christian incense can't be just anything. We begin from what God has revealed in the Old Testament. God likes the gum of certain trees. These are the trees that grew in Paradise, before our race's fall into sin. The fragrance of the gum of these trees reminds us of Paradise and its eventual restoration in the age to come. You see how this whole ritual complex of things is itself one extended, beautiful example of the way that grace builds on nature. 

Knowing our limitations in respect to nature is one thing. To be aware of our limitations in respect to grace is something completely different. In respect to grace, our limitations are total. We cannot do anything. Any movement we make towards the accomplishment of some goal in the realm of grace is merely a meager sign of our consent for God to come and do everything for us. The Liturgy shows us this as well. In the order of nature, we have accomplished everything. We have baked bread, we have prepared wine, we set them in order, offering them through prayer. We have traversed the entire creation, as far as we can naturally go. God must intervene by His grace to build on nature. He it is that must change our offerings into the Mysteries of His Body and Precious Blood.

It seems to me then that the legionary has to strive to be perfected in natural humility (a concept, in it seems, that includes both courage and obedience, especially obedience to circumstance). Then, at our asking, God must intervene to perfect our natural efforts with supernatural humility. Both are necessary. We have to strive, but, for supernatural virtues we have to pray. Work and pray with all confidence in God.

Святий Мученик Леонтій: Покаяння потребує особливої Божої допомоги Holy Martyr Leontius: Repentance Requires Special Help from God

Окремий християнин може бути успішним у християнському житті лише тоді, коли він чи вона прагне стати подібним до Христа, старанно живлячи насіння, посіяне в ньому чи ній хрещенням і миропомазанням. Таким чином ці зерна проростають у цілісність життя у Святому Дусі, життя участі в нествореній Чесноті. Ця спроба живити те, що було закладено в нас Богом, називається покаянням. Якщо ми серйозно ставимося до цього, завжди уважні до співпраці з Божою благодаттю, ми швидко виявляємо, що покаяння є роботою повного дня і всіх днів. Крім того, ми виявляємо, що нам потрібна велика допомога від Божої благодаті, щоб йти вперед у цьому. Ось чому нам так необхідне підбадьорення тих, хто був перед нами, святих, які перемогли в самій битві, в якій ми зараз боремося.

The individual Christian can only be successful in the Christian life if he or she seeks to become like Christ, assiduously nourishing the seeds planted in him or her by Baptism and Chrismation. In this way, those seeds grow into the wholeness of life in the Holy Spirit, a life of participation in uncreated Virtue. This effort to nourish what has been planted in us by God is called repentance. If we are serious about it, always attentive to cooperating with God's grace, we quickly discover that repentance is a full-time job. Plus, we discover that we need a lot of help from God's grace in order to go forward in it. This is the reason why it is so necessary to us to have the encouragement of those who have gone before us, the saints, who have triumphed in the very battle, in which we are now striving.

Такого підбадьорення шукаймо у історії сьогоднішнього святого, святого мученика Леонтія. Ми можемо знайти велике підбадьорення в цьому прикладі, тому що Леонтій був просто звичайною людиною, яка намагалася виконати свої зобов’язання перед своїм Богом, своєю сім’єю та своєю професією так, як і багато з нас. Його бажання досконало виконувати ці зобов’язання стало джерелом суперечок з іншими, що призвело до всіх його страждань. Справа в тому, що якщо ми вірні Христу, ми, ймовірно, переконаємося, що те саме стосується і нас.

Let us look today for such encouragement to the saint of today, the Holy Martyr Leontius. We can find abundant encouragement in this example, because Leontius was just an ordinary man, trying to fulfill his obligations to his God, his family and his profession, just like so many of us today. His desire to fulfill those obligations perfectly, became the source of friction with others, which led to all his sufferings. The fact is, if we are faithful to Christ, we will likely find the same to be true for us.

Леонтій був місцевим воєначальником при імператорі Веспасіані. Коли імператор дізнався, що Леонтій був християнином, він послав двох офіцерів піти і заарештувати його. По дорозі один із офіцерів, Іпатій, раптово сильно, дуже захворів. Зупинившись на узбіччі відпочити, хворий незабаром заснув. У сні до нього прийшов ангел і сказав йому, щоб, якщо він хоче одужати від хвороби, тричі вигукнути: «Боже Леонтія, помилуй мене!» Прокинувшись від сну, він розповів про це іншому офіцеру. Разом вимовили заклинання: «Боже Леонтія, помилуй нас!» Іпатій миттєво вилікувався від хвороби. Двоє чоловіків продовжили подорож, але не для того, щоб заарештувати Леонтія. Тепер вони хотіли дізнатися про Христа і стати християнами. Іпатій та інший чоловік, Теодул, згодом були хрещені Леонтієм.

Leontius was a local military commander under the Emperor Vespasian. When the Emperor learned that Leontius was Christian, he dispatched two officers to go and arrest him. On their way, one of the officers, Hypatius fell suddenly very, very ill. Having stopped to rest at a wayside, the sick man soon fell into a troubled sleep. In a dream, an angel came to him and told him that if he wanted to recover from his illness, he should cry out three times, "O God of Leontius, have mercy on me!" When he woke from his dream, he told the other officer about it. They said the invocation together: "O God of Leontius, have mercy on us!" Instantly, Hypatius was cured of his illness. The two men continued on their journey, but not to arrest Leontius. Now, they wanted to learn about Christ and become Christians. Hypatius and the other man, Theodulus, were subsequently baptized by Leontius.

На жаль, коли агент Веспасіана, Адріан, дізнався, що Іпатій і Теодул зазнали невдачі у своїй місії і замість цього стали християнами, він наказав їх жорстоко бичувати, а потім обезголовити.

Unfortunately, when Vespasian's agent, Hadrian, learned that Hypatius and Theodulus had failed in their mission, and, instead, had become Christians, he order them to be severely scourged and then beheaded.

Однак Адріану довелося мати справу з Леонтієм. Він піддав святого багатоденним мукам. Нарешті Леонтій упав на землю від виснаження, і тюремники забили його до смерті. Таким чином він увійшов у Царство Небесне.

Hadrian still had to deal with Leontius, however. He submitted the saint to torture for many days. Finally, Leontius fell to the ground from exhaustion and his jailers beat him to death. Thus, he entered into the Heavenly Kingdom.

У той момент, коли ми вирішуємо жити згідно з Христовими заповідями, наслідуючи Христа як джерело нашого життя, ми завжди зустрінемо опозицію та протиріччя. Це так, тому що цей світ все ще перебуває під владою демонів. Світ і його господарі не хочуть, щоб ми наслідували Христа і спаслися. Вони хочуть, щоб ми відійшли від страху перед жертвами, які ми повинні принести, щоб повернутися до Бога через покаяння. Тим не менш, Бог такий щедрий до нас. Навіть найменша з цих жертв відплачується нашим Богом сторицею.

The moment we decide to live according to the commandments of Christ, imitating Christ as the source of our life, we will always meet with opposition and contradiction. This is the case, because this world is still under the sway of the demons. The world and its masters do not want us to follow Christ and be saved. They want us to shrink from fear of the sacrifices that we must make, in order to return to God through repentance. Nevertheless, God is so generous to us. Even the very smallest of these sacrifices is repaid by our God a hundredfold.

Під час тривалих мук Леонтія від рук імператорських агентів святий знову і знову молив Бога про силу витримати тортури заради Бога. Хоча Леонтій все життя був відомий своєю великою фізичною силою, святий знав, що цей останній виклик, це останнє змагання настільки велике, що він не міг покладатися на свою природну силу. Він потребував особливої допомоги від Бога. Це розуміння також ідеально підходить для нас. Ми можемо досягти майже всього, чого вимагають наші обставини, за допомогою природної сили, яку дав нам Бог. Однак ми не можемо досягти свого спасіння. Для цього нам потрібна особлива допомога від Бога, яку Він неодмінно дасть нам, якщо ми Його попросимо. Ми повинні запитати Його. Спасіння є цілковитою метою цього життя. Причина, по якій ми проходимо це життя, полягає в тому, щоб ми могли жити з Богом всю вічність.

During Leontius' protracted torments at the hands of the Emperor's agents, the saint prayed to God again and again for the strength to endure the tortures for God's sake. Although Leontius had been known all his life for his great physical strength, the saint knew that this last challenge, this last contest, was so great that he could not rely on his own natural strength. He needed special help from God. This insight is perfect for us too. We can accomplish most anything that our circumstances require with the help of the natural strength that God has given us. However, we cannot achieve our salvation. For that, we need special help from God, which He will certainly give us if we ask Him. We must ask Him. Salvation is the whole purpose of this life. The reason we pass through this life is so that we can live with God for all eternity.

 

God Made Mary to be the Most Like Himself

Humility is the virtue by which we know our place in the universe that God has created. The very idea of a creation and a Creator implies an order, pattern and design, in which things are arranged in their proper positions. Humility is the acceptance of that unique position that is accorded to each rational creature. Rejection of the same position is pride.

In light of this simple definition, it is useful for us to compare and contrast this great virtue with its sister virtue of meekness. It is true that they are closely linked together. Sometimes these virtues are even wrongly spoken about as being synonymous. In numerous languages, they are represented by different words. In Greek, for example, humility is tapeinosis, while meekness is prautis. Similarly, in Latin we have humilitas and mansuetudo.

As we were just saying, humility is in the intellect. By humility, we know the place that God has intended for us, neither too high nor too low– just the right position, where we are irreplaceable and inimitable. But meekness, on the other hand, is in the will. It is the virtue by which we accept our circumstances as the will of God. Founded on faith in a God, Who is all-powerful, all-knowing and all-loving, meekness recognizes whatever happens to us as coming from the hand of God.

We recognize that the Most Holy Mother of God is the preeminent example of these two very important virtues. As the handbook points out, through a life that was lived in constant prayer and reflection, "pondering all things in her heart," she learned her place in the great cosmic order and plan. We think of her place as a high one, even the highest, but she came to think of it as simply her place, and, further, one that put her more in debt to God, more dependent on God, than any other human being. Remember the prime message of the Book of Psalms? God hates human self-sufficiency, because He knows it's illusion; it's false in whatever degree it exists, because it misrepresents the relationship between God and His creature. Because it is illusion and falsehood, it does harm to us. God hates everything that does harm to us. The Most Holy Mother of God was alone under no illusion at all. She knew with exactitude who she was before God. 

But she was also meek. She also saw every occurrence of her life, not as happenstance, but as part of the same plan and cosmic order. Ultimately, because of her perfect humility and meekness, she would become queen of that cosmos with literally unlimited power granted to her by the grace of God. Her adversary, our adversary, is neither humble nor meek. He is proud, disobedient and willful.

But why does humility and meekness wear the crown? Why do these two virtues deserve such preeminence? Because God Himself is meek and humble. He said so, "I am meek and humble of heart." Seriously, even before the Incarnation, we know a God Who does not seek to overawe His creatures and overpower them. He grants them freedom, because He wants to be loved freely. He cajoles and coaxes. He never forces His creatures to accept Him. The Chinese philosopher Laozi says that the Tao of all things is like water. It always seeks the lowest place, so that it can be the support of all things.

In these attributes and in many others, God made the Most Holy Mother of God to be the most like Himself. We can emulate her very easily, very simply. We imitate her, when we imitate her Son. We have a clear description of her mode of conduct in the thirteenth chapter of the First Epistle to the Corinthians. Everything that is said of love is said of her, just as it is said of her Son. She accepts all things, endures all things, believes all things, because she is meek and humble.

Бог промовляє до нас людським голосом: відповідайте негайно та терміново God Speaks to Us With A Human Voice: Respond With Immediacy and Urgency

Я вважаю, що приклад покликання апостолів у сьогоднішньому євангельському читанні має на меті нагадати та протиставити покликання деяких пророків у Старому Завіті. Там, де у Старому Завіті ми бачимо багато невпевненості та вагань, у Новому Завіті ми бачимо негайність і терміновість у рішенні слідувати за Господом Ісусом.

I believe that the example of the calling of the apostles in today's gospel reading is meant to recall and contrast with the calling of some of the prophets in the Old Testament. Where in the Old Testament we see a lot of uncertainty and hesitation, in the New Testament we see immediacy and urgency in the decision to follow the Lord Jesus.

Невпевненість і вагання проявляються, наприклад, в історії про покликання пророка Самуїла. Він спав у скинії перед Ківотом Завіту, коли Бог покликав його. Оскільки Самуїл не міг зрозуміти безтілесного голосу Господа, він прийняв його за голос свого господаря-людини, первосвященика Ілія. Тричі він підводився з ліжка і йшов до Ілія, думаючи, що Ілій кличе його.

Uncertainty and hesitation are on display for example in the story of the calling of the Prophet Samuel. He was sleeping in the tabernacle, before the Ark of the Covenant when God called him. Because Samuel could not understand the disembodied voice of the Lord, he took it for the voice of his human master, the High Priest Eli. Three times, he rose from his bed and went to Eli, thinking that Eli was summoning him.

Таким же чином ми бачимо подібний дух невпевненості та вагань у покликанні пророка Мойсея, який навіть сказав Господу, що він не вміє говорити і що Господь повинен послати когось іншого. Іншим прикладом такого ж відповіді на Божий заклик є покликання пророка Єремії, який протестує, що він занадто молодий, щоб бути пророком. І знову остаточна відповідь пророка: «Ти повинен послати когось іншого».

In the same way, we see a like spirit of uncertainty and hesitation in the calling of the Prophet Moses, who goes so far as to tell the Lord that he is not good at speaking and that the Lord should send someone else. Another example of this same sort of response to God's call is the vocation of the Prophet Jeremiah, who protests that he is too young to be a prophet. Once again, the prophet's ultimate response is, "You should send someone else."

Відчуття негайності та терміновості, яке ми бачимо в цьому уривку Євангелія від святого Матея, походить від того факту, що вперше після гріхопадіння люди чують, як Бог кличе до них людським голосом, закликаючи щоб вони розділили людське життя, яке приведе їх до спілкування з Божественним. Людська природа Господа Ісуса стає засобом, за допомогою якого учні Господа можуть досягти спілкування з Його Особою (яка є лише Божественною). Ділячись Його життям по-людськи, вони стають причасниками Божественного Життя.

The sense of immediacy and urgency that we see in this passage of the Gospel According to Saint Matthew comes from the fact that, for the first time since the fall of man into sin, human beings hear God calling to them with a human voice, summoning them to share a human life that will lead them into communion with the Divine. The human nature of the Lord Jesus becomes the means by which the Lord's disciples can achieve communion with His Person (which is only Divine). Sharing His life in a human way, they become partakers of Divine Life. 

Ми повинні усвідомлювати, що Христос кличе нас до того самого покликання. Ми називаємо це покликанням, спасінням. Христос кличе нас Своїм людським голосом. Слова Святого Письма — це людські слова, щоб ми могли їх зрозуміти. Крім того, Церква, живе Тіло Христа, промовляє до нас тим самим людським голосом, ведучи нас дорогою до Небесного Царства, де ми матимемо досконале спілкування з Ним. Христос говорить нам в Євангелії від Святого Івана, що ми, Його вівці, будемо знати Його голос, і що ми підемо за Ним, виключаючи всіх інших, тому що ми не знаємо голосу чужих і в страху втікаємо від їх. Брати і сестри, давайте зробимо пріоритетом втілення цього в нашому житті. Будьмо обережні, прислухаймося до голосу нашого Господа та наслідуймо його та втікаймо від голосів «світських чужинців», тих, хто обманутий одержимою демонами культурою. Думки та життя навколишнього світу дедалі більше дисонують з Євангелієм Христа, яке, як ми знаємо, є сукупністю всього, що є добрим, правдивим і прекрасним.

We must be aware that Christ is summoning us to the very same vocation. We call that vocation, salvation. Christ summons us with His human voice. The words of the Scriptures are human words, so that we can understand. In addition, the Church, the living Body of Christ, speaks to us with the same human voice, guiding us along the way to the Heavenly Kingdom, where we will have perfect communion with Him. Christ tells us in the Gospel According to Saint John that we, His sheep, will know His voice, and that we will follow Him to the exclusion of all others, because we do not know the voice of strangers and we will flee in fear from them. Brothers and sisters, let us make it a priority to make this true in our individual lives. Let us be careful to heed and follow the voice of our Lord and flee from the voices of "worldly strangers," those deceived by the demon-possessed culture. The thought and life of the world around us is ever-increasingly at dissonance with the Gospel of Christ, which we know to be the sum total of what is good, true and beautiful.

Ми також повинні бути обережними, щоб прислухатися до заклику нашого Бога йти за Ним не тільки в добрі часи, але навіть більше в страждання. Великою підмогою в цьому є те, що наш Бог зволив постраждати за нас. Він запрошує нас страждати разом з Ним. Це невід’ємна частина Його заклику до нас. Незважаючи на те, що ми маємо цього страждаючого Бога, завжди дивно, скільки відпадають і засмучуються під час страждань. Ми повинні твердо вирішити за допомогою Божої благодаті не бути такими. Ми повинні прийняти рішення залишатися з Богом навіть у найбільших стражданнях.

We must be careful too that we heed the summon of our God to follow Him not just in good times, but even more in suffering. A great help in this is the fact that our God has deigned to suffer for us. He invites us to suffer with Him. This is part and parcel of His call to us. Despite the fact that we have this suffering God, it is always surprising how many fall away and are scandalized in times of suffering. We must firmly resolve with the help of God's grace not to be like that. We must decide to adhere to God even in the greatest sufferings.

У нас є всі ознаки того, що незабаром Бог прийде, щоб покарати світ за його злочини. У 1935 році Господь Ісус відкрив польській містиці святій Фаустині Ковальській, що незабаром покарає місто Варшаву за аборти, які там робили. Він покарає місто особливими й сильними стражданнями, яких воно зазнало під час Другої світової війни. Кількість дітей, убитих через аборти у місті Варшава в ті передвоєнні роки, була дуже обмеженою порівняно з нашими пізнішими західними суспільствами. Можете собі уявити, яке жахливе правосуддя винен нам. Пресвята Богородиця в Акіті передрекла, що вогонь зійде з неба і спалить більшу частину людства, а ті, хто залишиться в живих, заздрять мертвим.

We have every indication that God will come shortly to punish the world for its crimes. In 1935, the Lord Jesus revealed to the Polish mystic Saint Faustina Kowalska that he would shortly punish the city of Warsaw for the abortions that had been done there. He would punish the city with the special and intense sufferings that it endured during World War II. The number of children killed by abortion in the city of Warsaw during those pre-war years was very limited compared to our later Western societies. Can you imagine the terrible justice that is owing to us. The Most Holy Mother of God at Akita foretold that fire would come from heaven and burn up the greater part of humanity and that the survivors would envy the dead.

Нашою постійною турботою має бути прислухатися до заклику Господа в усі часи, як у добрі часи, так і в страждання. Ми маємо Святе Письмо, маємо вчення Церкви. Він багато промовляє до нас Своїм людським голосом. Ми повинні реагувати негайно та терміново. Ми повинні залишити всі інші турботи і йти за Ним, знаючи, що Він є нашою єдиною надією. Скористайтеся нагодою зараз, щоб утвердитись у молитві, розмірковувати над словами Святого Письма, часто відвідувати Церкву та таїнства, не зневажати День Господній чи інші Його святі дні та будьте обережні, щоб шанувати Ім’я Бога у своїй промові. Нехай Бог збереже всіх нас для життя вічного у Своєму нетлінному Царстві. Амінь.

It must be our constant concern to heed the call of the Lord at all times, in good times as in suffering. We have the Scriptures, we have the teaching of the Church. He speaks much to us with His human voice. We must respond with immediacy and urgency. We must leave all others concerns and follow Him, knowing that He is our only hope. Take the opportunity now to establish yourselves in prayer, reflect on the words of the Scriptures, frequent the Church and the sacraments, do not profane the Lord's Day or His other holy days and be careful to revere the Name of God in your speech. May God keep all of us safe for life-everlasting in His imperishable Kingdom. Amen.

 

In Mary, being a participant in the Mysteries of Christ (An Allocution to the Legion of Mary)

 

The handbook reading today described the way that we should have Mary living within us at all times, in our sufferings, our joys, our prayers, indeed all the circumstances of our lives. This is the spirit of the well-known prayers by Pere Jacque Olier: "O Jesus, living in Mary, come and live in Your servant, in the spirit of Your holiness, in the fullness of Your power, in the perfection of Your ways, in the truth of Your virtues, in the communion of Your divine mysteries. Reign in us over all adverse powers to the glory of the Father."

One of the things that struck me the most about the reading today was the handbook's insistence that, by means of our meditation, we become, in and through Mary, participants in the Mysteries of her Son. This emphasis immediately reminded me of a story from the life of Saint Louis-Marie Grignion de Monfort. This was his constant desire: to become, with and in Mary, a participant in the Mysteries of the life of Jesus. This can be clearly seen in the episode in which St. Louis-Marie came so close to realizing a long-standing and longed for dream. As an aid to meditation, he had always wanted to erect a Calvary, an artificial hill surmounted by life-size figures depicting the events of the suffering and death of Christ. He finally had the opportunity to create this special place of pilgrimage and prayer in the small Breton village of Pontchateau. Enormous amounts of money had been raised, artisans had worked to create the unique figures, life-size crosses had been raised. The work had been completed. The day that the bishop was to come and bless the new structure had almost arrived. Then, word arrived from the bishop. He would not be coming to bless the Calvary at all. In fact, he ordered that it be immediately demolished. Pere de Monfort, in great alarm, immediately set out for the bishop's residence. He walked all night and arrived just before dawn. Nevertheless, there was nothing he could do. Over the years of his work preaching missions in Brittany, he had ruffled many feathers. He had offended many people as a good missionary must always do. His enemies, high-ranking members of Court, had convinced the bishop that Pere de Monfort was going to use the Calvary to light signal fires to aid a British invasion. Disappointed but at peace, he returned to Pontchateau. There, he spoke to the people before they began demolishing the Calvary, which they had so long labored to build. He said simply: "We had hoped to build a Calvary here, but let us build it instead in our hearts."

It seems to me that this is the true spirit of one who is in union with Mary. The disappointments of life, and especially of ministry, only really have meaning with Mary in the Mysteries of her Son. In order for our service to the Church to be effective, we have to build a Calvary in our hearts. In fact, we have to build monuments to all the Mysteries of Christ in our hearts through meditation. Placing ourselves with the Mother of God at the foot of the cross is most important. But it is also important to place ourselves with her in the cave of the Incarnation, in the Temple at the Presentation, on the Mount of Olivet at the moment of the Ascension, and on every dusty road of Galilee and Judea, where Our Lord goes to preach the Gospel and work the astounding signs that win hearts to His message. 

As the handbook insists, meditation is important. It's too important for us to allow it to be destroyed by method. If method helps, we should use it, but if it's nothing by a hindrance, then we should cast it aside. The important thing is not method. It is being with God.

Боріться зі злом без компромісів Fight Against Evil Without Compromise

Нещодавно опубліко́вана книга під назвою Чому Україна має перемогти викладає нинішню війну в Україні в історичному контексті історії Росії як воюючої держави. Книга особливо демонструє те, що Росія суттєво не змінилася після розпаду Радянського Союзу, але ті ж люди, які колись володіли владою в радянській державі, досі володіють владою в Російській Федерації. Крім того, книга ретельно документує те, як служби безпеки країни фактично зайняли місце Комуністичної партії Радянського Союзу, ставши новим дворянством Росії.

The recent book entitled Why Ukraine Must Win lays out the current war in Ukraine in the historical context of Russia's history as a belligerent power. The book demonstrates especially the way that Russia has not changed essentially since the collapse of the Soviet Union, but the same people who once wielded power in the Soviet state are still wielding power in the Russian Federation. Further, the book meticulously documents the way that the country's security services have effectively taken the place of the Communist Party of the Soviet Union, becoming Russia's new nobility.

Однією з найбільш суперечливих положень книги є те, що нинішній стан Росії спричинений ко́мплексною нездатністю Заходу протистояти злу, який натомість обирає політику умиротворення, стримування та розрядки.

What is bound to be one of the book's most profoundly controversial premises is that Russia's current condition is due to compounded Western failures to confront evil, choosing instead to pursue policies of appeasement, containment and detente.

Мабуть, найзахопливішою частиною ана́лізу, який пропонує книга, є те, що поточна геополітична ситуація є притчею, яку можна застосува́ти до життя кожного з нас. У нашому власному житті ми не можемо йти на компро́міс зі злом, і якщо ми це робимо, це матиме певні та швидкі наслідки.

Perhaps the most fascinating part of the analysis that the book offers is the way that the current geopolitical situation is a parable with ready application to the lives of each and every one of us. In our own lives, we cannot compromise with evil, and there are certain and swift consequences for doing so.

Сьогодні ми святкуємо свято Всіх Святих, усіх тих святих чоловіків і жінок, які протягом віків догоджали Богові, і таким чином здобули́ спадщину у Христі та Царстві Небесному. Святі, Божі обранці, це ті, хто навчився ніколи не йти на компроміс зі злом, а постійно боротися з ним. Це, звичайно, особливо вірно щодо зла, яке є всередині нас, пристрастей. У цьому контексті Папа Римський Лев XIII сказав, що «католики народжені для боротьби».

Today we celebrate the feast of All the Saints, all those holy men and women who have pleased God throughout the ages, and thus have won an inheritance in Christ and the Heavenly Kingdom. The saints, God's chosen ones, are those who learned to never compromise with evil, but to constantly war against it. This is, of course, particularly true of the evil that is within us, the passions. In this context, Pope Leo XIII famously said that "Catholics are born for combat."

Однак, незважаючи на цю істину, ми виявляємо, що дуже часто ми ухиляємося від нашого обов’язку протистояти злу, особливо нашим пристрастям і гріховним звичкам, які з них виникають. Ми знаходимо в собі дух умиротворення. Ми піддаємося спокусі, тому що чинити опір було б надто важко. Проте умиротворення веде до поширення гріха всередині нас. Це робить нас все більшими рабами гріха.

Yet, despite this truth, we find that very often we shrink from our duty to confront evil, particularly our passions and the sinful habits that arise from them. We find in ourselves a spirit of appeasement. We give in to temptation because mounting a resistance would just be too difficult. Yet, appeasement leads to the spread of sin within us. It makes us greater and greater slaves to sin.

Крім того, ми дуже часто намагаємося проводити політику стри́мування зла. Ми намагаємося розділити наше життя на частини. Ми говоримо собі: «Я дозволю собі цю особливу поблажливість у моєму дозвіллі, але я не дозволю, щоб вона поширювалася на мою роботу чи мої зобов’язання перед моєю сім’єю». Це самообман. Невдовзі ми виявляємо, що зло поширилося на все наше життя без нашого наміру. Ми зробили принципову помилку. Ми думали, що зло — це абстракція. Однак це не абстракція; це інтелект, який нена́видить нас і хоче нашого знищення, який не спить, не їсть, не сл́абшає. Після того, як ми надамо́ йому права́ на частину нас, він буде працювати безперервно й наполегливо, щоб поширити ці права на всіх нас.

Then too, we very often try to pursue a policy to contain evil. We try to compartmentalize our lives. We tell ourselves, "I will allow this particular indulgence in my leisure activities, but I will not allow it spread to my work or my obligations toward my family." This is self-deception. Before long, we find that the evil has spread throughout our lives without our intending it. We made a fundamental error. We thought that evil is an abstraction. Yet, it is not an abstraction; it is an intelligence that hates us and wants our destruction, that does not sleep, that does not eat, that does not weaken. Once we have given it rights over a part of us, it will work continuously and assiduously to extend those rights over the whole of us.

Нарешті, ми часто прагнемо розрядки зі злом. Ми вважаємо, що це насправді не зло, але співпрацювати з ним за певних пара́метрів може бути корисно і вигідно. Це теж самообман. Заперечення того, що щось зло є злом, призводить до нашого поневолення саме цьому. Це так, тому що совість ніколи не переконується нашими раціоналізаціями. Нам доводиться безперервно примушувати наше сумління до покори через часті внутрішні репетиції наших привидних аргументів.

Finally, we often seek a detente with evil. We reason that it really isn't evil, but that it might be profitable and beneficial to cooperate with it within certain parameters. This too is self-deception. The denial that something evil is evil leads to our enslavement to that very thing. This is so, because the conscience is never really convinced by our rationalizations. We have to continually pummel our conscience into submission through the frequent interior rehearsal of our specious arguments.

Кожен із святих, яких ми згадуємо сьогодні в неділю всіх святих, показує нам ту саму істину. Ми маємо протистояти злу та боротися зі злом без компромісів у будь-який час і за будь-яких обставин. Тільки так можна виконати заповіді Христові і успадкувати Царство Небесне. Звичайно, боротьба, до якої ми покликані в житті, потребує багато сил. Абсолютно вірним є вислів головного героя роману Чарльза Діккенса Ніколаса Нікльбі: «Слабкість втомлює, а сила виснажує». З цієї причини ми повинні покладатися на нескінченне джерело сили. Тільки коли Христос є нашою силою, ми можемо перемогти.

Every one of the saints that we commemorate today on the Sunday of All Saints shows to us the same truth. We have to confront and combat evil without compromise at all times and in all circumstances. This is the only way to fulfill the commandments of Christ and inherit the Heavenly Kingdom. Naturally, the combat that we are called to in life takes a great deal of strength. The maxim enunciated by Charles Dickens' main character in the novel Nicholas Nickleby is absolutely true, "Weakness is tiring, but strength is exhausting." For this reason, we have to rely on an infinite source of strength. Only when Christ is our strength can we win. 

Головна ідея книги істинна. Україна має перемогти, але й ми теж. Уся наша гордість, гнів, нетерпіння, хтивість, жадібність, заздрість і лінивість повинні бути переможені. Ми повинні бути святими. Ось нам допомагають усі святі, яких ми сьогодні згадуємо, особливо Пресвята Владичиця наша Богородиця і Приснодіва Марія.

The central proposition of the book is true. Ukraine must win, but so must we. All our pride, anger, impatience, lust, avarice, envy and laziness must be defeated. We must be saints. Behold, we have the help of all the saints we commemorate today, especially our Most Holy Lady, the Mother of God and Ever-Virgin Mary.